У "Вступі" обґрунтовуються актуальність теми, її наукова новизна, визначені об'єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, показано ступінь наукової новизни розробки теми, розкрито методологічну основу дослідження та практичне значення.

У першому розділі "Наукова розробленість проблеми, джерелознавча основа та методологія дослідження" розглядаються теоретичні та методологічні проблеми системного аналізу поглядів вітчизняних мислителів ХІ - поч. ХХ ст. на питання української державності, її оптимальну організацію, витоки державницьких традицій.

Відзначається, що проблема національної державності, її витоків, соціальних та політичних передумов існування, завдань, місця і ролі в системі міжнародних відносин є провідною в українській політичній думці. Вона була і залишається тією наскрізною ідеєю, що дозволяє розглянути кількасотлітній процес становлення і розвитку українського політичного мислення як єдиний, цілісний і неперервний. В багатоманітті форм прояву та вираження української політичної думки своєрідною "зв'язуючою субстанцією" є ідея національної державності, що забезпечує послідовність та логічну несуперечливість теоретичних побудов різних мислителів. Ця ідея в концентрованій, узагальненій формі відображала ідеали політичних еліт, прагнення народних мас, давала відповіді на питання про те, чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Розробка державницьких ідей в українській політичній думці має кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, ”Повісті врем'яних літ”, творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

В той же час необхідно зазначити, що автори державницьких концепцій прагнули пов'язати свої теоретичні побудови як з досягненнями світової, в першу чергу європейської, політичної думки, так і з ідеями своїх попередників. В багатьох творах українських мислителів значна увага приділялась питанню наслідування попереднього досвіду державотворення, аналізу причин втрати українським народом власної державності, ролі, яку в цих процесах відігравали народні маси та національна еліта. Історизм, прагнення віднайти "зв'язок часів", передбачити майбутнє нації, сформулювати перелік проблем і завдань шляхом аналізу минулого і сучасного, є однією з найхарактерніших рис концептуального вирішення українською політичною думкою проблеми державно-політичної самостійності України.

Початок системному, цілісному, концептуальному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки" (К., 1918), в якій автор зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в ХІХ ст. Його методологічний підхід та оцінки здійснили вплив на подальші дослідження. Своєрідним переказом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича, була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938), присвячена тому ж історичному періоду. В середині ХХ ст. вчений з української діаспори З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIІІ ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії розвитку ідеї української державності розроблялись такими представниками української еміграції, як В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Доманицький, Б. Кравців, І. Крипякевич, К. Левицький, М. Лозинський, О. Лотоцький, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, Л. Онішкевич, Н. Полонська-Василенко, В. Сімович, Я. Славутич, Л. Сольчаник, А. Стебельська, О. Субтельний, П. Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Неперехідне значення його праць полягає в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись переважно щодо її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки, було приречене або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених - М. Брайчевський, М. Возняк, О. Гермайзе, П. Гнатенко, Я. Довбищенко, В. Дмитриченко, І. Єрьоміна, Р. Заклинський, П. Зайончковский, Д. Заславский, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, О. Павелко, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко В. Сокуренко, П. Яременко і ін. - намагались зберігати вірність науковій об'єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 р. незалежності з'явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об'єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення. Серед цих досліджень необхідно виділити присвячені історії української державності роботи О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, С. Кульчицького, О. Мироненка, Ю. Мицика, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочка, М. Томенка, Ю. Храмова, В. Шевчука, Л. Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей представників української політичної думки зроблено такими вченими, як М. Андрусяк, І. Бегей, А. Бичко, Ю. Вільчинський, Д. Видрін, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, В. Довгич, С. Єкельчик, О. Жерноклєєв, О. Забужко, С. Злупко, М. Жулинський, Л. Іванова, Л. Корнійчук, В. Кравченко, І. Кресіна, О. Кресін, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицик, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Пінчук, В. Полуріз, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, В. Сарбей, С. Світенко, В. Скиба, В. Смолій, В. Степанков, В. Солдатенко, Б. Сиволоб, С. Сохань, Я. Федорук, П. Федченко, В. Туренко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, автор-ськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка та ін.

