Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Тут мабуть нічого не вдіяти. Чим чесніше, об'єктивніше, порядніше будуть поводити себе науковці, які досліджують перші десятиліття ХХ ст. української історії, тим сильніше вони відчуватимуть потребу у відповіді на питання: чому такі обдаровані особистості як В. Винниченко (а таких було немало), «йшли в революцію», ставали членами соціалістичних партій, значна частина яких упродовж революційної доби еволюціонувала на комуністичні позиції. Тобто послідовні прибічники соціального й національного прогресу українства до жовто-блакитних кольорів з неминучістю додавали червоні. З цього приводу можна переживати, можна непокоїтись, можна лаятись, однак кінець-кінцем доведеться визнати, що так склалось незалежно від чиєї б то не було волі тоді і не варто свавільно переінакшувати історію нині. Краще зрозуміти причини, сутність непростого феномена, ніж намагатись здискредитувати його.

Реагуючи ж на заклики Ю. Шаповала бути оптимістами, можна висловити кілька міркувань, котрі, як видається, можуть допомогти у підвищенні якостей історичної біографістики, принаймні (й особливо) одного з найскладніших періодів - революційної доби 1917-1920 років.

Надзвичайно важливо продовжити розпочатий пошук власної системи координат для загальної концепції історії національно-демократичних революцій. Незважаючи на те, що апріорі більшість фахівців визнають за пріоритетну точку відліку український інтерес, на практиці застосовують здебільшого невідповідні національній природі, чужі схеми: проросійські й антиросійські, пропольські й антипольські, пронімецькі й антинімецькі, проантантівські й антиантантівські, чи ж то - проамериканські й антиамериканські, пронатівські й антинатівські тощо. Ті ж, де відправним моментом був би справді український інтерес, все ще доводять своє право на доцільність. Однак, лише обравши відправним власний, національний чинник і послідовно слідуючи вимогам конкретно-історичного підходу, можна врешті збагнути, що в різних обставинах саме українська ідея, українська справа були путівною зорею, яка вказувала шлях, надихала на дії Б. Хмельницького і І. Мазепу, І. Виговського і П. Орлика, М. Грушевського і М. Міхновського, В. Винниченка і П. Скоропадського, С. Петлюру і Є. Петрушевича... Це зовсім не значить, що всіх їх варто урівняти в оцінках історичної значимості, чи вивести поза будь-яке критичне поле. Однак, мабуть, варто припинити їх протиставляти одного-одному, розводячи на різні полюси. Що ж до їх взаємостосунків, то слід прагнути неупередженості, виваженості, аргументованості, по-можливості, виключаючи суб'єктивізм, особисті симпатії й антипатії, т. ін.

Звісно, позитивний ефект має дати застосування подібних критеріїв не лише щодо згаданих політичних діячів, а й значно ширшого, по можливості, якнайширшого кола учасників національно-демократичних революцій. На сьогодні у вітчизняній історіографії оформилася парадоксальна ситуація, коли, здається, в Українських революціях не було жодного помітного функціонера, якого б не спробували здискредитувати, звинуватити у багатьох гріхах як дійсних, так і, часто, вигаданих. Кінцевий ефект, не просто непривабливий, він неповноцінний і, з морально-психологічної точки зору несе в собі негативний етично-виховний заряд.

Історіографічний досвід останніх років з повною силою засвідчив, наскільки важливі для історика не лише наукова, а й моральна позиція. Особливо високі вимоги до моральних якостей дослідника висуває вивчення переламних етапів суспільного розвитку, коли надзвичайної ваги набувають особистісні орієнтації в проблемах добра і зла, гуманізму й нелюдяності, честі й негідності, справедливості й паразитизму, істинності й оманності. В моменти збудження, вирування пристрастей, коли людина нерідко потрапляє в екзістенціальну ситуацію і неодмінно має робити життєвий вибір (часто усвідомлюючи неможливість змінити, навіть вплинути на непідвладні процеси), принципового значення набуває, з якими мірками підходити до оцінки вчинків індивідуумів, різних їх груп, глибинної мотивації, зумовленості кроків, поведінки.

Навіяна новітньою кон'юнктурою зневага до діячів, організацій, які в критичні моменти віддавали пріоритет загальнолюдським, національним інтересам і цінностям над особистими, жертвували індивідуальними вигодами заради суспільного прогресу, ставили завдання досягнення загального добробуту вище за власний, що пронизує чимало праць про революційні події, засвідчує: справді науковому розумінню минулого, його виваженим, ґрунтовним оцінкам це лише заважає, веде в бік від істиного, повноцінного знання.

