Регіональний метаморфізм і стратиграфія фундаменту Українського щита

Росинсько-тікицьку серію в КХС УЩ віднесено до неоархею, для якого прийнято віковий діапазон 2800-2600 млн років, і вона розташована на одному рівні з бузькою і центрально-приазовською серіями (Кореляційна..., 2004). Ізотопні датування, що підтверджували б такі уявлення, не наводяться. Автори обмежуються вказівкою на те, що «.результати визначення віку Бш-М методом показали, що тут поряд з неоархейськими породами . присутні також протерозойські утворення» (Кореляційна. , 2004, с. 24). В одному з пізніших фундаментальних зведень сказано, що породи росинсько-тікицької серії «.согласно самарий-ниодимовому датированию ... сформировались за счет палеопротерозойского субстрата. Бш-Кё возраст как гранитоидов, так и ксенолитов амфиболитов и гнейсов варьирует в пределах 2150-2450 млн лет по БМ» (Геохронология., 2008, с. 148).

Залишаючи поки осторонь питання про «стратиграфічний вік» росинсько-тікицького комплексу та його ізотопні датування, до чого ми ще повернемося у наступних публікаціях циклу, зазначимо лише, що в Бузько-Росинському мегаблоці ступінь метаморфізму різних стратиграфічних комплексів - гранулітова фація побузького комплексу та амфіболітова фація росинсько-тікицького комплексу - відповідає їхній відносній віковій послідовності.

Волинський мегаблок

Відповідно до КХС УЩ, у будові Волинського мегаблока задіяні регіонально метаморфізовані дністровсько-бузька і тетерівська серії, а також локально розвинені вулканогенно-осадові відклади Овруцького прогину та його сателітів. За іншими уявленнями, у будові Волинського мегаблока беруть участь три стратометаморфічних комплекси: побузький (грануліто-гнейсовий), тікицький (амфіболіто-гнейсовий) і тетерівський (гранітно-гнейсо-сланцевий) (Карта., 1991; Кирилюк, Паранько, 2014). У КХС УЩ до складу мегаблока входить також клесівська серія, яка, на думку багатьох дослідників, належить до самостійного Волино-Поліського вулкано-плутонічного поясу (Тектонічна., 2007).

Виходи грануліто-гнейсового комплексу простежуються в багатьох місцях Волинського ме-габлока, де відповідно до КХС УЩ виділена як нерозчленована дністровсько-бузька серія. На всіх відомих ділянках породи комплексу інтенсивно діафторовані, утім часто містять релікти мінералів гранулітової фації. Разом з тим для виділення комплексу використано не лише фаціальну належність порід, а й характерний склад породних асоціацій, на підставі чого у південній частині Житомирського аркуша ГГК-200 дністровсько-бузьку серію навіть розчленовано на тиврівську і березнинську товщі (Державна..., 2004б). На підставі найбільш представницького виходу біля с. Соснівка для цього комплексу була запропонована власна назва «соснівський комплекс» (Кирилюк, Смоголюк, 1993).

Породна асоціація, яка подібна до росинсько-тікицького комплексу і супутніх гранітоїдів, відслонена по р. Корчик поблизу м. Корець і в інших місцях та виділена під власною назвою «корчицький комплекс» (Кирилюк, Смоголюк, 1993). Відокремленість виходів соснівського і корчицького комплексів звичайно унеможливлює визначення їхньої вікової послідовності на площі Волинського мегаблока і прийнята за аналогією з взаємовідношенням цих комплексів у межах Бузько-Росинського мегаблока. Обидва стратигенні комплекси та ультраметаморфічні утворення, що їх заміщують, складають нижній структурний поверх (інфраструктуру) Волинського мегаблока. Достовірні ізотопні датування порід обох комплексів відсутні.

Найпоширенішим у межах Волинського мегаблока є тетерівський комплекс, що складає верхній структурний поверх мегаблока. У його складі надійно виділено городську (нижню) і кочерівську (верхню) світи, що з геолого-формаційного погляду відповідають метапеліто-сланцевій (метааспідній) і метапсаміто-карбонатній (метавапняковій) формаціям (Лазько и др., 1975). Городська світа представлена біотитовими, двослюдяними, фіброліт-біотитовими і гранат-біотитовими гнейсами та сланцями, які нерідко збагачені графітом. Кочерівська світа складена головно амфібол-піроксеновими (діопсидовими), амфібол-піроксен-кальцитовими сланцями (метапісковиками) та мармурами. Потужність кожної зі світ становить не менше 2000-2500 м.

