Початок Великої Вітчизняної війни. Причини перших поразок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Херсонський національний технічний університет

Факультет перепідготовки та підвищення кваліфікації

Кафедра історії України та КПС

Контрольна робота з Історії України на тему:

«Початок Великої Вітчизняної війни. Причини перших поразок»

Виконала: студент групи фінанси та кредит

Перевірив: доцент

Херсон 2013

План

червона армія вітчизняна війна

Вступ

1.Початок другої світової війни

2.Возз'єднання українських земель у складі СРСР

3. Зміни в ОУН

4. Причини Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр

5. Вторгнення до України фашистських військ

6.Спроба проголошення незалежності України

7. Захоплення України Німеччиною та її союзниками

8. Причини поразок Червоної армії на першому етапі Великої Вітчизняної війни

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину. (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів -- неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй. Далі -- Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: «Що стосується боротьби на Сході, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому».

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму.

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, -- не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання -- так звану Зелену папку Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки -- наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» -- це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гітлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум -- на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, -- писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, -- є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель.

1. Початок другої світової війни

Країною, яка розпочала другу світову війну, є фашистська Німеччина. Це безперечний історичний факт. Але одним із організаторів нової світової війни була зовсім не Німеччина, а Радянський Союз в особі "товариша" Сталіна. Саме Сталін, переслідуючи свої власні цілі, сприяв створенню достатньо потужного німецького вермахту, організував підготовку на території СРСР німецьких льотчиків і танкістів, забезпечив Німеччину сировиною і продовольством. Головною метою сталінської політики залишалася ленінська ідея "світової революції". Сталін прагнув використовувати Німеччину для розгрому західноєвропейських країн, насамперед Англії та Франції, з тим, щоб потім завдати удару по знекровленій Європі. Створення комуністичних режимів у Європі розглядалося Станіном як вирішальна передумова для здійснення кінцевої мети - "світової революції".

Черговим дипломатичним кроком, який сприяв початку другої світової війни, було підписання так званого "пакту Молотова - Ріббентропа". 23 серпня 1939 р. в Москві у присутності Сталіна сталася зустріч міністрів закордонних справ СРСР і Німеччини. Молотов і Ріббентроп швидко прийшли до взаємної угоди і підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Ця угода була вигідною і необхідною обом сторонам, хоча кожна з них переслідувала свої власні цілі. Гітлер ненавидів комуністичний режим, і прагнув у майбутньому до захоплення територій на Сході, перш за все за рахунок саме СРСР. Але спочатку німцям було необхідно захопити Західну Європу, при цьому, щоб не отримати удару в спину, потрібно було заручитися нейтралітетом Радянського Союзу. Тільки за цієї умови Гітлер міг розпочати нову велику війну. У свою чергу Сталін розраховував за допомогою німецької агресії максимально ослабити західноєвропейські країни, у тому числі й саму Німеччину, і завдати свого переможного удару по капіталістичній Європі. До цього "визвольного" європейського походу СРСР готувався серйозно і ретельно, поставивши всю економіку країни на військові рейки і створивши найпотужнішу та якнайкраще оснащену армію в світі.

Підписаний у Москві договір зобов'язав СРСР і Німеччину протягом 10 років утримуватися від агресивних дій у відносинах один до одного. Крім того, був підписаний і таємний протокол, що передбачав розділ сфер впливу цих країн у Східній Європі. Агресори заздалегідь розділили майбутню здобич. Польща як самостійна держава повинна була зникнути з політичної карти Європи, а кордон між володіннями Німеччини і Радянського Союзу - проходити по річках Нарев, Сан і Західний Буг. Таким чином, СРСР повинен був отримати території Західної Білорусії та майже всієї Західної України. Крім того, сферою інтересів СРСР визнавалися прибалтійські держави і Бесарабія. Отримавши гарантії радянського нейтралітету, Гітлер почав війну в Європі.

2. Возз'єднання українських земель у складі СРСР

Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просувалися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв'язані договірними зобов'язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німеччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваючись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими землями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву "дивної війни". Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії вермахту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.

У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українського і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов'язком негайно прийти на допомогу єдинокровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувалася вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білорусії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: "Більшовики не стріляють, у бій із більшовиками не вступати". Він також наказав своїм частинам відступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські війська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони вступили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що підтверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німецьких військ. Із Польщею було покінчено.

Вступ радянських військ на територію Західної України був неоднозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська "визволителів". Українців приваблювали гасла національного об'єднання і соціальної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.

Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР потурбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були направлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло "випадковостей" у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.

Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 - 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання із Радянською Україною. У декларації також говорилося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 листопада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідовувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноукраїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжувала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після приєднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націоналізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв'язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного селянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і грубого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгоспів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнівними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об'єднали 204 тис. селянських господарств.

