Релігійні конфесії України (кінець 80-х-90-і роки ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Бєлікова Наталя Юріївна

УДК 27:322:994.05(477)

міжконфесійний конфлікт московський патріархат

РЕЛІГІЙНІ КОНФЕСІЇ УКРАЇНИ (кінець 80-х - 90-і роки ХХ століття)

07.00.01- Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент, Масальський Василь Іванович, доцент кафедри історії слов'ян Донецького національного університету.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, Мицик Юрій Андрійович, завідувач кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська Академія”;

кандидат історичних наук, доцент, Задніпровський Олександр Ілліч, доцент кафедри історії України Донецького національного університету.

Провідна установа - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України).

Захист відбудеться “27” квітня 2001 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, II корп., ауд.32.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, 55, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “ 22 ” березня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі історії України відбуваються кардинальні, часто суперечливі за своїм змістом зміни, які супроводжуються виникненням певних проблем - економічних, політичних, соціальних, духовних. Без їх розв'язання українське суспільство не може рухатися до побудови правової демократичної держави, необхідними атрибутами якої є національний розквіт і гуманізм, демократія і економічне процвітання, відродження культури, моралі та особистості. Серед багатьох факторів національно-духовного відновлення особливе місце займає фактор релігійний. Україна завжди була і є багатоконфесійною країною, а її народ, незважаючи на довгі роки ідеологічної індоктринації, зберіг притаманну йому духовність, толерантність та великий релігійний потенціал.

Розпочатий перебудовою у СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя - усе це стало звичайними атрибутами сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, до того ж, відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту. З кінця 80-х рр. у країні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій.

Релігійне відродження породило безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів. Досягнення ж духовного консенсусу у суспільстві, як переконливо доводить досвід передових країн світу, є основою успішного розв'язання багатьох економічних, політичних, соціальних проблем. Демократичний розвиток суспільства можливий тільки за умови рівноправних, правових стосунків між представниками різних конфесій, що діють в Україні. Не викликає сумніву, що успішне вирішення міжконфесійних та державно-церковних проблем сприятиме зростанню авторитету нашої країни на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного члена.

На той час, коли релігійне питання викликає великий інтерес українського суспільства, у науковій сфері вкрай не вистачає фундаментальних досліджень з проблем історії вітчизняної духовної культури. Зокрема, практично відсутні узагальнюючі наукові праці, в яких питання розвитку конфесій в Україні наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття розглядалося б комплексно. Наслідки старих ідеологічних парадигм, відсутність об'єктивних загальнодоступних відомостей щодо розвитку конфесій зумовлюють не завжди правильне орієнтування навколо релігійно-церковних питань як теоретичного, так і практичного характеру, породжують упередженість та непорозуміння. Дослідження цієї теми є актуальним сьогодні й тому, що релігійно-духовна сфера все більш втягується до політичного життя країни.

Спроба об'єктивно розглянути процеси виникнення та розвитку конфесійних проблем, відкинувши попередні ідеологічні обмеження та догми, є досить актуальною й своєчасною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою науково-дослідної теми “Наукове і методичне забезпечення курсу історії України для природничих та економічних факультетів” (затверджена Міністерством освіти України за № Г-98/28), над якою працює колектив кафедри історії слов'ян ДонНУ.

Мета дисертації полягає у комплексно-історичному аналізі процесу розвитку релігійних конфесій України наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття, у запропонуванні на його основі рекомендацій практичного характеру щодо підвищення рівня духовності у суспільстві, подолання кризових явищ та стабілізації релігійної ситуації у країні.

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається розв'язати такі завдання:

вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою дисертації та виявити наявні історичні джерела;

обґрунтувати доцільність використання певної методології;

проаналізувати процес зростання релігійної мережі, відновлення традиційних конфесій, створення новітніх течій, розвиток євангелізаційно-місіонерської та видавничої діяльності, культового будівництва, духовних навчальних закладів та соціального служіння у період, який досліджується;

охарактеризувати загальний стан міжконфесійних конфліктів в Україні, розглянути та дати оцінку православно-греко-католицькому та міжправославному протистоянню, узагальнити позиції православних церков з питань єдності та автокефалії;

простежити процес створення законодавчої бази щодо забезпечення свободи совісті й релігії в незалежній Україні, розкрити питання формування державної політики країни стосовно церкви та розвитку взаємовідносин між державою і релігійними організаціями.

Об'єктом дослідження є історичний процес релігійного відродження в Україні наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття, а також тісно пов'язана з ним сфера державно-церковних відносин.

Предмет дисертаційної роботи - конкретно-історичний прояв закономірностей розвитку конфесій у досліджуваний період історії України.

Хронологічні межі зазначеної роботи (кінець 80-х - 90-і рр. ХХ століття) дають змогу розглянути найбільш важливі події та окреслити основні тенденції розвитку конфесій України у зламну епоху відходу від старої атеїстичної ідеології та розробки нових підходів до питань релігії та церкви з боку незалежної української держави.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що на базі досягнень вітчизняної історіографії та аналізу нових джерельних матеріалів конфесії України у період кінця 80-х - 90-х рр. ХХ століття вперше розглядаються як предмет спеціального й комплексного історичного дослідження. Автором подано загальну характеристику конфесій, які були репрезентовані в Україні у досліджуваний період, з урахуванням їх регіональних особливостей, специфіки віровчення, напрямків діяльності та головних тенденцій розвитку. У дисертації доведено, що досліджуваний період - це період як відродження традиційних конфесій: православних, католицьких, мусульманських, іудейських та інших, що існували в Україні протягом століть до атеїстичного експерименту радянських часів, так і поширення новітньої релігійності (автором підраховано, що чисельність неорелігійних організацій збільшилася у 76 разів). З'ясовано, що релігійне відродження мало не тільки позитивні, а й негативні прояви, такі як міжконфесійні конфлікти, що дуже суттєво впливало на суспільно-політичне життя країни. Новим є глибокий аналіз православно-греко-католицького та міжправославного конфліктів: досліджено причини їх виникнення, сутність, хід подій, діючі особи, перспективи припинення. Вперше комплексно простежено процеси складання правової бази щодо релігії та церкви в Україні, формування реальної державної політики стосовно цих соціальних інститутів наприкінці 80-х - у 90-х рр., а також виділено та охарактеризовано основні напрямки конкретних взаємовідносин між державою та релігійними організаціями.