Нижню межу тетерівського комплексу не вивчено. У КХС УЩ нижче городської світи розташована василівська світа, яка складається з порід, що близькі до утворень городської світи, від якої відрізняється наявністю амфіболітів. М.М. Костенко пропонує виділити нижню частину тетерівського комплексу у самостійну хоморську світу (Костенко, 2016). Контакти цих підрозділів з фундаментом так само не вивчені. Зважаючи на породний склад, не виключено, що до складу цих підрозділів, принаймні частково, включені виходи комплексів нижнього структурного поверху. Чи не єдиним виявленим місцем нижньої границі тетерівської світи досі залишається її контакт із підстилаючими утвореннями, який розбурено ще півстоліття тому Г.С. Безверхнім під час ге-ологічної зйомки. Про це у матеріалах ГГК-200 Фастівського листа сказано, що в результаті виконання цих робіт «.встановлено, що гнейси городської світи залягають безпосередньо на бердичівських гранітоїдах» (Державна. , 2003, с. 7).

Дані про час нагромадження або стратиграфічний вік тетерівського комплексу відсутні. Його віднесення до раннього протерозою ґрунтується на тому, що за даними Эш-Кё методу «. отделение материала, из которого сформировались метаморфические породы тетеревской серии, от мантии по модели деплетированной мантии произошло 2,292,35 млрд лет назад», а «. изотопный состав свинца в цирконах, выделенных из тех же пород, свидетельствует о времени метаморфизма в интервале времени около 2100-2000 млн лет тому назад» (Щербак и др., 2008, с. 33).

Інгульський мегаблок

Інгульський мегаблок за геологічною будовою подібний до Волинського мегаблока, з яким на-лежить до одного гранітно-гнейсо-сланцевого структурно-формаційного типу (Кирилюк, 1986; Кирилюк, Смоголюк, 1992). Інгульський мегаблок, як і Волинський, має чітку двоповерхову будову. Його верхній структурний поверх складає інгуло-інгулецька серія, яка домінує на території мегаблока та представляє типовий гнейсо-сланцевий стратометаморфічний комплекс. Цей комплекс поширений у межах декількох структурно-формаційних підзон (Кореляційна., 2004; Костенко, 2019), в яких він має дещо відмінний за повнотою та потужністю розріз і власний посвітний поділ. У зв'язку з цим нещодавно навіть висловлено пропозицію щодо розділення інгуло-інгулецької серії на дві окремі серії - «інгульську й інгулецьку та декілька самостійних стратонів у ранзі світ, які виповнюють окремі геоструктури - відповідно Інгульський мегаблок та Інгулецько-Криворізьку шовну зону» (Костенко, 2019, с. 15). Вважаємо, що ця пропозиція є додатковою підставою для переведення інгуло-інгулецької серії у новій стратиграфічній схемі докембрію УЩ у ранг комплексу, як це вже неодноразово пропонували раніше (Лазько и др., 1986; Кирилюк, Паранько, 2014 та ін.) і як у подальшому ми його будемо називати.

Крім інгуло-інгулецької серії (комплексу) у КХС УЩ серед стратигенних утворень цього мегаблока виділено нерозчленовані дністровсько-бузьку та конкську серії. Що стосується дністровсько-бузької серії, то її наявність у складі нижнього структурного поверху (інфраструктури) можна вважати загальновизнаною. У південно-західній частині мегаблока серія є безпосереднім продовженням однойменного підрозділу сусіднього Бузько-Росинського мегаблока і навіть розчленована на дві світитиврівську і зеленолевадівську (Державна..., 2001). Однак на території Інгульського мегаблока цю серію, мабуть, доцільно виділяти як самостійний підрозділ, для чого вже запропонована назва «братський комплекс» (Кирилюк, Смоголюк, 1993; Кирилюк, 2007).

