Історія племен зрубної спільності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

Історичні науки - 07.00.04. - Археологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Історія племен зрубної спільності

Отрощенко Віталій Васильович

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі археології енеоліту - бронзового віку Інституту археології НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Ковальова Ірина Федорівна,

Дніпропетровський національний університет, професор кафедри історіографії та джерелознавства.

доктор історичних наук, професор Буров Григорій Михайлович, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, професор кафедри історіографії та джерелознавства.

доктор історичних наук, професор Горбунов Володимир Степанович,

Башкірський державний педагогічний університет, проректор по науці.

Провідна організація: Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, кафедра археології

та музеєзнавства, Міністерство освіти та

науки України.

Захист відбудеться “20” травня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології НАН України за адресою: 04210, м. Київ, вул. Героїв Сталінграду, 12.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту археології НАН України (м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12).

Автореферат розісланий “18” квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук В.О.Петрашенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Друге тисячоліття до нашої ери - розквіт доби бронзи - було особливим періодом в історії людства, коли архаїчні первинні цивілізації Старого Світу відчули виклик молодих народів - представників індоєвропейської мовної спільності (ІЄМС). Ще до кінця ІІ тис. до н. е. індоєвропейці затвердилися в основних географічних зонах свого проживання, визначивши багато в чому зміст всесвітньої історії на наступні 3000 років. Саме тоді були закладені основи історичного протистояння між Заходом і Сходом. Глобальні історичні події є зовнішньою канвою, тлом тих процесів, що відбувалися в географічному просторі між Європою й Азією та в історичному конфлікті між цивілізацією і варварством.

Хронологічно аналізований у дослідженні період розташовується між першою та другою великими міграціями індоєвропейців, охоплюючи час від 1800/1700 до 1200/1100 рр. до н. е. Збіг циклу формування, розвитку та зникнення культур зрубної спільності з конкретним періодом історичного процесу в II тис. до н. е. навряд чи був випадковим. Він засвідчив залежність подій, що відбувалися на півдні Східної Європи, від загального ритму історії Старого Світу.

Обраний відрізок часу ознаменовано найважливішим технічним досягненням - винаходом легкого візка з колесами на спицях і парокінному запряганні. Володіння мобільними засобами пересування обумовило успіх індоєвропейців в конфліктах з державами Ближнього і Середнього Сходу. Тому аналізований період може також іменуватися епохою бойових колісниць чи героїчною добою, що хронологічно передувала появі кінноти й утвердженню кочового способу життя в степах Євразії.

Актуальність обраної теми визначається відсутністю сучасного дослідження, що узагальнює проблематику вивчення зрубної спільності. Після монографії О.О.Кривцової-Гракової "Степное Поволжье и Причорноморье в эпоху поздней бронзы", виданої 1955 року, багаторазово збільшився обсяг джерел, їхня видова розмаїтість і якісні характеристики, розкрито і розроблено багато нових аспектів проблеми, значно розширено уявлення щодо ареалу пам'яток зрубної культурно-історичної спільності (КІС), яка включає нині не тільки степи, але й зони лісостепу, напівпустелі та пустелі. І хоча впродовж останніх десятиліть проведено багато наукових конференцій, написано десятки дисертацій, монографій, збірок статей і тез, безпосередньо присвячених різноманітним аспектам зрубної проблематики, нової загальної концепції походження і розвитку культур зрубної КІС вироблено не було. Стара ж концепція О.О.Кривцової-Гракової вже не відповідає новій якості наших знань щодо предмету дослідження, але все ще визнається загальноприйнятною.

Зв'язок з державними програмами. Роботу виконано в рамках планової теми “Історія вивчення археологічних культур неоліту, енеоліту, бронзового віку України. Упорядкування джерельної бази” у відділі археології енеоліту - бронзового віку Інституту археології НАН України, державний реєстраційний № 0101U000592.

Об'єктом дослідження стала історія формування, розвитку, зникнення та спадщини племен зрубної культурно-історичної спільності на півдні Східної Європи.

Предметом дослідження є поховальні пам'ятки зрубної спільності як джерело до вивчення історії її населення.

Метою дослідження є створення й обгрунтування концепції формування і розвитку культур зрубної спільності. Для розв'язання поставленої задачі зроблено аналіз наявного фонду джерел, уточнено види джерел, визначено їхні можливості з огляду на реалізацію обраної мети.

Географічні рамки теми охоплюють ареал культур зрубної спільності, обмежений на півдні передгір'ями Криму, Кавказу і Копет-Дагу, акваторіями Чорного і Каспійського морів. На сході межа проходила уздовж східного узбережжя Каспію, басейном р. Емби, середньою та верхньою течією р. Урал. Північна межа намічається від верхів'їв р. Урал по ріках Білій та Камі, а на захід від Волги - по межі лісу і лісостепу до верхів'їв Дону і далі на південний захід вздовж Сули до Дніпра. Західна межа фіксується в степовій зоні України вздовж р. Інгулець. Присутність населення зрубної спільності спорадично фіксується також у Середній Наддніпрянщині (Надросся).

Хронологічні рамки теми включають процеси, що призвели до формування культур зрубної спільності, етапи або періоди розвитку цих культур та фазу їхнього зникнення з археологічної мапи Східної Європи. Позначені процеси, як відзначалося вище, протікали у відтинок часу, обмежений ХVIII-XII ст. до н. е. - синхронно циклу розвитку і загибелі перших індоєвропейських цивілізацій на півдні Балканського півострова та в Малій Азії.

Основні джерела - археологічні (курганні та грунтові могильники, поселення, гірничі виробітки, майстерні ливарників, скарби, випадкові знахідки і святилища). Мова йде про виявлені, досліджені та інтерпретовані пам'ятки, оприлюднені в монографіях, публікаціях, наукових звітах, матеріали яких зберігаються в музеях та наукових фондах. Зважаючи на фізичну неможливість використовувати рівною мірою усі відомі пам'ятки, чільну увагу приділено могильникам, розкопаним практично в усіх регіонах величезного ареалу зрубної спільності. В роботі використано інформацію щодо 7624 поховань. У процесі добору їх було проведено значну джерелознавчу роботу з відсіву комплексів іншої культурної належності, які до цього вважалися "зрубними". В результаті такого очищення фонду поховань зрубної спільності істотно поповнилися джерела інших археологічних культур (бабинської / багатоваликової кераміки, синташтинської, білозерської, чорногорівської групи поховань кіммерійської культури).

