Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У другій половині XIX ст. концепція Росії як унітарної держави настільки глибоко вкорінилась у свідомість правлячої еліти, що будь-яка політика компромісів з новонародженим національним рухом у цих колах не сприймалася серйозно. Неспроможність вирішувати національні проблеми врешті-решт призвела до краху імперії. Частково причина такої схильності російської еліти до централізму й адміністративного унітаризму зумовлена століттями історичного розвитку. Московія віддавна практикувала включення новоприлучених порубіжних земель до російської адміністративної системи. Поки експансія Росії обмежувалася малозаселеними територіями, де проживали кочівники і невеликі козацькі ватаги, безпосереднє адміністративне приєднання нових земель не зустрічало великого опору. Однак під час своєї експансії на захід Росія підкорила території й народи, які вже мали добре розвинену концепцію юридичної окремішності, регіональних привілеїв і самоврядування. Тому Росія, намагаючись зберегти єдину адміністративну систему, змушена була пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. Серед основних, хоча й не досліджених тенденцій російської історії, завжди була боротьба між доцентровими силами, що відстоювали одноманітність в адміністративному устрої, соціальній структурі і навіть культурі, та відцентровими силами, які вимагали дотримання прав таких особливих привілейованих територій, як Україна, Прибалтика, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське.

Об'єктом дослідження є Автономія (самоуправління) України у складі Росії у часи Гетьманщини (XVII-XVIII ст.)

Актуальність теми дослідження. Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. По-перше, яким було походження, теоретичне обґрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Мета і завдання дослідження. Для кращого розуміння загальноєвропейської історії воно дає аналіз російського варіанту «добре регульованої» абсолютистської держави та її боротьби проти корпоративних і регіональних привілеїв. У контексті російської історії -- це вивчення одного з сюжетів формування Російської імперії і своєрідна передмова до дослідження її національної політики. Ліквідація української й балтійської автономій відбулася в часи бурхливого зростання імперії. Приєднання пізніше здобутих польських і турецьких територій відбулося без сумніву з врахуванням досвіду, здобутого Катериною II в Україні. Скасувавши адміністративну структуру автономних територій, Катерина спричинилася до творення багатонаціональної, але унітарної за характером імперії і розпочала національну політику, яку продовжили її спадкоємці.

Нарешті, це дослідження має безпосереднє відношення до української історії. Що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту. Встановлення зв'язку між традиційною українською автономією і сучасним українським націоналізмом виходить за межі хронології і теми наведеної праці. Однак вона містить вихідний матеріал, що може стати у пригоді дослідникам націоналізму.

Розділ I. Природа Української автономії

У своїх стосунках з козаками польський уряд опинився перед дилемою. Війна проти татар, турків або Московії потребувала великої кількості козаків, але пізніше вони ставали небезпекою для Речі Посполитої. Уряд намагався обмежити і контролювати їх число, утворивши реєстр офіційно визнаних козаків, які отримували платню від Корони. У мирний час реєстр намагалися утримувати якомога меншим, хоча козаки постійно прагнули його збільшити. Залежно від політичних обставин кількість козацького війська змінювалася: 1568 р. було 1300 козаків, 1625 р. -- 6000 і 1630 р. -- 8000. Але це становило лише невелику частину їх дійсної кількості -- переважна більшість були нереєстрованими, тобто «вільними», козаками. Іноді обставини примушували поляків використовувати їхню військову силу. Так, велику перемогу під Хотином (1621) поляки здобули при участі 41 250 козаків. Однак, коли небезпека минула, уряд вилучив з реєстру всі додаткові вписання. 1625 р. поляки погодилися вписати в реєстр усього 6000 козаків із загальної кількості 45 000, що претендували на статус козака [9, 159].

Нереєстрові козаки втратили свої права і стали перед вибором: бути кріпаками або втікати. Багато з них подалося в глиб степів на вільні землі; інші залишилися, якось намагалися уникнути закріпачення. Загалом загроза кріпацтва, обмежений реєстр і відмова поляків вповні визнати козацькі «права і привілеї» викликали значне незадоволення.

