2.4 Політичні плани і реформи в Гетьманщині

Перебуваючи у Москві, гетьман Розумовський наказав провести новий перепис населення Гетьманщини 3 і проявив великий інтерес до відновлення, принаймні часткового, судової системи Речі Посполитої, що була запроваджена в Гетьманщині раніше. Ще з 1760 р., збільшивши і зміцнивши Генеральний військовий суд, гетьман намагався провести належну судову реформу. 17 лютого 1763 р. Розумовський видав універсал про скасування судочинних функцій Генеральної військової канцелярії, чим зменшив кількість апеляційних судів [8, 135].

Можливість реорганізації судочинства з'явилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря св. Михайла у Переяславі. Після цілого ряду апеляцій справу нарешті передали в сенат, який тільки ще більше заплутав її. Але при розгляді з'ясувалося, що, згідно з Литовським статутом, справу ще раніше мав розглядати підкоморський суд, єдиною функцією якого був розгляд суперечок про межі між маєтками. У листі до сенату гетьман пояснив, що ці суди припинили своє існування за часів Хмельницького, але радив їх відновити. Після деякого зволікання рекомендацію схвалили як сенат, так і імператриця. В указі про відновлення підкоморського суду стверджувалося, що уряд Гетьманщини має «здійснюватися згідно з малоросійськими правами». Для гетьмана та української нової шляхти це означало підтвердження його курсу на реорганізацію українських інституцій у відповідності з Литовським статутом.

У вересні 1763 р. для обговорення широкого кола питань щодо реформ Розумовський скликав Генеральну раду старшин у Глухові. Від кожного полку були представлені по два старшини та два сотники. Решту ради -- на зразок польсько-литовського сейму -- набрали з нової шляхти, Значного військового товариства (56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів). Передусім рада розглянула питання судочинства. Створення підкоморських судів вимагало дальших змін у судовій системі. У Литовському статуті говорилося про функціонування підкоморського суду поряд із земським, якого в Гетьманщині вже не існувало. Тому рада вирішила відновити систему судочинства у відповідності з Литовським статутом і гарантіями царя у «Статтях Богдана Хмельницького», хоча ця система в Гетьманщині ніколи насправді не функціонувала.

Формально утворена універсалом гетьмана від 19 листопада 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського.

2.5 Скасування гетьманського уряду

Якщо зміст меморандуму відображає погляди Теплова на «просвітницьке правління» й економічний розвиток, то поява цього документа, без сумніву, пов'язана з придворними інтригами. Виступаючи проти Розумовського, Теплов міг підкреслити свою незалежність від нього і турботу про добро імперії. Але більш важливим було те, що меморандум міг добре послужити Теплову за будь-яких змін при дворі: підтримуючи Паніна, він підстраховував себе на випадок перемоги Бестужева.

Незалежно від мотивів, Теплов висловлював погляди, які були протилежними ідеям Глухівської ради. Для Теплова Гетьманщина не була окремою державою, що визнавала сюзеренітет царя на підставі спеціальних договорів. Скоріше це була давня російська земля, колись втрачена на користь Польщі-Литви. Теплов вважав, що «Малоросія -- не только землями своими й самымъ народомъ єсть издревле Россійская, следовательно, ВАШЕМУ ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ, яко преемницЂ Всероссійского престола, прежде приступленія ея подь державу Россійскую, принадлежащая въ подданство» [3, 108].

Не звертаючи жодної уваги на те, що між Гетьманщиною і царем існували договірні відносини, Теплов повторював звинувачення Петра І, що між 1657 і 1708 рр. усі гетьмани були зрадниками або схильними до зради. Правда, він визнавав, що внаслідок довготривалого польського панування населення Гетьманщини набуло специфічних вольностей і звичаїв. Але він твердив, що ці «свободи» принесли тільки експлуатацію та непорозуміння. Більше того, царські землі та маєтки поступово відійшли у приватне володіння без відома або ухвали царя. Українському законодавству, згідно з Тепловим, бракувало будь-якої раціональної системи і ґрунтувалося воно на мішанині з Литовського статуту та звичаєвих норм. Це безладдя породжувало бюрократичну тяганину та безконечні апеляції, надаючи новій шляхті можливість маніпулювати системою законів у своїх власних цілях. Найважливішим, на погляд Теплова, був той факт, що республіканські польсько-литовські закони та звичаї, що практикувалися в Гетьманщині, суперечили принципу самодержавства. Отже, на його думку, вони абсолютно не підходили «малоросійській» нації, яка перебувала під владою самодержиці.

