Зародження вільнокозачого руху на Звенигородщині (березнь серпень 1917 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження вільнокозачого руху на Звенигородщині (березнь серпень 1917 р.)

Лободаев В. М., Савченко Г.П.

Історія Української революції 1917-1921 років багата на прояви народної революційної творчості, яка, не зважаючи на кольори влади, ідеологічні установки та соціальні запити, знаходила організаційне оформлення і суттєво впливала на перебіг подій. Уже в березні 1917 року в містах і селах України постало чимало громадських організацій і товариств. Вони створювалися за ініціативи чи підтримки центральних органів і місцевих управлінських структур Тимчасового уряду та Української Центральної Ради, рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, політичних партій. Проте, були й такі, що виникали цілком самостійно. До них належить і Вільне козацтво своєрідна українська воєнізована громадська організація, коріння якої лежали у збудженому революцією селянському середовищі. Створювані осередки Вільного козацтва насамперед переймалися проблемами відродження демократичних козацьких традицій, сповідували, не зважаючи на соціально-політичні суперечності, державницьку ідеологію.

Зародився рух Вільного козацтва навесні 1917 року у Звенигородському повіті на Київщині. В епіцентрі селянського руху, у тому числі й вільнокозачого, Звенигородщина залишалася впродовж усього революційного часу і в пореволюційні роки.

Заявлена проблема знайшла певне відображення в історіографії. Про витоки Звенигородського вільного козацтва вперше мова йде історичному нарисі О.Бантиша-Каменського [1]. Історії найбільшого вільнокозачого підрозділу Звенигородського коша присвятив свою описову роботу О. Доценко [2]. В сучасній історіографії заслуговують на увагу дослідження В.Верстюка, які, зокрема, стосуються питань зародження та розвитку вільнокозацькош руху на Звенигородщині [3]. Проблема в регіональному аспекті, а також в контексті загального розвитку вільнокозацькош руху в Україні розглядалася В.Лободаєвим [4:5].

Дослідження питань, пов'язаних із зародженням Вільного козацтва у Звенигородському повіті Київської губернії, створення перших загонів, особливості їх організаційної структури та політичних уподобань учасників дозволить поглибити уяви про масштабність та наповненість вільнокозачого руху в Україні в 1917 році.

Джерельну основу статті складають архівні документи і матеріали, публікації місцевої і центральної преси 1917 року, спогади учасників і сучасників подій.

Вперше Вільне козацтво з'явилося у селах Гусаківської волості Звенигородського повіту Київської губернії. З шести сіл Гусаківської волості, на території якої з'явилися перші вільнокозачі товариства, п'ять були власністю графа Андрія Потоцького і лише одне (с.Росоховатка) належало до державної скарбниці [6,с.605-610]. Таке «сусідство» посилювало селянсько-поміщицькі суперечності і «активізувало» козацький романтизм та «гайдамацькі» плани селянства: «Спогади про козаччину, особливо гайдамаччину XVIII століття, залишилися й жевріли в серцях українських мешканців цих околиць аж до початків ХХ-го століття. Адже Вільшана, Лисянка й Умань, оспівані в творах Т.Шевченка, були не так далеко від нас», згадував уродженець цих місць Лев Биковський [7.С.17]. До того ж, в більшості сіл Звенигородщини жили родини козацьких нащадків [7,с.17] (заснування та походження назви села Гусакове пов'язують з кошовим отаманом Запорізької січі Іваном Гусаком [8,с.29].

До козацьких нащадків належав і «хлібороб» Никодим Петрович Смоктій, який і став ініціатором та першим організатором Вільного козацтва. Л.Биковський, якому в юнацькі роки, напередодні революції, доводилося зустрічатися з Н.Смоктієм описує його так: «Зовнішнім виглядом скидався він на «кулінгівський тип», з вусами додолу, завжди у вишиваній сорочці, з зеленою або червоною стрічкою, в широких шараварах і добрих чоботях. Він мав на собі з доброго сукна чорну чемерку й смушкову шапку. Смоктій і мій батько що разу довго за столом в канцелярії про щось гомоніли ... Після його від'їзду батько оповідав мені, що то був Смоктій з Гусакової, нащадок козацького роду. У його родині ще й досі переховуються шляхетні козацькі традиції, та що Смоктій думає при першій нагоді, відновити козацтво в Україні» [7,с.17-18].

У 1917 р. Никодиму Смоктію було 40 років. Він мав 10,5 десятин землі (в тому числі 8,5 десятин польової), хату, клуню, комору та хлів. На початку березня 1917 р. його обрали головою волосного самоуправління та членом повітової народної управи, а пізніше, після грудневих перевиборів, він очолив самоврядування повіту [9,арк. 80зв-81, 82зв-83]. Влада дала змогу Н.Смоктію широко пропагувати ідею нового козацтва та швидко збільшувати коло однодумців. Ю.Тютюнник твердить, що до утворення Вільного козацтва Н.Смоктій приступив одразу в березні і через тиждень два вже кожна волость мала «зорганізований гурток», а вже в квітні, як стверджує Ю.Тютюнник, відбувся перший повітовий з'їзд Вільного козацтва [10,с.98]. Однак іншими джерелами таке швидке поширення стихійного руху не підтверджується. До кінця квітня 1917 року вільнокозачий рух за межі Гусаківської волості не вийшов. У всякому випадку прямих документальних підтверджень щодо появи «гуртків» Вільного козацтва у березні квітні в інших волостях Звенигородського повіту немає. Слід зауважити, що серед джерел щодо зародження Вільного козацтва спогади Ю.Тютюнника є найбільш відомими. Вони вперше були опубліковані у 1922 р. в «Літературно-науковому віснику», а пізніше кілька разів перевидавалися. На Ю.Тютюнника посилаються практично всі, хто береться досліджувати вільнокозачий рух. Однак навесні на початку літа Ю.Тютюнник був далеко від Звенигородщини і про появу Вільного козацтва оповідав з чужих слів, а тому багато чого наплутав та перебільшив. У даній роботі ми посилаємося на Ю.Тютюнника тільки тоді, коли його інформація підтверджується іншими джерелами або, принаймні, не суперечить їм ні за фактами ні за логікою.

Опосередковано появу гусаківських вільнокозачих «гуртків» у березні можуть підтверджувати хіба що спогади С.Кушаківського. Останній твердить, що вперше з'явились вільні козаки під час святкування Лютневої революції, яке організував повітовий комісар В.Ковтуненко [11,с.337]. А в газеті «Нова рада» за ЗО березня 1917 р. опублікована вітальна телеграма із Звенигородки до Центральної ради, підписана В.Ковтуненком та Г.Пищаленком, з якої довідуємось, що 19 березня в повіті проведено «свято волі».

