Апробація дослідження. Основні висновки і положення дисертації обговорювалися на методичних семінарах і засіданнях кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, доповідалися на наукових конференціях у Харківському державному аграрному університеті ім. В.В. Докучаєва. За результатами дослідження автором опубліковано 4 статті.

У вступі обґрунтовується актуальність наукової розробки проблеми, вказуються предмет, об'єкт, мета, завдання дослідження, визначаються хронологічні рамки роботи, наукова новизна, практичне значення дисертації та її апробація; розкривається структура виконаної роботи.

Перший розділ "Історіографія та джерельна база дослідження" присвячений вивченню наявної літератури і джерел по темі дисертації.

Перемога більшовизму в Росії висунула перед російськими соціал-демократами завдання з'ясувати причини політичної поразки меншовиків. З іншого боку, комуністичні ідеологи, пояснюючи монопольне захоплення влади більшовиками, так само не могли не звернутися до історії меншовизму. Меншовицька еміграція та перенесення діяльності РСДРП за кордон сприяли виникненню в Європі, а потім, з кінця 30-х - початку 40-х років, у США, центру по вивченню історії РСДРП, автори якого, збираючи документальні джерела, узагальнювали окремі проблеми історії меншовизму. Зрозуміло, що західна історіографія меншовизму розвивалася відокремлено від радянської та впритул до 90-х років розглядалася останньою як така, що підриває офіційно затверджені висновки щодо цілковитої закономірності ідейного та політичного краху меншовизму.

З урахуванням усього комплексу критеріїв, включаючи власне наукові, концептуальні, ідейно-політичні, - історіографію меншовизму можна умовно поділити на три періоди:

З 1917 року до середини 50-х років XX сторіччя, в межах якого можна виділити окремі етапи. Радянська історіографія поділяється на два етапи: 1) від революції до початку 30-х років, на якому відчутно відбилося протистояння часів революції та громадянської війни; 2) із середини 30-х років до середини 50-х років, що було зумовлено встановленням тоталітарного режиму та виникненням жорсткого ідеологічного контролю з боку влади над істориками. Західна історіографія меншовизму так само поділяється на два окремі етапи: 1) від революції до кінця 30-х років включно, що пов'язано з перемогою більшовизму та виникненням у Європі - спочатку в Берліні, а з 1933 р. у Парижі - політичного центру меншовиків, які емігрували з Радянської Росії внаслідок репресій, яких зазнав меншовицький рух; 2) з початку 40-х років до середини 50-х років - гітлерівська окупація Європи примусила соціал-демократів перенести свою діяльність до США та призвела до зміни напрямків історичних досліджень та загального ставлення меншовицьких авторів до радянської системи: від спроб поєднати "найкращі риси" більшовизму з демократичним соціалізмом (Ф. Дан) до принципового неприйняття радянського тоталітаризму (Р. Абрамович).

З другої половини 50-х до кінця 80-х років XX сторіччя тривав другий етап історіографії історії меншовизму - від короткочасної лібералізації радянської політичної системи - через посилення ідеологічного тиску на істориків - до краху тоталітаризму. Закордонні дослідники меншовизму не могли не зважати на політичні процеси в СРСР. Результатом цього стало утворення наприкінці 50-х років Міжуніверситетського центру по вивченню історії меншовизму та видання великої кількості літератури, автори якої ретельно збирали та систематизували наявні історичні джерела й істотно розширювали коло наукового пошуку.

Сучасний період розпочався на межі 80-х - 90-х років XX сторіччя. Крах тоталітаризму та зміна політичної обстановки в колишньому СРСР зумовили можливість об'єктивного висвітлення історії меншовизму та залучення до наукового пошуку всіх відомих джерел і літератури, як радянських, так і закордонних. З іншого боку, нові можливості для вивчення історії меншовизму в Україні дозволяють визначити дійсне місце російської соціал-демократії у перебігу подій Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Детальніше охарактеризуємо розвиток історіографії пореволюційного меншовизму в межах окреслених періодів.

