Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЧЕНЦОВ Віктор Васильович

УДК: 947.7

ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 20-ТІ РОКИ

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Дніпропетровськ 2000

Дисертацією є монографія.

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Тронько Петро Тимофійович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу регіональних проблем історії України.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора;

доктор історичних наук, професор, Турченко Федір Григорович, Запорізький державний університет, завідувач кафедри новітньої історії України, декан історичного факультету;

доктор історичних наук, професор, Бут Олександр Микитович Донецький державний університет, професор кафедри історії слов`ян.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, кафедра історії України.

Захист відбудеться "18" жовтня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському державному університеті (49625 м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд.307).

З монографією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського державного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8 та у наукових бібліотеках за списком, затвердженим ВАК України.

Автореферат розісланий 15 вересня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.О. Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У період становлення нової демократичної держави значно зріс інтерес громадськості до історії України, особливо до сторінок, що не були достатньо висвітлені внаслідок ідеологічного заангажування, кон'юнктурних міркувань і протягом тривалого часу подавались у спотвореному вигляді. Саме до них належать проблеми, пов'язані з політичними репресіями в радянському суспільстві. Сьогодні для більшості людей складно розібратися в причинах трагічних подій, що обірвали чи понівечили життя мільйонів співвітчизників. Крім наукових, морально-етичних цілей, на перший план виступає прикладне значення подібних досліджень. Сучасники переконались: не можна трактувати терор і насильство як минулі біди, якими означились попередні етапи історії країни. Час показав, що терор - це застаріла хвороба суспільства, притаманна йому у разі стрибкоподібного розвитку. Пошуки шляхів подолання цієї недуги - найважливіше завдання суспільного організму.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Значним досягненням української державності у зв'язку з цим є введення в дію в 1991 р. Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" та на його основі прийняття Президією Верховної Ради (постанова №2256-ХІІ від 6.04.1992 р.) і Кабінетом Міністрів України (постанова №530 від 11.09.1992 р.) рішення про підготовку та видання науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією". На державному рівні було заявлено про доцільність виконання дослідницької програми, у ході реалізації якої, за твердим переконанням її керівника, академіка НАН України П.Т. Тронька, треба "... не просто глибоко осмислити і проаналізувати негативні явища в історії України, а й опрацювати пропозиції до керівних державних органів про увічнення світлої пам'яті невинно репресованих. Не менш цінно дослідити, ввести в науковий обіг, оприлюднити досі невідомі документи про наміри і діяння вищого політичного керівництва, органів вищого державного управління, колишніх спеціальних служб і тим самим відкрити можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем, пов'язаних з зародженням і функціонуванням тоталітарної системи".

Запропонована монографія, що рекомендована для захисту як докторська дисертація, виконана в рамках даної програми. Автор є членом Дніпропетровської обласної редакційної колегії по підготовці і виданню науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією", членом авторського колективу першого видання серії "Відроджена пам'ять. Книга нарисів" (автор 9 нарисів). У межах даної програми ним підготовлено дві монографії, три документальних видання (укладач, автор передмов), понад 20 статей у фахових виданнях, у т.ч. 6 статей у журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" (засновник - головна редакційна колегія науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією").

Об'єктом дослідження даної роботи є політичні репресії як явище в його сукупності без акценту на їх правомірність з боку держави щодо конкретних громадян. У цьому контексті слід зазначити, що Закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. поширюється на осіб, необґрунтовано засуджених судами Української РСР або репресованих на території республіки іншими державними органами за період від 1917 р. і до часу початку дії даного Закону, причому під репресіями розумілися позбавлення життя і волі, переселення в примусових формах, висилання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове влаштування у медичних закладах, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав і свобод за мотивами політичного, класового, національного, релігійного і соціального характеру.

У Постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" дається пояснення, що слід розуміти під політичним мотивом репресій.

Безумовно, не всі особи, які здійснили політичні злочини, підлягають реабілітації. Закон України передбачає дієвість здійснених присудів, якщо в матеріалах кримінальних справ міститься сукупність доказів, що підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності громадян за деякі злочини.

Предметом дослідження є вивчення механізму формування і здійснення репресивної політики проти різних соціальних та політичних груп населення Радянської України в 20-ті роки на основі комплексного аналізу архівних джерел (в першу чергу матеріалів спеціальних служб) та наукової літератури.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1920 по 1930-й рік. Зроблено це тому, що переважна більшість праць, виданих друком, висвітлює репресивну діяльність держави кінця 20-х - 30-х років. І це справедливо, враховуючи масовий характер каральних акцій у зазначений час. Окремі історики займаються проблемами репресій у період революції та військово-політичного протистояння, громадянської війни 1918-1920 рр. 20-ті ж роки дослідники нерідко ідеалізують, порівнюючи тогочасні процеси з попередніми та наступними, безпосередньо пов`язують їх з новою економічною політикою, яка дозволила протягом кількох років довести перевагу ринкових відносин.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб, виходячи зі ступеня наукової розробки проблеми, наявної джерельної бази та історіографічної спадщини, всебічно проаналізувати політичні репресії як явище, визначити особливості репресивної політики в радянському суспільстві в 20-ті роки, специфіку політичних переслідувань в Україні.

Завдання, які були поставлені для досягнення цієї мети, такі:

показати здійснення механізму формування політичних репресій, розкрити форми та методи репресивної політики;

простежити етапи та особливості репресивної політики в Україні проти сільського населення, інтелігенції, представників робітничого класу, молоді, віруючих і духовенства, членів політичних партій соціалістичної та комуністичної орієнтацій, внутрішньопартійної опозиції;

висвітлити роль і місце органів НК-ДПУ в здійсненні політичного терору;

науково узагальнити факти існування реального опору режимові серед різноманітних груп населення, виділити форми протидії владі;

виділити проблему боротьби української національної опозиції з комуністичним пануванням за створення незалежної України.

