Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

«Застосування артилерії у війнах в Афганістані (1979-1989 рр.) і Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.)»

УДК 358.1:355.48 “1979/2000”

20.02.22 - військова історія

Кожевніков

Владислав Миколайович

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Рибак Микола Іванович, Національна академія оборони України, професор кафедри історії війн та воєнного мистецтва.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Панченко Петро Пантелеймонович, головний науковий консультант пошуково-видавничої агенції “Книга Пам'яті України”; кандидат історичних наук, доцент Безбах Віктор Григорович, Національна академія оборони України, начальник кафедри морально-психологічного забезпечення військ (сил).

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ України, м.Київ.

Захист відбудеться 18 травня 2005 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 при Національній академії оборони України (03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28; тел. 454-40-88 (21-303).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академія оборони України (03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28).

Автореферат розісланий 15 квітня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент В.В.Корнієнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кожна локальна війна або збройний конфлікт вносить постійні суттєві корективи у форми і способи застосування військ (сил). Але загальним залишається те, що успіх у протиборстві залежить від уміння та можливості однієї зі сторін завдати іншій максимально можливого ураження в живій силі та техніці. Основна роль у виконанні цього завдання належить засобам вогневого ураження, серед яких особливе місце посідають артилерійські засоби. Не випадково, починаючи з 50-х років ХХ століття, насиченість артилерією угруповань військ, що брали участь у військових конфліктах, зросла в чотири рази.

На цей час іррегулярні збройні формування (ІЗФ) діють у понад 40 країнах світу, а зони конфліктів постійно розширюються, внаслідок чого перед збройними силами ряду країн постає нове специфічне завдання - протидія ІЗФ. Зважаючи на міжнародні та внутрішні реалії, Збройні Сили України мають бути готовими для виконання такого завдання. Слід зазначити, що у зоні Співдружності Незалежних Держав існують об'єктивні передумови для виникнення організованої збройної опозиції та вогнищ збройної боротьби, які вже мають місце на території Російської Федерації, Грузії, Молдови тощо. За досвідом, більшість вузлів напруженості (знаходження ІЗФ і ведення ними активних бойових дій) розташовані у специфічних умовах, зокрема у гірській місцевості (Афганістан, Чечня, Таджикистан, колишня Югославія тощо).

Наявність на території України гірських масивів (Карпати та Кримські гори), які займають понад 5 відсотків її території, обумовлює необхідність ретельного вивчення досвіду застосування засобів вогневого ураження, у тому числі артилерії, в таких географічних умовах, які накладають відбиток на використання специфічних форм і способів бойових дій. Враховуючи це, слід зазначити, що досвід застосування артилерії у війнах в Афганістані та Чечні може бути корисний для розроблення рекомендацій з бойового застосування артилерійських формувань Збройних Сил України. Він є величезною школою теорії і практики застосування роду військ в бойових умовах, на якій базуються перспективи подальшої розбудови артилерії та Збройних Сил у цілому.

Підтвердженням цьому є директиви і накази Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України, які вимагають широко втілювати в практику підготовки військ (сил) сучасні форми і способи їх застосування на підставі досвіду воєнних конфліктів та миротворчих операцій. І це цілком обґрунтовано. На основі ретельного аналізу досвіду застосування військ ґрунтується своєчасний та об'єктивний прогноз перспектив розвитку збройної боротьби, яка визначає стратегію військового будівництва і оборони держави на найближчу перспективу.

Наукове завдання дослідження полягає у висвітленні процесу розвитку форм і способів застосування артилерії у війнах в Афганістані (1979-1989 рр.) та Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.), виявленні його тенденцій та закономірностей та обґрунтуванні можливих напрямків використання набутого досвіду в сучасних умовах реформування Збройних Сил України.

Об'єкт дослідження: війни в Афганістані (1979-1989 рр.) та Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.).

Предмет дослідження: застосування артилерії у війнах в Афганістані та Чечні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної діяльності, що здійснюється кафедрою історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України. Вибраний напрям дослідження пов'язаний з науково-дослідною роботою “Намет-2” („Узагальнення досвіду локальних війн і конфліктів сучасності.”). Відповідно до плану цієї роботи автор брав участь у розробленні параграфів 1.3 „Війна в Афганістані (1979-1989 рр.)” та 1.6 „Воєнні дії в Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.)”.

Мета і завдання полягають у розкритті особливостей застосування артилерії в умовах гірської місцевості Афганістану та Чечні.

Виходячи з актуальності теми та недостатньої її розробки у воєнно-історичній науці, автор поставив перед собою такі завдання:

1) проаналізувати досвід бойового застосування артилерії у війнах в Афганістані (1979-1989 рр.) та Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.);

2) визначити умови, що впливали на застосування артилерії;

3) виявити спрямованість в розвитку озброєння артилерійських частин і підрозділів;

4) розкрити роль і місце артилерії у вогневому ураженні противника при вирішенні завдань загальновійськовими частинами і підрозділами;

5) на підставі проведеного дослідження розробити рекомендації щодо можливих напрямів використання цього досвіду при підготовці артилерійських частин і підрозділів Збройних Сил України.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в такій постановці було здійснено аналіз застосування артилерії в операціях і бойових діях у відповідних регіонах. Розкриті способи її застосування в умовах бойових дій у гірській місцевості. Отримала подальший розвиток історіографія цієї проблеми. В процесі дослідження були розкриті маловідомі у вітчизняній історіографії аспекти застосування реактивної артилерії в особливих умовах. Вперше визначені найважливіші умови, що впливали на застосування артилерії в цих війнах. Підтверджено дієвість в сучасних умовах форм і способів застосування артилерії, які використовувалися у війнах в Афганістані та Чечні. Визначені основні тенденції розвитку способів застосування артилерії у боротьбі проти іррегулярних збройних формувань. Відпрацьовані рекомендації щодо можливих напрямів використання дослідженого досвіду при підготовці артилерійських частин і підрозділів Збройних Сил України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для подальшого розроблення питань воєнно-історичної науки, теорії і практики розбудови Збройних Сил України, поліпшення підготовки артилерійських підрозділів до виконання завдань у зонах воєнних конфліктів та миротворчих операціях. Матеріали дисертації можуть бути використані також при створенні нових підручників, посібників та настанов з питань застосування артилерії в гірсько-пустельній, гірсько-лісистій місцевості, довідкових матеріалів з історії війн і воєнного мистецтва, удосконаленні системи навчання і виховання військовослужбовців.

