Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут історичної освіти

Кафедра історії і археології слов'ян

Курсова робота з теми:

Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр.

Вступ

Актуальність. Проблема зовнішньої політики Польської держави в 1933-1939 рр. займає одне з чільних місць в європейській структурі міжнародних відносин першої половини XX століття. В значній мірі польська дипломатія сприяла втраті польською державою незалежності в 1939 р. Опираючись на концепцію “балансування” між Німеччиною і Радянським Союзом, польські керівні кола були впевнені що завжди отримають всебічну допомогу з боку Англії і Франції. Але західні країни проводили свою політику “умиротворення” і “невтручання” і тому намагання Польщі створити і очолити блок Східноєвропейських країн викликало в них неоднозначну оцінку.

Таким чином, Польська держава напередодні другої світової війни опинилася у непростій зовнішньополітичній ситуації, яка ускладнилась помилками і самого “санаційного режиму”. В кінцевому підсумку це привело до поразки Польщі у другій світовій війні.

Оцінка дослідниками зовнішньої політики Польщі напередодні війни досить неоднозначна. Весь цей комплекс проблем і зумовлює актуальність обраної теми курсової роботи. Її дослідження дозволяють виявити прорахунки в політиці керівництва Польської держави, з`ясувати причини, що призвели до катастрофи 1939 р. Це, у свою чергу, дає можливість пояснювати сучасні суспільні процеси, проблеми у стосунках поміж Польщею і сусідніми державами тощо.

Джерельна база. Проблемі зовнішньої політики відродженої Польщі у міжвоєнне двадцятиліття і особливо напередодні другої світової війни, присвячено багато монографій, колективних праць, наукових статей з окремих питань. Необхідно зазначити, що частина з них висвітлює дане питання з марксистських позицій. І як результат, в працях таких авторів як Д. Климовський, І. Міхутіна,

В. Парсаданова, оцінка польсько-радянських відносин базується на таких постулатах як “класова ненависть керівництва Польщі до СРСР”, “його політичній короткозорості”. Однак позитивом є те, що ті дослідження подають документи та матеріали зовнішньої політики СРСР, висвітлюючи в цьому контексті польсько-радянські відносини, публікації радянської та іноземної преси, подають та коментують думки з даного питання державних діячів.

Науковий інтерес представляє собою збірка “Відкриваючи нові сторінки...”. Автори матеріалів намагаються не лише прослідкувати загальний розвиток міжнародних стосунків у передвоєнний період, але аналізують альтернативні напрямки, які існували в 30-ті рр., роблять спроби виявити об'єктивні умови і суб'єктивні фактори, що впливали на можливості реалізації тієї чи іншої альтернативи.

Проблемі міжнародних відносин 1939р. присвячена збірка “Архіви розкривають таємниці...”. В ній висвітлюються польсько-радянські та польсько-німецькі стосунки. Робота насичена архівними документами та матеріалами витримками з публікацій радянської та зарубіжної преси.

Ґрунтовний аналіз зовнішньої політики Польської держави в продовж 1933-1939рр. подається в наукових дослідженнях “Європа в міжнародних відносинах 1917-1939рр.”, “Европа 1918-1939рр.”, “Історія та історики”. В роботах подані нові трактовки питань міжнародних відносин міжвоєнного періоду, оригінальні вирішення та підходи до досліджуваних подій.

Серед наукових робіт, присвячених вказаній тематиці, особливе місце займають праці, що розглядають окремі аспекти цієї проблеми. До них можна віднести такі роботи, як “Мюнхен - предверие войны”, В. Сироткина “Ризький мир.

Хронологічні рамки данного дослідження охоплюють 1933-1939рр. Верхня дата обумовлена встановленням гітлерівського режиму в Німеччині та загостренням міжнародної обстановки. Вона вплинула на зміни зовнішньополітичного курсу “санаційного” уряду Польщі - його зближенню з Німеччиною, що в кінцевому результаті привело до національної катастрофи. Нижня - пов'язана із втратою Польщею державної незалежності, вторгненням на її територію 1 вересня 1939 року німецьких та радянських військ.

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини міжвоєнного періоду.

Предмет вивчення складає зовнішня політика Польщі в 1933 - 1939рр.

На підставі вивчених опублікованих джерел та наукової літератури автор роботи становить мету висвітлити основні напрямки зовнішньої політики польської держави в 1933-1939рр., проаналізувати події в зазначений період та визначити їх вплив на подальшу долю Польщі. Виходячи з поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

висвітлити відносини Польщі із Англією та Францією, з'ясувати роль західних держав у формуванні зовнішньої політики польської держави;

простежити польсько-німецькі відносини у досліджуваний період, розкрити їх динаміку та вплив на трагічний фінал - початок бойових дій 1.09 1939р. і поразку Польщі у війні.

Проаналізувати розвиток польсько-радянських відносин у 1933-1939рр., їх влив на формування зовнішньополітичної ситуації в цьому регіоні Європи.

Поставлені завдання визначають структуру роботи. Вона складається із вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Польська зовнішня політика стосовно Англії та Франції (1933-1939 рр).

В історії Польської держави ХХ століття, період 1933-1939 рр мав доленосне значення.

В результаті перевороту в 1926 році до влади в Польщі прийшов уряд Ю. Пілсудського, який оголосив курс на “загальне оздоровлення” - “санацію”. Наприкінці 20-х рр. “санаційному” уряду вдалося добитися часткової стабілізації внутрішньополітичної ситуації, покращився економічний стан країни. В цих умовах уряд вирішив змінити своє становище шляхом проведення виборів до сейму. Однак, відсутність масової партії та недостатня впливовість спеціально створеного “безпартійного блоку” (угруповання, до складу якого увійшли прибічники Пілсудського) привели до їх поразки 4 березня 1928 р. В цей час урядова опозиція (ППС, ХДП, ПСП), яка на початковому етапі проводила політику сприяння диктатурі, перейшла в наступ. Ситуація ускладнювалася й тим, що в самому “санаційному” таборі точилася гостра політична боротьба, яка приводила до частої зміни урядів (Бартель, Пілсудський, Бартель, Пілсудський). Вже на початку 30-х років внутрішньополітична ситуація суттєво загострилася. Спад промислового виробництва, погіршення становища польського населення, посилення залежності країни від іноземного капіталу - все це привело до послаблення позицій “санації” і чергові вибори до сейму у сеймі 1935р. засвідчили, що політика “санаційного” уряду не користується підтримкою населення. Створений табір національної єдності не врятував державу від політичної кризи. В Польщі продовжували наростати масові незадоволення політикою “санаційного” уряду.