23 квітня 1917 р. відбулися установчі збори Гусаківської волосної вільнокозачої громади. 350 вільних козаків, «не залежних від військової служби», на чолі з Н.Смоктієм ухвалили постанову, яка визначала наміри козаків: «.. .в цей час самі лучі сини України і всенької Россії, находяця на ниві боротьби проти злого ворога німця, а через те, ми Козаки Гусаківської Волости вважаєм святим долгом, в цей мент негайно згуртуватись і напрягти всі свої сили, разом з усіма націями нашої обновленої держави, стати рука об руку, на захист Росії, проти наплива злої деспотичної німецької орди, котра напустила своїх шпіонів в Росію і котра вмісьці з буржуазією сіють смуту і силяться зробить контр-революцію; отже в першу чергу в своїй гуртовій раді козаки порішили:

Йильно дивитись і вишукувати ворогів Нового Цравительства і стати камінною стіною на захист всіх людей від темних сил, котрі вьюця кругом нас як гадюки і силкуюся своїми провокаціями стати на перешкоді вільних прав народа і вернуть старий режим назад; і теж як мога пантрувати щоб нидать дороги контрреволюції і взагалі боронити і підтримувати нове Правительство і розповсюджувати мрію за демократичну-федеративну республіку, котра маеця незабаром бути на з'їзді в Установчих зборах в головнім городі Петрограді, і взагалі боронити всіх мирних граждан, їх збіжжа, їх незалежність от окремих таємних злих випадків, розбіяк і злодіяк» [12, арк. 104].

Для виконання поставлених завдань було насамперед обрано керівників («уряд»): курінним отаманом Н.Смоктія, сотником 1 сотні Ю.Горленка, 2-ї сотні Івана Проценка з с. Кобриново, 3-ї сотні Якова Мельниченка з с. Заліськош, 4-ї сотні Лишра Чернобая з с. Гуляйки, 5-ї сотні Юмена Галайду з с. Вільхівця, 6-ї сотні Дмитра Галана з с. Росохватки, а також скарбника Марка Монастирського [12, арк. 104].

Тобто з тексту постанови зрозуміло, що перше вільнокозаче товариство заявляло про себе як про цілком лояльну до Тимчасового уряду патріотичну організацію, яка підтримувала боротьбу проти «злого ворога німця», виступала за «демократично-федеративну республіку» та Всеросійські Установчі збори. Щоправда, згадана «Постанова», як і інші вільнокозачі, та й загалом селянські постанови, ухвали, протоколи цього часу є надзвичайно «колоритним» документом, який вказує на надзвичайно низький рівень грамотності навіть сільських «писарів», а також свідчить про архаїчність селянської свідомості, яка була дуже далека від тогочасного політичного процесу. Стилістика, мова та риторичний пафос цих документів говорять про помітно низький рівень політичної культури їх авторів, значно нижчий від міської. Неконкретизовані, але романтично-патріотичні положення важко зрозуміти поза контекстом.

У «Наказі по Гусаківському куреню № 1», виданому в той же день, щодо цілей козацтва зазначалося:

«1. Козак обороняє, захищає всі справи селян, веде боротьбу з злочинством, захищає права вільності граждан, стоїть на сторожі в закрипленню всіх справ вільності, за що не повинен щадить свого життя.

2. В своїх воевничо-технічних справах козацтво рівняєця з другими народностями як за кордоном, так і в Росії які мали і мають воевничі справи: в виразі: лігіони, дружини і т. ин.

3. Захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті пропілі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва» [12, арк. 105зв].

Останній пункт є особливо показовим: захищати самостійність і незалежність України означало оберігати власність козацтва землі, ліса й луки, і таке розуміння самостійності не суперечило завданню боротьби за майбутню федеративно-демократичну Російську республіку, а отже за автономію України. Очевидно, що перші вільні козаки мали досить приблизне уявлення і розуміння суті революційних процесів, які тривали вже майже два місяці.

Згідно з «Наказом» у міжнаціональних стосунках козацтво не повинно було «стояти на перешкоді другим націям гуртуватись на закріплення прав в боротьбі на захист їх незалежності, якщо мети тих гуртувань не торкаються прав українця-козака» [12, арк. 106]. Серед інших завдань було сприяння поширенню вільного козацтва по всій Україні та просвітня справа [12, арк. 105зв,106].

Відповідно до взятих на себе широких (і неконкретизованих) зобов'язань та рафінованих і ідеалізованих козацьких традицій гусаківські вільні козаки формували структуру нової організації.

Вільно козаче товариство, яке мало діяти в межах волості назвали відповідно до запорізьких традицій «Перший Кіш Вільного Козацтва, Звенигородського повіту на Київщині» [12, арк. 103]. До речі, оскільки пізніше кошем стала називатися повітова вільнокозача організація, це зумовило появу в історичній літературі помилкового твердження що вже в квітні вільнокозачим рухом був охоплений весь повіт [10,с.98]. Хоча жодного документального підтвердження слів Ю.Тютюнника про квітневий повітовий з'їзд Звенигородського Вільного козацтва немає, проте історики і донині, посилаюсь на Ю.Тютюнника, продовжують писати про це як про незаперечний факт [13,с.24;14,с.131].

Заснований Гусаківський волосний козачий курінь поділявся на шість сотень, на чолі з сотниками. В сотнях запроваджувалися козацько-демократичні порядки. Козаки мали можливість самостійно, незалежно від позиції козацького товариства, брати участь у вирішенні загальногромадських справ, відвідувати зібрання, лекції. Одночасно й громадяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бібліотекою, бути присутніми на козацьких нарадах (крім випадків, коли там обговорювалися «воєнно-технічні справи» козацтва) тощо.

Козак повинен був чітко виконувати накази сотенних та десяткових отаманів, слідкувати за дотриманням громадського порядку. За всі злочини, вчинені козаком, він відповідав перед сотенним або курінним (в залежності від тяжкості звинувачень) судом.

В основі «судочинства» був колегіальний розгляд справ. Суд був відкритий для широкого громадського загалу. Перед розглядом справи в суді сотник чинив слідство і, встановивши провину козака, порушував питання про проведення над ним суду.

