Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи.

У п'ятому розділі "Громадівський соціалізм і еволюція ідеї української державності" розглядаються питання зародження соціалістичного напрямку вітчизняної політичної думки та трактування в його межах перспектив, форм та необхідності створення української держави. Успадковуючи ідею М. Костомарова про втрату українцями провідної верстви, про безелітність української нації засновник громадівського соціалізму М. Драгоманов виступає з ідеєю необхідності повної відмови від боротьби за українську самостійну державу в класичному розумінні. Незважаючи на послідовне відстоювання культурно-національних прав українського народу, він не зробив виразного і однозначного висновку на користь державно-політичної самостійності української нації. М. Драгоманов був щиро переконаний, що епоха державного існування в історії людства добігає кінця і більш перспективним ніж шлях спочатку творення національної держави, а потім соціального визволення її громадян, він вважав боротьбу за максимальну децентралізацію влади. Перебудова суспільного життя на базових принципах федералізму, на його думку, забезпечувала максимально швидке і з мінімальними втратами звільнення індивіда від всіх форм експлуатації, як соціальної, так і національної. Російська імперія йому здавалась потугою величезною і нездоланною силами лише одного українського визвольного руху, а факт шовіністичних позицій більшості російських революціонерів приводив до висновку про необхідність спільної боротьби за децентралізацію, ослаблення та заміну імперії європейською, а потім і всесвітньою, федерацією вільних громад. В той же час Драгоманов намагався постійно відмежовуватись від спроб повного розчинення українського руху в загальноросійському, підкреслював, що він є соціалістом європейським, а не російським нігілістом, що страждають на антикультурний елемент та національне самозасліплення революційних народників школи Бакуніна і Лаврова.

Його ж учні та соратники, що належали до молодшого покоління більше вірили у власні сили і сили свого народу. Їх позиції були не лише більш радикальними щодо шляхів реалізації соціально-політичного ідеалу, а й щодо його державницького змісту. Саме під впливом С. Подолинського і О. Терлецького, як вважає ряд дослідників, до "Програми "Громади" було внесено ідею вступу союзу українських громад в світову федерацію національних громад як самостійного суб'єкту. Більше того, С. Подолинський надав нового змісту ідеї федералізму, почавши трактувати її не як "зовнішню", тобто як ідею входження України як суб'єкта до якоїсь міжнародної федерації, а як "внутрішню" - перетворення самої України на федерацію вільних громад.

В той же час "космополітичні ідеї" М. Драгоманова були піддані різкій критиці наступного покоління діячів українського визвольного руху, що репрезентували державницький та радикально-націоналістичний напрямки. На думку, наприклад, Д. Донцова саме популярність драгоманівських ідей сприяла внутрішньому ослабленню українського руху напередодні революції 1917 р. і стала однією з причин поразки визвольних змагань українців у 1917-20 рр.

В шостому розділі "Ідея національної державності в політичній думці українців Галичини другої половини ХІХ ст." розглядається становлення модерної ідеї української державності у вітчизняній політичній думці на землях Австро-Угорської імперії.

Після закінчення національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького та розподілів Польщі ці землі були включені до габсбурзької держави, політичний лад якої зумовив специфіку протікання політичних процесів на цій території та особливості еволюції ідеї української державності. Галичина мала значно кращі умови, ніж підросійська Україна для розвитку українського політичного руху. Австрійський конституціоналізм, неможливість титульної нації трактувати українців як свою етнографічну частину, багатонаціональний характер імперії і той факт, що багато з народів, що входили до її складу, мали власну державницьку історію та не полишали боротьби за визволення - все це значною мірою сприяло викристалізуванню на західноукраїнських землях державницької ідеології в українському визвольному русі.

Національне відродження, що почалось під впливом діяльності "Руської трійці", яка пропагувала ідею єдності українського народу по обидва боки австро-російського кордону, дозволило українцям досить активно виступити з власними домаганнями в час так званої "весни народів" 1848 р. Створена з представників українського греко-католицького духовенства та інтелігенції Головна Руська Рада, апелюючи до історичної пам'яті народу та його державницьких традицій, висунула вимогу об'єднання всіх етнічних українських земель в складі Австрійської імперії в єдиний коронний край з широкими автономними правами і власним парламентом. Як перший крок до цього вимагалось поділити Королівство Галичини і Лодомерії на дві частини - українську з центром у Львові і польську. Ці ж вимоги відстоювали і українські депутати в австрійському парламенті. Однак надмірна віра українського духовенства в ласку Габсбургів, що спиралась на досвід приязного ставлення імператора Йосифа ІІ, призвела до того, що лояльність українського руху до Австрії обернулась фактичною перемогою польського руху в Галичині та посиленням з його боку тиску на українців.