Поспішність, з якою одержавувалися засоби виробництва і торгівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали м'ясні продукти, білий хліб, сіль, мило і тому подібне. З'явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не додавало авторитету новій владі.

Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров'я. Медичне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля були спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого населення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення російської мови було обов'язковим. У всіх вузах створювалися кафедри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім'я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Одночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.

Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масовий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів керівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддалася репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув'язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшовиками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів "контрреволюційних організацій".

З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з "ворогами народу". Депортували цілими сім'ями тільки за підозрою "у ворожих намірах". Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а таких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччини на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.

3.Зміни в ОУН

Єдиною силою, яка могла чинити організований опір владі, була підпільна мережа ОУН. Проте саме в цей час в ОУН стався розкол. Ветерани руху орієнтувалися на закордонний центр ОУН на чолі з А. Мельником. У серпні 1939 р . фракція Мельника провела свою конференцію в Римі та проголосила його одноосібним лідером організації. Молоді оунівці віддавали перевагу радикальнішому Є. Бандері, звільненому німцями з польського ув'язнення. У вересні 1939 р. Бандера висунув перед ОУН завдання битися з будь-яким противником незалежної української держави. У лютому 1940 р . Бандера організував конференцію своїх прихильників у Кракові, яка фактично оформила розкол ОУН на дві частини. Більшість членів організації пішли за Є. Бандерою, вони почали називатися ОУН-Б або бандерівцями. Решта взяли собі назву ОУН-М або мельниківці. Обидві фракції встали на непримиренні позиції, що нерідко приводило до збройних сутичок між ними.

Українці за межами УРСР. Близько 550 тис. українців потрапили на територію Генерал-губернаторства, як німці почали називати захоплені ними польські землі. Тут була створена українська неполітична організація, оскільки формування будь-яких політичних партій окупанти заборонили. Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем був організацією соціального забезпечення, і намагався надавати допомогу літнім і хворим людям, безпритульним і знедоленим. У місцях, де компактно проживало українське населення, були відкриті українські школи, кооперативи і молодіжні організації. У Кракові функціонувало українське видавництво. Проте в цілому тяготи німецької окупації українське населення несло в такій же мірі, як і польське.

У Закарпатті, захопленому угорцями, проживало більше 500 тис. українців. По відношенню до них угорський уряд повів політику "мадьяризації". Тисячі українців були заарештовані, сотні - розстріляні, а близько 30 тис. чоловік втекли до сусідньої Галичини. Угорці заборонили всі українські організації та видання, почали хижацьку економічну експлуатацію краю.

26 червня 1940 р. в Москві був вручений ультиматум радянського уряду послу Румунії. Румунам пропонувалося протягом 4-х днів вивести свої війська з території Бесарабії та Північної Буковини і передати ці землі СРСР. Уряд Румунії був вимушений прийняти цей ультиматум. 28 червня частини Червоної армії форсували Дністер і вступили на територію Бесарабії та Північної Буковини. Того ж дня були зайняті міста Чернівці, Хотин та Акерман. 2 серпня 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР включила ці території до складу Радянського Союзу. До Радянської України приєднувалися Хотинський, Акерманський та Ізмаїлський повіти Бесарабії, а також Північна Буковина.

Не дивлячись на тяготи окупації і тоталітарного режиму, вперше за декілька століть майже всі українці об'єдналися в рамках єдиної території, що стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. У той же час репресивний радянський режим дуже швидко переконав населення Західної України, що його майбутнє не у складі СРСР, а в створенні незалежної української держави.

4. Причини Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр.

Напередодні нападу фашистської Німеччини на СРСР Україна продовжувала залишатися однією з найважливіших складових частин Радянського Союзу. Керівництво Німеччини, готуючись до нової війни, переслідувало відносно України основну мету: перетворити українські землі на аграрно-сировинний придаток рейху, заселений німецькими колоністами. Ні про яку самостійну українську державу в цих планах мова не йшла. Українців, як і взагалі всіх слов'ян, державна ідеологія гітлерівської Німеччини розглядала як неповноцінних недолюдків, які заслуговують частково на фізичне знищення, а частково на становище рабів. Деякі нації підлягали повному знищенню, наприклад, євреї та цигани.

Прагнучи щонайшвидше захопити територію України, німці розгорнули на її західному кордоні потужне військове угрупування - групу армій "Південь" під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Головним напрямом її удару був Київ. Союзниками Німеччини у війні на території України були війська Румунії, Угорщини, Словаччини та Італії.

