Участь робітників в політичному житті СРСР. 1961-1991 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

07.00.02 - всесвітня історія

УЧАСТЬ РОБІТНИКІВ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СРСР. 1961-1991 РР.

Додонов Олександр Федорович

Дніпропетровськ - 2001

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена передусім тим, що складна динаміка взаємовідносин робітничого класу з іншими соціальними групами населення справляє сильний, а часом і вирішальний вплив на розвиток суспільства. Цілком зрозуміло, що виконати завдання подолання у країні кризових явищ і побудови соціально справедливого суспільства неможливо без зацікавленого ставлення до справи всіх груп і прошарків населення, в тому числі і робітничого класу, руками якого створюються матеріальні цінності. Тому природно, що зміни у становищі робітників після розпаду СРСР викликали необхідність критично осмислити минулий період. Врахування уроків минулого буде сприяти виробленню реалістичної політики на майбутнє. Матеріали дослідження можуть допомогти глибшому науковому пізнанню сутності робітничого класу, умов і практики його життєдіяльності, формуванню гармонійного типу політичної соціалізації, що вкрай важливо для створення творчих робітничих кадрів і політично свідомих громадян.

Актуальність теми визначається не лише складністю завдань внутрішнього розвитку незалежних держав, що утворилися, але й вагомим міжнародним значенням України, Росії, Білорусі та інших країн СНД і Балтії. У сучасну динамічну епоху їхній досвід перетворень у робітничому середовищі, так само як і помилки та прорахунки, не випадають з поля зору світової громадськості. І це не випадково. Розвиток міждержавних відносин відповідно до ідеї єдиного людства сприяє послабленню міжнародної напруженості та воєнної загрози, виходу на вирішення глобальних проблем, екологічній взаємодії, інтеграції економік, встановленню конструктивних відносин держав і народів планети.

Отже, об'єктивна оцінка політичної діяльності радянських робітників в означені роки має велике теоретичне, практично-політичне і виховне значення.

Разом з тим, незважаючи на порівняно велику історіографію, дана тема ще не набула глибокого, всебічного і правдивого висвітлення.

Сутність проблеми полягає, на наш погляд, у вирішенні протиріччя, яке виникло між постійно зростаючими потребами соціокультурного життя в активній суспільно-політичній діяльності робітників і небажанням правлячих кіл ділитися з ними владою, що незмінно детермінує не лише соціальну апатію, але й радикальні форми їх протестної поведінки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті планової комплексної теми “Гуманізація та гармонізація суспільних відносин: шляхи, досвід, проблеми”, яка розробляється на кафедрі гуманітарних дисциплін Гуманітарного університету “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, органічно вписується в національні програми розвитку суспільних наук та вдосконалення соціально-політичних відносин в Україні.

Мета дослідження: вивчити характерні особливості участі робітників у політичному житті СРСР у зазначений період, з'ясувати причини і наслідки прояву ними депревації та протестних форм політичної поведінки, виявити уроки та виробити пропозиції і рекомендації щодо підвищення їхньої ролі у вирішенні державних, виробничих і суспільних питань.

Завдання дисертаційного дослідження:

- з урахуванням історичного досвіду та вимог нинішнього часу визначити теоретико-методологічні ідеї і принципи дослідження проблеми, послідовно використати їх у процесі вивчення і узагальнення конкретного матеріалу;

- в ході критичного аналізу літератури і дисертаційних робіт виявити ступінь розробки проблеми, проаналізувати на предмет науковості існуючі політичні та концептуальні підходи щодо визначення місця і ролі робітничого класу в житті суспільства;

- розкрити динаміку кількісного та якісного зростання КПРС, представництва в ній та її керівних органах робітників, ступінь їхньої участі у визначенні, реалізації політики партії, а також виявити причини деформацій у їхніх взаємовідносинах;

- показати участь робітників в управлінні державними справами через Ради, висвітлити пошук шляхів підвищення активності робітників-депутатів у вирішенні завдань, що стояли перед ними, соціально-політичного, економічного та культурного характеру, виявити розробки і проблеми, що існували у цій справі;

- виявити форми і методи діяльності робітників з управління суспільними справами через профспілки і комсомол, діагностувати їхню еволюцію та спроможність до оновлення своєї роботи, завоювання авторитету та популярності;

- з'ясувати дійсну участь робітників у здійсненні повноважень трудових колективів через органи суспільного управління виробництвом;

- об'єктивно оцінити погляди представників різноманітних суспільно-політичних течій на роль і значення робітничого класу.

Об'єктом дослідження є робітничий клас 60 - 80-х років.

Під робітничим класом означеного періоду ми розуміємо найчисленнішу групу зайнятих у суспільному господарстві людей, що не мали засобів виробництва і працювали за наймом на державних підприємствах, були пов'язані з державною формою власності, займалися здебільшого фізичною працею у сфері матеріального виробництва і одержували за неї грошову винагороду на розсуд чиновників командно-адміністративної системи.

У цей період робітничий клас був неоднорідною, динамічною соціальною спільнотою. У його структурі відбувалися глибокі кількісні та якісні зміни. Якщо у 1960 р. загальна чисельність робітничого класу СРСР складала 46,3 млн., то у 1986 р. - 82,1 млн., а у 1990 р. - 76,3 млн. Питома вага робітників у загальній масі зайнятих у суспільному господарстві зросла за цей період з 55,1% у 1960 р. до 62,7 % у 1986 р., а в кінці 80-х років знизилась знов до 55,1%. Робітничий клас був найбільш чисельною соціальною групою суспільства. Розвиток НТР вів до формування в його структурі передових соціальних груп, збільшенню кількості “робітників-інтелігентів”, що за характером праці наближалися до “інтелігентів-робітників”, котрі займалися обслуговуванням складної техніки та технології. Але в цілому підйом культурно-технічного рівня робітників поступався темпам і масштабам їхнього кількісного зростання. У середині 80-х років у народному господарстві СРСР вручну працювало 50 млн. людей, що негативно відбивалося на зростанні їхнього професійного рівня, стані здоров'я і стилі життя.