Практичне значення дисертації визначається тим, що теоретичні розробки, які викладені у роботі, доведено до рівня практичних пропозицій, і тому результати дослідження можуть бути взяті до уваги в конкретній роботі з конфесіями, яка проводиться Державним комітетом у справах релігій та його місцевими органами, а також при розробці засобів припинення міжконфесійних конфліктів та поліпшення духовного клімату українського суспільства. Фактичні дані дисертації, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України та історії релігій, при підготовці відповідних лекційних курсів, спецкурсів та практичних занять для вузів. Матеріали дослідження мають історіографічне значення і можуть слугувати дослідникам тих чи інших історико-релігієзнавчих проблем. Практичне значення дисертації полягає також у можливості використання її матеріалів для популяризації історико-релігієзнавчих знань з метою формування в суспільстві толерантного мислення.

Апробація результатів праці. Основні положення дисертації та результати досліджень обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов'ян ДонНУ. Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення у статтях, матеріалах, виступах автора з доповідями, зокрема на VІІІ міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні” (1998 р.), на ІХ-й (1999 р.) та на Х-й (2000 р.) міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні”, які проводилися у Львові Інститутом релігієзнавства, Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського й Інститутом філософії НАН України, а також на науково-практичних конференціях “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” у 1997-2000 рр., які були організовані Донецькою обласною державною адміністрацією спільно з Донецьким державним інститутом штучного інтелекту.

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано дев'ять наукових робіт загальним обсягом 3, 2 д.а.

СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (356 назв), додатків (27 таблиць, 28 сторінок). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 234 сторінки.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено предмет та об'єкт дослідження, його хронологічні рамки, окреслено наукову новизну, практичне значення та методологічні засади дисертації.

У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” висвітлюється стан наукової розробки теми, характеризуються джерела, а також визначається методологічна основа дослідження.

Слід підкреслити, що на кінець 90-х рр. не існувало спеціальних історичних праць безпосередньо за темою дослідження. Необхідні відомості фрагментарно чи більш-менш повно містилися у ряді інших наукових праць, які, до того ж, в основному, мали релігієзнавчу, соціологічну або політологічну спрямованість. Значна частина літератури була представлена у вигляді наукової періодики та навчальних посібників. Наявну літературу автор розділив на групи за проблемно-хронологічним принципом.

До першої групи віднесено праці з історії релігій в Україні з давніших часів до кінця 90-х рр. ХХ століття. Вони відіграють значну роль у формуванні загальних уявлень про історію релігійних течій та виокремлюють основні тенденції їх розвитку протягом століть. Однак, питання історії українських конфесій у досліджуваний період у цих роботах викладено не систематично.

У наступну групу можна об'єднати енциклопедичні видання та навчальні посібники з релігієзнавства, у яких стисло подані дані про віровчення та історію майже усіх релігій світу. Проте наявні у них матеріали по Україні мають релігієзнавчий характер і тому не простежують процесів розвитку, не дають конкретних відомостей про кількісний та якісний склад, культову та позакультову діяльність, місцеві особливості релігійних організацій нашої країни. Інтерес для дослідника мають додатки у вигляді семи картосхем та двадцяти таблиць щодо конфесійної структури України, які наводяться у дослідженні С.Павлова, К.Мезенцева та О. Любіцевої.

До третьої групи можна віднести роботи з проблем розвитку релігії та церкви в Україні, які відтворюють узагальнену картину змін релігійної ситуації у країні у період з кінця 80-х рр.: зростання релігійності населення, ролі і значення церков у суспільному житті, національно-релігійного відродження та одночасно підсилення рівня конфліктності. Різні аспекти проблеми міжконфесійного протистояння в Україні підіймаються у працях А. Онищенка, В. Бондаренка, В. Перебенесюка, М. Новиченка тощо. Особливий інтерес складає монографія О. Шуби “Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)”, у якій автор доходить важливого висновку, що незважаючи на окремі кризові моменти у 90-х рр., у релігійно-церковному житті переважали відроджувальні процеси. Взагалі необхідно зазначити, що література цієї групи має соціологічний або політологічний характер, тому історія конфесій, питання безпосереднього розвитку подій під час розгортання міжцерковних конфліктів викладені фрагментарно, у контексті усього суспільно-політичного розвитку України.

Четверту групу складають роботи, які дають загальну характеристику конфесійного складу України наприкінці 80-х - у 90-х рр. Слід згадати працю П. Панченка “Релігійні конфесії в Україні (40-і - початок 90-х рр.)”, яка є доки ще єдиною спробою дослідити це питання саме з історичної точки зору. На жаль, невеликий обсяг книги не дав автору змоги глибоко окреслити сучасну історію українських конфесій. Взагалі кількість літератури, яку віднесено до цієї групи мінімальна, до того ж вона обмежена рамками часу (до 1996 р.). Практично за межами досліджень залишилися питання тенденцій розвитку, динаміки зростання чисельності релігійних організацій, аналіз їх віровчення та напрямків діяльності.