Методи дослідження є взаємозалежними та обумовленими його метою. Базовим є порівняльно-історичний метод, підкріплений типологічним методом археології. У дисертації також широко використовуються дані прямої і відносної стратиграфії пам'ятників, картографування, статистичний облік, результати досліджень палеоантропологів, палеозоологів, лінгвістів, дані радіовуглецевого датування пам'яток і культур доби середньої та пізньої бронзи. Автор прийшов до комплексного аналізу культур зрубної спільності.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим дослідженням історії населення зрубної спільності, зробленим з опертям на сукупність поховальних пам'яток. Попередня концепція базувалася, головним чином, на матеріалах поселень. Автором розроблено й обгрунтовано оригінальну концепцію походження й етапів розвитку культур зрубної спільності в якій враховані новітні досягнення археологічної науки. Переосмислено однолінійну концепцію О.О.Кривцової-Гракової із заволзькою прабатьківщиною зрубної культури і наступною міграцією її носіїв на захід, аж до Нижнього Дунаю і Пруту. На підставі аналізу обрядів поховання показано наявність двох культур зрубної спільності - покровської зрубної культури (ПЗК) та бережнівсько-маївської зрубної культури (БМЗК), що склалися на різному генетичному підгрунті, але під впливом єдиного (синташтинського) імпульсу. Намічено, таким чином, дві лінії розвитку культур зрубної спільності, двочленну періодизацію кожної з них, простежено історичні долі носіїв цих культур. Вперше подано кількісні та якісні характеристики культур зрубної спільності на підставі урахування великих масивів поховань. Показано динаміку й головні тенденції розвитку цих культур.

Теоретична цінність дослідження полягає у демонстрації можливостей одержання нового історичного знання на підставі аналізу масового археологічного матеріалу, в практичному застосуванні загальних теоретичних гіпотез до конкретних фактичних даних, в залученні археологічних фактів до контексту історичних процесів, що мали місце у ХVІІІ-ХІІ ст. до н. е.

Практична цінність дисертації полягає в отриманих висновках і результатах, що можуть бути використані при написанні узагальнюючих досліджень з давньої історії й археології, наукових посібників і курсів лекцій для вузів, підручників для шкіл, а також для побудови музейних експозицій. Розроблені в дослідженні підходи можуть бути використані при підготуванні інших робіт, побудованих на аналізі великої джерельної бази.

Особистий внесок здобувача. Починаючи від 1964 р. автор працює на розкопках пам'яток на півдні та сході України, що прямо чи опосередковано пов'язані з проблематикою зрубної спільності. Ним формується наукова школа дослідників культур зрубної спільності на сході України. У розділі “Бронзовий вік” “Давньої історії України”, т. 1, 1997 (співавтор Березанська С.С.), автором написані підрозділи: “Індоіранці” (с. 399-403), “Головні історичні події” (с. 403-422), “Обробка кістки та рогу” (с. 473-477), “Суспільний устрій” (с. 484-496) та “Духовна культура” (с. 496-529). У статтях, підготовлених у співавторстві з Ю.В.Болтриком, Т.А.Вовк та О.П.Моцею, автором написані частини, пов'язані з проблематикою первісної археології з акцентом на процеси, що мали місце за доби середньої та пізньої бронзи на території України, а в статтях, написаних у співавторстві з В.Є.Куриленком та Н.П.Шевченко автору належать аналітичні частини. Назви згаданих праць подано в списку основних публікацій за темою дисертації.

Апробація головних положень дисертації відбувалася у формі наукових доповідей на засіданнях Вченої ради Інституту археології НАН України, сектору (із 1996 р. - відділу) археології енеоліту - бронзового віку ІА НАН України, на теоретичних і науково-практичних семінарах, симпозіумах, регіональних і міжнародних конференціях, що відбулися в Самарі (1982, 1990, 2001), Санкт-Петербурзі (1985, 1993), Донецьку (1987, 1989, 1996), Ростові-на-Дону (1988, 1998), Аркаїмі (1989), Одесі (1989), Луганську (1990), Запоріжжі (1990, 1994), Дніпропетровську (1990, 1994, 1999), Шлезвігу (1991), Келераші (1991), Саратові (1991, 2000), Мелітополі (1992), Воронежі (1991, 1996, 2000), Харкові (1992, 1995), Перевальську (1993), с. Капітановому Луганської обл. (1995-1999), с. Могилянах під Краковом (1995), Кіровограді (1996), Познані (1997), Кембриджі (2000), Оренбурзі (2001), Києві (2001, 2002).

Публікації. Результати дисертації викладено в 90 наукових працях. Серед них: одна монографія, 5 колективних монографій та 14 статей у фахових виданнях, визнаних ВАК України чи прирівняних до них. Інші роботи видано в журналах різного профілю, інформаційних збірках, енциклопедіях, тезах та матеріалах конференцій.

Обсяг і структура роботи. Рукопис дисертації складається з вступу, шести розділів і висновків, що утворюють основний текст (401 сторінка) та додаткової інформації на 271 сторінці. Серед неї: список використаної літератури та архівних матеріалів, що налічує 1360 позицій, список скорочень, 8 статистичних таблиць (додаток А), 95 таблиць графічних ілюстрацій з окремим описом підтекстовок до них (додаток Б). Загальний обсяг рукопису - 672 сторінки.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначено хронологічні та географічні межі дослідження, сформульовано головну мету та завдання дисертації, її практичне значення.

Розділ І. Історіографічний огляд

Вивчення пам'яток зрубної спільності можна умовно розділити на п'ять періодів: 1) доба первинного нагромадження джерел (XIX ст.); 2) виділення зрубної культури, конкретизація її ареалу (перша половина XX ст.); 3) концепція генези та розвитку зрубної культури (50-60 рр. ХХ ст.); 4) вивчення зрубної культурно-історичної області / спільності (70-80 рр. ХХ ст.); 5) концепція культур зрубної спільності (90-ті рр. ХХ ст.). Початок кожного періоду визначали досягнення теоретичної думки, що надавали імпульсу археологічному пошукові, який вів до нових практичних результатів.

Доба первинного нагромадження джерел охоплює розкопки та знахідки здійснені від 30-х рр. ХІХ ст., коли задокументовано інформацію щодо дослідження курганів з пізнавальною метою. Від 50-х рр. ХІХ ст. збереглися матеріали розкопок на теренах Катеринославської губ. та відповідні публікації І.Є.Забєліна, А.В.Терещенка, П.С.Савєльєва. Впродовж 60-70 рр. стають відомими факти знаходження давніх міднорудних копалень у Бахмутсько-Торецькій улоговині (Носов 2-й, 1865) та комплексів талькових ливарних форм на Кардашинських кучугурах (Бурачков, 1875). На кінець ХІХ ст. географія розкопок курганів шириться на Таврійську, Воронезьку, Саратовську губернії. Г.С.Скадовський робить перші стратиграфічні спостереження на курганах півдня Херсонщини (1897), а В.Б.Антонович інформує про знаходження культурного шару у Потьомкінському саду м. Катеринослава (1901).

