Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством (1502-1540)

У третьому розділі - “Активізація кримської політики Великого князівства Литовського у 1523 - 1540 рр.” - акцентується увага на змінах, яких зазнала кримська політика Вільно під впливом громадянських воєн у Криму, що точилися упродовж другої і третьої декади XVI ст.

На початку 1523 р. Перекопська орда під стінами Астрахані зазнала катастрофічної поразки. Загинули хан Мухаммед-Гірей I та його найближче оточення. До того ж чамбули ногайців і заволзців спустошили кримські території. Уряд Великого князівства Литовського сприйняв ці події як сигнал до власних зовнішньополітичних акцій. Найперше, українські полки з Київщини на чолі з О. Дашковичем знищили місто-фортецю Іслам, збудоване ще за часів Менглі-Герея I в пониззі Дніпра на території Великого князівства Литовського, литовсько-руський уряд припинив сплату щорічних упоминків і відновив політичні контакти з Заволзькою ордою, причому ініціатором виступила саме литовсько-руська сторона. Вільно погоджувався на ретронізацію утримуваного в Литві екс-хана Великої Орди Ших Ахмата, в обмін на антикримський союз і активні воєнні дії заволзців проти Кримського ханства. Новий курс литовсько-руського уряду був настільки небезпечний для Криму, що Стамбул забов'язав молдавського воєводу і новопризначенного хана стати цьому наперешкоді. Невдовзі ВКЛ почало активно допомагати тій частині кримської знаті, що групувалася навколо царевича Іслам-Гірея і виступала проти влади протурецьки налаштованого хана Саадет-Гірея I. Якщо у 1525 р. Вільно обмежився дипломатичною підтримкою Іслам-Гірея, то вже у 1528, 1529, 1532 роках надав йому вагому військову допомогу. Фактично ВКЛ повернулося до політики часів Ольгерда і Вітовта - маніпулювання різними татарськими ордами з метою захисту власних кордонів. Спроби турецького ставленика Саадет-Гірея І примусити Вільно до поступок воєнною силою виявилися невдалими, а три останні антилитовські воєнні операції перетворилися для кримців на справжні поразки: на початку 1527 р. українське 3,5 тисячне військо під командою князя Костянтина Острозького оточило і вщент розгромило чисельно переважаючих перекопців, 1530 р. на р. Голтві загони з Києва перехопили і знищили чималий татарський чамбул, а у 1532 р. велике кримсько-турецьке військо, очолюване самим ханом, не змогло оволодіти Черкасами. До того ж друга поразка призвела до нового спалаху громадянської війни у Криму, яка закінчилась втечею Саадет-Гірея I до Стамбула. Новий хан Сахіб-Гірей I був змушений шукати союзу з ВКЛ, припинити грабіжницькі походи на Україну і просити Вільно убезпечити його підданих від козацьких нападів. Тільки у 1537р. уряд ВКЛ під впливом важкої війни з Московською державою відновив виплату невеликих поминок, а у 1540 р. було укладено нову угоду, в основі якої лежали пункти з угод 1517 та 1532 років. Хану вдалося знову виторгувати 15-тисячні упоминки та їх дворазову на рік сплату. Поминки сплачувалися, як підкреслювалося в угоді, “за добрость”, а не з повинності і, по суті, були платою за допомогу Криму військом у воєнних діях ВКЛ проти Московської держави. Що ж стосується кримських гінців і послів, то, як і раніше, посли отримали право проїзду, але в обмеженій кількості - валкою у 10-20 “а набольшъ пол-третьядцать”. Утримання всіх інших гінців і послів з Криму передбачалося за рахунок упоминків.

Отже, на початку 40-х років XVI ст. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти з стану постійної війни зі Кримським ханством і укласти з ним угоду на нових, дещо вигідніших умовах, ніж це мало місце у перших двох десятиліттях XVI ст. Угода 1540 р. знаменувала перехід до нових, більш стабільних відносин між державами. І хоча на кордоні продовжувалися часті сутички між степовиками і українським населенням, але вони вже мали нову суттєву відмінність. Раніше Крим проводив безперервні широкомасштабні воєнні акції з великою глибиною прориву аж до Вільно і Любліна. За таких обставин відбувався регрес колонізації лісостепової і степової смуги України. З 40-х рр. воєнні дії на кордоні велися здебільшого силами невеличких загонів чисельністю у кілька десятків чоловік. Це одразу позначилося на посиленні нового етапу колонізаційного руху, кількісному рості козацтва й переході його від оборонної стратегії до наступальної у степах Північного Причорномор'я і Криму.