До п'ятої групи віднесено дослідження з історії окремих конфесій, у яких містяться певні дані з теми дисертації. Так, християнська тематика висвітлюється у ряді праць. В “Історії християнської церкви на Україні” автори вперше після довгих років засудження в радянської історіографії об'єктивно підходять до питання історії та діяльності Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, обстоюють тезу про законність їх відродження. Історія православ'я досліджується у працях В.Бондаренка, А. Воронина, Д. Поспеловського. Історія Римо-католицької церкви в Україні коротко викладається у статті В. Фомиченка. Наукові публікації щодо окремих протестантських течій належать В. Докашу, П. Яроцькому, В. Бондаренку, В. Єленському та В. Мельник (Любащенко). Особливої уваги заслуговує узагальнююча роботу “Історія протестантизму в Україні” В.Любащенко, окремий розділ якої характеризує сучасний стан протестантських конфесій.

Важливі відомості стосовно історії та сучасного стану мусульманських організацій наводяться у публікаціях С.Червонної та М.Кирюшка. Розвиток іудаїзму в Україні новітнього часу досліджувався В.Єленським. Проблема неорелігійних рухів вивчалася такими науковцями як Л.Филипович, В.Єленський, О.Карагодіна, В.Бондаренко, Г.Лозко, В.Гринько, В.Петренко, В.Петрик. Проте, більшість робіт цієї групи має релігієзнавчу спрямованість, у силу чого сучасній історії українських конфесії не приділяється бажаної уваги .

У шосту групу об'єднано праці, які пов'язані з різними аспектами державно-церковних відносин. У роботі “Перебудова і Церква” В. Бондаренко вперше констатував зміну державної політики стосовно церкви, наслідком чого стала активізація релігійного життя у країні. Роботи С.Коваленка, В.Джуня, Д.Лилака, М.Бабія стосуються юридичних аспектів державно-церковних відносин. Конституційне підгрунтя захисту свободи совісті досліджуються С. й О. Здіоруками. Питанню національної безпеки України у контексті церковно-релігійного життя присвячена стаття О.Литвиненка. Дослідник С.Плохій, на основі аналізу історичних фактів, доходить висновку, що реалізація у сучасних умовах концепції державної церкви в Україні суперечить її національним інтересам. Питання свободи совісті у війську, релігійної та релігієзнавчої освіти аналізуються у матеріалах Ю.Валігурського, А.Колодного, М.Заковича. Взаємозв'язок релігії та політики у суспільстві досліджується у роботах М.Рибачука, М. Кирюшка та О.Шуби. Взагалі, слід підкреслити, що узагальнюючих робіт з проблеми розвитку державно-церковних відносин у досліджуваний період створено не було. Майже уся існуюча література має політологічний характер. Практично не охарактеризовано позиції самих конфесій у їх відносинах з державою.

До сьомої групи можна віднести огляди подій релігійного життя, які щорік публікуються дослідниками В.Бондаренком та В.Єленським у журналі “Людина і світ” (1993-1999 рр.). Ця група має велику цінність для дослідження історії конфесій та визначення головних тенденцій їх розвитку, оскільки містить багато фактичних даних про головні події релігійно-церковного життя, діяльність окремих конфесій та їх керівництва, про державно-церковні взаємини у країні, а також неупереджений науковий аналіз цих матеріалів.

Таким чином, аналіз наявної літератури дозволяє зробити висновок, що дослідниками проведена велика робота з вивчення проблем, пов'язаних з історією релігій та церков в Україні. До кола інтересів науковців 90-х рр. потрапляли питання ранньої історії релігійних організацій, історія певних конфесій, окремі аспекти стану релігії та церкви в Українській державі. Проте, узагальнюючих історичних праць з проблеми розвитку конфесій України наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття створено не було, що й обумовило вибір теми запропонованої роботи.

Джерельну базу дослідження складають різноманітні історичні джерела, які доцільно охарактеризувати згідно з принципом їх генезису та функціональної спрямованості.

До першої групи належать Закони України та підзаконні акти: урядові декрети, укази та постанови, а також укази та розпорядження Президента України. Документи цієї групи містяться у збірниках “Закони України”, “Кодекси України”, в офіційному виданні “Відомості Верховної Ради”, газетах “Урядовий кур'єр” та “Голос України”, а також зберігаються у поточному діловодстві Державного комітету України у справах релігій. Ці джерела складають законодавчу базу існування та діяльності конфесій, міжконфесійних та державно-церковних відносин.

Другу групу джерел складають звернення, резолюції, виступи, заяви з церковної проблематики державних діячів та інституцій, які, не маючи правової сили, тим не менш, є одночасно виразом офіційної позиції Української держави відносно релігії та церкви.

Третя група джерел містить матеріали Державного Комітету України у справах релігій та його місцевих органів, що зберігаються у поточних архівах цих організацій. Значна частина цих документів вперше вводиться до наукового обігу. Документи групи можна розподілити на підгрупи з урахуванням певної специфіки кожної.

По-перше, це щорічні статистичні та інформаційні звіти обласних управлінь та центрального органу у справах релігій. Статзвіти містять відомості про чисельність релігійних організацій, їх види, кількість священнослужителів, вищих навчальних закладів, недільних шкіл, періодичних видань різних конфесій по областях та взагалі по Україні. Інформаційні звіти приділяють увагу якісним показникам: характеризують зміни у релігійному середовищі, становище окремих конфесій, тенденції їх розвитку, а також торкаються питань культових будівель, міжконфесійних конфліктів, міжнародної діяльності релігійних організацій тощо. Найбільшу інформаційну повноту мають інформаційні звіти за 1996-1999 рр.

По-друге, це роз'яснення законодавства про свободу совісті, які розсилалися з центру на місця з метою покращання його практичного застосування.

