Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр.

В 30-ті роки у зовнішній політиці Радянського Союзу склалися суттєві зміни. З одного боку радянське керівництво зрозуміло, що світова економічна криза сприяла не погіршенню комунізму а посиленню фашизму, з іншого стало очевидним, що агресивні дії Німеччини і Японії Загрожують безпосередньо СРСР. Тому радянські керівники відмовилися від прийнятої в 1919 - 1920 рр. Зовнішньої політики, згідно якої будь-яке посилення міжнародної напруженості тільки на користь СРСР. Вже з кінці 1933 р. - початку 1933 р. радянський уряд почав проводити політику, спрямовану на створення системи колективної безпеки на основі регіональних угод про взаємний захист від агресії з боку Німеччини. СРСР вважав, що велику роль в цій системі повинна була відігравати саме Польща - одна з великих держав Східної Європи. Однак, позиція польського уряду була інакшою. Не дивлячись на “рекламування” дипломатичними колами покращення польсько-радянських відносин (це виражалося в підписанні в 1932 р. пакту про ненапад) уряд Польщі не робив жодного кроку до розширення польсько-радянського співробітництва в політичній сфері. Ця позиція пояснювалася зовнішньополітичною концепцією польських правлячих кіл. Польський уряд прагнув до загострення німецько-радянських відносин, зближення Польщі з Німеччиною, що сприяло б утворенню у Східній Європі блоку держав на чолі з Польщею. Однак в перші місяці Гітлерівського режиму Німеччина не проявляла бажання щодо послаблення напруженості у відносинах з польською державою. Вона, навпаки відкрито оголошувала своєю метою ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху частини польських земель. Черговий удар по великодержавним планам польського уряду завдав проект “пакту чотирьох”, підписаний 15 липня 1933 р. Німеччиною, Італією, Францією та Англією, яким передбачалися територіальні зміни польсько-німецького кордоні. На Польщею нависла загроза повної політичної ізоляції. В цих умовах радянський уряд запропонував Польщі взяти участь в конференції щодо підписання протоколу про визначення агресора. Польський уряд заявив, що ступить в переговори про підписання декларації лише в тому випадку, якщо до участі в ній в цій акції буде запрошена її союзниця Румунія, з якою СРСР одразу ж підпише пакт про ненапад. Слід зазначити, що ця пропозиція міністра іноземних справ Ю. Бека зовсім не була пов'язана із турботою про покращення радянсько-румунських відносин. Єдиною метою цього кроку було затягування з відповіддю польського уряду на пропозицію СРСР, тому, що радянська ініціатива в часі співпала із спробою польського керівництва зблизитися із Німеччиною. Після отримання “позитивних” результатів цієї акції, польський уряд не бажаючи скомпрометувати себе в очах Гітлера спільним виступом з СРСР, відхилив пропозицію радянського керівництва щодо спільного виступу з декларацією про визначення агресора. Не дивлячись на це, в квітні-травні 1933 р. радянський уряд продовжував пошук шляхів здійснення свого плану.

3 липня 1933 р. була підписана “конвенція про визначення агресії”. Її учасниками стали СРСР, Естонія, Латвія, Румунія, Польща, Туреччина, Іран та Афганістан. Охарактеризовуючи факт підписання Польщею даної конвенції, Ю. Бек зазначав, що саме таким чином польський уряд розрахував створити спільний фронт західних сусідів СРСР під керівництвом Польщі. Однак, переважна частина вчених вважає, що справжньою причиною прийняття такого рішення був страх ізоляції Польщі із заходу. Прийняття такого визначення агресії, в якому порушення територіальної цілісності держави являлося основним критерієм, було своєрідною міжнародно-правовою підтримкою Польщі. На мою думку, це була свого роду підстраховка польського уряду на випадок німецької агресії. Вже в листопаді 1933 р. під час бесіди Нейрата з Липським останній, відповідно до отриманих інструкцій, пояснив, що польсько-радянські переговори не мають серйозного значення. Це було ще одним підтвердженням того, що Польща займає антирадянські позиції.

