Селянська правосвідомість в історико-правовій реальності 1917 – 1921 років (на прикладі повстанського руху на чолі з Нестором Махном)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут законодавства Верховної Ради України

АТОЯН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА

УДК 340.15:340.114(477)"1917/1921"

Селянська правосвідомість в історико-правовій реальності 1917 - 1921 років (на прикладі повстанського руху на чолі з Нестором Махном)

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ - 2008р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка Міністерства внутрішніх справ України.

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України КОЗЮБРА Микола Іванович, Національний університет "Києво-Могилянська академія", завідувач кафедри державно-правових наук.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України ЯРМИШ Олександр Назарович, Міністерство внутрішніх справ України, начальник Державного науково-дослідного інституту;

доктор юридичних наук, доцент ГусарЄв Станіслав Дмитрович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії держави та права;

доктор юридичних наук, професор Шевченко Анатолій Євгенович, Донецький юридичний інститут, професор кафедри конституційного та міжнародного права.

Захист відбудеться 18.03.2008 року в 10 годин на засіданні спеціалізованої вченої Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано 14.02. 2008 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

Загальна характеристика роботи

Правова дійсність останніх років актуалізувала генетичну пам'ять поколінь і, як наслідок, виступила могутнім імпульсом активізації історико-правового мислення як у масовій свідомості, так і в наукових колах. Державно-правовий проґрес спирається на важливі зміни у сфері реґулювання відносин між групами населення, які несуть у своєму досвіді поведінки пласти традицій, що йдуть корінням у минуле народу і країни. Поява нових тем і розширення поля досліджень сучасної історії права - показник природного розвитку цієї галузі науки.

Актуальність теми зумовлена рядом обставин, серед яких найважливіші:

1) необхідність звільнення від монологічного трактування "правильної" та "неправильної" правосвідомості й дослідження її поліваріантності, оскільки різноманітність носіїв визначає різноманітність форм, видів і типів правосвідомості;

2) потреба осмислити інваріанти правосвідомості й досвід вітчизняних соціальних рухів у боротьбі за право, зокрема селянських повстанських рухів 1917 -1921 рр.; поглянути на право як на єдиний феномен, що існує в різних соціальних просторах - державному і недержавному;

3) потреба в дослідженні ірраціональності, інтуїтивності та потенційності народної правосвідомості, оскільки після відкриття сфери колективного несвідомого зведення життя індивіда/спільноти/соціуму до сукупності свідомих вчинків можна вважати методологічною помилкою;

4) потреба в осмисленні особливості селянської правосвідомості та виявленні різних правових цінностей і установок, що лежать в основі конфлікту правосвідомостей спільнот (елітарних і неелітарних, цілісних і марґінальних; мешканців центрів і периферії; влади й населення тощо);

5) потреба в осмисленні правосвідомості марґінальних суб'єктів у історичному просторі суспільств, що трансформуються, оскільки саме вони є потенційною базою і джерелом радикалізму;

6) дослідження взаємовпливу правосвідомостей селянських і неселянських спільнот та взаємозумовленості їх конфлікту існуючою правовою реальністю;

7) соціальний інтерес до узагальнення (як фактичного, так і концептуального) багатогранного досвіду вітчизняної історико-правової реальності;

8) необхідність антропогенного виміру історико-правової реальності; дослідження трансісторичності та недержавної природи базових цінностей і прав людини.

Науково-дослідну базу дисертації умовно можна поділити на дві частини: по-перше, юридичні роботи, у яких містяться концептуальні положення про структуру, типологію, тенденції розвитку й історичність правосвідомості. Правосвідомість опиняється у фокусі наукового осмислення, як правило, тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні ширшого методологічного бачення права. На початку ХХ ст. їй було приділено увагу в роботах видатних представників дореволюційної правової думки (П.І. Новгородцева, Л.Й. Петражицького, М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, Б.О. Кістяківського, Є.В. Спекторського й ін.). Наприкінці ХХ ст. сутнісне осмислення правосвідомості міститься в концепціях філософсько-юридичного рівня: інституційній (С.С. Алексєєв), ліберальній (В.С. Нерсесянц), комунікативній (А.В. Поляков) і суто філософського рівня - трансцендентально-феноменологічній (Е.Ю. Соловйов). Окремі аспекти правосвідомості та правової реальності висвітлювалися в радянській і пострадянській юридичній літературі, серед них: методологічні та онтологічні особливості (С.С. Алексєєв, Д.А. Керимов, В.С. Нерсесянц, І.А. Ісаєв, О.Е. Лейст, А.В. Поляков, В.Г. Графський, Ю.С. Шемшученко, П.М. Рабинович, В.П. Малахов, А.А. Козловський, М.А. Дамірлі, В.П. Желтова, О.Г. Дробницький та ін.); правовий менталітет як складова правових культур і правових систем (Р.С. Байніязов, М.В. Костицький, Л.С. Мамут, І.Д. Невважай, В.О. Чефранов, А.Ю. Мордовцев, В.О. Котюк, О.В. Петришин, О.П. Семітко, Н.М. Оніщенко, В.В. Лемак, Л.А. Луць та ін.), а також розвиток правових ідей в Україні (О.Л. Копиленко, О.Ф. Скакун, В.С. Журавський, О.В. Зайчук, І.Б.Усенко, С.С. Сливка, М.М. Гуренко та ін.); аксіологічні й логіко-мовні аспекти (О.А. Лукашова, В.М. Шаповал, І.М. Грязін, А.Ф. Черданцев, В.Е. Семенов); праворозуміння/правонерозуміння (Г.С. Остроумов, Л.С. Явич, Д.А. Потопейко, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.Ф. Бабкін, М.В. Цвік, Р.З. Лівшиць, Г.В. Мальцев, В.О. Четвернін, О.Д. Тихомиров та ін.); правова психологія і правомірна/неправомірна поведінка (В.В. Оксамитний, С.Д. Гусарєв, А.Р. Ратінов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарів, Н.В. Щербакова, Я.Ю. Кондратьєва та ін.); антропологічний вимір права та історико-правові традиції/інновації (Ю.М. Оборотов, В.А. Бачинін, А.П. Заєць, О.І. Ковлер, Л.В. Кондратюк, В.С. Бігун, А.Й. Рогожин, О.Н. Ярмиш, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, П.П. Музиченко, В.Д. Гончаренко, О.М. Мироненко, О.О. Шевченко та ін.); інтеґраційне розуміння правової реальності (С.І. Максимов).

