Північна війна лягла великим тягарем на Україну, втягнену російським урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи в Прибалтику, Білорусь, Литву Польщу - здебільшого позбавлена нормальних джерел постачання й залишена там напризволяще. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але і часто-густо мусили виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали і не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права і звичаї.

Звісно це не могло не турбувати Мазепу. Тому той неодноразово пише листи цареві. Які такими словами прокоментував Головін: "Я думаю, государю, листи гетьмана тебе вельми засмучують, але не можливо про це мовчати" [13,138]. Але важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській людності. Яка була і посередньо втягнена у воєнну кампанію. Безкінечні фортифікаційні роботи на Україні і безпосередньо в Прибалтиці потребували безлічі людей і матеріалів. Тому з людей почали збирати надзвичайні натуральні і грошові побори на потреби військової московської частини. Офіційне листування того часу рясніє численними скаргами української людності і влади на утиски та ґвалти московського війська. Зрештою справа була не тільки в цих московських здирництвах і знущаннях над українським населенням, які московський уряд хоче виправдати умовами воєнного часу. Недарма полковник Ушаков говорив: "Про малоросійський народ, а іменно козацького чину: сії де люди столь верни великому государю, в какой вірності обратаються королю польському потусторонніє козаки" [30, роз.7 п.2]. Для гетьмана Мазепи і вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, у російських урядових колах обговорювалися плани звести нанівець самостійність України, скасувати її державний устрій і віддати Україну у володіння Меншикова. Сам цар повідомив гетьмана про свій намір цілковито зреорганізувати козацьку службу. "Це по суті було скасуванням самостійного війська і ліквідацією української козацької держави" [30,7, п.2]. Цей указ не здійснився, але вістря його залишилося.

Але загроза для існування України була не лише з боку Москви. Поділена на два табори - московський і шведський і майже цілком окупована або московсько-українськими або шведськими військами. І в разі якщо б перемогли Петро І і Август ІІ, поділ України між Москвою був би примосковський. У разі перемоги Карла ХІІ і Станіслава Ленінського, ціла Україна як фактичний союзник Москви, потрапила б знову до Польщі.

Тому українські керівники під час війни почали складати свої плани щодо визволення України з-під московської зверхності. Серед старшини особливо в період Північної війни популярності набули дві концепції виходу з цієї ситуації. Перша концепція - ідея Великого князівства руського у федеративній системі Речі Посполитої та друга концепція - ідея союзу України з Кримом для боротьби за незалежну державу. Перший план можна назвати гадяцьким. Прихильниками його були Д. Апостол, Д. Горленко, Д. Зеленський, М. Миклашевський. Вона вабила їх тим, що якнайбільше забезпечувала станові інтереси вищого козацтва. З другого боку вона здавалося, певною мірою гарантувала політичні інтереси не дивлячись на підсумок Північної війни. Секретні переговори почалися ще в 1703 р. коли українське військо ходило на допомогу Августові проти шведів. Цікаво те, що була знайдена конкретна формула майбутніх відносин "Україна мала в такій же вольності увійти як і Корона Польська і князівство Литовське" [30,7, п.2]. Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади, концепція, яка спиралася на давніх засадах української козацької політики, й традиція якої була відновлена на початку 1690-х років, під час повстання Петрика. Це була, мовляв, "кримська" концепція. Сенс її полягав у тому, що найліпшою гарантією української незалежності, а передусім єдиною реальною силою, яка могла б допомогти Україні визволитися від панування й Москви, й Польщі, є союз України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку переваг над "гадяцькою" концепцією. Передусім вона мала кращу історичну традицію, бо пов'язана була з героїчними часами української національно-визвольної революції 1648р. Вона нагадувала не тільки славну добу Хмельницького, але й давніші часи Михайла Дорошенка, й пізніші часи Петра Дорошенка. Та найголовніше те, що вона ставила на порядок денний постулят державної незалежності України. Ця концепція мала виразний анти польський характер і була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини (зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя. Саме з цих кіл і вийшли акція Петрика і його договір з Кримом 1692р.