Хоча Теплов і говорив про експлуатацію селянства та козаків новою шляхтою, він вважав головною економічною проблемою Гетьманщини занепад виробництва, причиною якого були переходи селян. Теплов твердив, що багатші землевласники заманювали селян у свої маєтки, пропонуючи їм сприятливі умови, тоді як менш заможні власники, від яких селяни втікали, змушені були банкрутувати. Удавана турбота Теплова про селян супроводжувалася рекомендацією прикріплення їх до свого теперішнього місця проживання. З цього питання, принаймні, він погоджувався з думками, висловленими на Глухівській раді.

Вплив тегаювського меморандуму на урядову політику вперше проявився в указі від 10 вересня 1763 р. Реагуючи на зазначене Тепловим масове зайняття українцями державних земель, стривожена Катерина суворо заборонила передачу останніх у приватне володіння. Теплов звинуватив українську владу в шахрайстві під час перепису населення, проведеного з метою позбутися податків і применшити людські ресурси, і твердив, що єдиний достовірний перепис населення був проведений російськими чиновниками за часів першої Малоросійської колегії (1723). Саме в цей час українська адміністрація проводила перепис населення, про який гетьман розпорядився у березні 1763 р. У листопаді 1763 р. уряд Катерини порадив сенатові підготувати новий закон про черговий перепис населення Гетьманщини. Головним прибічником перепису знову був Теплов, який відвідав сенатські слухання і допоміг написати кінцевий варіант указу. Указ доручив проведення перепису російським чиновникам, яким мав підпорядковуватися гетьман [4, 215].

Ці розпорядження показали, що глибока недовіра Теплова до українських переписів населення, гетьмана й української адміністрації перетворилися в офіційну політику імперії.

Саме в цей час чутки про Глухівську раду і проект запровадження спадкового гетьманства досягай Санкт-Петербурга і спричинили негайне відкликання Розумовського з Гетьманщини. Коли гетьман прибув у столицю, прийняли його дуже холодно. Катерина не допускала його до двору, заперечуючи водночас чутки, що це сталося через інтриги ворога Розумовського -- Григорія Орлова. Вона твердила, що її незадоволення було викликане цілком через «его поведеніе вь Малороссіи». Згідно з донесенням прусського посланника Віктора Фрідріха фон Сольмса, українські петит тії так розпалили Катерину, що вона хотіла віддати гетьмана під суд за зраду. Микита Панін намагався захистити свого приятеля та колишнього політичного союзника, переконуючи Катерину, що гетьман ніколи не виношував зрадницьких намірів і «згрішив проти розуму, але не проти серця». У відповідь Катерина скликала спеціальне засідання за участю І.І.Неплюєва, князя Я.П.Шаховського, князя А.М.Голицина, графа П.І.Паніна й А.В.Олсуф'єва, де було вирішено, що Петро Панін разом з Голициним підуть до гетьмана, доведуть йому його неправильну поведінку і порадять, що єдиним гідним вчинком може бути відставка.

Спочатку Розумовський відмовився. Це потягнуло за собою подальші переговори і навіть особисту аудієнцію в Катерини, на якій гетьман, нарешті, попросив звільнити його з цієї нелегкої посади. Приймаючи відставку, Катерина сказала Розумовському, що він вже не може користуватися її довірою, і доручила Микиті Паніну прийняти відставку гетьмана на письмі. Проте Катерина змушена була неодноразово нагадувати Паніну довести цю справу до кінця.

