Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ 1920-1939 РОКИ

Спеціальність: Всесвітня історія

ГЕТЬМАНЧУК МИКОЛА ПЕТРОВИЧ

Чернівці, 2001 рік

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Останнє десятиріччя ХХ ст. ввійде в історію глибокими геополітичними змінами, які вже вкотре, але цього разу остаточно, визначили належне місце України в Європі та світі. Віднині, коли Україна з об'єкта імперської політики перетворюється на суб'єкт міжнародних відносин, повноправно входить до світового співтовариства, необхідними стають наукові розробки, в яких висвітлювалися б роль і місце України в європейській та світовій історії.

Не одне покоління українців працювало над пошуками шляхів розв'язання українського питання - проблеми побудови та відновлення своєї держави. Особливий вплив на визначення шляхів історичної долі українського народу мали Росія і Польща. Адже протягом тривалого історичного періоду долі українського, російського і польського народів найтісніше перепліталися. Входження українських земель до СРСР і Польщі стало основною перешкодою на шляху консолідації української нації, захисту її корінних інтересів та породжувало спротив агресорам.

Нині існування незалежної України не є ні антиросійським, ні антипольським чинником, а тільки спонукає до переосмислення взаємозв'язків з Росією і Польщею. Наслідуючи європейський досвід, Україна включилася у процес історичного порозуміння, який нагадує німецько-польське та франко-німецьке примирення. Тому об'єктивне дослідження неоднозначної сторінки історії українського питання в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду становить не лише науковий, але й громадсько-політичний інтерес.

Актуальність теми дослідження обумовлюється й тим, що перебування України у складі Радянського Союзу робило вивчення проблеми, з погляду імперського центру, зайвим, штучним і навіть шкідливим. Це призводило до того, що самобутня історія українського народу фактично розчинялася у загальних подіях життя СРСР, післяверсальської Польщі та інших країн. Вказана обставина підтверджує політичну і наукову актуальність проблеми та становить особливий інтерес як для українців, так і для їх сусідів.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема “Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.” є складовою частиною наукових досліджень та навчальних програм, над якими працює Інститут гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”.

Мета дисертаційної роботи - опираючись на ґрунтовну джерельну базу, праці українських та зарубіжних дослідників, державних і політичних діячів, дипломатів висвітлити процес вирішення українського питання Радянським Союзом і Польщею в 1920-1939 рр., розкрити його значення та місце в історії нашої держави.

Відповідно до мети дисертаційної праці автор поставив завдання проаналізувати і дослідити такі питання:

- політику Радянської Росії і Польщі щодо українського питання періоду польсько-радянської війни 1920 р. та укладення Ризького договору;

- об'єктивні та суб'єктивні обставини військової і дипломатичної поразки УНР у боротьбі за національну державність в ході польсько-радянської війни;

- наслідки польсько-радянської війни для України;

- місце та роль Української РСР у процесі реалізації умов Ризького договору в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду;

- політику урядів Радянського Союзу і Польщі стосовно національних меншин у контексті українського питання в 1921-1939 рр;

- українське питання у зовнішній політиці Радянського Союзу і Польщі від укладення радянсько-польського пакту про ненапад до початку Другої світової війни.

Об'єктом дослідження є українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. як історичне явище і суспільно-політичний процес, а предметом - закономірності та особливості розв'язання українського питання Радянським Союзом і Польщею через аналіз і дослідження його основних складових: військове протистояння, укладення міждержавних договорів, реалізацію їх умов, політику щодо національних меншин, роль українського питання у зовнішній політиці цих держав, боротьбу українського народу за відстоювання своїх національних інтересів і державну незалежність.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють міжвоєнний період - 1920 - серпень 1939 рр., тобто час від початку польсько-радянської війни до вибуху Другої світової війни.

Вони обґрунтовані тим, що саме в цей проміжок часу українські землі було розділено між більшовицькою Росією і Польщею, а українці були змушені захищати своє право на існування.

Методологічною основою дисертаційної роботи є принципи об'єктивності та історизму.

При розв'язанні досліджуваних завдань використано порівняльний, конкретно-історичний, системно-структурний методи, застосовано хронологічно-проблемний виклад.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній вперше у вітчизняній історіографії комплексно досліджується одна з найбільш дискусійних проблем історії України ХХ ст. - українське питання та шляхи його розв'язання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.

Цей процес з'ясовується на підставі аналізу політики урядів УНР, ЗУНР, УРСР, СРСР, Польщі та інших держав, а також введення до наукового обігу великої кількості нових матеріалів, які дозволили по-новому оцінити замовчувані або спотворювані історичні факти і події.

У дисертації також оцінено значення українського питання та простежено його вплив на радянсько-польські відносини міжвоєнного періоду.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і практичні рекомендації дослідження на підставі порівняльного аналізу здобутків і прорахунків при розв'язанні українського питання в 1920-1939 рр., можуть бути враховані і творчо використані законодавчими і виконавчими органами влади України для розв'язання актуальних питань розбудови Україною взаємовідносин з Росією і Польщею на сучасному етапі, міждержавних стосунків у Центрально-Східній Європі, а також рішучого подолання тих негативних стереотипів, успадкованих від недавнього минулого, які мали місце і нерідко служили причиною міжнародних конфліктів.

Матеріали, що містяться в дисертації, можна використати в навчально-педагогічній роботі при вивченні історії міжнародних відносин України, зокрема на історичних факультетах та факультетах міжнародних відносин вищих навчальних закладів, в науково-просвітницькій діяльності.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає в тому, що він вперше у вітчизняній науці відтворив історію українського питання в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду, з'ясував наслідки його розв'язання для українського народу, показав вплив українського питання на зовнішню політику Радянського Союзу і Польщі та їх суспільно-політичне життя. Основні результати дисертаційної роботи апробовані на міжнародних та регіональних конференціях: “Українська національна ідея та процес державотворення в Україні” (Львів, 1997), “Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення” (Львів - Івано-Франківськ, 1998), “Проблеми формування міжетнічної толерантності: досвід Західної України” (Львів, 1998), “Українсько-польські відносини в ХХ столітті: державність, суспільство, культура” (Тернопіль, 1999), “1939 рік в історичній долі України і українців” (Львів, 1999), “800-річчя Галицько-Волинської держави: історія і сучасність” (Львів, 1999), “Проблеми єдності православ'я в Україні” (Львів, 2000).

