Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття

У той же час можна стверджувати, що це два самостійні описи, які в процесі фондоутворення були об'єднані в єдине ціле. Першу частину “Опису Катеринославського намісництва”, що зберігається у ВУА РДВІА, можна датувати 1784 роком, тоді як друга частина могла бути укладена у 1785-1786 роках. Самостійний характер двох частин опису в поєднанні з логічною незавершеністю і малим обсягом дають підставу стверджувати, що вони є складовими частинами узагальнюючих топографічних описів Російської імперії.

Атлас 1787 року створювався за наказом особисто Г.Потьомкіна і призначався для піднесення імператриці Катерині ІІ під час її подорожі до південного краю. Поквапливість, з якою губернський землемір компонував Атлас, не могла не позначитися на його змісті.

При відсутності у повітових землемірів відомостей про кількість населення губернський землемір використовував матеріали ревізії 1782 року. Як наслідок - дані про кількість населення далеко неоднорідні. Це ж стосується і відомостей про кількість десятин землі по кожній ділянці. Подібний стан речей створює ситуацію, за якою використання зведених повітових даних матеріалів Атласу ускладнюється. Використання таких узагальнених даних у процесі дослідження динаміки кількісних змін населення регіону стає неможливим.

Атлас 1793 року впорядковувався на вимогу Катерини II для визначення нею стану південного краю після смерті Г. Потьомкіна. Він впорядковувався впродовж 1792 року й був готовий у лютому 1793 року. Однак, як і попередній, він не мав практичного значення. Кордони земельних ділянок на планах були далекі від реальних. Недостатньо продуманий формуляр (при відсутності у землемірів необхідних даних) надав Атласу стилізованого вигляду. Камеральні примітки звелися до одноманітних відповідей на 7 питань:

1) місцезнаходження;

2) церква;

3) садиба власника;

4) млини;

5) річки;

6) податкова залежність.

При відсутності в населеному пункті церков, садиб і млинів такий опис перетворювався на формальність. При тому, що впорядкуванням атласу слід було займатися ”між іншими межовими справами” маємо чисельні погрішності, строкатість і неоднорідність використаних матеріалів, що значно ускладнює використання даних атласу, а тому значно знижує його практичну цінність.

Атлас 1795 року суттєво не відрізняється від свого попередника. Певною мірою змінена лише структура подання матеріалу і включення повітів у відповідні частини Атласу.

Включені до Атласу відомості повністю повторюють відомості Атласу 1793 року. Відмінності, які в небагатьох випадках присутні в новому Атласі і являють собою вставлені або пропущені слова та речення, пояснюються помилками або власними вподобаннями переписчиків.

Атлас 1799 року вигідно відрізняється від попередніх як повнотою, так і достовірністю вміщених матеріалів. І це при тому, що матеріали попередніх атласів (1793 і 1795 рр.) майже повністю увійшли до нового Атласу. Використання матеріалів 5-ї народної ревізії 1795 року сприяло однорідності й високій достовірності наведених в Атласі даних про кількість населення. Зібрані за формуляром додаткові відомості зробили Атлас 1799 року значно інформативнішим.

Разом з тим, відомості про земельні угіддя залишилися в Атласі 1799 року незмінними, що не відповідає реальності.

При усіх недоречностях і недоліках слід констатувати величезний інформативний потенціал Атласів у дослідженні історії південного краю. Врешті-решт, Атласи Південної України і описи до них - це єдиний комплекс документів, який дає можливість персоніфікувати історію Південної України протягом останньої чверті XVIII століття.

Сьомий розділ - “Класифікація джерел із соціально-економічної історії Південної України”. У розділі досліджується представництво джерел за походженням та проводиться аналіз джерел за видовою ознакою. Визначення особливостей руху фондоутворення джерел надало можливість конкретизувати розуміння генеральної та потенційної джерельної бази дослідження соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття. Якщо генеральна джерельна база становить увесь масив джерел, то в загальному масиві документальних джерел потрібно розрізняти:

1) регламентовану джерельну базу;

2) реальну джерельну базу.

Під регламентованою джерельною базою розуміється комплекс документів, поява якого заздалегідь була визначена настановами вищих органів державної влади. Реконструкція регламентованої джерельної бази надає можливість чітко визначити співвідношення потенційної та актуалізованої джерельної бази. Реальна джерельна база складається із:

а) регламентованої джерельної бази;

б) джерел, які з'явилися згідно з додатковими вимогами вищих органів влади;

в) документації, поява якої стала наслідком потреб населення південного краю.