У свою чергу Радянський Союз також давно готувався до великої війни. Проведення в країні індустріалізації та колективізації здійснювалося не з метою підвищення життєвого рівня населення, а з метою створення небаченого за потужністю військово-промислового комплексу. За чисельністю і кількістю озброєнь Червона армія до кінця 1930-х років міцно зайняла перше місце у світі, перевершуючи сумарну потужність усіх європейських армій, у тому числі й Німеччини. Тільки один Харківський тракторний завод протягом 6 місяців випускав стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни. Посиленими темпами створювалися і приймалися на озброєння нові зразки військової техніки, які часто не мали аналогів у світі. Такими були танк Т-34, штурмовик Іл-2, винищувач Як-1, бомбардувальник Іл-4, реактивна установка "Катюша" і так далі. Що ж до радянської артилерії, то вона за своїми характеристиками взагалі набагато перевершувала німецькі та світові стандарти. Величезна радянська військова машина виготовилася до нападу на капіталістичну Європу, і її першою жертвою у "визвольному поході" повинна була стати саме Німеччина. Основна маса радянських військ була розташована впритул до західних кордонів СРСР. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення сил німецьких і радянських військ було таким: у людях - 1:2, в артилерії - 1:4, у танках - 1:4,5, в авіації 1:2,5. Подібна картина спостерігалася і в інших прикордонних радянських військових округах. У тилу відбувався безперервний процес формування все нових і нових військових підрозділів. Економіка країни була повністю переведена на військові рейки. Ніякі варіанти оборонних дій радянським генералітетом не розглядалися взагалі. Мета була одна - захоплення Європи як вирішальний крок на шляху до "світової революції". У другій половині червня 1941 р. радянські прикордонники почали знімати мінні поля і загороди на кордоні, готуючи військам шлях на захід.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Виникає питання, чому Гітлер, маючи перед собою переважаючи військові сили, величезну територію Радянського Союзу з практично невичерпними людськими й економічними ресурсами, і, не маючи ніякої реальної можливості вести тривалу, затяжну війну, пішов на цю військову авантюру? Річ у тім, що Гітлер недооцінив силу Червоної армії. Виходячи з цього, був розроблений секретний план блискавичної війни проти СРСР, який отримав назву "Барбаросса". Гітлерівське командування планувало закінчити війну з СРСР до зимових холодів, але ці наміри виявилися нездійсненними.

5. Вторгнення до України фашистських військ

У перший же день війни частини вермахту і його союзників вдерлися на територію України. Німецька авіація піддала бомбовим ударам радянські військові з'єднання, аеродроми, вузли зв'язку, залізничні станції, а також міста Київ, Львів, Житомир, Тернопіль, Одесу. На території України наступало 57 дивізій і 13 бригад групи армій "Південь", їм протистояли війська Київського й Одеського військових округів, об'єднані в Південно-Західний фронт. Командуючим фронтом був призначений маршал С. Будьонний, членом Військової Ради - М. Хрущов. У перший же день війни радянський уряд оголосив загальну мобілізацію. В Україні до лав Червоної армії влилося близько 2,8 млн чоловік, з них понад 200 тис. добровільців.

Перша крупна битва на території України сталася 23 - 29 червня 1941 р. в районі Броди - Рівно - Дубно, де з обох боків брали участь близько 2 тис. танків. Радянські частини, зазнавши величезних втрат, відступили, що призвело до оточення і розгрому двох радянських армій у Львівському виступі. 30 червня німці зайняли Львів, Луцьк, Рівно, 9 липня - вступили до Житомира, а 11 липня вийшли до річки Ірпінь, що протікає в 15 км. від Києва. У перші тижні війни німецькі війська захопили всю територію Литви, Латвії та Молдавії, майже всю Білорусію й Естонію, значно просунулися углиб України. Стрімкий наступ вермахту супроводжувався небаченими втратами Червоної армії, яка втратила близько 1 млн солдатів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Компенсувати такі величезні втрати за короткий строк було неможливо.

6. Спроба проголошення незалежності України

З перших днів війни до боротьби за створення самостійної української держави активно включилася Організація Українських Націоналістів. Лідери ОУН вважали, що в битві двох тоталітарних режимів зазнає поразки головний ворог української свободи - Радянський Союз, і тому були готові до співпраці з німцями, але виключно в своїх власних цілях. Певні підстави для подібної позиції існували, оскільки імперський міністр А. Розенберг пропонував створити Українську державу під німецьким протекторатом, і ця пропозиція була відома керівництву ОУН. Мельниківці однозначно дотримувалися німецької орієнтації, повністю покладаючись на підтримку Німеччини. Бандерівці розглядували союз із Німеччиною як тимчасовий, наполягаючи на тому, що і російські комуністи, і німецькі нацисти в рівній мірі є ворогами суверенної України. С. Бандера висунув принцип опори "на власні сили українського народу, відкинувши взагалі орієнтацію на чужі сили". Проте з відома німців було сформовано український військовий підрозділ - "Легіон українських націоналістів" у складі двох батальйонів - "Нахтігаль" ("Соловей") і "Роланд". Оунівці сподівалися, що ці частини стануть ядром майбутньої національної української армії. Крім того, ОУН-Б створив так звані "похідні групи", які повинні були слідувати за частинами вермахту й організовувати національну українську владу на місцях.

