Размещено на http://www.allbest.ru/

Луцька «Просвіта» (1918-1935 роки)

Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Зі здобуттям незалежності й завдяки утвердженню нашої державності виникла можливість відтворити в усій повноті історичну правду, збагнути і дослідити ті сторінки, про які наше суспільство або нічого не знало, або ж мало викривлене уявлення. Це стосується і діяльності «Просвіти». Пройшовши драматичний шлях розвитку, ця організація своєю подвижницькою працею заслужила гідне місце в українській історії. 1998 року громадськість відзначила 130-річчя від дня заснування «Просвіти».

Разом з тим аналіз праць з даної проблеми свідчить, що українська історіографія перебуває на початковому етапі теоретичного переосмислення сукупності проблем, пов'язаних із причинами виникнення, змістом і наслідками діяльності товариства «Просвіта». Тільки завдяки появі низки спеціальних наукових досліджень зможе викристалізуватись усебічне й об'єктивне розуміння ролі та місця цієї організації в українській історії 1918-1939 років, сприятиме відновленню повноти історичної пам'яті, поверненню духовних надбань, вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних більш як півстоліття, що дасть змогу активізувати процес сприйняття суспільством історичної спадщини.

Актуальність дисертації зумовлюється не лише внутрішніми науково-пізнавальними, але й зовнішніми, практично-політичними факторами. Розбудова Української держави, забезпечення її соціально-економічного поступу потребує покоління національних інтелектуалів, політиків, громадських діячів, що неможливо без вивчення історії діяльності культурно-просвітницьких організацій та їх складових.

Об'єкт дослiдження - Луцька «Просвiта» - програма, статутнi засади, структура, соцiальний, освiтнiй та вiковий склад, предмет - форми i методи дiяльностi у контекстi тогочасних суспiльно-полiтичних процесiв, роль у збереженнi нацiональної приналежностi українцiв Волинi, у розвитку їх культури.

Дисертацiя є складовою частиною наукових розробок з iсторiї культури Волині та навчальних програм iсторичного факультету Волинського державного унiверситету iменi Лесi Українки, зокрема планової госпрозрахункової теми «Минуле i сучасне Волинi».

Мета роботи - на основі переосмислення здобутків історіографії та вивчення архівних матеріалів, періодичних видань, спогадів визначити зміст, провідні напрями діяльності Луцької «Просвіти», основні етапи розвитку національної культурно-просвітницької організації.

Дисертантка поставила перед собою завдання дослідити:

- соцiально-полiтичнi та нацiонально-культурнi передумови становлення «Просвiти»;

- програму, статутнi засади, структуру та органiзацiйну будову товариства;

- форми, методи, етапи та напрями дiяльностi: культурно-просвiтницьку, театрально-мистецьку, кооперативну, релiгiйну, громадсько-полiтичну;

- ставлення полiтичних партiй та органiзацiй до товариства;

- полiтику державної влади щодо «Просвіти».

Хронологічні рамки роботи зумовлені тривалістю існування «Просвіти» у Луцькому повіті. Офіційно вона діяла з 1918 по 1932 рік, фактично ж продовжувала існувати до початку 1935 року. Окрім того, авторка аналізує ситуацію, що склалася в суспільно-громадському житті Волині після остаточної ліквідації Луцької організації.

Методологічні засади - принципи історичності та наукової об'єктивності, що базуються на пріоритеті документованих фактів. Дисертантка застосувала історико-порівняльний та комплексно-системний методи, що дали змогу вичленити складові елементи в діяльності Луцької «Просвіти» і глибше збагнути сутність цього явища.

Наукова новизна дисертації зумовлюється тим, що на підставі значної кількості вперше залучених до наукового обігу архівних джерел реконструйовано цілісну картину функціонування культурно-освітньої організації «Просвіта» в Луцькому повіті впродовж 1918-1935 років. Одержано нові відомості щодо чисельності членів товариства та вперше простежується динаміка його розвитку; уточнено дату закриття; обґрунтовано висновок про те, що ліквідація «Просвіти» була закономірністю, зважаючи на політику польської влади; переосмислено інформацію про вплив політичних структур на діяльність організації.

Вірогідність висновків, зроблених авторкою, ґрунтується на широкому обсязі й комплексному характері фактичного матеріалу, на критичному відборі і співставленні різнопланових джерел, на виборі відповідних методів і прийомів наукового дослідження, підпорядкованих розв'язанню, насамперед, теоретичних проблем та пізнавальних завдань, які стояли перед дисертанткою.

Практичне значення роботи полягає в тому, що вона сприяє подальшому формуванню нових підходів до аналізу діяльності товариства «Просвіта» у 20-30-х роках ХХ ст. Фактичний матеріал, теоретико-методологічні розробки, наведені у дослідженні, можуть бути корисними при підготовці узагальнюючих праць з новітньої історії України, історії української культури, історії діяльності Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Змiст дисертацiї апробовано на засiданнях кафедри iсторiї слов'янських народiв Волинського державного унiверситету iменi Лесi Українки, висвiтленно у виступах авторки на наукових конференцiях: «Рiвненськiй «Просвiтi» - 80» (Рiвне, 1997), «Просвiта» на Волинi, iсторiя i сучаснiсть» (Луцьк, 1998), - та в публікаціях iсторичного факультету ВДУ iменi Лесi Українки (Луцьк, 1999, 2000, 2001, 2002).

Структура роботи побудована за хронологiчно-проблемним принципом. Дисертація складається зi вступу, чотирьох роздiлiв основної частини, якi подiленi на 14 параграфiв, висновкiв, додаткiв i списку джерел та лiтератури (259 позицiй).

Основний змiст роботи

національний культурний просвіта товариство

У вступi обґрунтовано актуальнiсть теми, хронологiчнi рамки роботи, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання та методологiчнi принципи дослiдження, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертацiї.

У першому роздiлi - «Iсторiографiя та джерела» - охарактеризовано основнi етапи наукової розробки, джерельну базу проблеми.

Дiяльнiсть «Просвiти» вивчало кiлька поколiнь українських i зарубiжних iсторикiв. Однак у хронологiчному й особливо регiональному вiдношеннi вона вивчена неоднаковою мiрою. Досить велика i рiзноманiтна iсторiографiя про Галицьку «Просвiту», менша - про Волинську, i зовсiм незначна - про її функціонування в окремих мiсцевостях, що мали певну специфiку соцiально-економiчного i громадсько-полiтичного розвитку.

