Рух неприєднання в системі міжнародних відносин (60–90-ті роки XX ст.)

Дисертант наголошує, що особливим в участі у науково-технічній революції був пошук інвесторів при фінансовій і технологічній допомозі яких можливо було реструктуризувати промисловість та фінансову систему. Доведено, що в ньому найбільший успіх мали країни Південно-Східної Азії та Латинської Америки, за що отримали назву «тигрів кінця XX століття».

На основі документів конференцій голів держав і урядів країн-учасниць Руху неприєднання розкрито форми участі позаблокових держав у науково-технічній революції. Домінуючими були зв'язки у галузі

промисловості, розробці високих технологій, підготовці висококваліфікованих кадрів для країн Неприєднання.

Для досягнення мети особливо важливе значення мали «Декларація з Ліми» та «План акцій для промислового розвитку і співробітництва», прийнятих на Другій генеральній конференції ЮНЩО (м.Ліма, 1975 р.). Їх виконання сприяло підвищенню долі країн Азії, Африки та Латинської Америки у світовому промисловому виробництві. На кінець 80-х років вона становила 25 відсотків. Успіх визначили такі чинники, як ефективна технічна і технологічна політика, допомога міжнародних інституцій, активна участь у пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки.

У досліджуваний період відбувся процес поглиблення культурних зв'язків між країнами-учасницями Руху неприєднання. Дані питання розглядалися як на рівні самітів Неприєднання, так і на міждержавних стосунках. Знаковими у цьому плані є рішення Другої конференції позаблокових держав (м. Каїр, 5-Ю жовтня 1964 р.), на якій була прийнята декларація «Співробітництво в галузі культури, науки і освіти». Недивлячись на те, що її положення носили здебільшого декларативний характер, нею не були передбачені механізми розвитку культурних зв'язків, вона - важливий етап у розумінні ролі і значення культурного елементу в політиці Неприєднання.

Поштовхом для поглиблення зв'язків у галузі культури стали рішення Четвертої конференції голів держав і урядів країн-учасниць Руху неприєднання (М. Алжир, 5-10 вересня 1973 р.).

Вивчення такого складного феномену, як вплив культурної співпраці позаблокових країн на стан Неприєднання в цілому, вимагало техніки дослідження, яка враховує передумови, механізми та їх наслідки.

Дисертант виділив три етапи у становленні культурного співробітництва: перший (1961-1974 рр.); другий (1975-1989 рр.); третій (90-ті роки). У кожному з них матеріал висвітлено у системній формі.

Результати, отримані в ході аналізу, дисертантом включені у загальну схему дослідження, адже контекстуалістська концепція історіографічної рефлексії передбачає використання змінних, які не є монополією історичної науки. Саме тому, серед суто історичних методів дослідження

найбільш доречним є історико-проблемний, а серед загальнонаукових - симтематизації і аналізу. Цих методів і притримувався автор.

У п'ятому розділі - «Україна у співробітнитцві з Рухом неприєднання (90-ті роки XX ст.)» - розглянуто і проаналізовано зміст багатовекторної зовнішньої політики нашої країни, її стремління до налагодження тісних політичних, економічних, науково-технічних і культурних зв'язків з позаблоковими державами. У концептуально-методологічному відношенні автор відштовхувався від положень, закріплених в Конституції, постановах Верховної Ради та «Основних напрямках зовнішньої політики України», які регулюють її зовнішньополітичну діяльність.

Доведено, що одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики нашої держави є пошук шляхів розвитку двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, науково-технічних і культурних зв'язків з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.

Визначені головні віхи становлення її співробітництва з країнами-учасницями Руху неприєднання, а саме:

1) активна зовнішньополітична діяльність України по встановленню дипломатичних відносин з афро-азіатськими та латиноамериканськими країнами (1992-1995 рр.);

2) участь в роботі наради міністрів закордонних справ позаблокових держав (м. Картахена, 14-16 травня 1996 р.);

3) поглиблення зв'язків під час роботи Одинадцятої конференції голів держав і урядів країн-учасниць Руху неприєднання (м. Картахена, 18-20 жовтня 1996 рр.);

4) ініціативна діяльність делегації України під час наради міністрів закордонних справ (М. Делі, 7-8 квітня 1997 р.);

5) ефективна участь делегації України в роботі Дванадцятого саміту країн Неприєднання (мДюрбан, 2-3 вересня 1998 р.).

