Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Солдатенко В.Ф.

У розрахунку на «пересічного громадянина», який не дуже обтяжений історичними знаннями, до 80-річчя смерті державного й політичного діяча поширюється буклет О. Кучерука й Т. Ралдугіної «Симон Петлюра. Голова Директорії УНР, Головний Отаман Армії УНР (1879-1926)» [45]. Він вийшов під грифом Міністерства культури і туризму України, Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів щодо увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Державної театрально-видовищної агенції у прекрасному поліграфічному оздобленні і змістом, покликаним переконати кожного, що «постать Петлюри невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам'яті нації» [45,15].

Складні соціальні процеси, які наповнюють життя нинішнього українського суспільства, зумовлюють неоднозначне ставлення і до С. Петлюри і до публікацій на кшталт згаданих. Зокрема, на активізацію ідейно-політичних зусиль навколо імені українського державного і військового чільника відгукнувся Р. Симоненко в журналі «Комуніст України» [46]. Відомий дослідник упродовж практично половини століття досліджує події, в епіцентрі яких опинявся С. Петлюра, або ж був до них так чи інакше причетним. Не один раз Р. Симоненко ставив завдання предметно розібратися в долі, поведінці непересічної й суперечливої історичної постаті. Цього разу обраний фахівцем підхід позначений уже в перших рядках публікації: «Щоб уникнути закидів у необ'єктивності, звертатимемось, відповідаючи на поставлені запитання, майже виключно до документів і свідчень, що виходять з політичного табору, в якому діяв Петлюра» [46,112].

Можна сказати, що С. Литвин підтримує легенду, що полюбилася, «експлуатуючи» одні й ті ж цитати одних і тих же мемуаристів з року в рік. Як не дивно, Р. Симоненко почасти використовує праці тих же сучасників Голови Директорії й Головного Отамана, що й С. Литвин, однак цитати ці здебільшого зовсім протилежного змісту і оцінок, ніж у менш досвідченого автора. А поряд з ними ще й цитати з творів учасників подій, яких С. Литвин або ж свідомо обходить, або (це теж виключити не можна) просто не знає. Крім того, на підтвердження положень, запозичених з мемуаристики, Р. Симоненко наводить витяги з документів і посилається на факти.

Відштовхуючись від посад С. Петлюри, Р. Симоненко слушно зауважує, що «високе становище в державі не може саме по собі бути підставою для звеличення того чи іншого діяча. Про людину судять за її діями» [46,112]. А саме в цьому сенсі історику важко знайти серйозний об'єктивний ефект, який би детермінувався національними інтересами, потребами народу України. Р. Симоненко звертає увагу на загалом відомі факти, які в працях прихильників С. Петлюри старанно замовчуються - його належність до міжнародного масонства і виконання його волі [46,115,118].

Завершуючи ж розмову про внесок С. Петлюри у долю України, її народу в революційну добу, Р. Симоненко зазначає: «Навіть через роки після остаточної поразки іноземної інтервенції та внутрішньої контрреволюції Петлюра не змінив своєї антинародної позиції, не зрадив своїй геростратовій славі. У програмній статті, написаній для першого номера свого політичного видання «Тризуб», він проголошував: «Логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918-1920 років. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими групами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії». Готовність будь-що і будь-коли пірнути у вир нових воєнних авантюр, «ощасливити» Україну, закликаючи на її землі ворожі іноземні сили, патологічне прагнення розірвати історичні зв'язки українського й російського народів - таким було політичне «кредо» Петлюри, його «державницька» програма, весь зміст його діяльності.

Двічі робилися спроби героїзувати Петлюру. Перший раз - у роки Жовтня і громадянської війни - це обернулося трагедією українського народу. Другий - сьогодні - виглядає фарсом, щоправда, не таким вже й невинним» [46,124].

Можливо, відчуваючи спротив принаймні істотної частини громадян накидуваних масовій свідомості однозначно-позитивних оцінок С. Петлюри, Ю. Шаповал вважає: щоб зрозуміти С. Петлюру, конче важливим є «видобуття саме нових знань (насамперед архівних)» [47].

Безперечно, пошукова робота в архівах потрібна. Можливо й віднайдуться документи, які скоригують сьогоднішні уяви про справді складну історичну постать, додадуть певних деталей до точнішого, детальнішого відтворення життєвого й творчого шляху. Однак, без особливого ризику помилитись, логічно висловити припущення, що істотних документів, фактологічних свідчень. які б «перевернули» знання про С. Петлюру, стали науковим відкриттям, навряд чи вдасться роздобути. Фахівці відібрали до вищезгаданих трьох томів скільки-небудь значимі праці й листа політичного й державного діяча, скомпонували з документів тематичні збірники, в яких відбилися різні аспекти його функціонування, й загалом орієнтуються в змістовній суті архівних документів, що зберігаються в сховищах.

До речі, оприлюднення документів ведеться перманентно. В середині 90-х років ХХ ст. вийшли друком майже повні протоколи засідань Центральної Ради й Генерального Секретаріату за 1917-1918 роки [48]. Нещодавно побачив світ новий двотомник «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920 рр.» [49].

Публікатори - кращі знавці доби 1917-1920 років, найпоінформованіші фахівці про джерельну базу періоду - здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів (про обмеження доступу до спецархівів давно забуто) і пропонують науковцям - і не лише їм - всі документи, які тільки збереглися, про діяльність вищих державних установ, які очолював, у яких працював С. Петлюра.

Будь-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним, або доступним не для всіх, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштабність мислення, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлювань, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські здібності, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну сутність проблем, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння стратегічно передбачувати, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспільні тенденції, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості, іманентні діячам революційної доби. З погляду відзначених, загалом природних для масштабних керманичів ознак-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо - й більшість) будуть чимало розчаровані - наскільки особисті враження різнитимуться від того, що намагаються пропагувати та й нав'язувати відверті апологети Голови Директорії і Головного Отамана. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе пояснити останнім, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об'єктивно вивищується над Петлюрою.