Можна видiлити п'ять основних напрямiв дослiдження iсторiї «Просвiти». До першого - належать працi засновникiв, керiвникiв та провiдних дiячiв товариства, головним чином Галицького: О. Барвiнського, I. Брика, А. Вахнянина, М. Галущинського, Є. Чикаленка, а також I. Белея, М. Лозинського, К. Левицького, К. Студинського. Про Луцьку «Просвiту» опублiкував монографiю I. Власовський. Автор - безпосереднiй учасник, органiзатор та керiвник товариства - охарактеризував просвiтянський рух у 20-х роках, оминувши його полiтичний аспект. У цих публiкацiях поєднувались елементи наукового дослiдження з мемуарними матеріалами. Згадані працi заклали пiдвалини для подальшого вивчення iсторiї «Просвiти».

Другий етап охоплює 20-30-тi роки, коли iсторiя «Просвiти» дослiджувалася, головним чином, на теренах захiдних земель України. За найбiльш вдалий i повний виклад iсторiї товариства можна вважати працю С. Перського [C. Шах] «Популярна iсторiя товариства «Просвiта», видану до 60-лiтнього ювiлею «Просвiти». В нiй висвiтлено деякi аспекти просвiтницької діяльності названої iнституцiї в Українi та за її межами.

Iсторики радянської доби характеризували «Просвiту», як буржуазно-нацiоналiстичну органiзацiю, у зв'язку з чим спецiально її не дослiджували. Вони розглядали її тiльки в контекстi боротьби Комунiстичної партiї Західної України за нейтралiзацiю впливу нацiоналiстичних партiй та органiзацiю робiтничо-селянської маси. Все ж у працях про соцiально-економiчну та нацiонально-полiтичну ситуацiю в Захiднiй Українi мiжвоєнного перiоду тiєю чи iншою мiрою висвiтлювалася полiтика польського уряду щодо дiяльностi культурно-освiтнiх установ, а отже, й «Просвiти» (С. Макарчук, Ю. Сливка та iн.).

Ученi з української дiаспори чимало зробили для поглибленого висвiтлення iсторiї «Просвiти». З нагоди 90-х роковин створення товариства у Фiладельфiї видано книжку В. Дорошенка «Просвiта», її заснування i праця». Автор охарактеризував внесок товариства у суспiльно-полiтичний та культурно-освiтнiй рух. А. Качор у книзi «Роля «Просвiти» в економiчному розвитку Захiдної України» звернув увагу на розгортання визвольного руху та спiвпрацю «Просвiти» з господарськими iнституцiями.

До 100-річчя «Просвiти» вийшла у свiт книга «Нарис iсторiї Матiрного товариства i огляд просвiтнiх товариств у Канадi». Головний змiст працi становить передрук «Популярної iсторiї Матiрного товариства «Просвiта» у Львовi» С. Перського, доповнений «Коротким нарисом iсторiї Матiрного товариства «Просвiта» за 1932-1939 рр.», який пiдготував С. Волинець та «Оглядом просвiтнiх товариств у Канаді» А. Господина.

Певна iнформацiя про розвиток «Просвiти», зокрема Луцької, мiститься у «Лiтописi Волинi», який протягом сорока рокiв видається Iнститутом дослiдiв Волинi у Вiннiпезi.

У статтi В. Янiва «Просвiта», як вияв соцiальних спрямувань українського народу», опублiкованiй у Мюнхенi 1970 року, дано порiвняльну характеристику «Просвiти» з iншими громадськими органiзацiями, вiдзначено всенародний характер її працi. Господарсько-економiчнi питання дiяльностi товариства вмiщено в роботах I. Витановича, Д. Пiснячевського та iн.

У кiлькох статтях «Енциклопедiї Українознавства» про «Просвiту» висвiтлюються рiзнi аспекти її функцiонування, подаються бiографiчнi нариси про визначних дiячiв Луцького товариства - В. Авраменка, I. Бондарука, I. Власовського, Г. Гладкого, О. Левчанiвську та iн. В «Енциклопедiї…» трапляються неточностi. На картi осередкiв товариства 1935-1939 років ідеться про просвiтянськi фiлiї у Луцькому повiтi, насправдi протягом 1932-1934 рокiв вони були лiквiдованi.

Польськi дослiдники 1950-1970-х рокiв тенденцiйно характеризували польсько-українськi відносини, зокрема діяльність «Просвiти». Iнформативно-довiдниковий матерiал про розвиток українських громадських органiзацiй мiститься в книгах С. Мiкулiча, В. Серчика. У 1980-х роках М. Папежинська-Турек зробила спробу проаналiзувати українське питання в полiтичному, соцiальному, релiгiйному аспектах, відобразила становлення українських нацiональних установ. Проблеми урядової полiтики, польсько-українські вiдносини висвітлені в працях А. Айненкеля та Т. Ольшанського. Просвiтницьким органiзацiям присвяченi монографiї М. Iванiцкого та С. Маусберга. Полiтицi воєводи Г. Юзевського та історії Безпартiйного блоку, до якого входили члени Луцької «Просвiти», досить грунтовно вiдображенi у книгах А. Хойновського, а спiввiдношення демографiчних проблем з розвитком нацiональної свiдомостi українцiв Волинi проаналiзованi В. Менджецьким. Значним внеском у розширення знань про мiжвоєнну Волинь є монографiя Я. Кенсiка. Автор дослiдив полiтичну ситуацiю, мiжнацiональнi вiдносини в краї, охарактеризував методи роботи Волинського воєводи Г. Юзевського.

Особливої уваги заслуговує доробок польського iсторика З. Запоровського про Волинське українське об'єднання (ВУО). Праця цiкава тим, що в нiй висвiтлено не тiльки iсторiю об'єднання, але й роль цiєї органiзацiї в лiквiдацiї «Просвiти».

Пiсля проголошення незалежностi України розпочалось усестороннє дослiдження основних етапiв та аспектiв історії «Просвiти». Так до 125-лiтнього ювiлею заснування товариства було опублiковано статті О. Германа i В. Гринчуцького, Ж. Ковби, О. Коновця, О. Лiгастової i С. Бiлоконя, А. Москаленко, I. Яцкевича, а також колективний доробок «Нарис iсторiї «Просвiти» за редакцiєю Р. Iваничука - науково-популярне видання для широкого кола читачiв.

«Нарис iсторiї «Просвiти» започаткував «Популярну енциклопедiю «Просвiти». Робота цiкава, головним чином, тим, що мiстить бiографiчнi відомості керiвникiв та визначних дiячiв товариства, багато iнших довiдкових матерiалiв. Проте статтi названої праці, маючи цiнне пiзнавальне i практичне значення, глибокого аналiзу дiяльностi «Просвiт» не дають, ідеться фактично про товариство у Схiднiй Галичинi.

