Літерна справа "Контроль-К": спроба аналізу в контексті радянсько-німецьких відносин

2) Козловського Павла Володимировича начальника кошториснокалькуляційного відділу заводу ім. Марті. За шпигунські дані отримав близько 2000 руб.

3) Сгібнєва Олександра Васильовича старшого електрикаконструктора заводу ім. Марті, а потім заводу ім. 61 комунара. Передав Верману дані по електродвигунам і акумуляторам на підводних човнах, по броні, за що отримав 1500 руб. винагороди.

4) Фогеля Отто Олександровича колишнього начальника котельного цеху заводу ім. Марті. За дані по підводним човнам отримав до 3000 рублів.

5) Єлисєєва конструктора заводу ім. Марті, який передав Верману інформацію по роботі спеццехів та копію мобілізаційного плану заводу. Винагорода близько 3000 рублів.

6) Шикова Василя Миколайовича начальника виробничого відділу заводу «Крестінтерн», який надав інформацію про виробничі програми заводу, копію мобілізаційного плану. Отримав від Вермана 1500 рублів.

7) Канасєвича Івана Казимировича помічника начальника Миколаївського міського порту надав інформацію про стан водного каналу, виробничу програму порту. Канасєвичу Верманом було передано 2000 рублів винагороди.

8) Байля Вільгельма Юлійовича перекладача, який повідомив Вермана про концентрацію військ та воєнне будівництво на Далекому Сході.

9) Фокіна Дмитра Леонідовича технічного керівника Миколаївського водопроводу; інженерів Берга і Шпехта; майстра заводу ім. Марті Шнайдера Максиміліана; робочого водопроводу Голубова; Меллер Белу Андріївну перекладача радіостанції які постачали Верману шпигунські матеріали по своїм підприємствам; німців-колоністів Глазера Флоріана, Шлоссера і Бетингера, що висвітлювали за його завданнями політичне і економічне положення німецьких колоній.

В заключній постанові по справі Вермана В.Е. зазначається, що за свою роботу на користь німецької розвідки він отримав винагороду близько 18000 рублів різночасно, і з цієї суми оплачував передані йому агентами шпигунські матеріали.

Щоправда, з матеріалів справи не зрозумілі джерела отримання цих коштів. Крім того, дослідження окремих справ на осіб, причетних до діяльності шпигунсько-диверсійної організації більшість з них відкидали факт отримання грошей. Ta й названа вище сума, отримана Верманом, явно менша за ту, яка буцімто була роздана агентам за роботу.

Ще більш вражають плани проведення диверсійних актів, директиви на проведення яких з травня 1933 р. Верман В.Е. отримав із Німеччини від «Ост-Абтайлунг». Зокрема, на їх виконання, Верман доручив Сгібнєву підпалити відкритий елінг заводу ім. 61 з метою знищити воєнні та комерційні судна, що знаходились там.

Інженеру Фокіну Д.Л. він доручив підірвати водонапірну башту Миколаївського водопроводу, синхронізувавши цей диверсійний акт з підпаленням елінгу на заводі ім. 61 комунара, щоб не дати локалізувати пожежу.

Інженер Берг отримав від Вермана завдання по виведенню з ладу турбін Миколаївської електростанції.

В слідчій справі підкреслювалось, що у всіх пред'явлених йому обвинуваченнях Верман В.Е. зізнався. Ні в кого з тих, хто більш-менш знайомий з методами фабрикації гучних справ органами держбезпеки в часи тоталітаризму подібні «зізнання» не викличуть подив. Тут виникає інше питання чи могли правлячі кола Німеччини, ще не покінчивши з наслідками Версальської системи договорів, ще не вийшовши з економічної кризи і тільки-но розпочавши відновлення збройних сил вдаватись до подібних авантюр? Слід врахувати й факт економічної та воєннотехнічної співпраці і певної взаємозалежності СРСР і Німеччини в цих сферах. Вважаємо, що навіть з врахуванням приходу до влади нацистів політичне керівництво Німеччини навряд чи ризикнуло б піти в той час шляхом відкритих провокацій проти СРСР.