По-третє, це аналітичні записки, довідки з окремих питань, заяви та постанови Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграцій та культів, Державного Комітету України у справах релігій, а також їх обласних управлінь. Ці документи дають можливість простежити конкретну діяльність органів у справах релігій.

По-четверте, це статути релігійних організацій, матеріали релігієзнавчих експертиз та інформації щодо діяльності окремих конфесій, які містять різнобічний матеріал з їх віровчення, культової, просвітницької, милосердницької діяльності тощо.

У четверту групу об'єднано офіційні церковні документи, матеріали соборів, церковних та міжцерковних конференцій, Всеукраїнської Ради Церков. До групи віднесено і виступи провідних діячів окремих конфесій (у засобах масової інформації, на науково-практичних конференціях, урочистих зборах тощо). Ці документи відтворюють широку картину внутрішньоцерковного життя, знайомлять з позиціями лідерів конфесій з питань як церковної, так і суспільної дійсності, дозволяють висвітлити певні аспекти державно-церковних та міжцерковних відносин.

П'яту групу складають матеріали світських періодичних видань, таких як “Голос України”, “Україна молода”, “День”, “Освіта”, “Киевские ведомости”, “Вечірній Київ”, “Факты”, “Независимость” тощо. З одного боку, ця група джерел містить різнобічні дані стосовно подій релігійного життя у країні, але, з іншого, саме для неї характерна найбільша упередженість, не завжди досконале володіння матеріалом, орієнтування на певні релігійні або політичні сили.

До шостої групи віднесено матеріали церковних періодичних видань, таких як часописи “Православний вісник”, “Наша віра”, “Бюлетень УБТ,” “Патріархат”, “Інформаційний бюлетень УПЦ КП”, “Адвентистский вестник”, “Сторожевая башня”, “Дао” та газети “Голос православ'я”, “Донбасс православный”, “Православна газета”, “Вірую”, “Оранта”, “Слово веры” тощо. Це конфесійні видання, тому містять вони дані, пов'язані з історією, віровченням, діяльністю своєї конфесії та, відповідно, висвітлюють дійсність саме з її точки зору.

Сьому групу складають публіцистичні твори світських авторів. Їх джерельне значення полягає у тому, що у них наводиться велика кількість церковних документів, які зберігаються у церковних архівах. Але слід пам'ятати, що публіцисти виконують соціальне замовлення, орієнтуються на певні релігійні кола, і тому ці роботи є значною мірою заангажованими.

У восьму групу об'єднано матеріали, які пропонують власний шлях вирішення церковних та державно-церковних проблем - об'єднання православних церков, запровадження викладання християнства у школі, державне будівництво на засадах християнства.

Дев'ята група джерел - це соціологічні дані, у тому числі зібрані та оброблені дисертантом під час проведення соціологічного опитування Донецьким державним інститутом штучного інтелекту навесні 2000 р. Ця група джерел дає можливість виявити рівень релігійності населення України, ставлення громадян до проблеми міжцерковного протистояння, з'ясувати, за яких причин воно виникло та у чому бачать респонденти шляхи щодо його подолання.

Отже, джерельна база, зважаючи на її видову різноманітність та змістовну насиченість, відкриває можливість для глибокого та різнобічного аналізу розвитку конфесій України наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Відмовившись від класового підходу до оцінок історичних явищ, автор вважає головною методологічною та світоглядною засадою дослідження принцип пріоритету загальнолюдських цінностей, насамперед гуманістичних, моральних, духовних норм та ідеалів. Дослідник дотримується погляду, що принципи гуманізму притаманні тією чи іншою мірою усім релігіям та оцінює історичний процес з точки зору цивілізаційних основ розвитку людства.

Дослідження базується також на таких методологічних засадах як принципи історизму, об'єктивності, позаконфесійності, системного та міждисциплінарного підходів у висвітленні явищ суспільної дійсності. Розв'язанню поставлених завдань сприяло використання конкретно-історичних методів - проблемно-хронологічного та періодизації, а також загальнологічних методів, таких як методи аналізу та синтезу, статистичний, типологізації, порівняння (за часом та простором), спостереження та соціологічного опитування.

У другому розділі “Стан та основні тенденції розвитку установ релігійно-конфесійної мережі” дана загальна оцінка релігійній ситуації в Україні наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття. На основі аналізу джерел, літератури та фактичного матеріалу автор з'ясував, що у цей період швидко розгортався процес релігійно-церковного відродження, яке характеризувалося як поглибленням рівня релігійності населення, так і зростанням конфесійної мережі, відновленням традиційних конфесій та створенням новітніх, розбудовою релігійних структур, розвитком євангелізаційно-місіонерської й видавничої діяльності, культового будівництва, духовних навчальних закладів та соціального служіння релігійних організацій різних конфесій.

Автором підраховано, що з кінця 80-х рр. загальна кількість релігійних організацій в Україні зросла у 4 рази. За цей час значно урізноманітнилася конфесійна карта країни: з 18 церков, конфесій та напрямків вона збільшилася до 80. У розділі проаналізовано динаміку приросту релігійних організацій різних конфесій протягом досліджуваного періоду, а також регіональні відмінності у конфесійній конфігурації та насиченості релігійними організаціями. Автор доводить, що на початковому етапі мережа релігійних громад у західних районах зростала набагато швидше, ніж в інших районах, але на кінець 90-х рр. темпи приросту поступово вирівнялися. Так, якщо у 1998 р. на Захід припадало 13 відсотків загальноукраїнського зростання числа громад, то на Донбас та Дніпропетровщину - 14,5, на Південь - 18 відсотків. Дуже динамічно зростала кількість релігійних організацій у центральних районах: з початку 90-х рр. відсоток громад віруючих збільшився тут з 24,7 до 49,3; тільки за 1996-1998 рр. тут було утворено 1723 громади, що у 4,3 рази більше, ніж у західних областях.