Подальший розвиток ідей української державності серед галицьких українців відбувався в протистоянні трьох основних течій - полонофільської, зорієнтованої на реалізацію прав українського народу у відродженій Речі Посполитій як "державі трьох народів", москвофільської, що орієнтувалась на приєднання галицьких земель до Російської імперії і доходила до ідеї розчинення українців в російській нації, та народовській, яка прагнула відстоювати права українців на самобутній розвиток, виборюючи автономні права в межах Австро-Угорської імперії.

Саме народовці змогли організувати Русько-Українську радикальну партію, що стала першою легальною українською політичною організацією, партією в сучасному сенсі слова. Саме в середовищі цієї партії, серед її чільних діячів визрівала ідея необхідності переходу від автономістських вимог до боротьби за національно-політичну самостійність. Яскравим представником "молодшого", соціал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю. Бачинський, який використавши марксистську методологію в роботі "Україна irredenta" зробив політико-економічне обґрунтування права України на державно-політичну самостійність. Будучи соціал-демократом за своїми поглядами, Ю. Бачинський на відміну від своїх колег з Наддніпрянщини, прийшов до висновку, що при аналізі співвідношення соціального та національного аспектів визволення пріоритет необхідно віддати спочатку створенню власної національної держави, а вже потім, за її допомогою, можна буде вирішити і питання соціальне.

Найбільш значимою фігурою в політичній думці галицьких українців був І. Франко, погляди якого пройшли складний шлях еволюції від "громадівського соціалізму" до позицій ліберальної демократії і свідомого українства. Будучи в ранній період прихильником марксистського соціально-політичного вчення він у подальшому дав блискучі зразки критики марксизму, особливо з національного питання та проблеми оптимальної організації державної влади. І. Франко зумів побачити небезпеку, яку приховувало в собі марксистське вчення - формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під повний контроль бюрократії. Головним недоліком цього вчення, переконаний мислитель, є ігнорування прав індивіда. Емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком ХIХ ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда була б недопустимим відступом назад. Одночасно він різко критикував спроби прикрити марксистськими ідеями бажання проігнорувати невід'ємні права української нації, викрив національно-нігілістичну роль марксистської ідеології щодо українського революційного руху. Хоча І. Франко і вважав, що в тогочасних умовах ідеал національно-політичної самостійності України лежить "поза межею можливого", однак він був переконаний, що його прийняття є необхідним для успішного розвитку українського національно-визвольного руху. Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою, яка, на думку І. Франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи, є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в народних масах, повинна, вивчивши світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна сформувати у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців-представників пануючих верств, волю до здійснення цього ідеалу.

В другій половині ХІХ ст. український рух в Галичині знав піднесення, пов'язане з процесами національного відродження та подіями "весни народів" 1848 р., що змінилось падінням в часи післяреволюційної реакції, впливу різноманітних зовнішніх факторів, який виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями місцевої національно свідомої інтелігенції, діячів Наддніпрянської України на початок ХХ ст. він чітко сформулював для себе програму-мінімум - створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з як-найширшими правами, та програму-максимум - об'єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній демократичній українській державі.

В сьомому розділі "Питання національної держави в політичних концепціях засновників Української Народної Республіки" аналізуються процеси ідеологічної підготовки українського руху в Російській імперії до революційних подій 1917-1920 рр., ідеї, що їх пропагували чільники УНР, зокрема Голова Центральної Ради М. Грушевський та Голова Генерального секретаріату В. Винниченко, їх вплив на тогочасний політичний процес та його наслідки.

На початок ХХ ст. в українському русі на теренах Російської імперії, незважаючи на те, що 1900 р.М. Міхновський проголосив своєрідний "маніфест революційного націоналізму", яким став його реферат "Самостійна Україна", домінуючою була соціалістична політична доктрина в різноманітних її проявах - від більшовицького соціал-демократизму до соціал-федералізму. Для всіх них характерним було те, що в національному питанні українські соціалістичні партії не виходили за межі вимог автономії для України в майбутній демократичній Російській федеративній республіці.