Спроби теоретичних узагальнень зводилися до полеміки довкола оцінки доби щонайдавніших курганів: відносити їх до кам'яного чи бронзового віку. Д.Я.Самоквасов вводить поняття “кіммерський період” для означення ранніх курганних старожитностей (1899). Підсумковою для цього періоду стала праця А.О.Спіцина “Курганы со скорченными и окрашенными костяками” (1899), де зібрано та розподілено за регіонами матеріали розкопок з курганів доби бронзи, але ще без розуміння багатоетапності цього явища.

Виділення зрубної культури та конкретизація її ареалу припали на політично бурхливу першу половину ХХ ст. З ініціативою проведення спеціалізованих розкопок курганів у басейні Дону виступив В.Б.Антонович, а М.І.Багалій, готуючи проведення ХІ Археологічного з'їзду в Харкові, звернувся до П.С.Уварової з проханням віднайти кваліфікованого дослідника. Вибір випав на В.О.Городцова - професійного військового та знаного вже дослідника старожитностей (Сафонов, 2001). Влітку 1901 р. В.О.Городцов розпочав розкопки курганів в Ізюмському пов. Харківської губ., звернувши відразу увагу на поховання у ямах, катакомбах та зрубах. 1903 р. він провів розкопки в Бахмутському пов. Катеринославської губ., перевіривши стратиграфічні спостереження, зроблені на Харківщині. Результатом таких цілеспрямованих досліджень на сході України стало виділення ямної, катакомбної, зрубної культур та груп поховань у кам'яних скринях, на горизонті та в насипу (Городцов, 1905; 1907).

Надалі В.О.Городцов, у зв'язку із знахідкою Сосновомазинського скарбу, виділяє хвалинську культуру в Поволжі (1910) та розширює ареал зрубної культури, включаючи до нього Воронезьку, Саратовську, Харківську, Катеринославську губернії та Північний Кавказ (1915, с.102). 1920 року він здійснює тривалу наукову поїздку Волгою за маршрутом Саратов-Самара-Симбірськ-Казань, знаходячи усюди сліди зрубної культури (Худяков, 1920). Сумарну характеристику зрубної культури В.О.Городцов дає в енциклопедичній праці “Бронзовый век на территории СССР” (1927), де проводить північний її кордон за лінією Оренбург-Муром-Київ. Тоді ж він виокремлює кіммерійську культуру на півдні України, синхронізуючи її з хвалинською (1928).

20-ті рр. ХХ ст. позначено успіхами саратовських археологів, які розкопують на чолі з П.С.Риковим Покровський могильник. П.С.Риков дає загальну періодизацію курганних старожитностей Нижньої Волги, об'єднуючи їх у рамках хвалинської культури, яку він не ототожнював зі зрубною культурою В.О.Городцова (1927; 1936). П.Рау виділяє полтавкинський щабель поховань доби середньої бронзи (1928), використаний пізніше для обгрунтування генези зрубної культури.

30-ті рр. ХХ ст. ознаменовано масовими політичними репресіями, які не могли оминути археологію в умовах тотальної політизації науки. Їхніми жертвами стали краєзнавці та краєзнавство, більшість українських археологів і значна частина російських. Розгромлено, зокрема, потужну саратовську школу дослідників бронзового віку на чолі з П.С.Риковим - головним опонентом В.О.Городцова. Останній писав у шухляду 15 заключних років життя, позаяк під заборону підпали археологічні культури в умовах панування концепції стадіальності та нового вчення про мову М.Я.Марра. Настав час так званої зрубної культури.

Знекровлена археологія України не змогла скористатися величезним фактажем, здобутим Дніпрогесівською експедицією (1927-1932), керованою Д.І.Яворницьким. До третьої стадії родового суспільства віднесено поселення з кам'яними спорудами та поховання у кам'яних скринях Надпоріжжя (Миллер М., 1935). З аналогічних позицій стадіальності оцінено старожитності доби пізньої бронзи півдня Східної Європи О.П.Кругловим та Г.В.Подгаєцьким (1935).

Концепція генези та розвитку зрубної культури склалася наприкінці 40-х рр. ХХ ст., коли в активному науковому процесі лишився практично один діючий дослідник її пам'яток - О.О.Кривцова-Гракова - науковець Державного історичного музею в Москві. На той час теорію стадіальності та вчення про мову М.Я.Марра було піддано нищівній критиці, а археологічні культури реабілітовано. Розробляючи генезу зрубної культури, О.О.Кривцова-Гракова використала концепцію щаблів розвитку хвалинської культури П.С.Рикова, акцентувавши увагу на полтавкинських пам'ятках як генетичній підоснові зрубних. Із заволзьких степів носії зрубної культури здійснили міграцію на захід, через Донщину на терени України, де виявлено лише пам'ятки пізньозрубної культури білозерського та сабатинвського етапів. О.О.Кривцова-Гракова запропонувала розширене розуміння сконструйованої нею культури, яка увібрала і хвалинську культуру П.С.Рикова, і зрубну, кіммерійську та хвалинську культури В.О.Городцова, і своєрідні групи пам'яток Східного Криму та дельти Дону. За ними всіма вона закріплює термін “зрубна культура” (1955). Концепція О.О.Кривцової-Гракової була одностайно визнана і залишається понині загальноприйнятною для російської науки (Антология советской археологии, 1996).

У перше повоєнне десятиліття відбувається процес відродження української археології після репресій 30-х рр. та від'їзду певної частини фахівців на Захід під час Другої світової війни. Частина кадрів переїхала в Україну з Росії (серед них О.І.Тереножкін - учень П.С.Рикова). Паралельно набирало сили повоєнне покоління випускників Київського університету ім. Т.Шевченка (С.С.Березанська, Д.Я.Телегін, І.М.Шарафутдінова). Вже наприкінці 50-х рр. уважний читач радянської археологічної літератури на Заході міг відзначити розбіжності у розумінні проблематики доби пізньої бронзи півдня Східної Європи між українськими та російськими дослідниками (Sulimirski, 1960).

Спершу мова йшла про уточнення послідовності етапів пізньозрубної культури - спочатку сабатинівський, а вже потім - білозерський (Телегін, 1961). О.І.Тереножкін суттєво уточнює (подавнює) датування усіх етапів зрубної культури, прив'язавши їх до хронологічних колонок Центрально-Східної Європи (1965). Далі пішов процес виділення окремих культур: багатоваликової кераміки (Березанская, 1960; 1962), сабатинівської (Шарафутдинова И.Н., 1968). До нього прилучаються, зрештою, й окремі російські дослідники. Е.С.Шарафутдінова виділяє в дельті Дону кобяківську культуру (1971), а Б.О.Латинін пропонує розглядати культуру багатоваликової кераміки (КБК) як один з українських локальних варіантів зрубної культури (1964). КБК, у свою чергу, виявилася генетично пов'язаною з харківсько-воронезькою катакомбною культурою (Братченко, 1977). З цих питань розгортається жвава й тривала дискусія.

