Рух неприєднання в системі міжнародних відносин (60–90-ті роки XX ст.)

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Рух неприєднання в системі міжнародних відносин (60-90-ті роки XX ст.)

Київ-2002

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Робота присвячена дослідженню місця і ролі Руху неприєднання у міжнародних відносинах другої половини XX століття. Аналіз післявоєнних міждержавних стосунків засвідчує, що вони розвивалися стрибкоподібне, були ідеологічно заангажованими і привели до стану «холодної війни» - особливої системи міжнародних відносин, що характеризувалася активним ідеологічним, політичним, економічним, дипломатичним, культурним протистоянням наддержав та їх союзників.

З іншого боку, кінець 50-х - початок 60-х років минулого століття - це період піднесення національно-визвольного руху в країнах Азії та Африки. Уже в середині 50-х років незалежність отримали 12 афро-азіатських держав, а в 1960 році 17 країн Африки стали самостійними.

Отже, за 60-ті - першу половину 70-х років XX століття у національно-визвольному русі відбулися якісні зміни історичного значення. Визвольні війни народів завершилися ліквідацією колоніальних режимів і утворенням суверенних суб'єктів міжнародного права.

У таких складних міжнародних відносинах керівники молодих країн Азії, Африки та Латинської Америки намагалися використати еволюційні процеси і нові тенденції у міждержавних зв'язках другої половини XX століття на власну користь. Виходячи з цього, незалежні держави, їх нова політична еліта розпочали пошук інших шляхів у міждержавних стосунках. За їх уявою - це мали бути неординарні, ще не опробувані форми політичних зв'язків, без зверхності і тиску. Лідери афро-азіатських та латиноамериканських країн були переконані, що це і буде «третій шлях» розвитку у біполярному світі. Названа теза з особливою гостротою прозвучала на Бандунзькій конференції країн Азії та Африки (1955 р.). Скликана з ініціативи прем'єр-міністрів Бірми, Індії, Індонезії, Пакистану та Шрі Ланки вона заклала основу концепції позаблоковості. Її головні положення були закріплені у підсумковому документі «Декларації про сприяння загальному миру і співробітництву». У ній керівники афро-азіатських держав відзначили, що визнають неприєднання до військово-політичних блоків наддержав одним із пріоритетних напрямків своєї зовнішньої політики. Вони вважали, що колоніальна система не тільки дискредитувала самі імперії-метрополії, але і підтримувану ними систему політичних й міжнародних відносин. «Колоніалізм, - підкреслювали учасники Бандунзької конференції країн Азії та Африки, - у всіх його проявах являє собою зло, яке необхідно швидко викорінити…» '.

Концепція позаблоковості передбачала захист прав народів на самовизначення і державну незалежність на підставі спільних зусиль зацікавлених країн та захисту миру і відмови від участі у збройних конфліктах. Такі ідеї були покладені в основу Руху неприєднання, який явився наслідком поділу світу на три складові: «перший», «другий» і «третій» світ. Останній асоціюється з Рухом неприєднання який можна вважати одним з важливих складових Ялтинської системи міжнародних відносин, що започаткувала біполярне протистояння колишніх союзників по антигітлерівській коаліції - СРСР і США, і привела світ до т.з. «холодної війни», тобто протиборства двох систем. Отже, поділ на три світи був пов'язаний з конкуренцією різних ідеологій, під час котрої країни Азії, Африки та Латинської Америки намагалися відстоювати свої національні інтереси на грунті системного суперництва двох наддержав.

Організаційно Рух неприєднання сформувався на Першій конференції голів держав і урядів (М. Белград, 1-6 вересня 1961 р.) у роботі якої взяли участь делегації 25 країн світу. Ініціаторами проведення Белградського саміту стали Індія, Єгипет, Індонезія, Гана та Югославія. Керівники перелічених країн відстоювали принципи демократії, рівності та виключення з міжнародних відносин будь-яких проявів диктату, зверхності та претензій на гегемонію. У виступі на Белградській конференції позаблокових країн Дж. Неру відзначив, що «…ми називаємо себе конференцією позаблокових країн. Слово «неприєднані» можливо трактувати по різному, але по суті воно означає «неприєднані до блоків великих держав».

