Слов’янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв’язки з українцями

????????? ?? http://www.allbest.ru/

????????? ?? http://www.allbest.ru/

Національна Академія наук України

Інститут українознавства імені І.П. Крип'якевича

Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Слов'янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв'язки з українцями. 1772-1867

Кріль Михайло Михайлович

Львів - 2000

Анотація

Кріль Михайло Михайлович. Слов'янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв'язки з українцями. 1772-1867. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - Всесвітня історія. Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 1999.

У дисертації розглянуто місце слов'янства в етнополітичній структурі Австрійської монархії. Показано значення ідеї слов'янської взаємності у різних її проявах в розвитку культурно-громадських контактів. Досліджено найважливіші освітні та наукові зв'язки слов'янських народів монархії з українцями Галичини, Закарпаття і Буковини. Проаналізовано роль і місце навчальних закладів у слов'янсько-українських контактах, навчально-організаторську, освітньо-культурну та дослідницьку діяльність українських і слов'янських педагогів, вчених у межах держави Габсбургів. Вияснено рівень впливу цих взаємин на розвиток української культури в Галичині, Буковині та Закарпатті. Крізь призму зв'язків розкрито ряд компонентів проблеми національного відродження слов'янських народів кінця ХVІІІ - середини ХІХ ст., яка є провідною у дисертаційній праці.

Ключові слова: Центрально-Східна Європа, Австрія, Габсбурги, міжнародні відносини, слов'янська взаємність, слов'янські народи, українці, Галичина, освіта.

???????? ???????? слов'янськи? ??????

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Взаємне зближення народів на всіх етапах історичного розвитку залежить від інтенсивності їхнього постійного і різностороннього спілкування. У спектрі різноманітних контактів народів важливу роль відіграє культурний обмін як засіб пізнання світу, духовного розвитку. Особливо плідним взаємне збагачення народів стає тоді, коли національні культури досягають високого цивілізаційного і художнього рівня, утворюють самобутні цінності.

Вичерпно оцінити національні традиції і національну своєрідність, які визначають розвиток культури будь-якої країни, можна лише в контексті міжнародного досвіду. Жодна нація не може розвивати свою культуру без постійного збагачення її не тільки з внутрішніх резервів, а й досягненнями інших народів. Закономірність міжнаціонального спілкування в культурній сфері полягає в тому, що обмін цінностями проходить у вигляді взаємовпливу, хоч і не завжди еквівалентного.

Процеси, які відбувалися у слов'янських землях Центральної і Південно-Східної Європи протягом більш ніж столітнього періоду, починаючи з середини XVIII ст., отримали в літературі умовну назву національного відродження. Під цим терміном, який появився ще в ХІХ ст., розуміли епоху змін у етнічній самосвідомості, освіті, мові, літературі, культурі в цілому, а також у суспільній думці та політичному житті. Витоки національного відродження слов'янських народів тісно переплітаються з поширенням ідей європейського Просвітництва, набувають дальшого розвитку у романтизмі. Загалом цей час характеризується як багатий за змістом період, якому притаманні взаємозв'язані процеси у всіх сферах життя. Вони були важливим чинником становлення як національних слов'янських культур, так і формування слов'янських націй.

Культурне спілкування між слов'янськими народами у цей період мало особливе значення. Воно допомагало збереженню національного існування насамперед тих слов'ян, самобутність яких перебувала під загрозою. Культурні контакти сприяли також розвиткові самосвідомості народів, які не зазнали національного гніту, адже пізнання кожного іншого народу поглиблювало уявлення про своє власне минуле.

Специфіка міжслов'янських взаємин доби національного відродження полягала також у тому, що політичне становище слов'янських народів, позбавлених своєї державності, породило ідею слов'янської взаємності, початки якої припадають на кінець ХVІІІ ст. Слов'янська ідея розгалужувалася на багато варіантів, але у всіх своїх виявах була утопічною: історичні умови існування кожного слов'янського народу завжди виявлялися сильнішими за цю ідею. Проте вона значно впливала на характер міжслов'янських культурних зв'язків.

Зберігає свою актуальність, зокрема, вивчення культурних взаємин народів центрально-східного європейського регіону з українцями: минуле Польщі, Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Сербії, Боснії і Герцеговини, а також Румунії, Молдови, Угорщини тривалий час було тісно пов'язане з історією українських етнічних земель, перш за все - Галичини, Буковини і Закарпаття. Національна самосвідомість і культура багатьох народів у ХVІІІ-ХІХ ст. розвивалась і формувалась на єдиному просторі, підвладному правлячій династії Габсбургів. Традиційне спілкування цих народів стало важливою складовою частиною їхнього націотворчого процесу.

Розвиток взаємин українців з слов'янським світом у політичному і культурному ареалі Австрійської держави був зумовлений об'єктивними факторами: подібністю політичних, суспільних та економічних умов розвитку, спільністю інтересів у боротьбі за національну свободу.

Важливою сферою культурних контактів слов'янських народів з українцями була освіта, тісно пов'язана з поширенням книжок, часописів, творенням бібліотек тощо. Культурно-освітня діяльність педагогів поєднувалася з науковими дослідженнями українського регіону, стимулювала зацікавлення місцевих учених, переважно у сфері історії, літератури, фольклору, мови.

Актуальність зазначених питань як у суспільно-політичному, так і в науково-пізнавальному плані, недостатня наукова розробленість їх і зумовила вибір теми “Слов'янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв'язки з українцями” як предмету дослідження. Зв'язків у галузі літератури і мистецтва, які можуть бути предметом спеціального вивчення, дисертант лише торкається в міру необхідності при узагальненні фактичного матеріалу щодо розгляду освітніх і наукових контактів.

Дисертант ставить своєю метою дати науковий аналіз культурно-політичних програм слов'янських народів, причин еволюції суспільно-політичних поглядів окремих їх лідерів, загального культурного процесу, освітньо-культурної і дослідницької діяльності українських та інших слов'янських педагогів і вчених у межах Австрійської держави. Визначення ролі їхніх взаємин дає змогу розглянути проблеми в комплексі і висвітлити ряд невідомих або недостатньо вивчених аспектів і питань слов'янсько-українських культурних відносин.