Виступ Катерини проти української автономії був пов'язаний не лише з придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі. Вибух стався тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли врозріз з фундаментальними поглядами та цілями Катерини, особливо з її бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити людський та економічний потенціал імперії. Автономна Гетьманщина перешкоджала втіленню в життя її улюбленої «просвітницької» програми -- заохоченню іноземної імміграції. Подібно до багатьох програм Катерини, імміграційну політику започаткувала її попередниця Єлизавета. За її часів сербські військові колоністи оселилися в Південній Україні та зайняли деякі території Гетьманщини. 1762 р. гетьман вимагав їх повернення; роком пізніше цю вимогу повторила Глухівська рада. Імперська адміністрація ж, навпаки, планувала об'єднати іноземні колонії з великою частиною Гетьманщини в нову провінцію під назвою Новоросія.

Перемогу імперської політики можна було передбачити. Певна територія Гетьманщини була-таки включена у Новоросію. Перехід влади в регіоні, здійснений нібито добровільно, відбувся, проте, далеко не гладко.

Мельгунов, відповідальний за це чиновник, зібрав підписи козаків, що бажали прийняти нову владу та вступити у новосформовані полки пікінерії. Ті, хто виявив бажання підкоритися, мали право переїхати на території, що залишалися під Гетьманщиною, але це означало для переселенців втрату землі. Процес супроводжувався як погрозами, так і обіцянками винагороди і викликав велике незадоволення. Оскільки ні місцева, ні центральна українська адміністрація не були повідомлені про планові зміни, спалахнув конфлікт владних структур. Гетьмана засипали проханнями та скаргами, і наприкінці літа 1764 р. Розумовський передав їх у сенат, але далі справа не пішла. Аж до 1766 р. кордон між Новоросією та Гетьманщиною залишався невизначеним, коли більшість спірної території відійшла до Новоросії.

Це тільки один приклад українських автономістських настроїв, які існували в Гетьманщині, постійно конфліктуючи із загальними поглядами та планами Катерини. Якщо Катерина прагнула знищити окремі історичні регіони, то українці бажали відбудови автономної держави. Якщо Катерина намагалася зламати економічні бар'єри, то Глухівська рада шукала шляхів до відновлення імпортно-експортних тарифів Гетьманщини. І якщо Катерина прагнула нових прибутків, то Глухівська рада відмовлялася давати будь-які кошти до імперської скарбниці, включаючи податки, які традиційно збиралися на утримання російських військ, що стояли в Гетьманщині. Саме ця діаметральна протилежність поглядів та цілей спричинила спалах боротьби між Катериною II та прихильниками українських прав і свобод.

Першим рішучим кроком імператриці у їх викоріненні було рішення скасувати гетьманський уряд і призначити для управління територією генерал-губернатора. У жовтні 1764 р. вона наказала своєму секретареві Олсуф'єву розробляти, на підставі своїх власних зауважень, інструкції для майбутнього генерал-губернатора Гетьманщини. 10 листопада 1764 р. Катерина видала чотири укази. Перший оголошував про відставку гетьмана, підтверджуючи його права на все майно, набуте під час царювання Єлизавети, і відшкодовуючи йому втрати пенсією в розмірі 10 тис. карбованців щорічно та у різних маєтках, свого часу приєднаних до гетьманського уряду, включно з містом Гадячем та цілою Биковською волостю. Другий указ проголошував скасування гетьманського уряду, формування імперської адміністративної структури -- Малоросійської колегії -- для управління Гетьманщиною (з переліком відповідних осіб); і за іронією долі підтверджував судові реформи Глухівської ради.