Особистий внесок здобувача полягає в характеристиці, систематизації і узагальненні досвіду бойового застосування артилерії в особливих умовах зазначених війн, а також залученні до наукового обігу маловідомих нових воєнно-історичних матеріалів, що стосуються ходу збройного протистояння в Афганістані та Чечні.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях: “Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: проблеми розвитку теорії і практики (м. Київ, 12 грудня 2002 р.), “Бойове застосування флотів у локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ століття: проблеми розвитку теорії та практики”(м. Київ, 14 квітня 2003 р.), чотирьох публікаціях у фахових виданнях та семінарах, що проводились у Національній академії оборони України.

Публікації. Основні результати дослідження відображені у чотирьох фахових публікаціях (з них три без співавторів), загальним обсягом 1,5 авт. аркуші.

Структура дисертації складається із вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків (усього 165 стор.), списку використаних джерел (255 найменувань, 22 стор.) і додатків (2 позиції, 12 стор.). Загальний обсяг рукопису дисертації 199 сторінок.

артилерія війна афганістан чечня

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт, предмет, мета й завдання, хронологічні рамки, з'ясовано наукову новизну та практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Стан наукової розробки, завдання та основні методи дослідження” - проведено аналіз джерельної бази з теми, яка розглядається, а також розкрито методологічну основу роботи.

Дисертант брав за основу керівні документи, насамперед з питань бойового застосування артилерії Сухопутних військ ЗС України, а саме: бойові статути та настанови з ведення бойових дій, настанови зі служби штабів, правила стрільби й управління вогнем артилерії, керівництво по бойовій роботі вогневих підрозділів артилерії. Більшість із зазначених документів були розроблені в період 1980 - 1991 років і тому відпрацьовувались без об'єктивного відображення поглядів на застосування артилерії сухопутних військ з урахуванням досвіду Афганської та Чеченської війн. Слід також зазначити, що військові фахівці Російської Федерації приділяють цьому питанню більшої уваги. І це цілком зрозуміло, зважаючи на те, що на території Росії та “ближнього зарубіжжя” існує понад 200 зон потенційної напруженості.

Досліджені монографії, яка стосується обраної теми. Так, у працях І. Воробйова, В. Кисельова Воробьев И. Н., Киселев В. А. Боевые действия в локальных войнах и вооруженных конфликтах: Монография. - С-Пб.: ВАФ,1996. - 254 с. розглядаються питання змін у тактиці дій сухопутних підрозділів за досвідом локальних війн і збройних конфліктів. Наводиться аналіз практики проведення операцій, організації вогневого ураження противника, розглядається проблема взаємодії силових структур у ході збройного конфлікту. Автори надають багатий статистичний матеріал, але недостатньо звертають увагу на питання застосування РВ і А, аналіз тенденцій змін у формах вогневого ураження противника артилерією, а переважно розглядають проблему суто в контексті застосування загальновійськових формувань.

У монографії С. Батюшкіна Батюшкин С .А. Развитие тактики общевойсковых соединений в вооруженных конфликтах: Монография. - М.: ВАФ, 1997. - 153 с. аналізується розвиток застосування загальновійськових з'єднань та частин у збройних конфліктах. Багато уваги приділяє автор визначенню факторів, що обумовлюють необхідність змін у тактиці дій цих військових формувань. Окрім того, визначаються особливості роботи командира загальновійськового з'єднання у збройному конфлікті. Проте при висвітленні цієї проблеми автор не повною мірою розкриває роль дальнього вогневого ураження противника та вогневої підтримки своїх військ. Robert H. Scales, Jr. Robert H. Scales, Jr. Firepower in limited war. National Defense University Press Washington, DC., 1990. - 291 p. розглядає вогневе ураження за досвідом війн у В'єтнамі (1964-1973 рр.), Афганістані (1979-1989 рр.) та англо-аргентинському збройному конфлікті (1982 р.), розкриває розвиток способів застосування засобів дальнього вогневого ураження, у тому числі й артилерії. Особливу цінність має розкриття досвіду створення так званих „вогневих баз” в Афганістані. Однак, опублікована у 1990 році монографія, зрозуміло, не відображає форм і способів застосування вогневих засобів у війнах початку 90-х років ХХ ст.

Крім вищезазначених монографій автором у ході проведеного дослідження було проаналізовано наукові статті, матеріали науково-практичних конференцій та довідкові матеріали. В наукових виданнях багато уваги приділяється аналізу застосування ракетних військ і артилерії у воєнних конфліктах в Афганістані та Чечні. Ці матеріали являють собою певну цінність щодо теми дослідження. На сторінках журналів „Военная мысль”, „Военно-исторический журнал”, „Военный вестник”, „Военный парад”, „Техника и вооружение“, „Армейский сборник”, „Независимое военное обозрение”, в матеріалах міжнародних наукових конференцій, інформаційних збірниках розгорнута гостра дискусія з проблеми застосування збройних сил і родів військ в локальних війнах і збройних конфліктах.

Проведений аналіз цих матеріалів, що були безпосередньо присвячені даній проблематиці, дозволяє умовно поділити наукові праці на декілька груп:

Перша група - статті, в яких розглядаються тенденції розвитку воєнного мистецтва в локальних війнах і збройних конфліктах кінця ХХ - початку ХХІ століття загалом та деякі питання підготовки збройних сил до них. Серед таких статей слід відмітити роботи І. Манжуріна, В. Баринькіна, А. Клименка, С. Богданова, І. Воробйова, В. Мирука, С. Батюшкіна, В. Вахрущева, М. Гареєва, В. Данилова, А. Дремкова, І. Зав'ялого, Л. Золотова, В. Кретова, В. Круглова, А. Подберезкіна, Д. Прихожного, В. Цигічка, М. Чередніченка, М. Явсюкова, виступи А. Квашніна, П. Грачева та інші.