По-друге, історичні, історико-правові й аналітичні роботи, які містять різні аспекти рефлексії історико-правової реальності 1917 - 1921 рр. (П.А. Столипін, С.Ю. Вітте, П.О. Кропоткін, В.К. Винниченко, М.С. Грушевський, П.Д. Дорошенко, Х.Г. Раковський, Г.Л. П'ятаков, Є.Г. Бош, А.Г. Шліхтер, В.І. Ленін, Л.Д. Троцький, А.І. Денікін, Г.Н. Лейхтенбергський та ін.), концептуальні положення щодо селянства (М. Вебер, О.В. Чаянов, А.Н. Челінцев, Т. Шанін, Е. Вольф, Дж. Вомак, Ч. Тілі, Ф. Фанон, Р. Редфілд, В.П. Данилов, С.В. Кульчицький та ін.), щодо повстанських рухів (М.Н. Покровський, М.А. Рубач, Г.А. Ігренєв, І.Я. Чериковер, І. Премислер, С.О. Щаденко, Е. Хобсбаум, А. Граціозі, М. Френкін та ін.) і щодо махновщини зокрема (Н.І. Махно, П.А. Аршинов, В.Ф. Бєлаш, Р.Р. Ейдеман, Д.І. Новомирський, М.А. Кубанін, А.Я. Горелік, В.М. Волін, Я.О. Слащов, О.В. Тимощук, С.М. Семанов, В.М. Волковінський, А.О. Шубін та ін.).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до Плану проведення науково-дослідницької роботи Луганського державного університету внутрішніх справ на 2006 рік, схваленого вченою радою ЛДУВС (протокол № 3 від 14 грудня 2005 р.), у рамках цільової комплексної програми "Проблеми права і влади в суспільствах, що трансформуються: міждисциплінарний аналіз" (державний реєстровий номер 0102U000427). Тематичний зв'язок визначався методологічним синтезом ряду дисциплін: історії права, теорії держави і права, філософії права, теорії політичних і правових учень, історико-правової конфліктології.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні феномена правосвідомості селян в історико-правовій реальності (1917 - 1921 рр.), в єдності аксіолого-антропологічних і праксіологічних аспектів. Визначена мета зумовила поставлення та розв'язання таких завдань:

· дослідити селянську правосвідомість у всій різноманітності та складності її проявів;

· вийти з системи координат, зорієнтованої на апріорну відповідність державно-правових інститутів (імперських, національних, радянських) економічним, політичним та іншим соціальним інтересам, і поглянути на правосвідомість більшості як на колективне віддзеркалення навколишньої правової реальності;

· дослідити співвідношення аксіологічних коренів, конфліктного потенціалу і праксіологічної проявленості різних суб'єктів правосвідомості, які брали участь у соціальному та національному визволенні;

· провести феноменологічний аналіз селянської правосвідомості; з'ясувати значущість землі в ціннісній картині селянського світу як основи, що зумовила характер селянської боротьби й гіпертрофію насильства;

· виявити причини, що активізували селянську волю й зумовили виникнення, спрямованість і результати повстанських рухів;

· дослідити співвідношення селянської правосвідомості й соціального бандитизму;

· виявити територіальну специфіку повстанських рухів Центральної, Східної, Південної та Західної України;

· дослідити суб'єктивне, несистематизоване й нераціоналізоване сприйняття селянами правової дійсності у вигляді правових почуттів, емоцій і переживань, оскільки саме на рівні правової психології відбувається ціннісна леґітимація права, яка згодом може отримати (або не отримати) ідеологічне виправдання й обґрунтування;

· дослідити роль ірраціонального в колективних діях селян; інтуїтивні джерела правових традицій, народного почину, самоорганізації та самоврядування;

· дослідити рухливість соціально нормальних і марґінальних характеристик залежно від правової ситуації й типу виконуваних соціально-правових завдань;

· поглянути на революцію як на досвід, що створює нові правові парадигми, змінює якість соціальних відносин і "виштовхує" колективну правосвідомість в інший історико-правовий простір;

· важливим завданням є побудова трансісторичної моделі - динамічної сукупності передумов і наслідків, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно й паралельно. Це дозволить зв'язати воєдино досліджуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє й побачити історико-правову реальність цілісним чином.

Об'єкт дослідження - трансформація правосвідомості селян (кореневої та найчисленнішої спільноти українського етносу), яка була зумовлена складним і різноспрямованим потоком перетворення правової реальності в період цивілізаційного розлому - розпаду станово-феодального суспільства й відсутності суспільства громадянського. Зрозуміти специфіку правосвідомості такого складного колективного суб'єкта можливо лише через конкретне явище, яке (у тому чи іншому вимірі) захопило більшість і привело правосвідомість до деякого спільного знаменника в контексті конкретної історико-правової реальності, яка зумовила цей феномен.

Предметом дослідження є феномен селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917 - 1921 років, специфіка правосвідомості українських інсурґентів на чолі з Нестором Махном, які виявили колективну волю до захисту своїх цінностей, використовуючи при цьому правові й антиправові методи в умовах неправового простору.

Теоретико-методологічна основа і методи дослідження. Специфіка й складність об'єкта і предмета цього дисертаційного дослідження потребує міждисциплінарного та методологічного синтезу. Правосвідомість є предметом наукового осмислення теорії права, проте будь-яка соціально-правова рефлексія неминуче викликає за собою філософію та історію права. У дисертації використано соціокультурний підхід, що ґрунтується на системному розгляді соціуму як ціннісно-смислової сфери суспільного життя. Суспільне буття і суспільна свідомість беруться в єдності, без апріорних припущень того, що з них "головніше" (будучи інституцією, право вкорінене в обидві сфери). До сфери культури відносяться усвідомлення права, його авторитетність, офіційне проголошення правових норм, узгодженість і точність їх формулювань, правосвідомість, зв'язки права з мораллю, релігією, ідеологією суспільства тощо. Органічною частиною соціуму є реалізація права в правовідносинах, правопорядку, правових установах і їх практичній діяльності. Здійснення права розглядається як його результуюча характеристика, що є найбільш конкретним виразом його змісту. При дослідженні суспільної правосвідомості акцент зроблено на взаємодії духу і матерії, ідей і досвіду.

