Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ-ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

ТЕЛЬВАК Вікторія Петрівна

УДК 930.1 (092) (477)

Спеціальність: 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії

Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

ТИМОШЕНКО Леонід Володимирович,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

МАСНЕНКО Віталій Васильович,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького,

завідувач кафедри історії України

кандидат історичних наук, доцент

ПЕДИЧ Василь Пилипович,

Івано-Франківський національний технічний

університет нафти і газу,

доцент кафедри історії та політології

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ української історіографії, м. Київ

Захист відбудеться 10 березня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському державному науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: 03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 24.

Автореферат розісланий 9 лютого 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,кандидат історичних наук Зворський С.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

грушевський український історичний

Актуальність дослідження. Вивчення історії історичної думки дозволяє виявити коло питань, що піднімалися вченими минулого, окреслити проблеми, досі не досліджені, або досліджені недостатньо вичерпно. Це завдання неодноразово ставилось та, до певної міри, вирішувалося дослідниками XVIII-XIX ст. Саме у ХІХ ст. розвиток знань призвів до становлення історіографії як самостійної наукової та навчальної дисципліни. Так, перші спроби узагальнити результати попереднього розвитку української історіографії, визначити його особливості, представити у вигляді цілісного процесу, були здійснені М.Максимовичем, О.Лазаревським, М.Драгомановим. Проте, на тлі інституціалізації вітчизняної історіографії, що припала на початок ХХ ст., найбільш яскравим і масштабним явищем були результати діяльності М.Грушевського (1866-1934) як дослідника української історичної думки. Видатний учений не лише описав конкретні явища вітчизняного історіографічного процесу, але й спромігся відповісти на ряд теоретичних питань історії історичної науки. Досліджувані М.Грушевським теоретичні проблеми історіографії нерідко мають універсальний характер, а його висновки почасти залишаються актуальними і нині. За хронологічним охопленням і тематикою, праці дослідника постають унікальним явищем вітчизняної історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Ця обставина, разом із досить широким розповсюдженням і популярністю (іноді - жорсткою критикою) його історіографічних творів, зумовила визнання доробку вченого за життя та достатньо прискіпливу увагу в наступні роки. Незважаючи на це, погляди М.Грушевського на історію української історичної думки не можна визнати достатньо дослідженими. Вихід із цієї ситуації вбачається у залученні більш широкого комплексу джерел, у подоланні чинників позанаукового характеру.

Названі обставини й обумовили наукову актуальність теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема розроблялася за напрямком наукових досліджень кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка “Українська історіографія всесвітньої історії”.

Об'єктом дослідження є історіографічна спадщина М.Грушевського у контексті загальних тенденцій розвитку української історичної науки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Предметом дослідження є історіографічні погляди М.Грушевського, які становлять його концепцію історії української національно-історичної думки.

Хронологічні межі дослідження визначені двома рівнями: перший зумовлений роками життя та діяльності М.Грушевського (1866-1934), а другий пов'язаний з хронологічними рамками формування джерельної та історіографічної бази дослідження (кінець ХІХ - початок ХХІ ст.).

Метою дослідження є опрацювання історіографічного доробку М.Грушевського, а саме - реконструкція та аналіз його концепції української історіографії, теоретико-методологічних аспектів історико-наукового аналізу, оцінок окремих епох української історичної думки та вітчизняних істориків у контексті стану історичної науки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Головні завдання дослідження зумовлені його метою та полягають у наступному:

- з`ясувати ступінь наукової розробки теми та виявити характерні риси всього комплексу джерел з проблематики дисертаційного дослідження;

- проаналізувати розгляд у працях М.Грушевського теоретичних проблем історії історичної науки, таких як визначення її предмету та завдань, теоретико-методологічного підґрунтя історико-наукових досліджень, інтерпретацію вченим українського історіографічного процесу та його періодизації, формування та існування історіографічних напрямків і шкіл;

- реконструювати історіографічну концепцію М.Грушевського у контексті внутрішніх закономірностей розвитку української історіографії як спеціальної історичної дисципліни;

- розкрити особливості дослідження М.Грушевським різних епох української історичної думки та їх пам'яток;

- визначити характерні ознаки персонологічного підходу та його місце в історіографічній творчості вченого;

- дослідити погляди вченого на творчість провідних діячів вітчизняної історичної думки ХІХ - першої третини ХХ ст.;

- зіставити зміст праць М.Грушевського з історіографічними ідеями попередників і сучасних йому дослідників, визначити місце його доробку у розробленні проблем української історичної науки.