Не останню роль в загостренні внутрішньополітичної ситуації відіграла зовнішня політика уряду в продовж 1933-1939рр. спрямована на створення польської держави “від моря до моря” - заради реалізації якої як потім покаже час, Польща була готова піти на будь-які поступки. В умовах загострення міжнародної обстановки це фактично привело до втрати Польщею незалежності в 1932р.

Також польська держава увійшла в 1933р - рік, який став переломним етапом в міжнародних відносинах. З приходом нацистів до влади в Німеччині і проголошення ними курсу воєнного переділу світу значно зросла напруга в міждержавних стосунках. Це вплинуло на зовнішню політику Польщі в1933-1939рр. - кардинально змінюються відносини з Англією та Францією, Німеччиною та СРСР.

До 1933р., тобто в роки економічної кризи, в умовах загострення міжнародних суперечностей посилюється протистояння між західними країнами та Радянським Союзом. Але вже у 1933 році ситуація почала змінюватись. Це було пов'язано з рядом причин. Радянська країна значно зміцнила своє внутрішньо економічне положення. Зросли реваншистські тенденції у зовнішні політиці Німеччини. Це вплинуло на розвиток взаємостосунків Польщі із Англією та Францією.

Але і тут мали місце певні протиріччя. В першу чергу, слід зазначити, що наприкінці 20-х - на початку 30-х загострилися англо-французькі стосунки. Англія, розуміючи прагнення та наміри Франції закріпити своє становище у Європі вимушена була шукати противагу, зближуючись з Німеччиною. Так вже в червні 1935р. була заключна англо-німецька угода яка легалізувала морське озброєння Німеччини. Зовнішньополітичні позиції Франції в цей період поступово послаблювалися, що сприяло радянсько-французькому зближенню (в 1932р. між країнами був підписаний пакт про ненапад, а в жовтні 1933р. між СРСР та Францією відбулися переговори щодо заключення договору про взаємодопомогу). Суперечливість в англо-французьких відносинах не могла не позначитись на стосунках цих держав із Польщею.

“Санаційний” уряд, керуючись в зовнішній політиці великодержавницьким курсом на початку 30-х років пішов на зближення з Німеччиною. В першу чергу, така позиція пояснювалась тим, що правлячі кола Польщі перебували в половині антирадянських ідей та настроїв, тому відмовлялися від практичного співробітництва з СРСР. По-друге, вважаючи, що гітлерівська експансія буде направлено на південний схід, польський уряд прагнув розширити свої територіальні межі за рахунок Литви, Чехословаччини та СРСР. Німеччина пішла на цей крок лише з тактичної мети: “нейтралізувати” Польщу на початковому етапі підготовки до війни.

Це їй вдалося. В певній мірі , цьому сприяла і політика “умиротворення” західних держав. Остання базувалася на основних трьох елементах: на ілюзії, що політику Німеччини можна контролювати , на бажанні ліквідувати чи послабити СРСР шляхом спрямування німецької агресії на схід ; на стратегічній недооцінці сутності фашизму як загрози західним демократіям. фактично, цими кроками західні держави “ сприяли” розгортанню німецької агресії.

Таким чином, польсько-французькі переговори під час візиту Лаваля у Варшаву та переговори Бека в Берліні ще раз підтвердили, що “санаційний” уряд прагне до зближення з Німеччиною. Варшава, зі свого боку, результати польсько-французьких переговорів сприйняла, як схвалення Францією зовнішньополітичного курсу Польщі.

Для здійснення тиску на Францію польська дипломатія використала залежність французької політики від Англії, прагнення англійського уряду до умиротворення Німеччини. Під час переговорів у вересні 1935р. в Женеві між міністрами закордонних справ Англії Хором та Польщі - Беком, останній намагався переконати Хора в тому, що основною перешкодою до “послаблення напруги між Францією та Німеччиною є “радянська політика” французького уряду”.

Однак, в умовах загострення міжнародної ситуації впродовж 1936-1937рр. уряди обох західних держав продовжували політику ”невтручання” і “умиротворення”. Це проявилося: в ухиленні від радянських пропозицій щодо створення системи колективної безпеки; в потуранні здійснення агресивних планів Гітлера (12 березня 1938р. Німеччина ввела свої війська в Австрію). У відповідь посли Англії і Франції в Берліні намагалися “протестувати” проти насильницьких дій Німеччини, але вже 2-го квітня 1938р. вони визнали анексію Австрії.

Здавалося, що така політика західних держав повинна бути насторожити польський уряд. Однак, навіть підписання у вересні 1938р. Мюнхенської угоди, якою було санкціоновано розчленування Чехословаччини, не насторожило Варшаву. Адже поляків влаштувало те, що за Мюнхенською угодою і вона отримувала Тещинський уїзд, що до цього був у складі Чехословаччини. Фактично, Чемберленд та Беладьє створили небезпечний прецедент, у результаті якого Гітлер без жодного пострілу заволодів частиною європейської країни. Мюнхенська угода позбавила Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції. Останні ж, в супереч зобов'язанням прийнятих в Мюнхені обмежилися лише формальними протестами.

Ситуація змінилася в березні 1939р, коли Гітлер, розірвавши Мюнхенську угоду, окопував Чехословаччину. Такий перебіг подій змусив уряди Англії та Франції переглянути і змінити свою тактику, методи та засоби продовження “Мюнхенської політики”. Однак мета залишилася та сама - спрямувати Німеччину проти СРСР. Західні країни могли розраховувати на вдалий для себе результат зговору з Німеччиною лише в тому випадку, якщо вони самі попередньо закріплять своє міжнародно-політичне становище. Як бачимо, політика “умиротворення” вочевидь зазнала краху. Такий перебіг події змусив уряди Англії і Франції в березні того ж року приступити до переговорів із Радянським Союзом про спільні дії проти військової загрози з боку фашистських держав, насамперед Німеччини.