Автор констатує, що найвпливовішою складовою релігійного життя, незважаючи на кризові моменти, залишалося православ'я: на 1 січня 2000 р. воно охоплювало 11971 громаду, що становило близько 52,7 відсотків усіх релігійних громад України. Серед православних церков чисельно домінуючою була Українська православна церква в єднанні з Московським патріархатом. Найбільший вплив вона мала у Хмельницькій, Вінницькій, Закарпатській областях, найменший - в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській. Більшість громад другої за чисельністю православної церкви, Української православної церкви Київський Патріархат була зосереджена у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській та Київській областях. Українська автокефальна православна церква була представленою майже в усіх областях України, за винятком Закарпатської, Сумської, Чернігівської та Чернівецької. Найбільше громад було зосереджено у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Українська греко-католицька церква на кінець 90-х рр. за кількістю громад перебільшила рівень 1939 р. Після легалізації церква відновила свою структуру (монастирі, навчальні заклади, чернечі ордени тощо). Найбільша концентрація греко-католицьких громад фіксувалася у Галичині, але протягом 90-х рр. відбулося помітне поширення УГКЦ на Схід. Серед внутрішніх проблем церкви на першому місці стояло питання отримання нею статусу патріархату, а також проблема підпорядкування греко-католиків Закарпаття. Крім того, УГКЦ вимагала у держави повної реабілітації її як юридичної особи. Серед головних напрямків церковного будівництва УГКЦ - піднесення богословської освіти, зміцнення церковної дисципліни, поліпшення катехитичної праці, соціальне служіння, робота з молоддю.

Динамічно розвивалася Римо-католицька церква в Україні. З 1991 по 2000 рр. питома вага організацій цієї церкви зросла до 3,4 відсотків. Оскільки римо-католицизм в Україні мав відчутне етнонаціональне забарвлення, то й найбільш поширеним він був у місцях проживання саме поляків та угорців (Львівська, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Закарпатська області). Помітною стала тенденція просування церкви на Схід. З середини 90-х рр. проявилися ще дві тенденції: з одного боку, лінія на українізацію її богослужбової практики, з іншого - полонізована спрямованість місійної, філантропічної та просвітницької діяльності.

Автор доводить, що з кінця 80-х рр. розпочався новий етап еволюції протестантських конфесій. Більшість течій здійснювали перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації (Всеукраїнський Союз об'єднань євангельських християн баптистів, Всеукраїнський Союз християн віри євангельської (п'ятидесятників), Українська Уніонна конференція адвентистів сьомого дня). Було обрано шлях релігійного оновлення, екуменізму та соціального служіння. Проте окремі протестантські течії (наприклад, Свідки Єгови) зберегли риси сектантства.

У досліджуваний період існувало одинадцять релігійних напрямків, заснованих національними меншинами України. Найбільш впливовими та чисельними серед них були організації мусульман та іудеїв. З початку 90-х рр. чисельність мусульманських організацій в Україні зросла майже у 21 раз, діяло три самостійних мусульманських центри, які вели активну роботу по створенню системи духовної освіти, будівництву мечетей, налагодженню зв'язків з мусульманами інших країн. Значно активізувалася діяльність мусульманських громад у суспільно-політичної сфері. Кількість іудейських громад зросла майже у 5,7 рази. За допомогою закордонних релігійних організацій вони створили декілька самостійних релігійних центрів, що керували їх діяльністю. Одним з головних напрямків роботи було впорядкування святих місць іудаїзму та здійснення паломництв до них.

Одним з проявів релігійного відродження в Україні було інтенсивне поширення новітніх релігійних напрямків. З 1991 по 2000 рр. чисельність цих організацій збільшилася у 76 разів, хоча взагалі серед загальної кількості релігійних організацій вони складали лише близько 3,7 відсотків.

Неорелігійні течії були дуже неоднорідними за своїм походженням, вченням, формам релігійної організації та діяльності. Типологічно їх можна об'єднати у декілька груп, а саме: неохристиянські, неоорієнтальні, неоязичницькі, синтетичні, сцієнтиські, езотеричні, містико-оздоровчі рухи, а також сатанізм. Майже усі новітні рухи (за винятком Великого Білого Братства та Собору незалежних євангельських церков) були наслідком діяльності іноземних місіонерів й не спиралися на вітчизняну традицію, саме у чому й вбачалася негативність широкого розповсюдження неорелігій. Характерно, що їх поширення носило не всеукраїнський, а регіональний характер - неорелігії переважали у південно-східних та центральних районах. До того ж новітня релігійність була міським феноменом. У період, що досліджується, розвиток неорелігійних громад йшов у напрямку відмови від несприйняття світу й позбавлення молодіжного екстремізму, інституалізації громад та їх соціалізації, яка відбувалася через благодійницьку діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури, через факт визнання їх державою - реєстрацію тощо.

У розділі також з'ясовано, що протягом досліджуваного періоду значно зросла проповідницька, місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. Так, на кінець 90-х рр. в Україні діяло 184 місії, 49 братств, різними конфесіями видавалося 194 релігійних видання.

Свідченням релігійно-конфесійного відродження стали відбудова, реставрація та побудова нових культових будівель. Протягом 1992-1999 рр. було збудовано понад 2597 храмів, каплиць й молитовних будинків. Але на кінець 90-х рр. проблема забезпечення релігійних організацій будівлями не була розв'язана - лише близько 71 відсотка з них мали культові споруди. Необхідно відзначити невідповідність темпів збільшення кількості храмів темпам зростання релігійної мережі, що підсилювало напруженість у державно-церковних та міжцерковних стосунках.