Другу групу складають публікації, присвячені формам застосування військ у конкретних, специфічних умовах. До них відносяться праці В. Кілуніна, В. Усачова, В. Тумаса, Й. Яшека, О. Лосика, Ю. Максимова, Я. Пустай, А. Лимона, А. Третьяка, П. Алексєєва, Д. Болдінова, І. Букатіна, В. Виноградова, А. Дубчинського, В. Єфремова, В. Зінченка, Л. Золотова, С. Касянова, С. Когновицького, В. Курчавова, В. Лівіненка, П. Маляшкіна, В. Меримського, В. Пихулі, С. Рощіна, П. Сафонова, Ю. Сергеєва та інші.

Третя група - це роботи, які безпосередньо стосуються теорії і практики вогневого ураження противника ракетними військами і артилерією в локальних війнах і збройних конфліктах. Серед авторів, які висвітлювали цей напрям, слід відзначити насамперед праці М. Каратуєва, а також В. Зарицького, С. Ломаченка, І. Макаренка, В. Пенюгова, Н. Димидюка, В. Александрова, Н. Ананьєва, В. Кучерявенка, В. Левіна, В. Поляниці, Б. Сингаєвського, А. Черниша та інші.

Четверта група - дослідження, в яких розкриваються питання бойового управління підрозділами та проблеми бойового забезпечення дій ракетних військ і артилерії, стан та перспективи розвитку ракетно-артилерійського озброєння, серед яких слід відмітити праці Ю. Терентьєва, П. Дубка, М. Каратуєва, В. Костюкова, А. Александрова, Н. Волкова, Е. Зеліна, А. Колодяжнікова, А. Михайлова, В. Андреєва, В. Ільїна, О. Кичаєва, Н. Кокошкіна, В. Одинцова, В. Солуніна та інші.

Визначені групи статей, маючи фахову спрямованість та розглядаючи вузькі, специфічні, питання розвитку військової справи у локальних війнах однак досвід застосування артилерії в Афганістані та Чечні висвітлюється частково. Проте наведений в них матеріал має певну цінність при вирішення поставлених автором завдань.

На сторінках провідних вітчизняних видань з воєнної проблематики, а саме збірника наукових праць Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ, НАОУ „Труди академії”, журналів „Наука и оборона”, „Артиллерийское и стрелковое вооружение”, „Військо України” збільшується кількість робіт за цією тематикою. Серед публікацій, які присвячені проблемі, особливої уваги заслуговують праці В. Толубка, В. Терещенка, П. Шуляка, М. Грицая, М. Рибака, С. Сидорова, В. Корнієнка, О. Сітовського, Є. Сігуткіна, А. Кривошеєва, А. Шитікова та інші.

Питання бойового застосування військ (артилерії) у воєнних конфліктах частково відображені в дисертаційних роботах В. Баринькіна Барынькин В. М. Проблемные вопросы применения войск и сил РФ в локальных войнах и вооруженных конфликтах: Дис. …доктора военных наук: 20. 01. 01. - М., 1994. - 250 с.

Барынькин В. М. Подготовка и ведение армией специфических операций в условиях горного ТВД: Дис. …канд. воен. наук: 20. 01. 01. - М.: ВАФ, 1991. - 210 с., де висвітлюється застосування військ (сил) у локальних війнах та збройних конфліктах і велика увага приділяється підготовці та веденню бойових дій в умовах гірського театру воєнних дій. А. Кисільов обґрунтував перспективи розвитку тактики наступального бою. Ця робота дає можливість встановити місце артилерії у загальному вогневому ураженні противника в майбутньому. В. Дрещинський у своїй праці розглядає проблеми бойового застосування ракетних і артилерійських з'єднань у локальних війнах. Ю. Підгорецький Подгорецкий Ю. В. Применение ракетных войск и артиллерии в особых условиях по опыту локальных войн и вооруженных конфликтов конца ХХ - начала ХХІ в: Дис. …канд. истор. наук: 20. 02. 22. - К., 2004. - 135 с. розкриває застосування ракетних військ і артилерії в особливих умовах за досвідом локальних війн і збройних конфліктів кінця ХХ - початку ХХІ століття. Але в цій праці в основному увага приділяється застосуванню вогневих засобів у великомасштабних операціях. П. Видуто аналізує бойове застосування ракетних військ і артилерії у боротьбі з бронетанковими угрупованнями противника. У роботі В. Телелима досліджується бойове застосування ракетних військ і артилерії при переході військ у контрнаступ. В. Земляков висвітлює бойове застосування артилерії при форсуванні загальновійськовими з'єднаннями, частинами водної перешкоди. В. Кілунін, С. Кудинов розкривають специфічні питання вогневого ураження противника загальновійськовими з'єднаннями у місті в оборонних та наступальних діях. В. Константинов показує особливості завоювання вогневої переваги над противником. І. Жирнов розглядає бойове застосування формувань мобільних сил, де торкається питань вогневого ураження противника. Дослідження окремого питання цієї проблематики, а саме застосування артилерії мобільних сил, проводив М. Каратуєв, але він відобразив лише застосування РВ і А у гірсько-лісистій місцевості.

За досвідом війни в Чечні відомо, що до бойових дій залучаються не тільки збройні формування міністерства оборони, а й підрозділи інших силових відомств. У зв'язку з цим цінним є досвід організації взаємодії артилерії в інтересах підрозділів інших силових відомств. Так, у роботі В. Мезенцева розглядаються дії підрозділів МВС в умовах надзвичайного положення. І. Тищенко Тищенко І. Ю. Застосування сухопутних військ у воєнних конфліктах за досвідом бойових дій в Афганістані і Чечні (1979-2000 рр.): Дис. ...канд. істор. наук: 20. 02. 22. - К., 2004. - 154 с. досліджує застосування сухопутних військ у воєнних конфліктах в Афганістані і Чечні, розглядаючи артилерію лише в контексті вогневої підтримки загальновійськових підрозділів і не розкриваючи специфічних особливостей її застосування в цих умовах. У роботі Р. Кияниці показана організація розвідки, що дає можливість враховувати імовірні цілі до початку бойових дій. Розкриттям проблем розвідки в інтересах артилерії також займався А. Кривошеєв. У його роботі розглядаються шляхи підвищення ефективності функціонування системи артилерійської розвідки.