Рух неприєднання пройшов складний і не завжди однозначний політичний шлях у міжнародних відносинах «холодної» та т.з. «постхолодної» доби. Наприкінці 90-х років він об'єднував понад 130 держав. Незважаючи на те, що Рух неприєднання ніколи не був однорідним - до нього входили країни з різним рівнем економічного розвитку, формами політичного ладу, концепціями вирішення проблем політичного, економічного, науково-технічного та культурного характеру, разом з тим він перетворився в активний чинник міжнародних відносин досліджуваного періоду.

Актуальність такої постановки питання підсилюється ще й тим, що упродовж 90-х років XX століття незалежна Україна розглядала його як складову частину своєї багатовекторної зовнішньополітичної стратегії. Починаючи з 1996 р. вона активно співпрацює з Рухом неприєднання на рівні голів держав і урядів, а також міністерських самітів. За цей період Україна здобула статус спостерігача і завдяки підтримці з боку країн-учасниць Руху неприєднання стала непостійним членом Ради Безпеки 00Н від Центральноєвропейського регіону на період 2000-2001 років'.

У зв'язку з цим, вивчення і узагальнення зв'язків України з афро-азіатськими та латиноамериканськими країнами, більшість з яких є позаблоковими, має актуальне політичне і важливе практичне значення. Воно дозволить Україні вивчити досвід країн Азії, Африки та Латинської Америки з проблем переведення централізованої економіки на рейки ринкових відносин, сприятиме утвердженню нашої країни як рівноправного партнера у зовнішньоекономічних відносинах, а також розвитку нових шляхів і форм двосторонніх і багатосторонніх політичних, економічних, науково-технічних та культурних зв'язків з країнами названих континентів. Така реальність сьогоднішнього світу, охопленого глобалізацією політичних та економічних відносин. Ефективність багатовекторної політики України, - відзначив у інавгураційній промові ЗО листопада 1999 року президент Леонід Кучма, - залежатиме від того, наскільки активно і осмислено, з урахуванням національних інтересів, адаптуємося до реалій сучасного світу.

Отже, вивчення досвіду діяльності Руху неприєднання, теорії та практики реструктуризації економіки афро-азіатськими і латиноамериканськими країнами, визначення спільного і особливого у порівнянні з реформами в Україні дозволило б уникнути помилок минулого у постсоціалістичній реконструкції господарства та демократизації суспільства, взагалі, і в незалежній Україні, зокрема.

У даному контексті, з позицій постхолодної доби, виключно важливим і актуальним є комплексне, порівняльно-історичне й системне дослідження місця і ролі Руху неприєднання в системі міжнародних відносин другої половини XX ст. та форм співробітництва з ним України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження відображає напрямок науково-дослідної роботи кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського національного університету, пов'язаний з вивченням історії зарубіжних країн в період нового і новітнього часу, а також відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України, в якому автор проходив докторантуру.

Одним із пріоритетних напрямків науково-дослідної роботи названої наукової установи є комплексне дослідження змісту багатовекторної зовнішньої політики України, спрямованої на налагодження зв'язків з усіма державами світу, в т.ч. з країнами-учасницями Руху неприєднання. Крім цього, важливим напрямком науково-дослідницької роботи кафедри УжНУ є розробка проблеми історіографії і методології вивчення місця і ролі афро-азіатських та латиноамериканських країн у міжнародних відносинах другої половини XX ст., а також значення співробітництва України з державами Азії, Африки і Латинської Америки у період глобалізації міжнародних економічних відносин.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є визначення багатьох факторів, які впливали на формування Руху неприєднання у післявоєнний період, аналіз комплексу чинників та етапів становлення і діяльності цього феномену біполярного світу, а також форм співпраці України з позаблоковими державами. Відповідно до методологічних підходів, які використано в роботі, дисертант намагається в контексті головної мети вирішити ряд концептуально-принципових завдань:

- визначити ступінь і вплив політичного, економічного, зовнішнього і соціального факторів на процес зародження Руху неприєднання;

- проаналізувати стан міжнародних відносин, місце та роль в них позаблокових держав;

- на основі архівних та опублікованих документів з'ясувати етапи і наслідки співробітництва Руху неприєднання з міжнародними організаціями і, в першу чергу, з ООН;

- узагальнити причини, динаміку і наслідки військових конфліктів між країнами-учасницями Руху неприєднання;

- використавши порівняльний метод, простежити становлення економічної стратегії країн Неприєднання та їх прагнення до побудови нового міжнародного економічного порядку (НМЕП);

- на прикладі АСЕАН показати роль, значення та ефективність економічного співробітництва на регіональній основі;

- висвітлити проблему зовнішньої заборгованості неприєднаних держав та спробу її вирішення;

- визначити місце і роль країн Неприєднання в науково-технічній революції у 60-90-х роках минулого століття;

- охарактеризувати стан і значення культурного співробітництва між позаблоковими державами;

- узагальнити еволюційні процеси у Русі неприєднання періоду постхолодної доби;

- розкрити зміст багатовекторної зовнішньої політики України стосовно співробітництва з Рухом неприєднання взагалі і, позаблоковими країнами, зокрема, в умовах глобалізації міжнародних відносин;

- на основі порівняльно-історичного аналізу узагальнити проблеми афро-азіатських та латиноамериканських країн і формування національно-державних інтересів України.