На початку ХІІІ століття репрезентантами "кримської" концепції були генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра (свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші, не кажучи вже про Петрика, який був гетьманом ханської України. Друга концепція особливо активізується коло 1703р. Саме того року Мазепа повідомив московський уряд про те, що Іскра "імел тайно кореспонденцію и согласіе с ханом Кримськими беем Перекопським, и уже било полк свій, кроме старшини, к тому ж наклоніл, чтоб бить в согласіє с Кримом, а великому государю противним" [30,7. п.2]. Ще більш небезпечною для Москви була ситуація на Запоріжжі. Року 1702 запорожці "не престают…из уст своїх бунтонтовних слов випускать и безпрестанія посилки к Криму посилають." [30,7. п.2]. Лідером цих антимосковських елементів був К. Гордієнко, старий ворог Москви, який хоч і не був на той чвс кошовим, але в запорожців "имеит любовь", як писав Мазепа.

Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій і які ж врешті плани самого Мазепи як господаря Української держави?

Обидві концепції - і "гадяцька", і "кримська" - не були Мазепі чужі. І батько його, і він сам мабуть, належали до прихильників Гадяцької унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою діяльністю, - і що, найголовніше - своїми політичними планами в дусі української соборності Гетьман був близько пов'язаний з Правобережжям. З другого боку, сам Мазепа був відомим "дорошенківцем" і, мабуть, поділяв орієнтацію гетьмана Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави думати, що Мазепа вважав союз з Кримом за корисний для інтересів України, й що саме він був ідейним натхненником українсько-кримської угоди Петрика 1692 року.

Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку ХVIII ст. було зовсім інше. Передусім "кримська" концепція не могла тоді забезпечити визволення України з - під московської влади. Доля України і цілої Східної Європи залежала від великих міжнародних подій, які відбувалися не на півдні, а на півночі, де йшло змагання між Швецією і Московщиною. Далі ця концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона сполучала соціальні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними прагненнями старшинської опозиції. Певне значення мало, звичайно, й те, що цю концепцію висували особисті вороги Мазепи, що ця акція, була продовженням Петриківщини, тим більше небажаним і небезпечним, що сам Петрик і далі залишався на політичному коні. Немає сумніву, що це певною мірою впливало на ставлення Мазепи до планів українсько-польського порозуміння в дусі гадяцької унії. Але з іншого боку чи відповідала "гадяцька" концепція основним державно - політичним прагненням і планам Гетьмана? Мазепа добре знав історію Гадяцької унії й пам'ятав її фатальні наслідки для України. Вівн краще ніж будь - хто з української старшини розумів велику відміну між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських магнатів - принаймні більшості їх були звичайнісінькою принадою для українсько-старшинської аристократії, що переможна Польща ніколи не погодить навіть на фікцію "Великого Князівства Руського". Він знав також, що будь - яка польська орієнтація була абсолютно не популярна серед широких українських мас. Це ж він писав у липні 1708 року: " Первые на земле звезды будут, небо же сохою орано, нежили Украина мела бы когда возратитися к Корона Польской, и народ козацький, от веков к польському имеющий ненависть с Речью Посполитою соединен и мел быть; пока мест свет стоит светом, не будет казак поляку братом ожегшись не воде побратимства лядського" [30, 7, п.2].

Тай особисто гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського, як частини Речі Посполитої в рамцях конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії була б не зрівняно менша. Ніж у рамцях гетьманати Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві. Але за припущенням Д. Дорошенка "гетьман Мазепа завівши переговори зі Станіславом Ліщинським справді мав на меті утворення федерації з Польщею" [8, 197].

У гетьмана Мазепи були зовсім інші плани. Мазепа був українським патріотом - державником. Він глибоко розумів державні інтереси України, йому дуже добре був відомий той український постулат, що керував думками, а часто - густо й ділами майже всіх його попередників по гетьманській булаві. офіційний російський "щоденик" бойових дій 1708 - 1709 року посилаючись на листи Мазепи до Карла XII пише, що мета Мазепи була: " что б малоросийсские народы от России были особое княжение, а не под росийской державой" [30,7. п.2]. Це була коцепція Мазепи.

2.3 Переорієнтація гетьмана