Суспільно-політичні трансформації в Україні (1985-1991 роки): історико-політологічний аналіз

У розділі на основі широкої джерельної бази аналізується процес виборів до Верховної Ради СРСР 1989 р., у ході якого відбулось перше серйозне масштабне зіткнення народної опозиції та партійно-державної номенклатури. Наведені архівні матеріали свідчать, що опозиційні сили, серйозно націлившись на завоювання влади, вносили нові акценти у виборчий процес, демонстрували нестандартні для того часу підходи до застосування виборчих технологій (організація політичних дискусій просто неба, вуличні концерти, демонстрація карикатур, агітація у громадському транспорті, диференційований підхід до виборців, тактика сегментування електорату, використання такого прийому, як «людина -плакат» тощо).

Історико-політологічний аналіз виборчого процесу 1989 р. засвідчив, що вибори, ставши могутнім каталізатором суспільного розвитку республіки, рельєфно показали розклад сил на політичній арені, висвітлили не лише сильні, а й слабкі сторони протидіючих сторін. Так, хоча представники КПУ становили 88% обраних від України депутатів, вже тоді проглядалась ціла низка тривожних для партії тенденцій - зазнала поразки частина елітної номенклатури, не вдалося заблокувати обрання когорти демократично налаштованих громадських діячів, помітно зменшилась питома вага робітників у складі депутатського корпусу. Крім того, виборча кампанія виявила певну дезорієнтацію, інертність та стереотипність мислення партійного апарату, невміння дати адекватну оцінку політичної ситуації, поступову втрату ним політичної ініціативи.

Проведене в дисертації дослідження дає підставу стверджувати, що виборча кампанія стимулювала поглиблення процесів демократизації, розширення гласності, посилення політичного плюралізму; вона була вдало використана опозиційними силами для пропаганди власних ідей; у ході передвиборчого протистояння на політичній арені з'явилася ціла плеяда лідерів нової хвилі, відбулася певна консолідація демократичних сил, найбільшим успіхом яких стало утворення легальної парламентської опозиції (більше п'ятої частини міжрегіональної групи складали делегати від України).

На думку дисертанта, надзвичайно важливо, що у ході виборчої кампанії кардинально змінився вектор залежності новообраних народних депутатів, особливо обраних на альтернативній основі. Якщо раніше депутатський корпус практично на 100% залежав лише від партійних структур, які фактично його формували, то тепер для значної його частини дедалі більшу роль почала відігравати залежність від виборців, що суттєво вплинуло на політичну позицію та поведінку депутатів. Разом з тим, як свідчить проведений в дисертації аналіз, вибори показали організаційну слабкість демократів; реально продемонстрували силу та можливості партійної номенклатури в утриманні влади; засвідчили, що у ході політичної боротьби акцент частіше робився на критиці пануючої системи, ніж на реальних пропозиціях виходу з кризи.

Аналіз стенографічного звіту І З'їзду народних депутатів СРСР та архівних джерел показує, що ця подія фактично ознаменувала реальний початок перерозподілу влади, основні важелі якої поступово з партійних структур стали передаватися до рад. Цей форум дав можливість обнародувати основні больові точки пануючої системи та частково запропонувати способи та методи вирішення проблем, що накопичилися. Втім, він продемонстрував і гострий дефіцит аналітичності, конструктивності, широти мислення, професійності у підході до вирішення нагальних проблем, відзначався безальтернативністю під час виборів до двох палат Верховної Ради Радянського Союзу.

У розділі досліджується і проблема становлення незалежного робітничого руху, початок якому було покладено у ході масштабного липневого 1989 р. шахтарського страйку. Аналіз архівних матеріалів дозволяє дійти висновку, що цей робітничий виступ мав надзвичайно важливі та суперечливі наслідки для суспільства. З одного боку, значне недовиконання планових показників, втрата товарної продукції, різке збільшення кількості аварій, посилення смертельного травматизму, що значно ускладнили ситуацію у державі. Проте з іншого - помітне зростання самосвідомості робітничого класу, активний захист ним своїх інтересів, усвідомлення власної сили, прогресуюча самоорганізація неформальних робітничих структур та врешті-решт якісний стрибок у розвиткові - поява на політичній арені нового потужного фактору - організованого незалежного робітничого руху.

Архівні документи, наведені в розділі, переконують, що після липневого шахтарського страйку протистояння опозиції та влади вступило у нову фазу свого розвитку. Найбільш поширеними та дієвими формами впливу опозиції на офіційну владу в цей час були демонстрації та мітинги. З початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозицією було організовано та проведено 1565 масових заходів, у тому числі 732 несанкціонованих, в яких взяли участь більш як 2 млн. осіб. Найбільш політично активними були Львівська, Івано-Франківська, Кримська, Полтавська, Тернопільська, Харківська, Донецька області та м. Київ. ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2872 /Доповідна записка “Про деякі тенденції розвитку негативних проявів у республіки та заходи по їх попередженню”, від 20 лютого 1990 р., арк.41, 42..