З урахуванням кардинальних змiн у життi українського народу та процесу заповнення «бiлих плям» його iсторiї, проблему становлення та розвитку українських громадських iнституцiй висвiтлено в матерiалах дослiджень, якi з'явились у 90-х роках це стосується наукових робiт М. Кучерепи, який проаналiзував основи «волинської полiтики» Г. Юзевського щодо нацiональних установ, у тому числi й «Просвiт» на Волинi. Сюди ж належать i наукові розробки Р. Давидюк, яка, вивчаючи дiяльнiсть ВУО, наголошувала, що його культурно-освiтнi осередки так i не змогли повноцiнно замiнити лiквiдованi «Просвiти». В. Борщевич, характеризуючи роль товариства в процесi українiзацiї Православної церкви, дiйшов висновку, що найбiльший внесок в оздоровлення духовного життя краю у 20-х на початку 30-х рокiв зробила саме «Просвiта». Становленню та розвитку культурно-освiтнiх та музичних органiзацiй Волинi присвяченi праці С. Пономаренко та П. Шиманського. Зокрема, С. Пономаренко зазначала, що перше мiсце серед культурно-освiтнiх органiзацiй Волинi у мiжвоєнний перiод за суспiльною вагомістю i результативнiстю належало «Просвiтi».

З iсторичної лiтератури новiтнього перiоду на особливу увагу заслуговує праця Б. Савчука «Волинська «Просвiта». Його дослiдження, що безпосередньо стосується нашої теми, пiдготовлене на матерiалах архiвiв Волинської, Рiвненської та Львiвської областей. У ньому висвiтлюється iсторiя товариства вiд часу створення до сьогоднiшнiх днiв, розкриваються органiзацiйнi засади та напрями дiяльностi «Просвiти», але її розвиток у Луцькому повiтi розглядається у цiй працi фрагментарно на тлi подiй, що вiдбувались у всiх товариствах. У цiй книзі подано загальну оцiнку та здобутки «Просвiт» на Волинi.

Про роль Луцької «Просвiти» у створеннi українського театру в мiстi йдеться у статтях М. Миць «Iсторiя Волинського театру» та С. Гаврилюк, М. Кiлчук «З iсторiї Волинського театру», в них подано також відомості про існування аматорських просвiтянських гурткiв. Цiкавими щодо висвiтлення історії товариства у 20-30-х роках є публiкацiї В. Бубнюка, М. Онофрійчука, П.П'ясецького та ін. Особливої уваги заслуговують дослiдження, присвяченнi вiдомим громадським та просвiтницьким дiячам - I. Власовському, П. Голубовичу, М. Левицькому, В. Островському та iн.

Отже, iсторiя «Просвiти» привертає все більшу увагу вiтчизняних та зарубiжних дослiдникiв, що засвiдчує актуальнiсть цiєї проблеми та необхiднiсть ґрунтовного дослiдження її регiональних органiзацiй, зокрема Луцької.

Джерельну базу роботи становлять архiвнi, насамперед неопублiкованi, а також опублiкованi матерiали i документи, перiодика та спогади членів «Просвіти».

Основний масив джерел зберiгається у Державному архiві Волинської областi у таких фондах: «Луцьке повiтове староство» (ф. 36), «Волинське воєводське управлiння» (ф. 46), «Луцьке повiтове товариство «Просвiта» (ф. 54); в Державному архiві Рiвненської областi використовувався фонд «Рiвненське повiтове староство» (ф. 30); у Вiддiлі рукописiв Львiвської наукової бiблiотеки iменi В. Стефаника - фонд «Просвiта» (ф. 122); в Центральному державному iсторичному архiві м. Львова - фонди «Просвiта» (ф. 348), «Григорiя Степури» (ф. 760). Серед цих архiвних матерiалiв переважають протоколи та стенограми, з'їздiв i керівних органiв товариства, iнструкцiї та розпорядження, що регламентували окремi аспекти працi, звiти первинних осередкiв про роботу, статистичнi данi про кiлькiсний i якiсний склад членiв органiзацiї, листування тощо.

Про життя нацiональних меншин, полiтичну ситуацiю i розвиток культурно-просвiтницьких органiзацiй чимало документiв міститься в Архiвi нових актiв Республiки Польща - фонди «Prezydium Rady Ministrуw» (sygn. 56), «КPZU» (sygn. 165) та «Urz№d Wojewуdzki Woіyсski» (sygn. 277).

Особливо цінними є програмнi документи товариства, звiти фiлiй, заяви i вiдозви, програми культурно-просвiтницьких заходiв та заяви на їх проведення тощо. Але й вони не завжди вiдображають реальний стан речей з огляду на те, що вся документацiя ретельно переглядалася польською адмiнiстрацiєю i найменша необережнiсть використовувалася проти просвiтян; чимало заходiв замовчувалось, а тогочасна українська перiодика є одним iз маловивчених джерел, оскiльки донедавна містились у спецфондах. Тому бiльшiсть її матерiалiв уперше залучається до наукового обiгу.

У джерелознавчому планi перiодична преса розглядається подвiйно: як iнформацiя i як матерiал для характеристики друкованого органу - виразника певних суспiльно-полiтичних течiй. Значний iнтерес становлять масовi щоденнi газети «Громада» (Луцьк), «Наше життя» (Холм), «Українська нива» (Луцьк), у яких друкувалися матеріали просвітян, відомих громадсько-культурних дiячiв Г. Гладкого, С. Говдiя-Авдiєнко, В. Островського та iн.; а також польськомовнi часописи «Џiemia Woіyсska», «Џycie Woіynia», вони репрезентували позицiю урядових кiл щодо просвiтянського руху в краї. У цих виданнях значна увага придiлялась існуванню єдиної легальної української нацiонально-суспiльної установи - товариству «Просвiта». На сторiнках тогочасної преси знаходимо докладне висвiтлення роботи фiлiй Луцької «Просвiти» та її секцiй: музично-драматичної, культурно-органiзацiйної тощо.

Цікавими є календарi-альманахи, що видавалися Матiрним товариством у Львовi - «Народня Просвiта», де, окрiм загальних публiкацiй, вмiщувалась iнформацiя про дiяльнiсть регiональних інституцій. Із 1923 року тут публiкувалися звiти про просвiтянськi органiзацiї Луцького повiту.

Багатством документального матерiалу й описом подiй та людських постатей серед спогадiв вирiзняються «Спомин про Луцьку повiтову «Просвiту» протоiєрея С. Говдiя, який довгий час був бiблiотекарем та «господарем» Луцького товариства. Привертають увагу i спогади I. Левчанiвської про батькiв, а також оповiдi про долю просвiтянської родини вiдомої на Волинi збирачки фольклору А. Голентюк. Своєрідними є спогади викладачiв та учнiв Луцької української гiмназiї, яка тривалий час була пiд опiкою «Просвiти». Вiдомий на Волинi шевченкознавець та активний учасник фiлiї «Просвiти» в с. Буянях М. Куделя у книзi «Кобзар у моєму життi» ділиться своїми спогадами про перебування у товаристві.