Щодо конкської серії, то її виділення в межах Інгульського мегаблока є проблематичним і поки що надійно не підтверджене. Натомість, у будові мегаблока задіяний не показаний у КХС УЩ амфіболіто-гнейсовий комплекс. Його виділено під назвою «реєвська товща» ще у стратиграфічній схемі УЩ 1970 року (Дискусія., 1970) і підтверджено під час складання «Тектонічної карти України» 2007 року (Тектонічна., 2007). На заході мегаблока він показаній як продовження тікицького комплексу, а на сході - аульського комплексу сусіднього Придніпровського мегаблока (Тектонічна., 2007). Поміж тим, здається, доцільним для позначення цієї аміфіболіто-гнейсової асоціації Інгульського мегаблока використовувати вже застосовану раніше власну назву «реєвський комплекс» (Кирилюк, Смоголюк, 1993; Кирилюк, 2007).

Отже, можна стверджувати, що у будові Інгульського мегаблока задіяні три стратомета-морфічних комплекси: братський, реєвський та інгуло-інгулецький. Два перших складають його нижній структурний поверх (інфраструктуру), а останній - верхній структурний поверх (супраструктуру). Братський комплекс представлений метаморфічними породами гранулітової фації та належить до відповідного типу монофаціальних комплексів. Реєвський комплекс відповідає монофаціальному типу амфіболітової фації і супроводжується повсюдною інтенсивною ультраметаморфічною «гранітизацією», що є характерною ознакою всіх монофаціальних амфіболіто-гнейсових комплексів різних щитів. У звязку з тим, що виходи обох комплексів на поверхні фундаменту мегаблока відокремлені, їхні контакти між собою і дані про співвідношення в цьому мегаблоці відсутні, а відносна вікова послідовність прийнята за аналогією з побузьким та тікицьким комплексами.

Інгуло-інгулецький комплекс, за даними геологічного картування різних років, незгідно залягає на гранітоїдах інфраструктури з метаморфізованою зональною корою звітрювання в основі комплексу (Державна..., 2002). Щодо метаморфізму інгуло-інгулецького комплексу, то він є типовим зональним у діапазоні від епідот-амфіболітової до гранулітової фацій. Його детально схарактеризовано в працях Р.Я. Бєлєвцева (Белевцев, 1975, 1982) та в узагальненому вигляді подано у монографії (Метаморфізм., 1982). У цій книзі спершу наведено поширення окремих метаморфічних фацій та перелік розвинутих у них порід, а потім - загальну картину метаморфізму мегаблока. Зокрема, сказано, що «.в районе преимущественно распространены породы амфиболитовой и гранулитовой фаций, меньше эпидот-амфиболитовой, которая располагается лишь в восточной части района, прилегающей к Криворожско-Кременчугской зоне. Фиксируется общий рост степени метаморфизма в западном направлении. Породы одной фации или субфации метаморфизма слагают большие площади как в нижнепротерозойской толще (інгуло-інгулецькому комплексі - додано нами. В.К. і О.Г.), так и на выступах архейского гранитоидного фундамента. Эти зоны по латерали закономерно переходят друг в друга и образуют единую региональную метаморфическую зональность раннепротерозойского возраста. ...Общее простирание метаморфических зон в районе субмеридиональное или северо-восточное и они пересекают геологические границы. Ширина зон от нескольких до 50 км, чаще всего 5-20 км» (Метаморфизм., 1982, с. 167).

Стосовно метаморфізму Інгульського мегаблока відомий дослідник петрології УЩ І.Б. Щербаков писав: «Метаморфизм Ингульского района для УЩ уникален. .Он сложен породами как амфиболитовой, так и гранулитовой фаций. .Ингульский район - самый «гнейсовый» район УЩ и в то же время, в отличие от бытующих представлений, один из самых «гранулитовых». .Более того, есть основания полагать, что в структуре коры имеется два гранулитовых слоя: в протоплатформен- ном чехле и в фундаменте. Доказано, то метаморфизм этого района зональный, в отличие от господствующего на УЩ ареального регионального метаморфизма, прогрессивный и преимущественно изохимический» (Щербаков, 2005, с. 179).

