Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут української археографії та джерелознавства ім.М.С. Грушевського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття

Спеціальність: Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

БОЙКО АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Київ, 2001 рік

1. АКТУАЛЬНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ

Остання чверть XVIII століття - вузловий період у розвитку Південної України. Характерними рисами його були:

- зруйнування Запорізької Січі; широкомасштабна колонізація та заселення південного краю;

- роздачі земель і виникнення нових поселень;

- зовнішньополітичні прагнення Російської держави;

- зміна традиційного устрою суспільного життя в краї;

- становлення розгалуженої торговельної мережі.

Втім, слід констатувати, що дослідження соціально-економічної історії Південної України XVIII століття перебуває в кризовому становищі.

В історичній літературі існує традиція дослідження соціально-економічної історії Південної України. Вона має, принаймні, два напрямки, в основу яких покладено різні методологічні підходи. Для дослідників першого напрямку соціально-економічна історія постає процесом формування землеробської культури, посилення товарності господарств, поширення землеробства і витіснення скотарства. Цей процес супроводжувався соціальною диференціацією селянства, руйнацією общинного укладу і розвитком буржуазних відносин. Інші дослідники схильні бачити в сільському господарстві цілеспрямовану діяльність конкретних людей з їх уявленнями, ціннісними орієнтаціями, культурними традиціями. У такому разі перед дослідником постає діяльність конкретних людей, які формують все той же процес становлення землеробської культури, сприяють товарності сільського господарства та інше.

Відходу від усталеного шаблону заважає відсутність повного уявлення про джерельну базу дослідження соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття. Специфіка фондоутворення джерел, значні втрати фондів місцевих архівів стали основою традиційного твердження щодо обмеженості джерельної бази дослідження і, як наслідок, складання традиційного кола джерел з дослідження соціально-економічної історії останньої чверті XVIII століття. Врешті, все це призводить до висновків, які не відрізняються оригінальністю і в різних варіаціях повторюють один одного. Вже з кінця XIX століття, від появи першої редакції праці Д. Багалія і перших робіт Н. Полонської-Василенко з історії господарського освоєння та заселення Південної України, висновки залишаються одними й тими ж. З цього часу кожен дослідник своїми студіями з соціально-економічної історії південного краю в черговий раз “підтверджує” висновки Н. Полонської-Василенко, О. Дружиніної, В. Голобуцького, О. Гуржія про:

1) поширення товарних відносин у селянському та поміщицькому господарствах;

2) процес соціального та майнового розшарування;

3) становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві;

4) переважання скотарства над землеробством.

Намагання вийти з кола вже заданих попередньою історіографічною традицією висновків примушує істориків шукати нові комплекси та нові підходи до аналізу історичних джерел, застосовувати нові методи дослідження.

Бажання істориків відійти від заздалегідь заданих висновків на основі традиційного комплексу джерел вже давно поставило питання про дослідження усього комплексу джерел з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття, вирішення проблеми їх достовірності та інформативності.

Об'єктом дослідження є комплекс джерел з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття.

Предмет дослідження - виявлений масив джерел (актуалізована джерельна база) з соціально-економічної історії Південної України, її достатність, достовірність та інформативні можливості. Мета дослідження полягає у реконструюванні джерельної бази та визначенні напрямків історичної реконструкції соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття.

Для досягнення мети в роботі поставлені такі дослідницькі завдання:

- визначити закономірності розвитку історіографії джерелознавства з соціально-економічної історії Південної України;

- дати характеристику системи управління та адміністративного устрою південного краю;

- проаналізувати закономірності руху фондоутворення документальних джерел;

- здійснити суцільну евристику щодо представництва джерел з соціально-економічної історії в архівосховищах України та Росії;

- простежити еволюцію та визначити специфіку публікацій джерел з соціально-економічної історії Південної України;

- проаналізувати комплекс наративних джерел, з'ясувати ступінь їхньої достовірності та інформативні можливості;

- дослідити специфіку масових джерел - описів та атласів південного краю;

- визначити ступінь репрезентативності джерельної бази з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття;

- висвітлити інформативні можливості джерельної бази для реконструкції процесів колонізації та заселення Південної України;

- проаналізувати інформативні можливості джерельної бази для дослідження основних питань аграрних відносин, розвитку торгівлі та промисловості південного краю.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні межі дослідження визначаються періодом останньої чверті XVIII століття. Нижня межа пов'язана із створенням у лютому 1775 року Азовської губернії, зруйнуванням Запорізької Січі, запровадженням загальноімперського адміністративного устрою на колишніх запорозьких землях та підпорядкуванням традиційного життя населення південного краю завданням внутрішньої та зовнішньої політики Російської держави. Вибір верхньої хронологічної межі зумовлений тим, що початок XIX століття є віхою в історичному розвитку Південної України. Водночас реформування адміністративної системи Російської держави докорінним чином змінило рух фондоутворення документальних джерел.