Очевидно, Катерина вважала, що зреформовані суди були, принаймні, кращими від попередніх, бо імперська система судочинства також відчайдушно потребувала реформ. Нарешті, Катерина видала маніфест до українського народу, а також наказ про публікацію всіх указів, що стосуються змін у Гетьманщині. Розумовський змушений був звернутися з проханням звільнити його від усіх офіційних обов'язків, щоб мати можливість впорядкувати свої приватні справи. Навесні 1765 р. він виїхав з імперії у тривале турне по Західній Європі. Після повернення, наприкінці літа 1767 р., він знову зайняв важливі посади в імперії, але вже не відігравав жодної активної ролі в українському політичному житті 3. Політику в Гетьманщині визначав не гетьман, а намісник Катерини -- генерал-губернатор.

Висновки

Хоча асиміляція значної частини української шляхти в російському імперському суспільстві позбавила українців лідерства їх традиційної еліти на початкових стадіях «національного будівництва», козацько-шляхетська спадщина все ж таки мала важливий вплив на розвиток модерної української національної свідомості. Завдяки своєму інтересові до сивої давнини і ностальгії за минулим, українська козацька шляхта зберегла спадщину Гетьманщини аж до 30-40-х рр. XIX ст. Водночас під впливом Гердера і романтизму нова генерація відкрила для себе український народ з його живою мовою. Молоді студенти ототожнювали себе з назвою «українець», а не «малоросіянин», і схилялися до культурницької роботи, а не до політичної боротьби.

Якийсь час переповнені ностальгічними почуттями нащадки «малоросійської шляхти» й далекі від політичної боротьби ентузіасти української народної мови та звичаїв мали можливість проводити свою діяльність окремо одні від одних, але пізніше і вони вступили у конфлікт. Певною мірою це був конфлікт генерацій (батьки проти синів) і соціальних груп (шляхта проти шляхти-інтелігенції) за мову (російська проти української) й орієнтацію (відновлення окремих інституцій Гетьманщини, проти далекої від політики української культурницької праці). Ця боротьба допомогла висікти іскру сучасної української національної ідеї, бо інтелігенція 40-х рр. XIX ст. поєднувала в собі українську культурницьку діяльність із політичним світоглядом й історичною свідомістю, що були частиною спадщини Гетьманщини. Українські поети й письменники, перейнявши громадську і патріотично-політичну творчість козацької шляхти, надихнули її новими романтичними й національними ідеалами. Козацькі хроніки та історичні писання нової шляхти сформували основу для розвитку національної історії та національного міфу. З нового середовища українського руху дуже скоро прозвучали заклики до, принаймні, культурної автономії. Ні Катерина, ні її нащадки не могли передбачити, що унітарна, добре регульована держава, яку так невтомно вони будували, невдовзі зіткнеться з тим, що Марк Раєв назвав «революцією національної свідомості». Таким чином, саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією.

Список використаних джерел

1. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. -- Киев, 2006.

2. Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. -- К., 2009.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. -- Варшава, 2001.

4. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII -- початку XVIII ст. -- К., 2008.

5. Історія Русів / Під ред. О. Оглоблина. -- Нью-Йорк, 2002.

6. Кизеветтер А.А. Городовое положение Екатерины II, 1785 г. Опыт исторического комментария. -- М., 2009.

7. Кизеветтер А.Л. Первое пятилетие правлення Екатерины II. -- В кн.: Исторические силуэты. Люди и собьггия. -- Берлин, 2004.

8. Кистяковский А. Права, по которым судится Малороссийский народ. -- Киев, 2004.

9. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. -- 2007.

10. Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. -- Харків, 2007.

11. Литвинова Т.Ф. Общественная мысль Украины второй половины XVIII -- первой половини XIX веков: Григорий и Василий Полетики // Диссертация Днепропетровского государственного университета. -- 1993.

12. Мякотин В. Очерки социалъной истории Украины в XVII--XVIII вв. В 3 ч. -- Прага, 2002.

13. Нечипоренко П. Сторінка з діяльності Генеральної військової канцелярії середини XVIII століття // Україна. -- 2007.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII століття // ЗІФВ ВУАН. -- 2008.

15. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права. -- Київ, 2007.

16. Холмський І. (Крип'якевич І.). Історія України. -- Київ, 2008.

Размещено на Allbest.ru