В цьому контексті необхідно розглянути перебіг польсько-радянських переговорів в 1933 - початок 1934 рр. Щодо питання балтійської декларації зініційованих СРСР. Радянський уряд виходив з того, що з приходом Гітлера до влади в Німеччині створилася загроза для незалежності прибалтійських країн, які розглядалися нацистами як важливий плацдарм для майбутнього загарбання Східної Європи. СРСР об'єктивно був зацікавлений в нейтралізації цієї загрози і збереження територіальної цілісності та незалежності своїх балтійських сусідів. 14 грудня СРСР передав Польщі пропозицію оприлюднити спільну радянсько-польську декларацію щодо намірів обох країн охороняти та захищати мир у Східній Європі. На випадок загрози балтійським державам німецької агресії СРСР та Польща відповідно до проекту декларації, зобов'язувалися обговорити ситуацію, що вивникла. На першому етапі переговорів польський уряд повідомив, що він не проти обговорити радянську пропозицію. В цій ситуації Німеччина, яка опинялася перед перспективою утворення системи колективної безпеки, вирішила виключити з неї одну із самих важливих складових - Польщу. Нацистський уряд турбували не тільки радянсько-польські переговори, оскільки те, що вони могли бути частиною багатосторонніх переговорів, направлених на створення загального фронту країн проти німецької агресії. Наприкінці 1933 - на початку 1934 рр. Тривали польсько-німецькі переговори про підписання пакту про ненапад, тобто відбувалося так зване “польсько-німецьке зближення”. Під загрозою зриву цих переговорів Німеччина висунула вимогу відмови Польщі від радянської ініціативи. Польський уряд відхилив пропозицію СРСР щодо укладання “балканської декларації”, аргументуючи свою відмову “негативною позицією Фінляндії та сумніву інших країн” зовсім по іншому прокоментував це рішення член Колегії НКІС СРСР Б. Стомоняков: “Польща хоче затягнути переговори щодо радянської пропозиції з метою виграти час для своїх переговорів з Німеччиною”.

Як бачимо, польська дипломатія в цих складних умовах обрала шлях лавірування між фактичною згодою з антирадянськими умовами Німеччини та збереження видимості розвитку контактів з СРСР. При чому, якщо польський уряд не інформував Радянський Союз про свої переговори з Німеччиною, то Берлін отримував ґрунтовну інформацію про польсько-радянські контакти.

Підписання в 1934 р. польсько-німецького пакту про ненапад викликало схвильованість радянського уряду. Критично оцінивши пакт, СРСР висловив “недовіру до нової польської орієнтації у зовнішній політиці”. Саме в цих умовах СРСР виступив з пропозицією про продовження договорів між Радянським Союзом та його західними сусідами. 13 лютого 1934 р. таку пропозицію отримала Польща, 20 березня - прибалтійські держави. Останні дали позитивну відповідь. Інакше на радянську пропозицію зреагував польський уряд. Затягуючи переговори, він фактично намагався зірвати продовження польсько-радянського договору 1932 р. Слід зазначити, що польсько-радянський договір був заключений лише строком на три роки, в той час, як польсько-німецька декларація була підписана на десятирічний строк. Однак в результаті візиту Ю. Бека в Москву в лютому 1934 р. та його бесіди з наркомом іноземних справ СРСР М. Литвиновим радянський уряд остаточно переконався в небажанні Польського керівництва співробітничати з СРСР у справі попередження німецької агресії.

Конкретними результатами візиту була домовленість про перетворення дипломатичних представництв в посольства, а також згода працівників Польщі на обговорення питання про продовження польсько-радянського пакту про ненапад. Однак, в офіційному повідомленні про візит Ю.Бека в Москву не було конкретної згадки щодо продовження строку дії пакту на 10 років, зазначалося лише, що визнано бажаним надати тривалий характер договору.

Однак ця подія стала однією з останніх, що завершала період радянсько-польського зближення в першій половині 30-х рр. На відміну від цього етапу, коли польська громадськість підтримувала нормалізацію відносин з СРСР, новий пронімецький курс режиму “санації” викликав величезне незадоволення.

В цьому контексті необхідно зупинитися на відношенні Польщі до проекту Східного пакту, який був розроблений в результаті переговорів між СРСР та Францією в травні 1934 р. Відповідно до проекту передбачалося заключення багатостороннього регіонального пакту взаємодопомоги за участю СРСР, Чехословаччини, Польщі, Прибалтійський країн, малося на увазі, що Німеччина також буде запрошена до участі у Східному пакті, учасники якого повинні були взяти на себе зобов'язання про ненапад та взаємодопомогу на випадок агресії. Гітлерівська Німеччина, яка прагнула до ревізії Версальського договору, виступила проти цього колективного договору. 13 червня німецький міністр іноземних справ Нейрат заявив Литвинову, що схема пакту для Німеччини не прийнятна. У вересні німецький уряд офіційно відхилив пропозицію щодо Східного пакту. Польське керівництво під впливом Німеччини також відмовилося від участі у пакті, аргументуючи це тим, що у східному пакті не бере участь Німеччина. Ідея Східного пакту була зірвана.