Із становленням новітньої української держави, питання дослідження історії української політичної думки з акцентуванням уваги на розвиток державницьких ідей стали не лише предметом зацікавлення вузького кола вчених та ентузіастів національного відродження, а й були включені до навчальних програм вузів та отримали висвітлення в різноманітних навчальних посібниках та підручниках. Починаючи з середини 1990-х рр., практично жоден з підручників чи навчальних посібників з курсу політології не обходиться без більш чи менш грунтовного розділу, присвяченого питанням історії національного політичного мислення.

Взагалі, з часу проголошення незалежності України розділ історії політичної думки України стає традиційною структурною складовою підручників та навчальних посібників з політології. В цілому їх ряді проблематика розвитку державницьких ідей розглядається достатньо грунтовно і відслідковується протягом значних відтинків історичного процесу.

Великий внесок у дослідження проблеми здійснюють співробітники Інституту історії України, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень, Інституту держави і права та Інституту філософії НАН України, де готуються спеціалізовані збірники праць, колективні та індивідуальні монографії, в яких розробляються питання історії української державності, політичної думки України, змісту та ролі української національної ідеї та її впливу на політичні процеси.

Дослідження проблеми становлення та сутності ідеї української державності було б неможливим без використання значного обсягу першоджерел. Українські дослідники протягом сторіч вивчали роботи своїх попередників, аналізували та систематизували матеріал, що ставав основою для ґрунтовного дослідження історії народу, ідей, що спонукали до тих чи інших дій.

Вершиною процесу систематизації та видання творів, що складають справжню скарбницю українського політичного мислення, на сьогодні можна вважати підготовлене редакційною колегією у складі Т. Гунчака (голова), О. Сліпушко, В. Литвинова, Р. Сольчаника, Ю. Шаповала, В. Шевчука та В. Яременка ґрунтовне видання "Тисяча років української суспільно-політичної думки", що побачило світ у Києві 2001 р. і склало 9 томів і 14 книжок, з яких перші шість томів безпосередньо стосуються теми, якій присвячено дане дисертаційне дослідження. Хоча, прагнучи до максимальної повноти представлення, упорядники цієї збірки включили до неї навіть документи, автентичність яких не є остаточно доведеною. Особливо це стосується першого тому та документів щодо ранніх етапів становлення державності на українських землях.

Останніми роками питання становлення ідеї української державності стали предметом ґрунтовних дисертаційних досліджень вітчизняних вчених. З цієї, а також дотичної проблематики за останні роки було захищено ряд докторських та кандидатських дисертацій. Серед найбільш значущих варто виділити дисертації В. Потульницького, М. Кармазіної, Ю. Левенця, В. Степанкова, Я. Грицака, А. Коцура, А. Круглашова, І. Бегея, Д. Славича, О. Ситника, С. Полтавця та ряд інших.

В той же час варто відзначити, що ці дослідження висвітлюють лише окремі аспекти чи часові періоди стосовно проблематики даної дисертації, надавши автору можливість більш ґрунтовно провести власний науковий пошук.

В розділі також розкривається використана в дисертації методологія дослідження та отримані з її допомогою наукові результати.

У другому розділі - "Державницькі ідеї в писемних пам'ятках Київської Русі" аналізується період становлення вітчизняної політичної думки, пов'язаний з існуванням Київської Русі як великої східнослов'янської імперії. На політичну думку києворуського періоду значний вплив мали як політичні традиції, що були перейняті від народів, які заселяли частини сучасної української території в давні часи - трипільців, скіфів, греків, готів та ін., так і досягнення тогочасної науки християнського світу, до якого прилучилась Київська Русь.

Автор підтримує думку про те, що в аналізований історичний період в організації політичного життя слов'янського населення сучасної України спостерігається наявність двох тенденцій. Перша виражалась у прагненні до збереження та розвитку колективних форм управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, що базувались на економічній автономії сім'ї землероба та територіальній сільській общині. Друга - у прагненні до встановлення "сильної", по можливості одноосібної влади, яку виражали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочівників, а потім і для військових грабунків, старійшини багатих родів, що прагнули до розширення та укріплення своєї влади, та місцеве купецтво. Певний вплив на посилення другої тенденції справляли також зразки державного устрою Римської та Візантійської імперій. Першу ж тенденцію підтримували світоглядні уявлення слов'ян про те, що всі люди народжуються вільними і рівними, а їхнє вічне потойбічне життя буде таким, яким людина закінчить свій земний шлях.

Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство.

До нашого часу дійшла відносно незначна кількість писемних джерел тієї доби. До того ж вони збереглися у вигляді пізніших списків, що не є тотожними один з одним, містять певні суперечності та неточності. Крім того, стародавні писемні пам'ятки часто фальсифікувались на догоду вимогам замовників чи пізніших правителів.

Найбільш відомою роботою, що дійшла до нашого часу, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. В ній сформовано основні проблеми, які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього мислителя. Наскрізною думкою цього твору було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією. Іларіон прагне показати міжнародне значення Руської держави як цілком рівноправної в колі відомих йому країн. Для цього ним створена цікава концепція загальнолюдської історії, що базувалася на неоплатонічній філософській основі. Русь, на його думку, не потребує нічиєї оцінки, не кажучи вже про зверхність. Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Мислитель підкреслює, що князь був єдиновладним володарем своєї держави. Іларіон вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності, а Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.

Наступним визначним твором києворуського періоду, в якому відображено особливості політичного мислення правлячої еліти цієї держави є "Повість врем'яних літ". Однією з головних ідей цього твору є обґрунтування легітимності династичної влади роду Рюриковичів, представлення Київської Русі як власності цього роду в політичному відношенні. "Виведення" джерел князівської влади поза межі тогочасного суспільства за допомогою легенди про закликання варягів слугувало ідеологічним обґрунтуванням для посилення ролі князя в житті Русі. Однак, крім обслуговування вузькогрупових інтересів князівського роду, "Повість." не ігнорує і питань, що мали стратегічно важливе значення для всієї держави. При цьому її автори використовують дещо інший набір аргументів, ніж Іларіон. Вибудовуючи свою історіософську концепцію, вони відносять появу слов'янських племен на історичній арені до біблійних часів будівництва вавилонської вежі, коли за християнськими уявленнями і почалося окремішнє існування народів та поділу Землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. В епоху середньовіччя питання про древність роду використовувалось у вирішенні суперечок політичного характеру як вельми переконливий аргумент.

Значне місце в обґрунтуванні політичних ідей посідає в літописі і питання християнізації Русі. "Повість." в обстоюванні певних пріоритетів розвитку політичного життя Київської Русі не лише повторює і розвиває ідеї, висловлені митрополитом Іларіоном, але й, в окремих моментах, прямо суперечить йому. Якщо для Іларіона однією з провідних тез було відстоювання князівського єдиновладдя, то написана в інших суспільно-політичних умовах "Повість…", навпаки, давала ідеологічну санкцію удільно-династичному князюванню і феодальній роздробленості держави. Єдність держави тепер уже забезпечується не єдиновладдям великого князя Київського, а духовною єдністю, що йде від церкви як соціального інституту та організації. Такий підхід до розуміння співвідношення церковної і світської влади не відповідає візантійсько-православним канонам, а перегукується, швидше, з ідеями католицизму з його претензіями на вищість римського папи не лише в церковному але й у світському житті.

Складовим елементом "Повісті." є включене в неї повчання Володимира Мономаха де сформульовано уявлення про ті чесноти, якими повинен володіти князь, щоб виконати свій обов'язок перед Богом і своїми підданими. Акцентуючи увагу на понятті честі, Мономах визначав найбільшим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неодноразово призводило до сутичок і братовбивчих війн. "Повчання" було одночасно і політичною програмою, і практичним підсумком діяльності князя по досягненню соціальної стабільності.

Проблема князівської честі й ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць в такій блискучій пам'ятці красного письменства Київської Русі як "Слово о полку Ігоревім". Головна частина своєрідного "політичного маніфесту" цього твору вкладена автором у вуста Великого князя Київського Святослава і подана у вигляді його "золотого слова", в якому той закликає правителів Русі до об'єднання перед загрозою Степу. Змальовуючи ідеал князя-правителя автор особливо наголошує на тому, що правитель повинен завжди ставити загальний інтерес держави вище за власний. Невміння підкорити свої владні амбіції загальному інтересу, відкинути власне честолюбство заради спільної справи - ось справжнє "горе" Ігоря. Честь князя не лише у військових звитягах, не лише в окремій виграній битві. Він не лише воїн, не лише охоронець рідної землі. Він - правитель, що несе за неї відповідальність.