Предмет дослідження складають цілі, засоби та форми політичної діяльності робітників; умови та особливості їхньої участі у вирішенні державних, виробничих і суспільних питань; досвід, проблеми і уроки багатопланової роботи різноманітних ланок політичної системи по залученню робітників до здійснення функцій керівництва та управління.

Територіальні рамки дослідження. Розробляючи тему, дисертант прагнув урахувати досвід і проблеми політичної участі робітників усіх союзних республік, які входили до СРСР. Але більш докладно ним були вивчені опубліковані та архівні матеріали по Росії, Україні, Білорусії, Казахстану та Узбекистану, де було зосереджено 9/10 чисельності робітничого класу Радянського Союзу.

Хронологічні рамки дослідження - 1961-1991 рр. - зумовлені специфікою і особливостями прояву соціальної активності робітничого класу та розвитку СРСР. Це один з досить суперечливих періодів його історії. Він характеризується як спробами реформування суспільного життя, демократичними новаціями, пов'язаними з подальшим викриттям культу особи, так і посиленням позицій командно-адміністративної системи, формуванням потужного механізму гальмування, що не дозволяв ефективно використати соціальну енергію трудівників. Значною мірою ця непослідовність у політиці була зумовлена прийнятою у 1961 р. третьою Програмою КПРС. З одного боку, в ній знайшли відображення багато надій та сподівань народу, говорилося про підвищення авторитету і ролі робітничого класу, розвиток демократії, прискорення НТП, дотримання принципу матеріальної зацікавленості, а з іншого боку, захоплююча уяву картина майбутнього була створена за класичними зразками соціального утопізму.

Методи дослідження викладені в першому підрозділі першого розділу.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертантом вперше здійснено комплексне висвітлення реальної участі робітників у політичному житті СРСР протягом трьох десятиріч. При цьому вирішені наступні науково-дослідні проблеми:

- доведено, що багато з “істин” марксистсько-ленінської теорії суспільного розвитку, які тривалий час видавались за закономірності, носять відносний характер, що свідчить про переживання нею серйозної кризи. Замість раніше пануючого формаційного, використаний гуманістичний теоретико-методологічний підхід до вивчення історії робітничого класу;

- поглиблено уявлення про сутність історичного прогресу. Показано, що альтернатива “капіталізм або соціалізм” є, за своєю суттю, хибною, оскільки вона не усуває соціальні антагонізми і не забезпечує соціальну справедливість. Пропонується у якості історично перспективного розглядати шлях гуманізації людини та людських відносин;

- вказано нові підходи до розкриття понять “соціальна структура суспільства”, “робітничий клас”, “клас дегуманізаторів громадського життя” та ін. Зазначено, що ленінське визначення класів, яке дано в роботі “Великий почин” і припустиме в певній мірі на начальному етапі становлення індустріального суспільства, виявилося надалі не кращою методологічною підставою для адекватного відображення соціальних процесів, зробило радянських учених одночасно жертвами та активними апологетами командно-адміністративної системи, антиробітничих дій її правлячих верхів. У роки, що вивчаються, в радянському суспільствознавстві продовжувало панувати примітивне сталінське розуміння соціально-класової структури (робітничий клас, клас колгоспного селянства, прошарок народної інтелігенції) та спрощені погляди на досягнення соціальної однорідності суспільства шляхом ліквідації окремих соціальних груп, що заважали одержавленню економіки та посиленню центральної влади;

- доведено, що у публікаціях і дисертаційних роботах радянських дослідників політична діяльність робітників СРСР не отримала об'єктивного та всебічного висвітлення. У них переважає утопічний романтизм, завищена оцінка ролі робітників у суспільно-політичних перетвореннях, говориться про неухильне зростання їхньої соціальної активності, хоча на практиці йшло її зниження;

- проведений об'ємний аналіз чисельності та соціального складу КПРС, представництва робітників в її керівних органах та їхньої діяльності по визначенню та здійсненню партійної політики. Всупереч думці, що була нав'язана політичною пропагандою про науковий характер політики КПРС, об'єктивне та закономірне зростання її ролі, посилення зв'язків з народом, робиться висновок, що вона практично все більше втрачала мистецтво управління масами, значення авангардної, головної і керівної сили, зв'язки з робітничим класом та своїх прибічників;

- показано процеси формування Рад та їх соціальний склад, розкрито форми та методи участі робітників-депутатів в управлінні державними справами, виявлено тенденцію до посилення кризи радянської влади. Сутність її полягає у тому, що вона все більше ставала владою меншості, носієм інтересів правлячих верхів. Відбувалося не зростання ролі робітників в управлінні державними справами, а зменшення їхньої активності в реалізації покладених на Ради та їхні виконкоми політичних, господарсько-економічних, соціальних і культурно-виховних функцій;

- виявлено діяльність робітників у професійних спілках, визначено процес зниження ефективності їхньої роботи. Підкреслюється факт формування у громадській свідомості ілюзорного уявлення про розвиток профспілкового самоврядування і наповненості пульсу роботи профорганізацій. Насправді, йшло падіння авторитету профспілок і зменшення можливостей робітників вирішувати через них свої життєво важливі питання;

- висвітлено практичні заходи комітетів та організацій ВЛКСМ із залученням до громадського життя молодих робітників, прорахунки та труднощі, що були в цій справі. Зазначено, що бюрократична за своєю суттю модель виховання молодого покоління стримувала прояв соціальної енергії виробничників, породжувала в них байдужість до політики, вела до втрати ними почуття громадянської гідності та інтелектуальної сміливості;

- на значному статистичному і соціологічному матеріалі простежується участь робітників в управлінні виробництвом. Звертається увага на те, що КПРС, Ради та профспілки так і не змогли створити справжню колективність робітників підприємств та забезпечити участь робітників в управлінні виробництвом. Вони не знайшли в своїх колективах реальної свободи, їм не вдалося контролювати виробничі сили суспільства, умови своєї праці, стати господарями виробництва;