Кількісне зростання релігійних організацій викликало потребу у кваліфікованих кадрах духовенства. Результатом активної праці у цьому напрямку стало створення в Україні мережі духовних навчальних закладів, які належали різним конфесіям. Однак, остаточно кадрова проблема релігійними організаціями вирішена не була. Рівень забезпеченості священнослужителями релігійних громад становив 93,7 відсотка їх потреби. Крім професійно зорієнтованої духовної освіти, були створені і працювали недільні школи.

Важливим показником релігійного відродження була можливість реалізації церквами програм соціального служіння. Опріч розповсюдження гуманітарної допомоги, релігійні організації різних конфесій (у першу чергу, протестантських) працювали на ниві добродійництва, надаючи допомогу нужденним у лікарнях, сирітських домах, місцях позбавлення волі тощо.

Третій розділ “Міжконфесійні конфлікти та пошук шляхів їх подолання” присвячений характеристиці загального стану конфліктів на релігійному ґрунті в Україні, аналізу православно-греко-католицього та міжправославного протистояння, а також висвітленню позицій православних церков з питань єдності та автокефалії.

У досліджуваний період існували конфлікти між православними та греко-католиками, між самими православними, між традиційними та нетрадиційними релігіями тощо. Проаналізувавши дані соціологічних опитувань, автор констатує, що вирішальним чинником конфліктів громадяни вважали суперечки за право володіння культовими будівлями й майном; потім називалися загальна криза й поширення беззаконня, некомпетентні дії місцевих органів влади, втручання у релігійні справи політичних партій та громадських організацій. Найбільшого розмаху досягли православно-греко-католицький та міжправославний конфлікти, які, на думку автора, мали не стільки теологічне, скільки політичне підґрунтя.

Розпочата з кінця 80-х рр. інтенсивна інституційна розбудова УГКЦ супроводжувалася процесом перебрання храмів у православних. Ситуація залишалася напруженою протягом усього десятиріччя: з обох боків практикувалися силові засоби рішення спірних питань, захоплення храмів, фізичні розправи, розпалення ворожнечі у засобах масової інформації. Позиція місцевих органів влади, які часто підтримували одну зі сторін, сприяла зростанню конфронтації. Про деяку стабілізацію конфлікту можна говорити лише з кінця 90-х рр.: зменшилася кількість точок протистояння, з'явилися приклади взаємопорозуміння між православними та греко-католиками.

Особлива увага у дослідженні приділена міжправославному конфлікту, зумовленому наявністю у країні трьох православних церков. Виокремлено основні етапи розколу православ'я в Україні. Перший пов'язується з відродженням Української Автокефальної православної церкви (УАПЦ) та отриманням Українською православною церквою (УПЦ) адміністративної незалежності й самостійності в управлінні, другий - з виникненням нової православної церкви - Української православної церкви Київський Патріархат (УПЦ КП). Третій розкол відбувся після підписання документу про об'єднання між УАПЦ та окремими представниками УПЦ КП, і супроводжувався не створенням нової церкви, а перерозподілом парафій на користь УАПЦ.

У розділі проаналізовано позиції конфліктуючих православних церков з приводу єднання та автокефалії, які значно різнилися між собою. Розуміючи, що вийти з кризи можна тільки шляхом утворення єдиної церкви, українські православні лідери неодноразово виступали з об'єднавчими ініціативами, але кожен розумів об'єднання по-своєму.

Керівництво УПЦ вважало, що розкольники (тобто УАПЦ та УПЦ КП) повинні приєднатися до канонічної церкви через покаяння, за умови повернення УПЦ храмів і майна та неучасті у діалозі Патріарха Філарета, якого Російська православна церква (РПЦ) піддала анафемі. Отримання автокефалії повинне відбутися на канонічних засадах - її має дарувати Помісний Собор РПЦ, а потім визнати вся Православна повнота. Водночас, УПЦ не мала одностайності з цього питання - з одного боку, ширився низовий рух за діалог з УПЦ КП та УАПЦ і негайну автокефалію, з іншого - існували фанатичні кола, які займали непримиренну позицію з цього приводу. І хоч Архієрейський собор УПЦ 1996 р. відмовився від курсу на здобуття автокефалії, це питання не було закритим.

Ієрархи двох інших православних церков вважали достатньою самостійно проголошену автокефалію - територіальну (УПЦ КП) та національно-культурну (УАПЦ). УПЦ КП стояло на точці зору, що незалежна держава повинна мати незалежну церкву як духовний гарант державності. На кінець 90-х рр. церква визнала деяку неканонічність своїх дій, але посилалася на історичні прецеденти та на відсутність чітко сформульованого способу і порядку дарування автокефалії. Ідея створення Єдиної Помісної Православної Церкви, яка постійно висувалася УПЦ КП та її прихильниками, розуміла під об'єднанням приєднання до неї інших православних церков.

УАПЦ також вважала, що Україна повинна мати незалежну патріаршу церкву. Проте можливість приєднання до УПЦ вона категорично відкидала, а об'єднання з УПЦ КП, яка також стояла на державницьких засадах, теж постійно відкладалася за різних причин. Взагалі у кінці 90-х рр. виникла точка зору, що об'єднання не потрібно і що об'єднавчі ініціативи ще більше дестабілізують ситуацію в православ'ї. У розвиток цієї думки керівництво церкви розпочало роботу з підготовки возз'єднання з УПЦ у діаспорі, яка знаходиться у підпорядкуванні Константинопольського патріарха.

У розділі охарактеризовано також позиції Московського та Константинопольського патріархатів, які суттєво впливали на перебіг конфлікту в Україні.