Теоретико-методологічні основи дисертаційного дослідження ґрунтуються на принципах історизму і об`єктивності та застосуванні загальнонаукових (історичний, логічний, класифікації), міждисциплінарних (структурно-системний), а також історичних (порівняльно-історичний, хронології, періодизації, ретроспективний) методів дослідження.

Використана методика дозволила розглянути і висвітлити досліджувану проблему у взаємозв`язку з процесами, що відбувалися в Україні в цей період.

На основі проведеного аналізу друкованих і не введених до наукового обігу джерел з досліджуваного періоду і території, історичних праць вітчизняних і зарубіжних істориків зроблена спроба встановити, наскільки існуючий комплекс джерел і літератури дозволяє висвітлити основні проблеми періоду, що вивчаються.

Для реалізації задуму дослідження здійснений загальний комплексний огляд документів з політичної історії України, враховуючи їх видову різноманітність і неоднозначність інформації, яку вони містять та ступінь вірогідності.

Застосування синхронного та диахронного методів дослідження історичних джерел у поєднанні з порівняльно-історичним методами хронології та актуалізації дозволили отримати уявлення про систему пам`яток, на основі яких можна відтворити узагальнену цілісну картину минулого або окремих суспільних явищ.

Наукова новизна дослідження визначається постановкою проблеми, комплексним розкриттям механізму формування і здійснення репресивної політики в Радянській Україні в 20-ті роки. Вперше в науковій літературі вводиться в науковий обіг і аналізується комплекс нових документів і матеріалів, в першу чергу з архівів спеціальних служб (Служби безпеки України, Міністерства безпеки Російської Федерації). Розкриваються інформаційні можливості зазначеного корпусу для дослідження теми політичних репресій. Зроблено спробу систематизувати та класифікувати документи радянських органів державної безпеки 20-х років, визначено місце, становище і роль органів безпеки (НК-ДПУ) в державній системі, взаємини з партійними, радянськими структурами влади й управління.

Здійснено аналіз юридичних норм 20-х років, насамперед у контексті сприяння законодавчої та нормативно-правової бази державним інститутам у проведенні репресивної політики.

Показано механізм упровадження політичних репресій протягом 20-х років, виділено головні етапи й особливості репресивної політики в Україні, з'ясовано специфіку репресій стосовно окремих соціальних верств населення: творчої та технічної інтелігенції, робітничого класу, молоді і т.д.

Докладно досліджено суть, форми і методи політичних репресій, що здійснювались більшовиками заради утвердження і зміцнення радянської влади в українському селі, в т.ч. діяльність воєнних нарад, інститутів заручників, десятихатників, відповідачів і т.ін.

Розкрито деякі аспекти здійснення політичних репресій з боку радянської держави, (перш за все за допомогою органів держбезпеки) щодо представників різних релігійних конфесій, вірувань та духовних вчень.

Доведено, що різні прояви опозиції існуючому режиму давалися взнаки протягом усього періоду 20-х. Простежено етапи розправи правлячої партії над членами опозиційних партій соціалістичної орієнтації та опозиційно налаштованими комуністами. Визначено роль і місце політичних репресій у цьому процесі.

Особистий внесок здобувача полягає у порушенні і самостійному вирішенні важливої наукової проблеми, що дозволяє глибше і повніше усвідомити причини, суть та наслідки репресивної політики в радянському суспільстві, а також уведенні до наукового обігу і аналізі значного комплексу нових джерел.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані в процесі дослідження результати були використані автором під час підготовки монографії "Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 20-е - 30-е годы" (Москва, 1999; 2-е изд. - Москва, 2000), документальних видань "Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии. С 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г." (Днепропетровск, 1994), "Повернення із небуття" (Дніпропетровськ, 1995), "За відсутністю складу злочину" (Дніпропетровськ, 2000), "Жандармерия и охранка конца ХІХ - начала ХХ столетия" (Днепропетровск, 1996), тематичної серії книг "Реабілітовані історією", виданих в Дніпропетровській області, навчально-методичних розробках з дисципліни "Історія України" ("Практикум", "Завдання для самостійної роботи", "Тестові завдання". - Дніпропетровськ: АМСУ, 2000, "Методичні рекомендації щодо підготовки та написання курсової роботи", - Дніпропетровськ: АМСУ, 1998), викладанні курсу "Історія України" в Академії митної служби України, спецкурсу "Політичні репресії в радянському суспільстві" на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету, виступах на кафедрах Єрусалимського (1992) та Дюссельдорфського (1995) університетів.

У монографії узагальнено низку теоретичних та конкретних питань, результати вивчення яких можуть бути використані у навчальних закладах у процесі викладання історії України, у підготовці історичних праць та посібників з історії України для вчителів і студентів, для підготовки і видання серії книг "Реабілітовані історією".

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження викладені в 72 публікаціях автора загальним обсягом більше 100 др. арк., серед них є монографія, 3 документальних видання, 43 наукові статті і понад 20 публікацій матеріалів і тез наукових конференцій.

Результати дослідження були оприлюднені на 18 наукових конференціях, серед яких науково-практична конференція з музейної справи і краєзнавства (Дніпропетровськ, 1993), "Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20-е - 80-е годы ХХ века)" (Харків, 1994), наукова конференція, присвячена міжнародному дню музеїв, 17 травня 1994 р. (Дніпропетровськ, 1994); "Історія науки і техніки: проблеми, дослідження, викладання, гуманізації освіти" (Дніпропетровськ, 1994); "Влада в Україні. Історія та сучасність" (Дніпропетровськ, 1994); "Немцы России (СССР) в 1914-1928 гг." (Геттінген, ФРН, 1994); "Регіональне і загальне в історії" (Дніпропетровськ, 1995), "Немцы в Украине" (Днепропетровск, 1995); "Інтелігенція: суть, історичні долі та перспективи" (Дніпропетровськ, 1996); "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (Київ, 1996); "ХХ століття - століття революцій" (Дніпропетровськ, 1997); "Российские немцы. Историография и источниковедение" (Анапа, 1997); "Еврейская мысль сквозь века" (Днепропетровск, 1997); "Украина - Германия: экономическое и интеллектуальное сотрудничество (ХІХ-ХХ вв.)" (Днепропетровск, 1997); "Політична і військова діяльність Н.І. Махна" (Запоріжжя, 1998); "Немцы России и СССР: 1900-1940 гг." (Москва, 1999); "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи" (Київ-Дніпропетровськ, 1999).