Наприкінці 1934 - на початку 1935 рр. СРСР робить певні кроки у напрямку побудови колективної системи безпеки. У вересні СРСР вступив у Лігу націй, у травні 1935 р. укладені радянсько-французькі та радянсько-чехословацькі договори про взаємодопомогу. Все це означало формальне повернення радянської країни в міжнародне співтовариство в ранзі великої держави. Польща дотримуючись позиції Німеччини в цьому питанні, негативно оцінила ці договори. З цього часу польсько-радянські відносини різко погіршилися. Саме в цей час польський генштаб почав розробку плану війни з СРСР, який був затверджений у березні 1939 р. Однак, історик Лазько висловлює припущення, що існувала можливість приєднання Польщі до регіонального пакту про ненапад. На його думку про це свідчить її вичікувальна політика під час переговорів про Східний пакт та підписання радянсько-французької угоди.

Впродовж 1936-1939 рр. польсько-радянські відносини розвивались під випливом поширення німецької агресії. Цей період характеризується дотриманням Польщею політики балансування між СРСР та Німеччиною.

Польсько-радянські відносини загострилися у зв'язку із загарбанням Німеччиною Австрії 13 березня 1938 р. Польський уряд зустрів повідомлення аншлюс Австрії як давно очікувальну подію. Більше того, Польща почала вимагати і для себе компенсацій. Зокрема 17 березня “санаційний” уряд висунув Литві ультиматум, вимагаючи заключення конвенції, що гарантуватиме права польської меншини в Литві а також відміну статті литовської конституції, яка проголошувала Вільнюс столицею Литви. Польський уряд вимагав, щоб Литва відмовилась від Вільнюса на користь Польщі, війська якої окупували його ще в 1920 р.

Ситуація на міжнародній арені загострилася в результаті закладення 1938 р. Мюнхенської угоди, відповідно до якої Англія, Франція, Італія та Німеччина зобов'язувалися вирішувати всі спірні питання шляхом переговорів та взаємних консультацій. Мюнхенська угода позбавила Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції.

У важкому становищі опинилася і Польща. Німеччина “поновила” свої претензії щодо включення “вільного міста” до складу Рейха та виділення екстериторіальної зони через “польський коридор”. В такій ситуації радянський уряд по дипломатичним каналам повідомив Польщу про те, що вважає небажаним задовольнити вимоги Німеччини, а інформаційне повідомлення ТАРС, опубліковане 27 листопада 1938 р. підтверджувало доброзичливе ставлення СРСР до Польщі. Спільна польсько-радянська заява, в якій підкреслювалось, що взаємовідносини між країнами ґрунтуються на договорі про ненапад, а всі спірні питання вирішуватимуться шляхом переговорів, лише на деякий час послабили загострення між Польщею та СРСР. Формально ця заява продовжувала дію польсько-радянського пакту 1932 р. до 1945 р.

Як вже зазначалось, у вересні 1938 р. німецький уряд висунув свої територіальні вимоги до Чехословаччини. Узгодивши це питання з Берліном, Польща також висунула претензії на Чехословацькі землі. Радянський уряд заявив, що у випадку нападу Польщі на Чехословаччину радянсько-польський пакт 1932 р. буде без попередження денонсований. Однак, це не врятувало Чехословаччину - 15 березня 1939 р., порушивши Мюнхенську угоду Німецькі війська окупували Чехію та Моравію, Польща захопила Тегуінську сілезію (Заользія).

Це привело до загострення польсько-радянських відносин. Навіть погіршення стосунків Польщі та Німеччини на початку 1939 р. не вплинули на зміну відносин між польською та радянською державами.