Класифікація джерел за походженням надала можливість чітко визначити співвідношення потенційної та актуалізованої частини регламентованої джерельної бази. До Сенату та сенатських установ, згідно з настановами Сенату, повинно було надходити 9-ть видів документів. Серед них шість щорічних відомостей про кількість усіх верств населення; про вирішені та невирішені прохання; про корчемні справи; посіви та врожай хліба; про народжених та померлих; про таких, які вийшли із-за кордону. Суцільна евристика проведена відповідно до 1, 2 та 4-го департаментів Сенату з 25-ти комплексів поточної документації дала можливість виявити лише чотири відомості про кількість населення; п'ять відомостей про врожай хліба за 1776, 1782, 1792, 1794 та 1796 роки; сім відомостей за 1789 та 1791 роки про тих, які вийшли із-за кордону; дев'ять докладних донесень про вирішені справи за 1781, 1783, 1784, 1786, 1789, 1793-1796 роки. Зі щомісячних відомостей про колодників виявлено відомості за 1780, 1783, 1784 та 1786 роки. Обов'язкові щомісячні відомості щодо витрат грошової казни та збір податків представлені в Сенаті лише за 1777 рік. Зі щомісячних відомостей про ціни на хліб маємо відомості 1790 року за січень, лютий і квітень та за усі місяці 1790 року.

Згідно з розпорядженням 1775 року до дев'яти колегій надсилалося 19-ть комплектів документації. З них вісім щорічних і вісім щомісячних та три щоквартальних. З такого потенційного корпусу документів регламентованої джерельної бази було виявлено:

а) відомості за 1796-1799 роки про митний прибуток з привезених товарів;

б) відомості про ціни на хліб за листопад 1792 р., грудень 1795 та лютий-жовтень 1796 року.

Окреме місце посідають документи імператорських канцелярій. При тому, що з 1783 року обов'язковими стали двічі на місяць донесення керівників губерній про господарське становище у ввіреному їм краї, виявлено лише чотирнадцять донесень Г. Потьомкіна за 1787, 1789-1791 роки та сімнадцять донесень П.Зубова за 1794-1796 роки.

Тим самим, з 6750 комплексів документів, які повинні були складати регламентовану джерельну базу, в центральних державних установах виявлено усього 72. Актуалізована частина регламентованої джерельної бази становить всього 1%.

Втім, у фондах центральних державних установ присутні комплекси джерел, які з'явилися внаслідок їхньої особистої ініціативи - відповіді на Сенатські анкети; анкети Комерц-колегії стосовно ярмаркової торгівлі; матеріали сенатських ревізій Південної України та інші.

Канцелярія Г. Потьомкіна вимагала від місцевих адміністративних установ присилки 16-ти найменувань відомостей стосовно господарського становища південного краю. За досліджуваний період, враховуючи наявність щомісячної та піврічної документації, масив документів повинен був становити 1360 одиниць. Аналіз документів канцелярії, яка на сьогодні не становить єдиного фонду, дає можливість зробити висновок, що виявлений корпус значно перевищує цей обсяг. Причина тому - перебирання канцелярією як виконавчих, так і законодавчих функцій. Відтак, корпус джерел представлений не тільки відомостями, але й указами, інструкціями, ордерами, рапортами та донесеннями, клопотаннями та рахунками усіх установ південного краю. На сьогодні реконструйований корпус документів канцелярії налічує 827 справ, які містять майже 42000 документів.

Адміністративні установи місцевої влади представлені лише фрагментами. З обов'язкового переліку документів губернського правління, казенної палати та її експедицій ми можемо лише говорити про фрагменти Азовської та Новоросійської губернської канцелярії, які представлені іменними указами та ордерами головного командира південного краю, переважно за 1775-1776, 1787, 1789-1791 роки, розпорядженнями канцелярій стосовно внутрішнього устрою - 278 наказів Азовської губернської канцелярії за 1775-1781 роки та 74 накази Новоросійської губернської канцелярії, 15 відомостей Катеринославського намісницького правління про кількість населення в окремих повітах за 1790-1791 роки. Журналами витрат по Новоросійській губернії за 1799 рік. Матеріали повітових установ представлені фрагментами документів казначейств: ревізькими сказками, документами креслярень, рапортами, донесеннями та проханнями до місцевих установ. Актуалізована частина регламентованої джерельної бази з документів місцевих установ складає менше одного відсотка. За видовою належністю корпус документальних та наративних джерел з соціально-економічної історії Південної України поділяється на:

а) актові;

б) справочинні;

в) статистичні;

г) мемуарні;

д) картографічні.