Територіальні межі дослідження визначаються традиційним для історіографії розумінням під терміном “Південна Україна” території трьох степових губерній - Катеринославської, Херсонської і Таврійської у кордонах 1805 року. При цьому територія колишньої Таврійської губернії досліджується у кордонах її материкових повітів. Територію Криму не взято до уваги з огляду на особливості його устрою та ведення документації як до, так і в перші роки після приєднання Криму до Росії у 1783 р.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження виконувався в межах наукової теми кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького державного університету “Реконструкція демографічних та етнічних процесів на основі комп'ютерної бази даних “Населення Південної України XVIII - XIX століття” (№ держреєстрації 0100001736). Він є також складовою планів Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С. Грушевського НАН України щодо дослідження документальних джерел з історії України XVIII століття.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принцип історизму, який реалізовувався через застосування методів аналізу і синтезу, логічного, історично-порівняльного, історично-типологічного, класифікації, клаузульно-формулярного, герменевтичного, математичного. Поєднання різних методів дало можливість зрозуміти діалектику руху фондоутворення, феномен історичного джерела, його об'єктивну природу і, як наслідок, співвідношення історичного факту та реконструкції соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття вперше стали об'єктом спеціального комплексного дослідження. Дисертантом здійснено суцільну евристику в архівосховищах України, виявлено та систематизовано наявний комплекс джерел з соціально-економічної історії Південної України. Проведений аналіз системи управління та адміністративного устрою регіону вперше дозволив визначити закономірності руху фондоутворення документальних джерел з соціально-економічної історії Південної України як у вищих, так і в місцевих державних установах. Це, у свою чергу, дало можливість провести суцільну евристику відповідних фондів центральних державних установ у російських архівосховищах. У цілому евристична робота була проведена у 135 фондах 15 архівосховищ України та Росії. Аналіз публікацій джерел з історії Південної України дозволив визначити закономірності археографічного освоєння історії Південної України, його співвідношення з історичними та джерелознавчими дослідженнями. Визначено специфіку становлення мемуарного жанру в соціальному середовищі південного краю кінця XVIII - початку XIX ст. та достовірність мемуарів. У процесі класифікації джерел зроблено обгрунтований висновок про репрезентативність актуалізованої джерельної бази з соціально-економічної історії південного краю. Комплексний аналіз джерел дозволив визначити напрямки історичного реконструювання соціально-економічної історії Південної України на основі інформативних можливостей дослідженого масиву документів. Проведена реконструкція дала можливість скоригувати питання: співвідношення колонізації, заселення та освоєння південного регіону, місця запорозької спадщини у соціальній та економічній історії Південної України, принципів державної політики щодо поземельного устрою і становлення общинних відносин на півдні України, ролі держави у розвитку різних форм торгівлі. Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали можуть бути основою для:

а) фундаментального дослідження історії Південної України останньої чверті XVIII століття;

б) узагальнюючих праць з джерелознавства історії України, вузівських та шкільних підручників.

Результати дисертаційного дослідження дають можливість переосмислити місце південного краю в історії України останньої чверті XVIII - початку XIX століття.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження у вигляді доповідей та повідомлень оприлюднювалися на міжнародних та всеукраїнських конференціях:

- “Історія України: Дослідження та інтерпретації” (Новгород-Сіверський, травень 1991);

- “Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України”(Кам'янець-Подільський, жовтень 1991);

- “Козацтво в історії Росії“ (Краснодар, вересень 1993);

- “Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали наукових читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди” (Дніпропетровськ, 1995, 1998);

- “Регіональне та загальне в історії” (Дніпропетровськ, листопад 1995);

- “Запорізьке козацтво в пам'ятках історії та культури” (Запоріжжя, жовтень 1997);

- “Меноніти в царській Росії та Радянському Союзі” (Запоріжжя, травень 1999);

- “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Київ-Дніпропетровськ, вересень 1999);

- “Адміністративний устрій та самоврядування в Україні XVII - XX століття” (Запоріжжя, жовтень 1999);

- “Українська історична наука на порозі XXI століття” (Чернівці, 2000).

Публікації. Результати дослідження відображені в монографії, 2 археографічних збірках документів, 4 брошурах, 20-ти статтях у фахових збірках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання, які ставив перед собою автор, вказано на наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ - “Стан наукової розробки проблеми”. Процес становлення історіографії джерелознавства є діалектично зумовленим. В основі появи археографічних видань лежить кількісне зростання історичних досліджень. Наступним етапом наукового пізнання є поява джерелознавчих студій. Як правило, ці процеси відбуваються паралельно. Проте дослідження історії Південної України останньої чверті XVIII століття дає яскравий приклад порушення єдності цього процесу.

Наприкінці XVIII століття бажання позбавити дійсність від “ушкодження” моралі переконало М. Щербатова у необхідності викоренення зла, яке ототожнювалося ним з оточенням імператриці. Відтак, історичний факт, який був викликаний до життя такими представниками оточення як Г. Потьомкін, міг мати лише негативне забарвлення. Джерело, як основа реконструкції історичного факту, ставало похідним. Праці представників іншого соціального середовища (М. Чулкова, А. Болотова, С. Сестренцевича) не змінили традицію сприймання історичного факту.

Перші наукові спроби вивчення та дослідження історії Південної України пов'язані з ім'ям А. Скальковського. Захоплений евристичною роботою, вражений величезною кількістю документальних матеріалів А. Скальковський визначав специфічність останньої чверті XVIII століття саме чисельністю історичних джерел. Відтепер, згідно з А. Скальковським, у дослідника з'явилася можливість обмежитися простим переліком фактів, що складуть вже самі по собі “цікаві сторінки” історії.

З початком діяльності Одеського товариства історії та старожитностей суттєво збільшилась кількість історичних праць, серед яких археографічні роботи посідають значне місце. Процес дослідження південного регіону набув повноти та єдності. У цьому напрямку дослідження історії південного краю починають активно працювати М. Мурзакевич, Гавриїл (В. Розанов), К. Буницький, А. Терещенко, О. Маркевич.

Разом з тим, головним стрижнем у дослідженні історії південного краю залишаються історичні постаті. Втім, якщо попередні персоналістичні роботи Г. Гельбіга, О. Самойлова мали характер хронік або нарисів, у яких можна було тільки вгадати джерела, що були покладені в їх основу, то вже наступні дослідники (П. Щебальський, О. Брікнер, Ф. Лашков та інші) намагаються підтвердити свої висновки наведенням витягів з документів, додатками різнорідних за видами, але об'єднаних за тематикою комплексів джерел. Найбільш яскраво такий стан речей представлений в археографічному доробку В.Більбасова. Він понад усе ставив відповідність історичного факту архівному документу, достовірність якого доведена існуючими на той час методами джерелознавчого аналізу. На таких же позиціях стояли В. Дубровін, І. Дмитренко, Є. Фєліцин.