Головним результатом цього періоду стало здобуття Україною статусу спостерігача, ініціативна участь в роботі Одинадцятої та Дванадцятої конференцій голів держав і урядів позаблокових країн, а також обрання нашої країни непостійним членом Ради Безпеки 00Н на період 2000-2001 років від Центральноєвропейського регіону. Із 171 голосу членів Генеральної Асамблеї 00Н 158 було віддано Україні, що є свідченням росту її іміджу, підтримки на міжнародній арені, в тому числі і країнами Руху неприєднання, більшість яких - члени 00Н.

У розділі проаналізовано економічні концепції розвитку країн-учасниць Руху неприєднання, спрямовані на підвищення ефективності виробництва, фінансову стабільність, ліквідацію безробіття, ріст внутрішнього валового продукту (ВВП) та розширення їх експортних можливостей. Мова йде, насамперед, про стабілізаційні програми Бразилії («план Крузадо»), Аргентини - («ортодоксального і неортодоксального типу»), вивчення і застосування яких має важливе значення для формування національно-державних інтересів України.

У шостому розділі - «Рух неприєднання у міжнародних відносинах (90-ті роки XX ст.)» - піддано аналізу і узагальненню діяльність Руху неприєднання у постхолодну добу та період глобалізації міжнародних відносин. Низька ефективність заходів Неприєднання протягом 80-х років зумовила нову тактику, викликану змінами, які сталися у 90-х роках минулого століття. Дисертант зупинився на причинах падіння активності позаблокових країн, зокрема і Руху неприєднання, взагалі у вирішенні міждержавних, регіональних і субрегіональних проблем. При цьому взято до уваги оцінку особливостей міжнародних відносин кінця XX століття і місця в них світових організацій Генеральним секретарем ООН К. Аннаном, який зауважив»… на порозі XXI століття світ ввійшов у якісно відмінну стадію свого розвитку, яка характеризується формуванням нової інфраструктури відносин між державами та регіонами».

У дисертації розглянуті зміни, які сталися в Неприєднанні після зламу біполярного світу. На конкретних прикладах розкрито появу в цьому нових оцінок міжнародних відносин кінця XX століття.

У розділі доведено, що глобалізація - загальносвітовий процес. Ним охоплені і країни-учасниці Руху неприєднання. Викладений матеріал - свідчення того, що в умовах постхолодної доби жодна країна не в змозі вирішити будь-яку проблему ізольовано.

Дисертант приділив увагу еволюційним процесам у Русі неприєднання стосовно виконанню рішень Організації Об'єднаних Націй з питань дотримання прав людини. На основі аналізу рішень конференцій - при допомозі структурно-функціонального методу зроблено узагальнення, яке свідчить про те, що із зникненням «другого світу», тобто, соціалістичної системи, у міжнародних відносинах склалась ситуація, при якій діяльність Руху неприєднання об'єктивно не була вигідна наддержаві - США. Дисертант вважає, що саме тому її дипломатичні зусилля були спрямовані на припинення його діяльності, оскільки це суперечило глобальній економічній, інформаційній та науково-технічній стратегії Сполучених Штатів Америки. Незацікавленість США в діяльності Руху неприєднання привели до його саморозпуску на початку XXI століття;

- незважаючи на це, дослідження місця і ролі Руху неприєднання в системі міжнародних відносин другої половини XX століття має науково-практичне і пізнавальне значення, допомагаючи зрозуміти зміст повоєнних міждержавних відносин періоду «холодної війни» та постхолодної доби і ролі в них країн Азії, Африки та Латинської Америки.

Размещено на Allbest.ru