Проблема оборони важливих об'єктів, комунікацій знайшла відображення у роботі В. Кудрявцева. У роботі Є. Цвєткова розглядаються форми і способи дій військ в тилу противника у сучасних операціях. В. Чугунов висвітлює тенденції розвитку тактики за досвідом локальних війн і збройних конфліктів. Розробкою рекомендацій щодо організації вогневого ураження артилерією під час оборони у гірсько-лісистій місцевості займався А. Шитіков Шитіков А. В. Розробка рекомендацій з організації вогневого ураження противника артилерією під час оборони бригади в гірсько-лісистій місцевості: Дис. ...канд. військ. наук: 20. 01. 01. - К., 2000. - 226 с.. Питанням бойового застосування артилерії присвячене дослідження В. Вербицького Вербицький В. Є. Організація бойових дій артилерії дивізії під час оборони в умовах лісисто-болотистої мисцевості: Дис. ...канд. військ. наук: 20. 01. 01. - К., 1999. - 146 с., який висвітлив сучасні погляди на бій в лісисто-болотистій місцевості, розкрив особливості бойового застосування артилерії та організації бойових дій в цих умовах.

У своїй дисертаційній праці О. Глушкевич аналізує умови бойового застосування артилерії в маневреній обороні та надає рекомендації начальнику штабу артилерії з планування бойових дій. М. Грицай Грицай М. П. Рекомендації щодо створення доцільного угруповання ракетних військ і артилерії в оборонній операції оперативного командування початкового періоду війни: Дис. ...канд. військ. наук: 20. 01. 01. - К., 2001. - 299 с. проаналізував умови і чинники, які впливають на створення угруповання РВ і А та розробив і обґрунтував методику створення доцільного угруповання РВ і А. У дослідженні А. Ліпського висвітлюється організація бойового застосування артилерії у наступі вночі. Рекомендаціям щодо створення і бойового застосування розвідувально-вогневих комплексів в оборонному бою присвячена робота В. Малого. Р. Мухаметгатов розглядає питання застосування артилерії в основних видах бою. У праці В. Сопожинського розкриваються питання ефективності вогневого ураження противника.

Таким чином, досвід локальних війн і воєнних конфліктів, результати наукових досліджень щодо питань особливостей ведення бойових дій в гірській місцевості проти іррегулярних збройних формувань не відображений в основних керівних документах, а теоретичні основи бойового застосування артилерії розроблені недостатньо повно. Як підтвердив досвід участі російських військ у збройних конфліктах останніх десятиліть, зазначені недоліки досить негативно позначаються на результатах бойових дій, призводили до невиправданих втрат особового складу, мирного населення і техніки.

Зважаючи на вищезазначене, можна зробити висновок, що досвід застосування артилерії в локальних війнах і збройних конфліктах, тенденції вогневого ураження противника, зокрема у війнах в Афганістані і Чечні, не стали об'єктом спеціального комплексного дослідження. Окремі питання дослідники розглядають лише в контексті дій загальновійськових підрозділів, не приділяючи особливої уваги діям артилерії. Стосовно способів застосування артилерії, досвід підтвердив їх змінність залежно від умов і факторів ведення збройної боротьби. Враховуючи стан розробки і актуальність теми, автор обрав тему свого дослідження.

Робота проводилася на основі системного підходу. Широко застосовувалися історичний та логічний методи дослідження як спеціальні методи дослідження, а також найбільш поширені загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція та інші.

У другому розділі „Основні умови, що вплинули на застосування артилерійських частин і підрозділів у війнах в Афганістані та Чечні” автором на підставі проведеного аналізу визначені та охарактеризовані основні умови, що здійснювали найбільший вплив на бойове застосування артилерії в зазначених війнах.

Так, розглядаючи фізико-географічні умови, автор дійшов до висновку, що хоча територія Афганістану являє собою гірсько-пустельну місцевість, а Чечні - гірсько-лісисту (що є різновидами гірського ландшафту різних кліматичних поясів) але ці театри воєнних дій поєднує саме гірський рельєф та складні кліматичні умови. На думку автора, вони є основними фізико-географічними умовами, що найбільш істотно впливають на бойове застосування артилерії. Незважаючи на деякі відмінності між гірсько-пустельною та гірсько-лісистою місцевостями, вони мають низку спільних особливостей: значну пересіченість рельєфу з великою кількістю важкодоступних (для дії артилерії) ділянок, обмежену кількість доріг та їх низьку якість, роз'єднаність напрямків, доступних для дії військ, наявність кам'янистих і скельних ґрунтів, важкі кліматичні умови.

Кількість ділянок, придатних для розміщення вогневих позицій артилерії, недостатня, і вони мають, як правило, невелику площу. У цих регіонах переважають кам'янисті ґрунти, які значно ускладнюють проведення інженерних робіт. Пересіченість рельєфу, а також велика кількість "мертвих" зон і схованих підступів різко обмежують можливості спостереження. Гори мають ефект екранування, що негативно впливає на роботу радіо, радіолокаційних і радіотехнічних засобів, а також засобів звукової розвідки.

Ведення бойових дій по роз'єднаних напрямках, які перебувають у деяких випадках на значній відстані один від одного, вимагає створення автономних угруповань загальновійськових частин і підрозділів, що у свою чергу потребує збільшення чисельності артилерії для забезпечення їх самостійності та обсягу завдань вогневого ураження, ускладнює вогневу підтримку військ та взаємодію з ними.