Поява синтетичних історичних та археографічних праць Д. Яворницького визначила комплексний підхід до вивчення історії південного краю. Д. Багалій поставив питання про критерії достовірності джерельної бази дослідження з історії Південної України.

Святкування чисельних ювілеїв міст південного краю у 80-х - 90-х роках XIX століття позначилися публікаціями М. Владимирова, К. Королькова, Г. Ге, Ф. Ніколайчика, О. Пашутіна, О. Дерібаса, Феодосія Макарьєвського, в яких принцип нагромадження історичних фактів поєднувався з намаганням логічної та хронологічної реконструкції історичної дійсності. Подібний підхід характерний і для праць О. Клауса та Г. Писаревського стосовно іноземної колонізації Південної України.

З появою наприкінці XIX - початку XX століття губернських архівних комісій процес дослідження історії Південної України останньої чверті XVIII століття набув археографічної, історичної та джерелознавчої єдності. Діяльність Г. Кірієнка, Ф. Лашкова, П. Іванова, А. Маркевича, В. Біднова, А. Синявського, О. Богуміла, В. Пічети, Я. Новицького конкретизувалася появою синтетичних археографічних праць.

Поширення марксистської теорії посилило увагу дослідників до соціально-економічної історії. Питанням адміністративного устрою, заселення та колонізації південного краю присвячені роботи Є. Загоровського. Розвиток ярмаркової торгівлі на півдні України досліджував М. Дружинін, студії якого були продовжені М. Рубінштейном.

Віхою у дослідженні соціально-економічної історії Південної України стала археографічна діяльність Н. Полонської-Василенко. Дослідниця не обмежилася лише публікацією документів. Завданням джерелознавчого дослідження Н. Полонська-Василенко визначила не тільки евристичну та едиційну роботу, проведення історичної критики документу, але й реконструкцію історичної дійсності згідно з інформативними можливостями досліджуваного джерела.

З початком 30-х років XX століття цілісний процес дослідження історії південного краю порушився. Для влади ставало небезпечним активне дослідження південного регіону. Археографічна та джерелознавча робота була загальмована.

Водночас дослідження соціально-економічної історії мало відбуватися у межах офіційно визнаних проблем народних рухів, “нового періоду” російської історії, первісного нагромадження капіталу, розшарування та кризи феодально-кріпосницької системи.

Південна Україна, як регіон швидкого розвитку буржуазних відносин, стає обов'язковою складовою узагальнюючих праць І. Гуржія, О. Нестеренка, П. Хромова та тематичних розвідок В. Золотова, К. Новицького, М. Рожкової, А. Бачинського. Дослідження історії козацтва останньої чверті XVIII століття теж мусило враховувати визначені пріоритети. Це позначилося на працях К. Гуслистого, В. Голобуцького та О. Апанович.

Безумовною заслугою праць В. Кабузана є ретельне вивчення матеріалів ревізій. Разом з тим, В. Кабузан схильний вважати, що стосовно джерел XVIII століття є достатнім, коли джерела відбивають загальну тенденцію досліджуваних процесів, а для слабозабезпечених джерелами періодів достатньою є науково-обґрунтован а інтерполяція.

Окреме місце у дослідженні історії Південної України посідають праці О. Дружиніної. Їм притаманна логіка, послідовність та сумлінність. Водночас принцип об'єктивності, на який постійно наголошувала дослідниця, майже повністю перекривався принципом партійності. Це проявилося у намаганні розглядати реконструйовані історичні факти виключно через призму інтересів Російської держави. Разом з тим, її аналіз джерел та джерелознавча методика була типовою для дослідників соціально-економічної історії південного краю, коли головним ставало нагромадження історичних фактів та залучення нових комплексів документів.

Водночас заздалегідь відомі визначальні висновки соціально-економічних досліджень і поширення монополії на наукові теми робило нагромадження нових історичних фактів формальністю, що призводило до зменшення кількості й самих досліджень. Визначилося традиційне коло джерел. Відомості описів та атласів намісництв, окладних книг, звітів губернаторів, розпорядження головних командирів краю починають сприйматися як такі, що не потребують додаткової перевірки. Це відбилося на якості джерелознавчих студій, оглядовий характер яких сприяв тиражуванню помилок щодо походження джерел з історії південного краю.

60-80-ті роки позначилися значним доробком у теорії джерелознавства. Проблеми понятійного апарату, історичного джерела та історичного факту, класифікації та систематизації джерел, методів джерелознавчого дослідження, джерельної бази знайшли висвітлення у працях С. Шмідта, І. Ковальченка, О. Пронштейна, М. Ковальського, С. Каштанова, В. Фарсобіна, Л. Пушкарьова.

На сучасному етапі дослідницьких студій з історії Південної України чільне місце належить працям В. Пірка. Питанням організації археографічної роботи на півдні України присвячені дослідження С. Абросимової, В. Хмарського, О. Журби. Пожвавлення археографічної роботи конкретизувалося появою праць Г. Швидько, Ю. Мицика, О. Бачинської, В. Мільчева, І. Сапожнікова, С. Могульової з проблем колонізації та заселення південного краю, соціальної історії, козацтва. Разом з тим, нагальною потребою залишається вирішення проблеми представництва джерельної бази соціально-економічних досліджень, її достовірності та інформативних можливостей.

Другий розділ - “Рух фондоутворення документальних джерел з соціально-економічної історії Південної України” - складається з двох підрозділів, у яких послідовно розглянуто особливості системи управління та адміністративного устрою і рух фондоутворення у вищих і місцевих органах державної влади.

