Політичне керівництво УCPP і Кремля у 1932-1933 роках: співавтори гoлoдoмopу

Лише у першій половині 1933 року ГПУ УСРР, як зазначалося в одному з чекістських документів, викрили "диверсійну, шкідницьку діяльність агентів "Інтележенс (так у документі. Ю.Ш.) Сервіс" представників англійської фірми "Метро-Віккерс" на великих електростанціях України, контрреволюційну діяльність німецьких спеціалістів-фашистів, низку великих організацій, груп і одинаків-крадіїв у різних галузях народного господарства", "здійснили значну роботу по боротьбі зі спекуляцією, нанесли відчутний удар по зривникам радянської та колгоспної торгівлі", очистили "низку галузей промисловості, сільське господарство та заготівельні організації від антирадянських і контрреволюційних елементів" [34,арк.52].

Серйозну увагу приділяла спецслужба селу і у наступні роки. Так, 21 лютого 1935 року з'явився обіжник НКВД УСРР "про агентурну роботу по весняній сівби", який вимагав "розставити агентурно-освідомчу сітку на селі і районних закладах таким чином, щоб охопити нею всі вирішальні ділянки сівби" [35, арк. 221 зв.].

В грудні 1933 року Балицький порушив перед Постишевим клопотання про представлення до нагороди орденом Червоного Прапора керівних працівників ГПУ УСРР. У листі, зокрема, зазначалося, що "за останній рік органами ГПУ УСРР нанесено рішучого удару по контрреволюції, яка здійснювала на Україні широку руйнівну роботу... Ліквідовано найбільш великі контрреволюційні організації:

1) Українська військова організація ("УВО");

2) Польська організація військова ("ПОВ");

3) Організація українських есерів;

4) Заколот у сільському господарстві та інше".

Це, сказати б, найбільш примітні справи, а були й такі, які просто неможливо навіть перелічити. Наприклад, лише в грудні 1933 і в січні 1934 року у колгоспах України ліквідовано 85 "контрреволюційних куркульських угруповань", внаслідок чого репресовано близько 400 осіб, переважно керівних працівників [36,227].

У розпал голодомору Балицький виявляв постійне піклування про працівників свого відомства. У квітні 1933 року він, зокрема, пише С. Косіору доповідну записку, в якій повідомляє, що "з метою створення власної продовольчої бази для поліпшення побутових умов працівників ГПУ і міліції при обласних відділах... існують допоміжні господарства", а потім звертається з проханням надати їм насіннєву допомогу. Характерною є примітка Балицького: "В разі позитивного рішення ЦК питання буде мною узгоджене в Москві". Резолюція Косіора була такою: "Підтримати перед ЦК ВКП(б) прохання ГПУ УСРР про відпуск допоміжним господарствам і радгоспам насіннєвої допомоги". І наступної весни, через рік, Політбюро ЦК КП(б)У буде допомагати ГПУ. За рішенням від 23 квітня 1934 року для радгоспів ГПУ, на пересів вимерзлої озимини, з республіканського фонду було відпущено: проса 900 пудів, гречки 600, кукурудзи 300, соняшника 120 пудів [36,203].

Так жили ті, хто ліквідував "прорив" на селі. А як жило саме село?

7. Друге кріпосне право

Долю селян визначав не лише голод, а й ще один важливий фактор. Зрозуміло, долю тих, хто вижив. Йдеться про запровадження паспортної системи. Як відомо, ще 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР ухвалили спільну постанову "Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів", а 31 грудня того самого року відповідну постанову прийняли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УСРР.

Саме тому дехто і вважає, що з того часу селянам і не видавали паспорти. Тим часом формально це рішення було ухвалено у 1933-му. 28 квітня з'явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті "Известия". Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають "у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС". У постанові спеціально було обумовлено, що "громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують" [37,107].Облік населення у цих місцевостях провадився за поселенськими списками сіл і селищними радами під контролем районних управлінь робітничо-селянської міліції.

В літературі часто вживають формулу "випробування часом". Цього разу без неї просто не можна обійтись. Минуть роки і у квітні 1967 року у записці до ЦК КПРС заступник Голови Ради Міністрів СРСР Д.Полянський (він опікувався сільським господарством) запропонує видавати паспорти і громадянам у сільській місцевості, чисельність яких сягала майже 58 мільйонів (віком 16 років і доросліше), що складало 37% всіх громадян СРСР [37,114]. Після обговорення на Політбюро ЦК КПРС питання вирішили "тимчасово зняти".