Обмежуючи можливості застосування великих угруповань військ, гірський рельєф місцевості вимагає підвищення ефективності бойового застосування дрібних підрозділів і окремих вогневих засобів, значною мірою сприяє створенню глибоко ешелонованої оборони і дозволяє вести маневрену оборону на більш широкому, ніж у звичайних умовах, фронті. Різка пересіченість місцевості ускладнює виявлення противника і створює сприятливі умови для дій із засідок. Внаслідок цього виникає необхідність більш широкого, ніж за звичайних умов, використання артилерії для ведення вогню прямою і напівпрямою наводкою. Важкодоступні ділянки місцевості, на яких можуть знаходитись потенційні цілі, а саме: сховані підступи, зворотні схили гір, глибокі лощини, ускладнюють виконання вогневих завдань артилерією і визначають пріоритетні артилерійські системи для їх ураження: гаубичну артилерію, міномети, в поєднані з широким використанням спеціальних боєприпасів (високоточних, касетних, з радіопідривником, об'ємного вибуху, з готовими елементами ураження). Слід зазначити, що для виконання таких вогневих завдань необхідно створювати більш розгалужену мережу основних і допоміжних спостережних пунктів, які б забезпечували видимість всіх небезпечних напрямків. В умовах гірської місцевості Афганістану та Чечні час на підготовку до відкриття вогню артилерії в середньому зростав на 10-30% і більше, однак це збільшення компенсувалось скороченням часу ведення вогню на ураження цілі. Наприклад, застосування високоточних боєприпасів і снарядів із готовими елементами ураження порівняно зі звичайними боєприпасами зменшує їх витрати в середньому у 6-7 разів і призводить до адекватного скорочення часу виконання вогневого завдання.

Дисертант, зокрема доводить, що вплив фізико-географічних умов гірської місцевості призводить до збільшення часу виконання вогневих завдань на 20-60%, зниження маневрених можливостей артилерії на 30-50%. У гірських умовах різко знижуються можливості технічних засобів артилерійської розвідки, що в остаточному підсумку призводить до значного зменшення бойових можливостей артилерії. Автономність дій і відсутність достатньої кількості доріг ускладнює забезпечення артилерійських формувань боєприпасами.

Історичний досвід свідчить, що іррегулярні збройні формування створювались, як правило, за територіальним чи родовим принципом. З огляду на багаторічний досвід ведення збройної боротьби такими формуваннями в них стали створювати елементи регулярної армії - організація, підготовка, забезпечення, зокрема єдине централізоване керівництво з метою всебічної координації дій для досягнення своєї мети.

Організаційно угруповання складалось із декількох загонів, які нараховували приблизно 100-150 бойовиків. Керували загонами польові командири. Загін зазвичай поділявся на три групи. Найбільш чисельна (80-100 чоловік) і підготовлена, добре оснащена центральна група (так звана бойова), завжди знаходилась з командиром у готовності до бою. Вона не мала постійного місця дислокації. Друга (спеціальна) група чисельністю 20-30 чоловік знаходилась в населеному пункті. Вона була глибоко законспірована і її члени займалися повсякденною діяльністю. Однак, усі вони завчасно проходили підготовку в спеціальних навчальних центрах (у т. ч. і за кордоном) і мали спеціалізацію з диверсійно-розвідувальної діяльності, снайперської стрільби, мінування. Бойовики третьої групи (група забезпечення 20-30 чоловік) також проживали у своїх населених пунктах і за наказом командира прибували до загону, виконували конкретне бойове завдання і поверталися додому. Крім того, вони виконували допоміжні функції зі збору інформації. Мали місце й інші варіанти структури ІЗФ. Наприклад, на території Чечні були створені загони, що нараховували від 150-200 до 500 осіб. Мали місце також випадки створення формувань з організаційною структурою за типом регулярної армії - бригади, полки, батальйони.

Об'єднання окремих збройних формувань у великі угруповання здійснювалось як для захоплення стратегічно важливих ділянок території та районів, так і для оборони великих, стратегічно важливих населених пунктів (наприклад, оборони Грозного в 1994-1995 і 1999-2000 рр.), а також оборони окремих районів (Кадарської зони 1999 р. - понад 700 осіб, Аргунської ущелини у 2000 р. - понад 2000 осіб).

На боці ІЗФ активно діяли найманці з інших держав (на території Чеченської Республіки в різні періоди бойових дій перебувало від 1500 до 2000 найманців), активно використовувались кримінальні елементи і їх злочинні групи. Найманці - найбільш підготовлена, боєздатна частина формувань, яка використовувалась для виконання надто складних і відповідальних завдань. Вони діяли як у складі єдиного формування, так і окремими групами.

До сильних сторін підготовки бойовиків варто віднести вмілу організацію розвідки. Вона забезпечувала іррегулярним збройним формуванням надходження постійної інформації про дислокацію і переміщення військ, їх бойовий та чисельний склад. Їх відрізняло добре знання місцевості, рішучість, дисциплінованість і відмінна фізична підготовка. Бойовики часто змішувалися з місцевим населенням, що збільшувало їх можливості діяти раптово. Слабкими сторонами є повільне поповнення особовим складом і ресурсами. Найбільш уразливим для дій ІЗФ є знищення баз постачання, блокування маршрутів доставки підкріплень, зброї і продовольства. ІЗФ є залежними від підтримки місцевого населення. Це значно впливає на ефективність дій ІЗФ.

Тактика застосування артилерійських вогневих засобів моджахедів будувалась на швидкоплинності раптових обстрілів і високій маневреності, адже їх артилерію складали міномети та реактивна артилерія (більшою частиною одноствольна). Гармати і міномети моджахеди викочували з печер, сховищ тільки для ведення вогню, із закінченням 5-6 - хвилинного швидкого вогню ховали їх або укривали обслугу, пересиджували у сховищі вогневий наліт у відповідь, змінювали вогневу позицію і знову відкривали вогонь.

Особливість тактики дій противника обумовила необхідність планувати вогонь артилерії на глибину досяжності його вогневих засобів, тобто по місцях можливих засідок, вогневих точок (окремих мінометів, протитанкових і інших засобів ураження).

На основі аналізу складу угруповань противника визначено очікувану кількість об'єктів ураження і їх характеристики. При цьому встановлено, що ці об'єкти в основному високорухомі і для їх ураження необхідні артилерійські комплекси з високим рівнем автоматизації та сучасні найбільш ефективні боєприпаси. Виходячи з аналізу об'єктів, що були уражені, слід зазначити, що найважливішим завданням є боротьба з відкритою (укритою) живою силою, вогневими засобами, артилерійськими і мінометними підрозділами ІЗФ, переважну більшість яких складала причіпна і переносна артилерія малого калібру.