Впродовж усього періоду царювання Катерини II Сенат та Колегії перебували в процесі реорганізації. Катерина II не мала бажання втрачати час, а тому легітимізувала передачу частини виконавчих функцій створеному при ній дорадчому органу - Державній раді. Однак навіть цей оперативний орган не встигав реагувати на ті зміни в південному регіоні, які мали місце в останній чверті XVIII століття. Саме тому Катерина II була вдячна ситуації, коли значну частину питань управління південним регіоном, які були прерогативою центральних органів влади, перебрала на себе канцелярія Г. Потьомкіна. Канцелярія Г. Потьомкіна виникла у 1769 році згідно з військовим штатом. Після призначення у 1774 р. Г. Потьомкіна головним командиром південного краю повноваження канцелярії почали розширюватися. Питання поставок провіанту до армії та флоту, укладання підрядів на фураж та будівельні матеріали, виконання земських повинностей (перевезення вантажів, будівництво міст та інше), переселення, земельні роздачі, які зосереджувалися в канцелярії, визначили функціональні обов'язки її 8 експедицій. Тим самим канцелярія перетворювалася на унікальне для Російської централізованої імперії останньої чверті XVIII століття явище, яке не мало аналогів в інших частинах імперії. Вона посідала проміжне місце між центральною та місцевою владою, у багатьох випадках заступаючи як місцеву, так і центральну владу.

Із введенням у 1784 році губернського положення на Півдні України, місцеві органи влади почали набувати традиційного для всієї Російської імперії характеру. Разом з тим, організація місцевого устрою на Півдні України, згідно з указом 1775 року, при всьому прагненні уряду до уніфікації, мала свої особливості, які визначалися традиційними формами попереднього врядування, строкатістю верств населення та особистими вподобаннями і амбіціями правителів краю.

Серед установ, які мали безпосереднє відношення до контролю, регулювання та розвитку соціально-економічних процесів на Півдні України останньої чверті XVIII століття, особливе місце належить Казенній палаті.

Рух документів до центральних державних установ визначався як загальнодержавними тенденціями, так і особистими бажаннями та вподобаннями головних командирів південного краю. Загальнодержавні тенденції були направлені на систематизацію впорядкування потоку державних паперів з посиленням централізованого контролю всього діловодства в державних справах і передачу незначних справ на розгляд губернських установ. Місцева влада протидіяла контролю з боку центральних установ через зменшення кількості звітної документації з найважливіших господарських питань.

При цьому місцева влада майже ніколи не протидіяла розпорядженням про складання описів, надсилання рапортів про кількість робітників на будівництві фортець та міст, чиновників, населення та кількість паперів, які слід надсилати до установ. Усі накази Сенату та Колегій у цьому відношенні постійно виконувалися. Але вся додаткова інформація, яка вимагалася Сенатом, а особливо щодо витрат коштів, укладених підрядів та відкупів, вимагала попереднього узгодження з намісником Г. Потьомкіним та його канцелярією. Саме через це 80-ті роки характеризуються різким зменшенням потоку документації до центральних державних установ.

Водночас центральні установи стають дедалі активнішими щодо збору загальної по Російській імперії документації для виконання своїх функціональних обов'язків. Як наслідок, у 70-х роках проводяться анкетування регіонів Сенатом та Комерц-колегією стосовно економічного розвитку міст та ярмаркової торгівлі, започатковується складання Атласів з докладними економічними примітками до них.

В останній чверті XVIII століття суттєво змінюється рух приватних прохань до вищих державних установ. Занепад Сенату, як законодавчої установи, призводить до того, що потік прохань направляється відразу до Канцелярії статс-секретарів імператриці. Канцелярія стає головним координатором потоку прохань, які надходять від приватних осіб. Намагання імператора Павла I відтворити старий механізм через відновлення колегій і заборону подавати прохання безпосередньо на височайше ім'я не мало суттєвих наслідків.

Рух документів місцевих органів влади Південної України останньої чверті XVIII століття визначався:

а) функціональними обов'язками установ та посадових осіб;

б) механізмом діловодства, який регламентувався спеціальними інструкціями та розпорядженнями;

в) особистими розпорядженнями намісників;

г) поточним діловодством, яке було викликано потребами населення південного краю.

Рух документів казенної палати, який визначався її функціональними обов'язками і конкретизувався створенням 25-ти комплектів документів, фактично охоплював увесь спектр питань економічного розвитку південного краю. Рух документів повітових казначейств було підпорядковано періодичності окладних та неокладних зборів. Повітовий скарбник не мав ініціативи щодо створення нових потоків документів. Він виконував функціональні обов'язки за надісланими до нього окладними книгами, а тому його діяльність була більш регламентована ніж інших повітових установ.

Повітовий скарбник був безпосереднім виконавцем постанов і розпоряджень, які надходили з казенної палати. Однак такі розпорядження віддавалися йому на підставі відомостей, які посилалися з казначейства до самої палати. Подібний механізм створював специфічний рух документації установ, які були підпорядковані казенній палаті. Він визначався тим, що казначейство створювало первинні документи - матеріали ревізьких переписів, відомості про стягнення з купецтва грошей з оголошеного капіталу, сплати відкупних та оброчних грошей. Узагальнені відомості відправлялися до казенної палати, фіксувалися відповідними експедиціями, потім надходили до ревізійної експедиції, ще раз перевірялися і узагальнювалися, а потім передавалися губернському скарбнику. Останній на підставі отриманих відомостей впорядковував окладні книги згідно з існуючими загальнодержавними узаконеннями про податки та збори і відправляв їх до казначейств для стягнення податків. Подібний рух документації не був рівномірно насиченим, адже він підпорядковувався термінам окладних та неокладних зборів.

У третьому розділі - “Основні архівні зібрання документів з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття” - розглянуто представництво документів з соціально-економічної історії в архівосховищах України та Росії. В Україні основний корпус документів зосереджений в державних архівах Херсонської та Миколаївської області, а також архіві Автономної Республіки Крим. Документи цих архівосховищ сформувалися внаслідок діяльності місцевих установ. Відповідно до цього за своїм походженням документальні зібрання архівосховищ обласних архівів України мають спільні риси. Обласні архіви колишніх губернських міст мають фонди, але на сьогодні це переважно фрагменти фондів, губернських канцелярій, правлінь, судових установ, межових експедицій та креслярень, казенних палат, духовного правління та консисторії. Обласні архіви колишніх повітових міст утримують фонди повітового казначейства, ратуші, церков.