У дослідженні взаємозумовленості правосвідомості та історико-правової реальності застосовано метод системно-структурного аналізу. Суспільна свідомість є середовищем, у якому виявляється право. Зрозуміти міжцивілізаційну значущість подій, у яких було задіяне все суспільство, можна, тільки відсторонившись в часі-просторі. Суспільство - складова частина живої матерії, і вона має її характерні риси (наявність руху, самоорганізація, розміреність у просторі-часі, здатність до відображення). Структурні рівні суспільства (від індивіда і сім'ї до найбільших спільнот - етносів, націй і людства в цілому) можуть розглядатись як етапи глобальної еволюції. Кожному рівневі притаманний свій рівень свідомості й правосвідомості, властивості якої не зводяться до суми властивостей елементів, які її складають. Так, селянська правосвідомість не є сумою правосвідомостей окремих селян, а національна правосвідомість представників однієї національності - це дещо більше і якісно інше. Ціле більше, ніж сума часток. Правосвідомість суб'єкта - це ціле/частина, яка існує в природній ієрархії або в порядку зростання цілісності.

У сучасній вітчизняній філософії/теорії/історії права відбувається поступове усвідомлення необхідності вживання інтеґраційно-дослідницької парадигми, що об'єднує різноманітні підходи до розуміння права і правосвідомості. У дослідженні конфлікту правосвідомостей застосовано метод історико-правової конфліктології. В основу розгляду конфліктного потенціалу соціальних рухів, протиборчих із державними владами, покладено принцип єдності логіки й історії процесів, їх діахронічної та синхронічної композиційної єдності. Цей метод дозволив дослідити не лише співіснування правових, квазіправових і антиправових практик у поворотний момент вітчизняної історії права, але й конфлікт правосвідомостей, що лежав у їх основі. Для розкриття змісту права і проявленості правосвідомості в конкретній історико-правовій реальності було використано феноменологічний метод. Для виявлення особливостей етнонаціональних культурно-правових кодів і традицій застосовано метод герменевтики. Використання компаративістського методу визначалося необхідністю виявлення спільних рис і специфічностей різних типів правосвідомості. Транс-історичну модель взаємодії народу й еліти побудовано за допомогою методу семантичного моделювання. Пріоритетним був і антропологічний підхід, реалізований у рамках позиції інтерсуб'єктивності й при урахуванні значущості інших підходів.

Історико-правове дослідження, що ґрунтується виключно на ознаках феномена, у відриві від його історичної зумовленості та проявленості навряд чи буде науково об'єктивним. Для цього необхідно виходити з нерозривної єдності структури та процесів; минулого і сьогодення багатогранної, багаторівневої та багатоаспектної історико-правової реальності, оскільки саме вона багато в чому зумовлює той чи інший рівень правосвідомості, актуалізуючи ті чи інші його складові. Інтеґраційний підхід до історії права, який включає галузеві досягнення і деякі знахідки суміжних галузей знання, дає можливість по-новому побачити окремі грані такого неоднозначного феномена, одночасно інші сторони предмета затвердити у звичному розумінні, що теж є наслідком наукової історико-правової рефлексії.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше проведено комплексне дослідження феномена селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917 1921 років.

Уперше:

1. Здійснено категоризацію поняття "історико-правова реальність" як об'єкта історичної та юридичної науки, сформованого історичними подіями й еволюцією правових норм у ході взаємодії великих спільнот, чия правосвідомість здійснила вплив на конфіґурацію історичного процесу або соціального інституту.

2. Подано нову інтерпретацію селянської правосвідомості як багатовимірного феномена, що складається з рівнів, хвиль, потоків і станів.

3. Досліджено особливості селянської правосвідомості: домінуючу роль психології та колективного несвідомого; общинність і солідаризм, консерватизм і конформізм, значущість традиції та віри. Розрив традиції колективної селянської правосвідомості відбувався за відсутності традиції індивідуальної, якій ще належало формуватися. Минуле проривалося бунтом архетипів і відторгненням нових норм.

4. Досліджено цивілізаційний перехід селянської правосвідомості від безправосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби надособистого соціального визволення в ситуації капіталізації, розпаду станового суспільства і глобального розселянювання.

5. Подано нову інтерпретацію історико-правової реальності 1917 1921 років, у якій перехідне буття і перехідна форма суспільної свідомості реалізувалися в марґінальні типи соціальності, державності й права, які зумовлюють особливий комплекс рис марґінальної правосвідомості й розширення сфер аномії. Установлено, що українські повстанці скоріше марґіналізовані селяни, з марґіналізованою правосвідомістю, ніж особливий різновид марґіналів як таких.

6. Запропоновано трансісторичну модель взаємодії народу й еліти, виявлено конфлікт правосвідомостей (суспільної й індивідуальної, соціальної й національної, центральної й периферійної, елітарної й егалітарної), проаналізовано соціально-групові інваріанти правосвідомості.

7. Досліджено поліваріантність, багатоаспектність проявів селянської правосвідомості та шляхів селянського правового пошуку. Установлено, що іманентно консервативна селянська спільнота, яка століттями перебувала в неволі, виявила колективну волю до права. Поведінка селян відзначалася різноспрямованою силою, що руйнує і творить одночасно. Традиційна консервативно-правова апатія перемежалася колективними фрустраціями, сплесками аґресії, періодами нігілізму й анархізму. Доведено, що однією з головних причин селянського протесту була проблема виживання (їх спонукала не стільки величина того, що вилучалося, скільки недостатність того, що залишалося).

8. Виявлено вплив на правосвідомість селян мілітаризації суспільної свідомості.