Безперечно, знайдуться й такі, хто скаже щось на зразок: «Ну гаразд, не був С. Петлюра блискучим вченим-ерудитом, витонченим златовустом, зате ж він був військовиком-прагматиком, можливо - впертим, грубим, «неотесаним», так він же виявився послідовним, безкомпромісним, несхибним... ».

Втім, немало й тих, кого прямолінійні, спрощені підходи до неоднозначних, суперечливих феноменів не задовольняють, і вони прагнуть осягнути їх, наближаючись до тих рівнів складності, якими вони були в реальному житті. Мабуть, найяскравіше й найпереконливіше це продемонстрував академік М. Попович. Так сталося, що саме в 2005 році, у самий розпал дискусій про В. Винниченка й С. Петлюру він випустив у світ фундаментальне дослідження - філософське осмислення головних подій і процесів, що наповнили бурхливе ХХ ст. [50].

Природно, зупинившись на ключових подіях Української революції, оцінці її ролі у державотворенні, авторитетний учений сформулював оригінальний погляд на внесок у поступ українства двох політичних провідників конкурентів. Власне розбору їх взаємин відведено «левову частку» розділу «Україна: незалежність здобута і втрачена» [50,195-222].

Вважаючи за доцільне спеціально звернутися до цікавих думок відомого вченого щодо В.Винниченка в іншому сюжеті, в контексті продовження розмови про С. Петлюру видається можливим обмежитись наступним.

М. Попович ставить С. Петлюру вище за інших чільних діячів Української революції. Здається, аргументи, що наводяться в книзі, не гарантують подібного висновку.

«Син полтавських міщан козацького роду, рано заангажований у політику, здібний, але без систематичної освіти, Петлюра видається слабким журналістом; стиль його перевантажений піднесеними романтичними штампами, якихось знахідок думки чи пера ми в його текстах не зустрінемо. І все ж за усім ним написаним і зробленим криється, можна думати, особистість цільна і сильна» [50,211], - вважає вчений.

Часом М. Попович не то глузує з вражаючого розриву між рівнем інтелекту Головного Отамана і прагненням виглядати «на рівні становища», в яке він зненацька втрапив чи на щастя, чи на біду, не то просто надзвичайно тонко підводить читача до самостійних висновків, викласти які на папері «рука не піднімається». Ось один із зразків такого підходу:

«Петлюра виявляє незвичну для соціаліста схильність до православних відправ, підтримує діяльність свого міністра - Івана Огієнка (митрополита Іларіона), вірить в посилення релігійного руху на Україні. Але релігійність Головного отамана якась вторинна щодо національної ідеї. «Натхненна, величава постать Христа, могуча особа Будди, світле обличчя Сократа - ці величні образи встають перед нашими очима як символи неземної любови до свого народу, як велетні-оборонці щастя, слави й розквіту рідних націй» [50,213-214]. Христос як єврейський патріот - це щось дивне, не кажучи вже про Будду, про якого Петлюра знав явно небагато. Але, якщо йдеться про релігію і патріотизм, то до чого тут Сократ? - ніяк не може зрозуміти філософ-інтелектуал і продовжує: Єдине, що об'єднує всіх трьох - це ідея жертви, жертвенної цикути. У виступі на Шевченковому ювілеї в березні 1921 року Петлюра говорить про засновану Тарасом Шевченком «національну віру» так само, як у статті про патріотизм - про віру Христа і Сократа. До речі, нагадує він і про жертовність великого Кобзаря. Петлюра відзначає «велике значення віри, яка все не покидала Шевченка, яка його спасла, і при аналогії з нею тої віри, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Слава Богу, не покидає і яка нас спасе» [50,213-214].

З наведеного можна заключити: неухильна (якщо не гіпертрофована) віра, не заснована на істинному знанні - передумова безнадійних життєвих блукань. Маловтішний діагноз для пересічної людини, а як на національного провідника - то вже справжнє горе цілого народу. Цього С.Петлюра збагнути вже не міг, хворобливо закохуючись у свою велич. «Відчутні месіаністські мотиви в самооцінці Головного отамана, як і готовність до великої жертви, якою він мусить стати, - констатує М.Попович. - Не випадкова риторика, в якій він безпосередньо звертається до народу як його «батько» [50,214].

То що ж дозволяє відомому вченому відводити «прямолінійному і впертому» політику місце в сузір'ї діячів українського відродження? Це «розуміння національної ідеї як чогось майже тотожного релігійній вірі», глибоке переконання «у величі української державної ідеї» та відчуття свого особистого «покликання в її втіленні», «твердо незалежницька позиція.., орієнтована на національну солідарність» [50,213-214]. «Для Петлюри людина була насамперед представником національної спільноти, а потім уже доброго чи злого, союзником чи противником», - наголошує М.Попович [50,212]. Саме в такому сенсі прагматичні настанови і конкретні кроки Голови Директорії та Головного Отамана сприймаються як послідовні й ефективні.

Погоджуючись в більшості з глибокими спостереженнями М. Поповича щодо останнього моменту, гадається, можна висловити відмінні міркування.

Ставлячи питання про роль суб'єктивного чинника в подіях 1917-1920 років, знаний дослідник вважає, що у протистоянні Винниченка і Петлюри знаходить прояв насамперед драматичне протистояння не особистостей, а соціального і національного пріоритетів в українському національному русі.

Людність України поставлена була перед вибором - або насамперед розв'язання соціальних проблем і на першому плані - вдоволення земельного голоду селянства, або спочатку незалежна Україна, а потім уже реформи» [50,212].