Політична думка Київської Русі, що знайшла відображення в писемних пам'ятках, які дійшли до нашого часу, має ряд характерних рис. По-перше, одним з її провідних мотивів є утвердження ідеї величі києворуської держави. З цією метою в обіг вводиться цілий ряд міфологем, які повинні довести, як мінімум, право Київської Русі на політичну рівність з Візантійською імперією та іншими країнами тогочасної Європи. По-друге, питання християнізації Русі було використано київськими книжниками як один із інструментів доведення державницької величі Русі та її правлячої династії. По-третє, значне місце в політичній думці давньокиївського періоду займає доведення виключного права роду Рюриковичів на володіння державою як родовою власністю. По-четверте, формування ідеалу князя-правителя тісно пов'язано з вимогою ставити державні інтереси вище особистих інтересів володаря, як головною умовою отримання та утримання влади. По-п'яте, ідея держави еволюціонує від утвердження тези про єдиновладдя як найкращу форму правління до думок про духовну єдність земель Київської Русі, що виливаються в заклики до князів про єднання перед загрозою експансії Степу.

Політична думка Київської Русі одразу ж формується як державницька - держава та ідеал правителя є її центральними і системотворчими ідеями.

В третьому розділі "Державницькі ідеї козацької доби" розглядається еволюція ідеї української державності у вітчизняній політичній думці XVI-XVIII сторіч. Автор виходить з того, що включення українських земель колишньої Київської Русі до складу Великого князівства Литовського та Польського королівства стимулювало на першому етапі розвиток ідей максимальної їх "інкорпорації" в дані державно-політичні організми, що базувались на тезі про можливості реалізації інтересів українського народу в межах цих держав, а пізніше і в їх союзному утворенні - Речі Посполитій.

В цей період процеси зміцнення економічних і культурних зв'язків між окремими українськими землями, потреба відстоювати свою національну осібність перед численними іноземними загарбниками зумовили розвиток самобутньої політичної думки, яка ґрунтувалася на досягненнях політичної думки Київської Русі та тогочасної європейської науки. Агресивна політика покатоличення нащадків князівсько-боярських родів, окрім втрати українцями власної політичної еліти, мала одночасно і певний позитивний вплив на розвиток вітчизняної політичної думки, оскільки латинська мова давала можливість долучитись до досягнень європейської науки багатьом представникам української шляхти. Однією з яскравих постатей серед них був С. Оріховський-Роксолан, що створив оригінальну концепцію держави, в якій можна віднайти зародження ідей природного права та суспільного договору, а метою держави визначалась гарантія права і користі кожного індивіда, перед яким вона має цілий ряд обов'язків. Незважаючи на постійне декларування вченим свого "руського" патріотизму, він вважав за можливе реалізацію інтересів української нації в межах Речі Посполитої.

Так званою "католицькою Руссю" розроблялись і проекти автономізації українських земель у складі литовсько-польської держави, серед яких слід особливо виділити ідею створення козацької автономії, висловлену Й. Верещинським.

Своєрідним каталізатором розвитку української політичної думки стало укладення унії між Римом та ієрархами українського православ'я. Полемічна література, яка виникла як рефлексія цієї події та суспільних процесів, які вона стимулювала, не лише пробудила національну свідомість українців, а й сприяла формуванню оригінальних політичних ідей. Так Хр. Філалет, обстоюючи ідею рівності громадян держави, що належали до різних конфесій використовує як аргумент тезу про рівність обов'язків всіх громадян перед державою, і, як наслідок, про рівність їх прав. І. Вишенський, різко критикуючи унію як, на його думку, в першу чергу політичний акт, покликаний посилити національний, релігійний і політичний визиск українців, висуває тезу про необхідність відмовитись від держави і замінити її альтернативним механізмом організації суспільного життя - "соборноправністю".