Історико-політологічний аналіз ситуації, що склалася, дозволяє дійти висновку: політичне протистояння, яке формально розгорталося по лінії «влада - опозиція», фактично відбувалося у трикутнику «влада - народ - опозиція». У його рамках зароджувалися, загострювалися та виринали на поверхню всі можливі способи конфліктів - суперництво, конкуренція, конфронтація. Причому «влада» та «опозиція» максимально виявляли свою активність у намаганні розширення власної соціальної бази, а народ прискіпливо та з недовірою прислухався до промов та гасел і приглядався до лідерів та їх оточення, не поспішав, чи то за інерцією, чи то глибоко обдумуючи кожен крок, займати чітко визначену політичну позицію. Проте врешті-решт, підхоплений «мітинговою стихією», маятник громадської думки дедалі більше розгойдувався, і суспільство все більше починає виявляти свою активність, втрачаючи стабільність і не завжди розуміючи, що фактично стає заручником волі лідерів, об'єктом маніпулювання, засобом здобуття або ж втримання влади.

Досліджуючи процес політичного протистояння партійно-державної номенклаури та опозиції, дисертант дійшов висновку, що характерними рисами та особливостями політичної боротьби влади та опозиції у період з літа 1989 р. по березень 1990 р. були: багатовекторність політичного протистояння та різноманітність його форм; стихійне переростання одних політичних акцій у інші ( зустрічі з народними депутатами СРСР, пікетування, панахиди - у демонстрації та мітинги); неоднаковий ступінь політичної активності у різних регіонах України; переважання національно-патріотичного акценту у громадських акціях на вісі Київ - Львів та соціального - у Донбасі та більшості східних областей; різке посилення політизації громадських заходів; втягнення в орбіту протестних виступів дедалі ширших кіл народних мас; посилення силового тиску на опозицію з боку правоохоронних органів, диференційований характер адміністративних дій; наростаюча самоорганізація опозиції, зростання її авторитету; прогресуюча втрата партійними структурами контролю за перебігом подій та розгортанням політичного процесу у республіці. Перераховані політичні фактори та чинники переплелись у цей час у цілий клубок суспільних протиріч, що врешті-решт і привело до якісних змін: наростаюча «мітингова стихія» фактично переросла у хвилю «провінційних» революцій у Чернігові, Чернівцях та інших містах України.

На думку дисертанта, глибинна суть «провінційних» революцій січня-лютого 1990 р. полягала у тому, що у їх ході опозиція, ще не набравши достатньої сили та впливу щоб ставити у практичну площину питання про заміну системи, все ж вийшла на той рівень, коли мала змогу суттєво впливати на формування її стрижня - номенклатури та «підкорегувати» питання про місце і роль КПРС у суспільстві. Дослідження показало, що значення «провінційних» революцій багатоаспектне. По-перше, вони не лише остаточно розбудили дрімаючу провінцію, а й дали їй можливість усвідомити своє місце і роль у політичному житті республіки та піднятись до політичних вимог загальносоюзного масштабу. По-друге, продемонстрували силу опозиції. По-третє, виявили певну слабкість партійних структур, які фактично перейшли у глухий захист і врешті- решт змушені були погодитися на усунення з Конституції 6 статті, на якій фактично базувалася її монополія на владу, що було стратегічно важливо для демократичних структур напередодні виборів.

У четвертому розділі «Динаміка процесу суверенізації УРСР. Проголошення незалежної Української держави (березень 1990 - серпень 1991 р.)», що складається з п'яти підрозділів, аналізуються хід та основні фактори суспільних трансформаційних змін на фінішному відрізку перебудови. Проведене в дисертації дослідження дає підставу стверджувати, що березневі 1990 р. вибори до Верховної та місцевих рад народних депутатів УРСР відкрили новий етап суспільно-політичних трансформацій в Україні, адже безпосередніми наслідками виборчого марафону були кардинальне оновлення депутатського корпусу; прихід до влади політичних лідерів нової хвилі; перемога демократів у ряді місцевих рад республіки; отримання окремими представниками Демократичного блоку статусу народних депутатів; консолідація та активізація діяльності регіональних еліт. На основі широкої джерельної бази проаналізована законотворча діяльність місцевих рад, яка (особливо в західному регіоні), відзначалась високою активністю та радикальністю, намаганнями якомога скоріше продемонструвати свою відмінність від попередників та створити на підвладній території нову суспільну атмосферу.

Разом з тим, на думку дисертанта, роботі цих органів державної влади були притаманні такі хвороби зростання, як загальне зниження рівня професіоналізму, неодноразове порушення демократичних юридичних норм, ігнорування діючого законодавства та рішень інших гілок влади, підкреслена політизація значної кількості проблем, надмірний законодавчий радикалізм та правовий романтизм. Ці та інші фактори дуже часто ставали приводом до загострення стосунків між демократичними радами та місцевими партійними органами. Втім, основною причиною ескалації конфронтації у регіонах було, як правило, бажання місцевої партноменклатури, яке постійно підігрівалося підтримкою центральних партійних органів, не поступатися реальними важелями влади на місцях представникам нових законно обраних рад. Втім, і депутати-демократи, як свідчать архівні джерела, не лишалися у боргу і в більшості випадків у стосунках з компартійними структурами обирали шлях не співпраці та компромісу, а боротьби та протистояння.