Оригінальна iнформацiя мiститься у збiрниках документiв та матерiалiв - «Луцьку 900. 1085-1985», «Просвiта: iсторiя та сучаснiсть (1868-1998)» та «Волинська «Просвiта»: минуле i сучасне», в яких частково вiдображено становлення та розвиток Луцького товариства.

Наявний джерельний матерiал дає можливiсть вiдтворити головнi напрями дiяльностi Луцької «Просвiти» у мiжвоєнний перiод.

У другому роздiлi - «Органiзацiя та принципи життя «Просвiти» - з'ясовано нацiонально-полiтичнi обставини її виникнення та етапи органiзацiйно-структурного становлення.

Створення Луцької «Просвiти» припадає на перiод визвольних змагань і державного будiвництва в Українi. Вона була зареєстрована 17 вересня 1918 року Житомирським окружним судом. Це перша достовiрна та документально зафiксована згадка. Документи перших органiзацiйних зборiв товариства, як i дiловодство 1918-1919 рокiв, не збереглися.

Згідно зі Статутом, мета «Просвiти» - «ширення освiти i нацiональної свiдомостi серед українського народу та ознайомлення його зi здобутками рiдної культури, що витворювалась на протязi iсторiї України (український архiтектурний стиль, нацiональна одежа, домова утварь i iн.)». Статутнi засади постiйно вдосконалювались, але в головному не змiнювали суть дiяльностi товариства, а тiльки, залежно вiд соцiально-полiтичної ситуацiї чiткiше її окреслювали, визначали новi прiоритети шляхом створення структурних секцiй, зокрема «Бюро правних порад». Це сприяло реалiзацiї головних цiлей та залученню до працi широкого загалу.

1920 року ухвалою Ради «Просвiти» було затверджено «Iнструкцiю внутрiшнього життя фiлiй», унаслiдок чого товариство перетворювалось у двоступеневу органiзацiю. На з'їздi представникiв усiх фiлiй 30 листопада 1924 року було схвалено «План дiяльностi повiтової «Просвiти» i її фiлiй». Сiльськi фiлiї подiлялися на три категорiї, бiльше половини фiлiй з рiзною iнтенсивнiстю вели просвiтницьку роботу. Систематичну роботу проводили тiльки 15-17% фiлiй, вони мали власнi бiблiотеки, тут дiяли хори, драмгуртки й часто поширювали свою працю на сусiднi села. Чимало фiлiй - 15-20% - були малоактивними, не виписували часописiв та не мали бiблiотек. Мiсцева влада їх часто закривала, але за сприяння нацiонально-свiдомих елементiв вони iнодi вiдновлювалися. З 1918 року було вiдкрито 193 та поновлювали роботу 31 фiлiя «Просвiти».

Кiлькiсть членiв товариства у фiлiях була рiзною. У 1925 роцi всiх членiв «Просвiти» нараховувалося 1205, у 1926-1174, 1928-1516. На час заборони у 1932 роцi осередки товариства мали понад три тисячi осiб, а згiдно з офiцiйними даними у Луцькому повiтi проживало 160 тисяч українцiв; отож, кiлькiсть просвiтян становила 2%. Зрозумiло, що вiдсоток просвiтян у середовищi дорослого населення був значно вищий. У громадському життi чоловiки були бiльш активними. В середньому тiльки кожна тринадцята жiнка була членом товариства. Основну частку просвiтян складало селянство у вiцi до 25 рокiв.

Рiзноманiтна робота у «Просвiтi» проводилася здебiльшого без фiнансово-матерiального заохочення. За Статутом, кожна секцiя подавала Радi товариства щотижневi протоколи i кожного мiсяця - грошовий звiт. Окрiм органiзацiйної секції, всi iншi мали певний прибуток i сплачували 5% у казну «Просвiти». Кошти товариства складалися з вступних i членських внескiв, вiд доходу з вистав, концертiв, лекцiй, бiблiотек. Для покращення фiнансового становища просвітяни проводили публiчне збирання пожертв, якi йшли на будiвництво домiвок, обладнання театральних залiв тощо. Проте такi заходи часто не давали бажаних результатiв, бо влада чинила рiзнi адмiнiстративнi перешкоди, а головне - злиденне населення заощаджувало грошi на особистi потреби. Тому бюджети сiльських фiлiй були зовсiм мiзерними, здебiльшого 150-200 злотих, яких ледве вистачало на оплату оренди примiщення та придбання найнеобхiднiшого приладдя i часописiв для читалень. Усе ж громадська жертовнiсть була чи не головним засобом одержання коштiв. Найбiльш розповсюдженими були пожертви на Рiздвянi свята, шевченкiвськi днi i т.iн.

У бiльшостi фiлiй товариства не було власного примiщення, що створювало чималi перешкоди в працi. «Просвiта» у Луцьку теж не мала власного будинку. 8 травня 1921 року Загальнi збори ухвалили заснувати фонд на придбання просвiтянських будинкiв. У звiтах фiлiй постiйно йшлося про їх потребу, адже вони мiстились у приватних, малопридатних хатнiх кiмнатах просвiтян, якi могли служити бiблiотеками та читальнями. Але й таке примiщення було нелегко знайти: люди, боячись полiцiї, неохоче здавали примiщення для «Просвiти». Для побудови власних просвiтянських будинкiв фiлiї сiл Боровичi, Голешiв, Лаврiв, Цумань та Чарукiв придбали землю. Проте будiвництво не вдалося завершити через вiдсутнiсть фiнансiв та перешкоди з боку влади. На час закриття лише фiлiя с. Рудки Козинської мала власне примiщення.

Господарська дiяльнiсть була найслабшою дiлянкою роботи «Просвiти». За весь час iснування вона не мала обладнаних театральних залiв, читалень, бiблiотек. Станом на 11 вересня 1932 року майно Луцької «Просвіти» було оцінене у 1757 злотих 95 грошей. Окрім того, внаслідок пожеж у деяких філіях знищено майна на 525 злотих 90 грошей. Вiдсутнiсть коштiв перешкоджала Радi товариства систематично проводити Загальнi збори, органiзацiйнi та благодiйнi заходи, налагоджувати зв'язок з фiлiями, заснувати власне видавництво.

У третьому роздiлi - «Головнi напрями дiяльностi» окреслено форми i методи культурно-освiтньої роботи товариства, роль у консолiдацiї нацiонально-патрiотичних сил, у збереженнi й розвитку духовних почуттiв українцiв Волинi.

Усупереч мiжнародним зобов'язанням та власнiй Конституцiї, уряд Польщi насильно ополячував українцiв, головним чином, за допомогою полiтики в галузi шкiльництва. Населення Волинi мало чи не найвищий рiвень неграмотності в Європi. На початку 20-х рокiв близько 80% українського населення тут було неписьменним, тому з перших днiв свого iснування товариство розгорнуло активну дiяльнiсть у цiй царинi. Саме тут найбiльш чiтко простежується еволюцiя i поетапнiсть «Просвiти» в удосконаленнi форм i методiв її дiяльностi: вiд лiквiдацiї неписьменностi - до створення власними силами шкiл i гiмназiй; вiд спiвпрацi з урядом - до повної конфронтацiї у випадках зловживання владою щодо вiдкриття українських шкiл, заборони навчання українською мовою, утиску i приниження вчителiв-українцiв тощо.