До складу сотенного суду входили представники від кожного десятка, які обирали головуючого. Всі члени суду мали рівні права. Скаржник або підсудний могли висловити недовіру будь-якому членові суду, якщо їхні особисті стосунки (ворожнеча, родинні зв'язки і т. п.) заважали справедливому розгляду справи. Курінний суд складався із сотенних отаманів, що були його постійними членами, та виборних по одному представнику від кожної сотні. Головуючий судового засідання обирався членами суду. Сотенний суд розглядав справи про бійки, сварки, самовільну відсутність, пияцтво, обман, та інші незначні порушення. Тяжкі провини належали до компетенції курінного суду [12,арк.105-Ї05зв].

Козак мав бути «поступовим, тихим, примірним дотепним членом громадян, односитись до всіх безукоризно, оповіщать, що належить до запитань громадян без образ, ни наносити нікому ніякої грубости, ни чинити самовільства» [12,арк.105зв].

Водночас не можна не помітити й певний «гайдамацький» дух, ворожість та агресивність в тексті «Наказу»: «В ПЕРШЕ Гусаківський Курінь написав на своіх прапорах «Хай ЖИВЕ вільне козацтво. І в перше Ваша Старшина пробенькетувала, та цей бенкет не той що колись наші прадіди его справляли, вилився він не [у] веселіх співах козацтва, гопаку та чарці, цей бенкет мав другі напрямки і перед цим бенкетом трусились нерухомо наші гнобителі, ховаючись у своі нори (виділення наше В.Jl., Г.С.), один тіко козак почував себе велетнем свого рідного краю, серед тих тварин які недавно його гнітили» [12,арк.105].

Звенигородське селянство схвально і навіть з захопленням сприймало нових селян-козаків: у травні рух поширився на інші волості. Газета Звенигородського повітового земства «Звенигородська зоря», оповідаючи про національне свято на честь Т.Шевченка, яке відбулося в с.Кирилівці 22 травня, вперше повідомляє про існування ще кількох (крім Гусаківського) вільнокозачих куренів Козачанського, Ольшанського, Пидинівського, Петриківського та інших. Частина козаків були на конях. Проте найбільше враження на учасників свята зробило саме Гусаківське козацтво: «...воно все було на конях, призброєне шаблями, рушницями, а їхні керовничі кінжалами і пістолями. Всі вони були в синіх жупанах, а їхні верховодителі в червоних» [15].

На святі був присутній і повітовий комісар Віктор Ковтуненко, який у вітальній промові схвально відгукнувся щодо організації вільного козацтва на Звенигородщині [15]. Саме Віктора Ковтуненка, а також Гаврила Пищаленка Ю.Тютюнник називає помічниками Н.Смоктія в організації козацтва [10,с.98].

І В.Ковтуненко і Г.Пищаленко були родом з Звенигородщини, навчалися в Київському комерційному інституті, а з початком революції повернулися в Звенигородку. В.Ковтуненку було ЗО років, а Г.Пищаленку 28, обидва були членами партії українських есерів. 24 березня 1917 р. В.Ковтуненко був призначений на посаду повітового комісара і одночасно очолив повітову земську управу, а Г.Пищаленко був товаришем голови земської управи та редагував «Звенигородську зорю» [16,арк.2;9,арк.77зв-78,82зв-83;17,арк.10;11,с.335].

Проте безпосередньої причетності ні першого ні другого до діяльності Вільного козацтва документи не засвідчують. Ta й навряд чи вона могла бути з огляду на зайнятість на посадах. Тут мова йде скоріше про те, що і В.Ковтуненко і Г.Пищаленко в перші місяці революції піддалися загальному захопленню селянським «козакуванням» і сприяли йому, використовуючи службове становище. Лев Биковський стверджує, що В.Ковтуненко і Г.Пищаленко стали «радниками» Н.Смоктія [7,с.18], а В.Ємець говорить про їхню «моральну підтримку» та допомогу [18,с.32]. Принаймні «Звенигородська зоря» у травні червні надрукувала кілька схвальних сюжетів про Гусаківське козацтво. Однак, «радниками» вони були не довго: у вересні 1917 р. у листі до Українського Генерального Військового Комітету (УГВК) Никодим Смоктій негативно оцінює діяльність повітового комісара В.Ковтуненка [12,арк. 103].

Повний перелік присутніх на шевченківському святі козацьких куренів автор газетного повідомлення не вказав. Кілька назв куренів разом з іменами найбільш відомих йому курінних отаманів називає Ю.Тютюнник: окрім Гусаківського (Н.Смоктій) та Козачанського (Афанасій Шаповал), які вже названі, були ще Кальниболотський (Семен Гризло), Лисянський (Михайло Сорока), Тарасівський (Митрофан Шевченко, внучатий небіж Т.Шевченка) [10,с.98]. Однак документальних підтверджень, що ці курені існували вже в травні 1917 р.немає.

За повідомленням газети «Звенигородська зоря» 10 червня мав бути скликаний повітовий селянський з'їзд, одним з питань для розгляду на якому мало стати заснування вільного козацтва у всьому повіті. З повідомлення зрозуміло, що ініціаторами його проведення виступали вільнокозачі прихильники: наголошувалося на участі окремих представників від вільного козацтва, а з тих сіл, де його нема, майбутніх організаторів. Серед інших питань, які мав розглянути повітовий з'їзд, були такі: «відношення до Тимчасового уряду в зв'язку з забороною Українського військового з'їзду і одмовлення Україні в автономії», заснування в повіті Селянських спілок, про земельний комітет та сільськогосподарський перепис [19]. Відбувся в планований день з'їзд чи ні газета не повідомила. Через фінансову скруту на початку липня «Звенигородська зоря» припинила виходити. Останній номер (№ 28) вийшов 3 липня 1917 р.

У червні липні 1917 р. роль провідного «організатора» Вільного козацтва на Звенигородщині перебирає на себе Семен Григорович Гризло виходець із селян містечка Калниболота (Катеринополя), за деякими даними начебто служив на броненосці «Потьомкін» і після повстання відбув п'ять років заслання, потім працював волосним писарем, учителем у школі грамоти. Після початку війни пішов на фронт, був військовим писарем. Примітна деталь до революції

С.Гризло співав у хорі та грав у виставах в с. Гусакове, куди їздив конем за 10 км «парубкувати» і навіть одружився на дівчині з с. Гусакового Ярині Русалівській. У 1917 р. С.Гризло мав трохи більше 30-ти років і належав до партії українських есерів [8,с.31;20,с.74;21,с.176.].