9. Розкрито етноісторичну специфічність національної та політичної складових селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917 1921 років. Установлено, що в ситуації множинного суверенітету поглиблювався розрив між правосвідомістю влади й селян. Селянська правосвідомість відбила лідерство влад серед суб'єктів неправових дій, що порушують природні права. Соціальний бандитизм (стосовно вітчизняних подій термін вживається вперше) став відбиттям існуючої антиправової реальності, спробою досягти раціонального ірраціональним чином.

10. Особливості селянської правосвідомості зумовили феномен селянської Повстанської армії, яка відігравала самостійну роль у протистоянні всім видам влади в Україні. Досліджено феномен правосвідомості інсурґентів, що проявився багатьма відтінками аксіологічної та праксіологічної специфіки. Повстанці вольовим чином представляли програму більшості селян, які вимагали повернення відчужених земель і самоврядування. Це був колективний, надособистий досвід, що спирався на колективні правові й неправові уявлення та практики. "Боротьба за право" переросла у "війну за право", війну селян проти всіх, П'яту селянську війну.

11. Установлено, що жоден політичний режим не визнав за селянами правоздатності цілісного суб'єкта, так само як жодна з влад, що перманентно змінювалися, не закріпилася в селянській правосвідомості як леґітимна. Функціональною була харизматична влада. Виявлено, що в ситуації "загальної безурядиці" та громадянської війни спрацював недержавний ресурс правосвідомості: норми недержавного характеру, що народилися в інтуїтивності та стихії народної правосвідомості, стали реґулювати відносини, традиційно підтримувані нормами державними, впливаючи на соціально-правову дійсність свого часу.

12. Обґрунтовано, що у своєму реґіоні Нестор Махно був селянським вождем, безперечним харизматичним лідером із величезною владою, але вважав себе анархістом. У селянській правосвідомості він персоніфікував архетип батька, спасителя.

13. Виявлено специфіку та сутність махновщини - найбільшого соціального руху, у центрі якого була проблема розподілу, збереження та захисту отриманої та/або захопленої землі; руху, що поєднував різні типи соціальності, зумовленого могутнім сплеском селянської правосвідомості й захистом споконвічних селянських цінностей. Сформульовано висновок про те, що махновщина була просторово-часовою утопією.

14. Доведено, що історія селянської правосвідомості цього періоду - це хроніка вибухового і стрибкоподібного зростання, що включало як інтуїтивні прозріння, так і патологічні викривлення. Показником розвитку було отримання досвіду усвідомлення своїх правових інтересів, активізація колективної волі та підвищення здатності до вирішення правових проблем. Цей колективний досвід був вратами до побудови громадянського суспільства. Але спроба його побудови методами громадянської війни не могла бути вдалою.

З нових методологічних позицій

15. Проаналізовано правову ідеологію селян та виявлено, що вона містить константний набір споконвічних селянських цінностей і антицінностей. Привнесені ззовні правові ідеї накладалися на традиційні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез.

16. Установлено, що глибинні селянські цінності відзначалися стійкістю і при детальному розгляді виявляли патерни свідомості, які забезпечували трансцендентну життєздатність поза межами тієї чи іншої влади або державності. Видозмінюючись, селянська правосвідомість зберігала самість, і саме завдяки цій особливості свідомості український етнос зберігся як цілісність у складі різних держав.

Практичне значення отриманих результатів полягає передусім у тому, що вони розширюють наукові уявлення про багатогранність історико-правової реальності, про глибину, особливості й різноманітність проявів різних суб'єктів правосвідомості, сприяють розвитку юридичної науки в цілому. Переосмислення й обґрунтування основ взаємодії еліти та народу демонструє не тільки втрачені альтернативи, але й присутність у правовій реальності неврахованих можливостей взаємодії, збагачує уявлення про різноманітність цінностей і традицій різних суб'єктів правосвідомості, актуалізуючи необхідність правового полілогу всіх верств суспільства. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані для розроблення поглиблених курсів з історії права і держави України, історії права і держави зарубіжних країн, юридичної конфліктології та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, у роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею здобувача. Сформульовані положення та висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора, яка займається цією темою понад двадцять років.

Апробація результатів дослідження. У порядку апробації основні ідеї, положення та висновки дослідження були представлені на наукових і науково-практичних конференціях: "Загальна декларація прав людини як міжнародний стандарт правового становища особистості в Україні" (Луганськ, квітень 1999 р., ЛІВС); Другій регіональній конференції "Історична наука: спадщина і сучасність" (Луганськ, травень 2001 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); Других Новгородцевських читаннях (Луганськ, листопад 2001 р., ЛІВС); Міжнародній науковій конференції "Історична наука: проблеми розвитку" (Луганськ, травень 2002 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність і перспективи" (Феодосія, вересень 2002 р.); Третіх Новгородцевських читаннях "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, квітень 2003 р., ЛАВС); Х Міжнародній конференції істориків права "Історико-правові проблеми автономізму і федералізму" (Севастополь, вересень 2003 р.); ХІ Міжнародній конференції істориків права "Місцеві органи влади і самоуправління: історико-правовий аспект (Суми, квітень 2004 р.); ХІІ Міжнародній конференції істориків права "Етносоціальні чинники в історії державно-правового будівництва" (Бахчисарай, вересень 2004 р.); ХІІІ Міжнародній історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (Чернівці, травень 2005 р.); ХVII Міжнародній історико-правовій конференції "Регіональні аспекти історико-правових досліджень" (Донецьк, червень 2007 р.); ХVIII Міжнародній історико-правовій конференції "Проблеми протидії злочинності: історико-правовий аспект" (Сімферополь, вересень 2007 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відбито в 34 публікаціях автора, із них: дві індивідуальні монографії загальним обсягом 68,8 друкованих аркушів (д.а.), 21 стаття в спеціалізованих виданнях за фахом "Юридичні науки". Серед публікацій, що відображають окремі наукові результати теми, підручник для студентів вищих навчальних закладів обсягом 27,4 д.а., затверджений Міністерством освіти і науки України (№ 1/11-3202 від 27.09.2002 р.); монографія в співавторстві обсягом 29,5 д.а.; тези в матеріалах 10 наукових конференцій.