Адже, надаючи формальне право щодо розвитку позашкiльної освiти, польська влада водночас орiєнтувала свої виконавчi органи на мiсцях здiйснювати лiквiдацiю неписьменностi лише польською мовою. На курсах для неграмотних селян при фiлiях «Просвiти» заборонялося викладати українську мову, українську iсторiю та географiю, мати настiннi карти тощо.

Завдяки старанням «Просвiти» та її комiсiї з лiквiдацiї безграмотності вже до середини 20-х рокiв на територiї повiту дiяли курси для неписьменних, якi проводили вчителi, агрономи, службовцi, священнослужителi, учнi гiмназiї - всi, хто мав будь-якi навички освiтянської роботи i розумiв справжню цінність цiєї надзвичайно важливої для самозбереження нацiї справи. Вiдповiдно до постанов Мiнiстерства освiти, для цього дозволялося використовувати шкiльнi примiщення, обiцялася матерiальна пiдтримка, вчительство закликали до безкорисливої працi. Однак на практицi все вiдбувалося по-iншому. Бiльше того, залучення українських учителiв до проведення таких курсiв ставало пiдставою для закриття останнiх. У 1925-1927 роках курси для неписьменних припинили свою дiяльнiсть.

Товариство вело безкомпромiсну боротьбу iз шкiльним iнспекторатом за українську школу. Вже в 1920 роцi Луцька «Просвiта» звернулася до шкiльної влади з проханням поставити «на чолi української освiти на Волинi освiчену людину з українцiв», завдяки чому було дано дозвiл окремим учителям, якi володiють українською мовою, проводити навчання в школах. Досить гостро ставилося питання про стан української початкової та середньої школи на з'їздi представникiв культурно-освiтнiх органiзацiй Волинi, що проходив у Луцьку 8 червня 1922 року. Делегати з'їзду були єдинi в тому, що «цiлковитий розвал i систематичне нищення нижчої i середньої української школи є виключно наслiдком свiдомої антиукраїнської полiтики польської шкiльної влади».

З року в рiк «Просвiта» все більше приділяла увагу справі опiки над школою, викликаючи iнтерес до неї серед усiх верств українського населення i примушуючи владнi структури йти на певнi уступки. Проте значнi змiни в характерi освiтньої дiяльностi настали iз упровадженням закону про шкiльництво вiд 31 липня 1924 року, вiдомого як «закон Грабського». Цей закон визначав органiзацiйнi засади шкiльництва для нацiональних меншин аж до кiнця мiжвоєнного перiоду. По сутi, положення закону про мову навчання в школах, якi мав розв'язати плебiсцит серед батькiв, дiти яких вiдвiдували школу, стали пiдставою для лiквiдацiї мережi українських шкiл i забезпечення так званої «польськостi». Шкiльна акцiя польської влади - утраквiзм (шкiльна двомовнiсть) - викликала серйозне незадоволення української громади, передусім, у тiй частинi закону, де запроваджувався термiн «руський», «русинський» щодо української мови. Це ще бiльше загострило українсько-польськi вiдносини в справi українiзацiї шкiльництва.

8 березня 1925 року Луцька «Просвiта» прийняла постанову з конкретною програмою дiй щодо проведення «шкiльного плебiсциту», звертаючись до українських громад, «щоби в боротьбi за новi права на свою школу використало до подробиць цей незадовiльняючий i вузький закон». Заклик товариства знайшов широкий вiдгук серед населення, але на перешкодi заповненню декларацiй стало адмiністративне свавiлля. Зокрема, у Луцьку шкiльний iнспектор вiдмовився приймати декларацiї. Незважаючи на всi перепони, за допомогою активiстiв та iнструкторiв люди заповнювали шкiльнi декларацiї, зверталися з листами до владних структур, друкували свої звернення на сторiнках мiсцевої преси, хоча плебiсцит 1925 року, якi i наступнi, не дав бажаних наслiдкiв i фактично довершив знищення українського шкiльництва.

«Просвiтою» були охопленi всi основнi напрями масового просвiтництва, наголос робився на консолiдацiї на власнi духовнi сили нацiї для протистояння асимiляцiйному наступу, тому актуальною була справа самоосвiти населення. Ще 8 травня 1921 року Рада Луцької «Просвiти» прийняла рiшення про створення власної бiблiотеки. А до середини 20-х рокiв бiблiотеки та читальнi дiяли практично у всiх фiлiях товариства - найбiльшими були бiблiотеки у фiлiях сiл Лаврiв (700 примiрникiв), Жидичин (600), Цумань (300), Рованцi (280). Станом на 1 липня 1928 року в 57 фiлiях налiчувалося 7430 книг, зокрема в Луцьку - 1087 примiрникiв, а на день закриття - понад три тисячі цінних книг.

Фонди просвiтянських бiблiотек були досить рiзноманiтними за тематикою, тут переважали твори українських письменникiв, громадських дiячiв, учених та iсторикiв, зокрема П. Мирного, Лесi Українки, Т. Шевченка. А також книги - «Борцi за правду», «Син України», «Українська державнiсть». Починаючи iз середини 20-х рокiв, посилилась тенденцiя до формування сiльських бiблiотек лiтературою з рiзних галузей знань. Найбiльшим попитом користувались серiї «Бiблiотека рiдної мови», «Знання», «Самоосвiта», «Учiтесь, брати мої».

Щоб задовольнити попит на книгу, запроваджувалися рiзнi форми бiблiотечного обслуговування, особливо дiєвими стали так званi «мандрiвнi бiблiотеки», якi мали вiд 10 до 50-60 книг, «кочували» вiд фiлiї до фiлiї. Поповнювалися бiблiотеки i перiодикою, обов'язковою для всiх була передплата журналiв «Дзвiночок», «Життя та знання» і «Самоосвiта». Газету «Українська громада» передплачували 30-35% фiлiй, «Наше життя» - 25-30%, «Українська нива» - 20%, а також галицькi видання «Дiло», «Наше слово», «Новий час» - по 10%, популярними були журнали «Господарсько-кооперативний часопис», «Рiдна школа», «Сiльський господар», «Тризуб» та iн.