Ось тут симпатії М. Поповича на боці С. Петлюри, який еволюціонував від соціал-демократичних позицій до націонал-демократизму, уособлюваного С. Єфремовим [50,214,25,221 та інш.]. В. Винниченко ж, боротьбисти, «незалежні» в УСДРП, всі ті, хто, як і більшовики, тяжіли до переваги соціальних завдань над національними і врешті опинилися разом у радянському таборі, на думку М. Поповича, зайняли невірну позицію, поступившись принциповішій, несхибнішій лінії поведінки С. Петлюри.

Щодо останнього міркування необхідні конкретно-історичні уточнення, котрі мають досить серйозну вагу. Безперечний пріоритет соціальних моментів над національними сповідували лише РКП(б) та її загін - КП(б) У. Що ж до українських політичних партій, то розмежування й розколи в них, які аналізує вчений-філософ, відбувались не на грунті безумовних, рішучих переорієнтацій їх лівих частин на соціальні інтереси, визнання їх першості, а в процесі пошуку оптимальних варіантів органічного поєднання національних завдань із соціальними в курсі, практиці Української революції. Причому таке поєднання обох елементів видається не як вільний вибір, а жорстка детермінанта тогочасного моменту суспільного розвитку.

Добре відомо, що національно-визвольна революція в Україні стала породженням соціальної революції, що мала стрижнем заміну монархічного ладу на республіканський, водночас була нерозривно пов'язана із загальноросійськими демократичними процесами доби Тимчасового уряду, а з його падінням одержала можливості для прискорення розв'язання стратегічних державотворчих завдань. Глибина і масштабність змін в національній сфері виявились у прямій залежності від соціального поступу, що в свідомості переважаючої маси трудящого люду ототожнювався після Жовтня 1917 року з діяльністю більшовиків, радянської влади (наскільки це було вірно чи не вірно, добре чи не добре - розмова окрема та й не така вже важлива в контексті тих міркувань, логіка яких продиктована конкретно-історичними реаліями 1917-1920 рр.).

На тлі перемог радянської влади і поразок українських національно-визвольних сил пошук моделей поєднання соціальних і національних аспектів суспільного прогресу виглядає значно конструктивнішою, гнучкішою, перспективнішою лінією за вперту «зацикленість» лише на національних ідеалах, втілити які в життя було просто нереально. Тим більше, що позиція, якої дотримувався С.Петлюра, лише поглиблювала розкол між прихильниками першочергового розв'язання соціальних проблем і тих, хто відкладав їх «на потім», після закріплення національно-державних завоювань. Однак скільки-небудь обнадійливого майбутнього така позиція не могла мати в країні, де кордони лише проголошувалися, в крайньому разі сяк-так поспіхом наносилися на карти, але ніким всерйоз не визнавалися. Лініями вододілів, точніше розколів ставали фронти, на яких у двобої сходилися сили із заздалегідь нерівними можливостями. Оскільки перевага кожного разу і чимдалі визначніше виявлялася на боці тих, хто рішуче виступав за невідкладні зміни соціального змісту й характеру, національно-визвольному табору щоразу доводилося вдаватися до пошуку допомоги із зовні, що не лише не приносило стратегічної переваги, а ще й наносило велетенську ідеологічну шкоду, налаштовуючи рядових учасників руху проти керівництва, звинувачуваного (і часто небезпідставного) у запроданстві, зраді національних інтересів.

Одним словом, розраховувати на перемогу в умовах революційної доби, яка сплела в тугий клубок різні за змістом, цілями завдання, було неможливо. Й ті, хто не розумів цього, об'єктивно були приречені на поразку. Така ж поразка оберталася велетенськими бідами, численними жертвами для тих, хто втягувався у боротьбу і щиро вірив у найсвітліші й найгуманніші ідеали.

З погляду вищевикладеного не можна пристати до оцінки М.Поповича, згідно якої «Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях національної солідарності», який привів зрештою до поразки через розкол української еліти «від самого початку і до самого кінця» [50,220].

Не вдаючись в абстрактну дискусію про співвідношення об'єктивних і суб'єктивних чинників історичного процесу, закономірностей здійснення революцій, продовжимо слідкувати за цікавими думками одного з провідних науковців - гуманітаріїв сучасності.

Вважаючи С. Петлюру «найвизначнішою історичною постаттю» на шляху завоювання національної державної незалежності, поважаючи в його поведінці відданість національно-визвольним цінностям, М.Попович між тим неодноразово відзначає його нездатність адекватно оцінювати дійсність, реалістично мислити і діяти: «Людина практично метка і розумна, Петлюра в охопленні ситуації в цілому часто видавав собі самому бажане за дійсне. ...Петлюра ніяк не міг сприйняти реальної картини отаманного всевладдя... Петлюра літав у хмарах... Винниченко та інші національно-соціалістичні політики цілком вірно вбачали слабкість національної держави в тому, що за нею не йдуть маси. Петлюра не бачив інших причин поразки, крім недисциплінованості і неслухняності виконавців» і т. ін. [50,211,215,216].

Коли ж особистість з такими, прямо слід сказати, непростими, а то й недосконалими даними, опинилася на чолі великої держави з багатомільйонним народом, це не могло не стати суб'єктивною складовою загального програшного результату всієї боротьби.

Зроблені М. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспондуються із заключеннями В.Савченка про те, що найбільше здобутки С. Петлюра мав у боротьбі з суперниками, у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї, чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся перетворення вищого колективного державного органа на єдиновладдя.

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми, намагаючись не лише констатувати факти, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією. Егоцентризм не тотожний егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крихтою влади. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило прояв зокрема у невиправданому оптимізмі; звідси ж, можливо, і потяг до частого в його риториці жорстокого образу крові і жертви» [50,211].