Православна віра була сполучною ланкою між козаками і українськими селянами, міщанами і деякими прошарками шляхти. У XVI ст. православна церква в Україні переживала кризу. Неспроможне успішно змагатися з римським католицизмом, що підтримувався польською державою, православ'я втратило велику кількість вірних з числа нобілітету. Прагнучи звести до мінімуму тиск католицизму, деякі православні єпископи, підтримані частиною віруючих, погодилися на Брестську унію (1596), за якою була створена уніатська церква. Вона зберегла східний обряд і слов'янську літургічну мову, але була в унії з Римом. Якщо церковна ієрархія в цілому підтримала унію, то світські братства, що складалися переважно з міщан, а також багато православних шляхтичів чинили їй сильний опір. Спалахнули значні релігійні конфлікти. Непопулярна в православних масах уніатська церква завдяки підтримці польського уряду деякий час була єдиною легальною східною церквою у Польсько-Литовській державі.

До 1620-х рр. козаки домагалися визнання тільки своїх корпоративних прав. Але згодом, під проводом винятково талановитого військового лідера -- гетьмана Петра Сагайдачного (1614--1622), козацьке військо перейшло на бік православних в їхній боротьбі проти уніатів і римо-католиків. 1620 р. під козацьким протекторатом відновилася православна ієрархія, а все Запорозьке військо увійшло до складу Київського православного братства. Вже з 1621 р. у козацькі вимоги постійно включалися пункти офіційного визнання православної церкви і скасування Брестської унії.

Релігійне питання було тісно пов'язане з відродженням інтересу до історії Русі і церковнослов'янської та руської (середньо-української) мов. Як учасники релігійної боротьби козаки стали захисниками «національних» традицій і прихильниками українського культурного відродження. Загострення питань козацького корпоративізму поруч з загостренням релігійного, національного і соціальних питань викликало спалах широкомасштабного національного повстання під проводом козаків. Розпочавшись зі спроб гетьмана Богдана Хмельницького задовольнити персональні та корпоративні вимоги, повстання згодом переросло в українсько-польську війну. Несподівано Хмельницький разом з козаками опинився на чолі коаліції козаків, православної шляхти, міщан, священиків і селян. З падінням польської влади Запорозьке військо взяло на себе функції цивільної адміністрації, утворивши фактично новий політичний організм.

Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (гетьманував 1665--1676) вирішив об'єднати Україну, уклавши козацько-турецько-татарський союз. Здобувши кілька перемог на початковому етапі, Дорошенко спромігся лише втягнути Україну у ще більшу війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну у вир анархії. Цей період відомий в українській історіографії як «Руїна». Українська еліта була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій, спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування порозбігалися або переправилися за Дніпро.

Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру. 1686 р. внаслідок цілої серії угод ситуація стабілізувалася. Договір про «Вічний мир» між Польщею і Московією надав Москві міжнародне визнання, владу над Лівобережною Україною і містом Києвом.

За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення, започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася. Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила повстання 1648 р., відособилися своєю власною напівнезалежною республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому березі стали відомими під назвою Гетьманщина. Незважаючи на втрати під час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти [12, 193].

1.2 Соціальна структура

Тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку XVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету -- шляхти польських часів -- і нової групи -- козацької старшини і знаті. Багато шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за Переяславською угодою.

Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах, найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої колишні прерогативи. Так, на Стародубщині -- північній частині Гетьманщини,-- місцева шляхта визнала нову козацьку адміністрацію і продовжувала користуватися з праці селян.

Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу. На той час серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки численною, щоб заповнити новий військове-адміністративний апарат. Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.

Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху Хмельницького. Наступне покоління козацької старшини, що вийшло з низів, заклало підвалини для існування більш стабільної еліти. За часів правління гетьманів Івана Самойловича (1672--1687) й Івана Мазепи (1687--1709) з'явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства. Ця нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію -- Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися полковникові.

Хоча градації у Значному військовому товаристві визначали не військовий чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від них залежало призначення на всі посади, тому найвищі урядовці набиралися з числа перших двох категорій. Навіть не перебуваючи на службі в українській адміністрації, від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. В свою чергу, нова шляхта одержала право власності на маєтки і брала участь у вирішенні державних справ, ввійшовши до гетьманських рад. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів -- тільки Генеральна військова канцелярія, а значкових -- тільки полковник.