Такий підхід відповідно до головної мети визначив конкретні завдання дисертаційного дослідження:

вияснити і показати політико-правовий статус слов'янських земель у складі володінь Габсбургів;

- визначити роль і місце вищих, середніх та фахових навчальних закладів у громадсько-культурних взаєминах;

розкрити зміст освітньо-наукових зв'язків;

виявити кількісний склад та питому вагу слов'янської гімназійної та студентської молоді в навчальних закладах Галичини, Буковини і Закарпаття та української - в слов'янських землях держави Габсбурґів;

- охарактеризувати кількісний і якісний склад педагогічних кадрів - вихідців зі слов'янських земель Австрійської монархії, дослідити шляхи і мету їхнього прибуття на українську територію;

вивчити діяльність слов'янських педагогів і вчених у сфері українознавства, показати їхній внесок у розвиток культури і науки на українських землях;

виявити і проаналізувати внесок українців у культурно-освітні та наукові взаємини з слов'янськими народами монархії;

- на підставі джерельного матеріалу уточнити окремі біографічні дані, написання імен і прізвищ, оскільки на сьогодні в існуючих дослідженнях та в довідкових виданнях є багато неточностей.

Дисертант цілком усвідомлює, що поза полем зору дослідження опинилося багато слов'янських учених, педагогів і громадсько-культурних діячів, зокрема, уродженців Галичини, Буковини і Закарпаття: виявити їхню національну приналежність на підставі різних документів не вдалося. В дисертації враховані лише ті особи, слов'янське походження яких не викликає сумнівів і підтверджене джерелами.

Водночас підкреслено, що наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. слов'янські народи були відомі під різними регіональними та етнічно диференційованими назвами. Для зручності в дисертації вживаються сучасні етноніми.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від включення Галичини і Буковини у 70-х роках ХVIII ст. до складу володінь Габсбургів до 1867 р., коли утворилася Австро-Угорська монархія. Такі часові рамки зумовлені особливістю цього періоду в історії держави Габсбургів і політичним становищем слов'янських народів, у тому числі українців, у ній. В історії слов'янства цей період відомий як епоха національного відродження з яскраво вираженими мовно-культурними і суспільно-політичними змаганнями.

Об'єктами дослідження є слов'янські громадсько-культурні діячі, вчені, письменники, студіююча (гімназійна та студентська) молодь і педагогічно-наукові кадри австрійських навчальних закладів: українські на території слов'янських земель і в столиці Австрії - Відні та слов'янські на українських землях.

Науковий аналіз тенденцій освітньо-культурної і дослідницької діяльності українських і слов'янських педагогів і вчених у межах Австрійської держави, роль їхніх взаємозв'язків у цій сфері стали предметом дисертаційної праці.

Такий підхід до вивчення обраної теми уявляється дисертантові багато в чому виправданим. Він дозволяє розглянути проблеми в комплексі і водночас висвітлити ряд невідомих або недостатньо вивчених аспектів і питань українсько-слов'янських відносин в галузі суспільної думки та культурно-освітній і науковій сферах.

Цьому сприяє дотримання в ході дослідження основоположних методологічних принципів історизму та об'єктивності, котрі націлюють автора на конкретно-історичний підхід до вивчення суспільних процесів, подій і фактів.

Дисертаційне дослідження є багатоплановим, переплітається з рядом конкретних дисциплін, зокрема, історією міжнародних відносин, культурологією, етнографією, фольклористикою, філологією, мовознавством, педагогікою. Такий характер праці, спроба розглянути дану тему крізь призму всесвітньої історії, історії України, зарубіжних слов'янських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Сербії, Словенії, Хорватії) тощо вимагали застосування кількісного, порівняльно-аналітичного, синтезуючого, проблемного, хронологічного та конкретно-історичного методів дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів випливає з того, що дисертація є першим спеціальним дослідженням з історії культурно-освітніх і наукових зв'язків українців зі слов'янським інтелектуальним світом у територіальному просторі, підвладному династії Габсбургів. Крізь призму цих зв'язків розкрито ряд компонентів проблеми національного відродження слов'янських народів кінця ХVІІІ - середини ХІХ ст., яка теоретично і методологічно є ключовою у дисертаційній праці.

Дане дослідження проводилося в руслі вивчення таких наукових тем: Західні і південні слов'яни. Історико-культурні нариси; Енциклопедія слов'янознавства; Славістика у Львові ХІХ-ХХ ст. Бібліографічні довідники.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що її матеріали, результати, методологія та методика дослідження можуть використовуватися для подальшого компаративного вивчення процесів міжнародних контактів у Центральній та Південно-Східній Європі. Зокрема, це стосується теми “Славістика на Україні”, яка розробляється Інститутом славістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Результати дослідження придадуться також при підготовці спеціальних праць та робіт для здобуття відповідного наукового ступеня, підручників, інших навчальних посібників, енциклопедій, біографічно-бібліографічних довідників тощо. Основні наукові висновки використано автором у лекційних курсах для студентів історичного та філологічного факультетів згаданого університету.

Особистий внесок дисертанта зводиться до того, що він вперше комплексно розглянув і проаналізував слов'янство в етнополітичній структурі володінь Габсбургів, освітню політику віденського двору, слов'янсько-українські культурно-освітні і наукові зв'язки в територіальному просторі Австрійської монархії. Насамперед він звернувся до тих питань, які не вивчалися зовсім або досліджувалися лише фрагментарно. Вони й склали основний зміст дисертації. На підставі джерел автор виявив фактичні дані про низку діячів слов'янського національно-культурного руху в державі Габсбургів, що дозволило внести суттєві уточнення до їхнього життєпису.