Жорстке протиборство часів громадянської війни на початку 20-х років знайшло своє продовження на історичному "фронті". Окремі проблеми з історії меншовицької партії висвітлені на сторінках численних творів більшовицьких авторів І. Вардіна (І. Мгеладзе) Вардин И. Меньшевики и РКП// Большевик. - 1924. - №1; Його ж. От мелкобуржуазной революции к реставрации капитализма// Пролетарская революция. - 1922. - №13/14; Його ж. Партия меньшевиков и русская революция. - М., 1922; Його ж. Революция и меньшевизм. - М.; Л., 1925 та ін. та М. Попова Попов Н.Н. Некоторые итоги политической эволюции партии меньшевиков// Пролетарская революция. - 1922. - №11/12; Його ж. Мелкобуржуазные антисоветские партии: (Шесть лекций). - М., 1924 та ін., колишнього меншовика. Особливе значення має робота Б. Колєснікова Колесников Б. Профессиональное движение и контрреволюция: Очерки из истории профессионального движения на Украине. - Харьков, 1923. - її цінність полягає у зібраних автором документальних джерелах, за допомогою яких він викривав "контрреволюційну" діяльність меншовиків. У цілому зміст робіт більшовицьких авторів того часу зводився до ідеологічного виправдання тієї безкомпромісної боротьби, що вели комуністи проти соціал-демократів.

Після "самоліквідації" РСДРП у середині 20-х років інтерес до меншовиків з боку РКП(б) помітно ослаб. Лише у зв'язку з фальсифікованим процесом "Союзного бюро меншовиків" (1931 р.), останні знову стали об'єктом критики. Публіцисти - П. Лісовський, П. Лепешинський, П. Грішин, О. Шліхтер та ін. Лисовский П.А. На службе капитала: Эсеро-меньшевистская контрреволюция. - Л., 1928; Лепешинский П.Н. Меньшевики. - М., 1931; Меньшевизм на службе русской и международной контрреволюции: Сб. статей. - М.; Л., 1931 та ін. - головним своїм завданням вважали доведення "терористичної та підривної діяльності" меншовиків.

Наприкінці 30-х років "Короткий курс історії ВКП(б)" кваліфікував меншовиків як "банду шпигунів, шкідників, диверсантів, вбивць та зрадників батьківщини". Не будучи самостійними в своїх наукових пошуках, радянські історики заднім числом оформлювали меншовизм в систему опортуністичного антирадянського напрямку.

Значну активність у написанні історії власної партії виявили меншовицькі автори. Перший нарис історії РСДРП до початку 20-х років належить Ф. Дану - він був виданий як продовження "Історії російської соціал-демократії" Ю. Мартова. Історія меншовизму знайшла своє відображення в роботах Р. Абрамовича, Д. Даліна, Г. Аронсона, М. Валентинова Dan Th. Sozialdemokratie Rulands nach dem Jahre 1908//Martov J. - Dan Th. Geschichte der russische Sozialdemokratie. - Berlin, 1926. - S.223-320. Абрамович Р. Русская революция и русская социал-демократия// Социалистический Вестник. - 1931. - №№23/24; Його ж. Трагедия запоздавшей революции// Социалистический Вестник. - 1952. - №3; Далин Д. Политика Мартова в польско-советской войне// Социалистический Вестник. - 1943. - №7/8; Аронсон Г. Меньшевизм. Опыт характеристики// Социалистический Вестник. - 1949. - №10 та ін.. Найвагоміший внесок у вивчення історії РСДРП зробив Б. Ніколаєвський, якого слушно вважали "живою енциклопедією революційного і визвольного руху" (І. Гессен). Історичні дослідження більшості меншовицьких авторів належать західній історіографії, яка перейняла з їхніх творів багато висновків і оцінок.

Підсумовуючи розвиток історіографії пореволюційного меншовизму від революції до початку 50-х років, зауважимо, що протягом цього часу була розпочата робота по збиранню та вивченню основних джерел з наведеної проблеми, хоча історія меншовизму в Україні не стала предметом самостійного вивчення.

Перша спроба переглянути найбільш одіозні оцінки меншовизму в радянській історіографії була розпочата незабаром після ХХ з'їзду КПРС редколегією журналу "Вопросы истории" Вопросы истории. - 1956. - №3.. Одначе, вже у березні 1957 р. позиція журналу була піддана розгромній критиці в спеціальній постанові ЦК КПРС, а потім у директивній статті журналу "Коммунист" Коммунист. - 1957. - №4..