Втім, якщо задатись питанням а чи могла німецька розвідка в тому чи іншому відношенні використовувати Вермана? відповідь на нашу думку, повинна бути однозначно ствердною. До такого висновку нас наштовхує сповнена пригод біографія Віктора Едуардовича та схильність до авантюр. Чого варті тільки факти його участі в організації втеч з місця висилки німецьких військовополонених через перський кордон (серед яких, до речі, був і відомий фон Бюлов) та діяльність після повернення до Миколаєва. Вже один факт того, що за останні десять років перед арештом (1923-1933 рр.) Верман В.Е. змінив вісім (!) місць роботи красномовно характеризує цю особистість.

Сумнівними є також показання Кришая Р.Й. та Карлла Г.В., яким у слідчій справі було відведене центральне місце в безпосередній організації шпигунсько-диверсійної роботи. У справі Кришая єдиним «речовим» доказом його злочинної діяльності є тільки переписка з рідними, друзями та знайомими. Причому, листи містять інформацію про повсякденне життя в Миколаєві, на побутові теми і до того ж надзвичайно неякісно перекладені з німецької мови. Жодних доказів, крім власних визнань та показань інших обвинувачених, у справі немає.

Досить цікавою є записка Карлла від 13 листопада 1933 p., адресована ОГПУ СРСР. В ній він, зокрема, пише: «Після того, як я представлений був 2 моїм іншим вищим, а може бути навіть найвищим начальником місцевої влади УГПУ, указавшим мені на моє безнадійне положення, з якого мене нічого вже не може врятувати, то було б самою крайньою впертістю, якби я на завтрашній день знову вручив би Вам запропонований мені текст непідписаним. Я цілком усвідомлюю, що я цим документом як би підписую собі смертний вирок. Організована ватага злочинців проти Радянської держави обрала мене в цьому процесі кроликом, який повинен стікати кров'ю за їх злочини, так як вони дуже добре знають, що я, якщо залишаюсь при правді, не можу нічого показати проти них. Неправдивість цього я в даному випадку міг би проти них показати, негайно б проявилась як така. І так я без всякого подальшого суду вже осуджений і я, так би мовити, кладу свою голову під вашу сокиру палача з впевненістю, що ні Ви і ні я сам собі допомогти не можемо. Я приймаю цей відчайдушний вихід як підкорення долі, може бути заслужений мною за мої попередні гріхи проти інших людей, це підкорення долі не має ніякого зв'язку із злочином проти Радянської Держави, так як я добре знаю і ще раз завіряю, що до цього злочину непричетний. А тому я Вам ніяким чином не можу допомогти розкрити цей злочин.

Ворогом Радянської Держави до моменту мойого арешту я не був, чому Ви мене безжально штовхаєте у ворожий бік, до якого я ніколи (примітка перекладача слово не закінчене)».

Незважаючи на, м'яко кажучи, недосконалість перекладу записки, ми не маємо підстав не вірити її правдивості. Крім того, зі змісту записки видно, що Карлл не бажав втратити роботу в СРСР із-за скрутного матеріального становища на батьківщині.

Після ознайомлення з матеріалами справи складається враження, що, по крайній мірі, Карллу Г.В. була штучно створена роль центральної фігури в шпигунській організації. Нагадуємо, що він так і не визнав своєї вини, а наведена вище записка розкриває методи проведення допитів.