Методологічну основу дисертації, як і більшості біоісторіографічних досліджень, становить міждисциплінарний підхід. Його суть полягає у застосуванні категоріального апарату історії філософії та культури, історії та теорії літератури, історії суспільної думки, культурології тощо. У процесі роботи важливу роль відіграв біографічний принцип, що передбачає дослідження історіографічних явищ і процесів крізь призму життя та творчості окремих помітних представників епохи. Цей підхід передбачає три процедурні стадії дослідження: перша - емпірична, яка ґрунтується на історичних методах дослідження; друга - аналіз життя та діяльності, психічного складу особистості, інтерпретація фактів на підставі історичної та психологічної реконструкції; третя - репрезентація особи, її поглядів у сукупності внутрішніх і зовнішніх зв'язків, спонукальних мотивів поведінки, вчинків, творчості Чишко В. Біографістика як галузь історичної науки: історіографія та методологія: Автореф. дис... д-ра істор. наук: 07.00.06 / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства. - К., 1997. - С. 42-44.. Застосування цього принципу є особливо плідним у студіях, спроектованих на царину історії ідей і, зокрема, вивчення минулого історіографічної думки.

Методами дисертаційного дослідження є інтерпретація загальнонаукових принципів - історичного та логічного - за матеріалами історіографічної спадщини М.Грушевського. Використано спеціальні методи історичного дослідження - класифікаційний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний. Врахована також існуюча традиція щодо історіографічного вивчення наукової діяльності та творчого доробку окремих українських істориків і мислителів, особливо праці останніх років з даної проблеми.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у реконструкції творчої біографії М.Грушевського з погляду місця та значення в ній історіографічних інтересів. Уперше здійснено комплексний аналіз і синтез історико-наукових поглядів М.Грушевського. З'ясовано розуміння ним таких теоретичних проблем історії історичної науки, як поняття “історіографія”, предмет і завдання історіографії, теоретико-методологічні засади історіографічного дослідження, періодизація минулого історичної думки, критерії виокремлення шкіл і напрямків в українській історіографії. У дисертації також уперше системно досліджено та проаналізовано погляди вченого на історію української історичної думки від давньоруської доби до першої третини ХХ ст. Визначено місце та роль М.Грушевського у формуванні української історіографії як спеціальної галузі історичної науки (розробка ідейно-концептуальних основ та організаційних засад цієї дисципліни).

Практичне значення дисертації полягає у систематизації й узагальненні накопиченого матеріалу щодо історіографічної спадщини М.Грушевського, що може стати основою для подальшого дослідження наукової творчості вченого. Висновки та матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні вітчизняної історіографії кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., створенні синтетичних праць про життя та творчість М.Грушевського, лекційних курсів і спеціальних курсів з історії української історичної думки, укладанні біографічних і бібліографічних покажчиків тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на наукових конференціях: ІІІ Дрогобицькій краєзнавчій конференції (Дрогобич, травень 1996 р.); Філософських людинознавчих читаннях “Гуманізм. Людина. Мистецтво” (Дрогобич, жовтень 1997 р.); Міжнародній науковій конференції “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, жовтень 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Українська історична наука та національна свідомість (до 120-річчя з дня народження В'ячеслава Липинського)” (Черкаси, квітень 2002 р.); XII, ХІІІ Міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2002, 2003 рр.); Міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, травень 2000 р.); VI Дрогобицькій міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, жовтень 2002 р.); ІІ Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, вересень 2003 р.).