12 червня 1969 року записку про необхідність удосконалення паспортної системи надіслав до ЦК КПРС міністр внутрішніх справ М. Щолоков. І знов рішення "тимчасово відклали" [37,114-116].

Нарешті, 1 червня 1973 року М. Щолоков надіслав до ЦК КПРС ще одну записку, в якій повторював ідеї попередньої записки і наполягав на тому, що визріли "умови для видачі паспортів і сільському населенню, що призведе до ліквідації різниці у правовому становищі громадян СРСР у частині документування їх паспортами" [37,116]. Цього разу було створено комісію, яка підготувала відповідні пропозиції. І ось сталося! Минуло понад 40 років і 28 серпня 1974 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило постанову "Про заходи по подальшому удосконаленню паспортної системи в СРСР", яке передбачало паспортизацію всього дорослого населення країни протягом 19761981 років [37,102]. Всім селянам почали видавати паспорти.

Однак повернімося у 1933 рік. Його початок ознаменувався спробами селян втекти від голоду, залишити рідні і знайти "хлібні" місця. Не випадково 22 січня 1933 року Сталін і Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам у зв'язку з масовим виїздом селян за межі України. В ній підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані "ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації "через селян" у північних районах СРСР против колгоспів і взагалі проти Радянської влади".

У зв'язку з цим наказувалось органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян у інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР

23 січня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про сталінсько-молотовську директиву. До всіх обкомів і облвиконкомів було надіслано додаткову, "українську" директиву, яка вимагала:

"1. Негайно вжити у кожному районі рішучі заходи до недопущення масового виїзду одноосібників, колгоспників, виходячи із розісланої по лінії ГПУ директиви Балицького.

2. Перевірити роботу різного роду вербувальників робсили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи і з вилученням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.

3. Розгорнути широку роз'яснювальну роботу серед колгоспників і одноосібників проти свавільних виїздів із залишенням господарства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони, вони будуть там заарештовуватись.

4. Вжийте заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчень РВКів (Районних виконавчих комітетів. Ю.Ш.) про право виїзду, або промислових і будівельних державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України.

Відповідні вказівки дано по лінії УпНКШС (Управління наркомату шляхів сполучення. Ю.Ш.) і транспортного ГПУ.

5. Повідомте не пізніше 6 годин вечора 24 січня коротко фактичне становище з масовим виїздом селян по вашій області" [38,арк. 115116].

Селяни, які не виїжджали, часто самі повідомляли про те, що коїлось на селі. Збереглося чимало таких "сигналів відчаю". Ось один з них, надісланий у травні 1933 року з Кам'янського району Київської області за адресою "До Харкова. До відома вищих органів" (це звучить як чехівське "На деревню дедушке", але справа не в цьому, а в суті сказаного):"Жаботинський колгосп "Нове життя". Правління поголовна банда, головний шкідник. Були усякі заяви до району, але це крім догани та дуже легких кар нічого не має, а деякі і зовсім уваги не звертають, хоч би один представник з центра приїхав та побачив нашу тяглову силу. Виснажену, мертву, що з тепер роблять у нас? Звалили весь тягар на корови колгоспників, як возку фуражу, сівбу і взагалі всю роботу, а за корма корови і людей не балакай" [39,арк.32].

Як не приховував режим сам факт голоду, але про нього знали в інших країнах. До вересня 1933 року західним кореспондентам було заборонено відвідувати Україну і Північній Кавказ. Вони могли поїхати туди лише за спеціальними дозволами, які практично не видавались. Восени 1933-го вже можна було їхати вільно, але представники місцевої влади, не заперечуючи фактів смерті населення від голоду, завжди прагнули переконати іноземних журналістів в тому, що не було масової смертності. Та із спілкування з людьми (звісно, там, де це вдавалося зробити) поставала інша картина.

21 листопада 1933 року кореспондент англійської газети "Манчестер Гардіан" писав:"Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північній Кавказ" [40,арк..62].

1 листопада 1933 року англійське агентство "Брітіш Юнайтед Прес" повідомляло:"Хоча селяни у порівнянні із західноєвропейськими масштабами все ще є страшенно бідними, але все-таки мають певну забезпечену кількість хліба на прожиття. У порівнянні з минулим роком це можна назвати добробутом.