- виявлені основні ознаки механізму гальмування політичної активності робітників і поступального розвитку суспільства. Досліджені та подані в узагальненому вигляді помилки та труднощі, що мали місце в теоретичній і практичній діяльності КПРС, державних і громадських організаціях з регулювання соціальних відносин. Показано трагічну розбіжність програмних цілей КПРС з результатами практичної діяльності робітничого класу та інших верств трудящих, що суттєво вплинуло на поглиблення суспільної кризи;

- зроблено узагальнюючі висновки, систематизовано основні уроки історії, представлено наукові прогнози про соціально-перетворюючу роль робітничого класу, розроблено практичні рекомендації щодо забезпечення активної участі робітників у соціально-політичному житті.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що "технологія" і результати дослідження, які сформульовані на гуманістичній основі, будуть сприяти творчому розвитку наукових уявлень про робітничий клас, формуванню в робітників справжньої політичної культури. Теоретичні положення, що містяться в роботі, факти і узагальнення, пропозиції та перспективні, науково обґрунтовані рекомендації можуть бути використані при виробленні демократичного механізму взаємовідносин органів влади з робітничим класом та визначенні нової концептуальної основи подальшого впливу робітників на суспільні процеси. Дані дослідження зможуть надати допомогу різноманітним партіям, державним і громадським організаціям у прогнозуванні та проведенні ідейно-політичної роботи в ході виборчих кампаній, здійсненні практичних заходів з використання потенціалу робітників у реформуванні суспільства. Матеріали дисертації принесуть користь при створенні узагальнюючих наукових праць з історії робітничого класу, історії політичних партій і рухів, політології, а також при розробці та викладанні спецкурсів по даній проблемі і проведенні політико-виховної роботи. Певною мірою результати дослідження допоможуть відродженню новаторського духу політичної думки, усуненню “білих плям” в історії, подоланню розповсюдження дилетантизму, кон'юнктурщини, спекуляцій та міфів про робітничий клас.

Апробація результатів дисертації. Дослідження неодноразово обговорювалося:

- на кафедрі гуманітарних дисциплін Гуманітарного університету “Запорізький інститут державного та муніципального управління” та на кафедрі російської історії Дніпропетровського національного університету, отримало їх позитивну оцінку;

- на міжнародній науковій конференції “Влада та культура” (м. Запоріжжя, 1999 р.);

- на регіональній науково-практичній конференції “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (м. Запоріжжя, 2000 р.);

- на науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Брянського технологічного інституту (м. Брянськ, 1975 р.); Запорізького машинобудівного інституту (м. Запоріжжя, 1978 р.); Запорізького інституту державного та муніципального управління (м. Запоріжжя, 1995- 1999 рр.);

- на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука“ (м. Запоріжжя, 2001 р.);

- на семінарах суспільствознавців і керівних працівників у м. Києві, Москві, Мінську, Запоріжжі, Брянську;

- при проведенні занять з історії і політології у вищих навчальних закладах, у ході лекційної роботи, бесід з робітниками і дискусій з представниками різноманітних політичних партій і рухів.

Публікації. Основні результати дослідження викладені у трьох монографіях, брошурі, а також у 30 наукових статтях і тезах, які були опубліковані:

- у збірниках наукових праць: Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету; Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України - Запорізьке відділення, Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького; Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України; Волинського державного університету імені Лесі Українки; Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Миколаївська філія); Запорізького інституту державного та муніципального управління; Українського науково-дослідницького центру ідейно-політичного виховання Академії педагогічних наук СРСР (м. Москва - м. Запоріжжя); Академії суспільних наук (м. Москва); Приокського книжкового видавництва (Брянське відділення, м. Брянськ);

- на сторінках науково-періодичних видань: “Бористен” (м. Дніпропетровськ); “Грані” (Дніпропетровський державний університет, Центр соціально-політичних досліджень); “Гуманітарний журнал” (Національна гірнича академія України, м. Дніпропетровськ); “Культурологічний вісник” (Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини); “Нова парадигма” (Альманах наукових праць, м. Запоріжжя); “Схід” (Аналітично-інформаційний журнал, м. Донецьк) та інших.

Загальний обсяг наукових публікацій складає понад 60 умовних друкованих аркушів.

Структура і обсяг роботи продиктовані метою і завданнями дослідження та відображають логічну послідовність розгляду питань, які вивчаються. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, кожний з яких має три підрозділи, висновку (381с.). Є 12 таблиць. Список використаних джерел та літератури нараховує 855 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми, вказуються проблемна ситуація, об'єкт і предмет, хронологічні межі, мета і завдання дослідження, відзначається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, говориться про апробацію результатів дослідницького пошуку, основні положення, структуру і обсяг дисертації.

У першому розділі - “ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ, ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА ДЖЕРЕЛЬНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ” - розглядаються положення, на які спирався автор при вивченні політичної діяльності робітників, інструментарій здобування знань.

У підрозділі - “Методологія проблеми” - дисертант, керуючись низкою принципів (об'єктивності, історизму, діалектичної єдності соціальної теорії і практики, багатофакторності, верифікації, гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних, групових і особистих інтересів і цілей та ін.) і засобів пізнання об'єкту і предмету дослідження (діалектичним, історичним, логічним, класифікації, періодизації, компаративним, структурно-системним, інституційним, біографічного аналізу та ін.), прагнув виявити причини і сутність методологічної кризи, яку переживає історична наука, визначити оптимальну концепцію пізнання минулого і на її основі відтворити не кон'юнктурну, а істинну картину політичної діяльності робітничого класу.

Наполягаючи на необхідності докорінної зміни точки зору на суспільний розвиток, відмови від неподільного панування марксистсько-ленінської методології і переходу до методологічного плюралізму, дисертант вважає за потрібне висловити особисте бачення пізнавального ідеалу, запропонувати концепцію історії, якої і дотримувався. Такою є концепція гуманізації.