До кінця липня 1917 р. в джерелах він згадується лише як «організатор» [12,арк.116;22]. Вільного козацтва (до того ж і сам себе так називає) і тільки 29 липня на повітовому з'їзді Вільного козацтва він був обраний кошовим отаманом Звенигородського повіту [12,арк. 113]. Окрім нього, до повітового керівництва вільним козацтвом увійшли: Никодим Смоктій помічник кошового отамана; Дмитро Крамаренко (з с.Калниболота) другий помічник; Митрофан Шевченко повітовий скарбник, Мосій Шкільний (з с. Гусакове) повітовий писар, Володимир Павленко другий писар, Іван Петриченко (з с. Рижанівки) повітовий інструктор.

Te, що повітовим кошовим став С.Гризло, а не Н. Смоктій мемуаристи пояснюють по-різному. Ю.Тютюнник обмежується лише твердженням, що «Смоктій та його товариші відмовилися від такої честі» [10,с.98], і не вдається до більш конкретних пояснень. Детальніші роз'яснення дає Л .Биковський. На його думку, «характер Вільного козацтва на Звенигородщині пішов у напрямку, який не відповідав задумам Смоктія і його однодумців», а «тверда вдача»

С.Гризла «більш відповідала рівневі й настроям тодішньої маси козацтва». За його твердженням, Н.Смоктій, розчарований у русі, поступово відходить від нього [7,с.18].

Проте, як свідчать джерела, Н.Смоктій у серпні жовтні активно працює у Вільному козацтві [12,арк. 113,124зв]. Хоча пізніше його активності вже не помічаємо, що може частково підтверджувати думку Л.Биковського.

С.Гризло значно молодший від Н.Смоктія, ініціативний, енергійний, освічений, мав «неабиякий організаторський талант» [10,с.98]. Краєзнавець М.Іванченко у своєму романі-хроніці, який написаний на основі документів та спогадів вільних козаків, характеризує його як людину «охочу до промов» [23,с.ЗО.]. Саме такий найкраще міг схвилювати та активізувати селянську масу. Важливу роль, безперечно, відіграла і його попередня військова служба:

Н.Смоктійу війську не служив [10,с.98], а оскільки організація створювалась воєнізована, той й на чолі, природно, мав стати чоловік знайомий з військовою справою. Скоріш за все, це й стало причиною вибору на повітовому з'їзді кошовим саме С.Гризла, тим більше, що Н.Смоктій був волосним головою і не міг присвятити себе роботі в козацтві поза межами волості.

Саме початком червня 1917 року, тобто після поширення вільнокозачого руху на інші волості Звенигородщини та приєднання до нього С.Гризла, датуються документи, які дають змогу чіткіше зрозуміти, яким саме бачили новоутворене козацтво самі Звенигородські отамани. На що саме мало це бути схоже в майбутньому: на національну українську армію (тобто регулярну постійну збройну силу, спрямовану насамперед на захист громадян від зовнішньої загрози); на нову українську міліцію (тобто щось подібне до державних органів охорони правопорядку); на загони самооборони, які мали допомагати урядовим правоохоронцям; чи щось ще?

У цитованих документах Гусаківського куреня відповіді на ці питання марно шукати. Зрозуміло лише, що автори гусаківських документів бачили майбутнє в поверненні «козацьких» привілеїв і створювали організацію, яка мала бути воєнізованою, і при цьому складатися виключно з людей, які не підлягали призову на військову службу (тобто молодь, яка ще не в армії, або чоловіки старшого віку, які за віком чи станом здоров'я вже не підлягали призову).

Певне пояснення знаходимо у статуті Звенигородського козацтва, який подає у спогадах Ю.Тютюнник:

«1. Вільне козацтво організовується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу;

2. Воно є територіальною військовою організацією, в яку мають право вступати громадяни не молодші вісімнадцяти років;

3. He приймаються до організації люди, ворожі до України, та люди, покарані судом за кримінальні злочини;

4. Всіма справами організації відають командири з радами козацької старшини;

5. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників» [10,с.98].

Тобто вже чітко вказано, що мова йде про «територіальну військову організацію», яка складається з добровольців та якою керують виборні керівники.

Детальніші роз'яснення знаходимо в «Інструкції формування Вільного козацтва по Звенигородському повіті», датовану 1 червня 1917 p. На думку авторів «Інструкції», встановлений в Україні демократичний лад давав можливість відмовитися від регулярної збройної сили, яка була тягарем для народу:

«На підставах демократичного ладу України, який не потребує регулярної військової сили, котра ввелась московським царизмом в Україні уже 250 років тому назад, до якого часу Україна мала своє окреме народне військо запорожських, та городових козаків /народня милиція/ яка військова сила і обслуговувала інтереси людності України, а не шкодила народу, як цих 250 років, на протязі яких до цього часу регулярне військо самодержця яке цілком захищало царя і його прислужників з якої пошти одна третина була лічними сторожами царя і його прислухачів і як-ці лічні сторожа також і все військо існувало на народні гроші лягло великим тягарем на народню шию, [...] таке військо нам не потрібне і демократичний лад України захищается демократичним людом на містях життя не дивлячись на привілегії і т.і. і таким захисником демократичного ладу в Україні може бути тільки народня милиція /вільне козацтво/. Сю народню міліцію уявляють собою всі творчі сили України які годні носить зброю і ці сили не повині перекидаться на сотні-тисяч верст для несення військової служби, будуть таку службу нести в своїх рідних місцях, захищати своє власне господарство і господарство всього люду України і це козацтво цілком буде служить собі самому, незмінно буде оберігать неньку Україну і на таке військо не будуть витрачуватця міліони карбованців народніх грошей, ці гроші подуть на потреби людей: на усовершенствованя техничних, просвітніх і друг, справ без яких стає неможливо саме житя. Уявляючи собі тимчасове становище України, коли шириця розладя темними силами робиця грабіж, дезертеваня яке іде цілими бандами з фронту по наші Украіні плюндрують все що трапляеця їм на дорозі іздіваются населеням Украіни вносячи смуту і безладя і ми немаємо змоги захистить себе; отже для цього ми і повинні згуртуватися на захість нашого краю у самих себе. Крім цього всяке гуртованя дасть нам міцну силу і в виборах до ріжних справ і виборів до установчих зборів і дасть нам змогу захищать права своі права Украіни, без яких прав житя наше стане не можливим» [12,арк.126].

Перше, що кидається у вічі певна, якнайменше, подібність декларованої в ній мети до поглядів українських лідерів М.Грушевського, В.Винниченка, П.Петлюри, щодо необхідності ліквідації в майбутньому регулярних збройних сил. Звенигородські отамани однозначно засуджують регулярну (тобто постійну) армію як таку в принципі і заперечують її необхідність у майбутньому.