Монографія обговорена на засіданні відділу регіональної історії Інституту історії України НАН України (протокол №7 від 20 червня 2000 р.).

Структуру роботи підпорядковано меті та завданням дослідження. Монографія складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, списку скорочень. Повний обсяг монографії становить 482 с., в т.ч. перелік джерел та літератури - 85 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі до монографії обґрунтовано вибір теми, її актуальність, зв'язок з науковими програмами, визначено хронологічні рамки, мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, розглядається стан наукової розробки проблеми та її документальне віддзеркалення.

Підхід радянських істориків до вивчення теми політичних репресій визначався настановами правлячої партії про контрреволюційну сутність будь-якої опозиції режиму. Саме під таким кутом зору розглядалися взаємини комуністичної партії з селянством, інтелігенцією, релігійними утвореннями, політичними партіями.

Особливий інтерес серед робіт радянського періоду в плані розкриття теми політичних репресій становить література 20 - 80-х років, присвячена діяльності радянських спецслужб.

Необхідно виділити два основних типи досліджень: відкриті публікації та видання з грифом обмеження.

Праці, що призначалися для службового користування, виходили в основному в навчальних закладах КДБ.

На жаль, ступінь таємності досліджень з грифом обмеження не дозволяє в повному обсязі зробити історіографічний огляд даної літератури.

Першими загальнодоступними дослідженнями, присвяченими діяльності НК-ДПУ, були роботи безпосередніх керівників відомства в Україні М.Я.Лациса, Я.Х.Петерса, С.С.Дукельського, які відобразили найбільш успішні операції по розгрому "контрреволюційних сил".

У 20-30-і рр. з'явилися перші роботи узагальнюючого характеру А. Малицького, Л. Бичкова, в яких діяльність українських чекістів розглядалася на тлі соціально-політичної ситуації в країні: антирадянські виступи, розкладання політичних сил, форми придушення т.зв. контрреволюції радянською владою.

У повоєнній радянській історіографії історія органів НК-ДПУ висвітлювалась, головним чином, у загальносоюзному масштабі, з частковим використанням документів центральних архівів країни.

Історики мали обмежений доступ до архівних матеріалів з історії НК-ДПУ. Тому їх дослідження ґрунтувалися навколо "дозволених" тем, як наприклад, боротьба з бандитизмом, чекістські операції "Синдикат-2", "Трест" та ін.

Спробу викласти цілісну історію спецслужб на етапі 1918-1922 рр. зробили на замовлення КДБ УРСР Л.Н. Маймескулов, А.І. Рогожін, В.В. Сташис, які протягом тривалого часу займалися чекістською проблематикою.

Починаючи з 20-х років систематично друком виходили дуже цікаві документальні видання з історії органів держбезпеки. Одним із перших стало двотомне видання "Красная книга ВЧК".

У 1958 і 1971 роках вийшли друком два дуже схожих видання документів з історії ВНК і ВУНК. Упорядники збірників виконували конкретні ідеологічні завдання, що не могло не відбитися на доборі документів.

Проблеми, пов'язані з діяльністю НК-ДПУ, порушувалися в працях, які висвітлювали різні аспекти соціально-класового протистояння в 20-ті роки.

Однією з популярних тем радянської історіографії була тема боротьби комуністичної партії за єдність своїх рядів. Автори монографій і дисертацій наполягали на тому, що комуністична партія України завжди була вірною опорою КПРС у боротьбі проти антиленінських угруповань.

У контексті дослідження історії політичних репресій винятковий інтерес становить мемуарна література, або як самі учасники подій сприймали і оцінювали їх.

Перші наукові публікації, які пролили світло на трагічні сторінки української історії ХХ ст., з'явилися у вітчизняній історіографії на межі 80-90-х років.

У цей час в історичній науці спостерігаємо дві суперечливі тенденції. З одного боку, за інерцією продовжували видаватися праці, захищалися дисертаційні роботи прихильників ортодоксальної концепції радянської історіографії. З іншого - почала з'являтися публіцистична і наукова література, в якій автори перекладали відповідальність за політичний терор 20-30-х років виключно на Сталіна та його оточення. Це повністю відповідало офіційній доктрині КПРС про можливість побудови соціалізму "з людським обличчям".

З другої половини 80-х років вітчизняні історики отримали можливість познайомитися з раніше засекреченими творами лідерів політичної опозиції 20-х років, мемуарами та літературними роздумами очевидців тих подій, дослідженнями дисидентів, зарубіжних авторів.

Однією з перших за часом видання (20-ті роки) й цікавих за змістом, включенням фактичного матеріалу можна вважати книгу С.П. Мельгунова, написану на основі паризького архіву денікінської комісії генерала Рерберга.

У 50-х роках зробив спробу розібратися в теорії, тактиці і стратегії більшовизму в національному питанні, систематизувати матеріали і факти, дати їм політичний аналіз Г. Костюк.

Р. Конквест, поставивши завдання "знайти й зафіксувати те, що відбувалося в реальному житті, об'єктивно викласти безсумнівні факти в їхньому історичному контексті", створив працю, де спираючись на документальні джерела не тільки розкрив жахливі картини колективізації та голодомору 1929-1933 рр., але й довів, що історія взаємовідносин радянської влади і селянства починаючи з 1917 року - це історія конфліктів та воєнного протистояння, застосування до нього різних форм насильства з боку влади.