Особливо активним пропагандистом автономістських ідей був видатний український історик, що мав величезний авторитет в колах української громадськості, М. Грушевський. Виходячи з позиції про майбутню всесвітню соціалістичну революцію, він у питаннях виборювання національних прав українців вважав за необхідне не виходити за межі автономних домагань. Це, на думку вченого, давало б можливість забезпечити національно-культурні і соціальні права українців і не вело б до "розколу російського демократичного руху". Національно-територіальна автономія з об'єднанням всіх українських земель в складі Російської імперії в один територіальний агрегат з власним парламентом і чітким розмежуванням повноважень з центральною владою, за уявленнями М. Грушевського, "більш-менш" наближалась до державної незалежності, атрибути якої - військо, грошова система, тюрми і поліція - були "дорогими забаганками" від яких український народ може відмовитись в ім'я "здорової юшки автономії".

Прихильність демократичним ідеям і гаслам, небажання розколоти російський соціалістичний та демократичний рух, відрізняють М. Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу, як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв'язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М. Грушевського, фактично, межею бажань.

Не змінили позицію обраного на Голову Центральної Ради вченого і початок революції 1917 р. та зумовлені ним активні процеси пробудження національної свідомості. Лише збройний виступ більшовиків проти Центральної Ради, взяття ними Києва та вчинений погром спонукали М. Грушевського переглянути свою позицію щодо державного статусу України. В циклі статей, що увійшли до збірки "На порозі нової України", він відзначив, що більшовицький наступ сприяв переходу українських демократів на самостійницькі позиції, сприяв "звільненню від песького обов'язку перед Московщиною". Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М. Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку, серед яких особливо наголошує на західній, цивілізаційно-ментальній, та на чорноморській, історичній і географічній, орієнтаціях. Геополітичні умови існування України, на думку М. Грушевського, штовхають її до виходу з російського євразійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв'язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій та науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю, підвищити на цій основі добробут своїх громадян.

Говорячи про статус Української держави вчений відзначає, що українські соціалісти, що традиційно займали антидержавницькі позиції, під впливом реального політичного процесу повинні прийняти ідею Великої України як самостійної і незалежної держави, приводячи на підтримку цієї ідеї три аргументи - необхідність укладення миру, похід більшовицької Росії на Україну і необхідність самостійно вирішувати справи майбутнього Батьківщини. Щодо організації влади в майбутній українській державі, то метою має стати, на думку М. Грушевського, відродження в ній радянської, в сенсі Центральної Ради, влади. Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від громад (комун) до головного органу - Центральної Ради. І повноваження органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижчестоячими. Делегуватися "на гору" повинні тільки ті функції, для реалізації яких потрібна певна концентрація зусиль. Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести федералістичний принцип при побудові української держави, яка повинна стати федерацією земель, сполученими штатами України.

Однак ця позиція не була відстояна вченим послідовно. В середині 20-х рр. він пішов на компроміс з більшовиками і повернувся до Радянської України. Роль М. Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Вчений, що створив концепцію української історії як процесу становлення і розвитку нації, в політичних питаннях залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців не надто змінили його погляди - визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї. В той же час науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення.

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії напередодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник В. Винниченко. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик він виступав прихильником марксизму, хоч і з сильними впливами ідей українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму. Як один з організаторів, перший заступник Голови Центральної Ради, перший голова її уряду - Генерального Секретаріату, В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради та на прийняття доленосних щодо долі української державності рішень. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції - тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які мали відмерти після світової соціалістичної революції. В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники, як С. Петлюра. Він вважав, що організація українського суспільного життя в рамках обмеженої територіальної автономії, "такі скромні, такі невеликі заходи", змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості, що швидко набирала сили в суспільстві.

Революційна стихія, вважав В. Винниченко, підштовхнула лідерів українського руху до прийняття державницької ідеї. Можливі невдачі у формуванні української державності, на його думку, були пов'язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Як соціаліст, він наполягав в період революції 1917-20 рр. на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, - "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї. Головна надія мислителя базувалась на вірі в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції. Однак держава, на його думку, не повинна стати самоціллю, вона лише засіб для вирішення соціальних проблем української нації. Українські ж соціалісти в ході визвольних змагань припустились головної помилки - не зуміли гармонійно поєднати у визвольній боротьбі соціальне і державницьке питання.