Слід нагадати, що репресії проти старих інженерних кадрів в суднобудуванні в рамках справи «Контроль К» в 1933 на початку 1934 рр. були далеко не першими. Достатньо згадати справу «Ллойд» шпигунськошкідницької і диверсійної організації англійської розвідки «Інтеліженс Сервіс»; справу контрреволюційної шкідницької організації на суднобудівному заводі ім. А.Марті, розгромленої органами ГПУ в 1931 році. Причому всі зазначені справи пов'язані між собою, і справа «Контроль К» є як би логічним продовженням попередніх. Мало того, в слідчих справах по німецькій шпигунсько-диверсійній організації є прямі посилання на них і фігурують одні і ті ж прізвища. Загалом, на нашу думку, нічого дивного в цьому немає, оскільки вони були складовою частиною політики тоталітарного режиму кінця 1920-х початку 1930-х років проти інженерно-технічної інтелігенції.

Подив визиває інше. Зусиллями ГПУ УСРР розкрита потужна шпигунсько-диверсійна організація, яка діяла на значній території СРСР. Значення справи «Контроль К» підкреслювалось вже тим, що слідство було передано з областей до тодішньої столиці У CPP Харкова і проводилось в центральному апараті ГПУ республіки під постійним контролем керівництва СРСР і особисто Й.В. Сталіна. І раптом, замість того, щоб показати величезні здобутки чекістів у боротьбі з ворогами народу і шпигунами (на зразок відомої операції «Трест») справа була засекречена.

Спробуємо, спираючись на наявні документи і матеріали, сформулювати версію подій і дати своє пояснення незрозумілим фактам. Для цього є доцільним повернутись до показань Вайнцеттля. В протоколі допиту від 2 грудня 1933 р. він розповів наступне:

«Самим більшим акціонером фірми «Контроль К» є Німеччина, яка (тут мова йде про фірму авт.) охоплює своєю мережею контор всю територію СРСР і всі німецькі порти. Німеччина користується великим впливом в Генеральній Конторі в Женеві, де відіграє вирішальну роль головний директор Гамбурзької контори Зіпман».

На території Радянського Союзу і Німеччини керівництво фірмою «Контроль К» знаходиться в руках особливо довірених німецьких таємних агентів, якими, наприклад, є: Бернгардт і Шейвандт.

Зрозуміло, що зв'язок з Німецьким Штабом Бернгардт старанно конспірує. Більше того, коли керівні працівники Гамбурзької і Женевської контор, після фашистського перевороту в Німеччині, виказали свої симпатії націонал-соціалістичній партії із Генеральної контори в Женеві надійшов циркуляр про припинення всякого видимого зв'язку з Німеччиною. Переклад цього циркуляру з французької на німецьку Бернгардт прислав мені в Маріуполь. При цьому циркуляр Бернгардт супроводив мені, для ознайомлення, копію свого листа у відповідь на цей циркуляр в Женеву, в якому він вказував, що в майбутньому фірма буде працювати тільки під прапором Женеви. Коли в жовтні 1933 р. Шейвандт приїздив до мене в Маріуполь, в зв'язку з арештами співробітників фірми «Контроль К», він пояснив мені, що цей циркуляр і вказівки Бернгардта Женеві у відповідь на циркуляр могли визвати підозри у Радянської влади щодо особливої ролі і зацікавленості Німеччини в цьому заході. Ця підозра могла б привести до того, що у випадку інтервенції з боку Німеччини, Радянський Союз ліквідував би договір з «Контроль К».

Отже, звідси ми бачимо, що керівництво фірми «Контроль К», яка виступала монопольним посередником в експортно-імпортних операціях Радянського Союзу і мала контори практично у всіх портах СРСР, побоювалось втратити в ньому свої економічні позиції. Звідси намагання дистанціюватись від нацистської Німеччини. В цьому випадку, опинившись перед небезпекою втрати величезних прибутків в СРСР, виглядає малоймовірно, щоб керівництво «Контроль К» дало згоду на перетворення своєї фірми у прикриття для німецької розвідки.