За мету четвертого розділу “Розвиток державно-церковних стосунків в Україні” визначено дослідження процесу створення правової бази щодо забезпечення свободи совісті, а також питання формування державної політики України стосовно церкви та практичних взаємовідносин між державою і релігійними організаціями наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття.

Автор доводить, що у країні у цей період в основному були сформовані правові принципи державно-церковних відносин, які були зафіксовані у Законі “Про свободу совісті та релігійні організації” та підтверджені Конституцією України. Окремі аспекти регулювалися цивільним й кримінальним правом та нормативно-правовими актами державної виконавчої влади. Автор констатує, що законодавство України про релігію і церкву у своїх базових твердженнях відповідало інтересам держави та церков, а також міжнародним нормам, що, однак, не виключало роботи з його подальшого вдосконалення. У середині 90-х рр. керівництво країни усвідомило необхідність розробки Концепції державної політики щодо церкви та релігійних організацій. Концепція була опрацьована, але на кінець 90-х рр. вона не отримала затвердження Верховної Ради.

Одночасно з розробкою правової бази та спробами утворення концепції державної політики будувалися і практичні відносини між державою та церквами. Реальна державна політика не завжди відповідала існуючим правовим нормам. Так, політика Президента Л.Кравчука та його уряду характеризувалася спробою створення в Україні державної церкви, відходом від принципів відокремлення церкви від держави та рівності конфесій. З обранням Президентом Л.Кучми, держава проголосила своє рівне ставлення до усіх конфесій та узяла курс на розвиток партнерських взаємин між державою та церквою.

Незважаючи на різний характер державно-церковних стосунків, вони здійснювалися за відносно стабільними напрямками, яких дослідниця виокремила десять.

Перший напрямок полягав у поверненні державою церковної власності. Протягом періоду, що досліджується, релігійним організаціям була повернута значна частина їх майна, проте повністю виконати це завдання не вдалося через ряд як об'єктивних, так і суб'єктивних причин.

Другий напрямок взаємин між державою та церквами був направлений на ліквідацію міжконфесійних конфліктів. Його головний зміст зводився до спроб організації при посередництві держави екуменічного діалогу між усіма конфесіями шляхом утворення представницьких організацій, проведення форумів і підписання спільних меморандумів, результатом чого мало стати пом'якшення міжцерковних конфліктів, а у перспективі - міжконфесійне примирення.

До третього напрямку відносилася деполітизація релігійно-церковної сфери. У 90-х рр. були наявними дві тенденції: посилення конфесійної орієнтації партій та набуття релігійними організаціями політичної спрямованості. Це приводило до порушення таких принципів, як відокремлення церкви від держави, невтручання релігійних організацій у вибори на боці тих чи інших політичних сил, посилювало соціальну напругу у суспільстві. Деполітизація церков була однією з важливих передумов подолання міжконфесійного конфлікту. Проте, на кінець 90-х рр. реально можна було говорити тільки про спроби мінімізації впливу політики на релігію.

Четвертий напрямок складало узгодження загальнодержавного та регіонального інтересів щодо питань, пов'язаних із становленням конфесійної карти країни. Держава була зацікавлена у створенні однорідного релігійного середовища у регіонах, у максимальному розвитку поліконфесійності. Однак, місцева влада не скрізь була здатна забезпечити це на практиці.

П'ятий напрямок - сприяння розвитку релігійної самобутності національних меншин. Держава у цьому керувалася двома принциповими моментами: забезпечення однакових умов для здійснення нацменшинами права на релігійні свободи нарівні із особами, що належали до корінної нації; та підтримка інтеграції етноконфесійних меншин в українське суспільство.

До шостого напрямку віднесено захист суспільства від можливих негативних наслідків діяльності іноземних місіонерів та новітніх релігійних течій шляхом її правового обмеження .

Сьомий стосувався пропозицій включити викладання релігії до системи державної освіти. Це суперечило принципам світськості освіти й могло призвести до загострення конфліктів на світоглядному та конфесійному рівнях, і тому ці пропозиції не отримали практичної реалізації.

Восьмий напрямок був пов'язаний з проблемою “Церква і військо”. Побоювання перенести міжцерковні протиріччя на армійський грунт виявилось вирішальним у визнанні введення інституту капеланства передчасним.

Дев'ятим напрямком розвитку державно-церковних стосунків стало успішне розв'язання питання встановлення дипломатичних зв'язків з Ватиканом.

Десятий напрямок був принциповим для УПЦ в єднанні з Московським Патріархатом і пов'язувався з введенням ідентифікаційних номерів для фізичних осіб-платників податків. На кінець 90-х рр. проблема не була остаточно вирішеною.

У висновках відповідно до мети дисертації зроблено узагальнення та підбито підсумки виконаного дослідження.

У період релігійного відродження кінця 80-х - 90-х рр. ХХ століття розвиток конфесій в Україні йшов шляхом кількісного та якісного зростання релігійних організацій з поступовим зміщенням уваги з організаційно-інституційних питань до пастирського служіння, тобто з поглибленням внутрішнього змісту їх діяльності.

Регіональні відмінності у конфесійній конфігурації та насиченості релігійними організаціями були дуже помітними, але на кінець 90-х рр. можна говорити про поступове вирівнювання темпів приросту та чисельності організацій традиційних конфесій, хоч домінування західного регіону ще зберігалося.

Протягом досліджуваного періоду найбільш численними та впливовими залишалися традиційні християнські конфесії - православ'я, католицизм та протестантизм. Незважаючи на існуючий у православ'ї розкол, воно було найваговитою складовою релігійного життя. Активно відроджувалися Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, які достатньо успішно вирішували свої внутрішні проблеми. Головною тенденцією, притаманною обом церквам, було поширення їх впливу на схід України. Характерним для розвитку протестантизму був поступовий перехід більшості протестантських конфесій до церковного статусу та їх подальша соціалізація.