Знаходячись на еміграції в 20-х рр., В. Винниченко дійшов висновку про те, що діячам українського руху необхідно перейняти гасла комуністів, самим стати комуністами і таким чином зуміти уникнути тиску з боку більшовицької влади і захистити соціальні і державницькі інтереси українського народу. В цьому сенсі саме В. Винниченка можна вважати одним із перших українських націонал-комуністів, що сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

Така позиція вже в повоєнний час дала підстави мислителю висунути ідею боротьби за "визволення", а не за відродження української держави, оскільки вона вже існувала у формі УРСР і була визнана світовою громадськістю. Сам факт існування УРСР здійснював велику виховну роль. Після сторіч бездержавного існування у мас з'являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає письменник, закріплення цих звичок в свідомості українців. Визволити ж її можна було, на його думку, поєднавши сили еміграції, УПА і національно свідомої частини української комуністичної бюрократії.

Батьки-засновники УНР поклали в її фундамент свої мрії та уявлення про потреби української нації й можливості їх задоволення. Успадкувавши від своїх попередників ліберально-народницького напрямку української політичної думки переконаність у безелітності української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважити другорядними, М. Грушевський і В. Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної держави в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного періоду, коли боротьба за права українського народу поєднувалась із тяжкою працею відродження національної свідомості широких мас населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька днів могли замінити собою десятиріччя копіткої роботи. Притримуючись демократичних принципів вирішення політичних і соціальних проблем, вони програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши, тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована лідерами Центральної Ради, особливо В. Винниченком в післяреволюційний період, концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла вагомий внесок у формування сучасної української нації, вироблення звички до існування своєї власної, нехай і формальної державності. Знищені в ході репресій, вони встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 р. український народ обрав свободу і самостійність.

Висновки

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2003.

Диссертация является первым в отечественной политической науке исследованием истории становления и развития идеи украинской государственности в отечественной политической мысли от истоков к началу ХХ столетия, как целостного феномена, в рамках которого происходило конституирование украинской национальной идеи.

В работе проанализировано развитие идеи украинской государственности в периоды Киевской Руси, существования украинских земель в составе Великого княжества Литовского и Речи Посполитой, казацкого государства, под игом двух империй - Российской и Австро-Венгерской, 1917-1920 гг. Показано, что отношение к идее государственности у многих украинских политических мыслителей в значительной мере определялось доминированием одной из двух основных парадигм - социальной (классовой) или национальной (государственической). Принятие социальной парадигмы вело, за редким исключением (Т. Шевченко, С. Подолинский, отчасти Н. Михновский) к ограничению идеи украинского государства рамками автономии, а национальной - к игнорированию, либо к приуменьшению значения вопроса социального освобождения широких масс как составляющей национально-освободительной борьбы.

На основе осуществленного анализа автором выводится как закономерность развития идеи государственности спиралеобразный характер ее развития, наличие определенной цикличности, повторяемости в теоретическом обосновании форм, статуса и необходимости украинской государственности. Показано, что на различных исторических этапах идея украинской государственности проходит фазы "инкорпорации", "ностальгии", "национального возрождения" и "государственническую". Особенностью украинской политической мысли является то, что, как правило, "государствнническая" фаза осмысления идеи государственности представителями национальной политической и духовной элиты, как правило, наступала в разгар, а то и после поражения национально-освободительных соревнований.

Ключевые слова: украинская государственность, украинская политическая мысль, национальное возрождение, идея украинской государственности, социальная парадигма, парадигма государства, автономизм, федерализм.

Olexandr I. Saltovskyy. An idea of the Ukrainian statehood in the history of the domestic political thought (from the sources up to the beginning of the XX^th century). - The manuscript.

Thesis for a Doctor's degree in political sciences, speciality 23.00.01 - Theory and history of a political science. Kyiv National University named after Taras Shevchenko. - Kiev, 2003.

Thesis is the first research in a domestic political science of the history of the establishment and development of the idea of the Ukrainian statehood in the domestic political thought from the sources up to the beginning of XX^th century as an integral phenomenon, within the framework of which the Ukrainian national idea had been shaped. The analysis carried out by the author enabled him to establish that the development of the statehood idea had a regular spiral character, had cycles, recurrence in the theoretical substantiation of the problems of forms, status and the call for the Ukrainian statehood. It has been demonstrated that at various historical stages the idea of the Ukrainian statehood passes the stages of "incorporation”, "nostalgia”, "national revival" and the phase of the "statehood itself”. Тhe "statehood" phase of realizing an idea of the statehood has occurred, as a rule, either at the high point or after the defeat of the national liberation movements.

Key words: Ukrainian statehood, Ukrainian political thought, national revival, idea of the Ukrainian statehood, social paradigm, paradigm of the state, autonomism, federalism.

Размещено на Allbest.ru