Основним критерієм прогресу, на нашу думку, є не рівень розвитку техніки, а міра розвитку соціуму, морального вдосконалення людей. І якими б приголомшливими не були наші уявлення про автоматизацію та комп'ютеризацію суспільства, первинною творчою реальністю залишається людина. У зв'язку з цим важко не погодитися з професором Л.Б. Алаєвим, який підкреслював: “Неувага до людини, до особистості, до психології - ця риса марксизму може пояснюватися по-різному, але вона безсумнівна і робить його на фоні сучасних гуманітарних наук вихідцем з минулого. Коли б Маркс чітко сформулював, що “виробничі сили” - це, насамперед, знання людини, то марксизм до цієї пори був би корисний як для економічних теорій, так і для визначення стадій розвитку людства. Однак, взявши за основу “знаряддя виробництва”, тобто приписавши роль деміургів камінням та залізякам, марксизм закрив собі шлях у сучасність”¹ Алаев Л.Б. Где тонко - там и порвалось! // Новая и новейшая история. - 1996. - № 3. - С. 90..

На думку дисертанта, потрібно розрізняти три стадії гуманізації людини (людина антигуманна, людина гуманна (звичайна) і людина благородна); три стадії в гуманізації людського суспільства (зародження і ствердження гуманізму, формування і розвиток гуманізму як норми людських відносин, розквіт гуманізму); три стадії у розвитку кожного окремого суспільства (псевдогуманне, соціально справедливе, благородних людей).

У радянському суспільстві, де панувало класове поняття про гуманізм, свободу і справедливість, існувала потужна націленість на боротьбу з внутрішніми і зовнішніми ворогами соціалізму і комунізму, не міг скластися в переважній мірі тип справжньої гуманної людини.

Підкреслюючи недосконалість існуючого суспільства і спробу визначити, яким його трудящі бажали б бачити, ми прагнули передусім з'ясувати сутність соціально-класової структури СРСР. Діапазон суджень щодо цього в літературі досить широкий - від догматичного тлумачення “трьохчленної формули” до кількох десятків страт і функціонально-споживчих каст. Суперечливі точки зору є і про робітничий клас. Одні дослідники прагнули нагородити його суперпрогресивною силою, месіанським характером, провідною і керівною роллю в житті суспільства; інші - принижували його творчу роль, писали про його “зникнення”, “розчинення” у “середньому” класі, розпаді на різноманітні прошарки і страти. Таке разюче різночитання соціальних процесів багато в чому пов'язане із застарілістю методологічних підходів.

При виявленні сутності соціальних класів, на нашу думку, повинен бути один-єдиний критерій - функції, які виконуються людьми в процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, що визначають гуманізацію людини і прогрес суспільства. (Під прогресом ми розуміємо поліпшення в житті людини, в суспільстві і навколишньому природному середовищі). Жоден клас не може вважатися абсолютно прогресивним і представляти інтереси всього суспільства, бути його авангардом, гегемоном. На це можуть претендувати лише кращі представники всіх соціальних груп. І нам думається, що час остаточно позбутися міфу про провідну і керівну роль робітничого класу.

У другому підрозділі першого розділу - “Історіографія теми” - зроблено спробу ідентифікувати ступінь вивченості означеної проблеми. При цьому дисертант враховував, що розробка її з позицій гуманістичного підходу припускає не лише використання накопиченого історичного досвіду, але й уточнення оцінок, що містяться в літературі.

Зокрема, запропонована в ряді робіт періодизація історії радянського суспільства, робітничого класу і його історіографії з урахуванням ступенів начебто висхідного розвитку радянського суспільства від капіталізму до комунізму (перехідний період від капіталізму до соціалізму, період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства, період розвиненого соціалізму) не відповідає реальним процесам, які відбувалися в СРСР, а тому не може бути використана для аналізу. Виходячи із ступеня гуманізації суспільного життя, дисертант визначив наступні періоди в історії розвитку радянського суспільства, робітничого класу СРСР і його історіографії.

Перший період (1917 р. - кінець 50-х років) - перетворення пролетаріату з “класу для буржуазії” в “клас для вождя”, підміни диктатури пролетаріату диктатурою особи, масової дегуманізації робітників та інших соціальних груп населення, класової боротьби і репресій. Для досліджень цього часу характерні відсутність методологічних робіт, слабкий ступінь узагальнення нового фактичного матеріалу про робітничий клас і висвітлення його політичної діяльності.

Другий період (з початку 60-х до середини 80-х років) - перетворення робітничого класу з “класу для вождя” в “клас для партдержноменклатури”, переходу від тоталітарного до авторитарного режиму, що супроводжувалося деяким розширенням гуманістичних починань у 60-ті роки. В цей час розробка проблем, пов'язаних з діяльністю робітничого класу, офіційно вважалася одним з найважливіших завдань історичної науки, що в цілому, на наш погляд, позитивно відбилося на творчості вчених, хоча дослідження ве-лися тільки на марксистсько-ленінській теоретичній основі. Історіографія поповнилася узагальнюючими працями з історії робітничого класу союзних республік, автономних формувань і великих регіонів країни. Видано чимало збірок статей, документальної, довідкової і мемуарної літератури Ворожейкин И.Е., Сенявский С. Л. Рабочий класс - ведущая сила советского общества. (Вопросы методологии и историографии). - М., 1977; Международное рабочее движение: Вопросы теории. Т. 8. В борьбе за мир и социальное обновление общества (середина 40-х - первая половина 80-х годов). - М., 1985; Рабочий класс СССР на современном этапе. Межвуз. сб. Вып. I-ХI. - Л., 1968-1985; Романцов В. О. Робітничий клас Української РСР. - Київ, 1972; Шелест Д. С. Количественные и качественные изменения в составе рабочего класса Украинской ССР, 1959-1970 гг. - Днепропетровск, 1971 и др.. І все ж у цей період не відбулося єднання наукової думки і практики суспільних перетворень.