Як цей "добробут" виглядає в дійсності, можна собі уявити. Є ознаки, що з першими морозами марево голоду вирине ще в страшнішому вигляді, ніж дотепер" [40,арк.63].

Якою ж направду була картина на селі наступного року? Щоб відповісти на це запитання, звернімося до доповідних записок, інформацій, довідок ГПУ (з 1934 року НКВД), які містили "фотографію" реальної ситуації. Хто-хто, а "органи" не стали б її спотворювати, адже писалося все для службового користування.

Ось лише один з документів, датованих травнем 1934 року, що містив аналіз перлюстрованих листів селян, що надходили з села до Червоної Армії. Цитую (мова оригіналу):"По вопросам работы колхозов и экономическому положению колхозников преобладают сообщения о недостатках хлеба на селе, опухании, смертности и случаях самоубийств на почве голода. Пишущие в ряде случаев просят красноармейцев оказать помощь присылкой продуктов.

"На сегодняшний день в нашем колхозе вся работа стоит потому что народ голодный и опухший и умирает. Многие побросали хаты и уехали. Мать больна, приезжай, иначе ты ее не увидишь. Если бы было, что кушать, то может еще пожила бы" (Лебедин, Харьковской области).

"...Хлеб колхоз не дает; хлеб отдали государству, а сами голодные и босые. У нас здесь страшный голод, много народу задавилось от голода. У нас одна женщина задавила своих 4-х детей и сама две недели пожила голодная".

"...Дорогой сын. Придется нам всем помирать с голоду, ибо в нашем хуторе очень много голодающих. Уже поели всю полову, так что умираем все. В нашем сельсовете голод кругом, трудно нам дождаться нового урожая." (Городницкий район).

"...У нас кушать нечего. Едим буряк и капусту. Помоги нам, не забывай, что твои братья умерли от голоду, пришли нам сколько сможешь хлеба".

В отдельных сообщениях пишущие, указывая на материальную необеспеченность села, советуют красноармейцам по окончании службы не возвращаться домой" [41,арк.51].

Якщо такою була ситуація навесні 1934-го року, то неважко уявити, що робилося на селі у 1932 і у 1933-му.

8. Голод і зміна акцентів в національній політиці

Ще наприкінці 1932 року сталінське керівництво "зв'язало" проблему "прориву" у сільському господарстві України з національною політикою, вимагаючи "правильного проведення" (фактично припинення) "українізації" в УСРР та на Кубані. Поступово стало зрозуміло, що крім мільйонів нікому невідомих "українських націоналістів" в особі селян режим мусить принести в жертву когось із одіозних більшовицьких керівників УСРР, діяча відомого, падіння якого могло б символізувати зміну "фішки" у національній сфері.

І тут не було краще кандидатури, ніж нарком освіти УСРР Микола Скрипник. Вперто і послідовно він обстоював лінію на "українізацію", критикував навіть Сталіна (у виступі на ХІІ з'їзді ВКП(б), дозволяв друкувати тих українських письменників, які були за межами УСРР (наприклад, Володимира Винниченка). Це Скрипнику належать слова: "...Коли справа йде про шляхи розвитку мови і коли говорять, зокрема тепер, на теперішньому відтинку часу, про протиставлення української мови російській, то ми на це відповідаємо - старі спогади про "малоросійськое наречие русского языка" на радянський терен тягнути нічого. У нас немає сумніву щодо самостійності української мови" [42,34].

Надзвичайну активність виявив Скрипник у ході підготовки та затвердження нового українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 4 вересня 1928 року і дістав назву "скрипниківського". Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити багато українських шкіл і навіть 2 технічні вузи. Скрипник наважився ставити питання про приєднання до України російських адміністративних територій, населених українцями. Називав це питання "пекучим, яке слід розв'язати". Гостро відреагував він на збірник "Власть советов за 10 лет", що вийшов друком у Ленінграді в 1927 році. М.Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади. Для Скрипника не було сумніву: Україна в змозі і повинна мати свою власну мову, літературу, мистецтво, які є не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів. Ось чому при бажанні з такої позиції наркома освіти можна було зробити "національний ухил".

Була єдина глобальна "незручність": Скрипник мав "кришталево чисту", ортодоксальну більшовицьку біографію, а після приходу більшовиків до влади активно утверджував комуністичний режим в Україні. Серед його посад: нарком внутрішніх справ УСРР (1921 р.), нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР (1922-1927 рр.), з 1927 року нарком освіти України. Причому на останню посаду призначено його було на заміну "націонал-ухильнику" Олександру Шумському за сприяння Лазаря Кагановича.