За сприяння «Просвiти» у травнi 1921 року було створено книгарню «Нива», яка практично вирiшила питання постачання українських пiдручникiв та поширення української книги в повiтi i заснування бiблiотек. Активiзацiя книгарського руху, вiдкриття нових бiблiотек i читалень, поповнення їх новими надходженнями української лiтератури сприяли кiлькiсному зростанню читачiв як серед мiського, так i, що особливо важливо, серед сiльського населення. Адже сам факт збільшення в бiблiотеках фiлiй кiлькостi художньої, суспiльно-полiтичної та сiльськогосподарської лiтератури засвiдчував нове явище у формуваннi психологiї тогочасного селянина, його прагнення до самоосвiти, духовного й професiйного зростання.

У вирiшеннi тих чи iнших соцiальних проблем громадськостi товариство активно використовувало будь-яку можливiсть масових зiбрань - сходи, збори, концерти та вистави, традицiйнi вечорницi, церковнi вiдправи, народнi забави (наприклад Рiздвянi свята). У сферу його дiяльностi входило органiзацiя рiзних свят, вечорiв, «академiй» iз нагоди вшанування пам'ятi нацiональних героїв, художнiх генiїв, вiдзначення видатних iсторичних подiй. Щорiчнi шевченкiвськi днi проходили з великою урочистiстю, у переповнених залах. Окрiм того, органiзовувалися також iншi просвiтянськi свята: 28 травня - роковини I. Франка, 15 червня - роковини М. Драгоманова, 14 липня - свято хрещення України, 1 жовтня - свято книги i 8 грудня - свято «Просвiти». Просвiтянськi фiлiї влаштовували вечори в основному в помешканнях окремих громадян, у школах, пристосованих примiщеннях, а влiтку - пiд вiдкритим небом.

Складовою частиною цих урочистостей стало театральне та хорове виконавство. У серединi 20-х рокiв розпочався рух за органiзацiю просвiтянських хорiв. Кожна третя фiлiя мала власний хор. Учасники хору виконували пiснi на музику композиторiв Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Лисенка. Це пояснювалося не тiльки любов'ю волинян до пiснi, але й тим, що ця справа не потребувала коштiв. Сiльськi колективи в основному нараховували 20-25 чоловiк, але були й великi, що складалися з 80-90 чоловiк, зокрема у с. Цумань. Головним завданням хорових колективiв була пропаганда кращих зразкiв народної та професiйної музики. Численнi диригентськi курси та хоровi конкурси вивели хорову культуру за межi аматорства, заклали фундамент виконавської та освiтянської професiоналiзацiї.

Як допомiжнi виконавськi «одиницi» виникали при хорах iнструментальнi колективи. У м. Рожищах та м. Олицi iснували струннi оркестри, в с. Жидичин - духовий оркестр. Поява рiзноманiтних iнструментальних колективiв, розвиток сольного виконавства забезпечили просування вперед й iнших аспектiв музичної культури.

Театральне мистецтво було доступним та популярним засобом нацiонально-громадського та морального виховання, тому театрально-аматорська робота стала однiєю з поширених та важливих напрямiв дiяльностi «Просвiти». Найбiльшi театральнi гуртки були в м. Торчинi та селах Воютин, Жидичин, Колки. Аматорськi гуртки iснували i в iнших селах повiту. У 1925 роцi ними було дано 157 вистав, у 1926 - 33, 1927 - 156, 1928 - 238. Практично кожен гурток щороку влаштовував 4-6 вистав. Репертуар складався з творiв українських авторiв - Г. Квiтки-Основ'яненка, О. Кобця, I. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, Лесi Українки, I. Франка, Т. Шевченка, С. Черкасенка, Л. Яновської та iн.

Виразниками культурно-мистецького пiднесення стали корифей української хореографiї В. Авраменко, театральний дiяч М. Певний, бандуристи Г. Бiлогуб, Д. Гонта, К. Мiсевич, Д. Щербина, випускник Празької консерваторiї Р. Савицький, танцюристи О. Бахов, М. Подригуля, актриса Н. Гордiєвська, спiваки Л. Бабiюк, О. Полiщук, режисер Д. Сiдих, актор i режисер М. Орел-Степняк.

Пiднесення нацiональної свiдомостi волинян у 20-30-х роках ХХ столiття знаходило вияв у духовному самоутвердженнi. Народна стихiя потребувала рiдної Церкви, соборностi її устрою, зрозумiлої мови богослужiння, пастирського ставлення з боку отцiв духовних. Цi прагнення наштовхнулися на особливий спротив польської влади. Адже католицька церква виступала важливим знаряддям денацiоналiзацiї українцiв. Уряд закривав некатолицькi культовi установи або перетворював їх на костьоли. Одразу пiсля вiйни було закрито 111 церков, знищено - 50, а 150 - перетворено на костьоли. Погроми православних приходiв стали масовим явищем. Так, до 1924 року було забрано вiд православних 500 церков i близько 20 тисяч гектарiв церковної землi з господарськими будiвлями. Подiбними дiями польська адмiнiстрацiя прагнула збiльшити кiлькiсть римо-католикiв. За офiцiйними даними польської статистики, питома вага вiруючих католицької церкви серед жителiв Волинського воєводства збiльшилася з 11,5% у 1921 роцi до 15,7% у 1931 роцi. За статистикою Луцької єпископської курiї, католицьку вiру щорiчно приймало близько 3400 вiруючих.

Полонiзацiя церкви пiдштовхнула українських дiячiв i православних вiруючих до боротьби за українiзацiю церкви на Волинi. Першим прикладом впливу «Просвiти» на церковне життя можна вважати звернення в травнi 1920 року Ради товариства до єпископа Крем'янецького Дiонисiя в справi українiзацiї Братської церкви. «Настав час, - зазначалося в листi, - коли можна i негайно треба створити Українську Нацiональну Церкву». Висловлювалися побажання про впровадження служби Божої та виголошення проповiдей українською мовою. Пiд тиском української громадськостi, органiзованої осередками «Просвiти», 3 вересня 1924 року Священний Синод Православної церкви у Польщi прийняв рiшення про часткове запровадження української мови у функцiонування церкви. Однак ухвала впроваджувалась у життя досить повiльно, iгнорувалася церковною iєрархiєю. «На мовi базарнiй службу Божу вiдправляти не буду,» - говорили священики. Тому нерiдко в парафiях виникали конфлiкти, як це було в селах Гнiдава, Лаврiв, Рованцi, Романiв, Хорлупи. Та завдяки наполегливiй боротьбі просвiтян почала зростати кiлькiсть православних храмiв, у яких богослужiння проводилося українською мовою. Цьому сприяв Церковний з'їзд 1927 року. Тодi при товариствi виникли церковнi комiтети. Завдяки їхнiм зусиллям на Волинi до 1935 року було українiзовано 108 парафiй з 680, у 126 храмах українська мова як лiтургiйна використовувалася частково. Повнiстю перейшли на українську мову богослужiння в селах Вишкiв, Городище, Жидичин, Лаврiв, Пожарки, у мiстечку Кiверцi.