Лише у 60-70-х роках у радянській історіографії з'явилися спеціальні дослідження про діяльність меншовиків під час революції та громадянської війни. Історикам - П. Соболевій, Л. Спіріну, М. Рубану, Т. Сивохиній, П. Подболотову Соболева П.И. Борьба большевиков против правых эсеров и меньшевиков в период упрочения Советской власти (Окт. 1917-1918 гг.). - М., 1961; Спирин Л.М. Классы и партии в гражданской войне в России (1917-1920). - М., 1967; Рубан Н.В. Октябрьская революция и крах меньшевизма (март 1917 г. - 1918 г.). - М., 1968 та ін. - вдалося поширити тематику досліджень й ввести до наукового обігу значний фактичний матеріал. Проте, всі наведені роботи базувалися на старій теоретичній і методологічній основі, були свідченням певної ідеологічної упередженості.

70-80-ті роки виявилися помітною межею у вивченні меншовицького руху в Україні. Дослідники Р. Вєтров, Б. Корольов, Ю. Гамрецький, М. Савчин, Т. Тригуб, І. Курас Вєтров Р.І. Боротьба більшовиків Катеринослава проти меншовиків у період підготовки Великої Жовтневої Соціалістичної революції // Наук. праці з історії КПРС. - К., 1975; Вєтров Р.І., Корольов Б.І. Криза меншовицьких організацій на Україні в період підготовки більшовиками Жовтневої революції// Укр. іст. журн. - 1979. - №4 та ін. ввели до наукового обігу новий фактичний матеріал, хоча традиційна методологічна запрограмованість не дозволила їм скласти об'єктивну картину діяльності РСДРП в Україні. Посилення адміністративного тиску на істориків у 80-ті роки вплинуло на значне зниження теоретичного рівня досліджень. Це стосується й єдиної з історії меншовизму в Україні монографії Р. Вєтрова Ветров Р.И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. - Харьков, 1983., де багатий фактичний матеріал поєднується із застарілими оцінками політичної еволюції меншовизму. Підсумки радянської історіографії пореволюційного меншовизму підбили П. Подболотов і Л. Спірін Подболотов П.А., Спирин Л.М. Крах меньшевизма в Советской России. - Л., 1988.. Проте, збереження старих методологічних позицій знецінює ретельно зібраний ними фактичний матеріал. До того ж, зміст і еволюція партійної програми не знайшли у цих авторів достатньо повного відображення, а деякі провідні документи меншовизму (наприклад, платформа 1919 р. "Що робити?") не вказані зовсім.

80-ті роки стали помітним рубежем у створенні радянськими дослідниками історіографії пореволюційного меншовизму. Найбільш повний історіографічний нарис відповідної літератури був складений П. Подболотовим Подболотов П.А. Борьба РКП(б) с меньшевизмом и крах партии российских меньшевиков// Борьба Коммунистической партии против непролетарских партий, групп, течений (послеоктябрьский период): Историограф. очерк. - Л., 1982. - С. 23-57.. Загалом, характер викладення матеріалу і висновки робіт радянських авторів були жорстко обумовлені тоталітарною ідеологічною кон'юнктурою.