Як з'ясувалося, поважне ставлення до історичних діячів, які зробили перші, фізично й морально найтрудніші й водночас найдоленосніші кроки до відродження нації у всіх сферах життя після довгих століть залежного, бездержавного існування, не прищеплюється самопливом, вимагає суспільної турботи.

Слід зауважити - виховання моральних якостей важливе не лише для молодих науковців, а й, як нагальний урок, витікає з поведінки тих, хто займається історичними дослідженнями уже тривалий час, однак, не маючи твердих принципів, ідейних переконань, з полегкістю змінює підходи при кожному новому кон'юнктурному політичному повороті. Наука від цього лише програє, дискредитується.

Зважаючи на вищевикладене, оцінюючи стан історіографічного освоєння проблеми ролі В. Винниченка і С. Петлюри в Українській революції як значною мірою незадовільний, суперечливий, є прямий сенс і нагальна потреба підготувати працю, в якій би паралельно були викладені факти біографії, громадсько-політичної, державницької, художньо-творчої діяльності В. Винниченка і С. Петлюри. Знайомлячись із ними, будь-хто зможе порівняти їх за ступенем обдарування, рівнем інтелекту, широтою ерудиції, життєвими принципами, вчинками, поведінкою, оцінити внесок кожного в справу українського відродження, державотворення, національну суспільно-політичну думку, науку і культуру. Це дасть об'єктивну основу для того, щоб дискусія навколо постатей двох ключових особистостей революційної доби набула граничної предметності, конкретності, фактологічно-документальної переконливості, а запропоновані висновки сприймались читачами не на віру, а могли бути підтверджені чи, навпаки, спростовані всією сукупністю добутої інформації, наявних аргументів.

винниченко петлюра революція історіографічний

Література

1. Кучерук О., Ралдугіна Т. Симон Петлюра. Голова Директорії УНР, Головний Отаман Армії УНР (1879-1926). - К., 2006. - 16 с.

2. Симоненко Р. «За що ж саме Петлюра вважається за вождя, героя, ікону?» // Комуніст України. - 2006. - № 2. - С. 112-124.

3. День. - 2006. - 1 червня.

4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т. - Т. 1. - К., 1996. - 588 с.; Т. 2. - К., 1997. - 424 с.

5. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920. Документи і матеріали. - У 2-х т. - К., 2006. - Т. 1. - 688 с.; Т. 2. - 744 с.

6. Попович М. Червоне століття. - К., 2005. - 888 с.

7. Шаповал Ю. Колір століття. Кілька думок про нову книгу Мирослава Поповича «Червоне століття» напередодні колишнього «червоного дня календаря» // Дзеркало тижня. - 2005. - 5-11 листопада.

8. Шаповал Ю. Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли // День. - 2006. - 1 червня.

9. Шаповал Ю. Володимир Винниченко: трансформація образу // «Гене7а». - 2006. - № 1(11). - С. 144-148; Його ж. Володимир Винниченко: трансформація образу у дискурсі новітньої історіографії // Шаповал Ю. Доля як історія. - К. 2006. - С. 111-122; Його ж. Винниченко без брому // Критика. - 2006. - № 8. - С. 31-33.

10. Панченко В. Суспільство відповідальне за «якість» своїх політиків... // День. - 2006. - 28 вересня.

11. Шаповал Ю. ...І за пам'ять про своїх політиків // День. - 2006. - 28 вересня.

12. Шаповал Ю. Правду говорити дуже важко не тільки в політиці, але і в історії // День. 2006. - 28 липня.

13. Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень. - К., 2005. - 324 с.

14. Солдатенко В.Ф. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. - К. - 2005.

15. Лисяк-Рудницький. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 2. - К., 1944.

16. Курас І.Ф. Передмова; Лист І.Ф. Кураса міністру культури і туризму України І.Д. Ліховому; Відзив про книгу В.Ф. Солдатенка «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень» // Солдатенко В.Ф. Три Голгофи... С. 5-6, 342-345; Лист М.Г. Жулинського до В.Ф. Солдатенка // Там само. - С. 344-345; Б.І. Олійник. Істинний соціаліст із гнізда Франка і Лесі // Там само; Літературна Україна. - 2005. - 4 серпня.

17. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. Нью-Йорк, 1981.

18. День. - 2006. - 28 вересня.

Размещено на Allbest.ru