Проте це суперечить досить поширеному в історичній літературі твердженню про те, що «створення загонів Вільного козацтва стало одним з найяскравіших проявів національного військового руху в Україні» [24,с.64]. Український військовий рух у будь-якому з теоретично можливих варіантів (формування нових полків чи українізація підрозділів в російській армії або будь-що інше) передбачав створення регулярної постійної збройної сили з забезпеченням єдиного керівництва та суворої дисципліни. Тільки в такому вигляді може існувати армія як державний атрибут. Очевидно, що зарахування Вільного козацтва до українського військового руху є помилковим.

Про те, що створюване Вільне козацтво не мало (і не бажало мати) жодного відношення до постійної армії говорять і принципи його формування: виборність керівництва та прийом в козаки виключно тільки тих, хто не підлягав військовому призову. В «Інструкції» наголошувалося, що військовозобов'язані (новобранці) та звільнені з війська тимчасово (на 2-3 місяці) могли рахуватися у Вільному козацтві по окремим спискам, і у випадку призову або закінчення відпустки негайно «виписані» зі списків [12,арк. 126-126зв].

З іншого боку, звертають на себе увагу завдання, які ставило перед собою Вільне козацтво: «оберігать неньку Україну», захищати край від дезертирів, грабіжників, а крім того мати міцну силу для різних інших справ, зокрема під час виборів до установчих зборів, «захищати права свої і права України» списків [12,арк. 126]. Це є певною мірою близьким до правоохоронної діяльності, але надто вже широко і не конкретизовано. В усякому випадку ні в «Інструкції» ні в інших вільнокозачих документах конкретного завдання боротьби з зовнішньою загрозою, для чого й потрібна армія, не ставилося.

Окрім завдань «технічно-виконавчих» та «охоронних» Вільне козацтво повинно було стати ще й агітаційно-просвітньою організацією, оскільки «вона буде передавать, виконувать і стежить за виконанням постанов і распоряджень Центр. Україн. Органів Правління» [12,арк.126зв].

He варто забувати, що Вільне козацтво було громадським рухом, який в цей час не мав нічого спільного з державними правоохоронними чи виконавчими владними органами, але ставив перед собою завдання властиві виключно державним органам. Тут закладалися широкі можливості для самоуправства отаманів.

Узагальнені завдання охороняти «волю України» і бути захисником інтересів народу з огляду на його воєнізований характер передбачали можливість втручання Вільного козацтва у всі сфери повітового життя.

Виходить, що, принаймні, спочатку Вільне козацтво не мало на меті стати новою армією або новим правоохоронним органом, у тому вигляді, який ці структури мали і мають в будь-якій державі Новітнього часу. Цьому суперечили і мета, і спосіб формування загонів Вільного козацтва. Важко уявити армію чи будь-яку правоохоронну структуру, яка б виконувала одночасно «охоронні» та агітаційно-просвітні функції, обирала собі керівників та мала діло до всіх проблем місцевого життя під приводом захисту «демократичного ладу в Україні». Пізніше, як буде показано в наступних розділах, саме правоохоронні органи стали головним «конкурентом» Вільного козацтва. За деякими даними, гусаківські козаки одразу після створення поїхали в Звенигородку і роззброїли місцеву (ще царську) поліцію [8,с.ЗО]. Ay вересні 1917 р. Никодим Смоктій, як Гусаківський волосний голова і одночасно курінний отаман, писав до УГВК: «Дуже бажано було б, щоб козаки замінили народню міліцію (тобто державні правоохоронні органи B.JI, Г.С.) і несли її службу» [12,арк.103].

На думку авторів «Інструкції», вона мала стати основою для формування Вільного козацтва по всій Україні. Всі сформовані вільно козачі товариства підлягали б розпорядженням Українського Генерального Військового Комітету. УГВК повинен був розіслати інструкторів-організаторів у всі українські губернії. Якщо ж інструктора в повіт не буде надіслано, то існуючі місцеві українські установи мали взяти організаторські функції на себе. Призначені у волості інструктори-організатори утворювали б вільно козачі гуртки спільно з існуючими вже на місцях українськими організаціями.

Основою військової організації була сотня, яка формувалася з жителів одного села. На чолі сотні перебували виборні сотник та писар. Сотні однієї волості об'єднувалися в курінь і на загальнім зібранні обирали курінного отамана, скарбника та писаря. Після утворення більшості волосних куренів їхні представники мали обрати старшину повітового коша. Для проведення організаційної та управлінської діяльності при куренях та коші запроваджувалися козацькі канцелярії, які існували за рахунок членських внесків козаків. Канцелярії мали проводити облік чисельності козаків та наявної у них зброї, вести листування «по охороні і варті», розглядати скарги та непорозуміння.

Про озброєння козаків повинні були піклуватися кошовий отаман та старшина, звертаючись з цього приводу до відповідних (не зазначили яких саме) військових інституцій. В компетенції кошового отамана був і контроль за проведенням стройових занять з козаками.

Залежно від заможності селян, які вступали до козацтва, могли бути пішими або кінними козаками. Для швидкої передачі таємних розпоряджень кожна сотня по черзі висилала до кошового правління по кілька кінних козаків.

Безпосереднім завданням козачих сотень була охорона громадського порядку у власному селі (чи кількох сусідніх селах). Зобов'язанням старшини було також створення військових козачих бібліотек, проведення читань та мітингів. В бібліотеках мав бути широкий вибір історичної та політичної літератури [12,арк. 126 126зв].

Під керівництвом С.Гризла Звенигородські отамани розвинули надзвичайну активність. Семен Гризло, разом з Афанасієм Шаповалом та Михайлом Сергієнком прибули на Другий Український військовий з'їзд (5 10 червня 1917 р.)., хоча не були (й не могли бути, як особи цивільні) його делегатами. Особливо примітним для газетярів був А.Шаповал, одягнений у козацький одяг. Йому надали слово для привітання в другий день роботи з'їзду, 6 червня: «Звенигородський вояка вітає з'їзд від вільного Звенигородського козачого війська. Розказує коротенько, як стихійно виникло воно, і як виконує зараз обов'язки повітової міліції. Усіх їх біля 700 душ (Мова, скоріш за все, йде про чисельність Козачанського куреня B.J1., Г.С.), усі діди. Представникові 57 років. Він в запорожському вбранню, з шаблюкою при боці та жовто-блакітною пов'язкою через плече. Він запитує з'їзд, чи провадити їм свою роботу і далі чи може залишити» [25]. «Звенигородська зоря» дещо по іншому передала для читачів головний зміст виступу А.Шаповала: «Ви там на фронті робіть своє діло, а ми тут, робитимемо своє» [19].