Дисертація складається зі вступу (стор. 4-15), п'яти розділів (стор.16-342), висновків (стор. 343-352), списку джерел та літератури - 1102 позиції (стор. 353-443), п'яти додатків (стор. 444-457).

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, її хронологічні рамки, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Історіографія та джерельна база проблеми” розкриває стан наукової розробки дисертаційного дослідження та його джерельну базу.

Проблема українського питання в радянсько-польських відносинах належить до найменш вивчених у вітчизняній науці. До недавнього часу вона була предметом замовчування, фальсифікацій та ідеологічних спекуляцій як з боку радянських вчених, так і науковців комуністичної Польщі. Історія радянсько-польських відносин була перетворена у сферу майже виключного панування ортодоксальних партійних пропагандистів, які відкидали будь-які спроби відійти від встановлених штампів і схем.

Радянська історична наука, особливо московська школа, послуговуючись інтернаціональною сутністю марксизму-ленінізму, продовжувала захищати імперську традицію існування великого поліетнічного формування, яким був Радянський Союз. У працях істориків цієї школи 50-70-х років Ф. Зуєва, І. Яжборовської, П. Ольшанського, І. Міхутіної, присвячених дослідженню радянсько-польських відносин міжвоєнного періоду, українському питанню приділялося мало уваги. Крім того, українські державні утворення (УНР, ЗУНР) на етнічних українських землях розглядалися ними як щось неприродне, протизаконне, інспіроване ззовні.

Навіть у 90-х роках проглядається чітко виражене небажання російських дослідників відступати від радянської схеми історії СРСР (Савченко В.Н. Восточнославянско-польское пограничье 1918-1921. Этносоциальная ситуация и государственно-политическое размежевание. - М., 1995). Сучасна російська історіографія здебільшого не виправдовує політику більшовицької партії міжвоєнного періоду, але свідомо ухиляється від визнання національного спрямування репресій комуністичного режиму та їх оцінок. Російські науковці здебільшого й надалі продовжують розцінювати український “націоналізм” періоду національно-визвольних змагань у ХХ ст. як ірраціональну силу, яка своїм руйнівним характером призвела до чисельних жертв “радянських людей”. Так, О. Дугін (“Основы геополитики. Геополитическое будущее России”. - М., 1997), захищаючи російський імперіалізм, дописався до того, що Україну й Польщу не вважає самостійними державними утвореннями, а лише “прикордонними регіонами” і “небезпекою для всієї Євразії”.

В УРСР не визнавався навіть факт “законності” існування УНР і ЗУНР, що стало значною перешкодою на шляху дослідження проблеми вітчизняними радянськими істориками. Однак навіть і в цих умовах, коли основним об`єктом для наукових досліджень став комуністично-радянський рух, історики Р. Симоненко, О. Карпенко, Ю. Сливка, М. Панчук, С. Макарчук, І. Кундюба у працях, опублікованих в 50-80-ті роки, використовуючи доступні архівні матеріали, аналізували плани країн Антанти і США щодо українського питання, показували їхню роль у встановленні нових державних кордонів країн Центрально-Східної Європи, доказували нелегітимність окупації Польщею західноукраїнських земель.

На відміну від радянських істориків, науковці ПНР у 60-70-ті роки значно інформативніше почали висвітлювати польсько-радянські відносини міжвоєнного періоду. Із 1965 р. Інститут історії польсько-радянських відносин ПАН розпочав у Варшаві випуск серійного видання “Z dziejow stosunkуw polsko-radzieckich. Studia i materiaіy (Warszawa, 1965-1978., T. 1-17). Чимало проблем польсько-радянських відносин знайшли своє відображення на сторінках цього видання у працях А. Скшипека, М. Лєчика, С. Лопатнюка, Є. Куманєцького, В. Матерського, Я. Юркєвіча, С. Грегоровіча, М. Захаріаса, В. Міховіча. Але українському питанню було присвячено лише праці А. Деруги, К. Лєвандовського, С. Закс, С. Вронського. Не можна не зауважити й того, що ці автори нерідко хибували на суб`єктивність при висвітленні історії взаємовідносин УНР із Польщею, проблеми становлення східних кордонів Польщі. Деякі з них у 70-90-х роках опублікували свої монографії з історії польсько-радянських відносин, проте українське питання висвітлювали лише фрагментарно.

Із здобуттям незалежності українські історики почали по-новому, спираючись на недоступні раніше джерела, досліджувати міжнародні аспекти українського питання. Хоча привертає увагу нерівномірність інтересу (і, відповідно, ступінь вивченості) до розгляду проблеми на різних етапах розвитку радянсько-польських відносин. Незважаючи на те, що до наукового обігу сьогодні залучені праці визначних державних діячів періоду національно-визвольних змагань - С. Петлюри, В. Винниченка, І. Мазепи, С. Шелухіна, М. Шаповала, О. Шульгіна, Д. Дорошенка, М. Лозинського, висвітлення перебігу подій та оцінка українсько-польських взаємин 1920 р. в сучасній вітчизняній історіографії мають дискусійний характер.

Найпомітнішою серед них є праця І. Мазепи (“Україна в огні й бурі революції 1917-1921” (Прага, 1943. - Т.3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР). Будучи близьким соратником С. Петлюри, І. Мазепа об`єктивніше від інших дослідників оцінював персональні дії Головного отамана армії УНР при укладенні Варшавського договору і періоду польсько-радянської війни 1920 р. Адже Варшавський договір українська громадськість зустріла неоднозначно, про що згодом відзначив у своїй праці С. Шелухін (“Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року” (Прага, 1926).