Проте все це не зупинило Постишева, який мав керуватися щодо Скрипника лінією, визначеною у Кремлі. 23 лютого 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення М.Скрипника Головою Держплану та заступником Голови Раднаркому УСРР.

Наркомом освіти був призначений Володимир Затонський, який невдовзі став членом Політбюро ЦК КП(б)У. Цим же рішенням зміцнювалися позиції такого помітного представника "команди" Постишева, як Микола Попов, на якого було покладено завдання ідеологічного забезпечення ліквідації "національного ухилу" Скрипника і який блискуче впорався із поставленним завданням. "...Коли ми тепер - підкреслював Попов, говоримо про ліквідацію відставання України в галузі сільського господарства, про розгром решток класового ворога, що проліз до наших організацій, то це завдання не можна розв'язати без рішучого виправлення помилок, допущених у національному питанні" [43,110]. Ну, а хто з як не нарком освіти мав нести відповідальність за згадані "помилки"?

Рішенням від 23 лютого 1933 року першим заступником наркома освіти було призначено Андрія Хвилю, активного погромника, відомого по боротьбі з "націонал-ухильниками" у середині 20-х років. З 28 лютого 1933 року Скрипник розпочав роботу у Держплані УСРР. а вже 4 березня Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило:"Вважати політично недоцільним випускати брошуру тов. Скрипника "Нариси Підсумків" (стенограма промови на засіданні Колегії НКОсвіти 14.02.33 р.)" [44,80-81]. Йшлося про підсумки політики "українізаці". Скрипникова оцінка якої тепер вже не цікавила владу.

23 квітня 1933 року Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства. У ній чи не вперше М. Скрипника без зайвої дипломатії було звинувачено у тому, що він "не тільки не вів боротьбу проти... буржуазно-націоналістичної лінії у питаннях створення української наукової термінології, а й сприяв цьому викривленню партійної лінії на фронті мовознавства".

Згодом журнал "Більшовик України" надрукував велику статтю А.Хвилі "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті", яка містила наступні висновки:

"1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу.

2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української та термінології на буржуазно-націоналістичні шляхи.

3. В Українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів.

4. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь-якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому.

5. Отже, потрібно.

а) припинити негайно видання всіх словників,

б) переглянути словники і всю термінологію,

в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,

г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,

д) переглянути український правопис,

е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,

ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін" [45,55].

В основу статті А. Хвиля поклав свій виступ на квітневій (1933 р.) нараді в ЦК КП(б)У з питань національної політики. З доповіддю про національну політику партії в школі виступив В. Затонський, який, зокрема, підкреслив, що "падіння числа шкіл російської нацменшості є наслідок перекручення лінії партії". Говорячи про "засміченість" працівників освіти "націоналістичними, класово-ворожими елементами", Затонський прямо назвав відповідальних:"... Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомосу" [46].

На початку 1933 року ГПУ УСРР сповістило про викриту "Українську військову організацію" ("УВО"), яка за твердженням В. Балицького, "очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві". Цю організацію з повною підставою можна назвати гумовою, адже коло її "учасників", серед яких опинилися насамперед працівники системи освіти, а згодом і представники творчої та наукової інтелігенції, збільшувалося протягом кількох років. Були обвинувачені й близькі до Скрипника особи, такі, як професор Харківського інституту профосвіти О. Бадан-Яворенко та помічник вченого секретаря Наркомосу УСРР М. Ерстенюк.

Нарешті на Пленумі ЦК КП(б)У 8-11 червня 1933 року Постишев розпочав вирішальну фазу боротьби проти Скрипника. Виступ останнього не задовольнив Постишева, адже, за його словами, "та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, я маю на увазі

Наркомос і всю систему органів освіти України, виявилася найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами. Про це треба було вам, тов. Скрипник, тут розповісти" [47,арк..34]. Тобто Постишев вимагав, щоб Скрипник розповів про те, як він сам займався розстановкою "шкідників", а відтак і займався "шкідництвом".