Ми спеціально навели цю характеристику І.Б. Щербакова у зв'язку з тим, що донедавна було поширеним, а іноді і зараз ще висловлюють уявлення, що гранулітовий метаморфізм притаманний лише нижньоархейським комплексам. Утім саме інгуло-інгулецький стратометаморфічний комплекс завдяки дослідженням Р.Я. Бєлєвцева та І.Б. Щербакова став яскравим прикладом наявності гранулітової фації у складі зонально метаморфізованого нижньопротерозойського інгуло-інгулецького комплексу.

Прояви найвисокограднішого метаморфізму гранулітової фації спостерігаються на південному заході Інгульського мегаблока, у межах Братської підзони (Державна., 2001). Підвищення метаморфізму в кам'яно-костовацькій і рощахівській світах призводить до того, що на площі поширення гранулітової фації втрачається різниця і відсутня границя між інгуло-інгулецьким і братським комплексами. Саме внаслідок цього був період, коли кам'яно-костовацька та рощахівська світи входили до складу бузької серії Середнього Побужжя (Этингоф, 1986). Пізніше це виправлено і під час подальших робіт у складі гранулітової фації Інгульського мегаблока виокремлено вже як кам'яно-костовацьку і рощахівську світи інгуло-інгулецької серії, так і тиврівську і зеленолевадівську світи дністровсько-бузької серії (Державна., 2001).

Ізотопні визначення з грануліто-гнейсового братського комплексу відсутні. З амфіболіто-гнейсового реєвського комплексу порівняно нещодавно отримано «найдавніше» з визначень для амфіболіто-гнейсових комплексів УЩ - 3241±12 млн років (Степанюк та ін., 2014). Цей вік характеризує ядра циркону з плагіогнейсу східної частини Інгульського мегаблока, яку автори, відповідно до КХС УЩ, називають Криворізько-Кременчуцькою шовною зоною, а вихід амфіболіто-гнейсового комплексу вважають продовженням аульської серії Придніпровського мегаблока. Щодо інгуло-інгулецького комплексу, то його належність до нижнього протерозою є зараз загальновизнаною, як і вікова кореляція з криворізькою серією (комплексом) Придніпровського мегаблока (Костенко, 2019; Покалюк, Верховцев, 2021).

Придніпровський мегаблок

Придніпровський мегаблок є найповнішим на УЩ зі стратиграфічного погляду (на рівні стра-тиграфічних комплексів) та найрізноманітнішим за фаціальною належністю метаморфічних порід, що складають ці комплекси. У межах мегаблока визначено стратиграфічні комплекси, які належать до всіх підрозділів архею та до нижнього протерозою: славгородський комплекс (нижній архей), аульський комплекс (середній архей), конкський комплекс (верхній архей) та криворізько-білозерський комплекс (нижній протерозой). Щодо метаморфізму, то в межах Придніпровського мегаблока представлені породні асоціації регіонального метаморфізму від гранулітової до зеленосланцевої фацій.

Найдавнішим у межах Придніпровського мегаблока є славгородський комплекс, який тривалий час розглядали і зараз ще показаний у КХС УЩ як нижня - славгородська - товща аульської серії, хоча ще в середині 1980-х рр. була пропозиція виділити його як самостійний славгородський комплекс (Лазько и др., 1986). Пізніше стратиграфічна самостійність славгородського комплексу знайшла своє переконливе підтвердження результатами досліджень О.Б. Боброва та його колег (Бобров, 2010;

Бобров та ін., 2011, 2017), вже після затвердження чинної КХС УЩ. На підставі виконаних досліджень зроблено «...обґрунтований висновок про існування геологічно найдавнішого чарнокіт-гранулітового комплексу на теренах Середньопридніпровського мегаблоку» (Бобров, 2010, с. 15).