У розділі досліджується початковий етап роботи Верховної Ради УРСР у парламентському режимі. Показано, як у сесійній залі розгортаються нові суспільно-політичні процеси, з'являються нові явища та фактори, що мали значний резонанс та вплив на перебіг суспільного життя в республіці: серед депутатів відбувається політичне розмежування, яке підкріплюється юридичним оформленням, - виникає комуністична більшість та некомуністична меншість; утворюється організована парламентська опозиція (Народна Рада); завдяки парламентській трибуні лідери Демократичного блоку отримують змогу напряму звернутися до народу України, оприлюднити та захистити свої погляди, обнародувати розроблені опозицією альтернативні проекти, резолюції та інші документи; у світобаченні та практичних діях депутатського корпусу дедалі більшу роль починають відігравати національні інтереси, що знаходить свій вияв у законотворчому процесі; під тиском складного комплексу чинників та обставин приймається Декларація про державний суверенітет України, що фактично закладає юридичні підвалини майбутньої розбудови незалежної держави.

На основі широкої джерельної бази у розділі аналізуються характерні риси та особливості процесу формування вітчизняної багатопартійності, зокрема вказується, що наприкінці 1990 р. політична палітра нових партій України була хоча і дуже строкатою, але більш- менш чітко визначеною: на правому фланзі УМА, УНП, УНДП, ДСУ, УХДП, УРП, ДемПУ, у центрі - ПЗУ, НПУ, ЛДПУ, УСДП, СДПУ, ОСДПУ, на лівому - ПДВУ, ССУ, СТУ, КАС. Політична різновекторність була не єдиною особливістю, що відрізняла новостворені партії та політичні структури. Доволі відмінними вони були і за своїм походженням: якщо УРП виникла як результат логічного розвитку правозахисної організації УГС, що сягає своїм корінням доби дисидентів, то ПЗУ утворилась на базі неформальної організації нової хвилі - «Зеленого світу», ДС став філією новостворених союзних опозиційних структур, а НПУ виросла з кооперативу. Різними були і вектори формування організаційних структур. Зокрема, УСДП проростала знизу, а ЛДПУ формувалась згори. Варто підкреслити, що в рамках новонародженої багатопартійної системи в силу об'єктивних і суб'єктивних факторів та чинників одразу накопичилося чимало протиріч та проблем, які заважали процесу розвитку новостворених політичних партій вшир та вглиб.

У дисертації значна увага присвячена дослідженню основних проявів, суті та наслідків кризи в КПУ. На основі широкого кола джерел показано невизначеність і непослідовність партійного курсу, які логічно випливали з відсутності у команди Горбачова на старті перебудови чіткої моделі та теоретичної концепції суспільних трансформацій. На думку дисертанта, лише наприкінці 80-х рр. в основному завершився теоретико-концептуальний етап розвитку ідеології суспільної модернізації (визначено основні цілі, ідеали, цінності, принципи, вектори змін) і поступово почав розгортатися програмно-політичний етап (трансформування базових ідеологічних засад у конкретні програми, гасла; формування механізму їх реалізації; створення нормативної бази для прийняття управлінських рішень; розробка системи стимулювання політичної поведінки громадян). Між тим, ініційовані ще у квітні 1985 р. суспільні трансформації дедалі більше набирали обертів.

Архівні документи, наведені в розділі, переконують, що серйозні проблеми накопичилися у Комуністичної партії і в організаційній сфері. Проявами організаційної кризи КПУ були: послаблення партійних структур по вертикалі і по горизонталі; консерватизм кадрової політики; формальний характер виборності; падіння дисципліни; відсутність єдності у поглядах на організаційну будову партії; поява у партійних лавах відцентрових сил; обмеження внутріпартійної гласності, панування тотальної таємності на всіх рівнях; граничне обмеження впливу рядових комуністів на визначення офіційної партійної лінії, різке зниження їх політичної активності тощо.

Результати досліджень свідчать, що ще однією серйозною проблемою для партії в цей час стало те, що руйнівні процеси дедалі інтенсивніше пішли вшир та глиб, започаткувавши нові площини розколів та розломів. За цих обставин баластова (пасивна) частина складу КПРС прагнула якомога скоріше залишити лави партії, а активна намагалась консолідувати здорові сили на базі низки платформ («Демплатформи», «Марксистської платформи», «Більшовицької платформи» ) з перспективою перетворення їх на самостійні партії. Восени 1990 р. в Компартії України сформувалися два крила - «ортодоксальне» на чолі з С.Гуренком та «націонал-комуністичне», яке вів за собою Л.Кравчук. Дисертант вважає, що в основі появи феномену «націонал/суверен комуністів» лежали, з одного боку, пробудження національної свідомості, віра в державотворчі сили власного народу, з іншого - процес перегрупування сил в лавах КПУ, вихід на політичну авансцену другого та третього ешелону республіканського партійного керівництва, частина представників якого в силу обставин була менш консервативною та більш прагматичною і гнучко реагувала на послаблення позицій їх союзних патронів, на переміщення ядра політичної влади з партійних до державних органів.