Впродовж XVIII ст. значне військове товариство перетворювалося на замкнутий стан. За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 -- середній прошарок; решта -- 1300--1500 -- складалася з дрібних урядовців та землевласників. Ця нова верства почала називати себе «шляхтою» і вимагати -- безуспішно -- визнання російською владою тих своїх прав, які вона мала в польські часи. Українці не допускалися до кадетських корпусів, оскільки, на думку російського чиновництва, у «Малоросії немає благородних» [3, 189].

Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян.

Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни, їм, як правило, не діставалося нічого. Інколи, в час тривалих військових кампаній, козаки одержували якусь винагороду, але, щоразу надовго відриваючись від господарства, вони погіршували своє економічне становище. Обдертий до останньої нитки козак, мріючи уникнути майбутньої військової служби, часто продавав свою землю і йшов в наймити до землевласника. Цей процес прискорювався і загострювався через ненажерливість козацької старшини й знаті, які з метою придбання козацької землі і посад нерідко вдавалися до незаконних дій. Але окремі козаки накопичували неабияке багатство, вступали до Значного військового товариства і, таким чином, ставали частиною нової шляхти. Наверх пробивалися одиниці, донизу котилися тисячі, і це зменшило козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. в 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і 20 тис. -- 1730 р.

Занепокоєний цим, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це викликалося потребами імперії залучити максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Так, указами 1723 і 1728 рр. козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства, але ці заходи не торкнулися головної проблеми -- залежності козаків від землі. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі і жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов'язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи. гетьманщина козацтво розумовський влада

Певною мірою про це йшлося в одній з найбільших царських реформ 1735 р. Усі козаки були поділені на дві групи -- «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов'язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов'язки підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

У XVIII ст. з'явилася ще одна категорія козаків -- «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося,-- це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватись ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку. Однак козацький підсусідок все ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків.

Цифри свідчать про те, що багато козаків не скористалися вповні козацькими правами і вольностями, хоча й залишалися законними членами козацького стану. Більшість з них частково або повністю платили податок, а інші ставали залежними від землевласників, потрапляючи в таке соціально-економічне становище, що фактично прирівнювало їх до селян.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численне селянство. Однак саме вони забезпечували економічний фундамент української і російської влади в Гетьманщині. Сплачуючи нарівні з селянами державні податки, міщани, однак, мали більше майнових прав, були заможнішими і мали вищий статус. Жителям міст з магдебурзьким правом надавалося самоврядування, решта міщан одержали обмеженішу автономію. Під подвійним тягарем української і російської адміністрації муніципальна автономія зазнавала серйозних утисків. Не визнаючи економічної важливості міст, козацькі зверхники -- за винятком гетьманів Самойловича і Мазепи -- виключали міщан з будь-якого політичного життя Гетьманщини. Козацька адміністрація постійно брала на себе функції муніципальних установ, а менші містечка переходили у власність нової шляхти.

Як з економічного, так і з політичного погляду, міщани відчували себе дуже непевно. Українські міста були маленькими, деякі з них практично не відрізнялися від сільських поселень. Оскільки маноріальна економіка була здебільшого самодостатньою, потреба в спеціалізованих послугах, які могли запропонувати міщани, обмежувалась. Достаток багатьох міщан так само залежав від обробки полів, як від ремесла чи торгівлі. У більшості міст виникали цехи, діяв заможний купецький патриціат, але їм підрізали крила конкуренти з-поза міст -- нова шляхта і козаки і навіть клір, що займався виробництвом і торгівлею, не сплачуючи жодних міських або державних податків. Заможні російські та грецькі купці мали можливість господарювати ефективніше за своїх українських колег. Слаборозвинуті грошові відносини, великі податки, вороже ставлення козацької влади, внутрішня і зовнішня конкуренція,-- все це перешкоджало переростанню міщан в окрему соціальну групу і сприяло їх поступовому занепаду. У 60-х рр. XVIII ст. правовий «міщанський» статус мали всього-на-всього 34 тис. осіб [7, 189].