Вивчення зрубної культурно-історичної області / спільності відбувалося на тлі вибухового накопичення джерел унаслідок величезних за обсягами розкопок у зонах меліоративного будівництва. Терміни “зрубна культурно-історична область” та “зрубна культурно-історична спільність”, запропоновані, відповідно, М.Я.Мерпертом (1968) та Є.М.Чернихом (1970) відбивали нове, глибше розуміння сукупності “зрубних” пам'яток. “Спільність / область” (поняття практично тотожні) передбачають наявність декількох археологічних культур у своєму складі, що дозволяло утримувати нововиділені культури в системі зрубної спільності / області. З іншого боку, розпочався й термінологічний різнобій, бо, крім груп прихильників зрубних спільності та області, лишалися дослідники, що продовжували вживати термін “зрубна культура”. Реакцією українських науковців на територіальне та понятійне укрупнення цього явища стало використання терміну “зрубна імперія” (Шмаглий, Черняков, 1970, с. 113), що автоматично зміщувало наукову дискусію в площину політики. Адже осіб, які розвалювали “імперію” шляхом виділення з її складу культур, що, на їхнє переконання, навіть генетично не пов'язані зі зрубною культурою, можна було звинуватити у місцевому сепаратизмі.

Зростання інтересу до зрубної проблематики засвідчили Перша та Друга наради з проблем зрубної культурно-історичної спільності (Куйбишев, 1978, 1982). На Другу нараду було заявлено майже 100 доповідей. Серед проблем, піднятих на цих симпозіумах виділимо: критику підстав генетичного зв'язку між полтавкинською та зрубною культурами (Мельник, 1978); запровадження терміну “зрубно-алакульський блок культур” (Бочкарев, 1982); акцентування уваги на абашевсько-зрубних зв'язках (Халиков, 1978; Малов, 1978; 1982; Кузьмина О.В., 1983; Екимов, 1978 та ін.); побудова загальної (Мерперт, Пряхин, 1978) та регіональних періодизацій зрубних старожитностей (Качалова, 1978; 1985; Отрощенко, 1978; Васильев, Кузьмина О.В., Семенова, 1985; Синюк, Погорелов, 1985; Шарафутдинова Э.С., 1985; Горбунов, Морозов, 1985); синхронізація пам'яток з різних регіонів зрубної спільності (Бочкарев, Лесков, 1978); виділення пам'яток маївського типу (Ковальова, Волкобой, 1976; Ковалева, 1978) та бережнівського типу (Качалова, 1978).

На той час фактично оформлюються регіональні центри з вивчення зрубної спільності у Воронежі, Саратові, Самарі, Уфі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, що успішно конкурують з науковими школами Києва, Ленінграда, Москви. Київська школа репрезентує своє бачення культурної ситуації за доби пізньої бронзи на півдні та сході України, як системи чотирьох культур: культури багатоваликової кераміки, зрубної, сабатинівської та білозерської (Березанская, Отрощенко, Чередниченко, Шарафутдинова И.Н., 1986). Воронезькі археологи виділяють донську лісостепову зрубну культуру (Пряхин, Матвеев, 1987). Зрубній проблематиці присвячено розділи докторських дисертацій С.С.Березанської (1977), І.Ф.Ковальової (1986), В.С.Горбунова (1992) та кандидатські дослідження М.М.Чередниченка (1973), Ю.О.Морозова (1977), О.С.Бєляєва (1980), В.В.Отрощенка (1981), С.І.Берестнєва (1983), Т.О.Шаповалова (1983), О.В.Кузьміної (1983), А.П.Семенової (1983), Р.С.Багаутдінова (1984), В.В.Кілейникова (1985), Г.Т.Обидьоннової (1985), І.А.Сорокіної (1987).

Концепція культур зрубної спільності постає на середину 90-х рр. ХХ ст. як результат жорсткої полеміки та творчого спілкування дослідників різних шкіл. Прологом до цього процесу стала дискусія в журналі “Советская археология” (1990, № 1), де у текстах В.Й.Мельника та Г.Г.П'ятиха було піддано критиці штучне роздування полтавкинської культури до масштабів культурно-історичної спільності, а В.В.Отрощенко висловив зауваження щодо ранньої стратиграфічної позиції в системі пам'яток зрубної спільності поховань бережнівського типу, за Н.К.Качаловою (1978).

Перший всесоюзний польовий семінар “Сабатинівська і зрубна культури: проблеми взаємозв'язку Сходу і Заходу за доби пізньої бронзи” (Дніпропетровськ - Южноукраїнськ, вересень 1990 р.) став, водночас, і останнім на союзному рівні. Матеріали семінару, надруковані 1997 р., засвідчили не лише остаточне визнання окремості сабатинівської культури, а й підвели до думки щодо необхідності поділу зрубної спільності на східний та західний ареали (тези І.Ф.Ковальової, Г.Г.П'ятиха, М.М.Чередниченка). Останній наголосив на потребі перейменування культури, названої зрубною, “в межах України” (Чередниченко, 1997, с. 29). Г.Г.П'ятих показав різне генетичне підгрунтя зрубної спільності - абашевське на сході та катакомбне - на заході (1997, с. 25-26), а І.Ф.Ковальова аргументувала автохтонну генезу зpyбної культури в Україні від культури багатоваликової кераміки (1997, с. 10-11).

Важливою віхою на шляху до концепції культур зрубної спільності стало дослідження Е.С.Шарафутдінової, яка визначила ареальні особливості “зрубних” поховань, виходячи з домінуючої орієнтації небіжчиків та техніки нанесення орнаменту на гострореберний посуд. Північно-східний ареал (північна орієнтація, орнаментація гребінцевим штампом) включав Приуралля, Середнє Поволжя, Середню Донщину та Верхній Чир, а південно-західний ареал (східна орієнтація, шнуровий декор) охоплював нижню течію Сіверського Дінця, Східне Надазов'я, Нижню Донщину та степову Наддніпрянщину. Наявні відмінності дослідниця пояснила обставинами хронологічного порядку в межах еволюційного розвитку єдиної зрубної культури (Шарафутдинова Э.С., 1992, с. 37-39). Інший представник Петербурзької школи сформулював концепцію Волго-Уральського осередку культурогенези, що визначив характер доби пізньої бронзи на півдні Східної Європи (Бочкарев, 1991, с. 24-27).