“Насильницьке” приєднання Австрії до Німеччини та ліквідація Чехословацької держави викликало обурення європейської громадськості. Міжнародна обстановка настільки загострилась, що головний “Умиротворець” - англійський прем'єр-міністр Н. Чемберлен, виступаючи 31 березня в палаці общин заявив про те що Англія у випадку загрози польської незалежності надасть Польщі допомогу. Однак, це була одностороння гарантія. При чому слід зазначити, питання про те, чи погрожує хтось незалежності Польщі, вирішував сам “санаційний” уряд і лише відповідно до його рішення починав діяти й уряд Англії. Таким чином, питання що до вступу Англії у війну було прерогативою уряду іноземної держави. Вагоме значення мало ще одне формування: Англія гарантувала незалежність Польщі, але не її територіальну цілісність. Крім цього, Англійській уряд повинен був виступити лише в тому випадку, якщо Польща збройним шляхом надала б відсіч агресорам.

Міністр іноземних справ Польщі Бек оцінив цей договір як велике досягнення польської дипломатії. Однак, з впевненістю можна стверджувати, що поїздка Бека не принесла Польщі жодних позитивних практичних результатів (співвідношення сил, географічна віддаленість обох країн, фіктивність Англійських гарантій, що підтвердила трагедія Чехословаччини).

В умовах загострення міжнародної обстановки пріоритетним напрямком зовнішньої політики Англії було прагнення залишитися поза війною, і якомога довше, що б дозволило зміцнити військову базу країни. Отже, англійський уряд намагався використати надання Польщі в березні-квітні 1939 року гарантій, як важіль тиску на Німеччину з метою утримання її від розв'язання війни. Але як засвідчила історія, це були свого роду “фікційні” гарантії.

Правлячі кола Англії та Франції, не дивлячись на надання гарантії, не поспішали конкретно визначити розміри обіцяної ними військової допомоги. Більше того, жодна з цих країн не збиралася виконувати зобов'язання, прийнятих на себе перед Польщею у випадку гітлерівської агресії. Це було підтверджено і в ході французько-польських переговорів, що відбулися в Парижі у травні 1939 року. Саме тоді польський військовий міністр генерал Каспщицький та начальник французького генерального штабу генерал Гамелен не змогли підготувати угоду щодо конкретних військових зобов'язань Франції по відношенню до Польщі. Переговори обмежились проектом протоколу, що був парафований Гамеленом та Каспшицьким, та листом Гамелена, де зазначалось, що військова угода вступить в силу лише після підписання польсько-французької політичної угоди. Але підписання цієї угоди французький уряд всіляко затягував, а потім взагалі відмовився від її підписання.

Такими ж безрезультатними були й польсько-англійські переговори, що проходили у Варшаві 23-24 травня 1939 року. Англійська делегація, яку очолив генерал Клайтон, докладала максимум зусиль, щоб взяти на себе якомога менше зобов'язань. Переговори завершилися прийняттям Англією незначних військових зобов'язань, виконання яких не давало суттєвої допомоги Польщі на випадок війни. Як бачимо, під загрозою втрати незалежності уряд Польщі змушений був змінити курс зовнішньої політики. Уряди Англії та Франції не були зацікавлені “в справжньому попередженню небезпеки” гітлерівської агресії проти Польщі. Вони здійснювали тиск на Варшаву з метою “врегулювання” польсько-німецьких відносин і прагнули за рахунок Польщі домогтися “примирення” з Німеччиною, і спрямувати її на війну проти СРСР. Основою для такого “примирення” повинні були стати капітуляція Польщі та задоволення вимог нацистської Німеччини, компенсованих угодою проти Радянського Союзу. Така політика західних держав відповідала гітлерівським планам зовнішньополітичної ізоляції Польщі перед загрозою агресії.

Таким чином, можна зробити висновок, що було повне співпадання зовнішньополітичних курсів по відношенню до Польщі її союзників і гітлерівської Німеччини. В складній ситуації та напруженій обстановці, коли Німеччина активно проводила мобілізацію в армію та стягувала війська до польського кордону, Радянський уряд виступив 23 липня з ініціативою про проведення переговорів між представниками збройних сил СРСР, Англії та Франції та підписання воєнної конвенції з питання організації сумісної оборони проти фашистської агресії в Європі. Хоча англійський та французькі уряди і дали формальну згоду на проведення воєнних переговорів з СРСР, фактично вони й привели до краху московських переговорів. Про те, що основним завданням англійської та французької делегації було лише затягування часу, а не досягнення реальних результатів свідчать факти, що на чолі військових місій Англії та Франції були поставлені адмірал Дракс та генерал Думенк, які не мали офіційних повноважень на підписання будь-якої угоди. До того ж, ці військові місії отримали від своїх урядів директиви щодо затягування переговорів. В ході перших засідань з'ясувалось, що ні англійська ні французька делегації не мали конкретних планів щодо розвитку співробітництва трьох держав у відсічі німецької агресії. Фактично, в Лондоні готові були пожертвувати безпекою Польщі заради угоди з Гітлером на кшталт мюнхенської, що свідчать таємні англо-німецькі контакти в літку 1939 року. Контакти Англії та Франції з урядом Польщі в цей час носили досить своєрідний характер. Англійські та французькі уряди усвідомлювали всю складність міжнародної обстановки та загрози, яка нависла над Польщею. Однак, жодна з цих країн не домагалася від польського уряду згоди на співробітництво з СРСР проти німецької агресії. Навпаки, Англія і Франція докладали максимум зусиль, щоб затягнути переговори військових місій в Москві з метою виграти час для зговору з Німеччиною. У зриві московських переговорів був винний “санаційний” уряд, якій використовувався англо-французькою дипломатією для створення штучних перепон та ускладнень під час переговорів. Військові місії цих країн використовували відмову Польщі в питанні про можливість проходу радянських військ через її територію як своєрідний бар'єр проведення переговорів. Тобто, делегації не змогли вирішити ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через територію Польщі та Румунії. Представники Франції у Варшаві намагалися вплинути на польського міністра Бека, рекомендували йому дати хоча б в якісь формі згоду на пропуск радянських військ через польську територію на випадок виникнення війни з Німеччиною і включити цю згоду в текст конвенції. Англійські ж дипломати показували свою незацікавленість в тому, щоб Польща дала згоду на пропуск радянських військ. Як себе проявила Польща в цих обставинах? В ті вирішальні дні міністр закордонних справ польської держави Бек та його оточення постійно посилалися на “заповіти Пілсудського”, відповідно до яких в жодному випадку не можна допустити появи чужих солдат на польській території. Аргументував це він тим, що Червона Армія в результаті репресій командного складу ослабла і покластися на неї неможливо. Все це можна взяти до уваги, але необхідно зазначити, що в ті дні десятки німецьких девізій вже стояли на польському кордоні і в будь-який день можна було очікувати нападу. В цих умовах саме позиція Польщі виглядала не лише не переконливо, але й була трагічною для подальшої долі Польщі. Саме в цей час німецьке верховне командування вже надавало Гітлеру план воєнних операцій проти Польщі. Про загрозу, що нависла над польською державою, свідчило зроблене Німеччиною ще 28 квітня 1939 року повідомлення про те, що у зв'язку з укладанням польсько-англійської угоди про гарантії німецька сторона вважає польсько-німецьку декларацію про ненапад від 1934 року такою, що втратила чинність. Однак, навіть після цього польське керівництво продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватись до будь-яких антигітлерівських блоків, у які входили СРСР. Польський уряд переоцінював свої сиди та не враховував якісну і кількісну перевагу військово-економічних та людських потенціалів Німеччини над Польщею. До того ж, не враховувалося саме головне - нова стратегія ведення блискавичної війни.