Практично всі об'єкти були у зоні досяжності артилерії. Ураження зазначених об'єктів проводилось у межах окремих напрямків при послідовному виконанні загальновійськовими підрозділами тактичних завдань. Через це в структурі вогневого ураження противника значно зросла питома вага безпосереднього вогневого ураження, що у свою чергу викликає необхідність істотної децентралізації управління артилерією. Разом з тим у комплексному вогневому ураженні противника в інтересах загальновійськових з'єднань та частин різко підвищується роль авіації, що вимагає раціонального розподілу засобів та зусиль ураження противника.

Бойові дії в Афганістані та першій чеченській компанії внесли суттєві корективи в розвиток матеріальної частини артилерії, виявили технічні недоліки існуючих зразків артилерійського озброєння та відсутність ефективних артилерійських систем для виконання спеціальних завдань у населених пунктах. До технічних недоліків відносяться: незахищеність самохідних артилерійських гармат від вражаючих факторів кумулятивних снарядів і гранат та відсутність протимінної захищеності; низька ефективність протипожежного обладнання; відсутність у самохідних артилерійських гаубиць апаратури топоприв'язки та орієнтування; відсутність спеціальних транспортно-завантажувальних машин; витікання мастила із обойми люльки при інтенсивній стрільбі (Д-20, 2А36); швидкий знос бойка ударника (Д-20, 2А65).

Досвід бойових дій в Афганістані та Чечні виявив гостру необхідність в спеціальних боєприпасах, необхідність створення для основних мобільних сил різноманітних систем озброєння. Дорога і складна техніка основних сил є високоефективною в умовах широкомасштабної війни, проте в локальних конфліктах її застосування виявилось недоцільним. Артилерійські системи основних сил мали надмірні дальності стрільби, а також велику вагу, що ускладнює їх рухомість. Слід зазначити, що вимога до дальності стрільби безумовно є домінуючою для артилерії великих з'єднань, але для артилерії невеликих підрозділів вона відходить на другий план. Про це свідчить досвід регіональних конфліктів, де до 90% всіх вогневих завдань вирішувалось на відстані до 8 км, а 80% - на відстані до 5 км. Характерним прикладом такого недоцільного використання бойової техніки було широке застосування в Чечні 152 мм самохідної гаубиці 2С19 “Мста-С”.

Проведений аналіз артилерійської техніки, яка використовувалась у зазначених війнах, свідчить, що артилерійські системи за своїми технічними можливостями дозволяли виконувати поставлені вогневі завдання, але слід зазначити, що існувала невідповідність між рівнем розвитку артилерійської техніки і засобів артилерійської розвідки. Можливості артилерійської розвідки виявилися істотно обмеженими в гірській місцевості та містах. Внаслідок цього істотну роль у виявленні цілей для артилерії відігравала агентурна, оптична і повітряна розвідка.

У третьому розділі „Дії артилерії у війнах в Афганістані (1979-1989 рр.) і Чечні (1994-1996, 1999-2000 рр.)” автором проаналізовано застосування артилерії в зазначених війнах, показано, що її роль як основного вогневого засобу ураження противника продовжувала зростати, визначено тенденції у застосуванні артилерії за досвідом цих війн та розроблені рекомендації щодо можливих напрямків використання дослідженого досвіду в Збройних Силах України.

Завдання, форми і способи бойового застосування військ в Афганістані характеризувалися нестандартністю і періодичністю. Вони формувалися, видозмінювалися й удосконалювалися під впливом багатьох факторів, головними з яких були характер дій противника і накопичення специфічного бойового досвіду.

У артилерії в операції (бою) нема окремої власної мети. Перед нею ставились завдання щодо сприяння загальновійськовим частинам і з'єднанням у досягненні загальної мети бою шляхом ураження вогнем артилерії живої сили, озброєння і військової техніки, порушення систем управління і забезпечення противника.

Нетрадиційний характер бойових дій загальновійськових з'єднань, частин і підрозділів та специфічність завдань, які перед ними ставились, вимагали від артилерійських начальників і командирів відповідних способів організації бойового застосування артилерії, узгоджених по об'єктах, місцю, часу і способах виконання завдань вогневого ураження.

Артилерія застосовувалась найчастіше децентралізовано і виконувала широке коло завдань: вогневе ураження противника при розгромі його найбільш небезпечних загонів і груп у базових районах і районах зосередження, проводці транспортних колон, охороні комунікацій, об'єктів і режимних зон; руйнування і знищення укріплених об'єктів, вогневих точок, складів і баз постачання; дистанційне мінування можливих маршрутів відходу і підходу загонів і груп противника; підтримка сторожових застав і постів вогнем з пунктів постійної дислокації; ведення вогню з метою заборони обстрілів адміністративних центрів і гарнізонів радянських військ; періодичне освітлення місцевості і постановка світлових створів при діях уночі; забезпечення прольоту, висадження і дій десантів; залистування районів агітаційними матеріалами. У деяких випадках при одержанні повних і точних координат цілей артилерійські підрозділи вели вогонь на знищення загонів і груп противника безпосередньо з пунктів дислокації або тимчасових вогневих позицій.

З видів артилерійської розвідки найбільш результативною була оптична. Звукова та радіолокаційна розвідка не набула широкого застосування. Для вогневого ураження противника широко використовувались дані оперативної та військової розвідки. Але особливістю їх використання стало їх обов'язкове уточнення, що було не завжди можливим. Слід зазначити, що ефективність вогневих ударів виявилась недостатньою. Згідно з офіційною інформацією, кожний четвертий вогневий удар не досягав мети.

В артилерійських підрозділах основними засобами метеорологічної підготовки були ДМК (десантний метеорологічний комплект) та ВР-2 (вітрова рушниця). Метеоінформація, яка отримувалась з їх допомогою, була недостатньою для ведення мортирної стрільби або дій в ущелинах та вузьких долинах. Досвід показує, що уточнення поправок метеорологічних умов необхідно проводити через кожні 30 хвилин. У зв'язку з постійною зміною напрямку вітру та перепадами температур необхідно було проводити контроль стрільби. За досвідом, відхилення снаряду від цілі може досягати ± 800 метрів.