Факти, наведені в розділі, переконують, що наслідками глибокої кризи в Комуністичній партії у внутріпартійному житті були масовий вихід з її лав, утворення фракцій та платформ, регіоналізація та децентралізація партійних структур; у загальнополітичному - прогресуюче падіння авторитету в народі КПРС в цілому та КПУ зокрема; обмеження її доступу до реальних важелів впливу на розвиток трансформаційних процесів; втрата контролю за ходом реформ; зростання тенденцій стихійності, хаотичності, неконтрольованості у розвитку суспільства. Разом з тим, наростаючі на фоні кризи зміни ідеологічного змісту та організаційної структури партії свідчили про суттєву трансформацію всієї радянської системи, стрижнем якої була КПРС.

Аналізуючи процес загострення політичної конфронтації в Україні восени 1990 р., дисертант дійшов висновку, що його основними причинами були, з одного боку, бажання націонал-демократичної контр-еліти на хвилі народної підтримки, спираючись на завойовані в ході березневих виборів мандати народних депутатів різних рівнів, не допустити укладення нового Союзного договору, відтіснити від влади КПУ, добитися перерозподілу владних важелів на свою користь і врешті-решт остаточно переорієнтувати на незалежність вектор політичного розвитку республіки. З іншого боку, до ескалації протистояння вело намагання старої державно-партійної номенклатури шляхом збереження косметично оновленої союзної структури не лише не поступитись місцем біля владного керма, а й відвоювати втрачені позиції, призупинити розпад системи, загальмувати реформи, законсервувати процес перерозподілу влади.

Проведене дослідження засвідчило, що основними проявами конфронтації, яка восени 1990 р. фактично дійшла до відкритого гострого політичного конфлікту, були різка активізація протидіючих політичних сил, помітне розширення форм апелювання до народу, залучення до політичного протистояння широких кіл громадськості республіки. Дисертант дійшов висновку, що ця конфронтація мала дві фази: у вересні-жовтні розпочалась масована атака опозиції (організація всеукраїнського страйку, голодування студентів), а, починаючи з листопада, розгорнувся потужний контрнаступ консервативних сил (арешт С.Хмари; прийняття комуністичною більшістю Верховної Ради УРСР поправок до регламенту, які суттєво обмежили вплив опозиції; організована партійними структурами демонстрація трудящих Причорномор'я на підтримку оновленого Союзу тощо). Низка заяв, кадрових перестановок та дій у вищих ешелонах союзного керівництва наприкінці 1990 р. свідчили, що контрнаступ консерваторів є явищем загальносоюзним, адже курс «наведення порядку» використовувався консервативними силами СРСР по суті для збереження владних важелів у своїх руках.

В дисертації досліджується різке загострення політичної ситуації в країні на початку 1991 р., викликане кривавими подіями у Вільнюсі та рішенням Верховної Ради СРСР про проведення референдуму щодо майбутньої долі Союзу. Автором проаналізовано спроби консолідації протидіючих політичних сил на міжреспубліканському рівні з метою обстоювання своїх позицій у питанні укладенню нового Союзного договору. Мова йде про проведення наприкінці січня 1991 р. у Харкові Демократичного Конгресу, організованого зусиллями ПДВУ, Республіканської партії РСФРР, Об'єднаної демократичної партії Білорусії, а також зусилля ЦК КПУ, ЦК Компартії РСФРР, ЦК Компартії Білорусії, направлені на організацію міжреспубліканської акції «Єдність».

У розділі на основі широкої джерельної бази (архівних та мемуарних матеріалів) аналізується місце і роль березневого референдуму 1991 р. у суспільно-політичних трансформаціях, динаміка Новоогарьовського політичного процесу та позиція у ньому української делегації; розгортання та поглиблення новітнього конституційного процесу в Україні.

Аналіз документів свідчить, що на початку літа 1991 р. у політичному житті сформувалося майже одночасно два вузла серйозних протиріч: на союзному рівні на ґрунті кардинальних розходжень щодо питання про проект нового Союзного договору і на республіканському - на базі різних підходів до формування концепції Конституції України. В цей час ситуація у країнi суттєво ускладнилася, дедалi бiльше набуваючи характеру кризової. Спроба консервативного табору перейти до активних дiй, силою взяти соцiальний реванш знайшла своє втiлення у здiйсненнi 19 - 21 серпня 1991 р. державного перевороту. Такий розвиток подій викликав серйозні змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденцiї в СРСР. За цих обставин прийняття республiканським парламентом 24 серпня 1991 р. Акта про незалежнiсть України було цiлком закономiрною подiєю.

Висновки

1. Проведений аналіз процесу вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови дозволив виявити провідні тенденції розвитку історіографії питання. Динаміка змін цілей, підходів, теоретико-методологічних засад, ступеня науковості досліджень зазначеного сюжету дозволяє виділити два історіографічні етапи. На першому етапі, що розпочинається у другій половині 80-х рр., було здійснено спроби осмислити хід та перші результати реформ, їх вплив на суспільство. Тогочасній історіографії, присвяченій модернізаційним процесам, притаманні гостра публіцистичність, поверховість, описовість, фрагментарність, нерідко - суб'єктивізм та відчутна політична заангажованість. У цей час вченим так і не вдалося через низку обставин (незавершеність модернізаційних процесів, тиск політичної кон'юнктури, дефіцит інформації, «методологічний шок» тощо) реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності у підході до вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні, що відбувалися у добу перебудови.