Принагідно слід відзначити, що ретельно вивчивши під час рецензування цікаву монографію М. Поповича [51], історик Ю.Шаповал не втримався від спокуси повторити не лише міркування знаного філософа, але й використати ті ж цитати у власній публікації, змінивши хіба що їх компонування та подавши матеріал від свого імені [52]. Означене дозволяє не аналізувати газетного виступу, звернувши увагу хіба що на його очевидне кон'юнктурне спрямування. А ось повз іншу публікацію Ю.Шаповала пройти важко. Спочатку вона з'явилася в журналі «Генеzа», потім під дещо видозміненою назвою в збірці статей автора «Доля як історія» і, зрештою, в журналі «Критика» [53].

За жанром - це рецензія на книги Г.М. Сиваченко «Пророк не своєї вітчизни. Експатріанський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст» (К., Альтернативи, 2003. - 280 с.), В.Є. Панченка «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок та мандрівок» (К., Твім інтер, 2004. - 288 с.), С.В. Кульчицького і В.Ф. Солдатенка «Володимир Винниченко» (К., Видавничий дім «Альтернативи», 2005. - 376 с.) і В.Ф. Солдатенка «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка». - К.: Світогляд, 2005. - 349 с.).

Один з авторів, чия праця потрапила під критичний погляд Ю. Шаповала, - В. Панченко - вирішив дати автору рецензії публічну відповідь [54]. Він без труда розгадав задум Ю. Шаповала. Оскільки книги В. Панченка і Г. Сиваченко до «дискурсу новітньої історіографії» справді стосунку практично не мають, а підходи С. Кульчицького і В. Солдатенка у спільному виданні серйозно різняться (з нього рецензент використав у позитивному сприйнятті лише одну думку С. Кульчицького: «Винниченкові помилки допомагають розібратися у вирі революційних подій»), увесь критичний запал концентрується на праці «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка». При цьому В. Панченко «елегантно» відмежовує свою публікацію від останньої книги В. Солдатенка. «Прочитавши статтю, - резонує він, - я зрозумів, що її полемічне вістря влучає передусім у «серцевину» праці В. Солдатенка «Три Голгофи: політична доля

Володимира Винниченка», у якій пієтет автора перед Винниченком - політиком часом і справді набирає апологетичних форм».

І Ю. Шаповал охоче погодився з таким висновком у відповіді на міркування В.Панченка. Вважаючи, що ініціаторами розмов про роль особистостей в нашому суспільстві повинні бути «не представники державного істеблішменту та його гуманітарного сегменту», не вони «повинні вказувати, кому нам «поклонятись», а «українська еліта, інтелектуали», критик вважає, що саме цього й не спостерігається в житті нашого суспільства. «Натомість, - продовжує він, - наявні спроби політиків у суто кон'юнктурних розрахунках використати ювілейні дати того або іншого «знакового» діяча з далекого чи близького минулого. Як мені здалося, нещодавно черговою жертвою (?! - В.С.) став Володимир Винниченко, оцінки якого під перами деяких дослідників почали скидатись на необільшовицькі з блакитно-жовтим забарвленням. Це й спонукало мене написати згаданий матеріал» [55].

Що ж, які оцінки не влаштовують Ю. Шаповала, заявлено прямо й відверто. Втім не лише не влаштовує, а й, як виявляється, глибоко ранить. На сторінках того ж таки «Дня» він скаржився: «Я написав рецензію на чотири книги про Володимира Винниченка, який очолював уряд. Це - відомий український письменник, відомий діяч, якого, до речі, критикував Ленін... (залишається лише подивуватися, як в ідейній полеміці Ю. Шаповал знову випливає «на круги своя», вдаючись до аргументів-авторитетів, про котрі, як гадалось, назавжди забув, проти яких так войовничо виступав останні півтора десятиліття; а може дивуватися та ніяковіти й не треба - в хід можна безпринципно пускати все без розбору - було б досягнуто бажаного враження-результату). Так ось, в прочитаних мною книгах я побачив, як Винниченко (якого раніше зображували невдахою, націоналістом, авантюристом) раптом почали називати одним з батьків нації. Це для мене катастрофа» (? - В.С.)» [56]. Можна зауважити, що сучасна історіографія дає масу значно серйозніших приводів для катастроф.

Щоправда, залишається неясним, до якої з двох категорій визначених ним мисливців (нинішньою термінологією, мабуть - кіллерів), котрі полюють на «жертв», відноситься автор «Трьох Голгоф... «.

Тут доведеться пригадати, що перед названою книгою вийшла інша праця В. Солдатенка «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень» [57], яку має у власній бібліотеці, добре знає, однак, гадається, не без умислу, не згадує в своєму огляді Ю. Шаповал. Книга має два важливих структурних підрозділи: «Мій Винниченко: шлях до нього (нарис вступу)» і «Чому я бороню Винниченка? (нотатки замість післямови)» [57,5-12,273-301].

У вступному нарисі, достатньо прозоро роз'яснено, чому випускаючи книгу разом з С. Кульчицьким, В. Солдатенко, не вдовольнившись нею, вирішив вдатись до одноосібного видання: якщо будь-хто без труда вловлює різницю у підходах до оцінки В.Винниченка співавторами, то, природно, останні з цим зіткнулися ще на стадії підготовки рукопису. Справедливості ради слід зазначити, що досвідчений дослідник, автор понад тисячі публікацій С. Кульчицький, який від Інституту історії України НАН України курирує весь проект «Особистість і доба», запросивши до співпраці В. Солдатенка, добре знав про різницю у поглядах на предмет аналізу й апріорі запропонував певну структурну інновацію - замість традиційного спільного вступу - паралельні нариси співавторів. Не вбачаючи в тому жодної крамоли, він вважав, що тим буде лише з яскравим унаочненням представлено сучасну історіографічну ситуацію з дослідженням життєвого і творчого шляху, суспільно-політичної й громадської діяльності однієї з непересічних особистостей української історії ХХ ст.