1.3 Уряд і церква

Він був не тільки головнокомандуючим Запорозьким військом, але й здійснював закордонні зносини, видавав універсали, призначав на уряди, винагороджував за службу і інколи виконував обов'язки найвищого апеляційного суду. Гетьманська влада не визначалася конституцією і тому залежала від особистих здібностей, вдачі й сміливості. Дехто з гетьманів правив як справжній монарх, окремі -- як виборні вожді. Фактично за весь час існування Гетьманщини монархічна й республіканська тенденції постійно змагалися між собою. Богдан Хмельницький (1648--1657), Іван Самойлович (1672--1687) й Іван Мазепа (1687--1709) не тільки вважали себе виборними монархами, але й хотіли передати гетьманський уряд своїм родичам, намагаючись тим самим встановити прецедент для спадкової монархії. З іншого боку, Павло Тетеря (гетьман Правобережжя, 1663--1665) і Петро Дорошенко (1665 -- 1676) дотримувались республіканських традицій. Вони правили за узгодженням з Генеральною радою, верховенство якої були зобов'язані визнавати. Кожний гетьман обирався довічно Генеральною радою. Правда, він міг добровільно зректися, або бути усунутим радою. Так, добровільно або під тиском зреклися влади Іван Виговський (1657--1659), Юрій Хмельницький (1659--1663), Павло Тетеря (1663--1665) та Петро Дорошенко (1665--1676).

Після доби Хмельницького Генеральна рада, де колись приймалися головні рішення для усього Запорозького війська і куди входили козаки, старшина і за певних обставин міщани й священики, стала втрачати своє значення. У XVIII ст. вона зберегла за собою тільки церемоніальні функції формального обрання гетьмана. Генеральна рада так і не встановила чіткої процедури її скликання, не визначила учасників та умов звільнення гетьмана.

Більш впорядкованим центральним органом влади була старшинська рада. До неї входили гетьман, генеральна старшина, полковники, полкова старшина, сотники і, починаючи з 1672 р., представники Значного військового товариства. До XVIII ст. у раді старшин брали участь бургомистри і інколи вище духівництво. Тоді до ради старшин входили усі офіційні особи і знать, фактично кожен, хто мав якусь політичну вагу в українському суспільстві. Рада збиралася між Різдвом і Богоявленням, а також під час великих свят і обговорювала всі важливі питання, особливо закордонні справи, фінанси, податки й судові реформи. Вона була також сполучною ланкою між центральною адміністрацією та провінційними й місцевими урядами. Але компетенції ради були нечіткими. Вона не могла приймати закони або суперечити волі гетьмана, тому була напівформальною дорадчою установою. А через те, що її учасники були виключно представниками нової шляхти, рада перетворювалася у шляхетське зібрання. Така ситуація була особливо характерною для доби гетьмана Розумовського (1750--1764) [8, 96].

Практичне управління в центрі здійснювала Генеральна старшина, яка поєднувала в собі функції генерального штабу й кабінету міністрів. Її адміністративні функції та методи формування змінювалися час від часу.

Іноді Генеральна старшина обиралася Генеральною радою, або радою старшин, в іншому разі -- призначалася гетьманом; пізніше, особливо у XVIII ст., з поданого гетьманом списку кандидатів вибирав російський уряд. Генеральна старшина виконувала різноманітні завдання, поставлені перед нею гетьманом, але кожен її член мав також своє місце в ієрархії і свої обов'язки. За гетьманом йшов генеральний обозний, що відповідав за артилерію, генеральний писар, двоє генеральних суддів, а після 1728 р. -- двоє генеральних підскарбіїв. Група нижчих за рангом урядовців -- два генеральні осавули, генеральний бунчуковий і генеральний хорунжий -- виконували здебільшого церемоніальні функції винесення хоругв і бунчука гетьмана. Виконували вони і різноманітні судовеадміністративні завдання, поставлені гетьманом.

Провінційні і місцеві уряди повторювали на нижчому рівні структуру центральної адміністрації. Основна адміністративно-територіальна одиниця -- полк -- була також і військовим формуванням. Полком командував полковник, що був його військовим командиром, головним адміністратором і суддею. Власне кажучи, полковник був гетьманом у мініатюрі. Колись його обирали полкові козаки, але у XVIII ст. він уже призначався гетьманом і іноді російським урядом (як правило, згідно з поданими гетьманом списками). Часто незалежний від гетьманів полковник мав неабияку владу й посідав значні володіння.