Третій період (з середини 80-х років до кінця 1991 р.) - перетворення робітничого класу з “класу для партдержноменклатури” в “клас для радянської буржуазії”, переходу від авторитарного до ліберально-буржуазного режиму і подальшого зниження рівня гуманізації суспільних відносин. Це був час чергового спалаху творчої думки людей, які сподівалися в ході перебудови визволитися від пут партапарату і добитися демократизації суспільного життя. Радянська історіографія прагнула провести ревізію застарілих концепцій, які панували в суспільстві і точок зору про соціалізм, політичну систему, робітничий клас. Надбанням дослідників стали деякі матеріали раніше закритих архівних фондів, зарубіжні видання, публікації колишніх дисидентів. Побачив світ п'ятий том фундаментальної праці “Історія радянського робітничого класу”, в якому аналізується специфіка розвитку радянського суспільства і робітничого класу в 60-ті роки. Продовжували видаватися книги з історії робітничого класу окремих республік і регіонів країни, здійснювалися спроби висвітлити напрямок дій робітників у роки перебудови Дятлова М.М. КПСС, рабочий класс и управление производством (методология и историография проблемы). - Л., 1987; История советского рабочего класса. Рабочий класс на новом этапе развития социалистического общества. 1961 - 1970 гг. - М., 1988; Рабочий класс Сибири, 1961 - 1980 гг. - Новосибирск, 1986; Рабочий класс Украинской ССР: Тенденции и современность. - Киев, 1986; Советские рабочие в условиях ускорения социально-экономического развития: Предпосылки, факторы, направления социальной активности. - М., 1987 и др.. Однак, охоплені перебудовною романтикою, вчені вчасно не помітили того, що політична система суспільства з кінця 80-х років суттєво видозмінювалась в інтересах “нової буржуазії”, і відбувалося згортання наукових розробок актуальних проблем історії робітничого класу.

Четвертий період почався з розпаду Радянського Союзу у кінці 1991 р. і супроводжується переходом від комуністичної до ринкової утопії, від “соціалізму” до “дикого капіталізму”, все більшим перетворенням робітників країн СНД і Балтії з “класу для партдержноменклатури” у “клас для компрадорської та іноземної буржуазії”, небувалим розгулом дегуманізації людей, нав'язуванням їм певними політичними силами замість комуністичної партійності - антикомуністичної та націоналістичної.

Але і в таких умовах окремі суспільствознавці продовжують досліджувати проблеми життєдіяльності робітників, вивчають причини, які призвели до зміни політичної системи. У цьому зв'язку звертає на себе увагу книга А. Н. Доленка, який показує динаміку наступу "радянської буржуазії" на економічні і політичні права трудящих Доленко А. Н. Классовая борьба в СССР в 1970-80 годы и реставрация капитализма (исторические очерки). - М., 1996..

Всі публікації, присвячені безпосередньо політичній діяльності робітників у 1961-1991 роки, ми визнали доцільним проаналізувати, об'єднавши їх з урахуванням тематичного спрямування в наступні три групи.

Перша група - роботи, а також окремі розділи і підрозділи багатопланових праць, в яких здійснена спроба комплексного висвітлення участі робітників у політичному житті як на всесоюзному, так і на місцевому рівнях. Серед них варто виділити, насамперед, монографії Е. В. Клопова, Л. С. Коварських, А. А. Кондрацького, В. А. Міхєєва, В. А. Смирнова Клопов Э.В. Рабочий класс СССР: (Тенденции развития в 60-70-е годы). - М., 1985; Коварских Л. С. Рабочий класс в социальной структуре советского общества. - Киев-Одесса, 1987; Кондрацький А. А. Суспільно-політична активність робітничого класу Української РСР в умовах розвинутого соціалізму. - К., 1978; Михеев В. А. Решающая сила перестройки: Возрастание активности советского рабочего класса в ускорении социально-экономического развития страны. - М., 1988; Смирнов В. А. Социальная активность советских рабочих: (Некоторые методологические и социологические аспекты проблемы). - М., 1979 и др., а також деякі колективні видання Ежов В. А., Ваксер А. З., Труфанов И. П. Рабочий класс СССР в годы девятой пятилетки (1971-1975 гг). - Л., 1978; Рабочий класс и социальный прогресс. - М., 1993; Общественно-политическая деятельность рабочего класса в условиях развитого социализма. Межвуз. сб. Рабочий класс на современном этапе. Вып. 7. - Л., 1980; Рабочий класс СССР. 1951-1965 гг. - М., 1969; Рабочий класс СССР. 1966-1970. - М., 1979 и др.. На основі значного фактичного матеріалу в них говориться про сутність, види і форми політичної діяльності робітничого класу у зв'язку з його кількісним і якісним зростанням. Але буквально усі зазначені роботи незмінно грішать перебільшенням позитивних процесів, догматичними штампами. У багатьох з них підкреслюється, що під керівництвом робітничого класу проходило все політичне життя країни. Це явно не відповідало дійсності.

Другу групу складають роботи, в яких розглядаються окремі аспекти громадсько-політичної діяльності робітників: взаємовідносини робітничого класу і КПРС Деятельность Коммунистической партии по повышению ведущей роли рабочего класса в условиях развитого социализма (На материалах УССР). - Киев, 1980; Юдин П. Ю. Деятельность КПСС по развитию общественно-политической активности рабочего класса, 1961-1970 годы (На материалах Северо-Запада РСФСР). - Л., 1979 и др., участь робітників в управлінні державними справами через Ради народних депутатів Демочкин Н.Н. Советский рабочий класс в управлении государством. - М., 1984; Корякова Л.Х. Рабочие в местных Советах Сибири, 60-80-е гг. - Новосибирск, 1984; Михайлов Л.А. КПСС о ведущей роли рабочего класса в Советах. - Ярославль, 1972; Решетова С.В. Ведущая роль рабочего класса в деятельности Советов на этапе развитого социализма. - М., 1976 и др., а також в життєдіяльності професійних спілок робітників і службовців¹ Андреев А. В. КПСС - руководитель профсоюзов в период семилетки (1959 -1965 гг). - М., 1970; Научно-техническая революция, рабочий класс и профсоюзы СССР. - М., 1975; Рабочий класс и профсоюзы: Проблемы историографии и источниковедения. - М., 1984; Щеглов Г. В. Общественные начала - основа деятельности профсоюзов. - М., 1978 и др., комсомольських організацій Петрова Н. К. Общественно-политический облик советской молодежи (70-е годы). - М., 1986; Прудников М. Н. Партия и воспитание рабочей смены: опыт, уроки, проблемы (Середина 60-х - первая половина 80-х годов). - М., 1990; Развитие трудовой и общественно-политической активности молодежи. Сб. науч. трудов. - М., 1977., в управлінні виробництвом Городяненко В.Г. Опыт и проблемы повышения активности трудящихся в управлении производством (На материалах партийных организаций промышленности Украинской ССР). - Киев, 1989; Мухачев В.И., Боровик В.С. Рабочий класс в управлении производством. - М., 1975; Орлов А.К. Советский рабочий в управлении производством. - М., 1978; Остапенко И.П. Рабочий класс СССР в управлении производством. 1956-1970 гг. - М., 1976; Шелест Д.С. Творческий потенциал трудовых коллективов. - Киев-Одесса, 1989 и др.. Виконані з позицій концепції "розвиненого соціалізму", вони в райдужних тонах розповідають про соціально-політичні процеси в СРСР. Майже в усіх зазначених публікаціях монопольне керівництво КПРС зводиться у ранг закономірності, всіляко вихваляється значення з'їздів і пленумів ЦК партії, підкреслюється зростаюча роль робітників у діяльності партійних, державних і громадських організацій. Примітно, що все це писалося в умовах, коли у суспільному житті явно проявлялися симптоми “брежнєвщини” і застою. Щоправда, в цьому не стільки провина дослідників, скільки їхнє лихо, оскільки вони володіли далеко не всіма відомостями.