А у заключному розділі книги «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень» по-суті дано відповідь практично на всі поставлені Ю. Шаповалом питання, спростовано висунуті ним закиди. Правий В. Панченко: нічого нового рецензент не спродукував, лише повторивши настільки ж давні, наскільки й більшою мірою несправедливі претензії до В. Винниченка, надумані звинувачення. Некореспондована безпосередньо з книгою В. Солдатенка згадка про Д. Яневського в його публікації з цього погляду зайвий раз демонструє: мабуть, не усвідомлюючи того, М. Шаповал опинився десь позаду відомого циніка з непотамованою жадобою епатажу суспільної свідомості.

Можливо, з огляду на вищесказане, відсилаючи допитливих читачів до дотичних сюжетів книги, варто було б і завершити звертання до журнальних і газетних виступів Ю. Шаповала. Однак комусь такий варіант ведення публічної полеміки може видатись абстрактним, або й, навіть, спробою уникнути розмови на конкретному зрізі. Тому, загалом не вважаючи її скільки-небудь продуктивною (а для себе особисто й цікавою), гадається слід усе ж визнати пропоновану відповідь вимушено необхідною.

Рецензенту добре відомі обставини й мотивація появи книги «Три Голгофи...». Власне, їх зрозуміє кожен, хто прочитає книгу, не проходячи повз передмову й додатки.

Виконуючи Постанову Верховної Ради України «Про відзначення 125-річчя з дня народження видатного громадського, політичного діяча і письменника Володимира Винниченка» [58,3-4], народний депутат України віце-президент НАН України академік І.Ф. Курас, якого було визначено доповідачем на запланованих урочистих зборах громадськості, а також на основі протокольного доручення Кабінету Міністрів покладено відповідальність за підготовку цих зборів (разом з Міністерством культури і туризму України), одним із підготовчих заходів запропонував видати книгу про В. Винниченка, яку можна було б подарувати всім учасникам зборів. Відповідне прохання-доручення й було зроблено В. Солдатенку. При цьому, враховуючи дефіцит часу, були висловлені певні міркування-рекомендації. Серед них - взяти за основу попередню книгу (її наклад було реалізовано, в пресі з'явились схвальні відгуки, а Президія Українського фонду культури вирішила відзначити автора Міжнародною премією імені Володимира Винниченка. В числі побажань ішлося про незмінність принципових підходів і оцінок, хоча висловлювались слушні сумніви у доцільності збереження в ювілейному, подарунковому виданні гострополемічних історіографічних сюжетів, не надто цікавих, а почасти й важкозрозумілих пересічному читачеві прізвищ полемістів, вся «заслуга» яких полягала в нападках на В. Винниченка, до рівня якого вони й наближено не піднімались.

Взявши до відома викладені настанови-міркування, автор зовсім по-новому переробив вступ і заключення, вніс деякі, в тому числі композиційні зміни в змістовну частину і для підсилення переконливості запропонованих висновків і оцінок знайшов за доцільне включити до книги достатньо розлогі документальні додатки (процес цілком зрозумілий для науковця, що в кожній наступній праці прагне робити нові кроки в осягненні історичної істини, в підйомі на порівняно вищий рівень аргументації тощо).

Можливо, відзначені видавничі трансформації були розцінені Ю. Шаповалом за відхід від бажання й надалі продовжувати дискусії, що між тим не вщухали навколо імені й спадку В. Винниченка. А, можливо, так легше було зробити вигляд, що «не помітив» уже сформульованих відповідей на питання, які лише зібрався публічно поставити.

Не можна пройти й повз те, до яких прийомів вдається критик, щоб довести свою правоту. «Валерій Солдатенко у своїй книзі констатує той факт, що нешироким залишається коло тих, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття», - абсолютно точно передає думку Ю. Шаповал і, зробивши посилання на відповідну сторінку, додає уже від себе: «І на те є підстави. На них у Солдатенковій книзі докладно і переконливо вказано» [53,147].

Зауважимо спочатку, що відповідні рядки В. Солдатенка насправді мають наступний вигляд: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціальний прогрес Вітчизни» [58,266].

Ю. Шаповал же, замінивши більшу частину речення двома власними фразами, без тіні сумніву, продовжує: «Мало не у всіх суспільно-значущих починаннях Винниченко зазнав невдач. Не зміг довести до завершення і реалізації жодного масштабного задуму. Не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська соціал-демократична робітнича партія, біля витоків якої він стояв, а потім тривалий час був лідером. Не змогла завоювати авторитету, відійшла у небуття і створена ним Закордонна організація Української комуністичної партії. Театральним, у найгіршому сенсі слова, але трагічним по суті виявився фінал Української Центральної Ради, одним із керівників якої упродовж більшої частини терміну існування був Винниченко. У критичний для Української революції і УНР момент - у січні 1918 р. - він залишив головування в Генеральному Секретаріаті - першому національному уряді ХХ століття.

Малорезультативними, а значною мірою й невдалими виявилися переговори з Тимчасовим урядом, коли делегації до Петрограда очолював Винниченко. Поразкою завершився конфлікт з ленінським Раднаркомом, однією з ключових дійових осіб якого був він же. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу, одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був Винниченко.

Йому не довелося довго очолювати Директорію УНР, а замість планів створення Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад в Україні запанував відразливий режим отаманщини, що дестабілізував державність із середини і не зміг протистояти більшовицькій навалі. Не збулися плани союзу УНР з совєтською Росією проти інших держав і блоків, не вдалося домовитися про умови співпраці з керівництвом УСРР у 1920 р.» [53,147].