27 червня 1933 року у Будинку працівників освіти відбулися велелюдні збори, на яких з доповіддю виступав А. Хвиля, який наполягав на тому, що "основна причина помилок у кампанії хлібоздачі минулого року в тому, що в багатьох партійних організаціях України не було належної більшовицької пильності" [48]. Відсутність такої "пильності" доповідач приписав Інституту наукової мови при ВУАН, який нібито провадив "корисну для петлюрівців і шкідливу для українських робітників і селян контрреволюційну діяльність", а Скрипник нібито "дав змогу цим елементам прикриватись його виступами в питаннях мовознавства" [48]. Це була відкрита атака проти Скрипника, оскільки ті, хто виступав на заборах, також критикували його діяльність на посаді наркома освіти. Стало зрозуміло, що "справа Скрипника" не закінчиться лише публічним цькуванням.

17 і 26 червня, 5 і 7 липня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У розглядало варіанти документа Скрипника, в якому він повинен був "викривати" власні помилки. Всі варіанти було визнано незадовільними. Сам Скрипник зрозумів, що його загнали у глухий кут, а тому пішов із засідання 7 липня і застрелився у своєму робочому кабінеті.

На самогубство М.Скрипника із еміграції відгукнувся Володимир Винниченко. 12 липня 1933 року у своїх записках "Думки про себе на тім світі" він, зокрема, написав: "Очевидно те, на чому розійшлися останнім часом Скрипник і оці його товариші. З офіційних висказів самих оцих товаришів відомо, що розходження в них були на ґрунті національної політики. За цю нацполітику Скрипника товариші його скинули з посади наркома освіти, себто головного реалізатора, просувача цієї політики в масах, його за неї прилюдно лаяли, висміювали, глузували. Ми читали ці прилюдні глузування Постишева, посланця Москви... Коли Постишев прилюдно лає, висміює, глузує, грозиться ще дужче "погладити спину", то це вже кара, це вже виконання вироку суду, який уже відбувся десь за лаштунками..." [49,14].

На думку В. Винниченка, "Скрипник одібрав собі життя... 1) для того, щоб звернути увагу можновладців товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти брутальності, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовності й керівництва "в новому курсі нацполітики". 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика не була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих національних намірів. Бо який аргумент може бути перекональніше смерті? ...Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк, відчути пересторогу? ...Це покаже майбутня національна політика Політбюро ВКП на Україні" [49,16].

Говорячи про "новий курс нацполітики", Винниченко мав рацію, що переконливо засвідчила робота об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, який працював 18-22 листопада 1933 року. Цей Пленум став не тільки апофеозом політичної кампанії проти "скрипниківщини", а й констатував в резолюції, що "в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами". Сталін підтримав цю оцінку, згадавши у звітній доповіді на XVII з'їзді ВКП(б) у 1934 році про Україну та про "гріхопадіння" М. Скрипника. "Сперечаються, говорив він, про те, який ухил становить головну небезпеку, ухил до великоруського націоналізму чи ухил до місцевого націоналізму? ...Головну небезпеку становить той ухил, проти якого перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки.

На Україні ще зовсім недавно ухил до українського націоналізму не становив головної небезпеки, але коли перестали з ним боротися і дали йому розростися до того, що він зімкнувся з інтервенціоністами, цей ухил став головною небезпекою" [50,357].

Об'єктом боротьби із цим "ухилом" став насамперед наркомат освіти та вся система культури, освіти та науки. За повідомленням П.Постишева на згаданому листопадовому Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), "за цей час було вигнано понад двох тисяч чоловік націоналістичних елементів з системи Наркомосу, понад 300 наукових та редакторських працівників. Тільки по 8 центральних радянських установах ми вибили понад 200 чол. націоналістів та білогвардійців, які займали посади завідуючих відділами, завідуючих секторами тощо" [51,арк.141-142].

Протягом лише 1933 року в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100 % керівництва, у районних 90 %. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 тисячі вчителів були увільнені із шкіл України, як "класово-ворожі елементи". Розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів [52,83-85].

"Нам доведеться, зазначав в листопаді 1933 року В. Затонський, - і в майбутньому році на короткотермінових курсах підготовити не менше 9 тис. вчителів... Ті кадри, які у нас є, вони амортизуються. Хто з них умирає, декого ми самі виганяємо, кого ДПУ забере" [53,арк.144]. На думку нового наркома освіти, "класово-ворожих елементів" серед вчителів було 9,5 % від загальної їх кількості [53,арк.144]. І це "тільки ті вчителі, що самі пишуть в анкетах, що вони є діти куркулів, або самі куркулі, попи, петлюрівці... Брак педагогічних кадрів не дає нам можливості поставити питання, що коли ти по походженню з куркулів, чи з попів, то ми тебе звільняємо" [53,арк..144-145].