30 червня 1941 р. до Львова залишений радянськими військами увійшли український батальйон "Нахтігаль" під командуванням Р. Шухевича, німецькі передові частини і похідні групи ОУН-Б. Увечері того ж дня в місті відбулися збори представників ОУН-Б, українських політичних партій і духовенства, на якому був урочисто проголошений "Акт відновлення Української держави". У документі говорилося: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку склали свої голови цілі покоління кращих синів України". ОУН закликав "весь український народ не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створено Українську Суверенну Державу". Відразу ж було сформовано український уряд, який очолив найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. Над міською ратушею Львова замайорів синьо-жовтий національний прапор України. 6 липня як передпарламент була створена Українська Національна Рада. Проголошення незалежної української держави вітав у своєму посланні митрополит А. Шептицький. В українських містах і селах, захоплених гітлерівцями, почали створюватися органи самоврядування і станції української поліції. Роблячи ці кроки без узгодження з керівництвом Німеччини, ОУН-Б сподівалося на те, що німці сприймуть все, що відбулося, як факт, і не підуть на конфронтацію з українцями на самому початку війни.

У Берліні дії українських націоналістів викликали вибух обурення. Тут перемогла точка зору не Розенберга, а Гітлера, Бормана і Гімлера, які вважали українські землі німецькою колонією. Ні про яку самостійну українську державу не могло бути і мови. 5 липня 1941 р. в Кракові німці заарештували С. Бандеру і депортували його до Берліна. Незабаром гестапо заарештувало у Львові Я. Отецька і членів українського уряду - всі вони були кинуті до концтабору Заксенхаузен. 1 серпня 1941 р . територія Галичини була офіційно включена до складу Краківського генерал-губернаторства. Восени того ж року німці приступили до арештів членів ОУН-Б по всій території України. Незабаром гестапівці обрушили репресії і на членів організації ОУН-М. Близько 2 тис. чоловік були поміщені до концтаборів, сотні розстріляні. Всі надії українців на створення власної держави розвіялися. ОУН-Б, на чолі з одним із лідерів організації М. Лебедем, перейшла до підпілля і почала готуватися до важкої боротьби проти обох тоталітарних режимів - німецького і радянського.

7. Захоплення України Німеччиною та її союзниками

Тим часом на території України продовжувалися активні бойові дії. У перші дні серпня 1941 р. почалася героїчна оборона Одеси, на яку наступали 18 румунських дивізій. Упродовж 73 днів захисники міста успішно відбивали один штурм за іншим. І лише 16 жовтня, коли до Одеси підійшли німецькі дивізії, радянські війська залишили місто і відійшли до Криму.

Продовжуючи наступальні операції, частини вермахту оточили у районі Умані 6-ту і 12-ту радянські армії. Після запеклого опору і великих втрат ці армії були вимушені скласти зброю. 18 серпня німці вийшли до Дніпра в районі Запоріжжя, а 25 серпня ними був узятий один із найбільших промислових центрів України - Дніпропетровськ. 10 вересня німецькі війська вступили до древнього Чернігова.

Проте головною метою німецької групи "Південь" в Україні був Київ. Гітлер вирішив організувати широкомасштабне оточення радянських військ, які обороняли українську столицю. З цією метою він наказав зняти з напряму головного удару (на Москву) і перекинути до України німецьку польову армію і танкову групу. Німецькі генерали були проти ослаблення групи армій "Центр", яка наступала на Москву, але Гітлер настояв на своєму. Виникла реальна загроза грандіозного оточення радянських військ, але Сталін вимагав утримувати Київ за будь-яку ціну. Наслідки цього рішення були трагічними. 15 вересня німецькі танкові клини з'єдналися в районі міста Лохвиця, замкнувши тим самим кільце оточення. По-слідував наказ залишити Київ і відступити, але було вже надто пізно. 19 вересня 1941 р. передові частини вермахту вступили до залишеного радянськими військами Києва. У результаті оточення на схід від Києва до німецького полону потрапило 660 тис. солдатів і командирів Червоної армії. Командувач фронтом генерал-полковник Кирпонос застрелився.

Наприкінці вересня 1941 р. німецькі війська зайняли майже всю територію Донбасу. 25 жовтня, після важких боїв, фашисти вдерлися до Харкова. Одночасно частини вермахту вступили до Криму і 30 жовтня почали блокаду Севастополя. До 16 листопада вся територія Кримського півострова, за винятком Севастополя, який героїчно оборонявся, була в руках противника. Таким чином, на початок зими 1941 р. практично вся територія України опинилася окупованою військами Німеччини та її союзників.