Публікація в СРСР зарубіжних праць дала радянським історикам змогу ознайомитися з альтернативними поглядами на національне минуле. У радянській історіографії формується новий радикальний напрям дослідників, які відійшли від "перебудовного" розуміння історичного процесу. Розгорнулися цікаві дискусії між прихильниками горбачовського ленінізму і прибічниками антирадянських поглядів на історію СРСР.

На межі 80-90-х років побачили світ публікації з роздумами про причини і сутність сталінізму. Відповідаючи на запитання, чому стали можливими масові репресії 30-х років, історики розпочали пошуки економічних, соціальних, політичних передумов терору в попередні роки.

У цьому контексті було зроблено спроби встановити зв'язок між утвердженням сталінізму і формуванням верстви радянської бюрократії. Простежувалась тенденція підмінити проблему дослідження сталінізму вивченням феномена значних політичних діячів. Історики з нових позицій звернулися до біографій більшовицьких лідерів - В.І. Леніна, Й.В. Сталіна, Л.Д. Троцького, М.І. Бухаріна, Х.Г. Раковського та ін.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років радянські вчені почали вводити до наукового обігу нові архівні документи, які значно розширювали уявлення про політичні процеси 20-х років.

Наслідком використання дослідниками нових документів стало формування різних поглядів на історію радянського суспільства, поява праць, виконаних на ґрунтовній джерельній основі, що радикально змінювали погляди про події громадянської війни, непу, індустріалізації, колективізації тощо.

Процеси, пов'язані з утворенням самостійної української держави послужили поштовхом для розробки теми "Сталінізм в Україні".

На початку 90-х років з'явилися монографії узагальнюючого характеру, що претендують на "ґрунтовне і комплексне наукове дослідження сутнісних ознак і конкретно-історичних форм сталінізму". Саме такою стала колективна праця "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки".

Одночасно з В.М. Даниленком, Г.В. Касьяновим, С.В. Кульчицьким на розгляд громадськості виніс свої перші роботи Ю.І. Шаповал.

Безпосередньо 20-м рокам присвятив свою фундаментальну роботу "Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)" С.В.Кульчицький.

У роботах С.В. Кульчицького, Ю.І. Шаповала, В.М. Даниленка, Г.В.Касьянова та ін. були намічені головні напрями дослідження теми політичних репресій 20-30-х років.

З уведенням в обіг нових архівних документів (партійних інстанцій усіх рівнів, органів суду, прокуратури, міліції, НК-ДПУ-НКВС тощо) спостерігається спеціалізація дослідників стосовно вивчення окремих аспектів більшовицької репресивної політики.

Продуктивно займаються вчені проблемою політичного терору щодо сільського населення. Причому якщо раніше об'єктом вивчення були події хлібозаготівель і колективізації, то тепер автори намагаються розібратися в особливостях репресій впродовж усіх 20-х років, акцентуючи увагу на формах опору селянства.

Чималий інтерес у істориків викликають суперечливі взаємовідносини інтелігенції і можновладців. Перш за все, треба відзначити праці, в яких політичні репресії проти інтелігенції розглядалися в контексті суспільно-політичних процесів в Україні.

Тему "Сталінізм і українська інтелігенція" розглянуто на сторінках монографії Г.В. Касьянова та В.М. Даниленка. Її подальший розвиток знайшов вияв у праці О.С. Рубльова, Ю.А. Черненка.

Світ побачили розробки, присвячені різним прошаркам наукової і творчої інтелігенції.

У полі зору дослідників - і колоритні постаті представників української еліти, чия доля багато в чому визначалась політичним принципом влади: "хто не з нами, той проти нас".

Ряд учених продовжує розробку теми за принципом висвітлення найбільш гучних політичних справ, процесів, організованих владою для покарання інтелектуалів.

В українській історіографії (як і в російській) склався напрямок досліджень історії церкви і політики, яку проводила компартія за допомогою державних органів, у т.ч. спеціальних служб (НК-ДПУ).

Інтереси істориків, як правило, пов'язані з діяльністю в Україні двох відгалужень православної церкви: РПЦ і УАПЦ.

Дослідження теми політичних репресій щодо інших релігійних конфесій знаходиться на початковому етапі.

У ряді праць бачимо переоцінку поглядів на причини зникнення з політичної арени країни Рад партій соціалістів, комуністів небільшовицької орієнтації, вияв справжньої ролі державного терору в боротьбі з політичними опонентами.

Продовжуються наукові пошуки у висвітленні форм і методів розправи сталінського оточення з членами внутрішньопартійної опозиції.

У ряді праць українських істориків порушуються питання боротьби владних структур з прибічниками ідеї незалежної України, причому першими тут стали публікації про масштаби і форми опору населення України панівному режиму.

Одним з найбільш складних завдань історичної науки залишається осмислення механізму здійснення політичних репресій.

Як самостійний напрям у висвітленні репресивної політики держави можна виокремити роль у ній органів НК-ДПУ-НКВС. Цьому послугували об'єктивні публікації про окремих керівників органів держбезпеки, а також видання, що розкриють деякі аспекти діяльності спецслужб.

У справі активізації досліджень важливу роль відіграли прийняті вищими державними органами влади і управління України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих, реалізація Державної програми підготовки науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією". У рамках останньої авторські колективи в різних областях України підготували й опублікували ряд оригінальних праць про здійснення репресивної політики.

Всебічному розумінню проблеми слугує введення до наукового обігу нових архівних документів.

Схвальну оцінку громадськості дістали публікації В.І. Пристайка та Ю.І. Шаповала.

З уведенням у науковий обіг нових комплексів документів (в т.ч. колишніх спецслужб) постало питання про їхню джерелознавчу критику, методику опрацювання архівно-слідчих справ органів держбезпеки.