В цих умовах англійський уряд 21 березня запропонував, щоб Англія, Франція, СРСР та Польща домовилася про сумісні консультації з метою прийняття заходів протидії агресії проти будь-якої європейської держави. Однак Польща виступила проти участі СРСР у будь-яких угодах, що можуть привести до зобов'язань про взаємодопомогу. Не дивлячись на таку позицію польського уряду, радянська країна, в умовах зростання загрози війни, запропонувала Польщі надання реальної підтримки проти можливої агресії. Здавалося, що загострення польсько-німецьких відносин, національні інтереси країни повинні були переконати “санаційне” керівництво прийняти пропозицію СРСР 11 травня 1939 р. посол Польщі в СРСР В. Гжибовський в бесіді з народним комісаром іноземних справ СРСР Молотовим, заявив, що “Польща не може заключити пакт про взаємодопомогу з СРСР через неможливість надання допомоги радянській країні, а оскільки Польща виходить з принципу, що пакт про взаємодопомогу заключається лише на умовах взаємності, то польський уряд не може прийняти допомогу від СРСР.

Як бачимо, послаблення напруги у відносинах між Польщею та СРСР стало вихідним пунктом для тимчасового радянсько-польського зближення в інтересах народів обох держав. До цього прагнув Радянський Союз, однак наміри польського уряду були зовсім інші - продовжувати балансування між Німеччиною та СРСР.

Підписавши угоду, таємні протоколи СРСР допустив грубий прорахунок - Гітлер фактично перетворив Радянський Союз на співучасника агресії, який постачав стратегічні матеріали Німеччині, а потім взяв участь у війні проти Польщі. Вже 5 вересня 1939 р. Гітлерівська сторона все частіше почала наполягати на тому, щоб СРСР якнайшвидше розпочав інтервенцію проти Польщі.

17 вересня радянські війська під приводом розпаду Польщі та того що її населення залишилося напризволяще вступили на польську територію.

В історичній літературі дискутують з приводу характеру радянсько-польських дій. Одні вчені стверджують, що це була агресія, війна СРСР проти Польщі, інші - визвольний похід у Західну Україну і Західну Білорусію.

З точки зору міжнародного права це була агресія, оскільки тут застосовувалась військова сила проти незалежної держави. СРСР у змові із Німеччиною здійснив збройний напад на суверенну Польщу з метою захоплення її території. З формальної точки зору це була війна, де велися бої, були військовополонені та вбиті. Що стосується визвольного походу у Західну Україну та Західну Білорусію, то й сьогодні не припиняються суперечки щодо трактування його зовсім протилежними термінами - від “визволення” до “окупації”.

Таким чином, можна зробити висновок, що до середини 30-х рр. польський уряд у зовнішній політиці дотримувався принципу лавірування між пронімецьким курсом та підтримкою видимості збереження відносин з СРСР. Розуміючи, що всередині країни (незадоволення пронімецьким курсом зовнішньої політики “санаційного” уряду) не сприятимуть перетворенню антирадянських ідей в конкретні наступальні плани державної політики, польський уряд був зацікавлений в проведенні таких спільних міроприємств з СРСР, які, не маючи характеру політичного співробітництва, могли бути з метою декларування розширення польсько-радянських зв'язків. Однак, починаючи з 1935 р. польсько-радянські відносини поступово почали загострюватися. Польща все активніше почала виступати за зближення з Німеччиною, маючи надію врятувати своє майбутнє. В цьому контексті, вона до останнього моменту не погоджувалась дати дозвіл на проведення військ через територію Польщі у випадку німецької агресії. Цього вимагав Радянський Союз під час Франко-Англо-Радянських переговорів у серпні 1938 р. у Москві. Наслідком польсько-радянських стосунків став радянсько-польський збройний конфлікт у вересні 1939 р. спільні дії Німеччини і Радянського Союзу привели до втрати Польщею своєї незалежності. Певна доля вини в цьому є і на совісті тогочасного “санаційного” уряду Польщі.

Висновки

польша німеччина зовнішня політика

Міжнародна обстановка, що склалася після приходу нацистів до влади в Німеччині, поставила уряд Польщі перед необхідністю здійснити відповідальний вибір, від якого, як потім покаже подальший розвиток подій, залежало саме існування польської держави. Стратегічне положення Польщі на шляху німецького “походу на схід”, гострота та невирішеність протиріч з Німеччиною, яка відкрито претендувала на польські території в західній частині країни, не стали на заваді впровадження “санаційним” урядом пронімецького курсу зовнішньої політики. Така позиція пояснювалася “великодержавною політикою” Польщі (прагненням утворити у Східній Європі блок держав під керівництвом Польщі, чому в певній мірі сприяло загострення німецько-радянських відносин), негативним ставленням до СРСР, політикою “умиротворення” західних держав.