1 вересня 1939 року Німеччина вторглась на територію Польщі. Так розпочалася Друга світова війна.

Таким чином, можна зробити висновок, що впродовж 1933-1939 років відносини Польщі з Англією та Францією базувались на принципах “невтручання” та “умиротворення” Німеччини. Такі кроки західних держав пояснювалися прагненнями ліквідувати СРСР (спрямувати німецьку агресію на схід) та бажання здійснювати вплив на гітлерівську політику. Польща прагнула до зближення з Німеччиною для забезпечення реалізації своєї великодержавної політики. Однак, коли у Варшаві стало відомо, що Німеччина вже розробила план нападу на Польщу, “санаційний” уряд активізував свої відносини з Англією та Францією. Але вже в липні-серпні 1939 року стало зрозуміло, що ніякої допомоги від них Польща не отримає. Більше того, Лондон почав готувати новий “Мюнхен”, але на цей раз за рахунок Польщі.

Така політика Варшави, Парижу та Лондону об'єктивно відкривала шлях Німеччині до здійснення своїх стратегічних планів підкорення Європи. Це засвідчило 1 вересня 1939 року і подальший розвиток подій в умовах Другої світової війни.

Розділ 2. Місце Нацистської Німеччини у зовнішній політиці Польщі

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Польщі в 1933-1939 роках були відносини з нацисткою Німеччиною. Саме вони мали доленосне значення для подальшої історії Польської держави: впродовж 1934-1939 років Німеччина, під виглядом налагодження “дружніх” стосунків з Польщею, готувалася до включення її території в “німецький життєвий простір”, що і було зроблено в 1939 році.

Світова економічна криза 1929-1933 років викликала не лише розлад економіки капіталістичних країн, але й загострила міжнародні протиріччя. На міжнародні арені вони визначались посиленням боротьби ведучих держав за ринки збуту та джерела сировини сфери вкладання капіталу. В цьому контексті на порядок денний поставало питання розширення зовнішньої експансії, нового переділу світу.

Особливо гостро цю кризу переживала Німеччина, яка відповідно до умов Версальського договору, підписаного в червні 1919 року була позбавлена колоній і змушена дотримуватися військових обмежень (зменшення складу німецької армії та чисельності озброєнь, скасування військової повинності, заборона проведення в навчальних закладах військової підготовки тощо). З приходом до влади в Німеччині у 1933 році нацистів на чолі з Гітлером міжнародна ситуація в Європі різко загострилась: Берлін відверто взяв курс на радикальний перегляд Версальських домовленостей. Одне з центральних місць в цих планах відводилось Польщі. Німецька дипломатія активно використовувала в своїх зовнішньополітичних демаршах проблеми з так званим “польським коридором”. Прихуд до влади Гітлера не сприяв покращенню польсько-німецьких відносин. Навпаки, все більше гострим ставало питання німецько-польського кордону. Німецький уряд намагався зробити все можливе, щоб забезпечити свого роду “нейтралізацію” Польщі під час майбутньої східної кампанії.

В перші місяці гітлерівського режиму Німеччина не робила жодних кроків до пом'якшення напруги у відносинах з Польщею. Навпаки, вона відкрито оголошувала своїми найближчими цілями ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху частини польських земель. Не зважаючи на такі заяви, “санаційний” уряд покладав великі надії на зміну позиції Берліну щодо Польщі. В першу чергу це пояснювалося її демонстративно негативним ставленням до СРСР. В цьому контексті Німеччина для польської держави була свого роду союзницею.

По друге у випадку успішної німецької експансії польське керівництво розраховувало на територіальні придбання за рахунок Литви, Чехословаччини, та СРСР.

Проте у Німеччини було своє бачення подальшого розвитку подій в цьому регіоні Європи. Вже на весні 1933 р. в Берліні був розроблений план оволодіння територією “вільного міста” Гданська (Данцигу). За умовами Версальського договору, Гданськ входив до митного кордону Польщі. Документом передбачалось співучасть польської держави в управлінні та експлуатації порту, водних шляхів міста, залізничних доріг. Польському урядові належало право опіки над польськими громадянами “вільного міста” налагодження зовнішніх відносин Гданську. Однак саме головне було те, що територія так званого Данцигського коридору відділяли Східну Прусію від решта Німеччини. Повернення міста розглядалося німцями як відновлення “історичної справедливості” ніби порушеної Версальським договором. На практиці воно давало можливість побудувати екстериторіальний коридор через Помор'є для об'єднання Німеччини з Східною Прусією.

“Санаційна” польська дипломатія, як свідчать документи не шукала шляхів до урегулювання стосунків з Німеччиною. Вже 1 лютого 1933 р. на сесії Ради Ліги націй міністр іноземних справ Ю. Бег заявив, що Польща не буде більше визнавати положення “Договору про захист національних меншин”, який був складовою частиною Версальського договору. Фактично це означало, що Польща не буде приймати участь в засіданнях при розгляді німецької сторони на становище національних меншин Польщі. У відповідь на це сенат Гданська заявив польському уряду, що він ліквідує спеціальну портову поліцію і включає порт та водні шляхи “вільного міста” в компетенцію міської поліції. В цих умовах уряд Пілсудського робить черговий крок до загострення конфлікту. В ніч з 5 на 6 березня польський корабель висадив 200 польських солдатів на територію міста. Ситуація загострилась. З метою врегулювання цього протистояння 9 березня в Женеві було скликано спеціальне засідання Ради Ліги Націй. В результаті гострих дискусій між представниками сенату Гданська та Міністерства закордонних справ Польщі було досягнуто компромісу: власні міста віддали наказ щодо гарантії Польських прав, а Польський уряд декларував вихід польського десанту з території “вільного міста”.