Дана монографія є спробою вивчення історії політичних репресій на основі залучення широкого комплексу нових архівних джерел, головним чином документів радянських органів держбезпеки.

Абсолютну більшість документів НК-ДПУ, які вводяться до наукового обігу, за типологією автор відніс до діловодної документації і кваліфікував, ураховуючи їхню функціональну належність.

Для оптимальних шляхів пошуку і добору інформації з певної проблематики в дослідженні автор зробив спробу поєднати класифікацію за функціональною належністю документів з варіантом класифікації за змістом джерельної бази.

Ураховуючи специфіку діяльності органів безпеки, можна визначити групи судово-слідчої та оперативної документації.

Документи органів державної безпеки мали величезні інформаційні простори. У своїй основі вони містили значний обсяг не тільки явної, але й прихованої інформації і належать до масових джерел з широкими даними (первісними чи зведеними) про різноманітні суспільні процеси. Безпосередня участь органів НК-ДПУ у формуванні і функціонуванні інформаційної політики держави підвищує джерельну значущість даного комплексу документів. Обсяг і характер відомостей, що оброблялися в інформаційному процесі, не визначалися лише тією метою, для досягнення якої вони існували. Поряд з фактами і явищами, що фіксувалися цілеспрямовано, неминуче відображалася і структурна інформація.

Комплекс документів НК-ДПУ носить репрезентативний характер, являє собою серію однорідно-масових джерел, які рівномірно відображають сторони процесу в його розмаїтті та безперервності.

Водночас дані джерела автентичні й унікальні. Система звітності органів НК-ДПУ тої пори спричинила до зосередження матеріалів органів безпеки в партійних і радянських інстанціях. Ужиті у подальшому заходи щодо посилення контролю за використанням і зберіганням інформаційних документів НК-ДПУ дали певні результати. З другої половини 20-х років матеріали ДПУ рідше зустрічаються у фондах державних архівосховищ. Існуюча практика періодичного нищення документів у відомчих архівах призвела до безповоротних утрат.

Документи органів безпеки мають певну новизну. Вони дозволяють розкрити суспільно-політичні процеси зсередини, оскільки органи державної безпеки часом виконували найбільш приховані (а тому таємні) настанови керівників держави, лідерів комуністичної партії.

Зіставлення чекістських документів з матеріалами партійних і радянських органів, інших організацій і відомств дає можливість критично підійти до оцінки відомостей, що містяться в них, скласти загальне уявлення про те, наскільки вони повні, надійні, вірогідні.

Комплексне вивчення партійно-державної радянської документації у поєднанні з матеріалами НК-ДПУ не дозволяє досліднику обмежуватись чисто відомчим сприйняттям дійсності 20-х років, сприяє проникненню вглиб проблеми формування репресивної політики більшовицької держави, заснування і діяльності одного з головних апаратів її здійснення.

У монографії використані документальні матеріали, що зберігаються в центральних і місцевих архівах України (Центральний державний архів громадських об'єднань України, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Державний архів Служби безпеки України, Державний архів Дніпропетровської області, Державний архів Запорізької області, Державний архів Харківської області та інших), а також архівах Російської Федерації (Центральний архів Федеральної служби безпеки Російської Федерації, Російський центр зберігання та вивчення документів з новітньої історії).

У першому розділі "Формування механізму політичних репресій" аналізується, яким чином впроваджувалася репресивна політика в умовах радянського суспільства. Всі найважливіші елементи державної системи - партійні, радянські інститути, правоохоронні органи, суд, прокуратура, юстиція так чи інакше брали участь у формуванні тоталітарного режиму. Особливе ж місце в боротьбі з політичними супротивниками радянської влади, опозиційно налаштованими громадянами займали органи безпеки: НК-ДПУ-НКВС. Звідси випливає загальна необхідність розібратися у функціонуванні апарату цих відомств, структурі, завданнях, правах, обов'язках, що вирішувалися спеціальними службами на різних етапах побудови радянського соціалізму. Автор визначає місце, становище і роль органів безпеки в державній системі, взаємини з партійними, радянськими структурами влади й управління. Аналіз юридичних норм 20-х років дає розуміння того, як співвідносилась діяльність органів НК-ДПУ з чинним законодавством.

Діяльність органів безпеки УРСР органічно пов'язана з утворенням і організацією ВНК. З часу появи надзвичайних комісій у Радянській Україні їх робота значною мірою визначалася суспільно-політичними процесами, які відбувалися на території колишньої Російської імперії. Українські чекісти використовували в своїй діяльності директивні документи, що надходили з Петрограда і Москви, а з 1923 р. ВУНК-ДПУ республіки керувались наказами і вказівками, розробленими центральними органами СРСР.

Тому історію спеціальних служб України автор показує в контексті дослідження органів безпеки.

Хронологічні межі періоду, який розглядається в даному розділі, дещо ширші зазначених у монографії. Це обумовлюється тим, що роль і функції органів безпеки 20-х років важко усвідомити без аналізу історії появи і становлення радянських спецслужб.

Після детального вивчення організаційних, структурних, функціональних трансформацій, що відбувалися з НК-ДПУ впродовж 20-х років, автор прийшов до висновку про складання наприкінці 20-х років системи органів державної безпеки, яка забезпечувала специфічними силами, засобами, методами реалізацію політики комуністичної партії.

Являючи собою невід'ємну частину державного апарату, органи безпеки виконували завдання, обумовлені курсом політичного керівництва країни. Створені як надзвичайні органи боротьби з ворогами радянської влади, НК акумулювали в собі найрізноманітніші функції: розвідки, контррозвідки, охорони державного кордону, боротьби з повстанством і бандитизмом, політичним підпіллям всередині країни і підривними організаціями за кордоном, економічними і низкою загальнокримінальних злочинів. Крім того, чекісти виконували і спеціальні завдання органів влади та управління, включаючи турботу про безпритульних дітей, допомогу в забезпеченні населення паливом, контроль за розподілом продовольства тощо. Разом з тим основним призначенням НК було виявлення і розправа над громадянами, які підпадали під поняття "контрреволюціонер". Оскільки такими вважалися не тільки особи, що активно протидіяли режиму, але й просто ті, хто висловлював антирадянські і антикомуністичні погляди, співробітникам НК доводилося охоплювати всі сфери суспільного життя: економіку, політику, ідеологію. Під пильним оком НК знаходились підприємства і установи, політичні партії й організації, релігійні конфесії і засоби масової інформації.