Найважливішим зібранням Державного архіву Херсонської області є фонд Херсонської (Новоросійської) губернської креслярні, у якому налічується 2966 одиниць зберігання. З них 420 справ безпосередньо стосуються останньої чверті XVIII століття. За хронологією комплекс документів представлено досить нерівномірно. Подібна нерівномірність пояснюється припиненням діяльності Межових експедицій в період з 1783 по 1792 рік. За інформативними можливостями, повнотою та достовірністю особливу цінність становлять:

а) діловодна документація стосовно закріплення за майбутніми поміщиками земель під заселення та у власність;

б) матеріали земельних перерозподілів;

в) описи маєтків.

Серед колишніх повітових центрів за повнотою і представництвом документів останньої чверті XVIII століття виділяється зібрання Державного архіву Миколаївської області. Майже весь комплекс джерел з соціально-економічної історії Південної України зосереджений у фонді канцелярії будівництва міста Миколаєва (Ф. 243). У фонді налічується 139 справ за 1787 - 1798 рр., які за своїм походженням та інформативною можливістю можуть бути поділені на 8 груп. Незначна кількість документів зосереджена у фонді Вознесенського губернського магістрату (Ф. 415) та Миколаївського міського магістрату (Ф. 280). В архіві Автономної республіки Крим інтерес становлять фонди В. Попова (Ф. 535), Таврійського обласного правління (Ф. 799) та Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора (Ф. 801). Особливу цінність мають матеріали фонду В.Попова, до якого увійшла частина документації канцелярії Г. Потьомкіна з питань земельних роздач, поставок та підрядів, а також донесення правителів Катеринославського намісництва стосовно адміністративного та господарського устрою південного краю.

Особливе місце посідає Державний архів Дніпропетровської області. Усі матеріали останньої чверті XVIII століття на сьогодні зосереджені, переважно, у 10 фондах архіву. Однак загальна кількість справ у цих фондах не перевищує 300 справ. Але й ці справи різняться походженням, повнотою та інформативними можливостями. Найбільший інтерес становлять матеріали фондів опікунства, Катеринославської фабрики, губернського землеміра та карного суду.

В Одеському архіві лише поодинокі справи 1795-1800 року присутні у фондах Одеської міської думи (Ф. 4), Одеського міського магістрату (Ф. 17), Балтського повітового суду (Ф. 445). І тільки колекції фондів А. Скальковського (Ф. 147), О.І. Маркевича (Ф. 150) та Шеміотів (Ф. 199) становлять інтерес для дослідників соціально-економічної історії південного краю останньої чверті XVIII століття.

Певна кількість документів з історії Півдня України зберігається у фонді Катеринославського намісницького правління (Ф. 209) Центрального державного історичного архіву в Києві. Водночас документи фонду - це лише невелика частина документації, яка надходила до губернського правління з приєднаних до намісництва протягом кінця 70-х - 80-х років земель колишньої Гетьманщини. Документи з історії Південної України відклалися у зібраннях Інституту рукописів НБУ ім. В. Вернадського НАН України. Це перш за все зібрання Одеського товариства історії та старожитностей (Ф.V) і особисті матеріали Н.Д. Полонської-Василенко (Ф. 42). Важливим зібранням документів останньої чверті XVIII століття є фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького. Особливу цінність становлять залишки архіву Азовської та Новоросійської губернських канцелярій.

Одним із найголовніших російських архівних зібрань документів з історії Південної України останньої чверті XVIII століття є Російський державний архів давніх актів. У семи фондах цього архівосховища на сьогодні виявлено 133 справи, які беспосередньо стосуються соціально-економічної історії Південної України.

Особливу цінність мають документи Російського державного архіву давніх актів фондів Внутрішнього управління (Ф. 16), фонду Комерц-колегії (Ф. 276), Палацового відділу (Ф. 1239), фондів Воронцова (Ф. 1261), Генерального межування (Ф. 1355), Комісії щодо комерції (Ф. 349).

Другим великим архівосховищем Російської держави, де в значній кількості представлені матеріали з історії Південної України останньої чверті XVIII століття, є Російський державний військово-історичний архів. Особливо крупними зібраннями є фонди Військового ученого архіву (Ф. ВУА), Президента військової колегії генерал-фельдмаршала графа М. Салтикова (Ф. 41), Справи князя Потьомкіна-Таврійського (Ф. 52) та Попових (Ф. 271).

У фонді “Експедиції про державні прибутки” (Ф. 557) Російського державного історичного архіву зберігаються окладні книги Російської імперії.

Значний комплекс документів з соціально-економічної історії краю зосереджений у фондах “Головного інженерного управління” (Ф.3), “Канцелярії генерал-фельдмаршала князя Потьомкіна” (Ф. 197), “Справах графа Кушельова” (Ф. 198), а також фондах Адміралтейства (Ф. 212), Ради Адміралтейства (Ф. 223), П. Зубова (Ф. 239), колекції атласів та карт (Ф. 1331) Російського державного архіву Військово-морського флоту. В архіві Санкт-Петербурзької філії Інституту історії РАН особливе значення для дослідника Південної України останньої чверті XVIII століття мають фонди Воронцових (Ф. 36), А. Скальковського (Ф. 200) та колекція В. Адріанової-Перетц (Ф. 226).

Значний комплекс джерел з соціально-економічної історії козацьких формувань південного краю (перш за все Чорноморського козацького війська) зосереджено у фондах Канцелярії наказного отамана Кубанського козацького війська (Ф. 249) та Військового уряду Чорноморського козацького війська (Ф. 250) Державного архіву Краснодарського краю.