Будь-хто може порівняти наведені абзаци з книгою В. Солдатенка і знайти, що, за винятком кількох не надто принципових випущених або редакційно змінених слів, майже все передається адекватно. Хіба що є невеличкі, хоча й прикметні різночитання, підкреслені автором цих рядків. Так, фраза «Театральним у найгіршому сенсі слова, але трагічним по суті виявився фінал Української Центральної Ради» в книзі має «менш барвистий» вигляд: «Гірким виявився фінал Центральної Ради». Слова «конфлікт з РНК РСФСР» рецензент замінив на «конфлікт з ленінським РНК», а до слів «режим отаманщини» додав ще й характеристику «відразливий»; фразу «натиску радянської влади» змінено на «більшовицької навали»; замість «радянською Росією» вжито словосполучення «совєтською Росією», а «проти імперіалістичного світу» трансформувалося в термін «проти інших держав і блоків».

Дякувати за такі «доповнення» і «уточнення», вочевидь, не варто. Уже хоча б тому, що погоджуватися зі спотвореннями літературної мови, далекої від часів «холодної війни», «непідозрілою лексикою», яка між тим яскраво демонструє неприховане, настирне бажання «приписатись» до одного з «часом непримиренних таборів» [53,144-145], науковцеві не личить.

Однак, ще більше не варто сприймати у подальшому ключі абсолютно усе написане. Адже практично процитованим Ю. Шаповалом трьом абзацам у книзі В. Солдатенка передують три коротких слова, що докорінно змінюють сенс написаного: «На перший погляд», а вже потім, починаючи зі слів «мало не у всіх суспільно-значимих починаннях...» і далі по тексту. Сумлінний, чесний дослідник, гадається, ні за яких обставин не вдався б до подібної «операції». Принаймні першу фразу розпочав би з трьох крапок...

Не менш характерно, чим закінчується зачеплений критиком сюжет в аналізованій книзі: «Багато з чим у наведених констатаціях, безперечно, варто погодитись. Вони безспірні. Однак навряд чи виправдано обмежуватися сказаним, тим більше видавати їх за істину в останній інстанції.

Заглиблення в проблему вимагає з'ясування значної низки питань, відповіді на які здатні істотно доповнити, здавалось би, очевидні висновки, скоригувати достатньо поширені уяви, почасти й спростувати їх.

Якщо спеціально поставити питання кардинально огрублено - що особливо «не подобається» критикам у діяльності В. Винниченка, гнівно й лайливо засуджується ними, виявиться, що це, передусім, наступні наріжні моменти, висхідні позиції.

- Народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція у напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади.

- Тяжіння до радикальних, революційних методів розв'язання нагальних суспільних суперечностей, неувага до реформістських, еволюційних можливостей суспільного поступу, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації.

- Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів - історизму, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон'юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького принципу - наукової об'єктивності» [58,267].

І на довершення сказаного висновки з урахуванням усім добре відомих фактів політичної біографії В. Винниченка та вищезазначених констатацій:

« - Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

- Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу.

- Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів.

- Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

- Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі»[58,274-275].

Сказане видається достатньо продуманим, виваженим, всебічним, якщо, звісно, не виривати його із загального контексту книги та ще й свавільно препарувати. Втім така уже, мабуть, методика, без якої не може обійтись Ю. Шаповал. Вищенаведене - не окремий, прикрий виняток, а правило його роботи.

Щоб не марнословити, достатньо поглянути буквально на наступний абзац критичного виступу. Тут уже з тексту книги виривається фраза: «Саме рукою В.Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства», супроводжувана емоційними й малозрозумілими запитаннями: «Для кого все це написано і кого це має ввести в оману? Якщо створюються такого роду міфи, від яких тхне дон- цовськими апокрифами, то яка мета такого новітнього міфотворення?» [53,147-148].

Нічого робити - треба знову звертатись до необкарнаного сюжету. «Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він (В. Винниченко - В.С.) дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В. Винниченко був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очолив її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Він був не просто причетним до висхідних, визначальних, справді доленосних і, розуміється, найважчих, найвідповідальніших кроків великого європейського народу назустріч торжеству історичної справедливості. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства (підкреслено вирвану Ю. Шаповалом фразу - В.С.). Йдеться про перші три Універсали Центральної Ради. Зокрема, третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Подібні документи, такі акції - це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. А ім'я діяча, з яким вони пов'язані, навічно стає національним символом, а то й перетворюється на священне. Як тут з гіркотою і болем не згадати, що одна з останніх книг про В.Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни».

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В.Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна достатньо переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний і прогресивний шлях. Демократична («народоправча») республіка (а саме такою за задумом і сутністю й була УНР) і донині залишається ідеалом, оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють усі передові соціуми, разом із ним - український народ» [58,268-269].

Хотілось би в стилі Ю. Шаповала, своєю чергою запитати: де в наведеному можна знайти невідповідність істині, фактам, документам? Невже не В.Винниченко очолював ті органи Української революції, які здійснювали реальні кроки по відродженню державності? Невже не рукою В. Винниченка писались перші три Універсали, які вже тому мабуть і викликають таке роздражнення, що кваліфікація їх віхами національного поступу оголошується міфотворчістю? Питання, звісно, риторичні. А ось над питанням, чим і від чого «тхне» Ю. Шаповалу, варто було б подумати й пошукати іншого адресата своїх звинувачень.