Другого травня 1933 року польський посол в Берліні Висоцький зустрівся з Гітлером. В ході зустрічі і Німеччина і Польща висловили готовність вирішувати свої спільні інтереси “без пристрасті”. польська сторона прагнула добитися від німецького уряду декларації про відмову від посягань на права Польщі щодо Гданська.

Четвертого травня міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек прийняв німецького посланця Мольтке і від імені уряду зробив заяву, що Польща погоджується з пропозиціями канцлера Німеччини. Ця поступка в черговий раз підтвердила наміри Пілсудського за будь-яку ціну домогтися зближення з Німеччиною.

Однак, вже п'ятого травня в Лондон прибув особливий посланець нацистів Розенберг з митою ознайомлення Англійського уряду з планом, яким передбачалася ліквідація “польського коридору”. Ця зустріч схвилювала польські урядові кола. З метою заспокоєння Пілсудського, 17 травня на спеціальні сесії Рейхстагу Гітлер відмовлявся від війни, від політики германізації інших народностей, визнавав права Польщі, передбачені Версальським договором, і заявив, що Німеччина готова взяти участь в укладанні пакту про ненапад. Як засвідчили подальші події це була чисто декларативна заява. В той час фашистка Німеччина не була ще в змозі насильницьким шляхом змінити польсько-німецький кордон. Спочатку гітлерівський уряд мав наміри вирішити внутрішньополітичні проблеми. Саме тому Гітлер намагався не загострювати стосунки з Польщею.

Однак, уряд Польщі залишав поза увагою ті факти, що свідчили про реальні плани гітлерівської Німеччини. Зближення Польщі і Німеччини відбувалося на “антирадянській основі”.

Дотримуючись тактики, яка б заспокоювала “санаційний” уряд, 27 травня Гітлер, виступаючи в Кенігсберзі по радіо, заявив, що “націонал соціалізм відкидає будь-яку політику зміни кордонів за рахунок інших народів”. Це був черговий маневр Німеччини. Не маючи реальних сил для насильницької зміни польсько-німецького кордону але бажаючи завадити можливому покращенню відносин між Польщею та Радянським Союзом Гітлер віддав наказ німцям у Гданську перейти від “антипольських атак до налагодження відносин з “санаційним” урядом”. Німці запевнили верховного комісара в Ліги Націй в Гданську Ростінга в тому, що у випадку перемоги нацистів у виборах в сенаті “вільного міста” останні дотримуватимуться існуючих договорів і намагатимуться зменшувати напругу у відносинах із сусідньою Польщею.

В результаті проведення гітлерівцями активної передвиборчої кампанії, 28 травня 1936 року нацисти перемогли на виборах до сенату міста Гданська.

Однак, не дивлячись на формальне “врегулювання” відносини між Польщею та Німеччиною, на території Східної Прусії та в Верхній Сілезії. Так 28 червня (в день підписання Версальського договору) Гданський сенатор Бек, що відав питаннями освіти видав розпорядження провести в цей день в усіх німецьких школах збори, які носили анти польський характер. У Берліні в кінотеатрах демонструвалися фільми, що наводили німецьку належність земель, переданих Польщі у Версалі. Незважаючи на ці акції, Пілдсуцький продовжував шукати шляхи зближення з Німеччиною. Ситуація кардинально змінилася влітку 1933 року після Лондонської економічної конференції, на якій радянська делегація запропонувала прийняти конвенцію про визначення агресора. Як вже зазначалось, 3 липня така конвенція була підписана СРСР та рядом інших країн, в тому числі Польщею. Основною причиною прийняття цього рішення були побоювання ізоляції Польщі із заходу, побоювання того, що “пакт чотирьох” звільнить Німеччині шлях до загарбання Польщі. Виходячи з цього підписана конвенція являла собою своєрідну противагу “пакту чотирьох”. З цього часу починається новий етап у польсько-німецьких відносинах: Гітлер починає робити тактичні кроки, направлені на нейтралізацію Польщі, а потім на її підкорення.

Враховуючи ситуацію що склалася гітлерівський уряд вирішив посилити свій тиск на Польщу, яка опинилася перед вибором: угода з фашисткою Німеччиною, що добивалася панування у Європі або участь в створенні системи “взаємної допомоги держав, які знаходилися під загрозою гітлерівської Німеччини”. В цих умовах Берлін дав зрозуміти Польщі, що угода між Німеччиною і Польщею “можливо і бажано для Німеччини, але вона повинна бути направлена проти СРСР”. 13 липня 1933 року Гітлер запросив на аудієнцію відкликаного з Берліну польського посла Висоцького, в розмові з останнім Гітлер відмітив, що автори Версальського договору намагаються завадити налагодженню відносин між Польщею та Німеччиною. Своєрідним виразом “бажання до примирення” було те, що Гітлер доручив своїм прибічникам в Гданську, які перемогли на травневих виборах шукати зближення з Польськими властями, уникати будь-яких спорів та конфліктів. Гітлер розраховував на те, що цей крок буде сприйнятий як обіцянка поступок Польщі. Німецький уряд намагався скласти враження, що Німеччина прагне до покращення польсько-німецьких відносин. Саме з цією метою були організовані візит нового голови Гданської ради Раугинінга до Варшави та його аудієнція у Пілдсуцького, зустріч у вересні 1933 року в Женеві Бека та Нейрата. Німеччина розглядала ці кроки, як один з етапів дипломатичної підготовки до реалізації програми нарощування озброєнь в обхід міжнародним домовленостям. Підтвердження цього стало те, що вже 12 жовтня 1933 року німецькі дипломати залишили конференцію з роззброєння, а 19 жовтня - гітлерівський уряд оголосив про уряд з Ліги Націй. Це привело до загострення міжнародної обстановки. Фактично Німеччина опинилася під загрозою міжнародної ізоляції. В таких умовах вагоме значення для Німеччини набувала позиція Польщі. Відмова останньої від участі, у випадку необхідності, у воєнних санкціях проти гітлерівської Німеччини означала неможливість приєднання до них радянського союзу, оскільки Польща відділяла СРСР від Німеччини. В цій ситуації значення польського нітралитету для Німеччини зросло.