Питання щодо доцільності виділення археологічних культур в межах зрубної спільності поставили археологи Башкортостану, позначивши степовий та лісостеповий типи зрубної культури, розділені на локальні варіанти - культури в перспективі. До степового типу входили Волзько-Уральський, Донський та Лівобережний (Дніпровський) варіанти, а до лісостепового - Північно-Східний, Середньодонський та Північно-Західний варіанти. Втім, Північно-Східний варіант додатково подрібнено на Волго-Мокшанський, Волго-Більський та Зауральський варіанти (Обыденнов, Обыденнова, 1992, с. 159-162). Така культурна строкатість зрубного світу навряд чи можлива, хоча б зважаючи на відсутність відповідної кількості похоронних ритуалів в межах спільності.

В.В.Отрощенко, розвиваючи спостереження Е.С.Шарафутдінової, виявив два похоронні ритуали зрубної спільності і запропонував розподілити наявні пам'ятки на покровську та бережнівсько-маївську зрубні культури (1994, с. 150-153). Додаткове обгрунтування цієї позиції викладено в низці наступних праць (Отрощенко, 1997; 2000; 2001).

Проте в центрі дискусій 90-х рр. стояла покровська проблема, великою мірою залежна від визначення культурного статусу епонімної пам'ятки - Покровського могильника. Спроби віднесення Покровська до абашевської культури були припинені вже на початку 90-х рр., особливо після ревізії абашевської спадщини О.В.Кузьміною (1992). Натомість набула популярності теорія окремої покровської культури, генетично пов'язаної з абашевською (Малов, 1991; Кузьмина О.В., 1995). До покровської культури включали навіть комплекси доно-волзької абашевської культури (Кузьмина О.В., 1995). Е.С.Шарафутдінова (1995) та Р.О.Литвиненко (1995) виділили периферійні локальні групи пам'яток покровського типу, залучаючи їх до зрубної культури. В.В.Отрощенко обстоює необхідність розгляду покровської зрубної культури в системі пам'яток зрубної спільності (1997; 2000). На початку ХХІ ст. О.В.Кузьміна (2001) та М.М.Малов (2001) дещо переглянули свої позиції, визнавши належність пам'яток покровського типу до зрубної культури.

Воронезькі археологи не лише захиcтили доно-волзьку абашевську культуру, а й обгрунтували еволюцію з неї зрубної культури у межиріччі Дону та Волги (Матвеев, 1991; 1994; 1998; 1999; Пряхин, 1996; Беседин, 1995; 2000). В останні роки намітилася тенденція до розподілу ареалу зрубної спільноти на східний та західний масиви пам'яток вздовж русла Волги (Горбунов, 2000; Молодин, Пряхин, 2000). Підстав для такого розподілу, що нівелює локальну специфіку степових та лісостепових комплексів, на думку автора, недостатньо.

90-ті рр. позначено польовими успіхами, серед яких виділимо відкриття оренбурзькими дослідниками Каргалінських міднорудних копалень, вивчення яких привело до виділення нового гірничо-металургійного центру в Приураллi (Черных, 1997). Поновлено роботи в зоні копалень Донецького ГМЦ (Пряхин, Отрощенко, Бровендер, Саврасов, 2000).

Проводилися успішні дослідження важливих аспектів зрубної проблематики на дисертаційному рівні. В.С.Горбунов обстоює еволюційний розвиток зрубної культури Приуралля з місцевої абашевської (1992). Пам'ятки Східної України покладені в основу кандидатських дисертацій Р.О.Литвиненка (1994), В.В.Циміданова (1997), Ю.М.Бровендера (2001). Металургію зрубного населення Середньої Донщини досліджено О.С.Саврасовим (1998), а знакова система зрубної спільності - О.Ю.Захаровою (1998; 2001). Дослідження поселень зрубної спільності здійснено в Поволжі (Лопатин, 1995) та Приураллі (Рутто, 2000), вивчено передзрубну та ранньозрубну кераміку Волго-Уральського регіону в контексті походження місцевої зрубної культури (Мочалов, 1998).

Таким чином, зрубна проблематика лишається провідною для представницьких груп російських та українських археологів. Тривають розкопки численних пам'яток, підтримується практика проведення семінарів з проблем вивчення зрубної спільності / oбласті (Саратов, 1994; Вороніж, 2000). Різні підходи та жвава полеміка сприяють підтримуванню уваги в науковому середовищі до умов формування та обставин розвитку культур зрубної спільності.

Розділ ІІ. Джерела, наочний образ зрубної спільності, ареал та базові культури

В розділі дано оцінку джерельної бази пам'яток зрубної спільності, що складаються з випадкових знахідок, скарбів речей, поселень, могильників, святилищ, міднорудних копалень. Відзначено велику кількість та високу щільність пам'яток зрубної cпільності, що чисельно переважають комплекси інших археологічних культур та спільностей на півдні Східної Європи. Локалізацію агломерацій поселень пов'язано з долинами річок, жвавими торговими шляхами та родовищами мідної руди. Здійснено облік та стислу характеристику побутових пам'яток, кількість яких налічує 2423 одиниці. Головну ж увагу прикуто до поховальних комплексів, аналіз і характеристика яких дозволили автору виробити концепцію походження та розвитку культур зрубної спільності. Зроблено облік та оцінку опублікованих могильників. Загальна кількість опрацьованих поховань на етапі виділення культур зрубної спільності - 6907. В процесі дослідження кількість задіяних поховань було збільшено до 7624, а для статевого та вікового аналізів оброблено інформацію щодо 7908 небіжчиків. Визначено суттєві риси поховального ритуалу, час функціонування якого визначає період розвитку зрубної спільності. Головні його показники: поховання під курганами у прямокутних ямах з позицією небіжчика в зібганому стані на лівому боці в позі адорації, з орієнтацією в північно-східному секторі (відхилення переважно в межах 45 градусів) та в супроводі 1-2 ліпних посудин. Окреслено кордони зрубної спільності.

Культурно-історичні спільності трактуються нині як спільності археологічних культур (Бондарец, 1990; Ричков, 1995). Такий підхід реалізовано й стосовно зрубної спільності. Обрядові відмінності між похованнями в лісостепу та степу дозволяють ставити питання щодо виділення двох обрядів поховання і, зрештою, двох археологічних культур в межах зрубної спільності з різною генетичним підгрунтям - покровської зрубної та бережнівсько-маївської зрубної (Отрощенко, 1994; 1997; 2000; 2001).