Натомість, за межами СРСР з другої половини 50-х років розпочалося широке дослідження історії РСДРП. Восени 1959 р. групою ліберальних американських істориків був заснований Міжуніверситетський Проект по вивченню історії меншовизму, в межах якого, під редакцією відомого дослідника Л. Хаймсона, були видані грунтовні дослідження з історії меншовицької партії. У 1974 р. в США вийшла колективна робота Д. Даліна, Ю. Деніке, Л. Ланде, С. Воліна, Б. Сапіра, де висвітлена історія меншовизму від Лютневої революції до 1934 р. The Mensheviks: From the Revolution of 1917 to the Second World War / Ed. by L. Haimson. - Chicago a. London: The Univ. of Chicago Press, 1974.. У 1987 р. було видано запис розмов з Б. Ніколаєвським, Ю. Деніке та Л. Дан про їхню ранню революційну діяльність The Making of Three Russian Revolutionaries: Voices from the Menshevik Past / Ed. by L. Haimson. - Cambrige: Univ. Press etc., 1987.. В останній збірці міститься й стаття Л. Хаймсона, де він простежує вплив меншовизму на еволюцію російської інтелігенції. Інші роботи Л. Хаймсона, видані за нових умов у пострадянській Росії, роблять його найбільш помітним й об'єктивним дослідником історії РСДРП Хаймсон Л. Меньшевизм и большевизм (1903-1917). Формирование менталитетов и политической культуры/ М., 1994;. Хаймсон Л. Исторические корни Февральской революции// Анатомия революции. 1917 год в России: массы, партии, власть.- СПб.: Глаголъ, 1994.- С. 20-36.. Публікацію матеріалів Міжуніверситетського Проекту продовжив Ю. Фельштинський. У 1988 р. було видано збірку статей Б. Сапіра, Ю. Деніке, Б. Ніколаєвського, Л. Ланде та ін. Меньшевики: Сб. статей/ Сост. Ю. Фельштинский. - Benson, Vermont: Chalidze Publ., 1988.. Наступна збірка статей і спогадів меншовиків Б. Ніколаєвського, С. Воліна, Г. Аронсона вийшла у 1990 р. та охоплює період від жовтневого перевороту до НЕПу Меньшевики после Октябрьской революции: Сборник статей и воспоминаний Б. Николаевского, С.Волина, Г. Аронсона/ Ред. Ю.Г. Фельштинский. - Benson, Vermont: Chalidze Publ., 1990..

Вагоме значення для нашого дослідження має робота С. Воліна "Меншовики в Україні (1917-1921 рр.)", написана на замовлення Міжуніверситетського Проекту ще у 1962 р., але видана у Бенсоні (Вермонт) тільки у 1990 р. Волин С. Меньшевики на Украине (1917-1921)/ Ред. Ю. Фельштинский. - Benson, Vermont: Chalidze Publ., 1990.. Широке коло документальних джерел, що збереглися в архівних центрах зарубіжжя, дозволило автору скласти хронологічно-послідовне викладення історії меншовицької партії в Україні в добу революції та громадянської війни. На відміну від радянських авторів, С. Волін визнає, що саме український національний фронт визначав специфіку меншовицького руху в Україні. Проте, багато фактів С. Волін, як меншовик і учасник революційних подій, оцінює з точки зору меншовицьких поглядів на перебіг подій в Україні. Деякі питання автор розкрив неповно чи лише поставив ту чи іншу проблему, про що докладніше говориться в дисертації.

Протягом 60-80-х років західні історики видали добре документовані біографії Г.Плеханова (С. Берон), П. Аксельрода (А. Ашер), Ю. Мартова (І. Гецлер), І. Церетелі (В. Рубол), монографічні дослідження з історії РСДРП у 1917-1918 рр. (Дж. Безіл, В.Бровкін, Л. Хаймсон, В. Бройдо, Р. Вільямс).

Увагу західних дослідників привертали не лише окремі проблеми історії РСДРП. У 1968 р. у Стенфорді (США) була видана найбільш змістовна бібліографія творів меншовицьких авторів від початку сторіччя до пореволюційної еміграції (до грудня 1965 р.). Цей довідник, складений А. Бургіною, за участю її чоловіка Б. Ніколаєвського, є зараз найважливішим посібником для вивчення історії РСДРП Бургина А. Социал-демократическая меньшевистская литература: Библиограф. Указ .- Stanford, Calif.: Stanford Univ. Press,1968.. Із закордонних історіографів меншовизму також треба відзначити А. Ашера (США), який підготував короткий, але змістовний огляд радянської та західної літератури про меншовиків.

Таким чином, з середини 50-х до кінця 80-х років два історіографічні потоки - радянський та західний, як і раніше, існували майже окремо один від одного. Проте, саме цей, західний потік, підготував той інформаційний прорив, що стався незабаром - на межі 80-90-х років у радянській, а потім пострадянській історіографії.