Проблема українсько-польських стосунків періоду польсько-радянської війни знайшла своє відображення у працях українських істориків В. Вериги, І. Срібняка, В. Сергійчука, С. Іваниса, В. Михальчука, М. Павленка, Б. Тищика і О. Вівчаренка, Б. Гудя і В. Голубка, М. Литвина. Причому головний акцент ці автори зміщують на докази безвихідного становища уряду УНР при укладенні Варшавського договору. Цим здебільшого пояснюється та непомірно висока ціна, яку заплатив С. Петлюра за допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків. Проте частина українських дослідників, зокрема, В. Солдатенко (“Українська революція. Історичний нарис: Монографія”. - К., 1999), піддають сумніву висновок про абсолютну доцільність укладення Варшавського договору та вважають, що достатніх підстав для цього не було.

За роки незалежності помітно активізувалася діяльність науковців західноукраїнського регіону, які займаються розробкою історії ЗУНР - М. Кугутяка (“Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) - Івано-Франківськ, 1993 р.), М. Литвина і К. Науменка (“Історія ЗУНР” (Львів, 1995), Б. Тищика і О. Вівчаренка (“Західноукраїнська Народна Республіка” (Коломия, 1993 р.), С. Макарчука (“Українська Республіка галичан. Нарис про ЗУНР” (Львів, 1997), О. Красівського (“Східна Галичина й Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин” (Київ, 1998). Залучення ними до наукового обігу нових документів та матеріалів дозволяє глибше зрозуміти напрямки і особливості дипломатичної діяльності уряду ЗУНР в 1920-1923 рр.

Після повалення у 1989 р. комуністичного режиму в Польщі з`явилася низка публікацій, присвячених польсько-українським стосункам періоду національно-визвольних змагань 1920 р. Серед них виділяються праці З. Карпуся, Є. Коко, С. Стемпеня, О. Колянчука, А. Середніцького, Я. Сліпєца, В. Сєрчика. У монографічних дослідженнях Є. Коко (“Wolna z wolnymi. PPS wobec kwestij ukrainskich w latach 1918-1925” (Gdaсsk, 1991), Ольшанського (“Historia Ukrainy XX w.” (Warszawa, 1994), А. Хойновського (“Ukraina” (Warszawa, 1997), Ю. Дарського (“Ukraina. Historia, wspoіczesnoњж, konflikty narodowe” (Warszawa, 1993), М. Прушинського (“Драма Пілсудського. Війна 1920” (Київ, 1997), Р. Потоцького (“Idea restytucji Ukrainskiej Republiki Ludowej (1920-1939)” (Lublin, 1999), Б. Скарадзінського (“Polskie lata 1919-1920” (Warszawa, 1993. - T. 1-2), Я. Бруського (“Petlurowcy. Centrum Panstwowe Ukraiсskiej Republiki Ludowej na wychуdџstwie (1919-1924)” (Krakуw, 2000), Колянчука (“Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939)” (Львів, 2000), вперше почали розглядатися ті аспекти українського питання, які раніше майже не бралися до уваги польською історіографією: відносини уряду Польщі з УНР, справжні причини спільного польсько-українського “Київського походу”. Ведучи мову про “забутих союзників” Польщі, долю С. Петлюри і його уряду, звертаючись до польсько-українського союзу 1920 р., науковці роблять спробу відповісти на питання: чи був уряд УНР реальним партнером у планах Ю. Пілсудського. Позитивним явищем у роботах польських дослідників є їх намагання “реабілітувати” українське питання у польській історичній науці.

В українській історіографії залишалося чимало невивчених питань й щодо висвітлення українського питання в радянсько-польських відносинах при укладенні Ризького договору у 1921 р. Певним чином ця проблема з'ясовується у публікації Т. Галицької-Дідух.

Заслуговують на увагу й публікації сучасних польських істориків З. Карпуся, Е. Вішки, Я. Бруського, Р. Вапінського, С. Александровіча, А. Айненкєля, які увійшли до збірника наукових праць. Вони вирізняються новітнім рівнем вивчення українського питання в радянсько-польських відносинах під час мирних переговорів у Ризі. Надзвичайно важливою для розуміння сутності українського питання в радянсько-польських відносинах є проблема становлення українсько-польського кордону за Ризьким договором. Цей її аспект знайшов відображення у працях українських дослідників С. Кульчицького, В. Сергійчука, В. Боєчко, О. Ганжі, Б. Захарчука. Подаючи цінні відомості щодо проблеми формування українсько-польського кордону, українські дослідники демонструють виважений та об`єктивний аналіз фактів.

Значну увагу становленню східних кордонів Польщі за Ризьким договором приділяють і польські історики, які окрім монографічних виданнь присвятили цій проблемі низку статей. Це, зокрема, публікації А. Чубіньського, Г. Домінічака, статті С. Закс, Є. Куманецького, А. Айненкєля, В. Ковальського, Т. Ольшанського. Однак польські дослідники, які вивчають проблему формування польсько-українського кордону, інколи ігнорують тезу про те, що долю українського народу та його кордонів тривалий час вирішували поневолювачі України. Недостатньо досліджена вітчизняною історичною наукою і зовнішньополітична діяльність Української РСР початку 20-х років, її участь у процесі реалізації умов Ризького договору в радянсько-польських відносинах. Це найслабша ланка історіографії проблеми. В радянські часи їй присвятили свої праці загального характеру лише декілька істориків, зокрема, П. Удовиченко, І. Хміль.

Публікації сучасних вітчизняних авторів містять сюжети про зовнішньополітичну діяльність УРСР початку 20-х років, які включені до узагальнюючих праць С. Кульчицького, Г. Цвєткова, І. Овсія, І. Дробота. Особливо цінними у контексті досліджуваної проблеми є ґрунтовні праці С. Кульчицького, який, вивчаючи питання утворення в складі уряду УРСР наркомату закордонних справ, наводить цікаві дані щодо взаємовідносин УРСР із Польщею.

Тільки один аспект, пов'язаний з участю Української РСР у процесі реалізації умов Ризького договору в радянсько-польських відносинах, висвітлений краще в українській історіографії. Це життя польської національної меншини в УРСР, вивченню якої присвятили свої дослідження Т. Єременко. Становище польської національної меншини в УРСР відображено також в узагальнюючих працях В. Чирка. Цікавий матеріал щодо польської національної меншини містить праця “Національні меншини в Україні 1920-1930-ті роки”.