На початку XVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради -- ради полкової старшини -- входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У XVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником і вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.

Кількість сотень у полку коливалася від 11 до 23. Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні і судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв'язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним по чину, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.

Фінансова система Гетьманщини була слаборозвинута. Всеохоплюючої податкової системи не існувало; ряд установ просто збирав податки для певних цілей: на утримання гетьманської канцелярії, його скарбниці, загонів найманців (гетьманської охорони), полкових і сотенних чиновників, церков і монастирів.

Здебільшого податок брався від землі. Спеціальний податок стягувався з «рангових земель» -- колишніх коронних, що тепер були у розпорядженні війська,-- для утримання окремого уряду (наприклад, полковника Чернігівського полку). Міста володіли маєтками поза своїми межами, і прибуток від них ішов на платню бургомистрові або іншому чиновникові, тому вони, зрозуміло, обкладали податками мануфактурне виробництво й торгівлю. «Вільні селяни», що не працювали на посполитих землях і в приватних маєтках, платили податок (чи то грошима, чи інакше) різним місцевим урядам (полковим, сотенним чиновникам, єпископам або монастирям). Існувало також багато стягнень за перевезення вантажів (мостове, подорожнє, перевозне тощо). Останні збиралися або місцевою козацькою владою, монастирем, містом, або навіть приватною особою, залежно від того, хто здійснював юрисдикцію і мав для цього можливості.

Поряд з місцевими зборами існував цілий ряд податків і ліцензійних монополій, що стосувалися Гетьманщини в цілому. Хоча і вони здебільшого збиралися й розподілялися на місцевому рівні, все ж таки була певна координація та нагляд з боку гетьманської скарбниці. Один з таких податків -- стації, яким обкладалися всі селяни й наймити, призначався на утримання козацького війська. Його обсяг не був постійним і залежав від конкретних потреб, врожаю і домовленості між місцевою козацькою владою та селянами. Найбільш універсальний податок, яким обкладалося все населення (селяни, купці, ремісники, робітники й козацькі підпомічники йшов на утримання російських військ, що перебували в Гетьманщині (вони називалися порції та рації).

Його розмір залежав від чисельності війська і врожаю. Податок -- грошима або натурою -- збирався місцевою козацькою владою, а потім передавався російському військовому командуванню. Міщани й селяни також були зобов'язані забезпечувати житлом російських військовослужбовців і чиновників. Значний прибуток гетьманська скарбниця мала від дарування монопольних прав на роздрібну торгівлю алкогольними напоями, тютюном і дьогтем. Хоча практично всі, за винятком селян, мали право на виробництво алкоголю та інших монопольних продуктів, продавати їх вони могли лише оптом -- купцеві, який мав на це ліцензію. Гетьман видавав їх на рік окремим особам і установам, а також містам і монастирям, дозволяючи їм продавати алкогольні вироби у своїй місцевості, за що вони сплачували певну суму у гетьманську скарбницю. По суті, продавці, щоб отримати вигідну монополію, намагалися перевершити один одного. І, хоча ці заходи були джерелом величезних прибутків, вони спричиняли також повсюдну корупцію й масове незадоволення. У XVIII ст. від практики дарування подібних монополій поступово відмовилися.

Гетьман також обкладав акцизним податком (індукти й евекти) усі вироби, які завозилися та вивозилися з Гетьманщини. На початку XVIII ст. він становив приблизно 2% від вартості виробу. 1754 р. імператриця Єлизавета скасувала внутрішні тарифи в Російській імперії. Це стосувалося і Гетьманщини і мало згубні наслідки для багатьох місцевих джерел прибутку, оскільки місцева козацька адміністрація, міста й навіть монастирі жили за рахунок цього. Був також скасований тариф за переїзд кордону Гетьманщини з Росією, але за це гетьманові з імперської скарбниці щороку виплачувалося 50 тис. карбованців компенсації.