Берестейська унія та повстання С. Наливайка, що вилилось фактично в конфлікт між українськими магнатами та селянсько-козацькими масами внесли в українське суспільство два розколи - релігійний та соціальний, що загрожували самому існуванню нації. Втрата українцями еліти, духовної та політичної була вкрай небезпечною. В цих умовах функцію провідної верстви нації взяло на себе українське козацтво.

Реформаторська діяльність гетьманів С. Кішки, М. Дорошенка, П. Конашевича-Сагайдачного з одного боку, селянсько-козацькі повстання під проводом Т. Трясила, Д. Гуні, Я. Острянина, під час яких на звільнених територіях України встановлювались козацькі форми організації влади, з іншого, створили грунт для національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького.

Автор приєднується до думки визначного українського історика О. Оглоблина, який, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні 1648 р. зазначав, що серед них панували погляди, які можна об'єднати в три основні групи. Перша - так званий "ягеллонський легітимізм" - допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А. Киселя, П. Могилу, С. Косова. Друга, вироблена українськими аріанами, - створення українською шляхтою "Руського князівства" чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави - "козацького панства" на Наддніпрянщині та на землях колонізації.

На думку дисертанта, ідея державності прийшла 1648 р. до Б. Хмельницького та козацької старшини не спонтанно, в силу історичних обставин і неочікуваних військових успіхів, не тільки, а можливо і не стільки, під впливом зустрічі взимку 1649р. з київським духовенством, яке вже виробило ідею Києва як "другого Єрусалиму", що могла лягти в основу великодержавних прагнень, а як результат тривалої еволюції та інтелектуальних зусиль багатьох кращих представників українства. І не лише належних до козацького стану чи православного духовенства. Свій внесок у цей процес внесла і так звана "католицька Русь" (С. Оріховський-Роксолан, Й. Верещинський, С. Кленович та ін.), ідеї й історична роль якої вимагають подальшого ґрунтовного дослідження.

Б. Хмельницький прагнув створити Українську козацьку державу як незалежну, самостійну, що повинна була б стати однією з ключових політичних сил на сході Європи. При цьому він постійно коливався між прагненням до збереження козацького республіканізму і бажанням встановити традиційну для тогочасної Європи спадкову монархію.

Політико-правовим документом, що в концентрованій формі виразив прагнення козацької еліти, став підписаний І. Виговським Гадяцький договір, згідно з яким Україна, у формі Великого князівства Руського входила до складу Речі посполитої як рівноправний суб'єкт конфедерації. При цьому сама Козацька держава набувала форми аристократичної республіки, в якій старшина повинна була відігравати домінуючу політичну роль.

Певна стабілізація Козацької держави після доби Руїни настала в часи гетьманства І. Мазепи, що прагнув унормувати організацію політичного життя держави та перетворити її на аристократичну республіку на західноєвропейський лад. Прагнення до політичного усамостійнення України знайшло своє відображення у виступі І. Мазепи на боці Карла ХІІ та в такому політико-правовому документі, як "Конституція" П. Орлика. Спадкоємці справи І. Мазепи П. Орлик та козацька старшина, що опинились на вигнанні, прагнули "зв'язати воєдино" уривки українського минулого та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки історичного розвитку нації. Цей документ відображає прагнення української еліти та бажану нею модель держави, що спиралась би на суспільний договір, чіткий розподіл гілок влади та гарантувала б суспільство від самовільних дій правителів.

Однак цей документ виявися історично запізнілим і не зміг об'єднати націю в боротьбі за державну незалежність. Поразка мазепинського плану здобути незалежність України, скориставшись російсько-шведською війною, призвела до повернення української політичної думки до позицій "інкорпорації", на цей раз вже в державне тіло Російської імперії. Найбільш яскравим представником і захисником цієї ідеї став Ф. Прокопович, що створив оригінальну концепцію апологетики абсолютної монархічної влади.

Політична думка козацької доби була яскравим відображенням свого часу, еволюціонуючи разом з козацтвом як соціально-політичним феноменом. Вона не лише відбивала в більшій чи меншій мірі прагнення та суперечності, а й формувала певні дії провідних верств тодішньої України.