Відмінності між виділеними культурами починаються з неспівпадіння ареалів. Покровська зрубна культура (ПЗК) займала зону лісостепу та деякі північностепові регіони Росії та Східної України. Бережнівсько-маївська зрубна культура (БМЗК) поширювалася в зонах степу, напівпустелі та пустелі, виходячи в лісостеп лише на Лівобережжі України. Різними виявилися підходи до будівництва курганів. Якщо для носіїв ПЗК спорудження кургану становило останню фазу функціонування фактично грунтового могильника, то населення БМЗК будувало курган над першим же здійсненим похованням і робило досипки після наступного похорону. Тому в ПЗК переважають основні поховання, а в БМЗК - впускні. Помітними були відмінності в типах поховальних споруд. В ПЗК домінували прямокутні ями, перекриті деревом на рівні давньої денної поверхні. Специфічною відзнакою служила багатокамерність окремих, переважно елітних, поховальних споруд і, відповідно, наявність колективних поховань (5,9%). Серед поховань БМЗК вирізняються так звані ящичні конструкції (зруби, кам'яні скрині, склепи) кількість яких cукупно сягала 12%. І хоч поховання у прямокутних ямах тут також переважали, проте перекриття ями нерідко влаштовувалося в середині поховальної споруди чи на виступах. Різними виявилися вектори домінуючої орієнтації небіжчиків (північний - для ПЗК і східний - для БМЗК). Саме критерій орієнтації виявився найуніверсальнішим і таким, що дозволяє визначити культурну належність кожного конкретного могильника. Зближуючим фактором виступає тут наявність північно-східної орієнтації, що зближує обидві культури й дозволяє ставити питання щодо зрубної культурно-історичної області. Проте, на могильнику ПЗК відхилення від північно-східного вектора буде в бік півночі, а на могильнику БМЗК - в бік сходу.

Розподіл на культури простежується і в різному кількісному та якісному складі речей поховального супроводу. Для поховань ПЗК нормою була одна-дві посудини, а для БМЗК - одна. Ця розбіжність стає виразнішою при облікові великих масивів поховань і в середньому становить 1,25 посудин на поховання ПЗК і 0,9 посудини на комплекс БМЗК. Зазначимо, що для поховання сабатинівської культури в Миколаївській обл. цей показник складає всього 0,4 посудини на одне поховання. Столовий гостроребрий посуд присутній в похованнях обох культур, але в ПЗК його декоровано переважно відбитками гребінчастого штампу, а в БМЗК - шнурового. Присутність напутньої їжі сягає в обох культурах приблизно 11%, але в ПЗК це, як правило, ребра, а в БМЗК ребра чи куприк. До того ж в БМЗК їжа ставилася до могили на дерев'яній таці. Перекривання поховальної споруди шкірою офірованої тварини надійно зафіксовано лише для БМЗК. Бронзові ножі “зрубного” типу відомі в похованнях обох культур, але морфологічно вони різні, що дозволяє дослідникові уточнювати культурну належність поховання і за формою цього знаряддя праці. Поховання зі зброєю репрезентують виключно ПЗК (70 комплексів). Усталений набір жіночих прикрас (жолобчасті скроневі підвіски та браслети, фаянсове намисто) є показовим для ПЗК (9,8%). В комплексах БМЗК лише зрідка трапляються дротяні скроневі підвіски (2,4%).

Відмінності виявлено в статевому та віковому складі людей, похованих на могильниках ПЗК та БМЗК. На некрополях ПЗК співвідношення чоловіків та жінок, дорослих та дітей виглядає збалансованим, а на могильниках БМЗК воно виступає пропорції 3:1 на користь чоловіків та дорослих. Носії різних культур мали особливості в домобудівництві: заглиблені в землю великі житла ПЗК, побудовані з дерева і комплекси садибного типу БМЗК з широким використанням каменю в конструкціях житлових і господарчих споруд. Зафіксовано відмінності у веденні господарства - скотарського для ПЗК і скотарсько-землеробського для БМЗК. Аналіз вмісту горщиків з поховань показав, що населення лісостепу вживало їжу виключно тваринного походження, а степовики - як тваринного, так і рослинного (Демкин, Демкина, 1999). Носії названих культур користувалися продукцією різних гірничо-металургійних центрів - Каргалінського (ПЗК) і Донецького (БМЗК). Таким чином, доводиться говорити про наявність відмінностей системного характеру між культурами зрубної спільності.

Розділ ІІІ. Передзрубний період і генеза культур зрубної спільності

Конкретному аналізові матеріалу тут передує узагальнена оцінка стратиграфічних спостережень, детально опрацьованих в монографії (Отрощенко, 2001). Доведено, що між полтавкинською культурою, з якою традиційно пов'язували генезу зрубної, і власне “зрубними” старожитностями існував окремий горизонт культур (культура багатоваликової кераміки, доно-волзька абашевська культура, пам'ятки потапівського типу, синташтинська культура), виділених впродовж останніх сорока років. Полтавкинська культура зникла ще до формування памя'яток згаданого періоду про що наочно свідчать матеріали Потапівського могильника в Середньому Заволжжі (Отрощенко, 1990; 1998). Формуванню культур передзрубного горизонту безпосередньо передував рух населення абашевської та пізньокатакомбних культур на Південний Урал.

У Південному Заураллі, внаслідок взаємодії декількох різнокультурних компонентів, склалася яскрава синташтинська культура ще у першій чверті ІІ тис. до н. е. (Генинг В.Ф., Зданович Г.Б., Генинг В.В., 1992; Зданович Д.Г., 1996; Григорьев, 1999). Її репрезентують городища з суцільною кільцевою забудовою внутрішнього простору, могильники скотарської еліти з склепами колісничних і сімейними склепами та розроблені міднорудні копальні. Ареал синташтинської культури співпадає з так званою “Країною міст” в Заураллі (Зданович Г.Б., Зданович Д.Г., 1995) - явищем епохального масштабу та місцем використання бойових колісниць.

В.С.Бочкарьов, осмислюючи феномен Синташти, сформулював гіпотезу Волго-Уральського осередку культурогенези, що започаткував добу пізньої бронзи в зоні євразійських степів (1991). Підтримуючи гіпотезу В.С.Бочкарьова, автор пропонує обмежувати осередок культурогенези “Країною міст”, позаяк лише там синташтинська культура виступає у своєму класичному вияві, та називати його Південноуральським (Отрощенко, 1996). Знаменно, що “Країна міст” вписується в найдавнішу вісь пасіонарних поштовхів, намічену Л.М.Гумільовим для доби поширення бойових колісниць (1990; 1991). Л.М.Гумільов, поставивши на вісь поштовхів культуру, умовно названу андронівською, фактично передбачив відкриття Синташти. О.Пріцак (1981; 1997) пов'язав з добою бойових колісниць зародження харизматичних кланів, що швидко прийшли до влади в державах Переднього Сходу, спираючись на новий вид озброєння - бойові колісниці. Не виключено, що Південноуральський осередок культурогенези став місцем зародження харизматичних кланів, представників яких ховали в склепах колісничних.