Основними законодавчими актами української адміністрації були універсали та укази гетьманів і Генеральної військової канцелярії. Крім того, в Гетьманщині використовували такі давні, ще з часів до повстання Хмельницького, кодекси, як Литовський статут 1566 і 1588 рр., а також хелмський варіант магдебурзького права.

Але найважливішим і найбільш розповсюдженим було звичаєве право. Після повстання Хмельницького численні положення писаних законів втратили свою силу і відповідно були замінені козацькою та іншою звичаєвою практикою. Звичай та писані кодекси існували поруч, хоча часто суперечили одне одному. Дублюючи або заперечуючи один одного, закон та звичай ускладнювали і заплутували юридичний процес. Брак уніфікованого зводу законів і наявність кодексів, писаних застарілою українською, польською або латинською мовами, винесли на порядок денний питання перекладу й кодифікації українського права. Між 1728 і 1743 рр. українська юридична комісія, працюючи з перервами, уклала новий загальний звід законів: «Права, по которым судится малороссийский народ». Але сенат і цар не затвердили «Прав...», і, хоча вони так і не стали офіційним кодексом 2, впродовж другої половини XVIII ст. широко використовувалися українськими судами [7, 197].

Однією з найважливіших інституцій Гетьманщини була православна церква. Хоча українці в Гетьманщині та росіяни в Росії сповідували одну православну віру, вони не завжди перебували під однією юрисдикцією. Коли Україна була частиною польсько-литовської Речі Посполитої, тут існувала православна церква, ніяк не зв'язана з Московією. Єдність православної церкви в Україні та Білорусії символізував її глава -- митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, що, в свою чергу, був під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха. Напевно, найвидатнішим митрополитом був Петро Могила (1632--1647), який заснував Київську академію, написав цілу низку проповідей і доручив укласти та надрукувати перший православний катехизис. Наступник Могили -- Сильвестр Косів (1647--1657) продовжував його справу і за бурхливої доби Хмельницького був політично впливовою особою.

Політична автономія Гетьманщини, інститути самоврядування, соціальний устрій та адміністративна практика,-- усе це отримало назву «малоросійських прав і вольностей». Що означали саме ці права для кожного українця, великою мірою залежало від його соціально-політичного становища. Нова шляхта відстоювала політичні права Гетьманщини, спираючись при цьому на славну історичну традицію та відмінну від російських земель політичну орієнтацію. В очах нової шляхти права Гетьманщини були невід'ємними від їхніх прав та соціального ладу. Як мінімум, це мало означати визнання царським урядом за новою шляхтою статусу та права володіння земельними маєтками разом із залежними селянами.

Для козаків українські права та вольності означали передусім особисту свободу, а вже потім -- звільнення від податків і право на землю. Ці права опинилися під загрозою насамперед через економічне зубожіння козаків, а також через експлуатацію їх українською старшиною й знаттю. Тому козаки шукали захисту не тільки в української адміністрації, але також і в російської влади. Міщани також час від часу зверталися за порятунком до центральної російської адміністрації, бо їхня автономія в містах теоретично хоча й існувала, але фактично нівелювалася козацько-старшинською адміністрацією.

Певна частина духовенства все ще мріяла про окрему церковну структуру Гетьманщини, але більшість вважала, що українські права і вольності -- це їхні економічні привілеї та соціальний статус, що не поширювався на духовенство в інших частинах імперії. Якщо селяни і мали якесь поняття про українські права і вольності, то вони, напевно, вважали, що це є успадкування особистої та юридичної свободи та права вибирати свого пана -- тобто прав, що в середині XVIII ст., як вони добре знали, були скоріше теоретичними, ніж реальними.

Незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією. Вони -- ці права та привілеї -- сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби імперії далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».

Розділ II. Боротьба Катерини II проти Української автономії: усунення гетьмана Розумовського

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя [6, 198].

Оскільки оригінальний текст угоди 1654 р. так і не віднайдено, факт фальсифікації досить важко довести. Однак детальне текстуальне дослідження відповідних документів дозволяє реконструювати оригінальну угоду й ідентифікувати додатки та підчистки, зроблені 1659 р.