Актові документи складають дві підгрупи:

1) законодавчі;

2) приватні акти.

Законодавчі акти у свою чергу можна поділити на розпорядчі та процесуальні. Корпус розпорядчих актів становлять маніфести, укази та ордери. Окрему групу указів складають укази вищих органів влади (іменні, сенатські, Синоду) та укази місцевих адміністративних установ (намісника, губернського правління, губернської канцелярії, палати, межової експедиції, експедиції будівель та фортець новопридбаних земель, слідчої експедиції карного суду, обер-штер-кригс комісарської комісії, провіантської комісії, соляної комісії).

Ордери, як розпорядження вищої інстанції до нижчих установ, представлені ордерами Г. Потьомкіна, П. Зубова, В. Каховського, М. Мордвінова, М. Фалєєва, О. Суворова, Дерібаса, В. Черткова та М. Муромцева (всього 1458 ордерів). Корпус процесуальних актів складають установлення та інструкції. Установлення представлені регламентами стосовно устрою побутового життя селянства Катеринославського намісництва, тоді як інструкції - правилами та функціональними обов'язками запроваджених на півдні посад земських комісарів та наглядачів.

Приватні акти становлять дві групи:

1) засвідчувальні акти;

2) нормативні акти.

До першої групи відносяться;

- довідки про майновий стан;

- купчі на землю та рухоме майно, паспорти та атестати, особисті формуляри;

- підрядні та відкупні акти; тоді як до другої - білети на володіння землею, тестаменти та інвентарі.

Справочинна документація представлена промеморіями, екстрактами, реєстрами, журналами, описами справ, виписками. Статистичні документи можуть бути поділені на 2 великі групи:

1) масові;

2) одиничні.

Масові представлені:

а) матеріалами ревізій (ревізькі сказки, окладні книги);

б) анкетами Сенату та колегій;

в) описами намісництв та губерній;

г) експлікаціями до атласів намісництв;

д) цінами на товари, - тоді як одиничні - відомостями щодо витрат грошових сум по підрядах та відкупах.

Мемуарні джерела представлені мемуарами, подорожніми нотатками, щоденниками та приватним листуванням. Картографічні:

- картами губерній, намісництв та повітів;

- планами земельних дач;

- планами міст та населених пунктів.

Здійснена систематизація джерел за тематичною ознакою дозволяє на рівні тенденції визначити:

а) напрямки колонізації та залюднення Південної України;

б) розвиток внутрішньої торгівлі;

в) співвідношення землеробства та скотарства у господарствах південного краю;

г) динаміку населення.

Водночас вона надає можливість історичної реконструкції:

а) механізму земельних роздач;

б) землеволодіння та землекористування;

в) ярмаркової торгівлі;

г) адміністративного устрою.

Восьмий розділ - “Інформативні можливості джерел із соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття” - складається з трьох підрозділів, у яких через реконструкцію основних напрямків соціально-економічного розвитку Південної України (колонізації та заселення, аграрних відносин, розвитку торгівлі) реалізуються інформативні можливості актуалізованої джерельної бази.

Доведено, що після зруйнування Запорізької Січі Південна Україна стає складовою східного питання у зовнішній політиці Росії. Однак така “місія” регіону могла реалізуватися лише за умови його економічної та соціальної стабільності. Як наслідок, держава розпочала широкомасштабну колонізацію південного краю.

Запорозька спадщина, яка конкретизувалася:

а) традиційним напрямком господарювання;

б) промислами та напрямками торгівлі;

в) розпорошеним по зимівниках непідконтрольним урядові населенням, становила потенційну небезпеку державним російським інтересам.