Через день, 8 червня слово для привітання надали і «організатору Вільного козацтва» С.Гризлу: «Мета нашої організації, яка налічує 1700 душ (з них 350 кінних) озброєних людей, захищати місцеве населення від грабіжників, боротися з прихильниками старого ладу, дивитися за тим аби пани не лишали незасіяної землі, щоб ліси не нищились. Окрім того ми освідомлюємо населення з національного боку, ширимо українську літературу, закладаємо «Просвіти», «Спілки», і т.п.

Далі Гризло питає, чи відомо Центральній Раді і Генеральному Комітетові, що польські поміщики заводять у себе легіонерів, які своїм нахабним поводженням дуже датують селян? Разом з тим, ми не заважаємо, а навпаки допомагаємо організації національних меншостей, коли вони з свого боку підтримують наші домагання. Нами винесений рішучий протест з приводу заборони Керенським українського військового з'їзду (Оплески)» [22].

Член президії І.Гаврилюк, привітавши від імені з'їзду «виступ організованого селянства», наголосив на важливості діяльності Вільного козацтва: «... коли ми будемо всі на фронті, ви вільні козаки, будете боронити наш край від тої анархії, яка насувається на Україну» [26].

За пропозицією І. Гаврилюка з'їзд ухвалив підпорядкувати Вільне козацтво УГВК [26]. Реєстрацією Вільного козацтва, за пропозицією С.Петлюри, мав займатися його інспекторський відділ УГВК [27].

З цитованих газетних повідомлень можна зробити кілька вкрай важливих висновків: по перше, зміст промов А.Шаповала та С.Гризла цілком відповідає аналізованій вище «Інструкції» щодо завдань Вільного козацтва, і по друге, не зважаючи на воєнізований характер вільнокозачих товариств, отамани не бачили себе на чолі «війська» чи армії (тобто регулярної сили, яка мала б боротися з зовнішньою загрозою) і делегати з'їзду їх такими також не вважали. Очевидно, що Вільне козацтво як селянська організація ставила перед собою близькі і зрозумілі селянину завдання: насамперед охорону власного господарства, боротьбу з грабіжництвом. І «козакування» для селянина поєднувалось з їх традиційною працею: на полі, в господарстві тощо. «От тут оре, чи що інше робить, а почує сігнал у нас і люде для того єсть вартові і всякі знаки умовні як почує чи сурму чи дзвона, так кидає усе і дома й на полі, через хвилину уже верхи, а через годину, куди треба, являється 600 збройних обучених козаків рятувати людей від нещастя», так передала «Робітнича газета» розповідь одного з Звенигородських козаків [28].

Більше того, діяльність Вільного козацтва з самого початку існування повністю відповідає змісту і характеру селянських рухів 1917 року. Щоб довести це, варто порівняти відомі нам факти з діяльності Звенигородського Вільного козацтва влітку 1917 року з особливостями селянської активності на Київщині, та й загалом в Україні, в цей період.

Навесні влітку 1917 р. селянство пробуджувалося до політичної діяльності. Газети уміщують повідомлення про безліч з'їздів, маніфестацій, мітингів, віч, святкувань, волосних і сільських сходів та зборів, рішення яких спрямовані на ліквідацію й заміну царських органів влади. В селах з'являються десятки різноманітних громадських організацій, але найбільшого поширення набуває відродження «Просвіт» та створення «Селянських Спілок», які представляли переважно незаможне селянство і перебували під ідейним впливом українських есерів. Найбільшою популярністю серед селян користувалися українські політичні партії та національні організації, які були представлені в Центральній раді. Під їх впливом селянство поступово втягується в національно-визвольний рух і вимагає надання Україні національно-територіальної автономії у складі Російської демократичної республіки [29,с.8-9].

В цьому ж напрямку спрямовують свою активність і Звенигородські вільні козаки. Вже згадувалося, що гусаківські козаки 23 квітня ухвалили розповсюджувати мрію про «демократичну-федеративну» республіку. 15 червня «громадяне і козаки» катеринопольської (калниболотської) та гусаківської волостей зібрались на віче, де з радістю вислухали зміст 1-го Універсалу, висловили подяку Центральній раді за її заходи і вирішили «всіма силами підтримувати її, яко наш Тимчасовий уряд» [30]. А напередодні, 14 червня, за повідомленням «Звенигородської зорі» відбулася гусаківська волосна рада, на якій було вирішено одноголосно приєднатись до постанов Всеукраїнського селянського з'їзду і заснувати в кожнім селі «Селянську спілку» і при ній «Просвіту». Наслідком цього стало утворення в усіх селах волості одразу трьох організацій «Спілки», «Просвіти» та Вільного козацтва [31]. Н. Смоктій повідомляв у вересні до УГВК, що місцеві організації ставляться до Вільного козацтва прихильно, «бо це ті самі люде, що стоять і в других організаціях, як наприклад: спілках, просвітах, комітетах і др.» [12,арк. ІОЗзв].

Є поодинокі свідчення про співпрацю в цей час вільних козаків і з регіональними представниками Київської Ради робітничих та солдатських депутатів [17,арк.90]. 25 червня в Звенигородці відбулась солдатсько-робітнича маніфестація, в якій взяли участь і вільні козаки [31].

Головним гаслом українського селянства в добу революції було соціально-економічне визволення і передусім вирішення земельного питання. Найбільше привабливою для селян була есерівська програма соціалізації землі і зрівняльний розподіл її серед працюючих мас за трудовою чи споживчою нормою. Але чекати впровадження соціалізації «зверху» селяни не бажали. Вже з весни 1917 р. вони почали на власний розсуд «вирішувати» аграрне питання. Аграрний рух з самого початку набув відверто антипоміщицького змісту. Щоправда навесні влітку селянські акції мали відносно «мирний» характер: потрава посівів, лісових насаджень, лук і пасовиськ, вирубка будівельного і дров'яного лісу, заборона поміщикам рубати й продавати ліс, землі, худобу, вимоги перерозподілу орендних земель тощо. Бували й більш «радикальні» заходи: селяни арештовували поміщиків та управителів, вилучали зброю, знімали з роботи в маєтках військовополонених, найманих робітників, встановлювали обмеження робочого часу, встановлювали ціни на робочі руки, занижували орендну плату і т.п. Дуже часто рішення про вищенаведене ухвалювались на сільських чи волосних сходах і таким чином нібито легалізувалися [32,с.55-57]. Проте тільки антипоміщицькою боротьбою селяни не обмежувались і в цей час.