Якісні зміни в українській історичній науці, які сталися з утворенням незалежної України, відкрили широкі можливості для вивчення політики Польщі в українському питанні на західноукраїнських землях, особливо у процесі виконання нею умов Ризького договору. Найбільшої уваги в цьому плані заслуговують праці Я. Дашкевича, Я. Грицака, М. Швагуляка, які досліджують націотворчі процеси у Східній Галичині і політичну природу українсько-польського протистояння 20-30-х років ХХ-го століття. Причому, як зазначає Я. Дашкевич, польська сторона першою повинна нести відповідальність за його конфронтаційний характер і наслідки конфлікту.

Привертають також увагу публікації С. Макарчука, Ю. Сливки, М. Кугутяка, Я. Малика, В. Трофимовича, Л. Зашкільняка, Ю. Киричука, А. Павлишина, П. Дужого, І.Федика, які присвячені вивченню діяльності політичних партій та громадських об'єднань Західної України, дослідженню концептуальних підходів обидвох сторін у розв'язанні українського питання. Становище західноукраїнських земель у складі Польщі та методи, якими польські власті здійснювали політику щодо українців, вивчають М. Швагуляк, М. Кучерепа, В. Дмитрук, В. Прокопчук, В. Смолей, І. Таньчин, Є. Наконечний, З.Баран, В. Чоповський, В.Кислий. З'явилася низка праць (Г. Цвенгрош, В. Іванишин, В. Перевезій, О. Гайова, Б. Завадка, І. Пилипів, Ю. Федорів, О. Іванусів, Д. Сіяк, О. Купранець), у яких вивчається становище Української Греко-католицької та Православної церков у міжвоєнній Польщі, репресивна щодо них політика польських властей. Аналіз зазначених публікацій свідчить, що Польща в 1921-1939 рр. не виконувала умов VII-ої статті Ризького договору і проводила дискримінаційну антиукраїнську політику.

Польські історики міжвоєнного часу вважали входження західноукраїнських земель до складу Польщі “історичною справедливістю”. Такий підхід відкидають сучасні польські науковці, які вивчають українське питання у політиці Другої Речі Посполитої. До них належать праці Р. Тожецького, М. Папєжинської-Турек, А. Хойновського, Д. Мательського, Є. Томашевського, А. Айненкєля, С. Стемпеня, В. Менджецького, Т. Пйотркєвіча, М. Іваніцкого. Історики Польщі не ідеалізують національну політику міжвоєнної Польщі і здатні критично її оцінювати, але деякі з них, якщо йдеться про українське питання, заявляють, що вона була “дуже доброю”. При цьому становище українців у Польщі в 1921-1939 рр. постійно порівнюється з УРСР, що викликає сумніви у правомірності такого порівняння.

Як радянська історіографія, так і дослідники поза межами СРСР недостатню увагу приділяли вивченню політики Радянського Союзу і Польщі щодо розв'язання українського питання у Лізі Націй. Лише у праці першого міністра закордонних справ УНР О. Шульгина на основі маловідомих для вітчизняних істориків матеріалів показані зусилля уряду УНР в екзилі, спрямовані на справедливе вирішення українського питання Лігою Націй в 1920-1934 рр. Відомості про участь Ліги Націй в обговоренні міжнародно-правового статусу Східної Галичини в 1920-1923 рр. містять праці Ю. Сливки та польської дослідниці С. Закс. У 90-ті роки ця проблема знайшла відображення у працях О. Красівського, М. Швагуляка, де відображено відголос цієї акції в Галичині 1930 р. щодо українського населення на форумі Ліги Націй. Заслуговують на увагу публікації Т. Шинкаренка, кандидатська дисертація В. Кушніра, у яких вивчається українське питання в Лізі Націй.

За останнє десятиріччя зріс інтерес українських істориків до вивчення українського питання в міжнародних відносинах напередодні Другої світової війни. У працях вітчизняних науковців А. Трубайчука, В. Коваля, Д. Злепка, О. Маначинського, М. Вегеша досліджуються події, пов'язані з Мюнхенською конференцією 1938 р., окупацією Закарпатської України Угорщиною, політика СРСР і Польщі у цьому питанні, наслідки для України пакту Ріббентропа-Молотова. Привертають увагу публікації М. Швагуляка, М. Рожика (“1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України” (К., 1992), М. Литвина, О. Луцького, К. Науменка (“1939. Західні землі України” (Львів, 1999), в яких аналізується політика Польщі щодо українців напередодні війни, особливості політики СРСР при укладанні пакту Ріббентропа - Молотова.

Російські дослідники (Д. Волкогонов, М.Семеряга, В. Роговін, Н. Лєбєдєва, Ф. Фірсов, Д. Наджафов) у своїх працях розкривають негативні дії сталінської дипломатії і з нових позицій оцінюють роль СРСР у четвертому розділі Польщі в 1939 р.

Значну увагу радянсько-польським і радянсько-німецьким відносинам в 1939 р. приділяють польські історики М. Каміньський, М. Захаріас, С. Грегоровіч, М. Войцеховський, А. Брегман, К. Грюнберг, Я. Сєрчик, А. Кастори, М. Згурняк, А. Скшипек, В. Матерський, Ч. Гжеляк. Вони відзначають, що СРСР, як і нацистська Німеччина, повинні відповідати за агресію проти Польщі у 1939 р. Однак спеціальних праць вітчизняних дослідників, які б вивчали українське питання в радянсько-польських відносинах другої половини 30-х років, немає.

Цінні відомості щодо проблеми, яка розглядається в дисертації, почерпнуто автором з праць українських дослідників, які через призму сьогодення вивчають радянський період в історії України. Політика сталінського керівництва в УРСР та її наслідки для українського народу висвітлюється у роботах Г. Касьянова, С. Кульчицького, В. Даниленка, Ю. Шаповала, О. Рубльова і Ю. Черченко. Нові підходи у висвітленні подій та явищ досліджуваного періоду, які не знаходили правдивого відображення в радянській історіографії, містять праці українських вчених В. Верстюка, О. Гараня, В. Даниленка, О. Субтельного, Т. Гунчака, Я. Грицака. За часів тоталітарного режиму, коли об'єктивне вивчення проблеми було практично неможливим, ініціативу щодо її дослідження виявила українська еміграція - І. Лисяк-Рудницький, І. Кедрин, Р. Шпорлюк, В. Косик, Т. Гунчак, Л. Васильківський, В. Трембіцький, С. Витвицький, І. Нагаєвський, М. Прокоп, П. Мірчук, а також польська - З. Бжезінський, Є. Гедройц, Ю. Лободовський, К. Подлясський. Документальні публікації, статті, публіцистика представників польської еміграції свідчили, що задовго перед 1989 р. вони переборювали опір традиційно думаючого середовища і виступали за прийняття поляками нових кордонів з Україною, у майбутньому незалежною державою.