Структура дисертації. Рукопис складається зі вступу, п'яти розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (503 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 435 сторінок, з яких основного тексту - 404 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет, методологічні основи й наукову новизну, зв'язок з науковими програмами, практичне значення положень і висновків, що виносяться на захист. Наводяться дані про апробацію результатів дослідження та публікації.

Перший розділ дисертації "Правосвідомість як специфічна грань свідомості" присвячено обґрунтуванню вибору методології осмислення селянської правосвідомості, специфіки правосвідомості інсурґентів і феномена махновщини.

У підрозділі 1.1 "Онтологічний і соціокультурний ракурси правосвідомості" закладено концептуальні основи дослідження. Незважаючи на давність перманентних спроб дослідити феномен свідомості, це явище залишається серед досліджуваних одвічно і пізнаваних лише частково. Багатовікові дослідження, що виразилися в численних концепціях від античних до футичних (у розділі наводиться їх аналітичний огляд), привели до розуміння того, що різноманіття й несталість переконань з приводу свідомості константа. У другій половині ХХ - на початку ХХI ст. істотно розширилися межі уявлень не тільки про "свідомість", але й про "реальність". Заперечуючи єдину (Платонову) "реальність", феноменологи обстоюють існування "множинних реальностей", визначуваних людськими взаємодіями та "правилами гри". У юридичних дослідженнях пострадянського періоду дедалі частіше вживається термін "правова реальність" (І.П. Малінова, В.А. Бачинін, С.І. Максимов). Згідно з інтеґраційною концепцією правової реальності світ права конструюється з правових феноменів, упорядкованих відносно базисного феномена як деякої "першореальності" права. Реальність може бути і об'єктивною, і суб'єктивною, і інтерсуб'єктивною, і символічною, і трансцендентною. Правова реальність не лише те, що здійснюється в інститутах права або в правовідносинах, але й ті очевидності, які хоч і не мають наочного буття, але на які суб'єкти не можуть не зважати (С.І. Максимов).

Термін "правосвідомість" є полісемантичним. Правосвідомість виражає спрямованість нашої свідомості на сенс права. Проте інтерпретації цього сенсу можуть бути різні. Уявити правосвідомість як феномен - означає уявити її як "явище, яке саме себе розкриває, тлумачить і експлікує раціонально зрозумілим способом" (Е. Гуссерль). Право не існує поза правосвідомістю, але це не означає їх тотожності. Психологічний напрям у теорії права розглядає право як частину правосвідомості (Л.Й. Петражицький, П.О. Сорокін, М.А. Рейснер); інші дослідники трактують правосвідомість як складову частину права (Р.З. Лівшиць); треті вважають, що право і правосвідомість є самостійними феноменами, які взаємодіють між собою в межах єдиної правової системи (С.С. Алексєєв, Н.І. Матузов).

Сучасні українські правознавці (В.Д. Бабкін, М.І. Козюбра, О.Ф. Скакун, В.О. Чефранов, О.Н. Ярмиш та ін.) визнають правосвідомість самостійною сферою (галуззю) суспільної, групової та індивідуальної свідомості, у якій правова дійсність відбита у вигляді знань про право, а також системи ідей, уявлень, емоцій і почуттів, що виражають ставлення індивіда, групи і суспільства до сьогодення, майбутнього і минулого права, а також установок поведінки як реакцій на чинне право і роботу правозастосовчих органів. Виділяють інституційну і неінституційну форми буття правосвідомості (О.Г. Дробницький і В.П. Желтова).

Правосвідомість містить коґнітивні, ціннісні та комунікативно-вольові елементи, сукупність яких у їх взаємозв'язку утворює структуру правосвідомості: правову онтологію, правову аксіологію і правову праксіологію (А.В. Поляков). Зміни в правовій реальності відбуваються не тільки завдяки вмінню правильно формулювати передові правові ідеї, це залежить від безлічі факторів, зокрема від здатності виявляти волю до права, робити вибір, колективно діяти. З вольовим аспектом правосвідомості пов'язана правова праксіологія, що складається з правової політики й установки. Правова політика ("мистецтво реалізації цінностей" у термінології М.М. Алексєєва) у кризових ситуаціях не може бути стабільною і безконфліктною, оскільки правові інтереси та способи їх досягнення у різних спільнот різні. Правова установка (готовність/неготовність суб'єкта до певної правової активності) має непостійний стан і в різних умовах може істотно відрізнятись у різних індивідів і/або спільнот. Є спільноти, що активно відстоюють свої права і добре оплачують працю професійних захисників своїх інтересів; є такі, що роблять це менш активно, і є такі (зокрема селяни), чия правова установка традиційно перебуває в пасивному стані, активізуючись тільки на межі виживання в кризових ситуаціях. У рамках однієї спільноти правова установка може бути як соціалізованою, так і несоціалізованою (наприклад установка повстанців).

Дисертант підкреслює, що свідомість узагалі й правосвідомість зокрема це потік, а статичні структури, які ми виділяємо, не більше ніж концептуальна абстракція, що створюється для коґнітивної зручності. У реальності ми маємо справу з рівнями, хвилями, потоками, станами. Стани правосвідомості (як нормальні, так і анормальні) - це феномени минущі й тимчасові, навіть якщо вони мають циклічний характер. Рівні розвитку правосвідомості (хвилі та потоки) складаються в основному зі структур або патернів, що самореалізовуються, кожен із них має свої характерні особливості. Структури правосвідомості більш стійкі і є більш стабільними патернами.

Різноманітність суб'єктів правосвідомості визначає різноманітність її видів і форм. За соціальною основою розрізняється правосвідомість індивідуальна, групова (включаючи територіальні спільноти), національна, станова, класова, масова. За формами зв'язку правосвідомості з чинним правом стосовно нього розрізняється правосвідомість офіційна, професійна, доктринальна, Буденна (О. Лейст). Різні суб'єкти правосвідомості по-різному сприймають і відображають правову реальність і поводяться по-різному в цій зовнішньо, здавалося б, однаковій для всіх реальності.