Компетенція НК-ДПУ знаходилась у прямій залежності від рішень вищих партійних і радянських інстанцій. Відповідно до них приймалися законодавчі і нормативні акти, які в т.ч. регулювали права спеціальної служби. Вже у перших декретах держава оголосила злочинами посягання на основи більшовицького ладу і новий радянський правопорядок. Як найбільш тяжкі злочини - контрреволюційні, політичні - визнавалися посягання на завоювання соціалістичної революції. Законодавець у перші післяреволюційні роки іноді вживав терміни - "політичний злочин", "політичні репресії" для виокремлення контрреволюційних злочинів із загальної маси злочинних дій.

Недосконале законодавство доповнювали нормативні акти, в яких наголос робився саме на надзвичайних заходах припинення посягань на державний устрій, в т.ч. з застосуванням засобів НК.

Реформа правової системи 1921-1923 рр., продиктована рядом економічних і зовнішньополітичних факторів (перехід до непу, умови Генуезької конференції), дещо пом'якшила каральну практику радянської держави. Реорганізація торкнулася й органів безпеки. Спадкоємця НК-ДПУ тимчасово звільнили від невластивих йому функцій (боротьби із спекуляцією, посадовими злочинами та ін.), позбавили деяких прав, обмежили прокурорським і судовим контролем.

Проте незабаром керівництво компартії внесло корективи у здійснювану в цьому плані політику. Було законодавчо оформлено поняття контрреволюційного злочину, склад якого помітно розширився. Санкції, які застосовувалися щодо політичних супротивників, з кожним роком ставали дедалі жорсткішими. Відповідно зростав обсяг і права органів ДПУ, які здійснювали боротьбу з опозицією режимові.

Специфіка діяльності спецслужб у роки непу полягала в зміні методів роботи. Зусилля відомства концентрувалися на відстежуванні "контрреволюціонерів" оперативним шляхом, їх ізоляції за допомогою компрометації, дискредитації, висилок, засилань. Широкомасштабні каральні акції відійшли на другий план.

Розглядаючи відомство передусім як знаряддя розправи з політичними супротивниками, радянське керівництво поступово створювало для нього надзвичайно сприятливі умови діяльності. Це знайшло відображення в трансформованому законодавстві в бік посилення мір покарання за контрреволюційні злочини, в наданні додаткових повноважень співробітникам органів безпеки, в обмеженні прокурорського нагляду за ДПУ. Особливо наочно це проявилося в період згортання непу. ДПУ знову відкрито почали залучати для нейтралізації невдоволених у сільській місцевості, придушення страйкового руху, організації показових процесів над представниками інтелігенції.

1927 року було остаточно сформульовано в законодавстві визначення контрреволюційного злочину, яке з невеликими змінами і доповненнями з успіхом було вживане більше тридцяти років.

Отже, до кінця 20-х років організаційно і функціонально завершилась реорганізація відомства, яке мало все необхідне для знищення будь-яких проявів політичної опозиції у радянському суспільстві.

У другому розділі "Роль репресивних органів в утвердженні більшовицького режиму" йдеться, в першу чергу, про прибічників ідеї і борців за незалежність України, які йменувалися у документах того часу "українською контрреволюцією". Виділяються також репресії проти деяких груп суспільства: робітників, технічної і творчої інтелігенції, молоді.

Автор зазначив, що комуністична партія іменувала контрреволюційними й розглядала як злочинні будь-які форми протидії своєму правлінню. Оскільки незгоду з радянською системою виявляли широкі верстви суспільства, прибічники різноманітних ідейно-політичних орієнтацій, правляча партія поділила супротивників режиму на зовнішніх (що перебували за кордоном) і внутрішніх. Як ті, так і інші, вважалися контрреволюціонерами, але за останніми було закріплено термін "вітчизняна контрреволюція", до якої відносили селян-повстанців, неблагонадійних робітників, "потенційно небезпечну" інтелігенцію, осіб, що дотримувалися націоналістичних, монархістських, соціал-демократичних, а втім, будь-яких некомуністичних поглядів, т.зв. "колишніх", тобто людей, які розцінювалися як "соціально небезпечні" за своєю соціальною (поміщики, дворяни) чи професійною належністю (урядовці й офіцери царської Росії, колишні співробітники жандармерії, поліції, охоронних відділень тощо), виконанням посадових обов'язків, у тому числі службовців українських урядів, вояків білогвардійських армій, членів політичних партій, релігійних діячів і навіть опозиційних щодо "генеральної лінії" партії комуністів.

Дослідження проблеми протидії української національної опозиції комуністичній владі в 20-ті роки дозволяє виділити декілька характерних етапів цього процесу.