Відповідно до досліджень О.Б. Боброва та його колег, славгородський комплекс представлений «. двома контрастними частинами розрізу - нижньою гіперстенвмісною амфіболіт-плагіогнейсово-кристалосланцевою та верхньою лейкогранулітовою» (Бобров та ін., 2011, с. 10). Ці частини, які відповідають двом типовим суперкрустальним формаціям грануліто-гнейсових комплексів - ендербіто-гнейсовій та лейкогранулітовій, поки що не отримали власних стратиграфічних назв. Найпоширенішими породами ендербіто-гнейсової формації є гіперстеновмісні плагіогнейси і кристалічні сланці, а лейкогранулітової формації - двопольовошпатові лейкократові гнейси, які містять прошарки гіперстеновмісних порід. Породи славгородського комплексу зазнали повсюдного, часто дуже інтенсивного діафторезу. Реліктові мінеральні парагенезиси порід комплексу відповідають гранулітовій фації, а асоціації, що виникли під час повторного метаморфізму, - амфіболітовій фації. Разом з тим у разі повного перетворення вихідних порід і відсутності в них реліктових мінералів діафторити за складом і виглядом практично не відрізняються від типових порід аульського комплексу, чим і зумовлена складність їхнього стратиграфічного розчленування та тривале попереднє об'єднання у складі аульської серії.

Ізотопні датування метаморфічних порід славгородського комплексу відсутні. Достовірні конкордантні датування РЬ/РЬ методом отримано за цирконами з ендербітів, які сформовані по гіперстен-біотитових плагіогнейсах. За відношенням 207РЬ/206РЬ з цирконів трьох генерацій визначений ізотопний вік у межах 2975-3039 млн років (Бобров, 2010), що, найімовірніше, відповідає часу ультраметаморфізму славгородського комплексу. Ці датування, як побачимо з наступного викладення, «молодші» від визначень з порід аульського комплексу і навіть із зеленокам'яного конкського комплексу. І все ж таки, попри відсутність давніших датувань, як уже давно припускали деякі дослідники й остаточно обґрунтували О.Б. Бобров та його співавтори, метаморфічні утворення славгородського комплексу представляють найраніший самостійний етап розвитку Придніпровського мегаблока та є його найдавнішими стратигенними утвореннями.

Аульський комплекс. Аульський комплекс та ультраметаморфічні утворення, що його замі-щують, займають більшу частину території Придніпровського мегаблока. Разом з тим домінують на площі ультраметаморфічні гранітоїди, а власне метаморфічні утворення складають серед них більші або менші за розмірами реліктові тіла - від декількох кілометрів у поперечнику і за довжиною до метрових і дециметрових включень в окремих відслоненнях та свердловинах. І все ж таки, незважаючи на фрагментарний розподіл метаморфічних утворень, їхня повсюдна наявність як включень у гранітоїдах та автохтонний характер ультраметаморфічних утворень дають підстави для висновку про початкове повсюдне площинне поширення аульського комплексу на території Придніпровського мегаблока та можливості його виділення як самостійного регіонального стратиграфічного підрозділу.

У будові комплексу задіяні три основні групи порід: а) біотитові та роговообманково-біотитові плагіогнейси; б) біотит-роговообманкові кристалічні сланці; в) амфіболіти. Вони складають єдину, закономірно побудовану ритмічно-шарувату гнейсово-кристалосланцево-амфіболітову асоціацію, в якій досить умовно виділено дві суперкрустальні формації: гнейсово-кристалосланцеву (нижню) і кристалосланцево-амфіболітову (верхню). На цій підставі навіть пропонували виділити в розрізі аульського комплексу дві світи - петропавлівську (нижню) та слов'янську (верхню) (Лазько и др., 1986). На всій площі поширення мінеральні парагенезиси порід аульського комплексу характеризуються винятковою одноманітністю та відповідають амфіболітовій фації.

На підставі ізотопного датування аульського комплексу тривалий час вважали, що «.самые древние даты, полученные по циркону из метабазитов и метапорфиритов базавлукской толщи, составляют 3,17-3,19 млрд лет» (Щербак и др., 2005, с. 221). Однак, як вже зазначалося вище, по-рівняно нещодавно Л.М. Степанюк та його колеги (Степанюк та ін., 2014) виконали дослідження кристалів циркону з плагіогнейсу амфіболітогнейсового комплексу крайової частини Інгульського мегаблока, який автори відносять до аульського комплексу, що дали змогу авторам не сут-тєво, утім усе ж таки дещо «задавнити» вік комплексу та зробити висновок, що «...нижню вікову межу формування цих гнейсів найкращим чином характеризує вік молодшої групи кластогенних ядер - 3241±12 млн років, а верхню - вік древніших оболонок - 3061,3±9,2 млн років, тобто вивчені гнейси є мезоархейськими утвореннями» (Степанюк та ін., 2014, с. 16).