Об'єктом дослідження є фактори формування Руху неприєднання та його місце і роль в ситемі міжнародних відносин в 60-90-ті рр. XX ст. Їх об'єктивний і неупереджений аналіз дає зрозуміти природу і причини виникнення концепції позаблоковості у складних міжнародних відносинах періоду «холодної війни» та постхолодної доби. Розуміння першоджерел становлення і діяльності Руху неприєднання - необхідна умова оцінки його місця і ролі у міжнародних відносинах другої половини XX століття та активності в них України.

Предметом наукового пошуку є всебічне, комплексне вивчення досвіду та наслідків діяльності Руху неприєднання у визначений період. Саме 60-90-ті роки минулого століття - важливий хронологічний відрізок з точки зору організаційного становлення позаблоковості, спроби реалізації концепцій країн Азії та Африки стосовно ліквідації колоніалізму, побудови нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), ліквідації заборгованості, припинення військових конфліктів між країнами-учасницями Руху неприєднання, їх участі у науково-технічній революції та еволюційних процесах у постхолодну добу.

З іншого боку, на вказаний період припадає ліквідація тоталітарних режимів у країнах Центральної і Південно-Східної Європи і, як наслідок, утворення незалежних держав, в тому числі і України. Дослідження змісту і наслідків багатовекторної зовнішньої політики нашої країни - є комплексною складовою цілісного процесу міжнародних відносин 90-х років XX століття.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 60-90-ті роки XX століття, тобто, від Першої (М. Белград, 1-6 вересня 1961 р.) до Дванадцятої (м. Дюрбан, 2-3 вересня 1998 р.) конференцій голів держав і урядів країн-учасниць Руху неприєднання. Оскільки на стан міжнародних відносин наклали відбиток «холодна війна» та постхолодна доба, дисертант вважав за необхідне використати проблемний принцип побудови дослідження з деталізованими хронологічними періодами в розрізі кожного розділу.

Методи дослідження. Основою роботи є структурно-функціональна концепція. На наше глибоке переконання саме така форма дослідження дозволяє уникати суб'єктивних тверджень і висновків. З іншого боку, такий підхід дає можливість шукати фактори формування Руху неприєднання, виходячи з особливостей політичного розвитку країн Азії, Африки і Латинської Америки у другій половині XX століття. Це відповідає уявленню про позаблоковість як цілісну систему періоду «холодної» і постхолодної доби, в якій причинні наслідки знаходяться у нерозривному функціональному взаємозв'язку. Мова йде про те, що поява Руху неприєднання - результат взаємодії сукупності як міжнародних так і внутрішніх політичних, економічних та соціальних чинників.

В основу дисертації покладено комплексний підхід до вивчення проблеми, тобто поєднання кількох методів, пов'язаних з концептуальними напрямками дослідження. Головне положення базується на розумінні змісту і особливостей міжнародних відносин після Другої світової війни та місця в них Руху неприєднання. Дисертант констатує, що поява концепції позаблоковості - результат колоніального минулого афро-азіатських країн, а також гегемоністської політики двох наддержав (США і СРСР) та їх союзників.

В дослідженні використано методи порівняння, аналізу документів та факторний і системний підхід до оцінки міжнародних відносин. Руху неприєднання та змісту багатовекторної зовнішньої політики України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає насамперед у тому, що вперше у вітчизняній історичній науці в комплексі досліджуються об'єктивні і суб'єктивні причини зародження Руху неприєднання та його місце і роль у міжнародних відносинах після Другої світової війни. Одночасно ретельному аналізу піддано зміст багатовекторної зовнішньої політики України, спрямованої на урізноманітнення форм співробітництва з країнами Азії, Африки та Латинської Америки. В науковий обіг вводиться значна кількість нових джерел з історії діяльності Руху неприєднання, зовнішньої політики України, зокрема, офіційні матеріали ГА 00Н, документи поточного архіву Міністерства закордонних справ України (ПА МЗС України), Федерації профспілок України, архівів Белградського інституту міжнародної політики і економіки (АБІМПЕ), Белградського центру стратегічних досліджень (АБЦСД), Загребського інституту країн, що розвиваються (А31КР) та Люблянського центру міжнародного співробітництва і розвитку (АЛЦМСР). Запропонований методологічний підхід передбачає певні концептуальні зміни в теорії, тобто в розумінні природи появи Руху неприєднання, його діяльності у другій половині XX століття та стремлінні України до співробітництва з ним.