Сердитого критика чомусь особливо обурило відверте зізнання В. Солдатенка, та ще й на самому початку книги про те, що він має певні підстави й надії віднести себе до шанувальників непересічної особистості й різнобічних талантів В. Винниченка. Для будь-якого наукового історичного видання бодай короткий сюжет з принциповою фаховою історіографічною оцінкою стану розробки проблеми, визначенням позиції, методологічних засад, яких дотримується автор, давно стали традиційними. Подібний елемент видавався тим більше виправданим у праці «Три Голгофи...», оскільки для В. Солдатенка це була за порівняно короткий відтинок часу вже третя книга про видатного українського діяча. Цьому передувало тривале й ретельне, за необхідності - порівняльне вивчення документів власне про В. Винниченка, про багатьох його сучасників з різних політичних таборів. Не одне десятиліття аналізувалась епоха, зокрема революційний злам 1917-1920 років. Засвоювались набутки праць як колег-істориків, так і представників інших галузей знання, в тому числі й літературознавців, письменників, художників. А відтак сформувалася цілком ясна й чітка уява, що автор хоче написати на основі достатньо грунтовного опанування предметом дослідження. До речі, хоча й не без загрози накликати на себе додаткову біду, варто зауважити, чи, точніше припустити, що крім вступу і заключення «Трьох Голгоф...» решти підрозділів, тобто основного змісту книги, Ю. Шаповал не читав. Таке враження виникає не лише тому, що на них не робиться посилань, не згадується сюжетів, положень. Просто за аналогією з тим, яку методу сподобав і демонструє рецензент, він не менш емоційно міг би відреагувати ще на чималу кількість конкретних фактів, їх оцінку, узагальнення.

Втім, можливою могла б бути й інша реакція, зокрема при уважному, неупередженому аналізі архівних документів додатку. Вони б допомогали зрозуміти В.Винниченка як політика-реаліста, таланти якого дозволили йому набагато раніше за інших точно передбачити детермінованість соціалістично-федералістичної перспективи України й одному з перших розгорнути глибоко патріотичну, настільки ж самовіддану боротьбу за «українськість» України. Це ж один зі стрижнів історичної генези українства на цілу добу... А тут знову заяложені, просякнуті нафталіном тези про те, начебто в 1920 році В. Винниченко «принизливо «романсував» з більшовиками, виторговуючи для себе гарантії і пільги, яких для нього, «українського націоналіста», просто бути не могло» [53,145].

Однак подібні сподівання щодо Ю. Шаповала й таких, як він, мабуть марні, невиправно-утопічні, кожен працює, як може. Однак, перш ніж на основі поверхового ознайомлення тільки з чотирма працями і лише про одного художника й політика робити відповідальні висновки про «глибоку інтерпраційну кризу (? - В.С.) серед дослідників біографій діячів української історії», зневажливо оцінювати «плоди того політичного «винниченкознавства», що їх публіка (?! - В.С.) отримала останніми роками»[53,148], бажано б побільше почитати про В. Винниченка, дати собі труд зрозуміти його, розібратись у мотивації вчинків, поведінки.

Та ще й подумати над тим, до кого й до чого більше пасує кліше про «кризу» жанру. Читаючи Ю. Шаповала, весь час ловиш себе на думці, що цей історик вперто бачить лише те, що хоче бачити, і з гідною подиву полегкістю відмітає з творчості людей, яких бере собі в «союзники», все те, що йому «не підходить». Невже при цьому не спрацьовують «моральні гальма», не зароджується думка, що спотворюється справжня позиція тих, кого так цинічно «використовують». Взяти хоча б І. Лисяка-Рудницького. Узагальнююча оцінка ним В.Винниченка така: він виявився «однією з найталановитіших і найколоритніших постатей в українській історії першої половини ХХ століття» [59,95].

Однак Ю. Шаповал начебто «не помічає» цієї комплексної, інтегральної оцінки й натомість відфільтровує з твору відомого історика фрази про «великі недоліки» В. Винниченка, які насправді торкаються однієї сторони спадщини діяча - якостей його публіцистичних творів, абсолютизує кілька, як завжди, вирваних з контексту слів щодо характеру, темпераменту, особливостей інтелекту й намагається сформувати у читачів враження про особистість В.Винниченка в цілому, його місце в історичному, зокрема в культурному поступі нації. Як це не прикро, але доводиться констатувати, що, подібно до інших випадків, це типовий фальсифікаторський прийом. Однак мабуть над засобами не дуже задумуються, якщо ставлять мету й за будь-яку ціну хочуть її досягти.

Торкаючись моральних аспектів сучасної дослідницької й публіцистичної практики, не можна пройти й повз наступне. Беручись за перо, щоб не тільки покритикувати В. Солдатенка за те, що він буцімто підносить «неефективного політика» на зовсім незаслужену височінь і, не маючи в арсеналі скільки-небудь переконливих аргументів, гадається можна було б врахувати точку зору людей, які впродовж десятиліть глибоко фахово, фундаментально вивчали різні сторони діяльності й спадку В. Винниченка. Йдеться, зокрема, про трьох академіків НАНУ, трьох Народних депутатів України, трьох особистостей, які, належачи до різних партійно-політичних таборів, є (на жаль, один із них передчасно пішов із життя) своєрідним колективним камертоном моральної чистоти, совісті сучасного українського суспільства - І.Ф. Кураса, М.Г. Жулинського і Б.І. Олійника. Зігнорувати їх думку, документально представлену в «Трьох Голгофах...» [60], а ще в їх численних виступах у засобах масової інформації, на урочистостях з нагоди 125-річчя від дня народження В. Винниченка, значить виявити якості, котрі міряти позитивними категоріями моралі важко. Для того, щоб зважитись на таке, гадається, слід попередньо нагромадити й точно оцінити хоча б скільки-небудь співмірні контраргументи.

Однак, для Ю. Шаповала ні моральних, ні фахових авторитетів мабуть не існує. Чого тільки варті претензії до новітнього державного керівництва, яке віддавало свої симпатії «такому плутанику і невдасі (але начебто непоганому письменнику), як Володимир Винниченко» [53,145]. Це «начебто непоганому» без тіні сумління виплескується на папір після зачарованих оцінок Винниченкової художньої творчості І. Франком і М. Коцюбинським, Є. Чикаленком і М. Скрипником, М. Хвильовим і Г. Костюком, С. Погорілим і П. Федченком, М. Жулинським і Б. Олійником. Де вже тут зважати на багаторічні докторські дослідження Г. Сиваченко і В. Панченка?!