Конкський комплекс. Конкський комплекс є типовим, з усіх поглядів, представником ар-хейських зеленокам'яних комплексів. Він представлений головно метаморфізованими вулка-нічними утвореннями в діапазоні складів від кислих порід (метаріолітів) до ультраосновних (коматіїтів), з дуже обмеженою кількістю метаосадових порід, роль яких дещо зростає до верхів розрізу. Метаморфізм конкського комплексу також має ознаки, які характерні для подібних утворень інших щитів. Як визначено ще на початку 1980-х рр. (Карта.. 1982) і підтверджено матеріалами ГГК-200 (Державна., 2002), метаморфізм комплексу має чітко виражений зональний характер із закономірним збільшенням ступеня метаморфізму у міру наближення до фундаменту зеленокам'яних структур. У центральних частинах цих структур зазвичай розвинені породи зеленосланцевої фації, які переходять вниз по розрізу в породи епідот-амфіболітової фації і далі - в низькотемпературну субфацію амфіболітової фації, у межах якої зазвичай і зникає границя конк-ського комплексу з підстилаючими утвореннями аульського комплексу та супутніми гранітоїдами.

Вище стратиграфічне положення конкського комплексу відносно аульського вважають нині загальноприйнятим. Вік та тривалість формування конкського комплексу, які становлять 3170-3000 млн років, визначено на підставі ізотопного датування сингенетичного циркону з нижньої (сурської) світи та гранітоїдів сурського комплексу, які проривають комплекс (Кореляційна., 2004). Як бачимо, вони близькі з датуваннями аульського комплексу, що зумовлено, вірогідно, активними ендогенними процесами в підстилаючих утвореннях на етапі формування зеленокам'яних структур, у тім числі «омолодженням» ізотопних систем порід і мінералів аульського комплексу.

Криворізько-білозерський комплекс. Криворізько-білозерський комплекс належить до одного з типових для щитів залізисто-кременисто-сланцевих (метавулканогенно-хемогенно-теригенних) стратометаморфічних комплексів. Він поєднує дві просторово роз'єднані серії КХС УЩ - криворізьку та білозерську. Ці серії за офіційними стратиграфічними схемами вже тривалий час, а деякі дослідники донині вважають різновіковими на підставі ізотопного датування та відносять першу до раннього протерозою, а другу - до пізнього архею. Ці дані вже давно поставлено під сумнів (Бобров, 1993), а на підставі геолого-формаційної подібності та розташування в межах одного мегаблока обидві серії ще раніше об'єднано в складі одного криворізько-білозерського комплексу (Лазько и др., 1986).

Метаморфізм обох серій також близький. Він належить до зонального типу і відповідає головно зеленосланцевій фації, менше розвинуті породи епідот-амфіболітової фації, і лише на окремих ділянках поширення білозерської серії, поблизу контакту з гранітоїдами фундаменту, метаморфізм посилюється до рівня низькотемпературної амфіболітової фації (Карта., 1982; Державна., 2004а).

За результатами буріння під час виконання ГГК-200 підтверджено закономірність збільшення ступеня метаморфізму криворізької серії з глибиною, у міру наближення до фундаменту (Державна., 2002). За сучасними ізотопно-геохронологічними даними, «.нижний и верхний возрастные рубежи формирования криворожской серии - 2600 и 2000 млн лет соответственно» (Щербак и др., 2008, с. 202).

Приазовський мегаблок

На території Приазовського мегаблока відомо три стратометаморфічних комплекси. Домінуючим за площею поширення є приазовський комплекс, локально розвинені у межах прирозломних структур косивцівський та гуляйпільсько-осипенківський комплекси.