Характеристика дiяльностi товариства буде неповною без врахування його дiяльностi в сферi кооперацiї, адже саме вона започаткувала i поширювала кооперативний рух, органiзовувала кооперативнi крамницi, позичковi каси та зерносховища, де селяни мали можливiсть придбати за доступними цiнами необхiднi товари, позичити грошi, зерно.

Напередоднi Першої свiтової вiйни було закладено теоретичнi та органiзацiйнi пiдвалини для розвитку кооперацiї, сформувалася густа мережа кооперативних спiлок на Галичинi, створених за сприяння Матiрного товариства. Пiсля Першої свiтової вiйни i нацiонально-визвольних змагань на захiдноукраїнських землях 1917-1921 років кооперативнi органiзацiї, як i все народне господарство, зазнали значних втрат. Окрiм того, польський уряд, не будучи впевненим у тривалостi своєї влади на Захiднiй Українi та вiдчуваючи значний спротив мiсцевого населення, спочатку досить стримано i невизначено проводив свою економiчну полiтику щодо новоприєднаних «схiдних окраїн». Тому кооперацiя, в якiй була чи не найбiльша у цей час потреба, не мала умов для iнтенсивного розвитку вiдразу пiсля закiнчення вiйни. Це можна пояснити розладом фiнансової системи Польської держави i високим рiвнем iнфляцiї. Пiсля проведення грошової реформи i забезпечення у серединi 20-х рокiв бiльш сталої валюти вона набула значно iнтенсивного розвитку.

Із приходом до влади у 1923 роцi «ендекiв» змiнюється i курс урядової полiтики щодо економiчного розвитку цих земель. Основою прийнятої економiчної концепції було гальмування розвитку «схiдних кресiв» i перетворення їх в аграрно-сировинний додаток до бiльш розвинутих промислових районiв Польщi. В руслi такої полiтики польський уряд протягом першої половини 20-х рокiв рiзко обмежив, а в багатьох випадках i зовсiм припинив кредитування промислових пiдприємств на Захiднiй Українi, насамперед українських кооперативних установ. Щодо Волинi, то її промисловiсть фактично до кiнця 20-х рокiв не отримувала державних iнвестицiї. Практично вся торгiвля, промисловiсть, державна адмiнiстрацiя були в руках чужоземцiв.

Основними видами кооперацiї, якi впроваджувала у життя «Просвiта», були ощадно-позичковi каси та кооперативнi банки. Це пояснюється тим, що населення Волинi в основному займалося сiльським господарством i лише 7% було зайнято у промисловостi. Тому пiсля проведення реорганiзацiї аграрного устрою найбiльшого розмаху тут набуває iдея створення кредитної кооперацiя.

Капiтал кооперативних спiлок складався з паїв їхнiх членiв та з ощадних вкладень населення. Основну частину пайовикiв i вкладникiв у кредитних кооперацiях становили селяни. 29 жовтня 1920 року на першiй сесiї польського Сейму було прийнято кооперативний закон, який мав сприяти розвитковi кооперацiї, гарантувати основнi демократичнi принципи у цiй сферi. При Мiнiстерствi фiнансiв було створено державну кооперативну раду iз представникiв нацiональних i регiональних кооперативних союзiв, яка мала органiзовувати i координувати дiяльнiсть мережi кооперативних союзiв.

На Загальних зборах членiв товариства 1-2 лютого 1922 року прозвучали думки про заснування кооперативiв, а 21 сiчня 1923 року вiдкрився кооператив «Спiлка». 5 жовтня 1924 року створюється «Український Кооперативний Банк у Луцьку» («Українабанк»). Цей банк надавав коротко- i середньотермiновi позики жителям навколишнiх сiл. Документальною основою для надання позики був вексель. Кооперативнi спiлки органiзовувалися на засадах добровiльностi, охоплювали широкi верстви сiльського населення, яке найбiльше вiдчувало потребу в цьому, тобто дрiбних товаровиробникiв, i служили справi захисту їх економiчних iнтересiв. Так, у 1929 роцi на теренi Луцького повiту за допомогою «Просвiти» працювали кооперативи «Рідна праця» та «Сільський господар» (с. Боровичі), «Спілка» (с. Борохів), «Нове село» (с.Білосток), «Сільський господар» та споживчий кооператив «Селянська спілка» (с. Боголюби), «Добрий сіяч» (с. Воротнів), «Сільський господар» (села Крупа, Озерце), «Сільський господар», «Надія», «Народна торгівля» (м. Олика), «Сільський господар» (с.Пілганів), «Сільський господар» (с. Рудка-Козинська), «Українська правда» (с. Романів), «Поміч» (с. Скурче) та ін., усього - 54 органiзацiї.

Отже, кооперацiя посiла важливе мiсце у господарському життi українцiв повiту у мiжвоєнний перiод. Нестача державних коштiв, високi кредитнi ставки лихварiв пiдносили роль i значення кооперативних спiлок у процесi пiслявоєнної вiдбудови та наступної реорганiзацiї господарства. Основним завданням кредитної кооперацiї було надання фiнансової допомоги сiльським товаровиробникам шляхом кредитування. У цьому планi дiяльнiсть кредитних спiлок мала важливе позитивне значення. Крiм суто економiчних, кооперацiя виконувала інші важливi функцiї - виховувала у населення такi якостi, як ощадливiсть, пiдприємливiсть, чеснiсть, почуття християнської любовi до ближнього, сприяла економiчній освiченостi населення.

У четвертому роздiлi - «Боротьба полiтичних партiй та влади за вплив на «Просвiту» - досліджується процес інтеграції просвітянського руху в суспільно-політичну сферу, впровадження в практику «Просвіти» елементів політичної діяльності, участь у виборчих кампаніях.

На думку самих просвітян, політичні тенденції в товаристві стали проявлятися ще у вересні 1918 року, коли військові, які перебували в Луцьку, використали його з метою «прикриття гурту, що готувався скинути уряд гетьмана П. Скоропадського».

Після приєднання Східної Галичини та Волині до Польщі, українська проблема стала однією з найважливіших у внутрішньому житті польської держави і в політиці польського уряду. 1919 року поляки заборонили громадсько-політичну організацію «Громада», члени якої мали за мету «з'єднання всіх вірних синів України на добро - як матері України, так і всієї Держави Російської взагалі». Після її ліквідації громадівці переходять у «Просвіту», а їх голова П. Голубович обирається керівником організаційної секції.

В основу формування національної політики Польщі щодо українців була покладена концепція польських націонал-демократів, яка ґрунтувалася на запереченні існування української нації. Згідно з цією концепцією, українське населення розглядалось урядом як потенційний об'єкт асиміляції шляхом зміни національної структури Волині, а також відповідним чином спрямованої соціальної політики.