У період переходу від "воєнного комунізму" до нової економічної політики (1920-1923 рр.) радянське керівництво стикалося, як правило, з реальним і запеклим опором. Проти комуністичного панування виступали добре організовані збройні формування як всередині країни, так і з-за кордону. Опорою численних антирадянських змов і повстань служили широкі соціальні верстви: від представників колишніх т.зв. експлуататорських класів до селянства і робітників, інтелігенції, незадоволених диктатурою однієї партії. Головними формами діяльності опозиції були найбільш радикальні: збройна боротьба, підпільна робота й агітація. Національне підпілля здебільшого являло собою мережу організацій військового типу на чолі із старшинами армії УНР. Повстанство і підпілля були прямим і органічним продовженням національно-визвольної справи попередніх 1917-1920 рр. Але влада, що набирала силу, за допомогою налагодженого поліцейсько-карального апарату, широко застосовуючи репресії, спромоглася розгромити головні осередки збройної опозиції і поставили під контроль потенційних супротивників режиму. Під особливим наглядом опинилася українська інтелігенція - головний носій ідей УНР і загальнодемократичних принципів, яка вже своїм існуванням ставила під сумнів монополію комуністичної ідеології. Проти інтелігенції, як живильного середовища більш активних форм опозиції, застосовувався цілий арсенал ідейно-організаційних і репресивних засобів впливу: обов'язкова реєстрація, т.зв. чистки вузів і установ, кампанії боротьби із "буржуазною ідеологією", примусові висилки за кордон, організації політичних судилищ, смертна кара та ув'язнення тощо.

З 1923 р. починається новий етап у стосунках влади й опозиції. Економічні перетворення на ринкових засадах неминуче вели до демократизації в царині суспільних відносин і духовній сфері, стабілізації торгівлі і сільського господарства. Політика "українізації", звернення комуністичного керівництва до інтелігенції з пропозицією співробітництва, певна лібералізація у сфері національних стосунків розкололи лави опозиції. Багато хто повірив владі, а швидше, повірив у можливість розбудови незалежної України легальним і мирним шляхом. Звідси відмова від військово-терористичних методів боротьби і перехід до культурно-просвітницької і кооперативної діяльності. В Україну повертається ряд відомих емігрантів-політиків, учених, діячів культури. Як наслідок, відбувається зростання суспільної ваги наукових, кооперативних і громадських інституцій. Відповідно зменшуються політичні репресії, але органи держбезпеки невпинно вдосконалюють методи спостереження і контролю над інтелігенцією, тим більше, що окремі, але численні її представники, які не повірили у щирість влади, залишились, так би мовити, в індивідуальній опозиції, ще глибше приховавши свою неприязнь до режиму.

Загострення зовнішньополітичних умов у 1926 р., товарна криза, а головне, поразка прибічників демократизації країни серед комуністичного керівництва на липневому (1926 р.) пленумі ЦК ВКП(б), що свідчило про готовність компартії повернутися до воєнно-комуністичних методів керування державою, відбилися й на стосунках між владою і опозицією, особливо національною. До краю загострилися взаємини між націонал-комуністичною течією КП(б)У і ЦК ВКП(б), що вилилося в просте поліцейське переслідування небажаних осіб. Частина української інтелігенції почала позбуватися ілюзій щодо можливостей "українізації" і альтернативу їй знову побачила у переході до нелегальної антирадянської діяльності. Під ідейно-моральним впливом генерації доби УНР свідомо розвивалась молодь, яка шукала виходу своєї енергії у підпільній діяльності т.зв. гуртовщини. Але рівень організації опозиційного підпілля вже не мав можливості піднятися до рівня 1920-1923 рр.

Нарешті, з 1927 р. компартія переходить до рішучих спроб покінчити з національною опозицією в Україні. Після відповідних рішень пленуму ЦК КП(б)У у липні 1927 р. боротьба з "українською контрреволюцією" вступила в нову фазу. Розуміючи, що процес національного відродження України за час непівської "відлиги" набрав небажаних для радянської влади форм, ДПУ почало здійснювати масові операції, намагаючись ізолювати якомога більше активних прихильників ідеї незалежної України.

Особливість політичних репресій кінця 20-х років полягає у фальсифікації судових справ, судів, і не дивно, адже обґрунтування зміни політики партії, переходу до тоталітаризму важливо було домогтися всіма можливими засобами.

У третьому розділі "Репресії проти селянства" досліджуються форми і методи політичних репресій, що здійснювалися більшовиками заради утвердження і зміцнення їх влади в українському селі. Автор умовно виділяє три етапи у відносинах радянської держави з українським селянством у 20-ті роки.

У період переходу країни до нової економічної політики селяни протягом 1920-1923 рр. вели запеклу боротьбу з владою, захищаючи власні економічні інтереси. Селянство не відразу відчуло переваги непу. Заважали як природні катаклізми (посуха, неврожай, голод), так і намагання більшовиків закріпитися в українському селі і здійснити свої наміри щодо вилучення продовольства в селян за будь-яку ціну.

Опір селян грабіжницькій політиці радянських органів одержав далеку від суті явища назву "політичний бандитизм". На території республіки діяли десятки збройних повстанських формувань, що мали різноманітні політичні орієнтації. У боротьбі з ними держава об'єднала сили регулярної армії, спеціальних військ і надзвичайних органів, міліції, державного і партійного апарату в єдину систему так званих постійних або воєнних нарад. Використовувалися такі надзвичайні методи, як заручництво, інститути десятихатників і відповідачів, уведення військового стану, масові обшуки, арешти, заслання, ув'язнення в тюрмах і концтаборах, розстріли.

Економічна стабілізація українського села в середині 20-х років призвела до помітного спаду з 1924 р. селянського руху опору в Україні. Селяни певною мірою повірили новій владі і пішли на співробітництво з нею. Політичні виступи в сільській місцевості дедалі ставали поодинокими явищами і не мали підтримки серед широких кіл громадськості. Поразкою закінчилися й спроби ініціювати антирадянський рух із-за кордону. Основну боротьбу з повстанцями вели спеціальні підрозділи ДПУ, метою яких був нагляд за настроями селянства, своєчасна ліквідація антирадянських активістів тощо.