Апробація дослідження. Тема дисертації затверджена Вченою радою Львівського університету ім. І. Франка. Робота виконувалася та обговорювалася на кафедрі історії слов'янських країн цього ж університету. Основні положення і висновки даного дослідження доповідалися автором на багатьох наукових конференціях, колоквіумах, наукових сесіях. Серед них такі: ХІ Всесоюзна конференція істориків-славістів (Мінськ, Білорусь, 1988), ХІІ Всесоюзна конференція істориків-славістів (Москва, Росія, 1990), “З історії українсько-чесько-словацьких культурних зв'язків” (Львів, 1990), “Росія і слов'яни. ХVIII ст. - 1918 р.” (Москва, Росія, 1991), “Суспільно-політична думка на західноукраїнських землях у контексті національно-культурного розвитку народів Австро-Угорщини” (Львів, 1991), “Генеза націоналізму у Центральній Європі” (Брати-слава, Словаччина, 1993), “Бальтазар Гакет - дослідник Південно-Східної і Центральної Європи” (Львів, 1997), ІV українсько-польська наукова конференція “Львів: місто-суспільство-культура” (Львів, 1998), Міжнародна славістична конференція, присвячена пам'яті професора К.К. Трофимовича (Львів, 1998), ІІІ Міжнародна наукова конференція “Слов'янський світ в контексті діалогу культур” (Перм, Росія, 1998), Міжнародні славістичні наукові читання (з 1997 р. - колоквіуми) (Львів, 1992-1999), “Україна і слов'янський романтизм” (Львів, 1993), “Інтелігенція Закарпаття ХІХ ст. і розвиток гуманітарних наук в контексті міжслов'янських взаємозв'язків” (Ужгород, 1990), Х Всеукраїнська славістична конференція (Чернівці, 1992), “Ян Амос Коменський і Україна” (Львів, 1992), “Генеза ідеї української політичної самостійності: від “Слова перестороги” до “України irredent'и” (Львів, 1995), “Революції 1848-1849 рр. у Центрально-Східній Європі і Україна” (Львів, 1998), “Руська трійця”, її оточення, попередники та послідовники (Львів, 1994), Наукові сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 1994-1999), Ювілейна наукова сесія з нагоди 200-річчя П.Й. Шафарика (Львів, 1995), Наукова академія “Франтішек Ржегорж - речник чесько-української взаємності” (Львів, 1999).

2. Структура і основний зміст дисертації

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі “Вступу” (С.4-18), шести розділів (С.19-379) і “Висновків” (С.380-388). “Список використаних джерел і літератури” - 179 назв джерел та 309 - літератури (С.389-422) - охоплює архівні та опубліковані документи і матеріали, листування, спогади, пресу, праці того-часних громадсько-культурних діячів, учених, спеціальні дослідження, довідкові видання.

У “Вступі” розкрито суть і актуальність проблеми, визначено предмет, об'єкт і хронологічні межі, обґрунтовано мету і завдання, підкреслено наукову новизну і практичне значення дисертаційної праці. Звернено увагу на зв'язок останньої з плановими науковими темами та наукову апробацію основних положень.

У першому розділі - “Історія вивчення проблеми та джерельна основа дослідження” - викладено стан дослідження зв'язків слов'янства монархії Габсбургів з українцями Галичини, Буковини і Закарпаття доби їхнього національного відродження та охарактеризовано джерельну основу. Параграф “Історіографічний огляд” містить загальну характеристику вивчення різних аспектів проблеми впродовж ХІХ-ХХ ст. Відзначається, що ґрунтовні дослідження про зв'язки українців у складі держави Габсбургів з іншими її слов'янськими народами з'являються лише після Першої світової війни. Особливо широко почала розроблятися тема чесько-українських зв'язків, чому сприяла діяльність української культурно-наукової еміграції в Чехословацькій республіці міжвоєнного періоду. Різноманітні аспекти їх розглядали українські літературознавці Л. Білецький, І. Брик, М. Возняк, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький та ін. Дослідження М. Андрусяка, М. Грушевського, М. Петрицького, стосуються українсько-польських відносин на терені Галичини і мають перш за все ознайомчо-пізнавальний характер. Спеціальні розвідки К. Студинського, М. Тершаковця, В. Щурата присвячені ролі В. Копітара у розвитку словенсько-українських взаємин.

Багатий фактичний матеріал, котрий допомагає не лише всебічно висвітлювати, але й у багатьох випадках зрозуміти суть контактів провідних діячів чеського і західноукраїнського культурного відродження кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., міститься у публікаціях чеських авторів І. Горака, Ф. Заплетала, К. Паула, Ф. Тіхи. У роботі Л. Файґла вперше подано короткий нарис історії українсько-чеських культурних взаємин ХІХ ст. на територіальному просторі держави Габсбургів, показано внесок чеських громадсько-культурних діячів у розвиток цих зв'язків. З досліджень міжвоєнного часу відзначимо статтю М. Гандельсмана, у якій наголошено на польсько-українських взаємних культурних впливах у Галичині.

Названі дослідження важливі передусім з огляду на зібраний фактичний матеріал. Будучи літературознавчо-спрямованими, освітнім і науковим контактам вони приділили лише фрагментарну увагу: їхні автори обмежувалися переважно констатацією окремих фактів. Однак ці роботи стали підвалиною, на якій в другій половині ХХ ст. поглиблено розроблялися проблеми українсько-слов'янських зв'язків. Дослідження Г. Гербільського, М. Демковича-Добрянського присвячені питанням суспільних відносин, різностороннього співробітництва слов'янських громадських і культурних діячів. Питання, пов'язані з громадсько-культурною діяльністю “Руської трійці” на фоні її взаємин зі слов'янським світом, вивчає Ф. Стеблій. Низка праць стосується взаємин Я. Головацького та інших діячів “Руської трійці” з західними та південними слов'я-нами, впливу наукової і поетичної творчості П.Й. Шафарика і Я. Коллара на розвиток літературного відродження в Галицькій Україні (Г. Гербільський, М. Гольберг, З. Матисякевич, В. Полєк та ін.). Літературознавчі аспекти взаємин українців зі слов'янським світом в умовах австрійської домінації розробляли Г. Вервес, П. Волинський, П. Гонтар, Є. Кирилюк, Т. Комаринець, Р. Кирчів, Я. Ярема, П. Рудяков, Є. Пащенко та ін.