Західноєвропейські та американські вчені лише останніми роками почали цікавитися історією України ХХ-го ст., відокремлюючи її від російсько-радянської історії. Ще у 50-ті роки вийшла праця в 14 томах класика західної радянології, англійського дослідника Е. Карра, присвячена історії Радянської Росії. Вже в її перших томах Е. Карр оцінює утворення УРСР і в складі її уряду народного комісаріату закордонних справ як своєрідний феномен, оскільки Україна єдина серед радянських республік отримала на це право. Витоки трагічного явища ХХ-го ст. - сталінізму, розглядають на широкому тлі подій радянської історії досліджуваного періоду американський вчений Р. Такер, англійський історик А. Буллок. Діяльності Х. Раковського присвятив монографію французький дослідник Ф. Конт, а суперечлива історія відносин СРСР і Польщі частково відображена у праці іншого французького вченого Ж.Б. Дюрозеля.

У залежності від походження джерел щодо вивчення досліджуваної проблеми були виділені такі їх групи:

1) законодавчі акти найвищих державних органів влади УНР, ЗУНР, УРСР, СРСР і Польщі;

2) архівні матеріали міністерств та громадських організацій, політичних партій;

3) документи дипломатичних місій та посольств: договори, конвенції, угоди, протокольні зустрічі дипломатів, матеріали участі урядових делегацій у переговорних процесах;

4) матеріали суспільно-політичного життя в УРСР, СРСР і Польщі;

5) періодичну пресу;

6) документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники державних, політичних, військових діячів і окремих осіб;

7) статистичні матеріали;

8) довідкові матеріали в енциклопедіях, енциклопедичних словниках, довідниках;

9) публіцистику і політичні твори;

10) дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів.

Перші сім позицій належать до першоджерел, а про інші згадувалося в історіографічному огляді.

Найважливішим джерелом дослідження проблеми стали неопубліковані матеріали архівів України, Польщі, Росії, Білорусі. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зосереджені фонди Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, Ради Народних комісарів УРСР, народних комісаріатів УРСР - закордонних справ, освіти, торгівлі, Галицького революційного комітету, Центральної комісії національних меншостей при ВУЦВК. Стенограми засідань ВУЦВК, постанови, розпорядження, директиви, звіти, кореспонденція Раднаркому і народних комісаріатів УРСР розкривають зміст радянської зовнішньої політики в українському питанні в 1920 - 1939 рр. Особливу цінність в архіві становлять недавно повернуті в Україну фонди міністерства зовнішніх справ УНР (1918-1922 рр.), міністерства військових справ УНР, колекція документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій.

Документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України торкаються здебільшого діяльності більшовицької партії в Україні. У фондах Центрального комітету Комуністичної партії України, Центрального комітету Компартії Західної України, Центрального комітету Компартії Галичини особливо виділяються також маловідомі документи: про використання польського населення України у планах більшовицького керівництва під час польсько-радянської війни; приховувані комуністичним режимом матеріали про деморалізацію військових частин Червоної Армії та їх участь у масових погромах українського і єврейського населення; плани більшовиків зробити із Східної Галичини плацдарм для проникнення Червоної Армії у Центрально-Східну Європу; про намагання радянського керівництва залучити Компартію Західної України для проведення диверсій та партизанської війни проти Польщі у випадку нового конфлікту між нею та СРСР.

Вагомий конкретно-історичний матеріал почерпнуто з фондів Центрального державного історичного архіву України м. Львова, зокрема Української парламентської репрезентації у польському сеймі, Західноукраїнського товариства Ліги Націй, Українського національно-демократичного об'єднання, О. Назарука. Суттєво доповнюють джерельну базу для вивчення політики Польщі в українському питанні матеріали державних обласних архівів України - Волинського, Рівненського, Тернопільського, Львівського, архіву Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (м. Львів). Документи центральних органів влади Польщі у цих збірках - постанови, інструкції, циркуляри уряду, міністерства внутрішніх справ, військового міністерства, міністерства закордоннних справ - вказують на те, що польська сторона свідомо ігнорувала виконання умов Ризького договору щодо українців.

Виявлено і залучено до наукового обігу документи Архіву нових актів у Варшаві. Зокрема, повнішому розкриттю теми сприяли фонди міністерства закордонних справ, посольства Польщі у Москві, польських делегацій на мирній конференції у Парижі і в Лізі Націй, військових установ, президії Ради міністрів, особисті фонди Л. Василевського, Р. Кнолля, С. Каузіка, А. Добєцького, колекція матеріалів щодо відносин Польщі з Литвою, Латвією, Радянською Росією і Радянською Україною.

Частину неопублікованих документів з історії радянсько-польських відносин виявлено в Центральному державному архіві Російської Федерації і Національному державному архіві Республіки Білорусь. Вони містяться у фондах Центрального Виконавчого Комітету БРСР (матеріали змішаної російсько-українсько-польської прикордонної комісії, яка в 1921-1922 рр. працювала у Мінську), Всесоюзного товариства культурних зв'язків із зарубіжними країнами, Телеграфного агентства Радянського Союзу при Раді міністрів СРСР, Раднаркому СРСР. Характерною особливістю матеріалів цих фондів є відображення офіційної позиції радянського керівництва у відносинах з Польщею.

Чимало документів із архівів Москви і Варшави було опубліковано. Зокрема, збірник (“Документы внешней политики СССР - Т. 1-21” (М., 1957-1977), який підготувала комісія з публікацій дипломатичних документів при міністерстві закордонних справ СРСР. Окрім того, у 60-70 роках вийшло спільне радянсько-польське видання.