Проведене в дисертації дослідження ролі і місця України в політичних відносинах ВКЛ з Кримським ханством у 1502-1540 рр. дає підстави зробити такі основні висновки:

Перебування українських земель у складі ВКЛ та їх специфічне геополітичне розташування поставило уряд останнього перед необхідністю активної південно-східної політики. В той же час брак коштів у державній скарбниці і постійні виснажливі війни з Московською державою змушували ВКЛ у відносинах з Кримом (до першої декади XVI ст.) проводити політику компромісів та угод. Але такий зовнішньополітичний курс, як показали подальші події, не відповідав вимогам часу. Прихід 1506 р. до влади Сигізмунда I одразу позначився активізацією дій литовсько-руської дипломатії щодо держав степовиків Східної Європи. Енергійні дії уряду призвели до часткового відновлення позицій ВКЛ у Великому Степу, що виражалося у встановленні тісних контактів з Заволзькою ордою і оформленні з нею антикримського союзу, а також в дипломатичній, матеріальній, військовій підтримці кримської опозиції, очолюваної Іслам-Гіреєм.

Литовсько-Кримські зносини з 1502 по 1540 рр. не були однорідними, а змінювалися внаслідок як зовнішніх так і внутрішніх чинників і умовно можуть бути поділені на чотири періоди:

намагання Вільно припинити напади степовиків через підписання литовсько-кримської союзної угоди. Офіційне оформлення щорічних грошових сплат - “помінок”;

спроби литовсько-руського уряду утримати дипломатичними засобами попередні мирні угоди з Кримським ханством;

відмова від сплати помінок. Нейтралізація Кримського ханства за допомогою кримської опозиції й заволзсько-ногайських орд;

припинення громадянських війн у Криму й стабілізація литовсько-кримських відносин.

Адміністрація і представники вищих станів України становили основу дипломатичної служби Литовсько-Руської держави у напрямі Криму, Казані і Заволзько-Ногайських орд - надавали стації (їжу, житло, засоби пересування), відповідали за безпеку послів і гінців. При цьому київський воєвода, а часом і черкаський староста, виконували роль дипломатичних посередників.

Віддаленість українських земель від центру і чисельні пережитки удільних часів зумовлювали певну самостійність київського воєводи і черкаського старости у зносинах з Кримським ханством.

Протягом 1502-1540 рр. проблема захисту південного кордону розв'язувалася урядом ВКЛ в основному за рахунок воєнних контингентів з числа місцевого українського населення, що складалися з загонів шляхти, міщан, бояр, “служебних” татар і козаків. Українське військове ополчення стояло гарнізонами в містах, організовувало походи на чамбули степовиків, утримувало сторожові пости далеко в степу, ремонтувало місцеві фортифікації. Специфікою української самооборони було те, що на Волині основну роль у захисті від татарсько-турецких вторгнень виконувала шляхта, а на Поділлі й Київщині - міщани і козаки, які часто вдавалися до наступальних дій. Наймані війська, що знаходилися на українських землях ВКЛ, були малочисельними і несли лише гарнізонну службу в кількох найбільших містах, а іноді тільки у Києві. Більш ефективним було утримування за гроші на кордоні озброєних дворян. Вийшовши на політичну авансцену України, козацтво, яке уряд так і не спромігся взяти під свій контроль, завдяки своїм активним діям, поступово ставало основною воєнною силою на південному кордоні Великого князівства Литовського.

Результати дисертації, яка має зв'язок з науковими планами відділу історії України середніх віків, апробовані на сторінках фахової періодики, доповідях на наукових конференціях, зокрема українсько-польському симпозіумі 2001 р. у м.. Києві.

Основні положення дисертації висвітлені у таких публікаціях автора

1. Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. - К., 2000. - С. 97-118.

2. Оборона українських земель від турецько-татарської агресії у 1515-1519 рр.: досвід польсько-литовсько-українського співробітництва // Україна і Польща - стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. - Ч. 1-а. - К., 2001.-С. 18-27.

3. Остафій Дашкович - черкаський і канівський староста XVI cт. // Український історичний журнал. - № 1. - 2002. - С. 53-67.

4. Українське козацтво у 20-30-х рр. XVI ст. // Запорозька старовина. - Випуск 2. - Київ-Запоріжжя, 2002. - С. 52-57.

5. Воєнна кампанія Великого князівства Литовського та Корони Польської 1524 р. на українських землях. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). - В. 2. - К., 2002. - С. 200-209.

Размещено на Allbest.ru