У третю групу ввійшли роботи, в яких подана критика концепцій зарубіжних дослідників з питань ролі і суспільно-політичної діяльності робітничого класу Виттенберг Е. Я., Дробижев В. З. Рабочий класс и профсоюзы СССР: Критика буржуазных и ревизионистских концепций. - М., 1980; Историческая миссия рабочего класса и идеологическая борьба. - М., 1974; Тонких В. А. КПСС и социальная активность рабочего класса: мифы "советологов" и реальность. - Воронеж, 1987; Шишкина И.И. Партия и рабочий класс в социалистическом обществе: Измышления советологов и действительность. - Л., 1986 и др. . Враховуючи, що вони мають опосередковане відношення до теми, вважаємо можливим відзначити лише наступні моменти. По-перше, в умовах “холодної війни” представники західної історіографії створили чимало різноманітних концепцій антиробітничого спрямування: про “неспроможність” радянських робітників керувати суспільними процесами, їх політичне “безправ'я”, тощо. По-друге, дотримуючись принципу непримиренності буржуазної та пролетарської ідеологій, радянські суспільствознавці намагалися розкритикувати буквально всі положення західних істориків і політологів, які стосувалися оцінок соціально-політичних процесів у Радянському Союзі, в тому числі і позитивних. Часом ця критика була грубою, огульною і абстрактною. По-третє, нові суспільно-політичні реалії зумовили потребу зміни її характеру і тону, необхідність шукати і наводити в полеміці яскраві та незаперечні докази.

Історіографічний аналіз дозволяє зробити висновки: у дійсно науковому плані зазначена проблема ще не отримала повного і правдивого висвітлення; радянські історики змушені були довгі роки працювати в системі певних жорстких ідейно-політичних координат, беззаперечно дотримуватись догматизованих марксистсько-ленінських стереотипів про неухильне зростання провідної і керівної ролі робітничого класу в процесі будівництва безкласового комуністичного суспільства; теоретична думка завдяки цьому прирікалася на розвиток у відриві від практики і на неспроможність благотворно впливати, зокрема, на життєдіяльність робітників.

У третьому підрозділі - “Джерельна база дослідження” - йдеться про виявлення і відбір джерел щодо політичної діяльності робітників в означені роки, обробку в них наявної інформації та встановлення ступеня відповідності фактів історичним подіям.

Усе різноманіття документальних джерел скомпоновано дисертантом за видами, походженням і авторством у такі групи: 1) документи КПРС; 2) документи державних органів і організацій; 3) документи громадських організацій і рухів; 4) твори партійних і державних керівників; 5) статистичні матеріали; 6) періодична преса; 7) спогади (мемуари) учасників суспільно-політичних подій; 8) дані конкретних соціологічних досліджень; 9) архівні матеріали. У 14 різноманітних архівах дисертантом опрацьовано понад 1500 справ.

Щоб добути з джерел потрібну і вірогідну інформацію, автор прагнув: по-перше, виходити з уявлення про історичне джерело як результат людської діяльності, дотримуватися при вивченні документів і матеріалів системи “людина-твір-людина”, встановити своєрідний “діалог” з авторами джерел і учасниками подій минулого; по-друге, ретельно, критично і конкретно проводити аналіз всіх джерел з історії робітничого класу, неодмінно зіставляти однопорядкові із них одне з одним, співставляти ту або іншу офіційну точку зору, яка існувала в певний час, з думкою тодішніх і нинішніх опонентів, ранні документи з пізнішими, встановити їхній взаємозв'язок; по-третє, ввести у науковий обіг якомога більше нової інформації, що дозволить дати цілісне, комплексне уявлення про політичну діяльність робітників і об'єктивно оцінити практико-політичний досвід керівництва та управління вищих і місцевих ешелонів влади, виявити тенденції суспільного розвитку.

У другому розділі - “РОБІТНИЧИЙ КЛАС І КПРС: ПОСЛАБЛЕННЯ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКІВ І ПОСИЛЕННЯ НЕГАТИВНОГО ВПЛИВУ ПАРТІЇ НА ДИНАМІКУ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ” - досліджуються зміст, форми та засоби діяльності центральних і місцевих партійних органів по залученню робітників до КПРС і прояви політичної активності робітників-комуністів.

Щоб найбільш точно оцінити динаміку взаємозв'язків робітничого класу і КПРС, їхнього впливу на розвиток суспільства, дисертант використав наступні три критерії визначення сутності будь-якої партії: 1-й - з кого партія складається?; 2-й - хто нею керує?; 3-й - який зміст її діяльності?