Після виходу Німеччини з міжнародних організацій відбувся прийом вірчих грамот у нового польсько посланця Ю.Липського, що прибув до Берліна. Одночасно відбулася офіційна зустріч Липського з президентом Гінденбургом та бесіди з міністром іноземних справ рейху Нейратом. Останній дав зрозуміти, що німецький уряд прагне покращити політичні та економічні стосунки з Польщею. Липський, в свою чергу, запевнив, що Польща не приєднається до жодної санкції Ліги Націй, направленої проти Німеччини оцінюючи таку ситуацію, Варшава вирішила прискорити розв'язання питання про заключення польсько-німецької угоди.

5 листопада на нараді у Пілсудського в Больведері був розроблений план дій, відповідно до якого Липський повинен був запропонувати Гітлеру укласти угоду або в якісь іншій формі домогтися від нього гарантій недоторканності західного польського кордону. З свого боку Польща обіцяла зберігати нейтралітет і не брати участі в блоках з противниками Німеччини у випадку конфлікту. Зустріч Липського з Гітлером відбулася 15 листопада. Польський посол відповідно до отриманих інструкцій виклав пропозиції Варшави. Необхідно зазначити, що Липський заявив, якщо Польща не отримає гарантій безпеки, то польський уряд змушений буде прийняти відповідні міри для посилення обороноздатності своєї країни. Гітлер, розуміючи, що досягнення угоди з Польщею забезпечать сприятливу позицію останньої у питанні про німецьке озброєння, публічно заявив, що Німеччина відмовляється від здійснення силою будь-яких територіальних претензій по відношенню до Польщі. В результаті зустрічі було прийнято рішення розпочати переговори щодо підписання польсько-німецького пакту.

На наступний день було опубліковано офіційне повідомлення про бесіду Гітлера та Липського. На думку історика К. Ляптера цей комюніке було своєрідною декларацією про ненапад. В історію цей документ увійшов як “Берлінська декларація”. Польська сторона вважала її появу серйозною дипломатичною перемогою, зазначаючи, що даний документ давав максимум того, що можна було тоді отримати від Німеччини. Остання намагалася якомога вигідніше для себе використати прагнення Польщі домовитися з німецьким урядом. Так, не дивлячись на загальні фрази про відсутність у Німеччині агресивних цілей, про від відкидання війни, “про правомірність польської держави”, в бесіді Гітлера з польським послом не було жодної фрази, яка б свідчила про наміри відмовитися від перегляду на користь Німеччини західного польського кордону - питання, що було основною причиною напруження у польсько-німецьких відносинах. Ю. Липський в своєму рапорті зазначав, що Гітлер жодного разу не використав слів “кордон” або “коридор”. Однак він дав зрозуміти, що вважає природнім і необхідним приєднання польського помор'я до Німеччини і надання виходу Польщі в будь-якому іншому місці: “можливо, в майбутньому, вдалося б дружні атмосфері вирішити ці питання з Польщею, наприклад, шляхом компенсації”. Практично, це означало, що Німеччина не піде на врегулювання питань без поступок Польщі. Слід зазначити, що важливим наслідком польсько-німецького обміну думок 15 листопада було те, що Гітлер в черговий раз переконався в тому, як легко буде схилити Польщу до підписання двосторонньої угоди і тим самим завадити утворенню анти німецького блоку.

Саме “Берлінська декларація” заклала основу майбутнього пакту про ненапад, який на думку переважної частини вчених, також відігравав певну роль в дипломатичні підготовці другої світової війни.

Європейські країни з великою увагою вивчали нову стадію польсько-німецьких переговорів, оскільки напруга в даному питанні на той час вважалася однією з головних причин можливого воєнного конфлікту в Європі. “Це важлива подія, яка вплине на всю міжнародну ситуацію”, - зазначав член комісії НКІС СРСР Б.Стомоняков.

Проаналізувавши документи радянської дипломатії, можна стверджувати, що уряд СРСР з великою обережністю підійшов до оцінки змін у польсько-німецьких відносинах. Так, 29 листопада в розмові з польським посланцем в Москві Ю. Лукаявичем заступник наркомінсправ М. Крестинським висловив сумнів з приводу того, що Німеччина заради тимчасової нормалізації становища на кордоні з своїм не самим сильним сусідом захоче відмовитися від реалізації плану “Дран нах Остен”. Англійський уряд вважав, що переговори з Польщею з боку Німеччини ведуться лише “в тимчасових тактичних цілях”. Міністр іноземних справ Франції Ж. Поль-Бонкур, оцінюючи польсько-німецькі відносини, зазначав, що для справжньої угоди між Польщею і Німеччиною не існує реальної угоди.

Однак, польський уряд незважаючи на всі ці свого роду попередження європейських країн, надавав великого значення “Берлінській декларації”. Урядова польська преса повідомляла, що Гітлер, переконавшись в силі Польщі, хоче з нею вести переговори з метою мирного врегулювання відносин.

Впродовж трьох місяців між Польщею та Німеччиною велися переговори щодо узгодження документу. Обидві сторони вносили свої поправки. Однак, коли виникла небезпека, що внесені польським урядом зміни можуть відкласти дату підписання документу, Пілсудський відмовився від усіх внесених ним поправок і дав зрозуміти, що Польща зацікавлена в швидкому завершені переговорів. Ця чергова поступка з боку польського уряду свідчила про те, що Польща зацікавлена в підписанні договору і готова за це заплатити будь-яку ціну. Вже 25 січня 1934 року в розмові Липського з Гітлером останній заявив, що питання щодо перегляду польських кордонів лише відкладається на 10 років, а Німеччина від цього перегляду не відмовляється. Здавалося, що це мало б насторожити польський уряд, але цього не сталося.

26 січня 1934 року міністром іноземних справ нацистської Німеччини Нейратом та польським послом в Берліні Липським був підписаний пакт - “Декларація про невикористання сили між Польщею та Німеччиною”. Переважна частина істориків вважають, що саме цей договір у комплексі з майбутнім пактом “Молотова-Ріббентропа” підготував швидку загибель польської держави у вересні 1939 року. Його підписання свідчило про відхід уряду Польщі від союзу з Францією та повороту до зближення з Німеччиною.