В умовах загострення міжнародної обстановки 1933-1934 рр., зростання незадоволення польської громадськості пронімецьким курсом зовнішньої політики Польщі, “санаційний” уряд здійснював політики балансування між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом, збереження нейтралітету у спірних питаннях. Прагнучи до укріплення “дружніх стосунків” з нацистською Німеччиною та розуміючи неможливість реалізації в зазначених умовах антирадянських планів, польське керівництво було зацікавлене в проведенні польсько-радянських акцій, які створювали б видимість політичного співробітництва між державами. Це, на їх думку, мало б послабити напругу в польському суспільстві. Так, Польща взяла участь в підписанні конвенції про визначення агресора, в першому етапі переговорів щодо укладання східного пакту. Але все більше потрапляючи під влив Німеччини, “санаційний” уряд в кінцевому результаті кинув радянську пропозицію щодо укладання вказаного пакту.

Вже з середини 30-х рр. польсько-радянські відносини загострилися. Укладання в 1934 р. між Німеччиною та Польщею пакту про ненапад, зрив радянсько-польських переговорів щодо вирішення “балканського питання” та затягування переговорів про продовження пакту про ненапад між Польщею та СРСР від 1932 р. викликало незадоволення польської громадськості. Як бачимо попередній етап польсько-радянського зближення в зовнішньополітичному курсі Польщі в другій половині 30-х рр. був замінений пронімецьким курсом “санаційного” режиму.

Прагнення Радянського Союзу до зближення з Польщею носили принциповий характер та ґрунтувалися на спільності їхніх національних інтересів. Зацікавленість Німеччини, яка 1933 - 1934 рр. взяла курс на зближення з Польщею, пояснювалося тимчасовою тактичною причиною: Гітлерівській Німеччині необхідно було забезпечити нейтральне ставлення польського уряду на початковій стадії підготовки до війни. Питання про подальшу долю Польщі (чи буде вона “слухняним” виконавцем планів Німеччини, чи ж доведеться силою придушити її опір) для гітлерівців принципового значення це не мало. До того ж німецький уряд докладав максимум зусиль для того, щоб не допустити утворення антинімецького блоку держав. Вереснева катастрофа була викликана й політикою “невтручання”, “умиротворення” західних держав (в тому числі й союзниці Польщі Франції), що сприяла озброєнню Німеччини та підготовки їх до агресії. Західна країна намагалися направити німецьку агресію на схід, проти СРСР та фактично, проти Польщі. Гарантії, надані Англією та Францією Польщі в березні-квітні 1939 р. були фікцією, яка не змогла врятувати польську державу від її краху.

Такий зовнішньополітичний курс “санаційного” уряду впродовж 1933-1939 рр. і привів до краху польської держави.

Чи могла Польща уникнути вересневої катастрофи? На мою думку напевне ні. В “німецькому поході на схід” Польща була однією з перших країн, що підлягала загарбанню німцями. Однак, ця агресія не обов'язково повинна була закінчитися втратою Польщею державної незалежності. При інакшому курсі зовнішньої політики польських правлячих кіл країна не була б приречена на те, щоб у трагічні дні початку вересня 1939 р. залишитися сам на сам з Німеччиною. Достатньо було оцінити і зважити долю Чехословаччини 1938 - 1939 рр. для того, щоб зрозуміти фіктивність гарантії з боку Англії та Франції від нападу агресора, оманливість угод з Німеччиною. Однак, навіть загострення у польсько-німецьких відносинах 1938 р. не вплинуло на зміну зовнішньополітичного курсу “санаційного” уряду. Така позиція Польщі і привела до її краху 1939 р.

Як бачимо, шлях до національної катастрофи Польщі прокладала її зовнішня політика, яка спиралася на концепцію “двох ворогів”, що об'єктивно вимагало від польської дипломатії лавірування між СРСР та Німеччиною. Однак, Польщу на загибель привели не лише помилки та вагання “санаційного” уряду, а й складні перипетії історичного процесу, в якому зовнішні фактори відіграли вагомішу роль ніж внутрішні - це безумовно політика великих держав Англії, Франції, Німеччини, Радянського Союзу. По великому рахунку Польща для них була “розмінною монетою”, яку вони використовували в своїх цілях в необхідний для себе час.

Література

1. Документы внешней политики СССР: в 21 т. - М.: Политиздат, 1970. - Т.XVI-XVII. - 920 с. - 718 с.

2. Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937-1939: В 2 т. - М.: Политиздат, 1981. - Т.І,ІІ - 302 с. - 416 с.

3. Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 12 т. - М.: Наука, 1961. - Т.VI - 432 с.

4. Безыменский Л. Альтернативы 1939 г. // Архивы раскрывают тайны… - М.: Политиздат, 1991. - с. 76 - 79.

5. Беляева В. Британские гарантии Польше (март-апрель 1939 г.)// Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. - М.: 1989.- с.31.

6. Гибнанский Л. Гитлеровские планы в отношениях Польши и советско-германские переговоры летом 1939 г. // Политический кризис 1939 г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. - М., 1989. - с. 91

7. Григорьянс Т. Гитлеровские планы в отношении Польши и советско-германские переговоры летом 1939 г.// Политический кризис 1939 г и страны Центральной и Юго-восточной Европы. - М.: 1989. - с.71.

8. История Польши : В- 3.т.-Т.ІІІ-М.:Издательство АН СССР, 1958.-с.427

9. Европа в международних отношениях 1917-1939г. - М.: Наука 1979г. - 438с.

10. Европа между миром и войной. 1918-1939г. М.: 1992. - 534с.

11. Ионова Г. Борьба СССР против фашисткой агрессии и позиция Польши на кануне второй мировой войны// Дипломатические отношения Западноевропейских стран между двумя войнами. - Ярославль: Ярос. гос. унив., 1977. - с.35

12. Климовский Д. Германо-польское сближение в 1933 г. / «Дранг нах Остен», и история развития стран Центральной, Восточной и Юго -Восточной Европы. - М.: Наука, 1967г. - с. 157-172.

13. Климовский Д. Зловещий пакт. - Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. - с. 10.

14. Лазько Г. Польша и Франко-советский договор о взаимной помощи // Вопросы истории. -1979. №6. - С. 139-147.

15. Ляптер К. О польско-германском соглашении 1934г. // Вопросы истории. - 1962. - №10. - С. 100-108.

16. Манулевич О. На пути к катастрофе (из истории внешней политики Польши в 1938-1939 гг.) // Политический кризис 1939 г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. - М., 1989. - с. 37-49

17. Михутина И. Польша и конвенция об определении агрессора // Советское славяноведение. - 1968 г. - №5. - с. 23 - 31

18. Михутина И. СССР и польско-германское соглашение на рубеже 1933-1934 г.// Советское словяноведение, 1973. - №6. - с.14

19. Мюнхен - поворот к войне (материалы «круглого стола») // История и историки. - М., 1990. - с. 6-64

20. Мюнхен - преддверие войны. - М.: Наука, 1988. - с. 312

21. Начало второй мировой войны (1939г.) и современное состояние проблемы //славяноведение.- 2000.№6-с.61.

22. Парсаданова В. Трагедия Польши// Актуальные проблемы новейшей истории.- М.: Просвещение 1991. - с.77.

23. Парсаданова В. Советско - Польские отношения накануне 1 сентября 1939г. //Политический кризис 1939г. и страны Центральной и Юго-Восточной Европы. - М.: 1989. - с. 50 - 57

24. Сиполс В. О тайнах второй мировой // Актуальные проблемы новейшей истории. - М.: Просвещение, 1991. - с. 39-56

25. Сиполс В. Советский союз в борьбе за мир и безопасность 1933-1939 гг. - М.: Мысль. 1974. - с. 428

26. Сироткин В. Рижский мир // Международная жизнь. - 1988. -№8. - С. 128 - 143.

27. Скшипек А. Польско-советские переговоры 1934 г. по вопросу о балтийской декларации // Советское словяноведение. - 1976. - № 2 . - с. 34

28. Случ С. О некоторых проблемах дипломатической борьбы в канун второй мировой войны // Политический кризис 1939 г. и страны центральной и юго-восточной Европы. - М.: 1989. - с.96

29. Случ С. Советско-германские отношения в ходе польской кампании и вопрос о вступлении СССР во вторую мировою войну // Словяноведение. - 1999. - № 6 . - с. 34

30. СССР в борьбе против фашисткой агрессии 1933-1945. - М.: Наука, 1986. - с. 349

31. Чубарьян А. В преддверии второй мировой войны // Открывая новые страницы… - М.: Политиздат, 1989. - с.60

32. Чугаев В. В борьбе против фашизма и угрозы войны. - К.: Наукова думка, 1980. - с.355

33. Цвєтков. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 роках. - К.: Либідь1997. - С.121.

Размещено на Allbest.ru