Вагомим внеском у розробку питань слов'янсько-українських зв'язків у межах Австрійської імперії є праці зарубіжних вчених, насамперед чеських. З. Гаєк вперше звернув увагу на спільність у поглядах братів Я. та І. Головацьких і керівників віденського антимонархічного підпілля Ф. Кампеліка та Й. Подліпського з питань політичного об'єднання слов'ян на демократичних федеративних основах. В. Жачек торкнувся проблеми взаємозв'язків українців Галичини з чехами в революції 1848-1849 рр. Оцінюючи дії галицьких українців і чехів, він підкреслював їхні прагнення до національної незалежності та взаємодопомогу у досягненні цієї мети. Найрізноманітніші аспекти українсько-чеських громадських і культурних зв'язків прослідковуються у роботах Ф. Гейла, В. Жідліцького, Й. Мацурека, В. Чейхана, В. Гостічки та ін. Автором досліджень з проблем чесько- і словацько-українських взаємин, переважно літературних, є М.Мольнар, А. Мраз, Л. Гараксим, Е. Лазар, І. Седляк, О. Зілинський, І. Панькевич. Ряд питань польсько-українських контактів у Галичині в другій чверті ХІХ ст. вивчали польські дослідники С. Кєнєвіч, С. Козак, Я. Козік та ін.

Окремі аспекти словенсько-українських культурних контактів, досліджували словенські вчені Н. Єж, Я. Кос, Р. Штефанова. У працях Є. Поґачніка дана характеристика взаємин слов'янських культур в умовах австрійської домінації, визначено роль і місце В. Копітара у справі національного відродження австрійських українців. Про україністичні зацікавлення В. Копітара писав американський учений Х. Купер. Слов'янсько-українських культурних контактів торкнувся сербський дослідник Л. Дуркович-Якшич. Діяльність “Руської трійці” у руслі національного романтизму в тісному взаємозв'язку зі слов'янським національним рухом розглянуто у працях Е. Вінтера і Г. Рьозель.

Вагомим внеском в розробку проблем міжслов'янських взаємин є узагальнююче дослідження, присвячене національно-визвольним рухам народів Австрійської держави. Автори цього двохтомника поглибили розробку багатьох проблем історії розвитку народів Габсбурзької монархії, зробили значний крок вперед у вивченні національних і політичних слов'янських програм, громадського і культурного життя слов'ян тощо.

Місце Галичини в Габсбурзькій імперії під кутом зору національно-політичних рухів і розвитку національних культур та їхніх взаємовпливів розглянув Я. Ісаєвич.

Як видно, питання культурних взаємин українців зі слов'янством держави Габсбургів торкалися дослідники різних країн. Однак, ґрунтовні дослідження, в яких би всебічно розглядалися ці питання, відсутні, незважаючи на те, що різні аспекти розглядуваної теми почали розроблятися славістами ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. Найбільше вчені зосереджувалися на вивченні українсько-слов'янських громадсько-літературних зв'язків періоду другої чверті ХІХ ст. У той же час витоки суспільних та національно-культурних процесів на тлі міжслов'янських взаємин практично залишилися поза увагою дослідників. Чимало написано про окремі особистості, які залишили помітний слід у славістиці. Наукові зв'язки вивчалися переважно з літературознавчого аспекту. Ряд праць не виходить за межі простої описовості та звичайної констатації фактів. Відсутні дослідження про навчально-організаторську діяльність українців у слов'янських землях і слов'янських педагогів у Галичині, Буковині та Закарпатті. Майже не вивченими залишилися питання ролі й місця навчальних закладів у розвитку освітньо-педагогічних контактів. Не менш важливим є з'ясування впливу цих взаємин на розвиток української культури в зазначених трьох українських землях.

Розгорнутий аналіз джерельної бази дослідження міститься в параграфі “Характеристика джерел”. Її основу становлять опубліковані документи та рукописні матеріали. Останні зберігаються у Державному архіві Львівської області (ДАЛО), Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАУЛ), рукописних відділах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (ЛНБ), Наукової бібліотеки Львівського університету ім. І. Франка, Національної і університетської бібліотеки в Любляні (НУБ) - Республіка Словенія, Державному архіві Республіки Словенії (ДАРС) та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.

Для вивчення даної теми особливо важливими є документи вищих і середніх навчальних закладів, багаті фактажем і цифровими даними. У фонді Львівського університету (ДАЛО) містяться циркуляри і розпорядження віденського уряду стосовно організації навчального процесу в освітніх закладах Австрійської держави. Використано документи статистичного характеру, особові справи викладачів, біографічні довідки тощо. Аналогічні документи стосуються ряду галицьких гімназій та інших навчальних закладів, матеріали яких склали окремі фонди (ДАЛО).

У фонді Львівської шляхетської академії (ЦДІАУЛ) є матеріали про організацію навчального процесу, списки викладачів і студентів тощо. Анкетні списки кандидатів на студентів Терезіанської академії у Відні, з зазначенням їхнього рівня знань, виявлені у фонді Галицького станового комітету (ЦДІАУЛ). Там само є документи про студентів-галичан, які здобували освіту в Інженерній академії та греко-католицькій духовній семінарії у Відні. Відомості про освітні й наукові взаємини українців з іншими слов'янськими народами держави Габсбургів виявлені у фонді Галицького намісництва (ЦДІАУЛ): листування між віденською і львівською владою про стан справ у навчальних закладах Галичини і з приводу антимонархічних студентських рухів на рубежі 50-60-х років ХІХ ст., матеріали поліційного стеження за окремими викладачами і студентами та їхні характеристики, біографічні відомості про професорів університету та Технічної академії у Львові, ряду гімназій.

Документи Львівської дирекції поліції (ДАЛО) свідчать про ставлення віденської влади до суспільно-культурного руху в Галичині (відомості про участь студентів у антимонархічних виступах, їх боротьбу за право навчання рідною мовою і т.д.).

Матеріали, що стосуються діяльності Галицько-руської матиці, зберігаються в одноіменному фонді та фонді Народного Дому (ЦДІАУЛ). Для вивчення розглядуваної у дисертації проблеми насамперед важливі документи про зв'язки і обмін літературою з іншими аналогічними установами в Австрійській державі. Велика кількість матеріалів різноманітного характеру про слов'янсько-українські взаємини, які, по суті, практично не використовувалися дослідниками, зберігається у фондах Наукового товариства ім. Шевченка, К. Студинського, Ю. Медведського (ЦДІАУЛ), Я. Головацького, В. Ільницького, В. Ковальського, А. Вахнянина (ЛНБ) та ін.

Певне світло для розуміння освітніх і наукових процесів і взаємин українців зі слов'янським світом, словенцями, проливають матеріали архівів Словенської матиці (ДАРС) та відомого словенського філолога і літературознавця М. Чопа (НУБ).