Укладеною на 10 років пакт передбачав підтримку та забезпечення миру між Німеччиною і Польщею та вирішення спільних питань без застосування сили. Документ зберігав свою чинність і випадку втручання однієї із сторін, що уклали пакт, у війну з третьою державою. Однак, основне питання в відносинах між обома країнами - визнання Німеччиною існуючого польсько-німецького кордону - в документі не розглядалося. Фактично, це означало, що Німеччина залишає це питання відкритим і намагатиметься вирішити його найближчим часом, у вигідній для себе міжнародній ситуації.

З цього часу Німеччина робить реальні кроки щодо ліквідації воєнних обмежень Версальського договору. У березні 1934 року німецький Рейхстаг затвердив військовий бюджет, який передбачав великі асигнування на утримання військово-повітряного флоту. У березні 1935 року гітлерівський уряд прийняв закон про відновлення в Німеччині військової повинності. Було поновлено також військову авіацію та підводний флот. Уже 7 березня 1936 року німецький уряд офіційно заявив про розірвання Локарнських угод 1925 року, та про відміну пункту Версальського мирного договору щодо створення Рейнської демілітаризованої зони. В той же день в Рейнську зону вступили німецькі війська і розпочали там будівництво військових споруд.

Одностороннє розірвання Німеччиною військових статей Версальського договору та зростання німецької армії посилили напругу в міжнародних відносинах і підвели Європу до війни.

В цих умовах, не дивлячись на офіційний союз з Польщею німецький уряд здійснював політику асиміляції й утисків поляків на західних і північних польських землях, захоплених в свій час Прусією. В Гданську гітлерівці вводили нові анти польські закони і все частіше вдавалися до фізичної розправи над поляками. Так, в липні 1936 року під їхнім впливом сенат Гданська відмінив конституцію і рештки демократичних свобод, встановивши на території “вільного міста” владу гестапо. Міжнародний статус Гданська було розірвано. З цього часу “вільне місто” ставало складовою частиною “третього рейху”. Здавалося, що ці кроки Німеччини провинні були викликати занепокоєння Польщі. Натомість, польський уряд офіційно заявив, що доля Гданського населення його не цікавить. Це було ще одним підтвердженням того, що Польща заради зближення з нацисткою Німеччиною готова робити поступки, які все частіше суперечили загальнодержавним інтересам.

Тим часом Німеччина продовжувала нарощувати свій воєнний потенціал для реалізації програми переділу світу. Як зазначалося вище, вагоме значення при цьому відігравав так звана політика “умиротворення” фашистських агресорів, що проводилася Англією і Францією.

12 березня 1938 року було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини. Великі західні держави майже не відреагували на цю подію і 2 квітня визнали анексію Австрії. Як бачимо, західна політика “умиротворення” нацистської Німеччини сприяла здійснення агресивних планів Гітлера. Завершенням такої політики стала Мюнхенська угода від 29 вересня 1938 року, яка санкціонувала розчленування Чехословаччини. Історики оцінюють події в Мюнхені як “апогей умиротворення”, “пролог трагедії”, “ключовий пункт розгортання світової війни”.

В свою чергу, Берлін, відчувши поступливість Англії і Франції змінює свою поведінку стосовно Польщі. 24 жовтня 1938 року в розмові з польським послом в Німеччині Ю. Липським гітлерівський міністр іноземних справ Й. Ріббентроп зазначив, що збереження дружніх польсько-німецьких відносин можливе лише у випадку, якщо Польща погодиться на включення Гданська до складу рейху і на виділення екстериторіальної зони через так званий “польський коридор”. Здавалося, що це мало викликати занепокоєння польського уряду, але цього не сталося. Про це свідчить і той факт, що польський уряд в черговий раз знехтував цю позицію СРСР до покращення польсько-радянських стосунків. Міжнародне становище Польщі ускладнювалося. Участь Варшави в розчленуванні Чехословаччині фактично привело до її ізоляції на міжнародні сцені, тому керівництво країни не залишилося нічого іншого, як іти на поклін до Гітлера.

Міністр іноземних справ Польщі Бек 5 січня 1939 року добився прийому у канцлера. Під час цієї зустрічі Гітлер наголошуючи на “задовільному розвитку польсько-німецьких відносин”, підтвердив позицію Німеччини по відношенню до коридору та Гданська. Ставало очевидним, що на порядку денному у Берліні повставало польське питання. Зрозуміли це й західні країни, і вже 31 березня 1939 року в палаті общин англійський прем'єр міністр М. Чемберлен заявив про надання гарантій незалежності Польщі. Однак, як вже зазначалося вище, англійський уряд не відмовився від проведення політики “умиротворення” і спроби здійснити вплив на Гітлера не мали успіху.

Відносини Німеччини і Польщі продовжували погіршуватися. 27 квітня 1939 року нацистка Німеччина анулювала польсько-німецьку декларацію про ненапад 1934 року. В спеціальному меморандумі німецький уряд висловив незадоволення з приводу того, що уряд Польщі відхилив німецьку пропозицію щодо врегулювання питання про Гданськ. 28 квітня Гітлер виступив в Рейхстазі з промовою, в якій в погрозливій формі вимагав передачі Німеччині Гданську та встановлення екстериторіального коридору на Польській території для зв'язку із Східною Прусією. Не дивлячись на готовність уряду “санації” задовольнити вимоги гітлерівців, Польща під впливом розгортання антифашистського руху в країні відповіла на вимоги нацистської Німеччини. 5 травня 1939 року польський уряд дав офіційну відповідь на німецький меморандум. В ньому заперечувалося твердження німецького уряду стосовно того, що англо-польське комюніке про взаємне надання гарантій суперечить і не сумісне з німецько-польською декларацією, а також сповнювалась готовність розпочати переговори щодо врегулювання взаємовідносин на принципах добросусідства.