Про характер та наростання екстремізму селянських дій на Київщині промовисто свідчать циркулярні листи Київського губернського комісара М.Суковкіна до повітових комісарів. 8 травня М.Суковкін вимагає вжити заходів до припинення незаконного втручання волосних і сільських комітетів у діяльність кооперативів, які здійснюють постачання продовольства, в тому числі і для армії (селяни вимагали звільнення службовців «по вибору і найму»), 10 червня він зобов'язує комісарів припинити втручання «деяких» громадських комітетів в розпорядження церковної влади, які відміняються і призупиняються, а замість них комітети віддають власні розпорядження для віруючих. 14 липня М.Суковкін просить звернутися до сільських адміністрації з роз'ясненням та проханням оберігати телеграфні лінії (в сільській місцевості без догляду поліції, яка була ліквідована, невідомі пошкоджували телеграфні лінії, дуже часто діти розбивали ізолятори і кидали на електричні кабелі різні предмети). 6 серпня М. Суковкін звернув увагу повітових комісарів на зростання чисельності випадків, коли селяни самовільно арештовують під час проведення робіт працівників гідротехнічного управління Південно-Західного фронту, навіть якщо останні пред'являють документи, що посвідчують особу [ЗЗ.арк 48,73-73зв,76,94].

У листі повітовим комісарам від 21 липня мова йде вже про значно серйозніші речі: «... из многих мест поступают сведения, что населением допускаються захваты, запашки и засевы чужих полей и снятие рабочих и предъявление непосильных для сельских хозяйств экономических требований, племенной скот уничтожается, инвентарь расхищается, культурные хозяйства погибают, чужие леса вырубуются, расхищаются, одновременно с этим частныя хозяйства оставляют свои поля незасеянными а посевы и сенокосы не убранными. Такия условия ведения сельского и лесного хозяйства грозят неисчислимыми бедствиями армии, стране и существованию самого государства» [33,арк.86].

В зв'язку з цим, виникає закономірне питання на чий бік у боротьбі селянства з помішиками та орендаторами ставало Вільне козацтво? Вже те, що «Селянські спілки» та Вільне козацтво на Звенигородщині були спорідненими організаціями дозволяє припустити, що козаки займали атипоміщицькі позиції. Ю.Тютюнник також стверджує, що «село сперлося на козацтво у своїх соціальних домаганнях», а козацтво «рішуче дивилося на дідичів як на тимчасових доглядачів за маєтками» [10,с.99]. Іншими словами вільне козацтво включилося в аграрний рух на боці селян і діяло тими ж методами, що й загальна селянська маса. Більше того, вирізнити вільне козацтво в загальному селянському русі на Звенигородщині цього часу досить складно: принципової різниці між селянином-козаком та просто селянином не помітно. 2 червня 1917 р. 20 кінних і озброєних гвинтівками та шаблями козачанських вільних козаків на чолі з курінним А.Шаповалом на конях приїхали Георгіївський маєток княгині Т.Куракіної, захопили його і змусили місцевого поляка-орендатора В.Окуліча підписати зобов'язання про те, що він не буде змушувати заробітчан працювати більше 8 годин на день. В той же день вони захопили сусідній маєток з якого вигнали ЗО найманих робітників [34,арк. 12].

Наявність воєнізованих загонів заохочувала селян до «з'ясування стосунків» з власниками та орендаторами сусідніх маєтків. Щоправда відвертого насильства було ще небагато. Мова йшла лише про «коригування» взаємостосунків у розподілі зібраного урожаю, підвищенні оплати праці, користуванні лісовими угіддями тощо.

Ось як охарактеризував у серпні діяльність козацтва кореспондент «Робітничої газети» Є.Касьяненко: «Вільне козацтво багато користі несе трудящому селянству. В Звенигородщині воно спинило розбій і встановило спокій. Своїм авторитетом пособило в однім місці розділити луга поміж селами, в другому не дало панові вести хижацьке рубання лісу і встановило планомірну експлуатацію його. ...А де-в-чому воно (вільне козацтво B.JL, Г.С.) приносить користь і не виступаючи, а так, тільки самим фактом свого існування. Наприклад, у Звенигородському повіті пани чомусь не зважились використати знаменитий приказ Корнілова про те, щоб поміщики не платили селянам, як було умовлено, натурою од снопа» [35].

Про наказ JI.Корнілова варто сказати окремо. 8 липня 1917 року з'явилось «обязательное постановление» Головнокомандуючого арміями ПівденноЗахідного фронту генерала JI.Корнілова. В ньому повідомлялось, що Тимчасовий уряд відповідним законом оголосив весь урожай хліба державною власністю. Армія відчуває нехватку припасів і потребує якомога скорішого забезпечення продовольством. Тому весь врожай в районі Південно-Західного фронту має бути зібраний повністю і якнайшвидше. В зв'язку з цим Л.Корнілов забороняв: чинити опір збиранню хліба сільськогосподарськими машинами, знімати з робіт у маєтках військовополонених і найманих робітників, примушувати власників і орендаторів сплачувати військовополоненим платню, більшу ніж встановлена урядовими органами, примушувати постійних і сезонних робітників підвищувати вартість робочих рук, яка була попередньо обумовлена, примушувати власників платити за роботу на збиранні врожаю не грошима а «натурой» (тобто за збирання врожаю зернових снопами), насильно захоплювати посіви або зібраний хліб чи технічні культури («кормовые травы»), сіно, заважати збору хліба та насіяних трав, молотьбі та вивозу хліба, чинити опір підготовці полів та проведенню посіву озимих. Тим, хто буде здійснювати вказані насильницькі дії, Л.Корнілов погрожував позбавленням всіх прав та відправленням у виправні арестантські військові частини на термін до трьох років[33,арк.70].

Саме про цей наказ і згадує Є.Касьяненко у своїй статті. Звичайно ж селянам вигідніше було брати «натурою» і в умовах ослаблення влади вони активно настоювали на власному інтересі, а Вільне козацтво їм в цьому допомагало.

Орендатор В.Окуліч телеграмою повідомив Київському губкомісару, що жителі села Княже Козачанської волості Звенигородського повіту у Георгіївському маєтку прибрали з поля снопов'язальні машини і своїми жатками та косами зібрали врожай пшениці, вимагаючи за роботу кожен третій сніп. Заяви до місцевої влади про насилля були безрезультатні. Повітовий комісар В.Ковтуненко запропонував В.Окулічу віддати селянам кожен четвертий сніп і останній був згоден, але селяни не погодились і самочинно забрали кожен третій[34,арк.26].