Приазовський комплекс представлений двома серіями - західноприазовською і центральноприазовською, які складені відповідно ендербіто-гнейсовою та лейкогранулітовою суперкрустальними формаціями. В офіційних стратиграфічних схемах ці підрозділи тривалий час фігурували і зараз ще показані у КХС УЩ як різновікові підрозділи: перша як палеоархей, а друга як неоархей (Кореляційна..., 2004). Ці уявлення виникли та продовжують існувати винятково на основі інтерпретації ізотопних датувань. Жодних геологічних підстав для цього немає.

Обидві серії характеризуються початковим метаморфізмом гранулітової фації та подальшим площинним діафторезом в умовах амфіболітової фації, який супроводжувався ізофаціальним ультраметаморфізмом. Подібні умови метаморфізму обох серій виявлено ще на початку 1980-х рр. Так, у ґрунтовному зведенні з метаморфізму УЩ прямо сказано: «Породы западноприазовской серии . по уровню метаморфизма изофациальны с породами центральноприазовской серии» (Метаморфизм., 1982, с. 241).

Відсутні і будь-які ознаки незгідних співвідношень серій та тривалої перерви в їхньому формуванні. За матеріалами геологічної зйомки, утворення центральноприазовської серії «.всюди змінюють уверх за розрізом породні асоціації західноприазовської серії, структурно з ними повсюдно узгоджені, подібно до них метаморфізовані в умовах гранулітової мінеральної фації, а потім діафторовані в амфіболітовій та інтенсивно мігматизовані» (Державна., 2012, с. 19-20).

Виконане нещодавно узагальнення всіх відомих структурно-стратиграфічних даних про взаємовідношення серій та їхніх ізотопних датувань вкотре дозволило авторам зробити висновок, що «.интерпретация результатов изотопного датирования, выполненная с учетом геологических данных о стратиграфической позиции в разрезе полученных датировок, не дает оснований для обособления в Приазовском мегаблоке двух разновозрастных серий и отнесения западноприазовской серии к палеоархею, а центральноприазовской к неоархею. Напротив, эти результаты могут быть полностью согласованы с данными о вхождении обеих серий в единый наиболее древний в пределах восточной части УЩ приазовский комплекс на основании постепенных переходов между сериями в разрезе, их согласного залегания и с учетом очень длительной совместной высокотемпературной тектоно-термальной эволюции» (Кирилюк и др., 2019, с. 80).

Косивцівський комплекс. Метаморфізовані відклади косивцівського комплексу складають низку невеликих прирозломних структур (Сорокінську, Косивцівську та ін.), в яких представлені формаціями, що характерні для зеленокам'яних комплексів. Ці утворення вважають віковим аналогом конкського комплексу Придніпровського мегаблока, від якого вони відрізняються меншою формаційною різноманітністю та меншими потужностями. Вік утворення зеленокам'яного комплексу визначає и-РЬ ізохронне датування цирконів 3160±140 млн років, яке отримано з метавулканітів кислого складу Сурозької ділянки (Кореляційна., 2004).

Породи косивцівського комплексу, як й інших подібних утворень щитів, характеризуються загалом невисоким метаморфізмом, що відповідає зеленосланцевій та епідот-амфіболітовій фаціям, і відрізняються від навколишніх утворень «.отсутствием проявлений гранитизации и мигматизации» (Метаморфизм., 1982, с. 238).

Гуляйпільсько-осипенківський комплекс.

Утворення цього комплексу, які на різних ділянках Приазовського мегаблока виділяють під назвою дібрівської, гуляйпільської чи садової світ (Кореляційна., 2004), представлені метаморфізованими осадовими утвореннями. Вони або, ймовірно, безпосередньо залягають на утвореннях приазовського комплексу, або як «.садова товща . надбудовує архейський розріз Сорокінського зеленокам'яного поясу» (Державна ., 2004, с. 20). Метаморфізм гуляйпільського комплексу відповідає зеленосланцевій та епідотамфіболітовій фаціям, однак іноді піднімається до рівня низькотемпературної частини амфіболітової фації. Ізотопні датування комплексу відсутні, а його віднесення до нижнього протерозою ґрунтується на заляганні вище зеленокам'яного осипенківського комплексу та геолого-формаційній подібності з криворізько-білозерським комплексом.