При підготовці дисертаційного дослідження широко використовувались опубліковані джерела: офіційні документи, статистичні матеріали, листування, спогади, тогочасна публіцистика тощо. Серед них особливе значення мають статистичні видання, зокрема матеріали до історії освіти і діяльності навчальних закладів Австрійської імперії. Якнайповніше використані щорічні звіти гімназій та інших навчальних закладів Галичини. Крім статистичних, біографічних та навчальних відомостей, ці публікації часто містять цікаву загальноісторичну, краєзнавчу інформацію.

Значний фактичний матеріал з історії слов'янсько-українських зв'язків міститься у виданій епістолярії (публікації І. Брика, К. Студинського, В. Францева, А. Слодняка, Н. Єжа, Г. Лімінга), в спогадах громадських і культурних діячів, педагогів О. Барвінського, А. Вахнянина, Я. Головацького, Я. Косіни. Вони не лише містять цінні відомості про українсько-слов'янські зв'язки, а й певною мірою передають колорит епохи, атмосферу духовного життя.

Важливу інформацію почерпнуто з наукової і публіцистичної спадщини педагогів, науковців, культурно-громадських діячів. Загалом вона допомогла з'ясувати роль визначних особистостей у розвитку освітньо-педагогічних і наукових взаємин українців зі слов'янським світом у межах Австрійської держави.

Різноманітні відомості автор почерпнув з різних тогочасних газет та журналів (“Зоря Галицка”, “Пчола”, “Слово”, “Gazeta Lwowska” та ін.).

Використання джерел уможливило відображення слов'янсько-українських зв'язків у сфері освіти і науки, висвітлення їхніх невідомих або маловідомих сторін, вияснення рівня впливу цих контактів на розвиток освітньо-педагогічних процесів, наукових досліджень в українському середовищі.

Другий розділ - “Слов'янські народи в політиці віденського двору”. Параграф “Слов'янство в етнополітичній структурі Австрійської монархії” має мету показати умови, за яких слов'янські народи потрапили до складу держави Габсбургів. До реалізації своїх планів територіального розширення Габсбурґи просувалися поступово, але цілеспрямовано. Конкретизовано час і умови включення слов'янських земель до складу австрійських володінь впродовж ХІ - першої половини ХІХ ст. Австрійська імперія стала багатонаціональною державою, в якій слов'яни становили майже 40% населення. Історичні землі словенців, чехів, словаків, хорватів, сербів, поляків та українців, які входили до складу габсбурзьких володінь як повністю (чехи, словаки і словенці), так і частково (серби, хорвати, поляки і українці), були роз'єднані адміністративно. На середину ХІХ ст. хорвати населяли Хорватію і Славонію, Військовий Кордон, Далмацію та Істрію, серби - Воєводину, Хорватію і Славонію, Військовий Кордон та Далмацію, словенці - Крайну, Примор'я, південні частини Штирії і Каринтії, Венеційську область та західні райони Угорщини, чехи і словаки -територію переважно у межах своїх етнічних земель, поляки - Галичину і частину Силезії, українці - Галичину, Буковину, Закарпаття та схід Словаччини.

Магістральним у внутрішній політиці віденського правлячого двору в першій половині ХІХ ст. стало слов'янське питання, зокрема, ставлення до національного руху слов'янських народів. Політичні вимоги висували та обґрунтовували чільні представники слов'янських народів - чехів, словаків, словенців, хорватів, поляків, українців. Водночас ці народи різнилися рівнем освіченості, етно-національної самосвідомості, що було зумовлено їхнім історичним розвитком у відмінних геополітичних ареалах (австрійському і угорському).

Революція 1848-1849 рр. значно активізувала національний рух слов'ян імперії. Чеська політична думка сформулювала вимоги державно-правової автономії Чеських земель; акцент було зроблено на адміністративному об'єднанні цих земель і утворенні для них спільного сейму. Словацькі національні лідери виступили з ідеєю надання Словаччині автономії у складі Австрії. Зі створенням першої політичної програми словенців “Об'єднана Словенія” регіональні назви словенських територій були витіснені терміном Словенія. Спираючись на історичне право, хорвати виступили за об'єднання всіх хорватських земель і тісний політичний союз останніх з землями словенців і сербів.

Спробою виходу з кризи було проведення на початку 50-х років чергової політико-адміністративної реформи. Територія імперії була поділена на 15 адміністративних одиниць - намісництв на чолі з намісниками. Тоді ж Буковину виділено з складу Галичини в окремий коронний край, який з 1861 р. іменувався герцогством. Трансільванія, Хорватія і Славонія, Військовий Кордон, Сербська Воєводина і Банат вийшли з правового підпорядкування Угорщини і стали окремими адміністративними одиницями. Далмація і надалі залишалася особливою імперською територією. Адміністративний поділ 1849 р. Угорського королівства на округи фактично привів до виділення словацької етнічної території (Братиславський і Кошицький округи). Згодом тиск нових політичних сил змусив Габсбургів переглянути свій державно-політичний курс. Намагаючись забезпечити майбутнє імперії у все важчих для себе політичних умовах, бажаючи зберегти свої володіння, Габсбурги пішли на децентралізацію влади, що особливо наочно продемонструвала австро-угорська угода 1867 р.

У параграфі “Освітні реформи Габсбургів і слов'янські народи” розглядаються основні урядові заходи в освітній сфері та їх значення для слов'янства. У Габсбурзькій державі сформувалися дві окремі і самостійні шкільні системи - австрійська і угорська. Вони були започатковані реформами освіченого абсолютизму і завершилися в середині ХІХ ст.

Відповідно до реформ Габсбургів зазнавала змін система освіти на всіх слов'янських землях, які входили до складу володінь монархії. Віденський правлячий двір освіту і мову розглядав як зручний інструмент для здійснення політики онімечення. У таких умовах у слов'янському русі за національне самовизначення важливим було літературне формування (серби, хорвати, словенці, словаки, українці) або збереження (поляки, чехи) національних мов, розширення їх суспільних функцій. Однак реалізувати це можна було, лише запровадивши в навчальні заклади усіх рівнів національну мову, розширивши мережу шкіл, відкривши нові університети, гімназії тощо.