У листопаді-грудні 1941 р. сталася велика битва німецьких і радянських військ біля стін Москви. Тут вермахт зазнав свої першої поразки в другій світовій війні і був відкинутий назад на 100 - 250 км. Це означало зрив німецького плану "блискавичної війни" ("бліцкрігу") і перехід до затяжної війни. Німеччина до подібної військових дій була абсолютно не готова, та і ресурси країни об'єктивно не дозволяли вести таку війну. Практично поразка під Москвою зумовила і поразку Німеччини у другій світовій війні.

Успіхи радянських військ мали місце й в Україні. У січні 1942 р. силами двох радянських фронтів були звільнені Харків і частина території Донбасу. Тут утворився Барвенківський виступ, на який радянське командування покладало великі надії в майбутньому. Одночасно в результаті десантної операції радянських військ вдалося створити плацдарм у Криму із центрому місті Керч.

Проте, навесні 1942 р. вермахт завдав у відповідь удару. У середині травня був ліквідований Барвенківський виступ, при цьому до німецького полону потрапило близько 240 тис. радянських солдатів. 19 травня німці вибили частини Червоної армії з Кримського плацдарму і знову оволоділи Керчю. Одночасно німецькі війська вдруге вступили до Харкова. На початку липня 1942 р. після героїчної 250-денної оборони гітлерівці взяли Севастополь. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ у Луганській області - останній населений пункт в Україні. Таким чином вся без виключення територія України була окупована фашистами.

8. Причини поразок Червоної армії на першому етапі Великої Вітчизняної війни

Аналізуючи причини поразок Червоної Армії на початку війни виокре- мимо наступні:

1. Воєнно-економічний потенціал СРСР поступався більш розвинутій економіці Німеччини. В мирний час 46% світового виробництва зброї належали саме їй, з початком Другої Світової війни частка Німеччини у виробництві озброєння складала 40%, а СРСР - лише 23%. [ 1, c. 223, 225]

2. Грубі прорахунки радянського політичного керівництва на чолі із Сталіним у виборі воєнно-політичного курсу:

· підписання та ратифікація пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною, обумовило помилкові розрахунки на затяжний характер війни Англії та Франції з Німеччиною, їх взаємне ослаблення і виграш у часі для СРСР. Виходячи з цих обставин, помилково був зроблений висновок про строк початку війни - не раніше 1942 року;

· ліквідація буферних незалежних держав, які межували з СРСР та Німеччиною. Втративши свій суверенітет вони увійшли до складу СРСР (Литва, Латвія, Естонія);

· збільшення числа держав, що напередодні війни дотримувались нейтралітету, а після її початку стали запеклими супротивниками Радянського Союзу. Так, після приєднання Буковини, суттєво погіршилися відносини із Румунією; після «Зимової війни» 1939-1940 рр., - з Фінляндією.

Все це призвело до того, що на початковому етапі війни Радянський Союз опинився в політичній ізоляції один на один з економічною і воєнною потужністю Німеччини та її союзників.

3. Негативна роль командно-адміністративної системи в управлінні державою, при якій вольові, не підкріплені ґрунтовним аналізом рішення, без урахування думки професіоналів, не дозволили у повній мірі реалізувати оборонний потенціал. Так, лише на особистій упевненості Сталіна у тому, що Німеччина не наважиться воювати на два фронти, ним і воєнно-політичним керівництвом країни ігнорувалися отримувані із різних джерел відомості про підготовку нападу на СРСР. «Вождь» проявив політичну недалекоглядність, переконавши себе у тому, що підписання пакту про ненапад, забезпечить СРСР тривалий перепочинок. Ця упевненість була висловлена у виступі керівника РНК, наркома закордонних справ СРСР Молотова, перед депутатами Верховної Ради СРСР, де він заявив: «Ми завжди додержувалися тієї думки, що сильна Німеччина є необхідною умовою миру в Європі» [2].

Ігнорування Сталіним думки Генерального штабу у виборі напрямку основного удару Вермахту, який прийшовся (всупереч його переконанню) не на Україну, а на смоленсько-московський напрямок, що призвело до розгрому військ Північно-Західного фронту, падіння Мінська, Вільнюса, Таллінна, Риги, Смоленська, створило безпосередню загрозу Ленінграду та Москві.