Позитивний досвід був накопичений артилерійськими підрозділами, які несли службу по охороні пунктів дислокації, аеродромів, маршрутів руху транспорту. Спостереження і аналіз метеорологічних умов району дислокації упродовж декількох років дозволив вивести залежність величин від сезону та часу доби. На підставі цих даних відпрацьовувався графік, який давав можливість враховувати приблизні поправки при негайному відкритті вогню.

Необхідно зазначити, що при температурі повітря від +30° до +40°, а також від -15°С до -30°С час на виконання вогневих завдань збільшується на 20%, вище +40°С і нижче -30°С - на 30%. Вплив температури повітря призводить до зниження темпу вогню артилерії, а внаслідок цього - до збільшення часу виконання вогневого завдання на 15-20% і більше.

Організація балістичної підготовки ускладнювалася тим, що близько половини артилерійських підрозділів постійно знаходились на вогневих позиціях у складі батарей або взводів. Вони розташовувалися на значній відстані від пунктів постійної дислокації та один від одного. Поповнення боєприпасами цих підрозділів не завжди проводилось через склади частин, від яких вони виділялись. Частіше боєприпаси отримувались безпосередньо з автомобільних колон, які здійснювали підвезення з армійських і центральних складів, баз. Внаслідок цього кількість партій зарядів, які знаходились на позиціях, могла коливатися від 2-3 до 10-12 видів, що негативно впливало на точність вогню.

При веденні бойових дій в гірський місцевості виникали труднощі у виборі вогневих позицій. Практично неможливо було вибрати позицію, на якій у повному складі розгорнулася батарея. Тому батарея розміщувалася на двох вогневих позиціях повзводно. Були випадки, коли в обмеженому районі розгорталось декілька батарей. Дуже часто на одній вогневій позиції гармати доводилось розміщувати на різних уступах, а іноді - одну за іншою відносно напрямку стрільби. Найбільші труднощі були при виборі вогневої позиції для реактивної артилерії. Дуже важко було знайти рівну площадку шириною 150-200 метрів. Для того, щоб реактивна батарея була в змозі виконувати вогневі завдання, бойові машини стали розташовувати у вигляді півкола. Таке розміщення дозволило зменшити розміри площадки для зайняття вогневої позиції та розширити можливості ураження цілей по фронту.

Під час вибору відкритих вогневих позицій для стрільби прямою наводкою необхідно було враховувати, що нахил місцевості в бік противника створював попереду гармат зону невидимості (мертвий простір), в якому цілі не могли бути ураженими. Це вимагало частину гармат розташовувати так, щоб перекривати зони невидимості.

Для вогневого ураження застосовувались всі види вогню, за винятком рухомої вогневої зони, потрійного послідовного зосередження вогню та вогневого валу. Основними видами вогню, що найчастіше застосовувався, були вогонь по окремій цілі (60-70% від загального обсягу вогневих завдань, які виконувались у горах) та зосереджений вогонь (30-40% всіх вогневих завдань).

Широко застосовувались поєднання різних видів вогню та комбінація в способах їх здійснення. Ці комбінації є відступом від правил стрільби. В більшості випадків творчий підхід до вирішення завдань диктувався умовами обстановки. Наприклад, при бойових діях в районі кишлаку Фулолі застосовувався нерухомий загороджувальний вогонь на фронті 300 м. для заборони виходу противника із селища в гори. Завдання виконувалось не швидким, а методичним вогнем.

Як приклад можна навести організацію вогневого ураження противника в кишлачній зоні південніше м. Баглан. Вогневе ураження було сплановано методом послідовного зосередження вогню на фронті до 1500 м. та на глибину до 3000 м. Кожний рубіж мав конфігурацію кварталів селища. Проте, враховуючи, що такій вогонь недостатньо ефективний для руйнування глинобитних споруд, в яких можуть переховуватися бойовики, по кожному рубежу було накладено вогонь прямим наведенням самохідного артилерійського дивізіону 2С3. Вогонь прямим наведенням для руйнування глинобитних споруд відкривався по рубежу після того, як артилерія, що вела вогонь з закритої вогневої позиції, переносила вогонь на наступний рубіж. Внаслідок такого вогневого впливу на противника звільнення кишлачної зони пройшло практично без ускладнень.

Окремої уваги заслуговує досвід застосування вогню прямою наводкою. Цей вид вогню найбільш ефективний при знищенні вогневих точок, прихованих в печерах, ущелинах та кам'яних завалах або розташованих на пануючих висотах. Вогонь артилерії із закритих вогневих позицій по таких цілях мав низьку ефективність і вимагав великої кількості боєприпасів та часу. В той же час при виконанні вогневого завдання прямою наводкою достатньо 4-6 снарядів і близько п'яти хвилин часу. З метою більш ефективного виконання таких завдань залучали самохідну гаубицю. Це завдання могли б вирішувати за допомогою танків, але їх можливості по куту підвищення гармати були недостатніми для знищення цілей на пануючих висотах. Висловлювалися пропозиції щодо застосування 152-мм САУ, які залишилися в арсеналі після Великої Вітчизняної війни.

Артилерійські групи створювались рідко, переважно на перших етапах крупних операцій. Їх склад був значно меншим ніж в операціях Великої Вітчизняної війни. Так, в ході Панджерської операції дивізіонні артилерійські групи мали по два дивізіони, в деяких випадках до їх складу включалися реактивні батареї. Часто дивізійна артилерійська група створювались лише на період артилерійської підготовки атаки під час дії дивізіями в “зеленій зоні” (долинах).

Ступінь підсилення загальновійськових з'єднань і частин при веденні бойових дій дещо відрізнявся від положень статутів та настанов. Як правило, мотострілецькому полку придається до двох дивізіонів, а в Афганістані придавалось два, три дивізіони (батальйону до дивізіону).

Необхідність автономності дій загальновійськових підрозділів накладало свій відбиток на застосування артилерії. При проведенні операцій артилерійські підрозділи надавались мотострілецьким (десантним) батальйонам, мінометні підрозділи розподілялися по ротах і діяли в їх бойових порядках. Реактивні батареї залишались в підпорядкуванні командирів полків (бригад).