Нові підходи до вивчення історичної спадщини російського меншовизму запропонували на рубежі 80-90-х років В. Міллер, М. Капустін, С. Тютюкін, В. Шелохаєв, Г. Йоффе, О. Волобуєв, Г. Ільящук, В. Крилов та ін. Йоффе Г.З., Тютюкин С.В. Меньшевики// Наука и жизнь. - 1990. - №11; Тютюкин С.В., Шелохаев В.В. РСДРП на демократическом этапе революции (1905-1917 гг.)// Вопросы истории КПСС. - 1991. - №1; Волобуев О.В., Ильящук Г.И. Послеоктябрьский меньшевизм// История СССР. - 1991. - №2; Тютюкин С.В. Меньшевики// Политическая история России в партиях и лицах. - М., 1993; Миллер В. 1917-й: взлет и падение меньшевиков // Свободная мысль. - 1995. - №10 та ін. Характерною рисою історіографії меншовизму другої половини 90-х років став перехід істориків від висвітлення окремих питань з історичного минулого РСДРП до узагальнення історичного досвіду російської соціал-демократії Тумаринсон В.Х. Меньшевики и большевики: несостоявшийся консенсус (Опыт исторической реконструкции). - М.; 1994; Меньшевики в 1917 г. Т.1-2. - М., 1994-1995; Меньшевики // Политические партии России. Конец XIX-первая треть XX века. Энциклопедия. - М., 1996; Меньшевики и меньшевизм. - М., 1998; Павлов Д.Б. Большевистская диктатура против социалистов и анархистов. 1917 - середина 1950-х годов. - М., 1999.. Сучасні українські дослідники тільки приступили до комплексного вивчення меншовицького руху Вєтров Р.І. Більшовики та меншовики на Україні в 1917 р.// Наук. праці з питань політ. історії. - К., 1991. - Вип.169; Мовчан О.М. Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України (1920-1924)// Укр. іст. журн. - 1993. - №2-3; Мовчан О.М. Справа київських меншовиків 1920 р.// Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - К., 1994. - Вип.3.. Сприятливі умови, що склалися в Україні для наукового пошуку, дають підстави вважати, що історія пореволюційного меншовизму, як невідривна частина українських революційних подій, приверне до себе увагу сучасних дослідників.

Таким чином, загальний огляд історіографії свідчить про те, що історія меншовизму в Україні 1917-1920 років не стала предметом комплексного вивчення. Стратегія й тактика російських соціал-демократів на різних етапах Української національно-демократичної революції залишилася поза увагою вітчизняних iсторикiв. Тривалий час їхні погляди були прикуті лише до бурхливих подій 1917 р. - перших місяців 1918 р. Стосунки РСДРП з українськими урядами не стали предметом спеціального дослідження, як і стосунки меншовиків з комуністами за часів чергових повернень останніх до влади. Теоретичні та програмні основи пореволюційного меншовизму, як і внутрішнє життя РСДРП, майже не вивчалися. Отже, обрана тема дисертації до цього часу досліджена ще далеко не повно і може бути об'єктом самостійного вивчення.

Джерела по темі дисертації багаті і різноманітні. Основний масив джерел можна умовно поділити на чотири групи.

До першої групи відносяться друковані документи РСДРП. У 1919-1921 роках меншовики тричі легально видавали документи своєї партії Партийное совещание РСДРП. 27 декабря 1918 г. - 1 января 1919 г.: (Резолюции). - М., 1919; Социал-демократия и революция.- Одесса, 1920; Сборник резолюций и тезисов ЦК РСДРП и партийных совещаний.- Харьков, 1920; Сборник резолюций и тезисов ЦК РСДРП и партийных совещаний.- Владивосток, 1921., а також видали дві збірки статей За год: Сборник статей /Дан Ф., Мартов Л., Ерманский А., Далин Д., Горев Б. - Пг.; М., 1919; Оборона революции и социал-демократия: Сборник статей/ Ред. Л. Мартов. - Вып.1. - Пг.; М., 1920., які дозволяють з'ясувати політику РСДРП в 1919-1920 роках. У 1996 р., вперше за нових умов, російськими істориками була видана ґрунтовна збірка документів меншовицької партії - документи за 1917 р. дозволяють дослідити історію РСДРП до жовтневого перевороту Меньшевики. Документы и материалы. 1903-1917 гг. - М., 1996..