Але Гітлер прагнув не до врегулювання відносин а до війни з Польщею. 3 квітня він видав директиву про підготовку німецьких військ до нападу на Польщу до 1 вересня 1939 року, а 11 квітня підписав “План Вайс” - план воєнного розгрому Польщі. 23 травня на нараді вищих керівників вермахту Гітлер заявив, що “польське питання обминути неможливо, залишається єдине рішення - при першій можливості напасти на Польщу”. Починаючи з червня 1939 року Німеччина проводить великі мобілізаційні заходи. Німецькі військові з'єднання підтягувалися до польського кордону. Сама ж Німеччина була зацікавлена в тому, щоб її війна з Польщею залишилася локальною, тобто не переросла у війну світову. Тому німецька дипломатія почала проявляти активність у відносинах з Англією та СРСР, прагнучи до того, щоб у випадку війни Німеччини із Польщею вони залишалися нейтральними.

Ситуація кардинально змінилася із підписанням 23 серпня 1939 року радянсько-німецького пакту, яким Польща практично прирікалася на загибель - вона мала бути розділена між Москвою і Берліном по лінії рік Нарев-Вісла-Сан. Німеччина отримала можливість розпочати військові дії по реалізації підготовленого ще в квітні 1939 року плану “Вайс” - плану нападу на Польщу.

1 вересня 1939 року німецькі війська вторглися на територію Польщі, під гаслами захисту німецького меншинства в Польщі та ліквідації порушень німецьких кордонів.

Існує точка зору, що ще на початку вересня Гітлер, аналізуючи всі можливі варіанти німецької політики стосовно Польщі, не виключав можливості створення “остаточної” польської маріонеткової держави, з якою він міг би вести переговори щодо заключення “східного миру”. Однак активна мобілізація радянської армії та введення її військ на територію Польщі, ліквідували вірогідність створення “остаточної маріонеткової держави”.

В цей же час Німеччина звернулася до СРСР з пропозицією віддати їй Віленську область, що входила до складу Польщі, а за пактом Молотова-Рібентропа належана СРСР. 25 вересня Сталін у відповідь на це висунув іншу пропозицію - віддати Німеччині в обмін на Литву воєводство Люблін та східну частину території Варшавського воєводства. Німеччина погодилася на цю пропозицію. Остаточно це рішення було зафіксовано в секретному протоколі до договору “Про кордони та дружбу” від 28 вересня 1939 р.

Принципи політики по відношенню до Польських земель, що були включені до складу німецької імперії були вже визначені Гітлером і ніяк не узгоджувалися з поняттям польської державності. 12 жовтня 1939 року військова адміністрація на територіях окупованої Польщі була замінена громадянською, в силу вступили “основні принципи” нацистської політики.

Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між Польщею та Німеччиною впродовж 1933-1939 років пройшли два етапи:

1933-1934 роки - період польсько-німецького зближення;

1934-1939 роки - поступове загострення відносин між Варшавою та Берліном, які закінчилися нападом останнього на Польщу і початком другої світової війни.

“Санаційний” уряд Польщі впродовж 1933-1939 років у відносинах з Німеччиною дотримувався курсу на зближення. Намагання Польщі зміцнити “дружні” відносини з нацисткою Німеччиною пояснювалося негативним ставленням “санаційного” уряду до Радянського Союзу, прагнення у випадку успішної німецької експансії задовольнити територіальні претензії за рахунок Литви, Чехословаччини та СРСР. Польські політики не розпізнали справжніх зовнішньополітичних планів гітлерівської верхівки. Бек і його дипломати вважали, що гітлерівська експансія буде здійснюватися в південно-східному напрямку, за що незабаром жорстоко поплатилися.

Стратегічне положення Польщі на шляху “німецького походу на Схід” обумовлювало зовнішню політику Німеччини в 1 половині 30-х років: Гітлеру необхідно було забезпечити нейтральне ставлення польського уряду на початкові стадії підготовки до війни. З цією метою і була підписана “декларація про невикористання сили між Польщею та Німеччиною” в 1934 році - документ, який в певній мірі і підготував швидку загибель польської держави. Як поведе себе Польща в подальшому: чи стане вона слухняним “помічником” нацистської Німеччини, в реалізації “походу на Схід”; чи доведеться знищити її супротив силою, для Німеччини принципового значення не мало. Отже, можна зробити висновок, що саме зовнішня політика “санаційного” уряду, спрямована на зближення з Німеччиною фактично привела країну до втрати незалежності в 1939 році.

Розділ 3. Основні напрямки розвитку польсько-радянських стосунків у 1933-1939 рр.

У зовнішній політиці Польщі 1933 - 1939 рр. Вагоме місце належить Радянському Союзу. Польсько-радянські відносини в зазначений період носили складний, часом суперечливий характер. Абсолютна більшість істориків, що вивчали питання польської зовнішньої політики міжвоєнного періоду, констатують той факт, що вона була відверто ворожа щодо Радянського Союзу. Однак історичні матеріали свідчать, що польський уряд займав маневрування між антирадянськими позиціями Німеччини та видимості налагодження стосунків з Радянським Союзом. У польській історіографії існує такий термін, що характеризує місце Польщі у тогочасній Європі - “між молотом і наковальнею”. Це в певній мірі пояснює нестабільність, неврівноваженість зовнішньої політики “санаційного” уряду, але ні в якому разі не виправдовує її.

До 1939 р. відносини між Польщею і СРСР регулювалися укладеним 18 березня 1921 року Ризьким миром. Його підписання завершило польсько-радянську війну 1920 р. За умовами договору Польща залишала за собою Західну Україну, Західну Білорусію та л1итовські землі з містом Вільнюсом. Це і стало причиною суспільних і національних конфліктів, що негативно позначилися на соціально-економічному та суспільно-політичному розвитку Польщі. В певній мірі впливав на польсько-радянські стосунки. Фактично Ризький мир на 18 років визначив західний кордон СРСР.

Не зважаючи на те, що в 1932 році між СРСР і Польщею був підписаний пакт про ненапад, зовнішньо-східна політика польських правителів не зазнала змін. Її антирадянське спрямування посилилося всередині 30-х років. В певній мірі це було пов'язано з призначенням міністром іноземних справ Польщі Ю.Бека. Він прагнув ізолювати СРСР від європейський справ, запропонував у 1936 р. створити колективну систему безпеки, яка б не включала СРСР. Потрібно зауважити, що й з боку керівництва СРСР особливої теплоти щодо Польщі також не спостерігалося. Постійні звинувачення Варшави у агресивності щодо СРСР відповідно не формувало польському уряду довіри до зовнішньої політики Радянського Союзу.