У підрозділі 1.2 "Багатошаровість соціально-групової та масової правосвідомості в історико-правовій реальності. Значущість ірраціонального" підкреслюється, що правосвідомість суб'єкта - ціле/частина, що існує в природній ієрархії або порядку зростання цілісності. Старший рівень трансцендентує та включає молодші: правосвідомість селянина - частина общинної, общинна правосвідомість - частина загальноселянської, загальноселянська - частина народної тощо. Суспільна правосвідомість - це вертикальна і горизонтальна ієрархія змінних станів, де все взаємопов'язане. Вона характеризує правосвідомість суспільства в цілому, і саме в ній "живе" право.

Суспільна правосвідомість є надіндивідуальною і надгруповою за змістом, але індивідуальною за формою функціонування. Реалізовуючись у масі індивідуальних свідомостей, вона не збігається з кожною з них. Індивідуальна правосвідомість особистості містить родові риси як суспільної, так і групової правосвідомості, але може суттєво відрізнятися від них. Так, правосвідомість Н. Махна і П. Аршинова помітно відрізнялася як від правосвідомості Б. Кістяківського і П. Новгородцева, так і від правосвідомості П. Скоропадського і С. Петлюри, хоча всі вони жили в одному історико-правовому просторі. Кажучи метафорично, суспільна правосвідомість - це свого роду позаструктурний "архіпелаг", що включає різні острови.

Групова правосвідомість містить специфічні риси, зумовлені провідною діяльністю і соціальним статусом групи. "Виростаючи" з соціальних практик, вона існує в межах інтерсуб'єктивної колективної реальності, складаючи її частину (правосвідомість селян суттєво відрізняється і від правосвідомості робітників, і від правосвідомості еліти). І хоча Б. Кістяківський відносив себе до тих "різночинців, яким долею було уготовано стати науковою стороною народолюбства", його правосвідомість значно відрізнялася від правосвідомості тих, кого він "науково" любив.

Між нормами-оцінками, що містяться як у правосвідомості різних спільнот, так і всередині них, існує безліч суперечностей (правосвідомість селян-батраків, середняків і куркулів відрізнялася багатьма нюансами). Правова психологія спільноти породжується буттям більшості, ідеологія, як правило, формується в правосвідомості її еліти. І ідеологія, і психологія репродукуються як на свідомому, так і на несвідомому рівнях. На рівні правової психології відбувається леґітимізація більшості явищ правової реальності.

Оскільки на Заході процес капіталізації, революцій, масового розселянювання відбувся раніше, наукова свідомість раніше відрефлексувала ці явища (Г. Тард, Г. Лебон, Ш. Сигеле, З. Фрейд, К. Юнг, Г.Д. Лассуелл). На рубежі XIX XX століть було зроблено багато важливих відкриттів щодо свідомості, виявлено значущість колективного несвідомого (надособистих, надсвідомих явищ, що визначаються К. Юнгом як архетипи). У несвідомому реальність зливається з переживанням суб'єкта. У вітчизняній історико-правовій реальності початку XX століття стихійна, різноспрямована, неоднозначна масова поведінка селян поставила в безвихідь влади й надала величезний емпіричний матеріал ученим. Свій внесок як в активізацію колективного несвідомого, так і в раціональну рефлексію подій ХХ століття зробили герої та антигерої соціальних рухів. Осмислення цих проблем знайшло відображення в роботах таких різних мислителів, як С. Вітте і М. Бакунін, Л. Петражицький і Б. Кістяківський, П. Сорокін і П. Мілюков, Н. Михайловський і В. Бехтерев та ін.

В історично спокійні періоди правосвідомість функціонує на буденному рівні (вирішуючи повсякденні правові конфлікти). У революційній реальності відбувається могутнє зіткнення правових цінностей та інтересів; базові конфлікти укрупнюються, переходячи з індивідуального рівня рішення на колективний - групи/спільноти/держави. Право стає предметом підвищеної уваги сил, що борються. Масова правосвідомість (як самостійний феномен) виявляється як колективне переживання безлічі людей, які опинилися в схожих обставинах (що зрівнюють і об'єднують їх на певному етапі). Саме спільне переживання активізує колективну волю, спонукаючи колективно діяти (у загальних для різних спільнот обставинах). І лише потім це ірраціональне відбиття знаходить ознаки соціальної визначеності. Дослідити масову і соціально-групову свідомість у межах усього суспільства можливо лише через конкретне явище, що захопило практично всіх членів суспільства і привело їх у тому чи іншому вимірі свідомості до деякого "спільного знаменника". Махновщина є цілком "конкретним явищем".

У підрозділі 1.3 "Феномен махновщини як предмет раціональної та ірраціональної рефлексії. Сума епох" наголошується, що махновщина виявила глибинні соціально-правові проблеми свого часу і стала настільки значущим феноменом, що його рефлексія на різних рівнях свідомості не припиняється дотепер: від неймовірних міфів і леґенд, які збереглися в колективному несвідомому, до численних наукових і ненаукових публікацій - "колективного й індивідуального свідомого". У підрозділі подано періодизацію підсумків цієї рефлексії та історіографічний аналіз джерел і літератури починаючи від первісних відгуків 1918 року до теперішнього часу.

Серед джерел, які становили основу розуміння того, що відбулося, багато разів і по-різному відтворених у наступній літературі, виділяється первинне ядро, котре склали документи й матеріали сторін, що боролися. Спогади учасників умовно поділено дисертантом на три групи: 1) колишніх анархістів і повстанців (роботи П. Аршинова, Н. Махна, В. Бєлаша, А. Гореліка й інших, в основному доброзичливі); 2) білих і еміґрантів, в основному ворожі (місце повстанському руху приділено в мемуарах А. Денікіна і статтях Я. Слащова); 3) радянських авторів, перші свідчення яких істотно відрізняються від пізніх канонічних версій. Уже в 1920-і роки на перший план вийшов намір відокремити анархізм і махновщину від селянського руху, дискредитувавши їх як опонентів більшовизму. Але відокремити не вийшло, а тому поставали немовби два різні селянства: "погане" - у бандах, "добре" - у червоній армії (Б. Горев, Б.І. Равич-Черкаський, Я. Яковлєв). Аналізується широкий спектр джерел: від брошур пропагандистського характеру, що роз'ясняють антиповстанську стратегію (Х. Раковський, Л. Троцький, М. Лацис) до фундаментального дослідження М. Кубаніна "Махновщина". Ці найважливіші суб'єктивні свідчення історико-правової реальності, становлять цінність перших відгуків і допомагають зрозуміти правосвідомість повстанців.