Наступна група джерел - архівні документи. До них належить архів ЦК РСДРП 1917-1923 рр., який зберігається у Російському центрі збереження і використання документів новітньої історії (фонд 275) і за яким можна конкретизувати ті чи інші офіційні партійні документи. Фонд 95 містить документи про діяльність Центрального Бюро Київської Ради профспілок, які дозволяють вивчити стосунки меншовиків з позапартійними робітничими конференціями. Деякі нелегальні періодичні та неперіодичні друковані видання ЦК РСДРП і місцевих установ партії зібрані у фонді 622. І хоча ці видання відносяться до періоду 1921-1924 років, за ними ми можемо з'ясувати окремі питання попередньої політики партії. Також до дослідження були залучені матеріали Державного Архіву Російської Федерації - Ф.Р. - 376, де зберігся невеличкий фонд Б. Ніколаєвського, а також документи профспілок друкарів за 1919-1923 роки. За документами Центрального державного архіву громадських об'єднань України (фонд 1, документи ЦК КП(б)У і місцевих організацій 1921-1924 рр.) та за документами Харківського обласного держархіву (фонд 1, документи Харківського губкому КП(б)У 1919-1924 рр.), через боротьбу комуністів проти РСДРП, можна з'ясувати окремі питання історії меншовизму.

Третя група джерел представлена соціал-демократичною періодикою. Детальний огляд меншовицького друку в Україні автор наводить у дослідженні. Найважливішими для вивчення історії РСДРП в Україні є органи київського комітету РСДРП "Знамя труда", харківського - "Социал-демократ", одеського - "Южный рабочий", орган Головкому РСДРП в Україні "Наш голос" і орган київської організації РСДРП і Головкому "Начало". Велике значення для дослідження має центральний орган РСДРП "Рабочая газета", соціалістична газета "День" (Петроград), а також газета "Вперед" - орган спочатку московського, а потім Центрального комітету РСДРП. Документальні джерела містить й двотижневий журнал ЦК РСДРП "Партийные известия", а також щотижневий політичний журнал "Новая Заря" (Москва). У Харкові з січня до червня 1919 р. видавався щотижневий марксистський журнал "Мысль", що зібрав навколо себе всіх видатних теоретиків меншовизму. З лютого 1921 р. емігрантська організація меншовиків видавала у Берліні журнал "Социалистический Вестник", який з жовтня 1922 р. став центральним органом РСДРП.

До четвертої групи джерел належить мемуарна література. Спогади О. Єрманського, І. Майського, М. Рафеса, О. Мартинова Майский И.М. Демократическая контрреволюция.- Пг.; М., 1923; Рафес М. Два года революции на Украине: (Эволюция и раскол “Бунда”). - М.,1924; Мартынов А.С. Мои украинские впечатления и размышления. - М.; Пг., 1923. цікаві з точки зору з'ясування мотивів, що зумовили еволюцію їх авторів від меншовизму до більшовизму. У 20-х роках були видані "тюремні" мемуари Ф. Дана та Г. Аронсона Дан Ф. Два года скитаний (1919-1921). - Берлин, 1922; Аронсон Г. На заре красного террора. - Берлин, 1929. - меншовиків, які і в еміграції залишилися на соціал-демократичних позиціях. Спогади членів ЦК РСДРП у 1921-1924 роках Б. Двінова та Г. Кучина Двинов Б. От легальности к подполью (1921-1922). - Stanford, Calif., 1968; Кучин-Оранский Г. Записки// Двинов Б. От легальности к подполью... (Приложение). були видані в межах Міжуніверситетського Проекту в 60-х роках - ці роботи мають цінність для вивчення ідейно-теоретичних дискусій навколо партійної програми.

Всі вказані вище джерела мають, так би мовити, "меншовицьке походження". Зрозуміло, що наведена характеристика не охоплює всього спектру джерел, використаних у дисертації. Розкриваючи тему, автор звертався до творів основоположників марксизму, робіт лідерів німецької соціал-демократії, великими прихильниками якої були меншовики; використані у дисертації праці вождів більшовицької революції. Автор звертався також до надрукованих документів та періодики більшовицької партії та до різноманітних тематичних і статистичних збірників. Велике значення для дослідження мають мемуари, автори яких представляють різні полюси суспільного протистояння у роки революції - В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Суханова, А. Денікіна, В. Мякотіна, А. Гольденвейзера та ін.