Публікації. Основні результати дослідження відображено у десяти наукових публікаціях (у тому числі сім статей у виданнях, затверджених переліками ВАК України), загальним обсягом понад чотири друкованих аркуші.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Згідно з цим, дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (які, в свою чергу, поділяються на підрозділи), висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг тексту дисертації - 180 сторінок. Перелік джерел і літератури складає 34 сторінки (414 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні межі, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне та теоретичне значення дисертації.

Перший розділ роботи - “Історіографія та джерела” присвячений огляду літератури з проблематики дисертації та аналізу джерельної бази дослідження. Він складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі - “Історіографія проблеми” - проаналізовано особливості бачення історико-наукової концепції М.Грушевського сучасними йому істориками, а також погляди пізніших дослідників творчості вченого. Запропоновано періодизацію грушевськознавчих студій з характеристикою кожного з виокремлених етапів.

Перший період охоплює роки від кінця ХІХ ст. до смерті історика в 1934 р. і відзначається двобічністю та відкритістю тогочасної історіографічної рефлексії, активною участю самого М.Грушевського в історико-наукових дискусіях. У цей час з'являються перші узагальнюючі студії історіографічного доробку вченого (В.Герасимчука, О.Гермайзе, Д.Багалія, Д.Дорошенка, В.Біднова), в яких було закладено основи розуміння його історіографічної моделі. Критики та перші дослідники творчого доробку М.Грушевського-історіографа відзначали ерудованість, об'єктивність, критичність ученого. Водночас, висловлювалися зауваження полемічного характеру. Від другої половини 1920-х років, у Радянській Україні ситуація навколо історіографічних досліджень ставала дедалі складнішою та хиткою. Комісія нової української історіографії в структурах ВУАН припинила свою діяльність ще у 1929 р., що було початком загального розгрому історичних установ М.Грушевського. Зрозуміло, що в атмосфері жорсткої боротьби з українським національним життям погляди його головного ідеолога зазнали тотальної фальсифікації та засудження.

Другий період - 1935-1989 роки - найбільш тривалий. У той час наукове та об'єктивне вивчення історіографічної творчості М.Грушевського зосереджується, переважно, в діаспорних українознавчих центрах. Лише певний короткий час, до 1939 р., наукові студії грушевськознавчого характеру з'являлись у Західній Україні. Їх авторами були, переважно, представники львівської історичної школи М.Грушевського (наприклад, М.Кордуба та І.Крип'якевич). Ця доба позначена становленням і стрімким розвитком грушевськознавчих студій, що набули систематичності із запровадженням нової українознавчої дисципліни - грушевськознавства та заснуванням у США Українського Історичного Товариства та його друкованого органу - журналу "Український історик". До досягнень цього періоду можна віднести розроблення низки проблем, пов'язаних із формуванням М.Грушевським історіографічної концепції, ініційованими ним заходами щодо організації історико-наукових досліджень, аналізом проблемної історіографії у працях ученого (О.Оглоблин, Л.Винар, О.Домбровський, Б.Крупницький, О.Пріцак, М.Андрусяк та ін.). З іншого боку, недостатня розробленість проблематики у цей період була зумовлена слабкістю джерельної бази через неможливість аналізу архівної грушевськіани. Практично відсутнім був розгляд різних теоретичних аспектів історіографічної моделі вченого. Незважаючи на певні прогалини, доробок учених діаспори став вагомим внеском до реконструкції історіографічної моделі М.Грушевського та підґрунтям сучасних досліджень. На другу половину 1930-х - 1980-ті роки припадає найбільш одіозна критика радянськими вченими історико-наукових концепцій М.Грушевського, що здійснювалася паралельно з нищенням сформованої ним історіографічної традиції. Праці радянських істориків того часу (І.Кравченка, І.Лакизи, М.Рубача, С.Ковальова, М.Петровського та ін.) хибують явною заідеологізованістю з попередньо запрограмованим критицизмом.