У 1933 році було прийнято новий "Український правопис", який на відміну від попереднього наближував українську мову до російської. Це прийняття супроводжувалось пошуками націоналістів у Інституті наукової мови при ВУАН. Серйозно постраждала і сама академія, оскільки Скрипник був секретарем її комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку Скрипник очолював певний час. 14 січня 1934 року на зборах партійної організації ВУАМЛІНу виступив П. Постишев, який закликав до "очищення" всіх наукових "фронтів" (філософського, економічного та ін.) від представників "українського націонал-фашизму". І таке "очищення" активно розпочали.

Не було сфери, в якій би не вели жорстоку боротьбу "націоналухильництва" чи "націоналізму". Ось лише деякі приклади. У серпні 1933 року було ухвалено постанову Раднаркому УСРР та ЦК КП(б)У "Про роботу Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук у справі підвищення врожайності", в якій констатувалась відсутність "боротьби проти буржуазних поглядів" в сільськогосподарських науках та наявність "шкідництва", засміченості "складу інститутів класове ворожими, петлюрівськими, контрреволюційними елементами" [54]. У листопаді 1933 року Постишев відзначав, що Президію ВУАСГН оновлено на 80-90 %, до того ж "понад тисячу чоловік націоналістів й білогвардійців, не рахуючи куркулів та ін. ворожі елементи", було "вибито" в системах кооперації та "Заготзерна" [51,арк.142].

Наркомат юстиції, видавництво "Української радянської енциклопедії", палата мір і вагів, кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки (насамперед Всенародна бібліотека України), Геодезичне управління, державні курси українізації ім. К.Маркса, Інститут української культури ім. Д.І. Багалія, Інститут ім. Т.Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові ці та багато інших установ зазнали тотальної "чистки".

Протягом всього 1933 року преса рясніла погромними статтями, в яких "пророблялися" інститут філософії, інститут історії ВУАМЛІН, Український науково-дослідний інститут педагогіки, всеукраїнське товариство "Педагог марксист" та інші установи. Не був обійдений увагою й "театральний фронт". До постановки заборонили 200 "націоналістичних творів" і 20 "націоналістичних" перекладів (що б це означало?!) світової класики [52,86]. Трагічно-знаковою подією стало те, що у жовтні 1933 року визначного режисера Леся Курбаса як "націоналіста" усунули від керівництва театром "Березіль", а 26 грудня цього ж року заарештували. Спочатку Л.Курбаса обвинувачували в участі в "УВО". Засуджений згодом, він загинув на Соловках, "українізація" яких активізувалася у 1932-1933 роках.

Вже початок 1933 року ознаменувався першими арештами серед письменників. Ці арешти значно посилилися після ще одного резонансного самогубства відомого письменника Миколи Хвильового (травень 1933 року).

Отже, "новий курс нацполітики" означав контрукраїнізацію, широкомасштабний погром інтелектуальних сил. На листопадовому Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У Панас Любченко заявив, що "КП(б)У прогавила оформлення націоналістичного ухилу, тому вона його не викрила і не розгромила його націоналістичної платформи. Аж після червневого пленуму, після виступу тов. Постишева ми на всю широчінь поставили питання і розгромили платформу Скрипника і його шкілки" [55,199].

Ще один учасник Пленуму, вже згаданий М. Попов у своєму виступі закликав:"Комуністи України... повинні нарешті виконати гасло нашого вождя тов. Сталіна про перетворення України на зразкову республіку..." [56,185].

Нарешті, у промові на Пленумі Павло Постишев також підкреслив "успіхи КП(б)У", тобто наслідки власної діяльності:"Саме помилки й промахи, припущені КП(б)У у здійсненні національної політики партії, були однією з головних причин прориву 1931-1932 років у сільському господарстві України. Немає сумніву у тому, що без ліквідації помилок у здійсненні національної політики партії, без розгрому націоналістичних елементів, які засіли на різних дільницях соціального будівництва на Україні, неможливо було б зліквідувати відставання її сільського господарства" [57,245].