Аналіз джерельної бази по темі дослідження свідчить, що вона цілком достовірна і достатня для розкриття теми.

У другому розділі "Загальна характеристика меншовизму" автор окреслив теоретичні та ідеологічні принципи, що стали підгрунтям пореволюційного меншовизму. Як теоретична доктрина і як політична течія меншовизм сформувався в результаті поєднання "ортодоксального" марксистського напрямку в європейській соціал-демократії з особливостями революційної боротьби в Росії. "Ортодоксальний" марксизм, головним виразником якого в Німеччині на початку ХХ ст. залишався К. Каутський, виходив з необхідності революційного перетворення суспільства лише тоді, коли процес об'єктивного економічного розвитку підготує для цього всі передумови. меншовик уряд влада революція

Російських меншовиків не можна вважати простими учнями західних теоретиків. Якщо розвиток західної соціал-демократії на початку ХХ ст. відбувався, образно кажучи, зліва направо, від К. Маркса до Е. Бернштейна, то в Росії праві у своєму консерватизмі перевершували навіть Е. Бернштейна, а партія, якою керував Ю. Мартов, у пореволюційні роки займала, як правило, позиції лівіше за К. Каутського.

У 1917 р. партія меншовиків вступила розколотою. Суть незгод визначало ставлення до війни: оборона вітчизни та "національна" згода з буржуазією (Г. Плеханов, О. Потресов, М. Лібер), чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн (Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі)? Після повалення самодержавства розкол в партії ще більше посилився. І. Церетелі та Ф. Дан очолили так званих "революційних оборонців", які закликали до захисту революції від навали німецького імперіалізму. Блок "революційних" і "чистих" оборонців визначав політику партії з березня до жовтня 1917 р. З Ю. Мартовим - лідером лівого крила - спочатку залишилися декілька соратників (Р. Абрамович, О. Мартинов, І. Астров, Д. Далін та ін.). Вони й очолили партію з жовтня 1917 р. та керували її діяльністю протягом наступних років.

Досвід двох російських революцій вплинув на еволюцію теоретичних поглядів меншовиків. На їх думку, Жовтнева революція була наступним етапом буржуазної революції, хоча й виступала під прапором соціалізму. Змінилися й колишні уявлення про характер рушійних сил: восени 1917 р. мова йшла про буржуазну революцію без буржуазії. Через невдалий досвід коаліційного кабінету меншовики звернулися до ідеї однорідного соціалістичного уряду, який повинен був очолити радикальні перетворення в межах буржуазної революції. У той же час, більшовики, на думку лівого ЦК РСДРП, залишалися партією робітничого класу, а їхня справа, з точки зору буржуазної революції, була історично виправданою. Звідси - нейтральна позиція РСДРП у протистоянні більшовиків і сил так званої "демократичної контрреволюції".

Такі висновки підштовхнули меншовиків до спроб "вписатися" в більшовицьку систему. У грудні 1918 р. РСДРП проголосила практичним завданням партії перехід до соціалізму. 12 липня 1919 р. погодження між більшовиками і меншовиками було закріплено у спеціальній платформі ЦК РСДРП "Що робити?", а в квітні 1920 р. лівий курс ЦК знайшов підтвердження в тезах "Світова соціальна революція та завдання соціал-демократії". Лише восени 1922 р., під впливом негативного досвіду більшовизму, меншовики стали на той шлях, який колись пройшли Е. Бернштейн, К. Каутський, Г. Плеханов - від диктатури пролетаріату до демократичного соціалізму.

У третьому розділі "Меншовики в Україні в 1917 році: від Лютневої революції до жовтневого перевороту" висвітлюються організаційні основи діяльності РСДРП в Україні після повалення самодержавства, соціальна база та соціальний склад партії, її чисельність та еволюція впливу меншовиків протягом 1917 р. Окремо вивчається історія об'єднаних соціал-демократичних організацій, а також ставлення РСДРП до українського національного руху від утворення Центральної Ради до більшовицької революції в Петрограді.