В той же час монопольне становище «Контроль К» в технічному обслуговуванні експорту зерна і сировини з СРСР приводило до недоотримання останнім значних валютних коштів. Вигідність для зовнішньої торгівлі СРСР ліквідації діяльності на його території цієї фірми, підтверджує довідка про виконання рішення Політбюро ЦК ВКП від 20 лютого 1934 р. Проблема полягала тільки в тому, як досягти цієї мети не погіршивши зовнішньополітичні стосунки з Заходом.

Цілком ймовірно, що для цього і була використана фабрикація ГПУ справи про діяльність широкої розвідувальної мережі під прикриттям фірми «Контроль К». До того ж вся діяльність іноземних спеціалістів в СРСР була під повним контролем органів державної безпеки. Певного мірою про це свідчить той факт, що у одного із «завербованих» органи ГПУ вилучили підписку про роботу в якості секретного співробітника (сексота). Можна навіть допустити, що для досягнення поставленої мети органами Державного політичного управління інспірована провокація у вигляді «диверсійного акту» на заводі ім. А. Марті, який мав мінімально шкідливі наслідки, але з максимальним політичним результатом.

Загалом, щодо диверсійних актів цілком можна погодитись з думкою С. Гнітько про те, що наприкінці 1920-х років на виробництві, особливо у вугільній і металургійній промисловості (це повного мірою стосується і суднобудування авт.), почастішали аварії та нещасні випадки. Дійсними причинами цього були зношеність обладнання, недотримання правил техніки безпеки (особливо робітниками, що недавно прийшли на виробництво), порушення технологічного процесу, коли найголовнішим гаслом на виробництві стало «План за будь-яку ціну!». Проте існували і справжні диверсії. До того ж причин для невдоволення політикою сталінського режиму було більш ніж достатньо у різних соціальних верств. Про наявність в той час реальних диверсійних актів заявив в своєму інтерв'ю старший консультант прес-бюро Служби зовнішньої розвідки Росії полковник В. Карпов, пославшись на мемуари «Моє шпигунське життя» британського розвідника Дж. Хілла.

Отже, хоча підстави для звинувачень окремих осіб у причетності до диверсій і були, їх потрібно було довести. В цьому відношенні цілком слушними є зауваження С. Гнітько про те, що в основу обвинувачення було покладено власноручні свідчення притягнутих до відповідальності. Основою звинувачення виступали не речові докази (вони повністю відсутні), а розроблена слідчими система «обмов».

Стосовно справи «Контроль К» складається враження написання якогось абсурдного сценарію. Протоколи допитів схожі на цикли оповідань, в кожному наступному з яких обвинувачений «згадує» якийсь новий факт. Залишається лише здогадуватись, що відбувалось за лаштунками цих протоколів. Tим більше, що в слідстві на той час вже повністю домінувала «цариця доказів» (тобто визнання обвинуваченими своєї провини як основний її доказ). Більше того, деякі аспекти обвинувачення будувались не стільки на зізнаннях заарештованих у скоєних злочинах, скільки на визнанні намірів у скоєнні злочинів. Тобто обвинувачувались не за те, що скоїли, а за те, що збирались скоїти.

Крім того, особливість слідчої справи «Контроль К» полягала в тому, що допити деяких обвинувачених велись через перекладача з німецької мови. Слідчі матеріали показують низький рівень перекладу і, як наслідок, виникають сумніви в тому, чи повністю вони розуміли суть обвинувачень.

Складнішою була ситуація зі шпигунством. Всі звинувачення у причетності до шпигунської діяльності представлялися у відповідності з Циркуляром ГПУ № 16/ЕКУ (про економічне шпигунство) від 25 січня 1929 p. В статті, присвяченій репресіям серед службовців та інженерних кадрів в 1930-1931 pp. С. Гнітько розповідає: «В слідчих документах зазначалось, що окремі представники «буржуазної інтелігенції»... займалися «збором матеріалів і складанням зведених оглядів стану промисловості України» з метою передачі їх в іноземні консульства або безпосередньо представникам іноземних фірм, колишнім акціонерам підприємств. Передача матеріалів здійснювалась під час закордонних відряджень спеціалістів чи під час їх зустрічей з представниками фірм, які перебували у відрядженні в СРСР». Повного мірою ці висновки стосуються і досліджуваної справи «Контроль К». Крім того, іноземні громадяни в той час працювали безпосередньо на підприємствах СРСР в якості спеціалістів, у тому числі на штатних посадах (навіть входили до управлінського персоналу), і мали можливість отримувати всю необхідну інформацію безпосередньо.