Особливе місце у розвитку освіти і педагогічної думки у Словенії займає час існування Іллірійських провінцій, коли словенська мова стала мовою навчання, з'явилися перші національні підручники. Осередком сербського національного освітнього і наукового життя в Австрії стала гімназія у Новому Саді (1810). Чеську мову вивчали факультативно з 1816 р. у гімназіях на території Чехії. Така практика тривала тут до 1848 р. приблизно в третині гімназій.

Революція 1848-1849 рр. відкинула онімечувальні принципи, на яких ґрунтувалася австрійська система освіти у національних регіонах, а народна школа була проголошена національною установою з навчанням рідною мовою. Слов'янські національні діячі основною політичною метою поставили навчання рідною мовою у навчальних закладах усіх рівнів.

Освітні процеси на українських землях, які адміністративно входили до австрійської частини держави Габсбургів і Угорського королівства, трансформувалися до відповідних освітніх систем. З самого початку функціонування навчальних закладів у Галичині та Буковині за австрійського у них панування відчутним був брак кваліфікованих педагогічних кадрів. Тому часто для зайняття тут відповідних посад в інших землях монархії (Австрії, Угорщині, Чехії, Моравії, Словенії) оголошувалися конкурси на заміщення вакансій. З метою заохочення переїзду на нове місце праці австрійський уряд знижував щодо претендентів екзаменаційні вимоги. Це призводило до того, що в Галичину та Буковину на роботу нерідко потрапляли фахівці недостатньо кваліфіковані, які погано знали мову краю. З огляду на таку ситуацію, пізніше однією з умов здобуття педагогічної посади на українських землях було знання хоча б однієї зі слов'янських мов. Тому не випадково багато викладачів на цій території було слов'янського походження.

На порівняно високому рівні стояла освіта на українських етнічних землях у складі Угорського королівства. Тогочасні документи стверджують, що тут було понад триста шкіл з кваліфікованими учителями, в тому числі парафіяльні школи з українською мовою навчання. Не дивно, що саме ця територія дала плеяду видатних учених, освітніх і державних діячів (М. Балудянський, Ю. Венелін, І. Земанчик, П. Лодій, М. Лучкай, І. Орлай та ін.), які зробили вагомий внесок у розвиток освіти і культури українців та інших слов'янських народів.

Підвищення освітнього рівня населення призвело до зростання національно-патріотично налаштованої інтелігенції, до поширення нових суспільних ідей. Під впливом національно-визвольних програм слов'янських народів, їхніх рухів Габсбурги змушені були пристосовувати освітні процеси до суспільно-політичної ситуації, до вимог слов'янських народів, що населяли імперію.

У параграфі “Ідея слов'янської взаємності як фактор розвитку міжслов'янських культурних зв'язків” підкреслюється, що пошуки шляхів і форм зближення та співробітництва народів привели до зародження концепцій слов'янської спільності та програм єднання слов'ян. В умовах відсутності власної державності ці концепції сприймалися як основа національного буття того чи іншого народу, як важливий чинник у боротьбі за національне визволення. Тому вони були історично прогресивними, всебічно впливали на ідейно-політичну, науково-культурну та інші сфери суспільного життя. Розглянуто основний зміст цих концепцій та їхню трансформацію у слов'янському середовищі, перш за все в українському. Великий резонанс у суспільному житті слов'ян здобули роботи словаків Я. Геркеля і Я. Коллара. Ідеї останнього прослідковуються у працях тих українських вчених і громадсько-культурних діячів, які мали контакти зі слов'янськими будителями В. Ганкою, П.Й. Шафариком, Г. Петровичем, С. Вразом, С. Кочеваром та ін. Тісні зв'язки, які почасти переростали у співробітництво, розвивали національні прагнення, будили наукові зацікавлення. Особливо гострого політичного звучання набуло питання походження слов'янства. Ідея слов'янської єдності яскраво проявилася у громадсько-культурній та літературно-науковій діяльності “Руської трійці”.

Серед південних слов'ян, що входили до складу держави Габсбургів, ідея слов'янського єднання втілилася у формі ілліризму. Як культурний та національно-визвольний рух другої чверті ХІХ ст. він був, по суті, першою формою югославізму.

Основні положення колларівської концепції разом з тезою федеративного об'єднання були використані для обґрунтування різновиду спільності слов'ян - австрославізму. Ця концепція передбачала свободу для слов'янських народів, що входили до складу держави Габсбургів, водночас вона була політичною інтерпретацією ідеї слов'янської взаємності, яка охоплювала все слов'янство. На початковому етапі при всій своїй поміркованості австрославістська ідея була прогресивним явищем. Згодом вона стала реакційною утопією, а її пропаганда перешкоджала політичному і національному розвиткові слов'янських народів.

У нових суспільно-політичних умовах, викликаних революцією 1848 р., ідея слов'янської спільності стала одним з вихідних пунктів у пошуках форм політичного співробітництва слов'ян. Вперше слов'янські народи виступили як самостійні і рівноправні нації зі своїми політичними вимогами на Слов'янському з'їзді 1848 р. у Празі. З'їзд засвідчив, що унітарна багатонаціональна держава неможлива там, де етнічні групи досягли певного рівня національної самосвідомості.

Після революції 1848-1849 рр. в Австрії ідея слов'янської взаємності в обох її проявах, колларівській всеслов'янській і австрославістській, продовжували співіснувати. Це пояснюється їхнім єдиним коренем - формованою національною самосвідомістю, спільними чи подібними вимогами у боротьбі за реалізацією національних прав. Водночас ця ідея різко політизується і починає використовуватися різними політичними силами. При цьому спостерігається також відхід від її основних принципів та орієнтація на власну національну боротьбу.