Існування “Країни міст” було яскравим, але не тривалим (100-150 р.), перерваним загибеллю городищ у вогні. Після того спостерігається рух харизматичних кланів, позначений знахідками склепів колісничних, обширами Старого Світу. Для формування зрубної спільноти вирішальне значення мав рух синташтинців на захід, до Європи. Автор простежує просування колісничних із Зауралля на Середній Дон через Башкортостан, Середню Волгу (Потапівський могильник), Пензенську, Тамбовську та Липецьку обл. (Отрощенко, 1997).

Синташтинці, рухаючись на захід, повели за собою абашевське населення Приуралля, що призвело до витіснення носіїв середньодонської катакомбної культури в басейн Сіверського Дінця. Результатом названих переміщень стало формування доно-волзької абашевської культури (ДВАК) на Середній Донщині та культури багатоваликової кераміки (бабинської) у Дніпро-Донецькому північностеповому регіоні. Так утворився передзрубний обрій культур на півдні Східної Європи. Суспільствами носіїв згаданих культур управляли харизматичні клани (представники військової колісничної аристократії), що ховали своїх небіжчиків у склепах колісничних.

Культури передзрубного обрію були швидкоплинними у своєму розвитку, трансформуючись від розмаїття поховальних обрядів передзрубної доби до уніфікованого поховального ритуалу покровської зрубної культури (ПЗК). Стратиграфічні, типологічні та інші спостереження, здійснені воронезькими дослідниками на могильниках та поселеннях, дозволили їм наголосити на еволюційному розвитку ПЗК з ДВАК (Матвеев, 1991; 1994; 1998). В інших регіонах ареалу ПЗК не має такого органічного підгрунтя.

На південь та захід від Середньої Донщини проникнення синташтинських впливів було доволі спорадичним. Мав місце рух окремих військових загонів у напрямку Карпатського Басейну, Балканського півострова та дельти Дону, де було зруйновано Лівенцівську фортецю (Братченко, 1967). Бронзове вістря синташтинської стріли знайдено в одному з лівенцівських курганів (Ильюков, 1991).

Безпосередньо з “Країни міст” простежується переселення відносно невеликих колективів людей на південний захід, вздовж правого берега р. Урал з виходом в Нижнє Поволжя. Це пам'ятки новокумацького типу (Смирнов К.Ф., Кузьмина Е.Е., 1977; Отрощенко, 2000), де відсутній виразний воїнський (колісничний) компонент. Накладаючись на розріджений пізньокатакомбний масив населення Нижнього Поволжя, вони створюють там слабо насичений протобережнівський горизонт пам'яток.

Світ пізньокатакомбних культур, зазнавши тиску та прямих вторгнень з боку носіїв культур, очолюваних харизматичними кланами, трансформується в культуру багатоваликової кераміки (бабинську). Нова культура, як і всі інші утворення передзрубного періоду, мала чітко виражену еліту, що практикувала обряд поховання у ямах з дерев'яними рамами (зрубами) і в кам'яних скринях та народ, що продовжував дотримуватися катакомбного обряду поховання у підбоях. Тут важливо підкреслити, що ритуал поховання у дерев'яній чи кам'яній скрині започатковується ще в передзрубний період і саме в ареалі культури багатоваликової кераміки.

Покровська зрубна культура (ПЗК) постала раніше і пройшла два періоди в своєму розвитку. Бережнівсько-маївська зрубна культура (БМЗК) сформувалася на базі культури багатоваликової кераміки за активної участі ПЗК і також пройшла два періоди в своєму розвиткові. Виходить, що другий період ПЗК може бути синхронізований з першим періодом БМЗК. Отже, культури зрубної спільності лише частково синхронні поміж собою.

Розділ ІV. Покровська зрубна культура (ПЗК)

Культуру в такому змістовному контексті виділено автором (Отрощенко, 1994; 1997), який рішуче протистоїть спробам протиставити чи культурно розділити пам'ятки доби пізньої бронзи російського лісостепу на “покровські” та “зрубні”. Комплекси покровської культури, виділеної М.М.Маловим (1991) та О.В.Кузьмiною (1995), лише частково входять до першого періоду ПЗК, а іншою частиною належать до доно-волзької абашевської культури (ДВАК). Тому “покровська культура” і “покровська зрубна культура” не є синонімами як в понятійному, так і в змістовному сенсі. Датується ПЗК XVII-XV cт. до н. е. Відповідно, комплекси першого періоду відносяться до ХVII-ХVI , а другого - до ХVI-ХV ст. до н. е.

Ареал ПЗК поділяється на три зони в межах зрубної спільності: 1) зона абсолютного переважання; 2) зона паритетного співіснування з КБК та БМЗК; 3) зона окремих проявів. До першої зони входять регіони російського лісостепу та північностепові Саратовська та Оренбурзька області. Там ПЗК сформувалася у доно-волзькому лісостеповому межиріччі, потім її населення заселило окреслену зону абсолютного переважання та пройшло в ній два періоди свого розвитку. Зона паритетного співіснування охоплює Уральську, Волгоградську, північ Ростовської та Лівобережжя Сіверського Дінця в межах України. Сюди просунулися помітні групи носіїв ПЗК в перший період розвитку культури. Окремі проникнення ПЗК першого періоду фіксуються по всій степовій зоні.

Еталонні комплекси пам'яток є такими, що визначають наочний образ ПЗК. Для першого періоду еталонним лишається Покровський могильник на Волзі (Rykov, 1927), а також могильники Новопавлівка (Скарбовенко, 1981) та Пісочне (Зудина, Скарбовенко, 1985) в Самарській обл., Ішеєво (Буров, 1974) - в Ульянівській, Стара Тойда у Воронезькій областях (Корнюшин, 1971; Тихонов, 1971). Серед ранніх поселень виділимо Шиловське в м. Вороніж (Пряхин, 1976). Мосоловське поселення на р. Бітюг дає три будівельні горизонти двох періодів ПЗК і тому може вважитися репрезентативним для культури загалом, охоплюючи увесь її хронологічний діапазон (Пряхин, 1993; 1995).

Для другого періоду ПЗК взірцевими є Староябалаклінський могильник в Башкортостані (Горбунов, Морозов, 1991), могильники біля сіл Ягодне, Хрящевка (Мерперт, 1954), Лузанівка (Васильев, 1977) у Самарській обл., Кайбели в Ульянівській обл. (Мерперт, 1954), Ровноє в Саратовській обл. (Синицын, 1966), Уразмаметово в Чувашії (Мерперт, 1962). Останню пам'ятку передатовано в бік омолодження (Отрощенко, 1991).