У процесі розробки поставлених завдань автор вперше у вітчизняній історіографії розглядає діяльність Руху неприєднання не як результат персонального впливу на нього політично-амбіційних особистостей, а як похідну міжнародних відносин періоду «холодної» і постхолодної доби, взаємодії різноманітних суспільних процесів і явищ, які реалізувалися у зовнішньополітичних умовах. У дисертації зовнішньополітична стратегія афро-азіатських і латиноамериканських країн розглядається як результат взаємодії таких категорій як «бажане» і «дійсне». Це ж саме стосується і зовнішньополітичного та економічного курсу України. В межах такого підходу вперше, як вагомі фактори формування зовнішньої політики, поряд з економічними і зовнішніми чинниками, розглядаються такі явища як особливості внутріполітичного розвитку країн-учасниць Руху неприєднання та України і вплив на них прогресивних і консервативних тенденцій, що мали місце у міжнародних відносинах другої половини XX століття.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що запропоновані методологічні підходи, апробовані в роботі, можуть бути використані при вивченні особливостей міжнародних відносин другої половини XX століття та формування зовнішньополітичної і економічної стратегії окремих країн. Теоретичні розробки дозволяють розкрити місце і роль Руху неприєднання у міжнародних відносинах з огляду сьогодення, узагальнити зміст багатовекторної політики України у постхолодну добу та період глобалізації міжнародних відносин, форми її співпраці з країнами Азії, Африки і Латинської Америки. З іншого боку, джерела і новітня література дозволяють більш об'єктивно переглянути і переоцінити багато існуючих і сумнівних тверджень щодо природи Руху неприєднання, його діяльності у період «холодної війни» та в постхолодну добу.

Теоретичні положення можуть бути використані в дипломатичних навчальних закладах, вузах гуманітарного профілю при вивченні відповідних тем, написанні підручників з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики країн Азії, Африки і Латинської Америки, розробці спецкурсів і проведенні спецсемінарів з історії афро-азіатських та латиноамериканських держав, написанні курсових і дипломних робіт;

- запропоновані рекомендації можуть стати корисними для налагодження більш активної регіональної економічної, науково-технічної і культурної співпраці України з країнами Азії, Африки і Латинської Америки;

- результати дослідження могли би бути враховані працівниками Міністерства закордонних справ України та інших політичних установ при розробці перспектив активної участі України в міжнародних відносинах, плануванні пріоритетних завдань щодо реалізації зовнішньої політики України в позаблокових державах та її зв'язках з міжнародними і регіональними організаціями.

Апробація результатів. Основні результати дисертаційного дослідження апробовано на міжнародних, всеукраїнських, загально-університетських конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній конференції «Права і свободи людини та сучасний суспільний прогрес» (Ужгород, 1999), Міжнародній науковій конференції «Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (друга половина 80-х - перша половина 90-х років XX ст.)» - (Ужгород, 1996), Міжнародній науковій конференції «Демократія у Центральній та Південно-Східній Європі: бажане і дійсне (ХІХ-ХХ ст.) - (Сату-Маре, Румунія, 2000), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 70-річчю доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Гранчака І.М. (Ужгород, 1997), IX (Ужгород, 1982), Х (М. Харків, 1985), XI (Мінськ, 1988) Всесоюзних наукових конференціях істориків-славістів, науково-практичній конференції, присвяченій 50-річчю Організації Об'єднаних Націй (м. Ужгород, 1995), а також Республіканській науковій конференції «Формування і розвиток історичних зв'язків та співробітництва братніх соціалістичних країн» (М. Львів, 1983).

Результати дисертаційного дослідження висвітлено у трьох монографіях, брошурі та понад ЗО наукових публікаціях, в тому числі у 23 зареєстрованих ВАК України.