Тут немає потреби дискутувати про правомірність наказу Л.Корнілова. Як командувач фронту він мав право в прифронтовій зоні видавати і накази що регламентували господарське життя. Зазначимо лише, що навряд чи всі антизаконні дії селянства можна виправдати «революційною доцільністю». Тим більше селянство в цей час на своїх з'їздах висловлюється переважно за зміцнення фронту і не виступає офіційно проти влади Тимчасового уряду. Так, наприклад. Український селянський з'їзд Полтавської губернії (16 17 квітня 1917 р.) ухвалив: «піддержувати Армію всіма силами, бо армія повинна обороняти наш край від ворога». Радомисльський повітовий селянський з'їзд 29 квітня 1917 р. ухвалив: «Вжити всіх сил, щоб для армії дати хліб та худобу» [36,с.217,271]. У резолюціях І Всеукраїнського селянського з'їзду (28 травня 2 червня 1917 р.) зазначалося: «З огляду на те, що розгром російського війська загрожує руїною Україні, З'їзд вважає потрібним допомагати всіма способами армії і закликає її до діяльної оборони рідного краю» [36,с.348].

На нашу думку, наказ Л.Корнілова базувався на об'єктивних причинах революція це добре, але ж треба комусь було думати чим армію годувати.

He випадково в той же день, 8 липня, з'явилося і звернення генерального секретаря по земельним справам Б.Мартоса «До Комітетів Земельних, Продовольчих і Селянської Спілки», яке в м'якій роз'яснювальній формі частково повторювало наказ Л.Корнілова. Саме цей документ дозволяє краще зрозуміти трагікомічність ситуації із жнивами 1917 р. Наголошуючи на тому, що новий урожай повинен полегшити продовольчу справу, Б.Мартос звертав увагу, що з цього приводу виникають конфлікти не лише між селянами і паном, але й між селянами двох сусідніх сіл (треба було якомога швидше збирати врожай, а селяни сусідніх сіл сперечалися за те хто на тому чи іншому полі має право підзаробити) Були випадки, коли «.. .селяне заможні кидають свої ниви та йдуть заробляти снопа» [33,арк.69].

Тому Б.Мартос пропонував: в конфліктних ситуаціях контроль за збором урожаю мали взяти на себе продовольчі та земельні комітети, в кожному повіті влаштувати примирні камери, не забороняти збирати хліб сільськогосподарськими машинами, надати можливість заробітку насамперед безземельним та малоземельним селянам, не чинити опір роботі на полях селянам з сусідніх сіл, найманим робітникам, військовополоненим [33,арк.69]. Відтак, очевидно, що селяни-козаки Звенигородського повіту порушували не тільки наказ Л.Корнілова, але й, принаймні частково, наказ власного Генерального секретаріату.

Досі не згаданий ще один прояв селянської деструктивної активності бойкотування діяльності місцевих (земських) управлінь. Центральна рада бачила у всестанових волосних земствах основу сільського самоврядування. Але ця ідея не знайшла розуміння серед селянства. Селяни заявляли, що земства це «вигадка панів і бажання отримати більше податків з народу» [37,с.282], тому намагалися бойкотувати та дезорганізувати їх діяльність. В різних місцевостях така «активність» мала різну гостроту від відмови селян брати участь у земських виборах до розгону виборчих комісій, побиття чиновників, арешту інструкторів-організаторів виборів тощо [32,с.64]. Звенигородські козаки й тут розвинули «революційну» активність.

В липні напруження виникло у стосунках між групою С. Гризла та повітовою земською управою. За свідчення Ю.Тютюнника, суть конфлікту полягала в домаганні вільних козаків вивести зі складу земської управи одного з її членів, Станіслава Міхальського через його неукраїнське походження. Але земські збори відхилили цю пропозицію. Конфлікт загострився і справа дійшла до Києва. За твердженням Ю.Тютюнника він, як член Центральної ради, прибув для полагодження конфлікту у Звенигородку, де водночас відбувались земські збори та з'їзд Вільного козацтва. Розібравшись у ситуації і у «взаємовідносинах реальних сил» Ю. Тютюнник сприяв залагодженню конфлікту С.Міхальського усунули [Ю.с.98]. Безумовно, Ю.Тютюнник написав не про все. Навряд чи через одного земського гласного, хай навіть вороже налаштованого до українців, треба було направляти представника Центральної ради.

Набагато повнішу інформацію дають документальні джерела. Згідно з ними, Звенигородські отамани поряд з організацією повітового коша, намагалися втрутитися в роботу земської управи, вивести з її складу 42 старих (обраних до революції) гласних і провести нові земські вибори [38,арк.4-9].

25 липня В.Ковтуненко надіслав телеграму Київському губернському комісару, в якій повідомив, що «організатор С. Гризло» 29 липня скликає повітовий з'їзд для виборів кошового отамана та повітової старшини. Далі В.Ковтуненко зазначає, що 28 липня мав відбутися повітовий селянський з'їзд, який «іде наперекір такій організації як козача», а 29 липня -зібрання земських гласних. Припускаючи можливість сутичок, він просив терміново направити представників для залагодження конфлікту [12,арк.116]. Іншою телеграмою до губернського комісара він просив надіслати обов'язково 29 липня до Звенигородки військовий підрозділ («сотню казаков») [38,арк.67;3 9,с.23 9]. До речі, і сам повітовий комісар опинився у складній ситуації як вже зазначалося В.Ковтуненко одночасно був головою повітової земської управи. В умовах конфлікту на земському зібранні 29 липня він, як повітовий комісар, та члени земської управи заявили про складання з себе повноважень.

За його ж повідомленням, земське зібрання пройшло «з великими перепонами», але без ексцесів. Представники вільного козацтва виставили вимогу власного представництва на зібранні (20 представників з правом вирішального голосу) [38,арк. 12-13].

До залагодження конфлікту підключився Київський губернський виконавчий комітет (Гуком) на чолі з М.Суковкіним. 4 серпня Гуком ухвалив призначити тимчасово виконуючим обов'язки Звенигородського повітового комісара Євгена Голіцинського та провести земські збори в Звенигородці 29 серпня за спеціально розробленою інструкцією. До того часу повітова земська управа повинна була виконувати свої обов'язки. 17 серпня Гуком запропонував по новому формувати склад земського зібрання, поповнити його склад за рахунок нових організацій (спілок, ради робітничих і солдатських депутатів тощо) в тому числі включити до нього по одному представнику від кожного волосного вільнокозачого куреня, з тих волостей де воно є [40,арк.63]. Але й це не вирішило питання, оскільки Гуком зобов'язував залишити старих гласних у складі земського зібрання. Земське зібрання 29 серпня не зібралося, спочатку його перенесли на 8, а потім на 24 вересня [38,арк.27].