2.2 Катерина II і «добре регульована держава»

Чимало написано про підтримку Катериною «просвітницьких ідей» та її роль як «освіченого деспота». Без сумніву, вона читала твори найвизначніших філософів, листувалася з ними і навіть опікувалася ними. Деякі історики XIX ст., розчаровані неспроможністю Катерини скасувати кріпацтво, твердили, що діяльність Катерини з цього питання здебільшого була саморекламою, приманкою, розрахованою на іноземну і частково домашню опінію. Приватно, особливо в останній період свого правління, Катерина глузувала з непрактичності філософів. Але неправильним буде припущення, що всі її теоретичні зацікавлення були удаваними або простим інтелектуальним самолюбуванням, що мали на меті потішити її марнолюбство. За її часів теорії «просвітницького правління» стали настільки популярними при дворі, що перетворилися у теоретичне підґрунтя діяльності Катерини.

Схильність Катерини до просвітницьких теорій управління походила з трьох джерел. По-перше, її батько, а також оточення з дрібних німецьких князів, де вона виховувалася, дали Катерині можливість практично ознайомитися з концепціями регульованої або добре впорядкованої держави. По-друге, вона сама читала дуже багато праць як німецьких, так і французьких мислителів і ознайомилася з ідеями Просвітництва з першоджерел. По-третє, набутий при російському дворі досвід розвинув її мислення. Потреба більш раціональної системи управління визнавалася ще з часів Петра І, і, з певними модифікаціями й змінами, ця мета залишалася актуальною впродовж XVIII ст. Навіть якщо самі царі мало що знали про найновішу теоретичну літературу з цього питання, то з нею дуже часто були добре обізнані члени різних політичних угруповань. У часи Єлизавети ідеї камералізму, добре впорядкованої поліцейської держави та раннього французького й німецького Просвітництва глибоко вкорінилися у російських придворних колах.

Катерина сама говорила про те, що вона свого часу сприйняла республіканські ідеали свого батька. Цим вона хотіла продемонструвати своє бажання служити загальному добру, або -- res publica. Малося на увазі, що вона має почуття обов'язку стосовно своєї країни та її громадян, що поєднувалося з її концепцією абсолютизму. Катерина вірила в те, що її обов'язком було спрямовування дій громадян для досягнення найвищого добра. У цьому вона була солідарна з німецькими теоретиками XVII--XVIII ст. Катерина навіть сама висловлювалася на користь «поліцейської», або скоріше «добре впорядкованої», держави. Такий чисто німецький світогляд, що поєднував обов'язок, абсолютизм і регулювання, засвоєний Катериною ще у Штеттіні, Цербсті й Берліні, був головним принципом її правління Російською імперією [5, 204].

Поряд з концепцією про добре впорядковану поліцейську державу Катерина поділяла також окремі елементи французького та західноєвропейського Просвітництва. Особливий вплив у справах правління на неї мав Монтеск'є, з праць якого вона виписувала цілі частини, включаючи їх у свій «Наказ».

2.3 Становище гетьмана Розумовського при дворі Катерини

Після перевороту на Розумовського як з рогу достатку посипалися нагороди у вигляді нових посад, грошей і влади. В день перевороту, 28 червня 1762 р., Катерина призначила його сенатором. Кілька днів пізніше, 3 липня, він став генерал-ад'ютантом імператриці. У цьому званні гетьман прийняв командування загонами піхоти, що стояли під Санкт-Петербургом. Катерина перевершила себе, висловлюючи Розумовському свою особливу ласку та прихильність. 25 липня на бенкеті на честь родини Розумовських імператриця нагородила дружину гетьмана орденом Св. Єлизавети. Перед коронацією Катерина подарувала К. Розумовському великі маєтки в Гетьманщині, виділила додаткову довічну пенсію в розмірі 5 тис. карбованців 5 щорічно і дозволила користати з державної скарбниці. Більше того, Розумовський почав брати участь у вирішенні державних справ на найвищому рівні. Крім своєї посади сенатора, він також був призначений членом комісії у справах дворянського статусу і головою комісії з реорганізації російського війська. Катерина навіть довірила гетьманові провести таємне розслідування хрущовсько-гур'євської справи, що торкалася звинувачень у заколоті проти імператриці. Ясно, що гетьман ставав однією з провідних постатей в імперії.