ПЗК має уніфікований поховальний ритуал, чим принципово відрізняється від культур передзрубного обрію з їхньою обрядовою строкатістю. Могильники ПЗК спочатку функціонували як грунтові довкола меморіального комплексу (кенотаф, вторинне поховання) й лише на завершальній фазі існування перекривалися курганним насипом круглої (іноді - видовженої) форми. Поховання здійснювалися в прямокутних ямах, перекритих деревом. Небіжчика укладали на лівому боці головою до півночі з відхиленнями в межах 45 градусів і супроводжували 1-2 горщиками. Загалом на лівому боці поховано 92,2% небіжчиків, а на правому - 6,7%. Базові ознаки ритуалу не змінюються від першого до другого періодів ПЗК, що й дозволяє нам розглядати її як самобутнє культурне явище. Поселення ПЗК відкритого типу із заглибленими в землю просторими житлами каркасно-стовпової конструкції показові для обох періодів ПЗК.

Є певні критерії для виділення ранніх поховань ПЗК. Серед них наявність “абашоїдних” форм посуду як переживання керамічної традиції ДВАК. Важливою ознакою першого періоду була наявність поховань воїнів, зокрема - у склепах колісничних, з численним речовим супроводом. Елементом воїнського вбрання була кістяна пряжка з двoма чи трьома отворами. Форми пряжок різні (“крилаті”, ромбічні, з виступаючою планкою для малого отвору). Пряжки ПЗК відмінні за формами від пряжок КБК, але наявність їх у похованнях дозволяє синхронізувати перший період ПЗК з другим періодом КБК. Іншою ранньою ознакою можна вважати присутність помітної кількості бронзових ножів “зрубного” типу в межах могильника. Водночас присутність атрибутів влади - клейнодів (жезли, нагайки, булави, декоровані кільцями та рурками, різьбленими в карпато-мікенському орнаментальному стилі) показові для обох періодів ПЗК (Отрощенко, 1993).

Другий період ПЗК позначено збільшенням на порядок кількості пам'яток, щільним заселенням її ареалу і помітним збідненням наочного образу культури, за збереження базових характеристик. Для розуміння ситуації важливим є спостереження А.П.Семенової, що за другого періоду не з'являється жодної нової форми посуду (2000). Зате зникає низка яскравих показників першого періоду і, зокрема - склепів колісничних та воїнських поховань загалом. Тобто зникають ознаки наявності харизматичного клану в суспільстві, обов'язкові для попередньої героїчної доби. Відповідно зникають кістяні пряжки, а бронзові ножі в похованнях трапляються як виключення. Натомість помітнішою стає кількість золотих та оздоблених золотом прикрас у похованнях жінок. Ще більша уніфікація поховального ритуалу збігається з економічним процвітанням суспільства, що продукувало широкий асортимент виробів з бронзи на базі інтенсивної розробки Каргалінських покладів мідної руди (Черных Е.Н., 1997). Проте в похованнях металомісткі речі відсутні навіть на могильниках, споруджених над покладами мідної руди, що розроблялися тоді ж на Каргалах (Моргунова, 1999).

Окремо слід торкнутися обряду кремації. Трупоспалення складають 3,7% від загальної кількості поховань. Найбільше їх виявлено в регіоні Середньої Волги (5,4%) та в Оренбузькому Приураллі (7,3%), а в інших регіонах ПЗК їхня кількість не перевищує 2%. Питання щодо походження цього обряду вирішується неоднозначно. Не виключено, що на Волгу цей ритуал поширювався від носіїв поздняківської культури лісової зони, позаяк на могильниках Мордовії та Татарстану кількість кремацій перевищує 7%. На Оренбуржжі та в Заураллі безумовно позначався вплив населення андроновської спільності, де обряд кремації був досить поширеним. Спроби пов'язати в середовищі зрубної спільності з нечисленними кремаціями яино-полтавкинського часу не є переконливими, враховуючи чималий часовий розрив між полтавкинською культурою та ПЗК.

Експансія носіїв ПЗК у степи, на південь та захід мала місце в перший (пасіонарний) період розвитку. Вона супроводжувалась підкоренням місцевого нечисленного населення, на що вказують поховання людей (протобережнівські та КБК), уражених покровськими стрілами в зоні зближення течій Волги та Дону. На південному заході помітні групи покровців виходять на Лівобережжя Сіверського Дінця, відсуваючи носіїв КБК ще далі на захід. Тут вихідці з ПЗК займають місце панівної еліти в суспільстві КБК. Кількісно невеликі групи покровських мігрантів зрештою були асимільовані степовим населення, проте, на елітарному рівні, вони зуміли вплинути чи надати поштовх до формування БМЗК.

Розділ V. Бережнівсько-маївська зрубна культура

Виділення БМЗК базується на розробках автора і здійснене на матеріалах поховань (Отрощенко, 1994; 2000; 2001). Ю.М.Бровендер поширив це поняття на відповідні комплекси поселень Східної України (2001). Аналогічно до ПЗК, БМЗК мала три зони поширення в межах зрубної спільності: 1) зону абсолютного переважання; 2) зону взаємодії з населенням ПЗК; 3) зону окремих проявів. До першої зони віднесено степову Україну, Нижню Донщину, північне та східне узбережжя Каспійського моря. Друга зона ПЗК та БМЗК співпадають, а третя охоплює зону переважання ПЗК. Саме наявність достатньо широкої зони взаємодії зробила можливим створення зрубної спільності на базі двох культур з різним генетичним підгрунтям.

Для встановлення обставин формування БМЗК важливу роль відіграє уточнення східного кордону КБК. Автор обстоює, в полеміці з російськими археологами (Малов, Филипченко, 1995; Матвеев, 1996), що намагаються віднести ряд комплексів КБК ще до катакомбної культури, приналежність останніх саме до КБК. Конкретно мова йде про поховання в Жареному Бугрі (м. Саратов) та колекції багатоваликової кераміки з пагорба Степана Разіна (Отрощенко, 2001). Таке уточнення дозволяє проводити східний кордон КБК правим берегом Волги на відтинку Саратов - Волгоград. Окремі проникнення кераміки КБК фіксуються навіть за Волгою (Юдин, 1997). Отже субстрат КБК, базовий для формування БМЗК, простежується від Дніпра до Волги. Він впливав, більшою чи меншою мірою, на формування обох локальних варіантів БМЗК - бережнівського (східного) та маївського (західного). Другою вагомою складовою формування БМЗК стало населення ПЗК, що просочилося до степу на першому етапі розвитку своєї культури. Підкреслюємо, що БМЗК сформувалася саме з зоні покровських проникнень і впливів. За межами цієї зони, на захід від Дніпрпа, КБК еволюціонувала в сабатинівську культуру.