Дисертаційна робота виконувалася в Ужгородському національному університеті та обговорювалася на спільному засіданні кафедр нової, новітньої історії та історіографії і політології, а також на засіданні відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України, якими рекомендована до захисту.

Структура роботи складається із вступу, шести розділів, висновків (365 с.), списку використаних джерел та літератури (520 найменувань). Загальний обсяг дисертації 399 сторінок.

неприєднання рух держава конфлікт

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, предмет та хронологічні рамки дослідження, визначено мету і завдання роботи, методологічні основи, сформульовано основні положення, які виносяться на захист, вказано на її наукову новизну і практичне значення, а також форми апробації результатів дисертаційної роботи і публікації з теми, що досліджується.

У першому розділі - «Огляд джерел та літератури. Методологія дослідження» - дисертант виділяє три групи джерел, класифікованих за ознакою теми, аналізує джерельну базу дослідження та викладає авторську концепцію вивчення проблеми.

Згідно тематичного принципу розділ поділено на два підрозділи. У першому «Джерела з історії виникнення та діяльності Руху неприєднання» проаналізовано архівні документи, які містяться в поточному архіві Міністерства закордонних справ України, зокрема, Фонді відділу Договорів та угод з іноземними державами.

Документи, які знаходяться у перелічених справах, представляють важливу цінність, по-скільки дають можливість визначити пріоритетні напрямки зовнішньої політики нашої країни, проаналізувати зв'язки з країнами Азії, Африки та Латинської Америки крізь призму геополітичних намірів України, її стремління утвердитися в якості постійної величини у міжнародному співтоваристві.

Основний масив документальних матеріалів з питань співробітництва України з Рухом неприєднання, сконцентрований на сьогодні у відділі Управління міжнародних організацій (УМО) МЗС України. Мова йде про довідки-звіти участі делегацій України в роботі Конференцій на вищому рівні голів держав і урядів позаблокових країн, засіданнях Координаційного бюро Руху неприєднання на рівні міністрів закордонних справ, довідки-справки про стан і діяльність Руху неприєднання та тексти-привітання вищих посадових осіб України учасникам самітів неприєднаних.

Завдяки документам відділу УМО МЗС України вдалося більш глибоко розкрити діяльність Руху неприєднання на міжнародній арені у другій половині XX століття, показати диверсифікацію міжнародних зв'язків нашої держави, яка сприяла утвердженню політичної та економічної незалежності, зміцненню її позицій у світі.

Значної уваги заслуговують матеріали поточного архіву Федерації профспілок України. У ньому містяться документи, які надходили до центральних органів профспілок з питань міжнародних зв'язків і співробітництва. Автор опрацював звітні доповіді голови ФПУ Стояна О.М. за період між Другим і Третім з'їздами Федерації профспілок України. Вони послужили основою для обгрунтування доцільності і політичної значимості зв'язків професійних спілок нашої держави з профспілковими організаціями і центрами зарубіжних країн.

Менш відомими для наукової громадськості є блоки документів архіву Белградського інституту міжнародної політики і економіки (АБІМПЕ). Крім загально-теоретичних матеріалів стосовно Руху неприєднання, тут міститься переписка лідерів позаблокових країн з питань його стратегічних і поточних проблем, форм діяльності по налагодженню співробітництва в економіці, залученню інвестицій з високорозвинутих держав та їх ролі в розвитку промисловості, сільського господарства, науки в афро-азіатських та латиноамериканських країнах.

Найціннішою частиною архіву АБІМПЕ є матеріал про розбудову організаційної структури Руху неприєднання, підготовчі документи до конференцій на вищому рівні голів держав і урядів країн Неприєднання та узагальнюючі довідки про політичну ситуацію у позаблокових державах та ставлення їх політичної еліти до вирішення проблем міжнародного масштабу.