З грудня 1991 р. розпочинається новий етап висвітлення горбачовської модернізації та розкриття її особливостей в Україні. Це зумовлено тим, що, по-перше, перебудова як суспільний процес завершилась, що перетворило її у повноцінний об'єкт дослідження; по-друге, науковці, переставши бути учасниками перебудовчих процесів, могли вивчати суспільні зміни об'єктивніше і тверезіше. По-третє, у вітчизняній науці склалась нова ситуація - було знято значну частину попередніх обмежень, з'явилася ціла плеяда нових дослідників, поступово почали розкривати свої таємниці раніше недоступні архіви.

Саме тому в цей час відбулись позитивні зміни та зрушення: науковці вийшли не лише на новий рівень джерельного забезпечення історичних та політологічних студій, а й на якісно вищий рівень осмислення суспільних процесів та аргументації гіпотез і висновків; помітно розширився спектр досліджуваних сюжетів, урізноманітнились підходи та методи вивчення; оцінки дослідників стали більш об'єктивними та політично-різновекторними, певною мірою заповнено фактологічні прогалини. Разом з тим, проблема суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови ще не була предметом окремого комплексного та системного дослідження, хоча має надзвичайно важливе значення для практики сучасного державотворчого процесу. Охарактеризована джерельна база дозволяє вирішити завдання, поставлені в дисертаційному дослідженні.

2. Глибинна суть та зміст перебудови як трансформаційного процесу, що розгорнувся у другій половині 80-х в СРСР в цілому та Україні зокрема, полягає у спробі реформаторської частини радянського керівництва шляхом «революції згори» здійснити наздоганяючу системну модернізацію суспільства, яка була зумовлена, з одного боку, зовнішнім викликом, загрозою поразки у змаганні систем, з іншого - загостренням цілого комплексу різнопланових внутрішніх проблем у державі. У своєму розвиткові перебудова пройшла шість етапів, кожен з яких відрізнявся специфікою та своєрідністю розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві.

Перебудовчі процеси у нашій республіці тривалий час розгорталися на основі загальносоюзних планів та моделей. Це було зумовлено тотальним одержавленням економіки; домінуванням в економічному секторі України принципу незавершеності; жорстко централізованою загальносоюзною вертикаллю управління, що пронизувала всі економічні структури республіки; пануванням серед української номенклатури «синдрому виконавця»; слабкістю, поганою організованістю та недостатньою структурованістю на початковому етапі перебудови опозиційних сил тощо, які у своїй сукупності не дали змоги в той час створити якісно відмінну, власну, українську модель перебудови, яка б всебічно та органічно враховувала у ході трансформацій місцеву специфіку.

Разом з тим, своєрідність структури економіки України, незначна люмпенізація населення, порівняно високий ступінь впливовості партійно-державної номенклатури; характерні риси ментальності українського народу все ж відбились на розгортанні перебудови, зумовивши низку особливостей суспільно-політичних перетворень у республіці. Мова йде в першу чергу про уповільнену динаміку трансформаційних процесів; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактора суспільного життя на потужний політичний. Крім того, починаючи з 1989 р., на хід модернізаційних змін та зрушень починають впливати нові політичні фактори, що мали виразне національне забарвлення (активізація набираючих силу рухівських структур, домінування націонал-демократів у місцевих радах західного регіону республіки, утворення парламентської опозиції, поява багатопартійності тощо), які надають суспільним трансформаціям динаміки та специфічних рис.

3. Історико-політологічний аналіз змісту перебудови дозволяє дійти висновку, що у ході її розгортання класична структура / послідовність перехідного процесу (переоцінка існуючого стану суспільства, оцінка змісту і масштабів кризи - соціальна діагностика - демонтаж старих структур - нове самовизначення системи) в силу цілого комплексу чинників була порушена. В результаті демонтаж старої системи в СРСР у середині 80-х рр. відбувався паралельно з процесом переоцінки існуючого стану суспільства, значно випереджаючи стадію соціальної діагностики. Така парадоксальна «непослідовна послідовність» фаз перехідного процесу наклала суттєвий відбиток на весь хід та динаміку подальших суспільних трансформацій, зумовивши втрату орієнтирів, прогресуючу маргіналізацію та дезинтеграцію суспільства, поглиблення кризовості, і, врешті-решт втрату контролю за ходом модернізації та крах реформ.

4. Ключовими важелями здійснення горбачовської модернізації були гласність та демократизація. Процесові їх практичного запровадження були притаманні уповільнений хід протікання; суттєві регіональні відмінності у розумінні меж дозволеного (те, що в столиці вже вважалося нормою, у провінції могло бути під забороною); помітне відставання ступеня відкритості та доступності партійних і державних установ від темпів звільнення від адміністративних пут свободи слова в інформаційній сфері; значне відставання від загальносуспільного рівня розгортання демократизації і гласності у структурах КПРС, що намагалися за будь-яких обставин зберегти свою політичну монополію; нерідкі випадки переважання у громадському дискурсі емоцій, публіцистичності над ґрунтовним науковим аналізом тощо.

Втім, незважаючи на зазначені вади, гласність і демократизація під впливом радикалізації горбачовського керівництва та курсу на поглиблення реформ швидко перетворилися на потужний каталізатор розвитку та формування громадської думки; ефективний засіб впливу/тиску на консервативні сили; метод політичної активізації широких кіл громадськості; платформу консолідації та організаційного згуртування прогресивних сил суспільства, що у своїй сукупності та взаємодії створили по суті нову систему координат суспільного розвитку.

Перебудовчі процеси другої половини 80-х рр. досить швидко і рельєфно виявили глибинний зв'язок між гласністю та демократизацією: перша на основі вільного обміну думок у ході суспільного дискурсу дала змогу з'ясувати природу та вади існуючої системи, спрогнозувати та окреслити можливі шляхи виходу з кризи, а друга - дала право та можливість широким колам громадськості впливати на прийняття державних рішень, суттєво корегувати хід історичного розвитку.

5. Завдяки демократизації та гласності громадська думка перетворилась у добу перебудови на потужний фактор суспільно-політичних трансформацій. Основними чинниками, що визначали вектори та ступінь інтенсивності її розвитку, були соціально-економічне становище народу, національно-культурна політика, поведінка владних структур, активність опозиції, домінуючі у суспільстві традиції, національна ментальність.

У період модернізаційних змін громадська думка зазнала значних трансформацій: якщо на початковому етапі перебудови вона була доволі консервативною, малоактивною, знаходилась у рамках пануючих стереотипів, то невдовзі, вийшовши під впливом гласності та демократизації з коми тотального застійного «одобрямса», досить швидко перетворилась на потужну силу морального впливу, а в ході березневого та грудневого референдумів 1991 р., матеріалізувавшись у бюлетенях для таємного голосування, - і на серйозний та впливовий юридичний чинник. Характерними рисами громадської думки у другій половині 80-х рр. були значна динаміка, прогресуюча політизація, зростання ролі національного фактору, швидкий процес оцінювання та переоцінювання громадськістю політичних процесів та їх суб'єктів. Саме динаміка розвитку громадської думки, яку визначали коливання політичного маятника, розгойданого на фінішному відрізку перебудови різновекторними суспільними діями та чинниками (січневими кривавими подіями у Литві, березневим референдумом, провалом серпневого путчу консерваторів), врешті-решт і визначила подальшу траєкторію політичного розвитку України, відкрила їй шлях до незалежності.

6. Перебудова створила передумови для розгортання національного відродження в Україні. Його магістральними напрямками на стартовому етапі суспільної модернізації стали захист та відновлення прав і позицій української мови; повернення історичної пам'яті шляхом ліквідації «білих плям» вітчизняної історії; боротьба за екологічну безпеку; пожвавлення та активізація суспільного життя національних меншин; релігійний ренесанс. У середині 80-х рр. основними тенденціями розгортання процесу національного відродження були подієвий динамізм, підвищення ролі у суспільних процесах громадської думки, стрибкоподібне зростання національної свідомості, усвідомлення народними масами сили консолідації та організаційного згуртування, прогресуюча політизація різних сфер суспільного життя; наростаючі різновекторні вияви громадської активності.

7. У ході перебудовчих суспільних трансформацій виник феномен неформального руху, значна частина якого з часом перетворилася не лише на активного прибічника та популяризатора національних ідей, а по суті на своєрідну школу політичних лідерів, організаційний стрижень процесу розгортання національного відродження. Найбільш впливовими та активними серед зазначених неформальних об'єднань були Товариство української мови ім.Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітницьке товариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», що виросли у ході суспільного дискурсу найбільш актуальних суспільних проблем. Їх історичне значення і роль, на думку дисертанта, полягають у тому, що вони змогли, по-перше, оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводилося КПРС громадським організаціям, а місце партнера, інколи навіть опонента; по-четверте, сприяли становленню громадянського суспільства на вітчизняному ґрунті. Своєю діяльністю ці неформальні об'єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому виразно національного акценту. Саме на цьому ґрунті і виріс феномен Народного руху України.

Фактично в Україні в другій половині 80-х рр. спрацювала класична формула розвитку національних рухів (лише Чорнобильська катастрофа внесла в неї поправку, актуалізуючи необхідність боротьби за екологічну безпеку), відповідно до якої на перших двох етапах розвитку відбувається повернення історичної пам'яті і відродження мови народу, а на третьому з'являються політичні організації, що відстоюють національні інтереси і борються за національне визволення. З огляду на це ТУМ, «Меморіал» і «Зелений світ» можна розглядати як перехідні організації на шляху від культурницького етапу самоусвідомлення до політичного етапу боротьби за незалежність, що відіграли визначну роль на стартовому етапі національного відродження.

8. Поява народної опозиції була протидією/реакцією суб'єктів політичного життя (соціальних груп, класів, громадських рухів тощо) на дії офіційної державної влади, яка не враховувала і не реалізовувала їх інтересів. Симптомами її виникнення та формами прояву в Україні були спочатку діяльність політичних неформальних організацій, що невдовзі зумовила виникнення НРУ; зародження організованого незалежного робітничого руху; релігійний ренесанс; пробудження до активного політичного життя національних меншин; активна, самостійна позиція національно-демократичних сил у Верховній та місцевих радах України.

Потужно та вагомо народна опозиція заявила про себе у ході липневого 1989 р. страйку шахтарів. Характерними рисами та особливостями подальшого протистояння були гостра та динамічна ескалація боротьби за реальну владу на місцях; трансформування опозиційних настроїв громадськості у чисельні акції громадянської непокори/протесту у формі мітингів, страйків, демонстрацій, пікетувань, голодувань тощо; прогресуюча політизація та масовість цих дій; регіональна нерівномірність політичної активності народної опозиції; домінування національно-демократичних ідей та гасел у діяльності опозиційних сил Західної України, та соціальних - у східному регіоні; прогресуюча самоорганізація опозиційних структур; різновекторні за напрямом та різноманітні за формою намагання офіційної влади заблокувати активність опозиції.

9. Сучасна багатопартійність веде свій родовід з доби перебудови. У своєму розвиткові вона пройшла три етапи: І етап «зародження « (середина 1988 - лютий 1990 р.); ІІ етап «утвердження» (березень 1990 р. - серпень 1991 р.); ІІІ етап «становлення « ( з серпня 1991 р.). Вже на початковому етапі процесу формування багатопартійності чітко визначилися два комплекси гострих проблем - ідеологічний (несприйняття широкими колами громадськості механічно запозичених популярних на Заході ідей та політичних концепцій; домінування у партійній пропаганді та політичній практиці критики та популізму; відсутність у програмних документах новостворених партій реальних планів, програм виходу з кризи та механізмів їх реалізації) і організаційний (формування значної кількості партій навколо лідера, а не на ідеологічній платформі; невизначеність соціальної бази; нечисленність партійних лав; гострий дефіцит кваліфікованих кадрів для розгортання розбудови партійних структур; локальність партійного впливу).

Особливостями процесу формування вітчизняної багатопартійності в цей період були: домінування національних аспектів у програмних документах та практичній діяльності більшості новостворених партій; помітний вплив регіонального фактору на утворення багатопартійного спектру (націонал-демократи переважали у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у східній частині республіки); передування виходу багатопартійності на державний рівень етапові її становлення, періоду повноцінної розбудови вертикальних і горизонтальних структур, формування власної соціальної бази тощо.

10. Надзвичайно актуальний для сьогодення досвід практичного здійснення масштабних суспільно-політичних трансформацій доби перебудови в СРСР в цілому та Україні зокрема переконливо свідчить, що зміст, характер, механізм та динаміку протікання реформаційного процесу по суті визначали/визначають два взаємопов'язаних ключових фактори - конкуренція правлячої та опозиційної еліт; ступінь мобілізованості рядових громадян, їх залучення до політичного життя. За цих обставин налагодження цивілізованого діалогу між елітою та народом, забезпечення оптимального балансу між конкуренцією еліт та політичною активністю основної маси населення є основною умовою успіху суспільного реформування.

Доба перебудови залишила нам непросту спадщину у різних сферах суспільного життя, яка й донині накладає свій відбиток на протікання суспільних процесів. З одного боку, саме у той час з'явилися нові явища та процеси, відбулась ціла низка кардинальних зрушень, які по суті розчистили будівельний майданчик для вітчизняного державотворення, дозволили мобілізувати сили та ресурси, відкрили нові перспективи та шляхи суспільного розвитку. Мова йде в першу чергу про руйнацію політичної монополії КПРС, усунення диктату союзного центру, закладення юридичних підвалин національного суверенітету, початок формування нової політичної структури суспільства, наповнення лозунгу народовладдя реальним змістом, появу на політичній арені цілої плеяди демократичних лідерів, розгортання розбудови громадянського суспільства, утвердження політичного плюралізму, різке зростання ступеня реального включення у політичне життя широких народних мас, поглиблення процесу національного відродження.

Разом з тим, ціла низка сучасних суспільних проблем та негараздів веде свій родовід саме з доби перебудови. Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. в Україні склався типовий (навіть класичний) для перехідних суспільств комплекс конфліктів та протиріч, який у політологічній літературі дістав назву «кризового синдрому модернізації». Горбачовська перебудова стала своєрідним родоначальником та каталізатором цілої низки взаємопов'язаних та взаємообумовлених криз політичного розвитку, що складають суть та зміст згаданого синдрому. Зокрема, непослідовність, половинчастість офіційного курсу доби перебудови стимулювали прогресуючий розвиток кризи проникнення (невідповідність реальним обставинам проголошених вищими органами державної влади пріоритетних напрямків розвитку; загальне зниження ефективності та дієвості політичного регулювання); помітне ускладнення економічної ситуації, негнучка соціальна політика зумовили кризу розподілу (різке зниження рівня матеріального добробуту, порушення принципів соціальної рівності та соціальної справедливості на фоні якісної зміни стандартів і способів споживання та зростання соціальних очікувань громадян); динамічне наростання суспільних проблем та конфліктів, які офіційна влада часто-густо не лише не розв'язувала, а й ще більше загострювала своїми діями, призвело до кризи легітимності (ослаблення народної підтримки офіційної влади, розчарування значної частини населення у пануючій політичній системі); компроміс між колишньою правлячою елітою та націонал-демократами, що був укладений на фініші перебудови, зумовив поступове згасання та згортання політичної активності широких кіл громадськості та динамічне наростання кризи участі (прогресуюче відчуження народу від політичного життя); розчарування громадян у старих ідеалах, орієнтирах та цінностях, тривалий і болісний пошук нових, які б дозволили в нових обставинах визначити їм власне місце у суспільстві, характер зв'язків з державою, зумовили наростання кризи ідентичності (втрата стабільних основ політичної культури).

11. Багатоплановість проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови зумовлює нагальну необхідність подальшого опрацювання таких її аспектів: дослідження передумов модернізаційних змін та виявлення їх специфіки на вітчизняному ґрунті; з'ясування політичного аспекту економічних реформ; осмислення впливу реформаційного курсу на еволюцію державних структур; вивчення динаміки розвитку всього спектру неформальних організацій; виявлення особливостей етнонаціонального розвитку національних меншин в умовах суспільної модернізації; комплексний історико-політологічний аналіз релігійного ренесансу; дослідження тенденцій розвитку та еволюції поглядів партійно-державної номенклатури; з'ясування механізму розпаду СРСР та ролі в цьому процесі України у серпні - грудні 1991 р.

Література

1.Україна в 1985 - 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. - К.: ІПіЕНД, 2002. - 306 с. Мироненко В.И. Современные летописи //Нижегородские новости. - 2003. - 15 апреля. - С.3. Павленко С. Невідоме про відоме // Голос України. - 2003. - 17 квітня. - С.17.

2.Nejnovмjsi dмjiny Ukrajiny.- Brno: Jota, 1997. - 267 st. (Співавтор: В.Гонец).

3.Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. - К.: МАУП,2000. - 384 с. (Співавтори: Г.В.Щокін, М.В.Попович, М.С.Кармазіна та інші).

4.На переломі: студії з новітньої історії України (квітень 1994- квітень 1995 р.) //Сіверянський літопис. - 1995. - № 4. - С.3 - 15.

5.Українська ментальність: суть, характерні риси та особливості //Сіверянський літопис. - 1996. - № 5. - С.64-67.

6.Досвід та уроки суспільно-політичної трансформації України у добу перебудови (квітень 1985 р. - серпень 1991 р.) //Нова політика. - 1998. - № 2. - С.32-34.

7.Предтеча Руху: неформальні організації як фактор громадсько-політичного життя України у період перебудови //Людина і політика. - 2001. - № 1. - С.44-57.

8.Народний Рух України: від виникнення ідеї масової опозиційної організації до створення її програми //Людина і політика. - 2001. - № 2. - С.26 - 34.

9.Вибори до Верховної Ради СРСР: випробування сил політичної опозиції //Нова політика. - 2001. - № 1. - С.31-33 .

10.Війна символів - війна не символічна, або «іконоборчий» рух доби перебудови //Нова політика. - 2001. - № 2. - С.43-46.

11.Народний Рух України: від створення місцевих організаційних структур до установчого з'їзду //Людина і політика. - 2001. - №3. - С.3-12.

12.Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень - серпень 1991 р.) (стаття 1) //Людина і політика. - 2001. - №4. - С.37- 48.

13.Феномен жовтневої революції 1990 року, або чому альтернатива не стала реальністю //Нова політика. - 2001. - № 4. - С.40-44.

14.Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень - серпень 1991 р.) (стаття 2) //Людина і політика. - 2001. - № 5. - С. 15-25.

15.Зародження організованого робітничого руху //Нова політика. - 2001. - № 6. - С.36 - 40.

16.1991 р. : стартові умови та потенційні можливості розгортання державотворчого процесу в Україні //Людина і політика. - 2001. - № 6. - С.34 - 48.

17.Боротьба за реабілітацію УГКЦ у добу перебудови (стаття 1) //Нова політика. - 2002. - № 1. - С.28 - 31.

18.КПУ в 1985 - 1991 рр.: анатомія кризи (стаття 1) //Людина і політика. - 2002. - № 2. - С.3 - 18.

19.Боротьба за реабілітацію УГКЦ у добу перебудови (стаття 2) //Нова політика. - 2002. - № 2. - С.18 - 20.

20.Опозиційні сили в місцевій владі. Перші кроки та уроки //Віче. - 2002. - № 6. - С.41 - 45.

21.КПУ в 1985 - 1991 рр.: анатомія кризи (стаття 2) //Людина і політика. - 2002. - № 3. - С.21 - 32.

22.Історичні обставини прийняття Декларації про державний суверенітет України //Людина і політика. - 2002. - № 4. - С.63 - 70.

23.Політичне протистояння офіційної влади та опозиції в Україні (літо 1989 р. - лютий 1990 р.) //Людина і політика. - 2003. - № 2. - С.26-39.

Размещено на Allbest.ru