Факти передачі таємної інформації з СРСР іноземним зарубіжним центрам російської контрреволюції та іноземним фірмам, в тому числі від «спеців», як зазначено в дослідженні Є. Слфімова і Ю. Щетінова, дійсно існували. На сьогодні важко сказати, яку реальну шкоду вони завдали економіці Радянського Союзу.

Таким чином, на сьогодні ще зарано робити остаточні висновки по справі «Контроль К». Зрозуміло лише одне, що без залучення нових документів з архівів України, Російської Федерації, Німеччини, без спільних зусиль науковців в дослідженні даної проблеми дати відповідь на питання про те, хто з засуджених по справі «Контроль К» постраждав безневинно, а хто дійсно вчинив злочини, ще зарано.

Що стосується основних обвинувачених то долі їх склались по різному. Згідно постанови Судової трійки Колегії ГПУ У CPP від 23 лютого 1934 р. Шеффер Артур Фрідріхович, як громадянин СРСР був засуджений до розстрілу. Дані про виконання вироку у справі відсутні. Іноземно-піддані Верман Віктор ЕдуардовичъКарлл Генріх Вільямович, Кришай Рихард Йосипович та Вайнцеттль Йосип Матвійович на виконання постанови Політбюро ЦК ВКП відповідно рішення Колегії ОГПУ СРСР від З березня 1934 р. були видворенні за межі Радянського Союзу. Подальша їх доля невідома. німецький історичний розвідка

15 січня 1991 року Шеффер А.Ф., Верман В.E., Карлл Г.В., Кришай Р.Й. і Вайнцеттль Й.М. були реабілітовані, як такі, що підпадають під дію ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи щодо відновлення справедливості по відношенню до жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років».

Список використаних джерел

1. Архив Президента Российской Федерации (далі АП РФ). Ф.З. Оп. 58.

2. Мозохин О. Дело «Контроль К» // ВИА. № 7. 2002.

3. АП РФ. Ф.З. Оп. 58. Спр. 243.

4. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО). Ф.Р. 5859. Оп.

5. ДАМО. Ф.Р. 5859. Оп. 2. Спр. 4949.

6. ДАМО. Ф.Р. 5859. Оп. 2. Спр. 6585.

7. ДАМО. Оп. 2. Спр. 6582.

8. ДАМО. Оп. 2. Спр. 6586.

9. ДАМО. Ф.Р. 5859. Оп. 2. Спр. 2111.

10. Біографії римо-католицьких священиків, репресованих радянською владою // 3 архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. 2003. № 2.

11. ДАМО. Ф.Р. 5859. Оп. 2. Спр. 6587.

12. Черепков А., Шишкин А. «Постарайтесь убрать «Марию» / Тайные страницы истории. М., 2000.

13. ДАМО. Ф.Р. 5859. Оп. 2. Спр. 6588.

14. Макарчук С. Справа «Англійської розвідувальної мережі» («Ллойд») / Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 4. K.: Світогляд. 2008.

15. АП РФ. Ф.З. Оп. 58. Спр. 245.

16. Гнітько С. «Український інженерний центр філіал «Промпартії» в Україні» // 3 архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. 1999. № 1/2 (10/11).

17. Новая и новейшая история. 1998. № 3.

18. Елфимов E., Щетинов Ю. Три процесса над старой интеллигенцией. (1928-1931 гг.) // Политическое обозрение. № 16.

Размещено на Allbest.ru