У підрозділі аналізуються відмінності соціального замовлення на дослідження теми з початку 1930-х років (коли ідеологічно швидко усталилося трактування махновщини як виключно контрреволюційного, куркульського і бандитського руху) до повороту до різних правд у період перебудови, коли відбувалося формування нового наукового простору. Публікації В. Волковінського, В. Верстюка, О. Тимощука, С. Семанова, А. Шубіна й інших дослідників зруйнували колишні ідеологічні кліше і забезпечили нове розуміння теми. З документів, що вводилися в обіг, поступово виростала картина селянської війни, спростовуючи уявлення про банди безідейних карних злочинців, серед яких "затесалися" ідейні анархісти.

Процес переосмислення феномена повстанських рухів був притаманний і західній науці, сплеск дослідницького інтересу до махновщини спостерігався у Франції, Англії та Польщі (у другій половині ХХ ст. там вийшли роботи П. Аврича, Р. Війни, М. Малета, М. Мензеса, А. Скирти). Особливе місце займають праці Т. Шаніна й Е. Хобсбаума, значущість яких визначається новизною методології. Е. Хобсбаум досліджує передумови селянської європейської сорокарічної війни та її української фази. Т. Шанін називає армію Махна представницею третього шляху в революції. Якісно нова парадигма полягає в тому, що махновщина є частиною всесвітнього процесу повстанських циклів, які охопили різні країни та континенти з периферійними суспільствами.

Докладний історіографічний аналіз подано в монографії дисертанта "Воля до права. Дослідження махновщини та народної правосвідомості" (530 с.). Знадобилося вісімдесят років наукових досліджень, щоб зробити загальним місцем визнання багатоплановості руху повстанців на чолі з Нестором Махном, але соціально-правова природа махновщини дотепер вимагає дослідження.

Розділ 2 "КоҐнітивні карти селянської правосвідомості" базується на поглядах представників історичної школи права (Г. Гуго, Савіньї,
Г.Ф. Пухти, Г. Мейна, М. Володимирського-Буданова, М.Д. Іваніщева). Історична школа права зробила цінний внесок у розвиток сучасної юридичної думки, дозволивши усвідомити важливу істину: право не просто абстрактний комплекс норм, що реґулюють суспільні відносини, а складова частина суспільства, точніше, його соціально-економічного ладу, у рамках якого воно функціонує і втілює традиційну систему цінностей, що надає значення і сенс даному суспільству.

У підрозділі 2.1 "Трансформація правосвідомості в період розпаду станового суспільства. Трансісторична модель взаємодії народу та еліти" йдеться про те, що у вітчизняній історико-правовій реальності перетворення суспільства з аграрного і традиційного в індустріальне і нетрадиційне було "спресовано" в декілька десятиліть. Це змусило покоління людей жити одночасно в різних історико-правових епохах. Для дослідження цього процесу дисертантом запропоновано трансісторичну модель, під якою розуміється динамічна сукупність передумов і результатів подій, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно, послідовно і паралельно. Особливості правосвідомості й сума неповторних подій створюють історико-правовий процес, де пов'язані воєдино досліджуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє.

У революційній реальності вектор соціально-правових подій задається протиборчими силами, котрі здійснюють вибір, відмову і трансценденцію до іншого простору розвитку. Зростає значення крайніх сил і звужуються можливості поміркованих. Найважливішу роль відіграють колективні дії неосновних, периферійних і марґінальних учасників, які не мають цілісного уявлення про розвиток суспільства. До таких (в епоху капіталізму) належить і селянство. Природа неосновних соціальних сил така, що в умовах конфліктних взаємодій і соціального тиску вони залучаються до чужого, намагаються висувати своє, а врешті-решт породжують нові соціокультурні коди. На початку ХХ століття конфлікт правосвідомостей селян і еліти (господарської, політичної, культурної) зумовив складність визрівання нових форм соціально-правового розвитку.

У підрозділі 2.2 "Особливості свідомості та правосвідомості селянської спільноти" говориться, що у вітчизняному історичному просторі початку ХХ століття селяни (а це близько 80% населення) практично повсюдно були неписьменними. Через зайнятість основною працею і специфіку культури вони сприймали правову реальність не через призму науково-правових концепцій, а через призму свого досвіду, не стільки раціонально, скільки ірраціонально. Домінуючу роль у селянській правосвідомості відігравала правова психологія, яка одночасно була і способом життя, і буденною рефлексією правової реальності.

Її найважливіший елемент становило правове почуття, що виявлялося інтуїтивним відчуттям справедливості несправедливості, обов'язку відповідальності, солідарності й совісті при вирішенні конфліктних проблем. Р. Ієринг пропонував навіть замінити поняття правосвідомості поняттям правового почуття, вважаючи, що "правосвідомість, правове переконання суть абстракції науки, які народу невідомі: сила права цілком, як і сила кохання, ґрунтується на почутті." На ірраціональному рівні правової психології відбувалася ціннісна леґітимація права.

Господарювання на землі було основним джерелом існування і зумовлювало селянські цінності, найголовнішими з яких були земля і родинна праця. Вони визначали соціальний статус і були свого роду "патентом" на заняття селянською працею. Головною одиницею селянської власності, виробництва, споживання, біологічного відтворення, самовизначення, престижу, соціалізації та добробуту було сімейне господарство (двір). У його межах особа підкорялася формалізованій сімейно-рольовій поведінці та патріархальній владі, формувалася індивідуальна правосвідомість селянина. Сім'я і господарство були майже синонімами. Авторитет батька був величезний.