У підрозділі - “Зміна робочого прошарку в соціальному складі КПРС і якості її рядів” - автор, використовуючи перший з означених показників, відзначає, що до середини 80-х років відбулося як абсолютне, так і відносне збільшення чисельності робітників-комуністів (у 1961 р. їх було 3,1 млн., або 33,9% від загальної кількості членів і кандидатів в члени КПРС, а у 1986 р. - майже 8,6 млн., або 45%). Разом з тим партійний прошарок серед робітничого класу збільшився за цей час усього лише на 0,2% і у 1986 р. він складав 6,3%, тобто залишався найнижчим у порівнянні з партійним прошарком серед селян і службовців. Слід враховувати й те, що в категорію “робітники” включалися різні у соціальному плані працівники - від металурга і шахтаря до перукаря, від кадрового робітника до вчорашнього випускника ПТУ. Реально робітників за родом занять було в КПРС менше третини її складу.

Звертає на себе увагу і той факт, що швидке кількісне зростання партійних лав не завжди супроводжувалося належними діями партійних комітетів по поліпшенню їхньої якості. Жорстке регламентування ними прийому в партію шляхом “рознарядки”, без урахування специфіки трудових колективів, соціального, професійного і демографічного складу населення, зниження вимогливості до тих, хто вступав до КПРС, вели до значного “засмічування” партійних рядів особами політично незрілими, морально нестійкими, що ганьбили обличчя партійця. Чимало таких було і серед робітників, які вступали до партії та від яких згодом доводилося позбавлятися. У деяких районних і міських парторганізаціях робітники складали серед вибулих і виключених з КПРС до 70-80%.

З кінця 80-х років почастішали випадки здавання партійних квитків та кандидатських карток. Якщо у 1986 році добровільно здали свої партійні документи 4 тис. людей, у 1988 р. - 18 тис. членів та кандидатів у члени КПРС, то у 1989 р. з КПРС розірвали стосунки 136,6 тис. людей. Подібні факти мали місце практично в усіх республіканських, крайових та обласних парторганізаціях. Серед тих, хто здав партдокументи, робітників було 58 %. У Камчатській, Красноярській, Магаданській, Тюменській, Якутській парторганізаціях - 70 - 85 %. Почався розпад партійних організацій.

Зі складу КПРС виходили, по-перше, ті, хто маскувався під комуністів, політичні перевертні; по-друге, люди, які випадково потрапили до неї, не маючи чітких політичних позицій; по-третє, члени партії, котрі розчарувалися у політиці її керівництва, яке потурало загостренню кризи в країні.

У другому підрозділі - “Представництво робітників у керівних органах партії” - дисертант зазначає, що воно залишалося незначним, було “ахіллесовою п'ятою” партії. За його підрахунками, частина робітників серед членів і кандидатів в члени ЦК КПРС, обраних ХХVI з'їздом партії (1981 р.), складала менше 5 %. Лише по 1-2 робітники обиралося членами бюро багатьох обкомів, міськкомів і райкомів партії. Вкрай мало робітників було серед секретарів партійних комітетів. Наприклад, у м. Горькому у 1970 р. з 1203 секретарів первинних парторганізацій їх нараховувалось тільки 30, або 2,5%, у м. Москві у 1985 р. з 10304 - 517, або 5 %.

Зберігалася тенденція до зменшення питомої ваги робітників і збільшення представництва інтелігенції та службовців відповідно до підвищення рівня партійного органа. Якщо серед партгрупоргів робітників було у 1985-1986 рр. 46,8 %, то серед членів парткомів цехових парторганізацій - 38 %, парткомів первинних парторганізацій - 24,3 %, бюро окружкомів, міськкомів, райкомів і прирівняних до них парткомів - 12,5 %, бюро обкомів і крайкомів партії - 9,5 %, ЦК КПРС - 5,5 %.

Причинами цього, на думку дисертанта, були порушення принципу колегіальності, здатність бюрократичного апарату “дозувати” кількість демократії та неспроможність рядових комуністів розпоряджатися офіційно наданими їм правами. Членство в ЦК частенько ставало почесним додатком до посади. Скажімо, мінявся директор Магнітогорського металургійного комбінату, і місце в ЦК передавалося його наступнику немовби у спадщину. Виходило, що вирішення питання про те, хто ввійде до Політбюро і Секретаріату, стане Генеральним секретарем ЦК КПРС і очолить партію, дуже мало залежало від думки мільйонів комуністів.

Слабке представництво робітників у партійних органах збіднювало практику їхньої діяльності, служило однією з обставин вихолощування демократичних рішень, послаблювало контроль за роботою керівних партійних працівників, у середовищі яких відроджувалися байсько-панські відносини, рецидиви вождизму і прояви комчванства.

У третьому підрозділі - “Участь робітників у виробленні та здійсненні політики КПРС” - автор на основі аналізу численних фактів дійшов висновку, що монополія на політичну творчість все міцніше затверджувалася за секретарським корпусом і партійним апаратом, що виробляли стратегію і тактику партії, виходячи зі своїх бюрократичних інтересів. З метою виправдання політичного режиму, що існував, система ідеологічної уніфікації базувалася на тому, що істина дорівнює світогляду пролетаріату, котрий дорівнює світогляду більшовицької партії, а той, у свою чергу, - світогляду її апарату, який є тотожним вказівкам ЦК. Традиційно на з'їздах КПРС не було активних робітників-опонентів і різкої критики, лунали єлейні промови, панували байдужість і картини вірнопідданства. Багато рішень партійних з'їздів, конференцій, зборів, активів, пленумів, засідань партійних комітетів і бюро вчасно та у повному обсязі не виконувалися. Зокрема, не був виконаний жоден з пунктів третьої Програми КПРС.

По мірі переносу термінів реалізації наміченого, посилювалася невідповідність між партійним словом і ділом, що невблаганно вело до розчарування трудящих у політиці партії, падінню авторитету її керівників, і зрештою - розпаду “моноліту” марксистсько-ленінської ідеології на елементи монархічного, традиційно-державного, реакційно-націоналістичного, ліберального, соціал-демократичного, неосталінського, анархістського та інших типів свідомості, винесенню ідейно-політичної роботи за межі парторганізацій, утворенню реальної багатопартійності.

В умовах політичної і моральної ерозії основ радянського суспільства правляча еліта і бюрократичне чиновництво вирішили приєднати до політичних, соціальних та ідеологічних ресурсів влади, які були в їхньому розпорядженні, ще й - економічні. Перебудова перетворилася, по суті, у фарс, у дезорганізацію всього суспільного організму, всієї системи влади і управління, в обмеження політичної діяльності робітників.