Колекційний характер зібрань рукописного відділу позначився на характері фондів Відділу рукописів Російської національної бібліотеки ім.М.Є. Салтикова-Щедріна. Це стосується й найбільших зібрань - фонду В. Попова (Ф. 609), Ермітажного зібрання (Ф. 885), а також Головного зібрання рукописної книги. Таким чином, у російських архівосховищах за видовою належністю найбільш повно представлені масові, статистичні джерела, що пояснюється необхідністю виконання центральними державними органами своїх функцій. У зв'язку з цим документи до історії Південної України представлені у сукупності з матеріалами інших губерній Росії. Це - матеріали народних ревізій (окладні книги), документи сенатських ревізій губерній (матеріали ревізій сенаторів І. Шувалова та С. Стрекалова), матеріали сенатських та колегіальних анкет про міста, фабрики та ярмаркову торгівлю 1775 року, анкети про ярмарки 1780 року, звітні відомості щодо відкупних прибутків розрахункових Сенатських ревізій.

Окремий комплекс становлять маніфести та накази вищих органів влади: імператорів, Сенату та колегій. Цінність цього масиву значно зростає у зв'язку з тим, що “Повне зібрання законів Російської імперії” (ПЗЗ) не вичерпує переліку всієї розпорядчої документації стосовно Південної України. Водночас звітна документація місцевих органів влади, яка згідно з рухом документів проходила через канцелярію Г. Потьомкіна, розпорошена по різних фондах. Четвертий розділ - “Публікації джерел з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття”. У першій половині XIX століття рівень археографічних студій залежав від професіоналізму дослідника, від його обізнаності з станом історичної науки, врешті-решт, від його бажань і вподобань. Особливо це стосувалося регіональних дослідників.

У 1839 році молоді та енергійні М. Мурзакевич, М. Кір'яков та Д. Княжевич при суттєвій підтримці А. Стурдзи, М. Воронцова та А. Фабра затвердили у Міністерстві освіти статут Одеського товариства історії та старожитностей. Складений М. Мурзакевичем статут проголошував пошук, упорядкування і тлумачення документів і актів, що відносилися до історії краю, а також публікацію результатів дослідження для загального відома. Втім, історія краю, й зокрема господарський устрій ототожнювалися з діяльністю керівників краю. Такий підхід став визначальним для археографічних публікацій XIX століття.

У 30-ти томах “Записок Одеського товариства історії та старожитностей”, які вийшли за період з 1844 по 1912 рік, було здійснено 101 публікацію документів. Переважно - це ордери, рапорти, донесення, офіційне листування головних командирів та чиновників південного краю щодо адміністративного та господарського устрою.

При активній археографічній діяльності А. Скальковського едиційний напрямок здійснювався переважно на аматорському рівні. Його необізнаність з методами критики історичних джерел проявилася у численних недоречностях та помилках.

З 60-х років XIX століття археографічну роботу розпочала редакція журналу “Російський архів”. Головне місце в ньому відводилося публікаціям документів. За невеликим виключенням, документи не мали коментарів, місцезнаходження документу обмежувалося глухим посиланням на архів або приватну колекцію. За період з 1763 по 1908 рік було здійснено 68 публікацій, які певною мірою стосувалися соціально-економічного становища південного краю. Переважно - це листи, рапорти та доповіді Катерини II, Г. Потьомкіна, О. Безбородька, Ф. Ростопчина, П. Зубова з господарських питань. Окремі документи стосовно земельних роздач, народних рухів, а також спомини діячів південного краю були опубліковані в “Київській старовині” та “Російській старовині”.

У 1901 році було видано перші два томи десятитомного “Архіву Мордвінових”, у яких було опубліковано 51 документ. За хронологією - це майже виключно документи 1792-1793, 1796-1797 років. За походженням та інформативними можливостями вони складають три групи:

1) іменні укази стосовно управління Чорноморським флотом;

2) справи М. Мордвінова по устрою флоту;

3) рапорти, донесення та контракти стосовно поставок, підрядів, відкупів та торгівлі.

З 1903 року розпочала свою роботу Катеринославська учена архівна комісія. Результати пошукової роботи у місцевих архівосховищах публікувалися у “Літопису Катеринославської ученої архівної комісії”. У 10-ти томах Літопису (1904-1915 рр.) було здійснено близько 800 публікацій документів з соціальної та економічної історії південного краю останньої чверті XVIII століття. 65 публікацій “Повідомлень Таврійської архівної комісії” стосуються питань соціального та економічного розвитку південного краю досліджуваного періоду.

Найбільше актових матеріалів видано в Повному зібранні законів Російської імперії. У XX - XXV томах, які охоплюють період з 1775 по 1800 рік, вміщено 173 документи, які стосуються безпосередньо Південної України. Водночас у результаті проведеної евристичної роботи було виявлено ще 216 іменних указів щодо південного краю. Це дає підставу стверджувати, що документи зібрання складають 44 % відомих на сьогодні маніфестів та указів вищої державної влади стосовно Південної України останньої чверті XVIII століття. Публікація документальних джерел вищих державних органів влади знайшла своє продовження у перших двох томах “Архіву державної ради” та трьох томах “Опису документів і справ Сенатського архіву”. Після 1917 року публікації джерел були підпорядковані пануючій у державі ідеології. З одного боку, збірки документів повинні були відбивати кризу феодально-кріпосницької системи та становлення буржуазних відносин, а з іншого, - показувати вирішальну роль народних мас в історичному процесі та класову боротьбу, як головну рушійну силу розвитку суспільства. Подібні підходи повинні були сприяти розвою археографічної роботи з соціально-економічної історії Південної України. Але сталося навпаки. Публікацій документів стало значно менше. Причина тому - репресії щодо українських істориків, заборона цілих дослідницьких напрямків.