Попри всі зауваги та застереження, які викликає публікація цього збірника (переважно матеріали періодичної преси підібрані під певним ідеологічним кутом, і лише зрідка “розбавлені” неопублікованими архівними документами), сам факт видання заслуговує уваги. Суттєва їх вада - дуже обмежена кількість матеріалів, які стосуються українського питання.

Об'єктивне вивчення проблеми неможливе без аналізу документів більшовицької партії. Вони дозволяли зсередини досліджувати політику Комуністичної партії, зокрема й зовнішню. Такі матеріали зосереджено у серійному виданні “Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК - Т.2”.

Так само тенденційно добиралися й відображали лише політику більшовицької партії в українському питанні збірники документів, які присвячені подіям Громадянської та польсько-радянської воєн. Що ж до відносин УРСР з Польщею в 1920-1923 рр., то вони лише епізодично відображені у збірнику «Українська РСР на міжнародній арені».

Серед джерел особливе місце належить тим, у яких з'ясовується зовнішня політика СРСР. Це, передусім, опубліковані матеріали із архіву Л. Троцького, збірники промов та заяв народних комісарів закордонних справ СРСР Г. Чичеріна, М. Литвинова.

Заслуговують на увагу й збірники документів та матеріалів з історії радянсько-польських відносин, які почали видаватися у Польщі ще в 20-ті роки. Унікальним за своїм змістом є багатотомне видання (“Dokumenty dotyczace akcji delegacyj polskich w Komisjach Mieszanych Reewakuacyjnej i Specjalnej w Moskwie 1922-1923 - Zesz.2-8” (Warszawa, 1922-1923), яке містить матеріали про повернення Польщі з УРСР майна та культурних цінностей за умовами Ризького договору. Пізніші видання також містять відомості щодо досліджуваної проблеми.

Зацікавлення викликають видання документів з історії Другої Речі Посполитої, які містять законодавчі акти та матеріали, що стосуються українського питання.

Ще в радянські часи було опубліковано низку тенденційно підібраних збірників документів і матеріалів, які повинні були служити свідченням непричетності Й. Сталіна та його оточення до розв'язання Другої світової війни та агресії проти Польської держави в 1939 р. Лише у 1989 р. був опублікований текст таємного додаткового протоколу до пакту Ріббентропа - Молотова, який вирішував долю західноукраїнських земель. Відомості про українське питання в радянсько-польських відносинах напередодні Другої світової війни містять документальні збірники польських науковців. В Україні у 90-ті роки видані збірники документів, які спеціально не присвячувалися українському питанню в радянсько-польських відносинах, але частина вміщених у них документів допомогли розширити джерельну базу проблеми. Діяльність уряду УНР в екзилі відображена у збірнику “Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі”.

Про становище польської національної меншини в УРСР підготували збірник документів і польські науковці.

Вивчення мемуарної літератури дало змогу виявити чимало цікавих фактів та інформації. Зважаючи на певну суб'єктивність мемуарних творів, фактологічний матеріал у них зіставлявся із свідченнями інших джерел та критично аналізувався. Особливий інтерес для дослідження проблеми становили публікації безпосередніх учасників українських-національних змагань 1920-1921 рр. - Ю. Тютюнника, членів делегацій урядів УНР і ЗУНР на мирних переговорах у Ризі В. Кедровського, О. Назарука, керівника польської делегації на переговорах Я. Домбського.

Велику групу споминів про діяльність УВО - ОУН на території Польщі і за її межами у міжвоєнний період складають публікації Є. Коновальця, А. Мельника, Є. Бачини-Бачинського, О. Бойківа, З. Книша, Я. Маковецького, Д. Куп'яка, М. Данилюка. Оскільки уряди Польщі і СРСР всіма силами поборювали діяльність ОУН, то чимале зацікавлення викликають мемуари П. Судоплатова, який за наказом кремлівських вождів здійснив у Нідерландах вбивство Є. Коновальця.

Важливими з точки зору розуміння геополітичної ситуації навколо українського питання в європейській політиці є мемуари державних діячів і дипломатів західних країн Д. Ллойд-Джорджа, Е. Ерріо, Ж. Табуї. Серед них особливо виділяються спогади французького посла у Варшаві Ж. Ляроша. Крім того, важливу з точки зору досліджуваної проблеми групу мемуарних творів становлять спогади державних і політичних діячів, дипломатів Другої Речі Посполитої Л. Василевського, В. Вітоса, С. Грабського, Я. Радзивілла, Ю. Бека, Е. Рачиньського, П. Стаженьського. Цінний фактичний матеріал щодо українського питання в радянсько-польських відносинах напередодні Другої світової війни містять мемуари Й. Ріббентропа (“Мемуары нацистского дипломата” (М., 1998), В. Кейтеля (“Размышления перед казнью: Воспоминания, письма и документы начальника штаба Верховного главнокомандования вермахта” (М., 1998).

У процесі дослідження проблеми важливого значення надавалося використанню радянської, польської і української періодики. Однак на відміну від періодики дорадянського часу преса СРСР, і українська зокрема, мала свої особливості. Вся періодика перебувала в руках Комуністичної партії і робила остаточний висновок про те, якими мають бути оцінки історичних подій в радянсько-польських відносинах. Саме в такому дусі на сторінках центральних радянських газет “Правда”, “Известия” “Вісті ВУЦВК”, “Комуніст” друкувалися заяви радянського уряду, інтерв'ю його керівників, інші матеріали щодо радянсько-польських відносин і українського питання в них. Тому так вигідно відрізнялася від них газета “Діло”, яка видавалася у Львові з 1922 по 1939 рр. На її сторінках друкувалися матеріали про агресивні наміри Польщі щодо українських земель, розвінчувалася колонізаторська політика польських властей, розкривалися злочини більшовицького режиму в УРСР, виражалася громадська думка української нації.