Поштовхом до політичної самоорганізації широких верств населення стали парламентські вибори 1922 року. У Галичині більшість українських партій бойкотували вибори, оскільки в цей час не був визначений юридичний статус цієї території. На Волині ж місцеві українські політичні діячі взяли участь у виборах, створивши в рамках Блоку національних меншин (БНМ) автономний Український національний виборчий комітет Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся (УНВК). За списком Блоку 20 українців увійшли до Сейму та 6 - до Сенату, серед них були і представники Луцької «Просвіти» - голова товариства А. Пащук, його заступник Х. Приступа, голова доброчинної секції О. Левчанівська.

Перемога УНВК та створення у польському парламенті Української репрезентації мали велике значення для подальшої політизації волинян, впливали на розгортання в краї українського національного руху, показали, що можлива легальна боротьба за власні права. З цієї причини Луцька «Просвіта», яка за своїм статусом була аполітичною організацією, не могла стояти осторонь політичних процесів, що відбувалися, до того ж досить важко визначити, де закінчувалася громадська праця і розпочиналася політична.

Активізація національних рухів, доповнена соціально-економічною і політичною кризою польського суспільства, призвела до травневого перевороту 1926 року і приходу до влади Ю.Пілсудського. Новий уряд оголосив про зміну національної політики і приступив до здійснення федералістської програми - «прометеїзму», результатом якої мала бути державна асиміляція непольського населення. Ця політика викликала ненависть і обурення українського населення, створивши міцний ґрунт для антипольської опозиції.

Протягом усього міжвоєнного періоду йшов складний процес шукання волинянами свого шляху, відбувалося становлення і розмежування політичних сил, у цей час простежувалися три тенденції: радянофільська, опора на власні сили та тенденція, яка вела до визнання примату Польської держави. Тому не дивно, що серед просвітян постійно вирували суперечки: між соціалістами і лівими радикалами, комуністами та націоналістами, у результаті близько 45% членів «Просвіти» перебували під впливом «Сельробу», 24% - УСРП, 16% - УНДО, майже 1% - КПЗУ, 6% - націоналістичних організацій (УВО-ОУН) і лише 10% можна було вважати вільними від партійних впливів.

Активісти «Просвіти» були не тільки громадськими діячами, вони належали до різних політичних партій, що безпосередньо впливало на вирішення як організаційних, так і культурно-просвітницьких питань. Так культурно-освітня секція під впливом комуністів підготувала та провела ряд лекцій «Про електрофікацію Дніпровських порогів», «Про значення електрофікації України», «Про творчість П. Тичини», до бібліотек надходила нелегальна література з Радянської України. За сприяння УРП та УПРС Луцька «Просвіта» надавала безпроцентні позики найбіднішим родинам повіту.

З появою на політичній арені Волині Г. Юзевського ситуація дещо змінюється. Відкинувши ендеківський план національної асиміляції українців, як нереальний з огляду на швидке формування національної свідомості, Волинський воєвода представив свій проект державної асиміляції. Його суть полягала в тому, щоб забезпечити серед місцевого населення якщо не повну підтримку, то принаймні лояльність щодо Польської держави.

Підставою для формування такого почуття лояльності повинно було стати створення умов для розвитку українського національного життя, не допустивши при цьому впливу галицького руху, який мав чітко означене незалежницьке спрямування. Водночас ліквідовувались усі політичні, культурно-освітні організації, головні осередки яких перебували в Галичині. Натомість Г. Юзевський пропонував українцям нові організації змішаного характеру - польсько-українські, які б діяли під опікою адміністрації і реалізовували гасла взаємної співпраці. Але на практиці це стало неможливим. Неприйняття всього польського було для українців Волині одним із головних чинників власного самовизначення. Викладений у розділі фактичний матеріал незаперечно свідчить, що саме політика польського уряду спричинила ліквідацію «Просвіти».

У 1932 році відносини товариства «Просвіта» із владою загострилися. Численні звинувачення в політичній агітації, поширенні комуністичних ідей, антиурядовій діяльності - це була продумана і ретельно проведена кампанія, яка ставила за мету скомпрометувати авторитет української культурно-освітньої організації та підготувати її остаточне знищення.

27 квітня 1932 року за наказом міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького та на вимогу адміністрації повіту було закрито й опечатано Луцьке товариство «Просвіта». «Діяльність цієї української освітньої організації виходила часто поза рамки Статуту. Багато філій Луцької «Просвіти» в повіті опановані були представниками комуністичного «Сельробу». Партія та під прикриттям «Просвіти» провадила заплановані антидержавні акції. Хоча остання повітова Рада Луцької «Просвіти» опанована представниками УНДО» - зазначали польські часописи. Після цього відбулася передача просвітянського майна представникові воєводства, радникові у фінансових справах Я.Нідеру, яка тривала майже два місяці. При опечатані було описано майно.

16 грудня 1932 року Волинський воєвода видає спеціальну постанову про закриття, тобто ліквідацію, «Луцької повітової «Просвіти». У відповідь на це Рада товариства надіслала протест до міністра внутрішніх справ у Варшаві. Однак оскарження, адресовані Міністерству внутрішніх справ, не дали бажаних результатів. Обґрунтуванням для рішення про ліквідацію «Просвіти» слугувало твердження старости, що діяльність товариства загрожує безпеці держави, згідно § 28 Розпорядження генерального комісара східних земель від 25 вересня 1919 року. На це звинувачення Рада «Просвіти» відповіла, що «переглянувши як свою діяльність, так і діяльність філій, заклад не знайшов в ній не тільки нічого такого, що б загрожувало безпеці громадській, але й яких-небудь тенденцій політичних». У документі керівництво «Просвіти» наводило докази «доброї волі в керуванні діяльністю «Просвіти» в тісних рамках з Статутом». Окрім того, Рада «звертається до уряду воєводського з люб'язним проханням про відкликання постанови про припинення діяльності товариства і його філій». При цьому вона обіцяла, що й надалі проводитиме легальну і лояльну працю, та точно дотримуватися вимог Статуту і вказівок влади.

Розгляд рекурсу (протесту) Ради товариства було затримано майже на два роки. Ліквідаційні збори відбувалися 22 січня, 22 лютого та 13 серпня 1933 року. Листами від 11 лютого, 16 та 19 червня 1934 року староство визначало дати скликання ліквідаційних зборів. 20 червня 1934 року повітовий староста повідомив рішення міністра внутрішніх справ про остаточне закриття Луцької «Просвіти». 1 липня того ж року під проводом В. Островського відбулися ліквідаційні збори. Вони виявилися найбільш представницькими. На них були присутні 170 членів товариства - представники 68 філій. Збори утворили ліквідаційну комісію, яка підготовила передачу просвітянського майна Матірному товариству у Львові. 13 січня 1935 року комісія провела своє останнє зібрання і наступного дня всі справи передала до староства та повідомила про долю майна.