А зважити б не завадило. І якщо для багатьох сьогодні справді «немає пророка у своїй Вітчизні», можна звернутися до авторитетного свідчення професора Манітобського університету Семена Погорілого. «Винниченкові твори, - стверджує він в одній з фундаментальних студій, - і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі. Це засвідчили до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували в свій час такі критики, як Леся Українка, І. Свєнціцький, О.І. Білецький, М. Зеров, І. Борщак та інші» [61,7].

Прискіпливий читач помітить, що посилання зроблено на с. 7 двох- сотсторінкового твору і вгадає - це теза з «Передмови», де заявлено й про загальну оцінку В.Винниченка й про позицію С. Погорілого щодо творчості В. Винниченка. І ніхто в тому «крамоли» не вбачає, а раз В. Солдатенко зважився сказати щось подібне, сформулював «засадничий, висхідний постулат», то, за Ю. Шаповалом це вже упередження, яке надалі не може привести до об'єктивного дослідження [53,145]. Чому??? Чи шанування загальновизнаного таланту - то «кримінал»???

Мабуть, ті, хто читатимуть Ю. Шаповала і порівнюватимуть з написаним С. Погорілим (та й іншими літературознавцями, театрознавцями) не пройдуть повз епізоди, де американський професор з посиланнями на конкретні тексти, їх цитування говорить про позитивне ставлення Лесі Українки до творчості В. Винниченка. Натомість Ю. Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові дані на великого артиста», глузливо вбачає «артистизм» у одному з винниченкових щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведінку В. Винниченка, з одного боку некоректно використавши авторитет Лесі Українки для власної прагматичної мети, а з іншої - подаючи слова В. Винниченка в самозасуджуючому контексті, тоді як насправді міркування видатного мислителя і художника слушні, справедливі, діалектичні. Хіба що діалектика чимось «завинила» перед Ю. Шаповалом? Але ж за суттю маємо справу з подвійним пересмикуванням - по-простому - з шахрайством.

Не хочеться втягуватися в зав'язану В. Панченком дискусію з Ю. Шаповалом щодо того, хто в багатовіковій українській історії може вважатися «ефективним політиком», які взагалі критерії цього поняття. Однак ніяк не можна хоча б побіжно не відреагувати на найголовніше - якщо для Ю. Шаповала з трудом знайшовся лише один «ефективний політик», згадка ім'я якого в цьому ключі викликає у сучасників переважно подив та іронію, самі-собою виникають питання - можливо слід все ж серйозно подумати над критеріями, перш ніж на їх основі давати сумнівні оцінки.

Однак, можна припустити, що все вищевикладене Ю. Шаповалу ні до чого. В нього є мета і він іде до неї «напролом». Він, приміром, вичитує у Г. Сиваченко: «Володимир Винниченко посідає в історії української культури та національно-державного відродження виняткове місце. Важко, ба й навіть неможливо, поставити поряд із ним когось із навіть найбільших сучасників». І це буквально виводить його з рівноваги. Рецензент в черговий раз вибухає гнівом і... проговорюється: «Насамперед, для мене не зрозуміло, чому ж не можна нікого поставити поруч із Винниченком? Можна ще й як! (звучить мало не погрозливо - В.С.). Досить згадати лише Симона Петлюру чи навіть уже згаданого Михайла Грушевського» [53,145]. Слово «навіть» звертає на себе увагу не лише тим, що, як вставне, згідно граматичних правил, мало б бути виділеним комами, а тому, що Ю. Шаповал благосхильно спускається до того, щоб «крізь зуби» визнати якусь там роль у суспільному прогресі й М. Грушевського. А ось щодо С. Петлюри - тут і мови не може бути - його можна ставити поряд беззастережно. Ну що тут скажеш?! Вочевидь так нестримно хочеться звеличити свого кумира, що С. Петлюра вивищується аж до рівня... «неефективного політика», «плутаника і невдахи» (і всі інші принизливо-лайливі епітети на адресу В. Винниченка). Як мовиться - «неув'язочка вийшла». Далі, звісно, втрачається будь-який сенс говорити, скажімо, про «виняткове місце» С. Петлюри в «історії української культури» тощо.

Вищевідзначене не дозволяє погодитися з оцінкою Є. Панченка, який назвав рецензії Ю. Шаповала «добротною інтелектуальною провокацією» [62].

Відчуваючи брак компетенції в кваліфікації провокацій (що, як мовиться, «проходить по іншому відомству»), гадається можна обмежитись анекдотом, чого не допускалось автором даних рядків ніколи в жодній з публікацій, не говорячи вже про суто наукову продукцію. Та якщо поважні видавництва охоче дозволяють це Ю. Шаповалу (хай навіть з посиланням на класиків), що останнім часом вважається мало не хорошим тоном, то щоб «не відстати від моди» й говорити звичною й зрозумілою для рецензента мовою, видається можливим скористатись таким же прийомом (полемізувати - так полемізувати! - на будь-якому рівні).

Отже, один чоловік запитує іншого: «Твоя дружина сексапільна?» Відповідь: «Щодо сексу сказати важко. А ось пиляє!..» Щось подібне, мабуть, і з тією «добротною інтелектуальною провокацією», котру Ю. Шаповал схопив як рятівну підказку при першій же скільки-небудь серйозній розмові.

Загалом же в науці краще вести мову без адаптації визначень до кримінально-політичного сленгу. Тоді на думку приходить інше сумне визначення-оцінка: примітивна, злісна фальсифікація, а біля її публікації доречною була б примітка: «Обережно - бруд!»

І на останок про те, що найбільше турбує Ю. Шаповала і його однодумців - те, що чимало лідерів національно-визвольного руху, українського відродження під впливом політичного досвіду, дбаючи передусім про інтереси народу, опинялись у таборі українського комунізму.