Вивчення польської періодики міжвоєнного періоду сприяло глибшому розумінню суті зовнішньополітичного курсу Польщі, дослідженню громадської думки різних прошарків польського суспільства в українському питанні. Цьому сприяли також матеріали роботи польського сейму, заяви та інтерв'ю керівників зовнішньої політики Польщі, виступи і статті діячів різних політичних партій, які друкувалися на сторінках газет “Monitor Polski”, “Rzeczpospolita”, “Kurjer Warszawski”, “Gazeta Warszawska”, “Polska Zbrojna”, “Robotnik”, “Czas”, “Glos Prawdy”. Цікаві відомості про різні аспекти досліджуваної проблеми почерпнуто із сучасних українських газет “День”, “Дзеркало тижня”, “Народна армія”, “Високий замок”.

Огляд джерельної бази завершують статистичні джерела: статистичні збірники та довідники про соціально-економічний розвиток УРСР; зовнішню торгівлю УРСР (1921-1924 рр.) і СРСР у міжвоєнний період; шкільного та партійного переписів в УРСР 1926 р., як найбільш об'єктивних в Західній Україні, що перебувала у складі Польщі 1931 р.

Аналіз історіографії та джерел проблеми дослідження дає підстави стверджувати, що українське питання в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду не знайшло належного висвітлення в історіографії. Тому, спираючись на досягнення попередників, наявну джерельну базу у дисертації зроблено спробу вирішити це завдання.

У другому розділі “Українське питання у зовнішньо-політичних планах Радянської Росії і Польщі періоду польсько-радянської війни та укладення Ризького мирного договору (1920 - березень 1921 рр.)” досліджуються особливості вирішення більшовицькою Росією і Польщею українського питання в ході польсько-радянської війни та при укладенні прелімінарного договору 12 жовтня 1920 р., аналізуються територіальні, політичні і економічні проблеми в радянсько-польських відносинах під час укладення та ратифікації Ризького мирного договору.

Утворення національної української держави, яка повстала в ході національно-визвольних змагань, було вороже зустрінуте як більшовицькою, так і білогвардійською Росією. Країни Антанти беззастережно підтримували Польщу, яка претендувала на західноукраїнські землі, і не виступали проти гасла відновлення єдиної і неподільної Росії. Непримиримі ж противники більшовиків, С.Петлюра та його уряд, опинившись у складній ситуації, змушені були шукати політичного виходу у контактах із зовнішніми силами, спочатку з Антантою, а потім - з Польщею.

22 - 24 квітня 1920 р. між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським були підписані військова конвенція та Варшавський договір, згідно з яким в обмін на визнання УНР і військову допомогу у боротьбі з більшовиками С. Петлюра погодився визнати українсько-польський кордон по р.Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. Для українців умови Варшавського договору були надто важкими. Найбільшою трагедією став розділ української території, що призвело до великих політичних розбіжностей серед українських політичних сил і населення.

Невдалий похід польських і українських (20 тис. старшин і стрільців) військ на Київ, відступ польської армії у липні 1920 р. зумовили зміну позиції Польщі в українському питанні. Пізніші перемоги польсько-українських військ над Червоною армією уряд Польщі використав лише на свою користь, розпочавши мирні переговори з більшовиками. Переговори з радянської сторони вели формально дві незалежні держави - Радянська Росія і Радянська Україна, однак було очевидним, що Москва і Варшава погодилися на них з однією метою, аби якнайшвидше розділити українські землі. Коли під час переговорів у Мінську в жовтні 1920 р. уряд УНР відмовився брати в них участь, щоб не ускладнювати становище свого союзника Польщі, то до переговорів у Ризі його не допустили. Щоб заперечити існування УНР, російські більшовики на чолі з В. Леніним погодилися віддати Польщі більше українських земель, ніж їй пропонував С. Петлюра. Дисертант доводить, що, укладаючи прелімінарний договір з Польщею про припинення війни, Польща фактично виступила проти УНР, оскільки, згідно з другим пунктом договору зобов'язувалася не підтримувати на своїй території “чужих військових формувань, спрямованих проти другої сторони”.

Радянська Росія надала Польщі перевагу перед Україною у конфліктному територіальному питанні, тому що першу потрібно було ще завоювати, тоді як жорсткий контроль над другою вже було забезпечено. Незважаючи на протилежний вектор, суть політики московських більшовиків у територіальній проблемі не відрізнялася від царської. Війна підтвердила також незаперечний факт, що погляди більшості польських політиків базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави в її історичних кордонах, де українські землі повинні були стати органічною частиною Речі Посполитої.

18 березня 1921 р. між Польщею та Радянською Росією і Радянською Україною було укладено Ризький договір. Кордон за Ризьким договором, розділивши українські землі, впливав на відносини між двома народами до початку Другої світової війни. Ним визнавалася лінія фактичного розмежування до початку польсько-радянської війни. Польща анексувала Східну Галичину, яка раніше належала Австро-Угорщині, а також ряд етнографічних земель зі складу колишньої Російської імперії - як частково полонізованих (Холмщина, Підляшшя, Посяння), так і з однорідним українським населенням (західна Волинь, північно-західні райони Полісся). Інкорпоровані у польську державу останні разом із Східною Галичиною утворили новий географічний район - Західну Україну.

Дисертант вказує, що Варшавський договір 1920 р., Ризький договір 1921 р. не призвели до українсько-польського порозуміння. Консервативність і негнучкість польської політики щодо України, яка формувалася на “історичних” правах Польщі, а не на аналізі реальної ситуації, стала основною причиною польсько-українського конфлікту. Його причини не залежали від поневоленого більшовицькою Росією і Польщею українського народу, який самовіддано відстоював свої права на самостійне існування.

Польсько-радянська війна завершила поразку української національно-демократичної революції. В Україні утвердилася диктатура більшовицької партії. Премогли започатковані більшовиками процеси соціального переустрою українського суспільства, в яких національному питанню відводилася другорядна роль. Попри формально незалежний статус, владні структури Радянської України перетворилися лише у регіональні відгалуження єдиної системи влади з центром у Москві.

Третій розділ має назву “Українське питання у процесі реалізації умов Ризького договору в радянсько-польських відносинах 1921-1929 рр.” На підставі аналізу архівних матеріалів, опублікованих документів та наукової літератури в ньому досліджується українське питання в радянсько-польських відносинах на етапі завершення збройної боротьби УНР за національну державність і встановлення дипломатичних відносин УСРР з Польщею, вирішення Конференцією послів Антанти проблеми статусу Східної Галичини та втрати УСРР у відносинах з Польщею дипломатичних прерогатив, участі УСРР у процесі реалізації Радянським Союзом і Польщею економічних, майнових, фінансових умов Ризького договору та повернення з України польських культурних цінностей.