У кінці розділу зроблено висновок: робітники не складали більшості членів КПРС, не відігравали вирішальної ролі в її керівних органах, суттєво не впливали на характер дій партії, її політичну тактику. За своїм характером КПРС не була політичною партією робітничого класу. КПРС не була і партією всього радянського народу та й не могла бути такою в умовах май-нового розшарування, яке посилювалося, та різкої поляризації населення і членів партії на багатих і бідних, зрощування частини керівного апарату зі злочинним світом. КПРС, на погляд дисертанта, складалася з двох партій: “партії верхів” і “партії низів”, які мали далеко не спільні інтереси та цілі. Трагедія взаємовідносин робітничого класу і КПРС є ще одним переконливим підтвердженням вірності “залізного закону олігархічних тенденцій” Роберта Міхельса, згідно з яким великі суспільні організації вимагають елітарності і закономірно відтворюють її.

Історичний досвід СРСР та інших держав підводить до висновку про те, що однопартійна система є нестійкою, підриває принципи розподілу влади, організації громадянського суспільства, демократії та гуманізму. Вона порівняно швидко приходить до кризи, що спричиняє потрясіння у всіх областях суспільного життя.

Зміст третього розділу - “УПОВІЛЬНЕННЯ АКТИВНОСТІ РОБІТНИКІВ У ЗДІЙСНЕННІ НИМИ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЧЕРЕЗ РАДИ” - розкриває роль робітників у врегулюванні суспільних відносин через представницьку і безпосередню демократію.

У підрозділі - “Роль робітників у виборах та їх представництво у Радах” - відзначається, що система рознарядки, яка застосовувалася партійними і державними органами, “втискувала” волевиявлення виборців у попередньо визначені пропорції, перетворювала вибори у формальність. Наслідком цього було те, що в Ради усіх рівнів потрапляло багато “депутатів за посадою”, котрі представляли собою елітарну групу з чиновників, генералів і академіків.

Разом з тим, важко не визнати того, що партійні органи, хоча і командно-адміністративними засобами, але забезпечували не тільки представництво робітників у Радах, але і збільшення їхньої питомої ваги в них. Якщо серед депутатів місцевих Рад VIII скликання (1961 р.) робітників було 23,8 %, то серед депутатів XIX скликання (1985 р.) - 44,5 % або майже у два рази більше. Особливо значною виглядає частка робітників у міських і районних Радах у містах (у 1961 р. - 45,9 %, у 1985 р. - 62,7 %), де концентрувалися різноманітні галузеві і територіальні загони робітничого класу. Простежується тенденція збільшення чисельності робітників у Верховних Радах союзних і автономних республік (1963 р. - 23,7 %, 1985 р. - 38,4 %). Значно зросла у цей період і частка робітників серед депутатів Верховної Ради Союзу СРСР (1962 р. - 339 чоловік, 23,5 %; 1984 р. - 527 чоловік, 35,2 %).

Аналіз складу груп робітників-депутатів Рад дозволяє говорити про те, що він був досить різноманітним у політичному, національному, професійному, загальноосвітньому і демографічному плані.

У ході виборів, що відбулися в кінці 80-х років, робітників сильно потіснили з Рад всіх рівнів. Так, до складу народних депутатів СРСР у 1989 році було обрано 414 робітників, або 18,4 відсотки їхнього складу. У 1990 році народними депутатами Росії обрано лише 5 відсотків, України - менше 6 відсотків робітників. При цьому потрібно врахувати, що частина робітників перейшла не стільки до творчої інтелігенції, як це намагались подати деякі публіцисти, скільки до керівних робітників. Вийшло так тому, що робітники були не готові до самостійної, серйозної політичної боротьби за владу ні морально, ні організаційно.

У другому підрозділі - “Діяльність робітників-депутатів” - на конкретному матеріалі показана їхня участь у підготовці і проведенні сесій Рад різноманітних рівнів, виробленні законів, втіленні рішень у життя; висвітлюються такі форми роботи як прийом відвідувачів, розгляд листів, заяв і скарг виборців, виступи в дебатах, звернення з запитами. Деякі робітники-депутати виконували функції членів президій Верховної Ради СРСР, Верховних Рад союзних і автономних республік, членів виконкомів Рад, здійснювали контроль за діяльністю органів управління та службових осіб. Завдяки зусиллям, завзяттю і енергії робітників-депутатів були реалізовані тисячі наказів виборців, вирішувалися злободенні виробничі та соціально-побутові питання. Це переконливо свідчить про те, що управління державними справами під силу не тільки представникам інтелігенції і службовцям, але і робітникам.

Згуртуванню зусиль депутатів, розширенню можливостей їхнього впливу на вирішення державних завдань сприяли збільшення чисельності та упорядкування роботи постійних комісій Рад, відродження депутатських груп і постів, проведення навчання депутатів, удосконалення пропаганди їхнього досвіду.

Оцінюючи діяльність робітників-депутатів, дисертант разом із тим визнає, що багато з них мало що робили для своїх виборців. І частенько не тому, що не хотіли. Причини їхньої бездіяльності вбачаються передусім у тому, що відбулося викривлення принципів соціалістичної державності, перетворення Рад з органів народовладдя в ланки командно-адміністративної системи. Службові особи міністерств, відомств і підприємств самі були депутатами тих органів влади, яким були підзвітні, а значить, “контролювали” самі себе. Звісно, що їм не складно було переконати рядових депутатів у повній доцільності своїх дій, а при необхідності чинити на них авторитарний тиск і уникати відповідальності за провали у господарській роботі, реалізації соціальних програм.

В умовах перебудови почала посилено утрируватися ленінська ідея про те, щоб допустити “кухарку” до важелів державної влади. Трудівникам ставало дедалі важче пробитися на парламентську трибуну, направити своїх представників до робочих органів та різноманітних комісій з'їздів і сесій Рад. Позитивна діяльність робітників-депутатів незаслужено замовчувалась пресою, залишалась невідомою широким верствам населення.