У цей час саме запорозькі зимівники, яких за підрахунками нараховувалося 5767 одиниць, стали осередком змагань і основою збереження традиційного укладу Запорозьких Вольностей. Головним завданням уряду стає контроль за зимівчанами. Аналіз рапортів земських комісарів, інструкцій наглядачам та указів вищої влади дав можливість визначити два напрямки у реалізації урядом такого контролю:

1) залучення зимівчан на військову службу до пікінерських полків;

2) покладання нагляду над зимівчанами на нових власників запорозьких земель. Реалізація цих напрямків не дала результатів, а тому вже у 1780 році уряд знищує переважну більшість зимівників і переселяє зимівчан до новоутворених слобод та міст.

На середину 80-х років XVIII століття зимівники запорожців були перетворені на слобідські хутори. З браком земель і поширенням кругової поруки слобідські громади розпочинають змагання за ліквідацію хуторів. Як наслідок, переважна більшість хуторів-зимівників зникає. З їхнім знищенням уряд сам перетворював Південну Україну на “дике поле”, щоб потім витрачати величезні кошти для його заселення.

Втім, для вирішення проблеми залюднення земель уряд змушений був продовжувати запорозьку традицію вільного краю, за якою втікачі не поверталися своїм власникам. Основний потік переселенців до південного краю йшов з Правобережної України, Полтавщини та Чернігівщини, що визначило переважання українського населення. Основною категорією селянства стають поміщицькі піддані - селяни, що залишаючись юридично вільними оселялися на поміщицьких землях. За умови, коли адміністрація державних слобод не могла захистити селян від їхніх попередніх власників, урядовців та військових команд, селяни воліли більше оселятися в поміщицьких маєтках ніж у державних.

Важливе місце в процесі колонізації південного краю відводилося містам. Слабка інфраструктура, відсутність традиції, віддаленість від торговельних шляхів стояли на перешкоді урядовим намаганням зробити новоутворені міста не тільки адміністративними, але й економічними центрами. За відсутністю часу для створення природним шляхом економічної інфраструктури уряд діяв силовими методами - за допомогою військових команд змінював традиційні торговельні шляхи, направляючи їх до міст, переводив традиційні ярмарки та торги з навколишніх селищ до міст.

Колонізація південного краю реалізувалася й через роздачу земель, яка впродовж майже усієї останньої чверті XVIII століття керувалася “Планом” 1764 року. Відсутність аналогів у російському законодавстві визначила багатофункціональний характер цього документу. Коригування цього плану в 1774, 1777, 1781 роках було направлено на надання пільг поміщикам для заведення своїх маєтків. Відсутність чітких критеріїв закріплення землі у власність, гальмування процесу розмежування земель через недосконалість апарату повітових межових канцелярій створювало ситуацію, за якою майже 70 % поміщиків південного краю в досліджуваний період не мали юридично оформлених прав на землю. Це давало можливість уряду регламентувати поземельні відносини й за необхідності проводити перерозподіли земельної власності. Впродовж досліджуваного періоду було визначено три таких перерозподіли.

Зберігання на півдні традиції поземельних відносин, поширення української громади унеможливлювали установлення контролю за населенням та виконання адміністративними установами фіскальних функцій. Намагання вирішити ці питання через запровадження інституту наглядачів не були ефективними. Саме тому в 1787 році уряд вдався до запровадження кругової відповідальності поселян за:

а) сплату податків;

б) пересування населення;

в) виконання громадських повинностей.

Встановлення кругової відповідальності у селищах Катеринославського намісництва штучно запроваджувало общинні відносини.

Впродовж останньої чверті XVIII століття скотарство залишалося традиційним та основним напрямком розвитку сільського господарства. Разом з тим, співставлення кількості залученої для посіву землі і кількості посівів на душу населення по кожному повіту південного краю дає підставу стверджувати про поступове просування землеробства з північно-східних до південних районів краю. Основною формою торгівлі Південної України залишалися ярмарки. Нерівномірність представництва ярмарок в районах південного краю визначалася:

а) особливостями географічного положення;

б) напрямком традиційних торговельних шляхів;

в) часом включення території до складу російської імперії;

г) спеціалізацією регіонів.

Спеціалізація регіонів у цей період починає проявлятися через спеціалізацію ярмаркової торгівлі. Водночас стаціонарна торгівля, яка еволюціонує від універсалізму до спеціалізованої торгівлі монотоваром, починає обіймати провідне місце за обсягами річного товарообігу.