Висновки: закономірності прояву метаморфізму в мегаблоках УШ

Наведений вище стислий опис стратиграфії та метаморфізму мегаблоків УЩ на рівні стратометаморфічних комплексів дає змогу зробити деякі висновки, які, на наш погляд, можуть бути використані (принаймні не повинні ігноруватися!) під час розробки місцевих стратиграфічних схем окремих мегаблоків та регіональної стратиграфічної схеми всього УЩ, а також мають враховуватися під час інтерпретації ізотопних датувань.

1. За всієї різноманітності складу комплексів та проявів метаморфізму в різних мегаблоках у всіх цих структурних елементах виявлено загальну закономірність. Вона полягає в тому, що найдавніші стратиграфічні комплекси в кожному з мегаблоків характеризуються найбільш ви-сокотемпературним метаморфізмом, а кожен наступний стратиграфічний комплекс є слабше метаморфізованим за попередній (див. таблицю). І така закономірність видається цілком природною для регіонального метаморфізму конкретних структур, у даному випадку для конкретних мегаблоків, оскільки неможливо навіть теоретично уявити модель регіонального, а не локального (контактового) метаморфізму, за якої стратиграфічні підрозділи, що залягають стратиграфічно вище, могли бути метаморфізовані у високотемпературніших умовах, аніж ті, що їх підстеляють. Однак саме таке, явно помилкове уявлення про молодший вік центрально- приазовської серії, яка метаморфізована в умовах гранулітової фації метаморфізму, щодо зеленокам'яних утворень показано в КХС УЩ. Зазвичай поблизу контактів молодших і менше метаморфізованих комплексів з високотемпературнішими утвореннями, що залягають нижче, в останніх часто спостерігаються явища діафторезу, які цілком логічно пов'язувати з метамор-фізмом перекривних відкладів.

Такі явища діафторезу амфіболітової фації повсюдно спостерігаються в грануліто-гнейсових комплексах і в основному, ймовірно, пов'язані та синхронні з прогресивним метаморфізмом амфіболіто-гнейсових комплексів, що їх перекривають. Явища діафторезу зеленосланцевої фації нерідко спостерігаються в амфіболіто-гнейсових комплексах поблизу контактів із зеленокам'яними комплексами, хоча в останніх на контактах іноді фіксується і підвищення ступеня метаморфізму до рівня амфіболітової фації підстилаючих утворень, з якими в таких випадках вони пов'язані поступовими переходами.

Зважаючи на сказане, можна дійти висновку, що в кожному конкретному мегаблоці ступінь метаморфізму стратометаморфічних комплексів, а не окремо взятих порід (!) може бути ознакою їхньої відносної стратиграфічної послідовності за принципом «що вищий метаморфізм комплексу, тим він давніший». Цей принцип витримується у всіх мегаблоках УЩ, а враховуючи те, що його мегаблоки є типовими і для інших щитів давніх платформ (Кирилюк, 1986; Кирилюк, Смоголюк, 1993, 1993а та ін.), його можна поширити і на інші подібні регіони. Однак ще раз наголошуємо, що цей принцип торкається лише окремих мегаблоків, а не щитів загалом, про що ще буде сказано нижче.

2. Ще однією загальною закономірністю всіх мегаблоків є наявність у них грануліто-гнейсових комплексів, які всюди є стратиграфічно найдавнішими. На цю особливість ще 20 років тому звернув увагу І.Б. Щербаков, який із цього приводу писав: «Каждый из шести традиционно выделяемых на УЩ районов глубоко индивидуален, однако все они имеют одну принципиальную особенность - наличие общего гранулитового фундамента» (Щербаков, 2000, с. 37). У всіх мегаблоках, окрім Подільського і Приазовського, відомі також амфіболіто-гнейсові комплекси. Вони повсюдно зазнали інтенсивного ультраметаморфізму і перетворені в різноманітні гранітоїди та морфологічні типи мігматитів, серед яких знаходяться у вигляді різних за розмірами (від дециметрових до кілометрових) фрагментів.

Стратометаморфічні комплекси фундаменту УЩ та їх відносна послідовність у вертикальних розрізах мегаблоків