Подібні стосунки між селянством і владою тривали до 1927 р. Ставка комуністичного керівництва на проведення індустріалізації за рахунок села обернулася відмовою селян за безцінок продавати сільськогосподарську продукцію. Хлібозаготівельна криза зими 1927-1928 рр. стала першою ластівкою подальшої конфронтації основної маси селян з державою. Сталін пояснював продовольчу кризу неспроможністю дрібного виробництва забезпечити країну товарним хлібом, антирадянськими виступами капіталістичних елементів, "куркульським страйком" і "саботажем" виробників хліба. У період наступу на "куркуля", оголошеного в грудні 1927 р. XV-м з'їздом ВКП(б), ретельно готувалося підґрунтя для наступного етапу ліквідації "куркульства" як ворожого класу. Застосовувалися заходи надзвичайні (вилучення лишків хліба), економічні (податковий тиск), юридичні (позбавлення громадянських прав), адміністративні (примусове виселення), а також кримінальні: за ст. 127 КК УРСР селян судили за приховування і небажання розпродавати на ринку власні запаси зерна за державними цінами. Власті приймали відповідні нормативні акти, закривали місцеві базари, забороняли торгувати хлібом, створювали загороджувальні загони, запроваджували прямий продуктообмін, нав'язували селянам облігації позики за хліб. В адміністративному порядку проводилися безпідставні арешти селян.

У відповідь селяни знову розпочинають боротьбу за свої права. Вони скорочують посівні площі, приховують продовольство, відкрито виступають проти тиску влади, вдаючись до терористичних заходів і намагаючись утворити більш-менш організований збройний опір.

Отже, різноманітні форми селянської боротьби проти радянської влади у 1927-1928 рр. були подібні до тих засобів, якими користувалися селяни-повстанці у 1920-1923 рр. Звичайно, і влада у цьому протистоянні використовувала вже надбаний у попередні часи карально-репресивний досвід. Така політика конфронтації, запроваджена партією, призвела до того, що в 1928-1929 рр. в Україні було знищено 70 тисяч селянських господарств.

На такому тлі з кінця 1929 р. почала втілюватися в життя політика суцільної колективізації, ліквідація "куркульства" як класу. Ця політика об'єктивно означала згортання непу, перехід до адміністративно-командних методів управління селом, що незабаром спричинили глибокі трансформації українського села, а відтак, і всього українського народу, переважну більшість якого в цей час складало саме селянство.

Розділ четвертий "ДПУ і релігія в умовах раннього радянського тоталітаризму" висвітлює проблему відносин між радянською державою та церквою.

Автор, спираючись на архівні джерела, перш за все радянських спецслужб (НК, ДПУ), партійних, радянських органів, спробував розкрити механізм здійснення з боку радянської держави політичних репресій щодо представників різних релігійних конфесій, вірувань та духовних учень у 20-ті рр.

Під час громадянської війни репресії проти віруючих та духовенства не виділялися на тлі загальної трагедії. Репресії розглядалися як один із засобів у боротьбі більшовиків за втримання влади.

Вигравши військові битви і затвердившись при владі, панівні кола розпочали планомірну боротьбу з релігійністю мас.

Пробним кроком до відкритого протистояння із служителями культу стала кампанія вилучення цінностей під приводом турботи про голодуючих. Кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Побоюючись масового незадоволення віруючих, партія змушена була лавірувати, віддавши функції ліквідації духовенства до рук спецслужб, а власне - Надзвичайної комісії - Державного політичного управління.

У цьому відомстві добре розуміли те, що робота по розвіянню релігійної темряви надзвичайно важлива і "велика", тому не розраховували на швидкий успіх.

Слід визнати, що політичні репресії у першій половині 20-х років щодо представників релігійного культу не мали широкомасштабного характеру. Власті орієнтувалися в першу чергу на різні форми атеїстичної пропаганди, а також адміністративні методи тиску. Користуючись важелями керівництва, держава давала чи не давала дозволу на реєстрацію громад, статутів, на проведення з'їздів, регламентувала пересування священиків, допомагала одним конфесіям і протидіяла іншим, передавала в розпорядження церков майно, обкладала податками і т. ін. За допомогою засобів масової інформації, книгодруку, пропагандистської роботи державні установи провадили в життя антирелігійну ідеологію. Створювалися різноманітні комісії, які вирішували питання антирелігійної боротьби: Антирелігійна комісія, Ліквідаційна комісія, Спілка безвірників.

Час від часу партійні та радянські органи поправляли на місцях активістів, які занадто буквально сприймали гасло "війна з релігією".

Каральна політика щодо духовенства застосовувалася у поєднанні з іншими можливостями компрометації, дискредитації служителів віри, створення прорадянських релігійних об'єднань та ін.

ДПУ вдалося сформувати сепаратистські течії не тільки в середовищі найбільш представницьких церков РПЦ, УАПЦ, лютеранської церкви, але і в різних сектах. Використовуючи розкольницьку діяльність, весь арсенал засобів поліцейського механізму, влада змогла до 1927 р. перебрати вплив у більшості релігійних об'єднань через "своїх" представників, спрямовувати, контролювати процеси, які відбувалися у церковному середовищі.

Не можна не врахувати і роль, яку відіграла атеїстична пропаганда, а також успіхи нової економічної політики в залученні до режиму частини населення країни.

Однак атмосфера лояльності, яка налагодилася між владними структурами і релігійними об'єднаннями в 1927 р., була порушена зміною політичного курсу керівництва країни.

Одночасно з економічним наступом на трудящих розгорнулася "кампанія остаточної ліквідації реакційного духовенства". Комплекс руйнівних заходів впливу включав більш жорстокі правові норми, навіть заборони релігійних об'єднань, конфіскації церковного майна, розгортання войовничої антирелігійної пропаганди, податковий прес, позбавлення служителів культу громадських прав, політичні репресії. Виступаючи виразниками сподівань і потреб прихожан, священнослужителі одними з перших опинилися серед ворогів режиму, який проголосив загострення класової боротьби. Не підтримуючи примусового вилучення продовольчих запасів у селянства, вони стали жертвами звинувачень в антирадянській діяльності. Від поодиноких арештів каральні органи перейшли до масових операцій проти служителів культу, цілеспрямованого винищення цілих релігійних течій.

...