Під час проведення бойових операцій в обмежених районах угруповання артилерії створювалися по напрямках. В деяких випадках, під час наявності вогневої переваги над противником, все угруповання артилерії зєднання зосереджувались в одному місці в межах напрямку, що дозволяло централізувати управління, забезпечення боєприпасами, більш ефективно організовувати охорону та оборону вогневих позицій, особливо в нічних умовах.

У ході проведення операцій в Афганістані все частіше радянські війська піддавались мінометному обстрілу противником. Починаючи з 1981 року, при обстрілах використовувались освітлювальні міни у нічний час з подальшим коректуванням вогню. Однак засобів для того, щоб виявляти артилерію противника, у мінометних батареях, не було.

Порівняно з попередніми місяцями 1981 року у серпні застосування артилерії було найбільш масовим та ефективним, в першу чергу, за рахунок підвищення точності виявлення цілей. У той же час зайве залучення артилерійських підрозділів до охорони об'єктів і комунікацій не завжди дозволяло створювати необхідну щільність артилерії при проведенні бойових дій. Високу ефективність показали вогневі нальоти артилерійських батарей з районів дислокації по добре розвіданих цілях. Аналіз бойового застосування артилерії в Афганістані свідчить, що роль артилерії як основного вогневого засобу ураження противника продовжувала зростати.

Вогневе забезпечення висування (вводу) військ в район бойових дій здійснювалося вогнем артилерійських підрозділів, що діяли у складі сторожових застав і заздалегідь були розгорнуті вздовж маршрутів висування. Відстань між сторожовими постами складала від 5 до 25 км. Висування артилерії в район бойових дій здійснювалось у складі загальновійськових колон, а іноді й самостійно. Похідний порядок під час маршів будувався з урахуванням розгортання артилерії для вогневого прикриття військ, що висуваються на маршрутах, причому, як правило, артилерійські підрозділи пересувались у голові колони. В окремих випадках, з метою підвищення боєздатності змішаних колон, самохідна і реактивна артилерія (як і танки) розподілялись по усій колоні. В колоні головних сил організовувалося кругове спостереження і система вогню. Вогневе ураження організовувалось по ярусах. Наприклад, верхній ярус - екіпажі БМП-2, середній ярус - розрахунки 122-мм самохідних гаубиць, нижній ярус - танки, що визначалося спроможністю вести стрільбу з найбільшими кутами підвищення.

Як в першій, так і в другій Чеченській війні в різні періоди її проведення на РВ і А покладалось виконання до 70% загального обсягу вогневих завдань. В ході бойових дій виконували такі завдання: знищення і придушення живої сили і вогневих засобів ІЗФ на позиціях, в опорних пунктах, районах розташування, базових центрах; вогневе забезпечення атак і штурмових дій підрозділів у населених пунктах і горах; знищення кулеметних і снайперських вогневих точок, спостережних пунктів; вогневе забезпечення проходження колон, боротьби із засідками, нальотами ІЗФ; вогневе забезпечення блокування і оточення підрозділів ІЗФ; забезпечення дій загальновійськових підрозділів, міліції (СОБР і ОМОН), підрозділів ВВ МВС при здійсненні прочісування (“зачистки”) населених пунктів, при несенні служби на блокпостах, при патрулюванні і охороні об'єктів; знищення пунктів управління, штабів, системи управління ІЗФ; вогневе забезпечення при влаштуванні засідок, здійсненні рейдових дій.

В основу вогневого ураження угруповань ІЗФ було покладено принцип дальнього вогневого ураження противника. При плануванні бойових дій особлива увага приділялась вирішенню таких завдань, як знищення оточеного (блокованого) угруповання ІЗФ, недопущення його прориву із блокованого району і підходу резервів. Найбільший ефект при цьому досягався у результаті раптового відкриття залпового вогню із застосуванням снарядів різних видів. Було проведено тривалу вогневу фазу (дальній вогневий бій), зміст якого полягав у завданні максимальних втрат бойовикам до зустрічі із загальновійськовими підрозділами. Загальний обсяг втрат бойовиків у ході дальнього вогневого бою становив близько 70%.

Угруповання артилерії створювалися по операційних напрямках. Як правило, артилерія використовувалася тільки для безпосереднього вогневого ураження. Навіть в Афганістані дивізійні артилерійські групи створювалися рідко, переважно на початкових етапах великих операцій. У широкомасштабних операціях, коли бойові дії велися на розрізнених напрямках, але в рамках єдиного плану, артилерійські дивізіони розподілялися по батальйонах. А в підпорядкуванні керівника операції залишалася група загальної підтримки у складі одного-двох дивізіонів переважно реактивної артилерії.

Досвід показав, що для успішного виконання вогневих завдань достатньо мати артилерію із розрахунку: на кожних два загальновійськових батальйони - артилерійський дивізіон (повного складу типу Д30, 2С1, 2С3); на кожні дві полкові тактичні групи, що діяли на одному напрямку, необхідно мати артилерійський дивізіон (повного складу типу 2С19), реактивну батарею “Град” і реактивну батарею “Ураган”. Даний розподіл артилерії дозволить уникнути перепідпорядкування.

У ході бойових дій виявились і інші особливості в бойовому застосуванні артилерії. Специфіка проведення операцій, складу військ, що залучались, обумовлювали більший, ніж в звичайних умовах, ступінь деталізації при зборі інформації. З цією метою в штабі РВ і А оперативного угруповання військ створювали спеціальну групу, яка займалась збором даних про бойовий та чисельний склад, бойові порядки підрозділів до артилерійської (мінометної) батареї.

Недостатня кількість артилерійських підрозділів, значне віддалення напрямків, самостійність дій мотострілецьких рот і батальйонів зумовили необхідність дроблення артилерійських дивізіонів до батарей. В умовах осередкового характеру бою з метою підвищення вогневої самостійності загальновійськових підрозділів при розподілі артилерії виникла необхідність, щоб кожна мотострілецька, парашутно-десантна рота була підсилена артилерійською або мінометною батареєю.