У межах досліджуваного періоду починається процес становлення єдиного товарного ринку Південної України. Спочатку він торкнувся хлібних товаропотоків, а згодом охопив й інші предмети торгівлі південного краю.

В процесі дисертаційного дослідження джерел з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття були зроблені такі висновки:

1. В основі появи археографічних видань лежить кількісне зростання історичних досліджень і, як наслідок, поширення джерелознавчих студій, що становить єдність процесу історичного пізнання. Цей єдиний процес, який став оформлятися стосовно досліджень з історії Південної України з XIX століття, з 20-х років XX століття було порушено. Заздалегідь відомі висновки соціально-економічних досліджень, поширення принципу нагромадження історичних фактів перетворювали дослідження комплексів джерел з соціально-економічної історії Південної України на формальність, що негативно відбилося на розвитку джерелознавчих студій.

2. Специфіка руху фондоутворення джерел з соціально-економічної історії Південної України визначалася системою управління та адміністративним устроєм південного краю. Особливе місце належить канцелярії Г.Потьомкіна, котра, як посередник між центральною та місцевою владою, перебирала на себе усі їхні функції. Наслідком цього стало суттєве зменшення звітної документації з найважливіших господарських питань, які опрацьовувалися місцевими установами та направлялися до центральних органів влади.

3. Архівосховища України містять фрагменти фондів та колекції документів губернських канцелярій, правлінь, казенних палат, межових експедицій та креслярень, духовних правлінь, казначейств та судових установ, які розпорошені по 57 фондах 9 архівів. У 68 фондах 5 російських архівосховищ найбільш повно представлені масові, статистичні джерела, що пояснюється необхідністю виконання центральними державними органами своїх функцій.

4. Ототожнення господарського устрою з діяльністю керівників краю в дослідженнях історії Південної України XIX століття стало визначальною для археографічних студій, рівень яких залежав від професіоналізму дослідника. Починаючи з 30-х років XX століття в Україні археографічні публікації з історії південного краю не виходили за межі соціально-економічної тематики, в якій народні рухи та становлення пролетаріату посідали головне місце. Водночас в Росії публікації джерел підпорядковуються завданню пропаганди здобутків російської військової історії.

5. Щодо соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття то існують три описи - 1775, 1781 та 1784 років та чотири описи до атласів 1787, 1793, 1795 та 1799 років. Опис Новоросійської губернії 1781 року зберігся у редакції В.Зуєва. Різнорідність та строкатість даних описів до атласів 1787, 1793 та 1795 років унеможливлюють їх використання при дослідженні динаміки населення та поземельних володінь. Вони становлять основу в дослідженні соціальної історії Південної України цього періоду.

6. Ступінь репрезентативності актуалізованої джерельної бази та її інформативні можливості дозволяють на рівні тенденції визначити:

- напрямки колонізації та залюднення Південної України;

- розвиток внутрішньої торгівлі;

- співвідношення землеробства та скотарства у господарствах південного краю;

- динаміку населення.

7. У другій половині 70-х років XVIII століття головним для уряду стає встановлення контролю над населенням колишніх Запорозьких Вольностей. Зимівники, які в цей час стають основою збереження укладу і з котрим населення уособлювало свій добробут, стають основним об'єктом державної внутрішньої політики. Зі знищенням зимівників уряд перетворював регіон на “дике поле”. Втім, для залюднення земель уряд змушений був легітимізувати традицію вільного південного краю.

8. Важливе місце в процесі колонізації належало містам, які за силовим сприянням уряду руйнували попередню економічну традицію регіону для набування статусу не тільки адміністративних, а й економічних центрів. Колонізація регіону відбувалася через роздачу земель. Відсутність критеріїв надання землі у власність створювала на півдні ситуацію, за якої 77 % поміщиків юридично не мали прав на володіння землею, що призвело до трьох земельних перерозподілів на півдні України.

9. У досліджуваний період скотарство залишалося основним напрямком розвитку сільського господарства. Землеробство, як провідна галузь господарства, поступово відвойовувало позиції й просувалось із північно-східних районів на південь.

10. Основною формою торгівлі південного краю залишалися ярмарки. На кінець XVIII століття припадає початок становлення єдиного товарного ринку Південної України. джерелознавство історія археографічний

Размещено на Allbest.ru