Розділ 3 - “Відень як осередок українсько-слов'янських культурно-освітніх і наукових взаємин”. У параграфі “Роль богословських шкіл у підготовці кадрів української церковної інтелігенції” насамперед підкреслюється значення Віденської королівської греко-католицької семінарії св. Варвари. Всього за час її існування у ній здобували освіту 61 українець та 14 хорватів і сербів. Багато хто з них стали відомими духовними проповідниками і світськими вченими, своєю діяльністю відіграли значну роль у культурному житті українців Австрії (А. Ангелович, М. Скородинський, М. Гарасевич та ін.). Саме Відень в духовному і культурному відношенні вирішально впливав на найвидатніших громадських і культурно-церковних діячів першої половини ХІХ ст. У 1841 р. тут навчалося 16 українців з Галичини і 5 з Закарпаття, а також 24 поляки, 4 чехи, 1 хорват. З українців зустрічаємо згодом відомих вчених, громадських і церковних діячів (І. Снігурський, М. Барвінський, Г. Гинилевич, В. Ільницький, В. Ковальський, Й. Левицький, С. Литвинович, Й. Лозинський, Т. Полянський).

Студенти зі слов'янських земель, зокрема, українці, перебуваючи у Відні, мали змогу вивчати власну історію і культуру, ширше пізнавати особливості слов'янських мов. Це помітно впливало на формування їхньої національної самосвідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали багаті фонди віденських бібліотек. Так, у 1787 р. віденська Надвірна бібліотека значно збагатилася слов'янськими книжками з ліквідованих у Галичині та Буковині монастирських бібліотек. Українські богослови у Надвірній бібліотеці познайомилися з В. Копітаром, під його впливом студіювали як слов'янську, так і українську історію і культуру. Від В. Копітара вони чи не вперше дізнавалися про самостійність української мови.

Восени 1852 р. австрійський уряд відновив у Відні греко-католицьку семінарію, ректором якої призначив настоятеля церкви св. Варвари, майбутнього галицького митрополита С. Литвиновича. Поряд з українцями тут навчалися хорвати. У 1853 р. серед 41 семінариста було 28 українців і 2 хорвати. Чимало українців студіювало на богословському факультеті Віденського університету, зокрема І. Чургович, К. Блонський, Й. Левицький, М. Малиновський.

Спеціальні вищі релігійні навчальні заклади Відня були одними з осередків українського національного і культурного життя в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Вони сприяли підготовці та росту українських національних інтелектуальних сил. Їх вихованці у числі перших виголошували церковні проповіді українською мовою, готували навчальні посібники, поширювали серед української громадськості відомості про культурно-національні рухи слов'янських народів тощо.

У параграфі “Українці у світських навчальних закладах” відзначено, що багато вихованців Віденського університету внесли свою лепту як подвижники українського культурно-національного життя (М. Щавницький, М. Балудянський, М. Верещинський, І. Головацький, В. Залозецький, Є. Волощак, Є. Гакман, Г. Крижановський, А. Вахнянин, О. Калужняцький та ін.). Певна увага звернена на роль заснованої у 1849 р. слов'янознавчої кафедри, яку в 1852 р. очолив і фактично визначив її науковий напрям відомий славіст, основоположник порівняльної граматики слов'янських мов, словенець Ф. Міклошич. Серед його студентів були українці Л. Лисяк, Ф. Лисевич, М. Осадца та ін. Послідовник і продовжувач справи свого співвітчизника В. Копітара на ниві українсько-словенських культурних взаємин, Ф. Міклошич мав широкі контакти з багатьма українськими галицькими вченими. Це давало йому змогу глибше вникнути в наукові проблеми української культури. Словенський вчений цікавився й філологічними студіями галицьких українців.

Помітну роль у налагодженні і розвитку тогочасних українсько-слов'янських взаємин відіграла віденська “Slovanska beseda”, утворена у 1865 р. Вона організовувала вивчення слов'янських мов, влаштовувала мистецькі виставки, концерти. Серед членів цього об'єднання були А. Добрянський, І. Головацький, Б. Дідицький.

Вир культурно-національного життя слов'янських народів викликав серед українських студентів Відня в 1866 р. ідею створити свою національну спілку. Певною мірою поштовхом до усвідомлення необхідності організації українських національних сил на чужині була активізація поширення москвофільських ідей. Розвиткові та зміцненню українсько-слов'янських освітньо-культурних взаємин неабияк сприяли традиційні щорічні музично-літературні вечори пам'яті Т.Шевченка, які організовувала у Відні українська молодь. Активну участь у цих заходах брали також інші слов'яни.

Вихідці з Галичини та Буковини студіювали й у інших віденських школах, насамперед у Терезіанській академії. Про їхній високий рівень знань свідчать висновки спеціальної комісії у Львові, яка проводила конкурсний відбір для навчання у Відні. У Віденській вищій політехнічній школі в 1857 р. українці складали 0,6% всіх студентів, тоді як інші слов'яни разом - 35,1%.

У Відні заводилися знайомства українців з подвижниками культурно-національного життя інших слов'янських народів. Між ними нав'язувалися найрізноманітніші контакти: освітні, наукові, культурно-просвітницькі, громадські. Все це вело до глибшого пізнання інших слов'янських і неслов'янських народів, їхніх злободенних національних проблем.

Безпосереднє перебування в гущі тогочасного політичного та громадсько-культурного життя багатонаціональної держави сприяло формуванню серед українців національної самосвідомості, вело до радикалізації їхніх суспільно-політичних поглядів.

Займаючи згодом високі впливові посади як у Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в столиці держави Габсбургів, українські діячі освіти, церкви, науки і культури своєю подвижницькою працею багато зробили для національного українського відродження і культурно-національного життя інших слов'янських народів у межах Австрійської імперії.

Розділ 4 - “Галицькі, буковинські та закарпатські українці в навчальних закладах слов'янських земель держави Габсбургів”. У параграфі “На студіях у вищих і середніх школах” відзначається, що з кінця ХVІІІ ст., коли до складу монархії Габсбургів увійшли Галичина і Буковина, молодь з них все більше осідає в стінах її навчальних закладів, які існували поза Віднем. Серед них давні традиції у сфері міжслов'янських освітніх взаємин мав Празький університет: тут у середині ХІХ ст. більше половини студентів були слов'янського походження. У 1860 р. Празький університет заснував стипендію в сумі 600 золотих ринських спеціально для студента-українця з Галичини, який би вивчав слов'янські літератури. Серед українських студентів цього університету був Л. Лопатинський - відомий згодом лінгвіст та етнограф. Українці навчалися у Празькій вищій торговій школі: у 1857 р. з загального числа 179 її учнів 3 було з Галичини і один з Буковини. Поодинокі студенти, вихідці з родин греко-католицьких священиків з Галичини, студіювали в Оломоуці.