Першою (і фактично єдиною) публікацією утвореної наприкінці 20-х років Археографічної комісії ЦАУ став підготовлений К. Гуслистим збірник документів “Повстання селян в селі Турбаях (1789-1793)”.

Ця публікація надовго визначила напрямок едиційної роботи українських істориків. Майже до початку 90-х років вони не виходили за межі соціально-економічної тематики, де народні рухи та становлення пролетаріату складали чи не головну кількість документів з історії Південної України. Виключення становлять ювілейні збірки документів до історії окремих міст Південної України. Однак історію міст до 1905 року, як правило, презентувала ледве 1/10 загальної кількості вміщених у виданнях документів.

У той час, коли українські історики доводили тезу про кризу феодально-кріпосницької системи, Академія наук СРСР започаткувала зовсім інший напрямок едиційної роботи. Започаткований ще під час війни 1941-1945 років цей напрямок набув поширення у 40-50-х роках, а вже у 70-х 80-х викристалізувався у цілу ідеологію, яку після 1991 року перебрали на себе російські історики.

Вже з 1941 року розпочалося поширення й пропаганда здобутків російської військової історії. Публікації джерел повинні були доводити кілька положень:

1) Російська держава ніколи не розпочинала війни, а лише захищалася від нападів ворогів;

2) у ході перемог і приєднання нових територій до імперії проявлялася визвольна місія російської зброї;

3) Російська держава ніколи не претендувала на чужі території, а повертала давно втрачені “істинно російські” землі;

4) у ході перемог населення прикордонних територій позбавлялося можливих татарських нападів.

Усі ці положення знайшли місце у численних збірниках присвячених діяльності М. Кутузова, О. Суворова, П. Румянцева-Задунайського. У них опубліковано понад 300 документів про адміністративний устрій та колонізацію південного краю. Цьому ж завданню було підпорядковане і здійснене на початку 70-х років серіальне видання “Зовнішня політика Росії XIX та початку XX століття”. В реалізації цього напрямку у 1986 році В. Лопатін видав листи О.Суворова, а у 1997 - листування Катерини II та Г. Потьомкіна.

З кінця 80-х - початку 90-х років, коли посилився інтерес до історичної спадщини, а Україна отримала незалежність і, як наслідок, активізувалися спекуляції стосовно історії південного краю, активізувалася й археографічна робота. Чисельні місцеві товариства краєзнавців розпочинають публікацію архівних матеріалів стосовно регіональної історії. Серед них виділяються публікації матеріалів Миколаївського історико-краєзнавчого товариства та Науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ.

П'ятий розділ - “Наративні джерела”. Наративні джерела з історії Південної України останньої чверті XVIII століття представлені мемуарами, щоденниками, подорожніми записками та приватним листуванням. Усі вони різняться індивідуальним сприйняттям середовища, у якому опинилися автори, подій та явищ, свідками яких вони були. Подібне сприйняття було результатом комплексу факторів як внутрішнього розвитку самого суспільства, так і світоглядних, соціальних, культурних, політичних орієнтацій самого суб'єкта. Різні за метою створення, функціональним навантаженням ці джерела об'єднані єдиним - регіоном, у якому розгорталися, відбувалися події та явища, свідком яких або передавачем свідчень був автор.

Традиційне уявлення про велику кількість мемуарів останньої чверті XVIII століття автоматично переносилося й на щоденники та епістолярну спадщину. Однак, враховуючи соціальний склад населення, його світоглядні та історичні традиції, його ототожнення з історичною традицією регіону та російською державою взагалі, коло потенційних прихильників такого жанру є доволі невеликим і соціально обумовленим.

За походженням мемуари становлять 5 груп:

1) мемуари представників вищого світу, які перебували на службі або мали безпосереднє відношення до подій південного регіону;

2) мемуари офіцерів регулярних полків - поміщиків південного краю;

3) спогади іноземців;

4) мемуари непривілейованого населення південного краю (купецтва, селянства);

5) спогади нащадків діячів південного краю.

Мемуари першої групи не виходять за межі мемуарної традиції останньої чверті XVIII століття й носять або автобіографічний характер з чіткою практичною направленістю (як це маємо у мемуарах С. Воронцова), або автобіографічно-подійний характер (мемуари Д. Мертваго та А. Грибовського). Разом з тим, поступово автори відходять від тенденції зовнішнього споглядання описуваних подій. Вони намагаються вивершити особистість, перш за все себе як автора та безпосередню дійову особу. З'являються оцінки подій, діячів та явищ.

До другої групи відносяться мемуари офіцерів регулярних полків та поміщиків південного краю (записки В. Абази, І. Повноважного та О. Пишчевича). Аналіз соціального походження авторів пояснює мемуарну активність провінційного, не родового дворянства. Ця група мемуарів характерна для розвитку мемуарного жанру в російській імперії останньої чверті XVIII - початку XIX століття. Саме в цей час провінційне дворянство намагається довести право на писання автобіографій та своїх споминів. За старою прагматичною традицією жанру - намаганням представити нащадкам події, свідком та сучасником яких був автор, приховувалося бажання довести залежність знатності від заслуг перед державою.

Наступну, третю групу мемуарів становлять записки іноземців. Вона складається з двох частин:

а) мемуари іноземців, які знаходилися на службі в Росії;

б) мандрівні записки іноземців.

Перша частина цієї групи представлена мемуарами Л. Сегюра, Е. Дрімпельмана, Ж. Рома та принца де Ліня, друга - спогадами Б. Гакета та міледі Кравен. Мемуарна література цієї групи характеризується строкатістю як за характером інформації, достовірності, так і за рівнем суб'єктивного втілення реальностей південного краю.

Групу мемуарів непривілейованого населення репрезентують спогади М. Коржа. Її характерною рисою є наявність хронологічних зсувів та міфологізація знакових дійових осіб південного краю. Особливо це стосується осіб, які самі були вихідцями із нижчої верстви. Їх наділяють такими якостями й приписують такі дійства, яких вони ніколи не мали і не робили. Для народного уявлення така гіперболізація була не вигадкою, а засобом показати силу простої людини, яка змогла скористатися можливостями та багатствами південного краю.