Багато в чому завдяки командно-адміністративній системі, яка зазвичай зводилася до особистих розпоряджень Сталіна, неадекватно використовувались досить обмежені матеріальні та фінансові ресурси держави. Мало місце розпорошення сил та ресурсів на різноманітні військовіпрограми, навіть якщо вони ослаблювали обороноздатність країни, але отримували схвалення «вождя». Так, його безпосередню та рішучу підтримку отримала програма будівництва «Великого флоту», з якою не могла упоратись економіка держави, і яка створювалася лише на амбіціях Сталіна і наближеного до нього військово-політичного оточення.

Негативну роль командно-адміністративної системи яскраво підкреслює кадрова політика, яка базувалася на критерії особистої відданості «вождю». У 1937-1938 рр. наркомат оборони очолили підібрані і призначені особисто Сталіним висуванці із 1-ї Кінної армії: Ворошилов, Тимошенко, Будьонний, Кулик, Щаденко. «Кінники», військовий досвід яких базувався на використані тачанок, пік і шабель, не розуміли необхідності постачання армії сучасними видами техніки та зброї, що призвело до затримки прийняття на озброєння Червоної Армії танка Т-34, системи залпового вогню «Катюша», літака-штурмовика ІЛ-2, автоматичної зброї, сучасних засобів зв'язку. Одночасно із цим не приділялось відповідної уваги навчанню військ діяти в обороні і оточенні, не відпрацьовувалася взаємодія танків, піхоти, авіації.

4. Не можна не відзначити нераціональне використання часу між підписанням пакту і початком війни (1,5 року), який можна було використати для укріплення обороноздатності країни. Не дивлячись на переконання наркома оборони Ворошилова з трибуни XVIII з'їзду партії про те, що «наші кордони в найбільш вразливих місцях захищені полосою укріплених районів, які радикально покращують усю систему оборони кордонів» [2], реально, до початку війни, не було закінчено інженерне обладнання театру воєнних дій, більше того, Генеральним штабом, за прямою вказівкою Сталіна, який розраховував на мир із Німеччиною, були ліквідовані укріпрайони у західній частині СРСР. Так, на території України, із 7 укріпрайонів залишилось лише 2, ліквідувались закладені в мирний час партизанські бази, одночасно проводилось розмінування залізничних вузлів, мостів, тунелів, систем водопостачання [3, с. 43, 45].

5. Руйнівна роль на морально-політичне становище армії та народу сталінської «теорії загострення класової боротьби на шляху просування до соціалізму», і розв'язання на її основі терору, по відношенню до власного народу і його армії, з однієї сторони, а з іншої - навіювання міфу про непереможність Червоної Армії і готовність пролетаріату Німеччини, у випадку нападу на СРСР, повстати проти фашистської диктатури.

У суспільстві та армії панувала атмосфера підозри, недовір'я, нетерпимості. На морально-політичний клімат країни великий негативний вплив здійснила колективізація і примусові депортації населення. Так, із районів Прибалтики, Західних регіонів Білорусії і України було депортовано не менше 10% населення.

Повне свавілля по відношенню до народу і його армії, знищення цілих соціальних груп, політичних і військових діячів з одної сторони, а з іншої, наполеглива радянська пропаганда про миролюбність німецького фашизму у великій мірі сприяли масовим здачам у полон бійців і командирів Червоної Армії, дезертирству, страху перед ворогом та можливістю опинитись воточенні, озброєним нападам частини місцевого населення на відступаючі з території Західної України і Прибалтики загони Червоної Армії.

Хоча з 1939 по 1941 рр. було сформовано і укомплектовано 125 дивізій і чисельність РСЧА досягнула 4,2 млн., проводилось технічне переозброєння і реорганізація радянських Збройних сил, [4, с. 163] Гітлер не дав Сталіну часу на модернізацію і повну реорганізацію Червоної Армії. Він використав помилку Сталіна, який проводив реорганізацію повільно, не залишивши навіть у Західних округах хоча б половини повністю укомплектованих та озброєних дивізій. Тому гітлерівців зустрічали переформовані наполовину радянські дивізії, з нехваткою 50, а то і 70 % необхідного озброєння і техніки [4, с. 165].

Не можна також порівнювати передвоєнний бойовий досвід Червоної Армії та Вермахту. Збільшення чисельності Червоної Армії у передвоєнний період призвело до того, що невеликий досвід ведення сучасної війни, отриманий у Фінляндії, був розмитий і загублений у знов сформованих частинах і з'єднаннях. А повністю реорганізовані, переозброєнні та модернізовані збройні сили Німеччини здобули бойовий досвід в у протистоянні з першокласними європейськими державами.

Не були по-справжньому обдумані уроки радянсько-фінської війни, був відсутній глибокий аналіз військових операцій Німеччини в Польщі, Франції, Балканах, тому що провідні теоретики Червоної Армії були репресовані, їх військові праці - знищені. «Військова думка» деградувала. Так, нарком оборони С. К. Тимошенко у грудні 1940 р., коли Німеччина вже поневолила пів Європи, заявив: «В сенсі стратегічної творчості, досвід війни в Європі, мабуть, не дає нічого нового» [2].