Індивідуальна селянська правосвідомість була невід'ємною частиною правосвідомості общинної, якій був притаманний синкретизм. В общині зосереджувався весь спектр соціально-правових відносин селянина. Ототожнюючи себе з общинною реальністю, селяни вважали її єдино реальною і можливою. Буденна реальність формувала буденну правосвідомість. Неможливість вижити поодинці зумовлювала цінність групової солідарності (М.М. Ковалевський). Не абстрактна держава, котра персоніфікувалася фіґурами податківців і урядників, а община допомагала вижити. Община була природною формою життя, перевіреною віками: взаємодопомога й артільні форми праці, захист від чужаків і лихварів, зниження витрат і зв'язок із ринком були її кращими традиціями. Внутрішньообщинна перерозподільна практика ґарантувала виживання і була майже повсюдною. Норма солідарності була однією з найвищих селянських цінностей. Форми, яких набирає солідарність, можуть мінятися нескінченно (Л. Дюгі). Селянська свідомість зумовлювалася практикою і закріплювалася традицією. Традиція охоплювала всі сфери їх життя, селянська правосвідомість сприймала традицію як щось сакральне. Цінності були для селян істинні, якщо відповідали традиції.

Життя на межі виживання змушувало селян мінімізувати потреби й визначало цінність константи та безпеки. Страх у широкому розумінні й страх змін у вужчому були вкорінені у свідомості. Цінності консервації домінували над цінностями зміни. Для селянської правосвідомості були характерні консерватизм і конформізм. На правову установку селян впливали не стільки економічні перспективи, скільки відчуття загрози тому, що є, підриву "статус-кво". Підняти консервативне селянство на активні дії за свої права могли тільки надзвичайні обставини, які зачіпали основи їх існування. У разі відчуття підвищеної небезпеки домінував відчай, який міг переходити в аґресію і вести до різних форм екстремізму (тут лежить соціально-психологічне пояснення таких феноменів, як кидання праворуч/ліворуч - лівацька ультрареволюційність на межі анархізму або реакційність на межі фашизму).

Важливу роль у селянській правосвідомості відігравало їхнє підлегле становище (панування неселян над селянами) і відчуження від джерел влади, власності, освіти. Підлеглість зумовлювала акти самозахисту за допомогою широкого використання такої "зброї слабких", як економічний саботаж і ухилення від виконання повинностей. Закони, укази, декрети переставали діяти через те, що їх стихійно, наполегливо і мовчазно не виконувало селянство. Пасивний опір був найбільш поширеною відповіддю владі.

Пріоритет цінностей визначав правову ідеологію селян. Аналізуються шляхи проникнення нових ідей в народну правосвідомість. Процес проходив швидше в містах, ніж у селах, і під час революцій швидше, ніж у періоди соціального затишшя. Роботи Локка, Монтеск'є, Руссо знала тільки освічена еліта (і то далеко не вся), селяни могли отримати уявлення про їх зміст лише опосередковано і в спрощеному вигляді.

Якщо побудувати континуум, можна сказати, що селянство було традиційно законослухняною спільнотою, з пасивною правовою установкою і відносно низькою "класовістю", але в кризових ситуаціях ці властивості могли змінюватися на протилежні: пасивна правова установка ставала активною, "класовість" різко зростала, законопокірні перетворювалися на повстанців. Правосвідомість селян детермінувалася навколишньою правовою реальністю й аксіомами життя.

У підрозділі 2.3 "Селянська правосвідомість в умовах цивілізаційного розлому" аналізується вплив реформ середини ХІХ - початку ХХ століття на зміну соціально-правового становища селян і активізацію їх правової установки. Україна вступила у ХХ століття як сукупність губерній, керованих подібно до всіх губерній Російської імперії. За всіх несправедливостей центру, вона належала до найбільш розвинених частин країни й ілюструвала принцип, висунутий Ключевським: центр Російської імперії - на її окраїнах. Проблеми, пов'язані з соціально-економічною відсталістю, штовхали Росію на шлях доганяючого розвитку (Т. Шанін), посилюючи роль державної влади. Столипінська реформа була покликана провести розчищення слабких селянських господарств на користь сильних і адміністративним форсуванням вирішити завдання первинного накопичення в селі. Поділ подвірного майна був одним зі скрутніших заходів капіталізації, що відторгається правосвідомістю більшості селян. Перетворення селянина у власника на своєму дворі передбачало отримання ним інших цінностей. Спроби зруйнувати общину зустріли опір багатьох селян.

Аналізується регіональна специфіка. Селяни сходу, півдня й заходу України були залучені до процесу капіталізації різною мірою. Найважливішим чинником було малоземелля, саме воно змушувало селян шукати інші джерела існування. Якщо на заході України (у 1914 р. на Правобережжі польські поміщики контролювали 50% земель) віддавали перевагу еміґрації, то на сході та півдні - інтеґрації. У 1905 - 1907 роках масова еміґрація західноукраїнського селянства склала 200% нормального приросту населення (Н. Полонська-Василенко). Тільки за перше десятиліття ХХ століття до США й Канади виїхало більше півмільйона селян (А. Граціозі). На сході та півдні з 1862 до 1914 року селянам вдалося скупити майже половину поміщицьких земель. Процес диференціації селянства був дуже інтенсивним. У містах багато селян поповнювали армію люмпенів і пролетарів, пауперів і батраків, міських низів і солдатів. Кількість тих, що відпали від общинної традиції, якісно змінювала ситуацію і впливала на стан колективної правосвідомості. Община вже не виражала себе в чистому вигляді, а була, скоріше, мобілізуючим міфом. Соціальна база для воєнно-комуністичних і анархо-комуністичних настроїв тут була набагато ширша, ніж для революційної демократії або гетьманщини. Українське селянство в цілому було неоднорідним як реґіонально, так і соціально (хоча було поєднане фактом української селянської сім'ї та її інститутів, розпливчастих общинних традицій). Тисячі людей, втративши селянське коріння і не знайшовши його в містах, стали джерелом для "армії нового соціального вибуху", прискореного Першою світовою війною (В.П. Данилов). Актуалізація селянської волі посилювалася державним тяглом воєнного часу і досвідом траншей. Три роки війни і безперервних погіршень, після замайорілих перспектив капіталізму, сприяли зростанню занепокоєння та напруження колективної правосвідомості. "Масовий соціальний продукт" столипінської реформи ставав тією силою, яка відіграла активну роль у 1917 - 1921 рр.