Осередками міжслов'янських освітніх взаємин були навчальні заклади Словаччини, зокрема у Братиславі, Кошицях, Трнаві, Ле-вочі, Банській Штявниці. Справжнім вогнищем слов'янського, насамперед словацького, національного життя став братиславський протестантський ліцей. Тут здобували освіту й українці; вони слухали курси філософії, географії, математики, німецької та cтароєврейської мов. У студентських списках кінця ХVІІІ ст. зустрічаємо уродженця Галичини Г.Дубранського. Під час навчання в ліцеї українські студенти мали змогу контактувати з іншими слов'янами, в першу чергу зі словаками і сербами.

У духовних семінаріях Братислави і Трнави здобували освіту закарпатські українці А.Бачинський, В. Довгович, А.Вальковський, О. Павлович, М. Нодь. Згодом відомі українські вчені, педагоги, культурні та громадсько-політичні діячі студіювали у Кошицях (І. Базилович, М. Балудянський, А. Добрянський, М. Дудинський, Я. Головацький, А. Павлович). Багато молоді було у Пряшеві: 1854 р. тут студіювало 28, а 1866 р. - 67 українців. У 1836-1840 рр. в Банськоштявницькій гірничій і лісовій академії вчилося близько 60 чехів і декілька галичан, у 1864 р. з 237 її учнів 29 були вихідцями з Галичини. Деякі українці вчилися у Бардєйові.

Українці здобували освіту також у Замойському ліцеї, Краківському університеті (в середині ХІХ ст. вони складали 0,9 % всіх його студентів).

Однією з причин, які спонукували українську молодь виїжджати у пошуках знань, була відсутність вищих навчальних закладів на Буковині та Закарпатті, відсутність у Львівському університеті тривалий час медичного факультету. За знаннями українці подавалися переважно туди, де у вищих школах були тривкі освітні та наукові традиції.

Українські студенти, перебуваючи у новому для себе культурному середовищі, знайомилися зі слов'янськими народами, їхньою мовою, культурою, звичаями. Багаті книжкові фонди бібліотек давали їм змогу дізнаватися про славне історичне минуле свого народу. Високий рівень педагогічної думки в семінаріях, гімназіях і в університетах, культурно-просвітницька діяльність слов'янських подвижників, насамперед чехів і сербів, послуговувала взірцем для будительської праці серед українців. Все це, безперечно, впливало на їхню освіченість, формувало їхній світогляд.

Під час своїх навчальних і наукових студій українські студенти та вчені мали змогу ознайомлюватися з реальним життям слов'янських народів, порівнювати становище чехів, словаків, сербів, хорватів, словенців зі становищем українців у Галичині та Буковині. Їхнє перебування в різних навчальних закладах вело до нав'язання особистих контактів, які згодом активно сприяли науковим взаєминам. Після закінчення студій вони поверталися на рідну землю, жили і працювали серед свого народу.

У параграфі “Педагогічно-організаційна діяльність” передусім вказано на те, що помітною постаттю серед професорів Краківського університету був П. Лодій. Філософ-матеріаліст, один з видатних представників просвітницьких і матеріалістичних філософських ідей кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., він активно популяризував досягнення європейської науки в Галичині. У стінах названого університету звучало слово українця І.Земанчика - талановитого педагога, організатора навчально-наукового процесу: він підготував для студентів два рукописних підручники (з фізики і математики) тогочасною українською мовою, відкрив фізичний кабінет. З навчальними закладами Кракова і Нового Сонча пов'язані імена відомих українських громадських і освітніх діячів С. Дубравського та І. Лаврівського. Професором ліцею у Замості певний час працював закарпатець В. Кукольник.

Помітною сторінкою в історії українсько-слов'янських освітніх взаємин першої чверті ХІХ ст. була далматинська місія греко-католицьких священиків з Галичини О. Ступницького, В. Терлецького, Я. Ґіровського, Я.Ч естинського, пов'язана з територіальними надбаннями монархії Габсбурґів. Проте освітньо-культурна діяльність галицьких українців у Далмації, що переслідувала передусім душпастирську мету, не призвела до запровадження тут греко-католицького обряду, а отже, і до поширення унійної церкви. У першій чверті ХІХ ст. ще не було об'єктивних умов для поширення греко-католицизму в Далмації. Намагання правлячих кіл Габсбурзької монархії форсувати його, вороже ставлення далматинського православного населення до унійної церкви стали головними причинами невдачі.

Педагогічною працею серед південних слов'ян займалися галичани В. Ключенко і Е. Коритко. Чимало вихідців з українського середовища працювало в навчальних закладах на території Словаччини, серед них Г. Ольшавський, О. Духнович.

Здобувши знання, фахову підготовку, більшість українських інтелектуалів поверталася на рідну землю. Перебування за її межами сприяло нахилові до наукової діяльності, підготовці ними навчальних посібників тощо. Всі свої знання вони прагнули спрямовувати на користь рідного народу і його культури. Серед українців були і такі, що залишалися там, де одержали освіту. Своєю працею вони здобули собі добре ім'я як організатори різних напрямків освітнього процесу. Їхня діяльність на педагогічній та науково-дослідницькій ниві, як і на культурному поприщі взагалі, є певним вкладом у розвиток загальнослов'янської та світової культури.

Розділ 5 - “Вихідці зі слов'янських земель монархії у навчальних закладах Галичини, Буковини і Закарпаття”. У параграфі ”На студіях у середніх та вищих навчальних закладах” аналізується кількісний і національний склад студентів у вищих і учнів у середніх та професійних навчальних закладах Галичини, виясняються шляхи їхнього потрапляння на українські землі.

Повністю охарактеризувати національний склад цих учнів та студентів важко з огляду на наявні джерела. При вказуванні місця народження учнів та студентів джерела обмежуються переважно загальними назвами земель чи окремих міст. Для визначення слов'янської етнічної приналежності треба враховувати низку ознак: місце народження, віросповідання, звучання прізвища та ін. Лише з середини ХІХ ст. у спеціальних анкетах, поряд з іншими даними, вказувалася рідна мова. Часто в офіційних зведеннях подавали не рідну, а повсякденну мову спілкування, яка властями звичайно вважалася показником етнічної чи національної належності.