Низька, порівняно з офіцерським і генеральським корпусом Німеччини, оперативно-тактична і загальноосвітня підготовка командних кадрів Червоної Армії. У більшості радянських генералів біографії були наступні: убоге дитинство, відсутність базової освіти, служба на посаді рядових або унтер-офіцерів у Першу світову, Громадянська війна, радянська військова освіта (а її не можна порівнювати з дореволюційною або німецькою), а на рубежі 1937-38 рр. - стрімкий зліт. Практично повна відсутність досвіду керівництва механізованими і танковими військами в умовах ведення сучасної війни.

Таким чином, на при кінці 30-х рр. якісний склад командних кадрів Червоної Армії суттєво знизився.

Генерали Вермахту, під час Першої світової, вже займали офіцерські посади, мали прекрасну базову освіту, більшість походила з родин спадкових військових, в післявоєнний період усі пройшли школу Генерального штабу, мали досвід ведення сучасної війни, здобутий на полях боїв у Польщі, Франції, Балканах.

До того ж, поразки першого етапу війни були прямим наслідком масових репресій військових кадрів. В цілому, в період сталінських репресій було знищено вищого та нижчого командирського складу більше, ніж Радянський Союз втратив за всі 4 роки війни. Так, якщо під час війни загинуло 600 радянських генералів, то під час довоєнних репресій 1800 [5, с. 105, 106]. Із п'яти маршалів - репресовані троє. В передвоєнні роки арештовані та розстріляні більше 44 тис. командирського складу. Лише за 1937-1938 рр. органами НКВС було розстріляно 38,679 військовослужбовців і більше 3 тис. морських офіцерів [6]. Не уникла «чистки» і воєнна інтелігенція. В період з 1937 по 1940 рр. було репресовано приблизно 3 тис. військових викладачів, в тому числі академії Генерального штабу [7, с. 214].

Удар був нанесений по найбільш професійно підготовленим кадрам Червоної Армії. Так, число заарештованих по Генеральному штабу досягло 50% від штатної чисельності [6]. Успішно пережила епоху масових репресій найбільш відстала частина генералітету, яка або залишилась на своїх місцях, або отримала підвищення. Передвоєнне знищення воєнних кадрів перекреслило всі досягнення в галузі стратегії і військового мистецтва. Прогресивні ідеї і теорії були оголошені шкідливими. Верх взяла установка: «Війна моторів, механізація, придумана військовими спеціалістами. А доки головна - конячка».

Гітлер, на нараді вищого складу Вермахту, говорив: «Першокласний склад радянських вищих військових кадрів знищений Сталіним в 1937 році, в них немає гарних полководців» [8, с. 82].

На місце репресованих в терміновому порядку призначались, як правило, спеціалісти нижчої кваліфікації. Вчорашні капітани і лейтенанти ставали командирами полків та дивізій. Так, 50% керуючого складу Червоної Армії знаходилось на посадах від одного до шести місяців, лише 7% мали вишу воєнну або цивільну освіту, 50% командирів батальйонів, 68% командирів рот і взводів закінчили 6-ти місячні курси [8, с. 101].

Репресії згубно відобразилися на військовій промисловості, за ґрати відправляли досвідчених працівників та інженерів, конструкторів та розробників нової військової техніки. Лише в період з 1 жовтня 1936 р. по 1 березня 1937 р. було "викрито" 1984 господарських керівників, які очолювали оборонні заводи і передові відділи в наркоматах важкої і оборонної промисловості [6]. Зацькували талановитого вченого-артилериста І. П. Граве, одного із творців відомої «Катюші». Був репресований відомий розробник реактивної зброї В. Н. Лужин [8, с. 128]. Це призвело до значного відставання вітчизняної техніки від іноземної, особливо в галузях авіа- і мотобудівництва, радіолокаційних засобів і засобів зв'язку.

Такого запланованого знищення власного народу, наукової і військової інтелігенції, офіцерського складу історія ще не знала. Третиною ре пресова- них в роки великого терору були робітники важкої промисловості, як наслідок, на деяких військових заводах дві третіх продукції виявлялись бракованими, спостерігалось значне падіння виробництва. Так, якщо в 1936 р. напередодні "великої чистки", темпи росту загального об'єму виробництва складали 28,8 %, то в кінці 1937 р. вони впали до 11,1%.

Разом з тим, щорічний приріст військової продукції в 1938-1940 рр. зростав, а з лютого 1941 р. промисловість перейшла в режим роботи військового часу і серійно почала випускати танки нового типу Т-34, КВ-1, бойові літаки ЯК-1, ІЛ-2, МІГ-3, однак виробничий потенціал країни не дозволяв одночасно виконувати всі військові програми [9].