Російський пролетаріат та зрусифіковане населення українських міст були основними верствами, серед яких поширювали свою політику меншовики, хоча не можна заперечувати інтересу до РСДРП українців, а також того, що серед меншовиків було багато євреїв. Незважаючи на національність, провід РСДРП захищав перш за все державні інтереси Росії. В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки - часто до неї ставилися вороже саме через національні причини.

У своїй практичній діяльності меншовики традиційно спиралися на найсвідоміший "середній" шар робітничого класу. Зміни у соціальному складі пролетаріату, внаслідок воєн та революцій, істотно звузили соціальну базу РСДРП в Україні. Робітники України зовсім інакше - не так, як розраховували меншовики - реагували на руйнівні зміни свого існування, що свідчило про непридатність "ортодоксальних" висновків меншовиків щодо соціальної бази партії. До того ж, меншовики втратили опору серед пролетаріату внаслідок суперечності між соціальною базою партії та її соціальним складом - переважаючу більшість РСДРП складала дещо відокремлена від робітництва "соціалістична інтелігенція", а також через те, що РСДРП все більше замикалася в собі, як виключно міська партія.

РСДРП в Україні навесні 1917 р. досягла блискучого успіху: ряди партії швидко зростали, меншовики мали значну перевагу в міських радах, профспілках, робітничих організаціях. Своєю довірою робітники України вперше й востаннє надали РСДРП унікальну можливість здійснити свою програму демократичного оновлення країни. У роботі автор вивчає, чому соціал-демократи не скористалися цією нагодою.

Важливою проблемою післялютневої історії меншовизму було утворення спільної з більшовиками соціал-демократичної організації на підставі визнання обома фракціями буржуазного характеру революції. В дисертації простежується вирішення цього питання в головних центрах меншовицького впливу на різних етапах революції: з березня 1917 р. до липневих подій, а потім - до Жовтневої революції. Не викликає сумніву, що головний удар по об'єднавчим тенденціям завдали більшовики, націлені на оволодіння державною владою. У дослідженні автор визначає міру відповідальності меншовиків за розкол демократичного табору країни. Беззастережна вірність теорії, істотні політичні помилки, насамперед, коаліція з кадетами, непереборені внутрішньопартійні розходження мали своїм результатом те, що наприкінці 1917 р. меншовизм, не діставши згоди, розколовся на безліч фракцій та груп. Питання про об'єднання з більшовиками переросло у питання про єдність самої РСДРП. Звідси - неспроможність меншовиків запобігти більшовицьким експериментам.

Меншовики в Україні реальніше, ніж їхні російські лідери, ставилися до українського національного руху. Однак, міцних контактів з українськими спорідненими партіями - УСДРП та УПСР - у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій. Співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося в липні 1917р., було ускладнено взаємними підозрами. У цей час меншовики поділяли автономістські ідеї та були запеклими противниками федерації.

У четвертому розділі "Стратегія і тактика меншовицької партії в Україні (кінець 1917 р. - 1918 р.)" вивчається політика РСДРП в Україні від більшовицького перевороту в Петрограді до другого встановлення Радянської влади наприкінці 1918 р.

Жовтневий переворот, до якого меншовики поставилися вкрай негативно, впевнив їх у тому, що іншого демократичного претендента на владу, ніж Центральна Рада, в Україні не існує. Тому, незважаючи на суперечливе ставлення до Центральної Ради, меншовики визнали її крайовою владою і вважали за необхідне всіляко підтримувати її як осередок антибільшовизму і відновлення державної єдності Росії.

Меншовики були рішучими противниками сепаратних переговорів Центральної Ради з Німеччиною. Проте, незважаючи на розсудливість й передбачливість меншовицьких застережень щодо наслідків сепаратних переговорів, їх курс не привернув до себе увагу українських діячів. З огляду на розпочату більшовиками війну проти УНР, у Центральної Ради іншого виходу не було.

1917 рік позначився змінами у ставленні меншовиків до українського руху. Меншовики зробили крок від культурно-національної автономії до федерації, яку, одначе, розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії.