Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством (1502-1540)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

УДК (477)[(474.5):(292.471)] “1502/1540”

Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством (1502-1540)

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Черкас Борис Володимирович

Київ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться “ 27 ” червня 2003 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ 26 “ травня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Гуржій О.І.

Анотації

Черкас Б.В. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством (1502 - 1540). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. Інститут історії України НАН України.

Дослідження присвячене з'ясуванню ролі та місця України в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством на одному з важливих етапів її історії.

В роботі, на основі нових джерел, розглянуто боротьбу українського населення проти агресії Кримського ханства і Османської імперії, з'ясовано роль та місце кожного із суспільних станів у цьому процесі, простежено, наскількі зміни кримської політики впливали на еволюцію та чисельний склад українського козацтва і водночас показано зростання впливу козацтва на політику Великого князівства Литовського.

На основі джерельного налізу з'ясовано специфіку окремих українських земель, зокрема, Київщини, Волині і Поділля, в стратегічних планах литовсько-руського уряду, що зумовлювалося особливостями їх географічного розташування та демографічною ситуацією в цих землях. Наведено загальну характеристику військових контингентів, які стояли на українському кордоні, оцінку їх ролі в справі захисту населення від зовнішніх нападів. Розглянуто організацію спільних дій українських військово-службових станів Великого князівства Литовського і Королівства Польського.

Багато уваги приділено дипломатичним проблемам, що виникали у відносинах між Литовсько-Руською і Кримською державами, і тому місцю, яке відводилося в ході їх розв'язання Україні. Події висвітлюються в широкому контексті історії Великого Кордону і міжнародних відносин першої третини XVI століття.

Ключові слова: політика, дипломатія, військові дії, упомінки, ярлики, міжнародні відносини, Великий Кордон.

B.V. Cherkas. Ukraine in the Period of Political Relations of the Great Lithuanian Kingdom with the Crimean Khan. - Manuscript. A dissertation to attain the degree of a Candidate of Historic Sciences on the subject 07.00.01 - The History of Ukraine. The Institute of the History of Ukraine of National Academy of science.- Kyiv, 2003. The investigation is devoted to one of the most important periods in the history of Ukraine and that role it played in the political relations of the Great Lithuanian Kingdom with the Crimean Khan. In this scientific work, on the basis of new sources, the fight of the Ukrainian population against the Crimean Khan and Osman Empire has been examined, the duties of every layer have been studied as well, evolution and the number of Ukrainian Cossacks have been traced and how it has influenced the Crimean's politics of the Great Lithuanian Kingdom. It has been learned how the geographical situation and the demographical situation influenced the place of various lands of Ukraine in the strategical plans of Vilno; a common number of troops arranged on the Ukrainian border has been cited. Their role has been estimated in the defence of the population, and common actions of Ukrainian - Polish and Ukrainian - Crimean troops have been examined. A great attention is paid to the diplomatic problems that took place between the Great Lithuanian Kingdom and the Crimean Khan, and how Ukraine influenced their undo. The author has examined and analyzed in details each Lithuanian - Crimean treaty of 1502-1540, and the evolution of those treaties and their influence on the East Europe politics has been showed, and the ambassadors who were travelling to the Crimea. Everything is shown in the context of the history of the Great Border and the international relations of the first part of the XVI century.

Key Words: politics, diplomacy, military actions, upominki, yarliki, international relations, the Great Border.

Черкас Б.В. Украина в политических отношениях Великого княжества Литовского с Крымским ханством (1502-1540). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2003.

Исследование посвящено выяснению места и роли Украины, в политических отношениях Великого княжества Литовского с Крымским ханством в один из важных этапов ее истории.

В работе, на основе новых источников, рассматривается место украинских земель в дипломатических отношениях Вильно и Киркора на фоне политической ситуации на южной границе Литовско-Русского государства. Проанализирована деятельность украинских воевод, старост и наместников-державцев в этом сложном процессе, уровень их полномочий и реальные действия на практике. Акцентировано внимание на отношение правительства к дипломатическим действиям украинской администрации. Отмечена кадровая политика столицы, характерной чертой которой являлось назначение на административные должности в украинских землях представителей местной знати. Правительство поддерживало местное руководство, предоставляя значительные льготы в распределении налогов, а также беря на себя расходы по содержанию литовско-русских и иностранных посольств, наемных рот, пушкарей, ремонту фортификаций; кроме того, неоднократно выплачивались денежные суммы, предназначенные для разного рода расходов.

В диссертации рассмотренны повинности всех сословий украинского общества связанные с обслуживанием дипломатических путей между Вильно (иногда Краковом) и Крымом, а также условия несения ими воинской службы. Население городов и сёл обеспечивало послов и гонцов обеих сторон средствами передвижения, припасами, жильём. Украинским отрядам, в состав которых входили представители шляхты и слуги (ордынские, путные, панцирные), вменялась в обязанность охрана посольских обозов, сопровождение литовско-русских послов, большинство из которых являлось украинскими шляхтичами, в Крым и пребывание там с ними.иногда до 2-3 лет.

Значительное внимание в исследовании уделено также проблеме обороны украинских земель от крымско-турецкой агрессии. Указаны причины завоевательной политики Крымского ханства и определено место Украины в стратегических планах крымских политиков. При этом автор исходил из того, что в Великом княжестве Литовском каждая земля фактически представляла собой военный округ, возглавляемый одним из представителей местной администрации. Так, на Киевщине во главе войск стоял воевода, на Волыни же местными вооружёнными силами командовал маршалок, в подчинении у которого находилось и подольское (Брацлав, Винница) ополчение. Военную или земскую повинность, наравне с представителями нобилитета (князья, паны, земьяне), отбывали и категории, находящиеся вне шляхетского сословия (слуги: панцирные, путные, ордынские; мещане и служебные татары). Кроме того, в изучаемый период активизируется украинское казачество, которое начинает играть играть все большую роль в деле обороны Украины. Введенные в научный оборот новые документы позволяют утверждать, что именно ополчения украинских земель прикрывали границу Великого княжества Литовского со стороны Дикого Поля, в то время как ополчения центральных регионов государства во время отражения нападений ордынцев располагались в районе Припяти. Несение сторожевой службы, проведение разведывательных операций в степи также полностью возлогалось на приграничное население. В то же время замечено, что численность наемных рот на украинских землях была незначительной и их значение сводилось к несению гарнизонной службы в наиболее крупных замках. Вместе с тем правительство всячески способствовало удержанию в городах пушкарей и исправной артилерии. В работе реконструированы попытки кабинета Сигизмунда I реформировать оборону южной границы, в частности наем на постоянную службу 2-4 тыс. дворян и 1-2 тыс. украинских казаков с размещением последних на днепровских островах.

Важные аспекты диссертационного исследования является анализ политических отношений Великого княжества Литовского и Крымского ханства. Внимание уделено дипломатическим проблемам и военным конфликтам, часто возникавшим между государствами. Предложена периодизация литовско-крымских политических контактов. Подробно рассмотрены мирные и союзные договора и их реализация на практике. Также исследованы связи Литовско-Русского государства с заволжскими и ногайскими ордами.

Особое внимание было уделено изучению литовско-крымских отношений в 1523-1537 гг. - времени гражданских воен в Крымском ханстве, в частности изменению внешней политики Великого княжества Литовского в связи с событиями в Перекопской орде. Анализ документов покозал, что начиная с 1522 и по 1537 гг., со стороны Вильно была прекращена выплата ежегодных упоминок и введено в действие политику манипулирования различными татарскими ханами. Великое княжество Литовское оказывало значительную помощь Ислам-Гирею и его сподвижникам в борьбе против турецких ставленников - ханов Саадет- и Сахыб-Гиреев, что выражалось в размещении орды Ислам-Гирея на территории Киевского воеводства между городами Черкасы и Канев, обеспечении крымцев продуктами и одеждой, а так же в предоставлении военной помощи со стороны местных украинских полков. Именно в результате успешных действий волынского, киевского и подольского ополчений в 1527 и 1530 гг. существенно ослабило влияние Саадет-Гирея I среди перекопцев, а поражение под Черкасами в 1532 г. привело к к его отказу от крымского престола и отъезду в Турцию. Результатом взвешенной крымской политики правительства Сигизмунда I и активных действий украинских приграничных наместников, которые все активнее испрользовали военную мощь казачества, стало фактическое прекращение широкомаштабных походов крымско-турецких войск на украинские земли.. Военные конфликты трансформировались в мелкие, но довольно частые ( несколько раз за год) нападения небольших отрядов кочевников на приграничные зоны, что способствовало активизации процесса колонизации юга Украины.

Ключевые слова: политика, дипломатия, военные действия, упоминки, ярлыки, международные отношения, Великий Кордон.

політичний литовський князівство

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність проблеми. Процес міжнародного утвердження сучасної Української держави об'єктивно викликає зростання суспільного інтересу до політичної історії України, її місця і ролі в геополітичному просторі Центрально-Східної Європи. Критичного переосмислення потребують деякі усталені погляди на вітчизняну історію, зокрема і т.з. Литовсько-Руської доби.

Яким було геополітичне положення України на початку XVI ст., чому у досліджуваний період вона, втративши державність давньоруського типу, продовжувала відігравати суттєву роль у політиці східноєвропейських держав? Яку роль відіграло в її історії довготривале сусідство з Кримською державою? Які політичні чинники вплинули на появу і розвиток українського козацтва - сили, яка поступово перебрала на себе провідну воєнно-політичну роль у справі оборони України від іноземної агресії? Дослідження цих та інших питань проводиться автором на сторінках дисертації.

Як відомо, дія геополітичних чинників відзначається чималою часовою протяглістю, а географічне розташування українського етносу є незмінним упродовж багатьох століть. Саме тому осмислення історичного поступу України в її стосунках з сусідніми країнами Європи дає можливість зрозуміти не лише події далекого минулого, а й деякі важливі проблеми сучасного становлення Української держави як складової частини європейської цивілізації.

Дисертаційне дослідження присвячене вивченню місця і ролі українських земель в політичних відносинах Великого князівства Литовського (далі ВКЛ) і Кримського ханства у перших чотирьох десятиріччах ХVІ ст. у зв'язку з тими політичними змінами, що відбувалися на той час у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі й Україні. Необхідним є визначення певної специфіки політичнних курсів країн даного регіону, а також того, в якій мірі українські землі відігравали роль суб'єкта або об'єкта у політичних зносинах східноєвропейських держав і наскільки це впливало на кримську політику литовсько-польських Ягеллонів у досліджуваний період.

Тотальний наступ Кримського ханства на південні території ВКЛ на зламі XV-XVI ст. призвів до пожвавлення татарської політики цього одного з найбільших державних утворень у Центрально-Східній Європі. Постійні дипломатичні зносини і майже щорічні литовсько-кримські воєнні зіткнення лягли великим тягарем на населення українських земель. У свою чергу, еволюція політичних відносин ВКЛ і Кримського ханства упродовж перших чотирьох десятиліть XVI ст. обумовила суттєві зміни ролі України у цьому складному процесі. Одним з найяскравіших показників цих змін стало перетворення українського козацтва на впливовий чинник східноєвропейської політики.

Предметом дослідження є українські землі у складі ВКЛ

Об'єктом дослідження є політичні відносини ВКЛ з Кримським ханством, а також події та явища, що впливали на них.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють події від початку першої декади і до 40-х рр. ХVІ ст., що у політичному відношенні є історично цілісним періодом у литовсько-кримських відносинах. Нижня межа обумовлена перетворенням Кримського ханства після розгрому у 1502 р. Великої Орди на наймогутнішу татарську державу і впливову політичну силу в Східній Європі, фактичним закріпленням за Кримом південноукраїнських земель та визначенням нових політичних реалій східноєвропейського регіону литовсько-кримським союзним договором 1507 р. Верхню межу дослідження визначає припинення громадянських воєн у Криму у 1537 р. і стабілізація політичних відносин Ягеллонів і Гіреїв внаслідок угоди 1540 р.

Методологічну основу праці складає комплекс основних принципів та методів наукового пізнання (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, емпіричного), що дає можливість різнобічного вивчення історичних проблем згідно з визначеними метою і завданнями дисертації.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу архівних матеріалів, опублікованих документів і результатів сучасних наукових досліджень визначити геополітичне становище, а також роль і місце України в кримській політиці Великого князівства Литовського. Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі основні завдання:

вивчити об'єктивні і суб'єктивні передумови розвитку політичних відносин ВКЛ і Кримського ханства;

визначити вплив геополітичного становища України на зовнішньополітичні курси Вільна і Бахчисараю;

дослідити місце і роль вихідців з українських земель в дипломатичній службі та антикримських військових діях ВКЛ;

з'ясувати і показати роль України у справі захисту південних кордонів Литовсько-Руської держави від татарсько-турецької експансії.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали, основні висновки і положення можуть бути використані при розробці широкого кола питань з історії України і всесвітньої історії, створенні вузівських курсів з української геополітики, навчально-методичних посібників з окремих проблем історії національної державності, а також при підготовці узагальнюючих та монографічних наукових праць, історико-краєзнавчих дослідженнях та у викладацькій діяльності.

Наукова новизна дисертації зумовлена як самою постановкою теми, так і комплексним підходом до вирішення питань, які стосуються висвітлення місця і ролі України у геополітичному просторі Східної та Південно-Східної Європи. Крім того, у науковий обіг вводиться значна кількість архівних матеріалів.

Структура дисертації: вступ, три розділи (шість параграфів), висновки, список використаних джерел і літератури (131 позиція). Загальний обсяг 169 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, визначено її актуальність, предмет і об'єкт дослідження, хронологічні межі, методологічні засади, мету та основні завдання, з'ясовано наукову новизну, вказано практичне значення одержаних результатів роботи та форми її апробації, охарактеризовано ступінь дослідження і джерельну базу.

Ступінь дослідження ролі України в політичних відносинах ВКЛ з Кримським ханством у перших чотирьох десятиріч XVI ст. донині залишається незадовільним. Незважаючи на те, що питання відносин Литовсько-Руської і Кримської держав почало цікавити європейських істориків ще наприкінці XVI ст., у вивченні цієї проблеми існує досить багато білих плям. Причини цього явища, на нашу думку, криються, передусім, у недостатній кількості джерельного матеріалу, використаного попередніми дослідниками, та у відсутності комплексних підходів до його опрацювання. Як правило, представники різних національних історіографічних шкіл обмежувалися залученням до своїх праць лише найдоступніших джерел. Так, польські дослідники використовували переважно польські і частково литовські документи, а російські вчені, навпаки, в основному опрацьовували документи з власних архівосховищ і т.п. По-друге, ці історики, описуючи політичні і воєнні контакти Кракова, Вільно, Бахчисараю, Москви, ігнорували роль України у цьому процесі, що унеможливлювало якнайповніше з'ясування політичної ситуації на півдні Східної Європи. Що стосується українських істориків, то, незважаючи на певні успіхи у вивченні цієї проблематики і введення ними у науковий обіг нових фактів, слід констатувати, що проблема ще далека від розв'язання. Ситуація зазнала змін в кінці 80-х - на початку 90-х років XX ст. Сьогоднішній стан розвитку історичної науки дає можливість об'єктивно й неупереджено, на основі комплексу документальних та наративних джерел, дослідити проблему політичних відносин ВКЛ з Кримським ханством, а також роль і місце в цьому процесі України. Дана дисертація і є спробою такого дослідження.

Як вже зазначалося, перші праці, спрямовані на вивчення політичних відносин ВКЛ і Польщі з Кримським ханством, були створені ще наприкінці XVI ст. польськими істориками М.Стрийковського, М.Бєльського, О.Гван'їні. У них (по суті це були хроніки) автори намагалися досить докладно описати зовнішню політику Польського королівства і ВКЛ за часів правління Сигізмунда І. Найголовніша цінність цих праць полягає у великому масиві фактичного матеріалу, використаного істориками. Причому, часто фактів унікальних, оскільки цим першим історикам поталанило працювати з документами, що не дійшли до наших днів, а, можливо, й спілкуватися з учасниками чи, принаймні, сучасниками подій, що відбувалися у перших чотирьох десятиріччах XVI ст.

Професійне вивчення історії політичних відносин ВКЛ і Криму розпочалося з другої половини XIX ст. Першими монументальними працями, присвяченими цій проблемі, стали роботи польського вченого К.Пуласького, що вийшли у 1881 роціта у 1898 р. Автору на основі польсько-литовсько-руських джерел вдалося більш-менш повно розкрити кримську політику ВКЛ. Крім того, в першій праці К.Пуласький ввів у науковий обіг понад півтораста документів Литовської Метрики, внаслідок чого робота становить ще й джерелознавчий інтерес. Щоправда, у датуванні окремих документів польський вчений припустився чималої кількості помилок.

У 1887 р. вийшла в світ фундаментальна монографія В.Д.Смірнова, присвячена історії Кримського ханства. Ввівши у науковий обіг значну кількість східних джерел, російський вчений дослідив політичну і соціально-економічну історію ханства, показав ступінь його залежності від Оттоманської Порти на різних етапах кримської історії. В той же час недостатнє опрацювання автором литовсько-руських джерел призвело до деякої однобокості праці. В ній майже відсутній показ зовнішньої політики Перекопської Орди щодо Великого князівства Литовського і Польщі, ігнорується козацький фактор.

Важливою віхою у дослідженні політичних відносин з Перекопською та іншими ордами стали праці вчених-літуаністів М. Любавського, М. Володимирського-Буданова, В. Антоновича, М. Довнар-Запольського. Зокрема М. Любавський і М. Довнар-Запольський зробили великий внесок у вивчення державного устрою та еволюції внутрішніх відносин Великого князівства Литовського. Їм належить незаперечна заслуга у з'ясуванні ролі впливу татарського фактору на політичні, воєнні, соціально-економічні і фінансові заходи уряду. Крім того, М. Любавський дослідив питання залежності Великого князівства Литовського від Польщі, довівши, що у зазначений період, попри координацію зовнішньої політики з Короною, воно залишалося цілком незалежною державою. Саме М. Любавський ввів у науковий обіг термін “Литовсько-Руське князівство”, чим вдало означив важливу роль руського (українського, білоруського) фактору в житті держави. Історична розвідка М. Володимирського-Буданова цікава передусім тим, що в ній вперше об'єктом дослідження були обрані не держави як такі та їх уряди, а конкретна група населення на лісостеповому пограниччі Великого Кордону і вплив політичних і воєнних відносин на процес залюднення й господарського освоєння південноукраїнських земель.

Поява історичних праць М. Грушевського відкрила нову сторінку в дослідженні східноєвропейської історії. Видатний український вчений, спираючись на досягнення попередників, на підставі введеного у науковий обіг нового масиву джерел, представив Україну не тільки як об'єкт, а й як суб'єкт політичних відносин у Східній Європі XV - XVI ст. М.Грушевський прямо вказував на те, що Україна у кримському питанні була залишена сам-на-сам з кочовиками. Як наслідок, були створені умови для виникнення недержавної воєнної сили, яка отримала назву “козацтво”. Що стосується держави, то вітчизняний історик вважав її діяльність у цьому аспекті не просто безпорадною, а й шкідливою. На його думку, правлячий режим зовсім не дбав про оборону України: не будував нових і не ремонтував старих замків, не утримував війська на кордоні, м'яко і поступливо поводився у відносинах з Кримом. Щоправда, М. Грушевський зауважував, що в перші роки правління Сигізмунда І уряд намагався дещо покращити становище.

Слід також відмітити монографію П. Клепатського, яка вийшла в світ у 1912 р. У своїй праці вчений дослідив різні аспекти життя Київської землі, зміни її політичного статусу за часи литовської доби. Дослідник дав доволі детальний опис географії, природних і кліматичних умов Київщини. Вивчаючи становище різних груп населення, П. Клепатський показав вплив природних умов на економіку краю. В той же час проблема політичного і воєнного впливу на Київську землю кочових і напівкочових держав була розглянута ним поверхово.

Ряд важливих аспектів теми, зокрема, відносно історії українського козацтва, організації найманих військ на території України, специфіки життя українського населення на прикордонні тощо, було розробленно в статтях І. Каманіна, С. Рудницького, А. Яковлева і Л. Коланковського. Крім того, І. Каманіним і А. Яковлєвим було введено у науковий обіг чимало невідомих до того часу документів. У 20 - 30-х рр. ХХ ст. з - під пера Л. Коланковського вийшов ряд грунтовних робіт, пов'язаних з проблемами політичних відносин у Східній Європі, а також з роллю у цьому процесі східних країн. Серед них найпомітнішим стало дослідження з політичної історії ВКЛ (1930) що містить в собі багатий масив фактів, роздумів, концепцій. Особливо цінною є стаття Л. Коланковського “Проблема Криму у ягеллонській історії”, яка безпосередньо стосується досліджуваної у дисертації теми. В ній польський дослідник визначив зовнішні та внутрішні чинники кримської політики, що спонукали цю державу до наступу на Україну. Коланковський чимало уваги приділив ролі Москви в організації кримських походів на північ. Зіставивши зміст листів Івана ІІІ і воєнні акції перекопців, він довів, що напрямок воєнних дій визначався у столиці Московської держави. Щоправда, Л. Коланковський переоцінив московський вплив, не помітивши певного збігу експансіоніських планів московського уряду із зовнішньополітичним курсом Кримського ханства.

З української історіографії того часу слід згадати монографію А. Кримського “Історія Туреччини”, в якій є окремий параграф, присвячений історії Криму та його ролі у східноєвропейській політиці османів. Цінність цієї праці полягає передусім у тому, що дослідник дивився на турецьку і кримську держави неупередженим поглядом (у Європі тоді домінувала думка, що ці країни були суто агресивними і грабіжницькими).

У 1940 р. в Москві вийшла друком стаття В. Сироєчковського, присвячена історії правління кримського хана Мухаммеда І Гірея (1515-1523). У ній показана не тільки загальна історія Криму певного періоду, а й структура державного апарату, війська, економіки, зроблено спробу з'ясувати, який вплив на хана мали великі феодальні роди тощо. До того ж, В. Сироєчковський досить ретельно опрацював документи, присвячені саме Криму, вирізнивши їх із загального джерельного масиву, виданого у збірниках документів Русского Исторического Общества, чим полегшив подальшу розробку теми.

У 1948 р. було опубліковане дослідження І.Смірнова, присвячене східній політиці Великого князівства Московського часів правління Василія III, в якій докладно висвітлено політичні зносини Москви з європейськими ханствами в першій третині XVI ст. та їх наслідки для Східної Європи. В той же час автор дещо переоцінив силу антимосковських настроїв у Криму. Слабко було розкрите і українське питання у московсько-кримських відносинах.

До 80-х рр. пріоритет у розробці політичної історії Східної Європи в цілому і Великого князівства Литовського зокрема належав польським і російським історикам. З найбільш вагомих праць цого періоду слід згадати статтю Є. Охмянського, присвячену організації оборони у ВКЛ проти нападів кримців у XV-XVI ст.. Публікація вченого містить значний масив матеріалу щодо дислокації урядових військ на українських землях, хронології татарських нападів і походів у степ литовсько-руських полків. Але роль українського козацтва у цих процесах польським вченим дещо занижена.

У 60 - 70-х рр. побачили світ монографії І. Грекова, спрямовані на вивчення складного плетива політичних взаємин країн Східної Європи і впливу на них Золотої Орди на зламі XIV-XV ст., та праця В. Каргалова, присвячена історії засічних ліній Московського великого князівства, їх функціонування і забезпечення. Велике значення для вивчення історії XV-початку XVI ст. мають також праці А. Хорошкевич, присвячені зовнішній політиці Російської держави. Щоправда, вченій, як і її попередникам, притаманне перебільшення антимосковських настроїв у Криму і Туреччині.

У 80-х рр. ХХ ст. починається поступове нарощення зусиль вітчизняних вчених у дослідженні історії України литовсько-руської доби.

У 1983 р. побачила світ стаття В. Крота і Н. Рашби “Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці XV-першої половини XVI ст.”. Автори здійснили спробу реконструювати складну ситуацію, в якій опинилася Україна внаслідок систематичних нападів степовиків. Близькою за тематикою, але із залученням додаткових фактів, стала стаття В. Панашенко. По суті, одночасно побачили світ монографії Ф. Шабульда і П. Саса. Перша з них являє собою синтезне дослідження історії українських земель у складі Великого князівства Литовського. Вона розкриває стратегічне значення України у відносинах Вільно і Сараю. Основні положення та висновки цієї праці були конкретизовані й поглиблені Ф. Шабульдо у ряді статей присвячених литовсько-ординським і литовсько-кримським відносинам другої половини XIV - початку XVI ст. та аналізу доступних джерел, в яких вони відзеркалилися. Новим тут є дослідження початку практики видачи жалуваних ярликів золотоординськими і кримськими ханами на українські землі та конкретних результатів і політичних наслідків антиординської кампанії Великого князівства Литовського 1462 р. Праця П. Саса є грунтовним дослідженням не тільки історії появи і існування приватновласницьких міст, але і їх структури, соціально-економічного розвитку. Дуже цінною є інформація про воєнну службу міщан і їх озброєння, рівень фортифікації міст тощо.

Кінець XX ст. ознаменувався появою цілого ряду концептуальних праць, які допомогли при з'ясуванні багатьох аспектів досліджуваної теми. Проблеми виникнення й формування українського козацтва як стану, його впливу на східноєвропейську політику знайшли своє відображення у публікаціях В. Щербака і С. Леп'явка. Монографія А. Гурбика дала можливість дисертанту з'ясувати питання впливу фактору татарських нападів на життя й розвиток соціально-територіальних спільнот в Україні. Історію українських фортець, їх розташування, озброєння й утримання містить в собі монографія О. Мальченка. Цінним є те, що автор дослідив еволюцію будування замків, їх роль у справі захисту України з боку степу тощо. Що стосується проблеми геополітичного становища України, її зв'язків з Кримом, то тут слід відмітити роботи Я. Дашкевича, О. Галенка, Т. Чухліба, В. Станіславського. Окреме місце серед досліджень вітчизняних вчених займають праці О. Русиною спрямовані на вивчення місця і ролі як окремих українських земель, так і України вцілому у системі східноєвропейської політики. Досягнення вітчизняних науковців по дослідженню історії зовнішньополітичних відносин України знайшли своє місце на сторінках синтезованої праці “Нариси з історії дипломатії України”.

Дисертаційне дослідження базується на широкій джерельній базі. В її основі лежать документи державної канцелярії Великого князівства Литовського, які дістали назву “Литовська Метрика”. Це документи найрізноманітнішого характеру і змісту: листи, пожалування, політичні угоди, люстрації окремих територій і замків, різноманітні реєстри і описи, судові рішення. Найбільшою групою представлено в дисертації дипломатичне листування, що відклалося у книгах Литовської Метрики і яке можна поділити на чотири групи:

документи, що містять у собі політичні угоди з Кримським ханством, представлені ярликами (“докончаннями”);

листування великого князя і Панів-Ради з правителями або впливовими урядовцями Польського королівства, Кримського і Казанського ханств, Заволзької і Ногайської орд, Молдавії, Московського великого князівства, Оттоманської порти та Ливонського ордену; сюди ж слід віднести службову документацію посольської служби Великого князівства Литовського - інструкції послам, мандати, присяги послів та ін.;

листування великого князя і Панів-Ради з українською адміністрацією, здебільшого з приводу певних політичних питань або дипломатичних зносин;

листування прикордонних намісників з кримськими ханами і мурзами;

Цінним джерелом, яке містить великий матеріал, що стосується озброєння українських замків, міст, чисельності гарнізонів, населення, мобілізаційних можливостей України, несення сторожової служби і т.п., є реєстри. На жаль, більшість реєстрів, збережених до цього часу, датуються 1545 і 1552 рр., тобто знаходяться за верхньою межею дисертаційного дослідження, а тому при їхньому використанні автор був змушений відбирати тільки ту інформацію, яка стосується попереднього періоду. Щодо реєстрів першої третини XVI ст., то автор працював з описом міста Овруча 1519 р., реєстрами прикордонної варти Київського воєводства 1522 і 1533 рр., описом литовсько-руського війська 1528-1529 рр. та виплатами зі скарбу Великого князівства Литовського. У дисертації використані також жалувані грамоти і судові вироки, в яких міститься необхідна інформація щодо життя українського населення в умовах Великого Кордону, воєнних і дипломатичних повинностей, які несли мешканці українських міст і сіл, обслуговуючи воєнні й дипломатичні потреби держави.

З судових вироків вдалося почерпнути значну кількість фактів про воєнну службу населення. Наприклад, з великокнязівського вироку з приводу скарги киян на воєводу 1522 р. можна дізнатися про специфіку польової служби міщан і слуг воєводи, умови утримання полонених тощо. Більшість зазначених документів Литовської Метрики автором була взята з чотирьох фондів Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, де вони зберігаються на мікроплівці. Значну частину документів Метрики було знайдено у різноманітних тематичних збірках документів. Крім документів державної канцелярії, суттєвий інтерес при дослідження становили приватні архіви українських князівських родин.

Чималу кількість цікавої та необхідної інформації нами було знайдено у фондах Росийського державного архиву давніх актів, м. Москва. Документи Великого князівства Московського, що стосуються політичних зносин цієї держави з Кримським ханством хронологічно обмежені початком 20-х рр. XVI ст. Третя і четверта декади цього століття в них представлені лише фрагментарно. Особливо важливими для розуміння теми є звіти послів, відсутні в книгах Литовської Метрики. Зауважимо, що в архіві нами було опрацьовано т.з. шертні грамоти, на зразок присяг, які кримські правителі мали обов'язково видавати голові Литовсько-Руської держави при підписанні відповідних угод. Решту документації про московсько-кримські зносини знайдено у таких виданнях як Историческое и дипломатическое собрание дел, происходивших между Российскими великими князьями и бывшими в Крыму татарскими царями с 1462 по 1533 год // Записки одесского общества истории и древностей. - Т. 5. - С. 178-419, Сборник Императорского русского исторического общества. - СПб., 1892. - Т. 35. - XXII+870+III c.; СПб., 1895-. - Т. - 95. - XIX+706+107.

Свідчення документальних матеріалів доповнює інформація наративних джерел - мемуарів і спогадів, історичних й історико-географічних творів сучасників. У своїх працях автори досить докладно описували політичний, військовий, адміністративний устрій країн, які відвідували, звичаї народів, що їх населяли. Надзвичайно цінними в цих спогадах виглядають описи тих подій і явищ, які не знайшли свого відображення в офіційних документах: змалювання характерів і дій окремих осіб, які так чи інакше впливали на політику країн Східної Європи; аналіз морального і бойового стану вояків різних національностей та багато іншого.

Окреме місце серед використаних наративних джерел посідає літописання Литовського і Московського великих князівств. Воно дійшло до наших днів у різних списках. Інформація, яка в них зберігається, носить загальний характер, до того ж не завжди точний. Але разом з тим літописи часто дозволяють уточнити хронологію перебігу політичних подій. Особливо це стосується нападів кочових орд, їх чисельності та зображення битв на прикордонні. Важливим додатком до руських послужили молдавські літописи. Завдяки їм вдалося визначити час і масштаб деяких походів татарських і польсько-русько-литовських військ.

У першому розділі - “ Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст” - висвітлюються питання місця українських земель в дипломатичних зносинах ВКЛ з Кримським ханством в контексті політичної ситуації у Північному Причорномор'ї та оборони українських земель від кримсько-турецької агресії.

У досліджуваний період Україна перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу, відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн. Найбільший масив українських земель перебував у складі ВКЛ, яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим князівством, значного напруження сил. Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець. Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна. Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., - боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно.

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов'язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки. Ці повиності були настільки обтяжливими, що уряд поступово перевів більшість з них на державне забезпечення, а питання про чисельний склад посольств і частоту їх відвідин вивів на міждержавний рівень вирішення. Більшість литовсько-руських дипломатів були вихідцями з України. Нерідко київський воєвода і черкаський староста виконували роль великих послів до Криму. Правда, існувала і зворотня тенденція, коли люди, що були послами у Криму або в інших східноєвропейських ханствах, потім призначалися старостами і воєводами в Україні.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.

У зв'язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. В першій третині ХVІ ст. збройні сили ВКЛ мали вигляд типового феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або “оборона земська”. У Литовсько-Руській державі таку назву мала служба воєннозобов'язаних частин населення. Кожен, хто мав землю, мусив її захищати - виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, в залежності від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власної матеріальної потуги, земвлевласник мав виставляти ще й відповідну кількість вояків “конне и збройне”. До початку ХVІ ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював воєнну службу землевласників. Тому реалії часу - катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV - на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства, - дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр.

У досліджуваний період адміністративно українські земелі ВКЛ поділялися на Волинську (Луцький, Володимирський, Кремінецький повіти) і Подільську (Вінницький та Брацлавський повіти) землі та Київське воєводство (Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Чорнобильський, Київський і Черкаський повіти). Особливістю Черкаського повіту як прикордонного було те, що він мав не одне, а два центральних міста - Черкаси і Канів, в кожному з яких міг бути призначений окремий староста. Оскільки основою воєнної служби була земельна власність, то й воєнний обов'язок лежав на землевласницьких станах тогочасного суспільства. Земську повинність відбували як представники нобілітету - князі, пани, земляни, - так і категорії населення, що знаходилися поза шляхетським станом: слуги - панцирні, путні, ординські; міщани й службові татари.

Федералістичний характер ВКЛ повною мірою проявився у воєнно-адміністративному устрої цієї держави. Кожен регіон (“земля”) фактично являв собою воєнний округ, на чолі знаходився великокнязівський намісник або воєвода, як, наприклад, на Київщині. У Волинській землі місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося також подільське ополчення. Загальне керівництво над збройними силами Литовсько-Руської держави під час воєнних дій або за відсутності великого князя здійснював великий гетьман. Війська кожної з земель чи воєводства структурно складалися з ополчень повітів, на чолі яких стояли старости.

Складовою частиною мілітарної системи ВКЛ була воєнна служба міщан господарських міст. Вони повинні були виставляти під час воєн ополчення, дбати про належний стан міських укріплень, нести сторожу й т.д. Не була в цьому винятком і Україна, на території якої, за підрахунками П.Саса, нараховувалось близько 150 міст. Щоправда, воєнна повинність міст на зламі ХV-ХVІ ст. зазнала суттєвих змін: містам, віддаленим від кордонів держави і театрів воєнних дій, воєнна служба поступово була замінена на грошову виплату. Так, зокрема, сталося на Волині. Оскільки Литовсько-Руська держава майже постійно вела виснажливі війни з Московським великим князівством, то вона була не в змозі забезпечити свої прикордонні володіння військами у достатній кількості. Як правило, наймані роти були нечисельними і розташовувалися лише в Києві, тоді як ополчення з етнічних білоруських і литовських земель зосереджувалися на московському театрі війни. Єдине, чим уряд міг більш-менш надійно забезпечити українські замки, так це гарматами і пушкарями. Оскільки ВКЛ не виготовляло власних гармат, то останні закуповувалися за кордоном, а потім надсилалися до замків. Крім того, в арсеналах українських фортець були й трофейні гармати, захопленні в кримських містах. В силу цих обставин основною воєнною силою, яка захищала Україну і Велике князівство Литовське в цілому, стали місцеві збройні формування. Через регіональну специфіку вони мали певні відмінності. Так, якщо на Волині головною силою виступало шляхетське ополчення, то на Київщині і Поділлі основний тягар воєнних походів покладався на міщан і старостинських слуг. Оскільки цих сил було недостатньо, а воєнно-політична обстановка вимагала утримування на кордоні постійних залог, то уряд і місцева адміністрація вдавалися до найму української і білоруської шляхти. Крім того, у Середній Наддніпрянщині дедалі вагомішою військовою силою ставало українське козацтво, яке активно залучалося до оборонних дій регіональними і центральним урядами.

Певна відмінність спостерігалася і в стратегії дій регіонів. Так, якщо волинські урядовці орієнтувалися в основному на оборону, що пояснюється як віддаленістю від Криму, так і специфічним ландшафтом (великі масиви лісів, боліт, малі річки), то суміжня з степом і незахищена природою Київщина, навпаки, традиційно виступала головною операційною базою для сміливих рейдів на Кримське ханство. Особливістю цих походів було використання Дніпра як транспортної артерії - українські вояки на човнах спускалися по ньому аж до міст-фортець Іслама та Очакова. Як відомо, суспільно-політичною особливістю тогочасної України було чисельне збільшення й ріст значення та ролі козацтва. В дисертації показано розвиток української козаччини, на основі оригінального фактичного матеріалу розлянуто еволюцію ставлення до неї уряду, що неодноразово намагався взяти козаків під контроль.

У другому розділі - “Еволюція політичних відносин між литовсько-польськими Ягеллонами і Гіреями у 1502-1523 рр.” - досліджується історія політичних стосунків ВКЛ з Кримським ханством у перших двох декадах XVI ст.

У 1502 р. припинила своє існування Велика Орда. Внаслідок цього відбувся перерозподіл сил у Східній Європі, головним наслідком якого стало політичне і військове домінування блоку Крим - Москва, що займав відверту антилитовську позицію. Ситуація ускладнювалося для ВКЛ тим, що перед Кримом відкрився шлях до підпорядкування колишніх володінь Золотої Орди, серед яких Київщині кримські хани надавали особливе значення. Хоча у 1482 р. Менглі-Гірей І захопив і спалив Київ, утримати місто і встановити контроль над Середньою Наддніпрянщиною не зміг. Відбудований Київ продовжував відігравати велику роль у транзитній торгівлі між Сходом і Заходом. Крім того, Київ залишався релігійним центром Литовської Русі і головним містом українських земель. Захоплення його давало кримським правителям право розглядати Україну як землю, що належить їм по праву з часів золотоординських ханів. Тому наприкінці ХV у першій третині XVI ст. серед владної еліти Криму нераз виникали плани по оволоднню Києвом. Не останню роль у підсиленні антиягеллоновської позиції правителів Кримського ханства відігравала Османська імперія. Наступ турків на Угорщину, яку підтримували Вільно і Краків, ставив перед Стамбулом завдання захисту своїх володінь у Північному Причорномор'ї, з якими якраз і межували ВКЛ та Польща. Змушена тримати більшість військових сил в Азії, Середземномор'ї і на Балканах Порта шукала додаткові резерви для стримування Польщі й Великого князівства Литовського. Кримське ханство і Білгородська орда виступили тим османським воєнним знаряддям, що постійно загрожувало володінням Кракова і Вільно. Кримські хани, зрозуміло, не завжди корилися турецькому диктату. Мухаммед-Гірей І та його син Іслам-Гірей І намагалися проводити самостійну, незалежну від Порти зовнішню політику. Останній навіть відкрито виступив проти турків. Але і за таких умов напади перекопців на Україну були вигідними для турків. Коли ж ханський стіл обіймав один з протурецьки налаштованих Гіреїв, то походи на північ набували форм прямої агресії османів у Східній Європі, не в останню чергу спрямованої проти Черкас, Києва і всієї Середньої Наддніпрянщини.

Хоча Османська імперія й вважала кочовиків Північного Причорномор'я своєю головною силою у Східній Європі, це не означало, що турецькі вояки не брали участі в спустошливих походах на українські землі. Присутність османів у лавах татар, особливо білгородських, була частим явищем, бо забезпечувало їм непогані прибутки від продажу ясиру. Для 20-30-х рр. XVI ст. маємо прямі докази участі турків у походах на північ.

Аби розірвати небезпечний московсько-кримський союз, віленський двір змушений був вдатися до низки політичних заходів, в першу чергу дипломатичного характеру. Під тиском несприятливих обставин він пішов на поступки ханському Кримові й дав згоду на регулярну сплату йому певної суми золотих в обмін на союзні відносини і спільні воєнні дії проти Московської держави. Проте досягнута 1507 р. литовсько-кримська угода про “братство і приязнь” залишилася нереалізованою - Кримське ханство продовжувало здійснювати напади на українські землі і дотримувалося нейтралітету щодо Московського великого князівства. Тільки у 1513 р., під впливом поразки кримських військ під Вишівцем, Менглі-Гірей І припинив напади на території ВКЛ і Королівства Польського і погодився віддати у заручники свого онука. Попри це ситуація на кордоні залишалася тривожною, оскільки невеличкі і часто неконтрольовані ханським урядом татарські загони продовжували загрожувати українським землям. Відносний спокій на південних кордонах дав можливість Вільно зосередити більшість військ на сході і завдати під Оршею нищівної поразки московським військам, які, захопивши Смоленськ, розпочали наступ на внутрішні райони ВКЛ. У 1513-1515 рр. Литовсько-Руська і Кримська держави навіть організували два спільні походи своїх військ на володіння Великого князівства Московського.

У 1515-1516 рр. у відносинах Вільно і Кіркору відбуваються деякі зміни, зумовлені, з одного боку, посиленням ВКЛ внаслідок перемог над московськими військами, з іншого - появою у Криму нового хана Мухаммед-Гірея І, позиції якого всередині держави були досить хиткими. Логічним наслідком даної ситуації стало підписання 1517 р. у Черкасах нової угоди між країнами, згідно якої кримська сторона підтверджувала свої колишні зобов'язання, розширювала права литовсько-руських купців у своїх володіннях і обіцяла вислати до Вільно закладників. Незважаючи на ряд нападів, здійснених як однією, так і іншою стороною в наступні роки, обидві країни намагалися не допустити офіційного розірвання угоди. Вершиною литовсько-кримського співробітництва став великий похід на Москву у 1521р.