Армії не вистачало сучасної автоматичної зброї. На озброєнні була трилінійка, зразку 1891-1930 рр., кулемет «Максим», який був створений у 1910 р., револьвер зразку 1895-1930 рр. Не приділялася увага виробництву повнопривідних легкових і вантажних автомобілів, протипіхотних і протитанкових мін, радіостанцій.

Танків та літаків нового зразку нараховувалося лише 7,1% і 16,6% від їх загальної кількості у військах. Через обмежений випуск радіостанцій, ними комплектувалися лише командирські танки, зв'язок з іншими екіпажами здійснювалося прапорцями. Недооцінка значення радіозв'язку у війні призвело до того, що прикордонні Західні округи мали лише 27% радіостанцій, Київський округ - 30%, Прибалтійський - 52% від загальної потреби [4, с. 157]. Дуже низької якості були оптичні прилади для танків і літаків - мутне скло, малий кут огляду.

Неприпустимо консервативним було Головне артилерійське управління РСЧА, яке до початку війни так і не оцінило таку потужну та сучасну на той час реактивну зброю, як "БМ-13" (більш відома як «Катюша») [4, с. 159].

Мало уваги приділялося виготовленню та оснащенню армії протитанковою та зенітною артилерією, особливо скорострільними зенітними автоматами, що робило сухопутні війська вкрай чутливими до ударів з повітря і танкових клинів Вермахту.

Лише перед початком війни було випущено вкрай недосконалі радіолокаційні станції «РУС-1» і «РУС-2», а замість запланованих 5 тис. зенітних автоматів промисловість могла передати у війська лише 1382 [10,с.609]. Війська Вермахту мали перевагу в зенітній зброї у 1,5 рази. Не кращими були справи із забезпеченням РСЧА протитанковою артилерією. По штатам воєнного часу в стрілецькому батальйоні повинно було бути лише дві 45 мм протитанкові гармати, інших засобів ПТО не передбачалося [10,с.610].

Лише навесні 1941 р. почалося формування 10 протитанкових артбригад, але до червня їх повністю укомплектувати так і не вдалось. На початок війни боєкомплект для протитанкових гармат складав лише 58% від запланованої потреби [10, с. 808].

В умовах наближення війни, при такому стані забезпечення армії сучасною технікою та зброєю, воєнно-політичному керівництву необхідно було сконцентрувати весь економічний, науковий, виробничий, людський потенціал і спрямувати його на реалізацію тих військових програм, які відповідали реальним потребам оборони. Але напередодні війни, без врахування реальних можливостей економіки країни, верх брали політичні рішення, які призводили до розсіювання далеко небезмежних ресурсів.

До таких чисто політичних рішень можна віднести створення «Великого флоту», тільки на тій підставі «що у могутньої Радянської держави повинен бути відповідно до її інтересів, гідний нашої великої справи морський та океанський флот» [11, с. 105]. Тому у 1938-1940 рр. на верфях Ленінграда і Миколаєва були поспішно закладені чотири суперлінкори типу «Радянський Союз» і два важких крейсери типу «Кронштадт», озброєнні 406 мм і 380 мм гарматами [11, с. 105].

Не дивлячись на значні витрати, які були пов'язані з будівництвом «Великого флоту», як його використовувати у випадку війни ані Генеральний штаб, ані командування військово-морськими силами, ані політичне керів- ництво держави не мали уявлення. Так, на пряме запитання наркома ВМФ М. Кузнєцова до Сталіна: «Що будемо робити з ними на Балтиці і на Чорному морі, якщо війна почнеться раптово?» - відповіді не було отримано [11, с. 105].

Наслідком такого розпилу матеріальних і людських ресурсів стало те, що до початку війни не вдалося закінчити будівництво 190 аеродромів [5,с.128], залізничних і шосейних шляхів, оборонних укріплень.

Незавершеність будівництва не дозволило розмістити авіацію і належним чином прикрити розгортання частин Червоної Армії, захистити її від концентрованих ударів механізованих корпусів Вермахту.

Поруч з тим, було б невірним вважати винуватцем припущених помилок лише Сталіна. Значна частина провини полягала і на військове керівництво.

Так, наркомат оборони, Генштаб вважали, що війна буде «наступаль- ною» і «малої крові» і почнеться як у 1914 р., де основним силам тільки на розгорнення було потрібно до 2-х тижнів. В результаті війська, так і не отримали конкретних завдань щодо оборони кордонів. Внаслідок цього, ударні групи Червоної Армії не мали ні наступальних, ні оборонних утворень, що спричинило їх неорганізовані дії і дозволило військам Вермахту, які не мали кількісної, а зазвичай технічної переваги, громити їх частинами.