Почавши з ідей "ягеллонського легітимізму", Великого князівства Руського та окремого "Козацького панства", політична думка козацької доби закінчувала XVIIІ ст. також з трьома "основними постулатами" - "вірності Імперії" і повного розчинення в ній, збереження в максимально можливому обсязі автономії Гетьманщини та козацьких привілеїв і "стародавніх прав і вольностей" та з потаємними мріями про державну самостійність.

Ідея Козацької держави, як окремого князівства в складі Речі Посполитої, знайшла своє втілення в Гадяцькому договорі, а як автономної Гетьманщини в складі Московського царства та Російської імперії - в договорах спадкоємців Б. Хмельницького з московськими можновладцями. Вершиною козацького політичного мислення стала Конституція 1711 р., в якій чітко і послідовно обґрунтовано ідею державної самостійності.

В четвертому розділі "Еволюція ідеї української державності в процесах національного відродження на землях Наддніпрянщини у ХІХ ст." розглядаються особливості розвитку ідеї української державності в процесі становлення сучасної вітчизняної політичної думки на землях, що опинились на початок ХІХ ст. в складі Російської імперії.

Початок ХІХ ст., незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і ХІХ ст. відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов'янських народів. Його початки лежать в домінуванні "ностальгійних" настроїв, що формувались козацькими літописами, історичними дослідженнями вітчизняних вчених з питань причин занепаду Козацької держави. Замилування козацькою минувшиною на початку ХІХ ст. в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про "козацьку вольницю". Державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіально-становий, а не національно-етнічний характер. Документом, що в концентрованій формі відбивав ці ідеї, став твір анонімного автора "Історія Русів", який слід розглядати, в першу чергу, не як історичну хроніку, а як своєрідний політичний маніфест патріотично налаштованих нащадків козацької старшини. Однак він в основному обмежувався "тугою за славним минулим" не даючи позитивної програми майбутній боротьбі за українську державу.

В той же час процеси творення новітньої української літератури, відродження національної історичної пам'яті, на які значний вплив мали ідеї німецького філософа Й. Гердера, почали формувати і відчуття етнічної спільності українців на всій території імперії, а не лише в межах колишньої Гетьманщини. Особливу роль в цих процесах відігравав Харків, який, як вважав І. Лисяк-Рудницький, по праву заслуговує звання "першої столиці відродження". Висунення на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і було, на думку Б. Ольхівського, на той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута, творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї.

На початку 40-х рр. ХІХ ст. центр національного відродження переноситься з Харкова до Києва, де у щойно відкритому університеті зійшлись представники зрусифікованих нащадків козацької старшини Лівобережжя та сполонізованої української шляхти Правобережжя. Найбільш відомою українською політичною організацією цього періоду стало Кирило-Мефодіївське товариство. В програмних документах цієї таємної організації було викладено основні ідеї, реалізація яких, на думку братчиків, мала б вирішити проблеми, що виникли в зв'язку з бездержавним статусом українського народу. Однією з таких ідей була слов'янофільська, суть якої зводилась до того, що оскільки Україна не має можливості відбутись як самостійна держава в силу того, що вона втратила свою провідну верству, то їй необхідно боротись за звільнення всіх слов'ян, в союзі з якими українці зможуть досягти і соціального і національного визволення. Для діячів товариства слов'янський союз не був самоціллю, а лише засобом, за допомогою якого Україна здобуде свою "Річ Посполиту". Факт того, що українці втратили свою провідну верству став основою для розробки ідеї про українську месіанську роль в світовій історії - Україні треба лише боротись за власну свободу, щоб тим самим сприяти звільненню всіх слов'ян, які покажуть моральний приклад всьому світу.

Незважаючи на те, що Товариство не встигло розгорнути активну діяльність, його ідеї, подальша робота його учасників, значною мірою визначили рух ідеї української державності у вітчизняній політичній думці. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи, пов'язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і в значній мірі вплинула на становлення в українському суспільстві основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності.

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протиставлення яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух".П. Куліш, намагаючись продовжити місію Т. Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М. Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення. Політичні позиції учасників Кирило-Мефодіївського товариства часто різнились в деталях, та в головному вони сходились. Кожен з них зробив значний і особливий внесок в українську культуру, але було те, що їх об'єднувало, це прагнення виявити і сформулювати національно-етнічні особливості української самосвідомості.