Один із найбільш продуктивних югославських дослідників феномену біполярного світу - Руху неприєднання Б. Тадіч є автором не тільки монографічних досліджень, але і багатьох документальних матеріалів, які знаходяться в архіві АБІМПЕ. У цьому контексті багатим на фактичний матеріал з питань місця і ролі Руху неприєднання у міжнародних відносинах є аналітичні довідки Б. Тадіч. Незважаючи на те, що вона вважається об'єктивним науковцем, їй не вдалося оминути спокуси перебільшити його значення і вплив на перебіг міжнародних подій у другій половині XX століття. Це, насамперед, стосується її твердження про ефективну роль Руху неприєднання у припиненні військових конфліктів, що мали місце між позаблоковими державами у досліджуваний період. Однак їх аналіз дає підставу стверджувати, що Рух неприєднання не був спроможний вирішити жоден військовий конфлікт між країнами-учасницями Неприєднання. Це свідчення того, що монолітності в рядах Неприєднання не було, як стверджує Б. Тадіч. На нашу думку, у припиненні військових конфліктів між позаблоковими державами більшу роль відігравали великі країни, зокрема, США, Великобританія, Франція та колишній СРСР. З іншого боку, деконсолідація в рядах Руху неприєднання - об'єктивна закономірність, поскільки більшість його членів знаходились у фінансовій, технологічній та науковій залежності від високоіндустріальних держав та контрольованих ними міжнародних фінансових організацій. Зрозуміло, що вони вимушені були проводити політику, яка відповідала їхнім інтересам і стратегії.

При написанні дисертаційного дослідження автор використав документи архіву Белградського Центру стратегічних досліджень. Серед них особливо вагоме значення мають «Рух неприєднання - пріоритети діяльності і розвиток його функціонування», «Деякі аспекти міжнародного положення Руху неприєднання в сучасних міжнародних відносинах». На їх основі автор вивів роль Руху неприєднання у вирішенні складних і актуальних проблем - країн Близького Сходу, Афганістану, Кампучії, Західної Сахари, Центральної Америки, Кіпру. Наприклад, службові матеріали, підготовлені послом колишньої СФРЮ в Індії Ж. Язічем, стали основою дослідження концепції, згідно з якою ефективна діяльність Руху неприєднання можлива при його структурних змінах і тільки в рамках 00Н. Крім цього, документи містять відомості про кількість зброї масового ураження у наддержав, зокрема, і світі взагалі, які допомогли автору при розгляді питання про імпорт зброї і воєнної техніки США і СРСР, а також держав-учасниць Руху неприєднання.

Важливий матеріал з проблеми участі країн Неприєднання у науково-технічній революції міститься в архіві Белградського інституту економіки. Почерпнуті дані з документів названого закладу дали грунт для ствердження дисертантом ідеї про те, що:

а) у 80-х роках для країн, що розвиваються, вкрай важливою була проблема підготовки кадрів;

б) раціональне використання природних ресурсів повинно було прискорити вивільнення коштів для розбудови телекомунікаційної структури будь-якої держави «третього світу».

До останнього часу майже недоступними для дослідників були фонди архіву Загребського інституту країн, що розвиваються (АЗІКР). Науковці названого закладу спеціалізувалися на дослідженні стану та розробці перспектив співробітництва країн-учасниць Руху неприєднання в галузі науки, техніки, інформатики та культури, обробці статистичних даних з названих проблем, а з політичних міркувань - працювали в режимі таємності.

У фонді В-5946 цього ж архіву знаходяться дані про стан міжнародного науково-технічного обміну. У документі конкретизовані питання формування технологій і технологічної політики. Дисертант використав статистичні дані про трансфер технології в галузі енергетики, будівництва, інформатики і дійшов висновку, що розвиток технології і його обмін сприяв:

а) по-перше, зменшенню використання природних ресурсів при одночасному розширенню асортименту продукції;

б) по-друге, розробці і випуску нових видів продукції при мінімальних витратах фінансів на їх розробку;

в) росту продуктивності праці.

Важливі фактичні дані про політику і форми зв'язку в галузі культури держав «третього світу» знаходяться у матеріалах для службового користування, підготовленого співробітниками Загребського інституту країн, що розвиваються та Індійського національного інституту науки, технології і розвитку (М. Делі) «Неприєднання і культурне співробітництво країн, що розвиваються». У ньому узагальнені найбільш поширені і ефективні форми культурних зв'язків між країнами Азії, Африки і Латинської Америки. Дані допомогли розкрити і показати структуру культурних закладів позаблокових країн і на основі порівняльного методу висвітлити досягнення та упущення у даному виді співробітництва.

Об'ємний і ґрунтовний матеріал, особливо економічного характеру, почерпнуто з архіву Люблянського центру міжнародного співробітництва і розвитку.

що доступ науковців СРСР до першоджерел та архівних документів був обмежений, вони намагалися ввести у науковий обіг доступні їм радянські та зарубіжні матеріали. Однак, із-за монополії КПРС на формування зовнішньополітичної стратегії Радянського Союзу вчені вимушені були притримуватися методології марксизму-ленінізму, заснованої на засадах класової боротьби.