П'яту групу мемуарів становлять спогади нащадків діячів південного краю - дітей або онуків безпосередніх учасників подій південної історії останньої чверті XVIII століття. Ця група наративних джерел неоднорідна за походженням. Вона представлена мемуарами:

а) дітей та родичів вищих посадових осіб і титулованої знаті південного краю;

б) нащадків перших поміщиків. Серед першої підгрупи виділяються спомини Н. Мордвінової, С. Капніст-Скалон, а в другій - мемуари Д. Гнєдіна. Ця група наративних джерел доволі суб'єктивна. Більша частина авторів не була безпосередніми учасниками описуваних подій. Для них традиції і події південного краю останньої чверті XVIII століття - це або спомини дитинства, або сімейні перекази, які у багатьох випадках вже набули легендарного характеру.

Враховуючи специфіку вказаних мемуарів, шлях вирішення проблеми достовірності історичних фактів щодо соціально-економічної історії повинен іти від історичного факту до історичного джерела. Це передбачає реконструкцію історичних фактів на основі інших комплексів джерел і, відповідно, діахронічного аналізу реконструйованих фактів. Особливо це стосується історичних фактів, які є знаковими для історії Південної України останньої чверті XVIII століття.

На відміну від мемуарів, подорожні записки (В. Зуєва, П. Сумарокова та В. Ізмайлова), щоденники (Й. Ґільденштедта та Х. Аладжалова) репрезентують групу наративних джерел (особливо подорожні записки), котрі відразу призначалися для публікації, що робило з них суб'єкта історіографічного процесу, який активно впливав на формування історіографічної традиції сприймання Південної України останньої чверті XVIII століття. Згідно з цією традицією південний край ставав регіоном, де:

а) за традицією “ховалися ті, кого утискували і піддавали гонінню”;

б) культ торгівлі був піднесений на п'єдестал усіма мешканцями;

в) не потрібно було витрачати багато зусиль для збагачення.

Епістолярна спадщина представлена листами приватного характеру. При великій кількості офіційних листів приватне листування через погане збереження родових архівів представлено доволі слабо. Воно репрезентується листами Е. Перетової, Б. та Г. Нечаєвих, В. Попова, С. Попова, І. Сінельникова, Дама Роже, Г. Демидова, Ф. Ушакова, К. Браницької, О. Суворова, Г. Потьомкіна, М. Фалєєва, О. Іловайського та Катерини II. Цей масив складається з 524-х листів, які за змістовою спрямованістю становлять 4 групи:

а) листи-повідомлення;

б) листи-прохання;

в) листи-поради;

г) листи-сповіді, що й визначає його значимість для дослідження соціальної історії південного краю.

Шостий розділ - “Описи та атласи Південної України останньої чверті XVIII століття”. Впродовж останньої чверті XVIII століття в Російській імперії набувають силу акції по збору матеріалів з конкретних питань господарського життя та економічного стану кожної губернії.

Традиція централізованого збору відомостей про внутрішню торгівлю Російської імперії була започаткована на початку 1760-х років. У 1760 році М. Ломоносовим та Г. Міллером було розроблено анкети Академії наук та Шляхетського кадетського корпусу.

З призначенням у 1773 році президентом Комерц-колегії О. Воронцова було розпочато широкомасштабне анкетування губерній Російської імперії з метою впорядкування прибутків від торгівлі.

Результатом відповіді на анкету Комерц-колегії став опис Новоросійської губернії. Складений у січні 1775 року ще до створення Азовської губернії опис було відправлено до колегії лише восени азовським губернатором В.Чертковим як спільний опис Азовської та Новоросійської губернії про стан господарства населених пунктів губернії.

Укладені впродовж 1776-1780 років відомості про кількість населення у повітах не відповідають ознакам описів. Після опису 1775 року можна говорити про опис як такий лише відносно опису Азовської губернії 1781 року. Разом з тим, опис Новоросійської губернії вважається таким, що не зберігся. Співставлення даних наведеного В. Зуєвим у його подорожніх записках матеріалу - опису повітів Новоросійської губернії - з “Відомістю про кількість усіх взагалі в Новоросійській та Азовській губернії по повітах зі вказівкою їхнього звання” дає підставу стверджувати, що першоджерелом опису Азовської губернії і опису повітів Новоросійської губернії є узагальнююча відомість 1781 року, оригінал якої було направлено до Г. Потьомкіна для донесення Катерині II. Але матеріали опису Новоросійської губернії, на відміну від опису Азовської губернії, не збереглися. Аналіз включеного В. Зуєвим до “Подорожніх записок” фрагменту дає підставу наголошувати, що частина матеріалів цього опису збереглася у редакції В. Зуєва. Однак ця редакція не суттєва. В.Зуєв навіть зберіг типовий для цього періоду формуляр опису:

1) розташування повіту;

2) прикордонне сусідство;

3) кількість десятин землі (з посиланням на придатну та непридатну);

4) кількість селищ у повіті;

5) в них будинків та мешканців за верствами;

6) кількість церковних споруд;

7) кількість вітряків та млинів;

8) наявність у повіті заводів та фабрик.

У дослідженні історії Південної України окреме місце посідають матеріали описів до атласів. За хронологією першим описом прийнято вважати “Опис Катеринославського намісництва” 1784 року. За змістом і палеографічними ознаками “Опис” чітко поділяється на дві самостійні частини. Перша - безпосередній опис Катеринославського намісництва, зроблений за типовою схемою зразкового атласу Калузького намісництва 1782 року, але без залучення статистичних матеріалів. Друга - складається зі стислого опису Катеринославської губернії і Таврійської області, а також списку повітових міст Катеринославської губернії з показанням їх географічного положення.

...