Важливою рисою церковного ренесансу країни було відродження релігійних напрямків, заснованих національними меншинами. Найбільш впливовими з них були організації іудеїв та мусульман. Для кожної з цих конфесій було характерно орієнтування на кілька різних релігійних центрів за кордоном і тому єдиної церковної структури в Україні вони не набули, що, однак, не заважало їм здійснювати активну культову та позакультову діяльність.

Більшість неорелігійних течій була привнесена в Україну іноземними місіонерами і, отже, не спиралася на вітчизняну традицію. Незважаючи на це, у діяльності неорелігій протягом 90-х рр. з'явилися позитивні тенденції: позбавлення екстремізму, інституалізація та соціалізація громад.

У період, що досліджується, значно зросла євангелізаційно-місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. Відбулося збільшення кількості культових будівель, але потреба у них не була задоволена належною мірою. Швидко розвивалася професійно зорієнтована та загальнопросвітницька релігійна освіта, які мали чітко виражену конфесійну спрямованість. Проте остаточно кадрова проблема релігійними організаціями України вирішена не була. Протягом 90-х рр. конфесії активно реалізовували свої програми соціального служіння.

Негативним проявом релігійного відродження кінця 80-х - 90-х рр. в Україні стали міжконфесійні конфлікти, які, маючи історичні корені та підсилені сучасною політичною й соціально-економічною ситуацією, набули характеру загальнодержавної проблеми.

Найбільшого розмаху та гостроти досягли православно-греко-католицький та міжправославний конфлікти. Протягом досліджуваного періоду відбулася деяка стабілізація конфлікту між православними та греко-католиками. Але міжправославний конфлікт, зумовлений наявністю в Україні трьох православних церков, на кінець 90-х рр. не був навіть пом'якшеним.

Ідея утворення єдиної української православної церкви, як засіб припинення ворожнечі, не знайшла своєї практичної реалізації, оскільки запропоноване об'єднання мало на увазі приєднання двох інших церков на певних умовах (у першу чергу, повернення храмів та майна) до церкви-ініціатора. Проблема отримання автокефалії, яка лежала в основі розколу, також не була вирішена у досліджуваний період з-за принципових розбіжностей у поглядах конфліктуючих сторін.

Розвиток релігійного життя у країні, необхідність ліквідації негативних наслідків антирелігійної політики минулих років та нормалізації релігійної ситуації у незалежній Україні обумовили розробку вже на початку 90-х рр. законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке було покликане регулювати цю сферу соціальних відносин. Незважаючи на достатньо демократичний й прогресивний характер цього законодавства та його відповідність нормам міжнародного права, майже одразу виникла потреба доробки або навіть кардинального перегляду його окремих положень. На кінець 90-х рр. йшла мова про необхідність прийняття нового, більш вдосконаленого закону з приводу релігії та церкви в Україні.

Відсутність цілісної науково обгрунтованої концепції політики української держави щодо релігійних організацій відкривала шлях для серйозних зловживань і порушення таких принципів як принцип відокремлення церкви від держави та принцип рівності конфесій. Усвідомлюючи це, було розроблено проект Концепції державної політики щодо Церкви та релігійних організацій, однак, на кінець 90-х рр. він не був затверджений Верховною Радою України.

Взагалі взаємовідносини між державою та церквами протягом досліджуваного періоду зазнали значних змін: від спроби створення державної церкви до налагодження партнерських взаємин між ними та розвивалися за декількома основними напрямками. Спільна робота держави та релігійних організацій дозволила фіксувати на кінець 90-х рр. певні позитивні зрушення, хоч багато проблем у державно-церковних та міжцерковних відносинах залишилося невирішеними.

Автор пропонує наступні рекомендації щодо використання матеріалів дослідження:

Для гармонізації державно-церковних та міжконфесійних відносин Верховній Раді України бажано активізувати роботу з подальшого вдосконалення існуючої законодавчої бази щодо свободи совісті й релігійних організацій.

Уявляється доцільним, щоб Державний Комітет України у справах релігій, Міністерство культури та їх місцеві органи приділили особливу увагу здійсненню доручень Президента Л.Кучми та Кабінету Міністрів про повернення Церквам їх колишньої власності.

На думку дисертанта, дуже важливим завданням Міністерства інформації та його виконавчих органів повинно стати формування у суспільній думці толерантного мислення, поважного ставлення до людей іншого віросповідання шляхом надання правдивої неупередженої інформації та широкої популяризації знань про релігії та церкви у засобах масової інформації.

Пропонуємо вирішити, на рівні Міністерства освіти та науки, питання щодо введення релігієзнавства до програм середніх загальноосвітніх учбових закладів, а також поліпшення викладання цієї дисципліни у вузах та вдосконалення підготовки фахівців-релігієзнавців на спеціалізованих факультетах.

Вважаємо за доцільне на рівні державної політики враховувати досвід та втілювати у життя наукові розробки релігієзнавчих науково-дослідних установ.

Фактичний матеріал дисертації, її теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України та історії релігій, навчальних посібників, довідкових та просвітницьких видань, при розробці відповідних лекційних курсів й практичних занять, а також спецкурсів (“Релігійна ситуація в Україні наприкінці 80-х - у 90-х рр. ХХ століття” або “Державно-церковні стосунки у незалежній Україні”) для вузів.

Матеріали дисертації дозволяють виявити можливі напрямки подальшого дослідження історії України 90-х рр., історії окремих конфесій, різних аспектів державно-церковних взаємин тощо.