З такими "досягненнями", помноженими на макабричні реалії голоду, відходив 1933 рік. Ще у серпні того самого року в Парижі відбулася надзвичайна конференція Соціалістичного Інтернаціоналу, присвячена останнім подіям у Західній Європі. Перед початком роботи конференції зібрався Виконком, на засіданні якого український соціал-демократ Панас Феденко звернув увагу на "страшну голодову політику російської окупаційної влади на Україні" [58,арк.42]. Представник російської соціал-демократії Рафаїл Абрамович зауважив, що "не тільки Україна, але й Поволжжя, Західний Сибір та інші області СССР голодують". На це Феденко відповів так:"...Положення в Росії значно краще, як на Україні. Україна перебуває під колоніальним визиском з боку російського правительства і в цьому відношенні голосні факти самогубства видатних комуністів-українців Скрипника, Хвильового, Стронського і інш. мають значіння протесту проти проти московської політики безоглядного визиску України" [58,арк.42 зв.].

У даному випадку йшлося про протест окремих осіб, а смерті мільйонів селян стали страшною розплатою за ту "повелительную необходимость" (Г. Петровський), що їй підкорилися партійно-державні керівники УСРР, ставши творцями голодомору.

Джерела та література

1. Постанова ЦК ВКП(б) з 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України // Більшовик України. 1933. № 3.

2. ХІІ з'їзд КП(б)У 18 23 січня 1934 р.: Стенографічний звіт. Харків, 1934.

3. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990.

4. Конквест Р. Жатва скорби. Советская коллективизация и террор голодом. London, 1988.

5. Шаповал Ю. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії. К., 2001.

6. Исаев В.Н. Соратник Сталина. М., 1999. С. 324, 328, 337; Ваксберг А.И. Царица доказательств. Вышинский и его жертвы. М., 1992 С. 333.

7. Архів Управління внутрішніх справ Харківської області, ф. 48, оп. 1, спр. 1, т. 3.

8. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. К., 1993.

9. Сталинское политбюро в 30-е годы. Сборник документов. М., 1995.

10. Державний архів Служби безпеки України (далі ДА СБУ), Одеса, спр. 25468, т. 1.

11. Васильев В. 30-е годы на Украине // Коммунист, 1990. № 17.

12. Архів Управління внутрішніх справ Харківської області, ф. 48, оп. спр. 1, т. 1.

13. ДА СБУ Колекція друкованих видань, спр.668.

14. Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення. К., 2002.

15. "Изменения паспортной системы носят принципиально важный характер". Как создавалась и развивалась паспортная система в стране // Источник. 1997. № 6.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 16, спр. 9.

17. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВОУ), ф. 388, оп. 2, спр. 653.

18. ЦДАВОУ ф. 4465, оп. 1, спр. 106.

19. ДА СБУ, Київ, ф. 16, оп. 27, спр. 3.

20. Скрипник М.О. Нариси підсумків українізації та обслуговування культурних потреб нацменшостей УСРР, зокрема російської. Промова на засіданні колегії НКО УСРР з 14.ІІ.1933 р. Харків, 1933.

21. Попов М.М. Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними // Червоний шлях. 1933. № 7.

22. Пиріг Р., Шаповал Ю. Микола Скрипник: хроніка загибелі // Політика і час. 1991 .-№4.

23. Хвиля А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті // Більшовик України. 1933. № 7-8.

24. В ЦК КП(б)У Нарада з питань національної політики // Вісті ВУЦВК. 1933. 1 травня.

25. ЦДАГОУ ф. 1, оп. 1, спр. 413.

26. Нещадно викривати й викорінювати наслідки шкідництва та націонал-опортуністичних перекручень на мовному фронті // Комуніст. 1933. 29 червня.

27. Володимир Винниченко про самогубство М.Хвильового і М. Скрипника. З неопублікованих записок В.Винниченка "Думки про себе на тім світі" // Сучасність. 1971. № 9.

28. Сталін Й.В. Звітна доповідь ХУЛІ з'їзді партії про роботу ЦК ВКП(б) 26 січня 1934 р. // Твори. Т. 13.

29. ЦДАГОУ ф. 1, оп. 1, спр. 420.

30. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція. (20-30-і роки). К., 1991.

31. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 421.

32. Комуніст. 1933. 10 серпня.

33. Любченко П.П. Вогонь по націоналістичній контрреволюції та по націонал-ухильниках // Червоний шлях. 1933. №10.

34. Попов М.М. Перетворити Україну на зразкову республіку // Червоний шлях. 1933. №10.

Размещено на Allbest.ru