В дисертації доведено, що на процес виконання Радянським Союзом і Польщею умов Ризького договору суттево впливали такі фактори:

1) наявність трьох українських урядів:

- УСРР у Харкові;

- УНР та інтернованих українських військових формувань у Польщі;

- уряду Західної області України у Відні, які в силу політичних розбіжностей між ними не могли вести спільної боротьби за возз'єднання українських земель та незалежність;

2) невизначенність державного статусу УСРР, який не сприяв захисту національних інтересів українського народу;

3) нерозв'язана до 1923 р. проблема статусу Східної Галичини;

4) реальний дуалізм зовнішньополітичного курсу російських і українських більшовиків;

5) триваюча тогочасна боротьба українського народу за справедливе вирішення українського питання.

Дисертант зазначає, що розділивши українські землі, Радянська Росія і Польща перестали бути зацікавленими у відкритій активізації українського фактору своєї зовнішньої політики. Після встановлення у жовтні 1921 р. дипломатичних відносин між УСРР і Польщею подальша діяльність уряду УНР набула лише військово-розвідувального характеру, що згодом вилилось у проведення невдалого 2-го Зимового походу восени 1921 р. Табори для інтернованих вояків УНР польський уряд за наполяганням Радянської Росії розпустив, а С. Петлюра змушений був виїхати з Польщі. Слід визнати й те, що виконання радянською стороною фінансових та майнових умов Радянського договору Москва дуже часто ставила у залежність від того, наскільки уряд Польщі сприяв ліквідації на своїй території діяльності екзильного уряду УНР.

У 1923 р. Польща домоглася від країн Антанти офіційного приєднання до неї Східної Галичини. Протести радянського уряду були лише формальними. Крім того, Радянська Росія всіляко обмежувала спроби уряду УСРР поглибити відносини з Польщею, особливо у процесі реалізацій умов Ризького договору. Втягування УСРР в орбіту зовнішньополітичного впливу Радянської Росії, втрату суверенітету зафіксували ноти уряду УСРР від 16 червня 1923 р. та наркомату закордонних справ СРСР від 21 липня цього ж року про передачу всіх повноважень у веденні зовнішньої політики союзному урядові. З цього часу УСРР втратила дипломатичні прераготиви у відносинах з Польщею, а її представники тільки формально брали участь у роботі змішаних радянсько-польських реевакуаційній та спеціальній комісіях щодо виконання умов Ризького договору.

Детально дослідивши українське питання в радянсько-польських відносинах 1921-1929 рр., дисертант стверджує, що у відносинах СРСР та Польщі фігурували лише ті його аспекти, які були спрямовані на зміцнення державності панівних націй, а не на підтримку національно-визвольних прагнень українського народу.

У четвертому розділі “Національні меншини у політиці Радянського Союзу і Польщі в контексті українського питання (1921 - серпень 1939 рр.)” аналізується роль польської національної меншини у політиці Радянського Союзу в українському питанні та політика Польської держави на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду.

Практика реалізації статті VII Ризького договору засвідчила, що СРСР і Польща використовували приблизно однакові методи стосовно своїх національних меншин. В УРСР на початку 20-х років проживало 48% (476,435 тис. поляків) від загального числа поляків в СРСР. На конкретних прикладах дисертант показує, що всі вияви активного національного життя поляків в Україні знаходилися під тотальним контролем. У цей період Москва ще не відмовилася від курсу на “світову революцію” і прагнула використати у своїх цілях польське населення в Україні. Для поляків були створені спеціально сплановані суспільні умови, які негативно впливали на формування їхньої ментальності. Найжорстокішим методом були репресії, що нищили кращих представників польського населення, а решті полякам прищеплювали почуття страху. Більшовицьке керівництво вдавалося до сіяння серед польського населення України розбрату та ворожнечі до Польської держави і польського народу. В обстановці нагнітання культу особи Сталіна, штучного роздмухування класової боротьби, репресій, польське населення в Україні стало жертвою тоталітарного режиму. Доля польського населення в УРСР, вказується у дисертації, залежала не від українців, а політика масових репресій щодо поляків творилася не в Україні.

За Ризьким договором Польща окупувала 125,7 тис.кв.км західноукраїнських земель із населенням 10,2 млн. чоловік. Усі провідні кола міжвоєнної Польщі не визнавали прав українців на Західну Україну і різнилися між собою тільки щодо методів боротьби проти українського населення, але не щодо ворожого ставлення до нього. Особливість ситуації полягала в тому, що західні українці опинилися у складі Польщі всупереч своїй волі, а тому Польська держава поставала для них як окупант-загарбник. Із самого початку зобов'язання, які виникали з статті VII Ризького договору, польський уряд майже не виконував. Польські власті ввели на західноукраїнських землях режим національного і соціального поневолення. Необхідно зазначити й те, що на політику Польщі щодо українців певним чином впливав фактор її стосунків з Радянським Союзом, оскільки Україна лише в окремих епізодах розцінювалася Варшавою як рівноправний партнер. Існуючий постійний страх перед більшовицькою Москвою, побоювання за цілісність східних кордонів змушувало польські уряди вносити корективи у політику на західноукраїнських землях, тим паче, що польсько-українські взаємини після поразки національно-визвольних змагань були напруженими, а у половині 20-х, початку і другій половині 30-х років досягли небаченої гостроти.

Дисертант, зокрема, зазначає, що українське населення у Польщі міжвоєнного періоду перебувало у вигіднішому становищі, ніж українці та поляки на території Радянської України. Його не торкнулися штучні голодомори, колективізація і націоналізація, сталінські депортації та репресії.

У п'ятому розділі “Українське питання в радянсько-польських відносинах 1929 - серпень 1939 рр.” йде мова про місце та роль українського питання у зовнішній політиці Радянського Союзу і Польщі під час укладення радянсько-польського договору про ненапад і напередодні Другої світової війни.