Останній період - сучасний (90-ті роки ХХ ст. - початок ХХІ ст.). Студії над історико-науковою концепцією вченого набувають особливої популярності та актуальності в наш час у зв'язку із загальним відродженням вітчизняної історіографічної традиції, необхідністю переоцінки творчої спадщини видатних вітчизняних істориків. Видання архівної грушевськіани - мемуарів, щоденників, прозових і віршованих творів, епістолярії а також перевидання основних історіографічних творів М.Грушевського - значно поглибили розуміння його історико-наукових поглядів, сприяли створенню нових дослідницьких методик. До досягнень цього періоду можна зарахувати розроблення більшості питань, пов'язаних із персонологічним напрямком історико-наукової творчості М.Грушевського (Д.Сондерс, В.Ульяновський, Ю.Пінчук, Н.Бойко, Л.Похила, І.Гирич, В.Масненко та ін.). Науковці нівелювали ідеолого-політичні нашарування під час розгляду історіографічної спадщини історика, властиві попередньому періоду. Також важливими є дослідження поглядів ученого на різноманітні епохи української історіографії та їх найбільш відомі пам'ятки (В.Кравченко, І.Колесник, С.Кульчицький, Я.Дзира та ін.), реконструкція його заходів з організації розвідок минулого української історичної думки (Р.Пиріг, П.Сохань, Я.Дашкевич та ін.). Перспективними для подальших досліджень є проблеми створення цілісної концепції історіографічних поглядів М.Грушевського; вивчення теоретичних аспектів історико-наукового дослідження у спадщині вченого - бачення ним предмету історії історичної думки, варіантів її періодизації, теоретико-методологічних аспектів дослідження; вивчення впливу його історико-наукових поглядів на вітчизняну історіографію ХХ ст.

Другий підрозділ - “Джерельна база дослідження” - присвячений аналізу специфіки тих комплексів джерел, що склали основу дисертації. Виокремлюються три основних комплекси джерел: 1) „конкретний текст” історика, який включає авторські твори, що характеризують М.Грушевського як дослідника історіографії; 2) “великий текст” - вся сукупність пам'яток, що вийшли з-під пера історика; 3) “історико-культурний контекст” - сукупність праць, що характеризують епоху та умови наукової діяльності вченого Теоретичне обґрунтування такої класифікації див.: Колесник І.І. Українська історіографія (ХVIII - початок ХХ століття). - К.: Генеза, 2000. - C. 37-38..

Перший з названих комплексів джерел - найважливіший, він містить джерела кількох видів: наукові праці узагальнюючого характеру (передусім - “Історія України-Руси” та “Історія української літератури”); спеціальні наукові історіографічні розвідки (“Кілька уваг про склад найдавнішої русько-литовської літописи”, “Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности”, “З історичної фабулістики кінця XVIII в.”, “З публіцистичних писань Костомарова”, “З соціально-національних концепцій Антоновича”, “Малороссійскія песни" Максимовича і століття української наукової праці”, “Про українську історіографію XVIII століття”, “Пятьдесять літ “Исторических песен малорусского народа” Антоновича і Драгоманова”, “Розвиток українських досліджень у ХІХ столітті і вияви у них основних питань українознавства”, “Самовидець руїни та його пізніші відображення”, “Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості”, “Українська історіографія і Микола Костомаров”, та ін.); критичні статті, матеріали дискусій, рецензії (наприклад, рецензії на історіографічні праці П.Н.Мілюкова та В.С.Іконникова; матеріали дискусій: “Примітки до істориї козаччини з поводу книжки: “Бесіди про часи козацькі на Україні, Чернівці, 1898”, “До рецензії д. Липинського [на книжку Аркаса “Історія України”]”, “Петро Голубовський”, “Пам'яти Олександра Лазаревського”, “Пам'яти Володимира Антоновича”, “Ізидор Шараневич. Некрольог” та ін.).

Серед названих праць М.Грушевського, окремо слід зупинитися на обґрунтуванні важливості використання при дослідженні обраної проблеми “Історії української літератури”, оскільки попередня традиція вивчення історіографічної моделі вченого практично ігнорувала це джерело. Ми переконані, що поряд із історіографічними сторінками “Історії України-Руси”, спеціальні екскурси у минуле вітчизняної історичної думки в другій великій “Історії” вченого становлять унікальне джерело до вивчення його історико-наукової спадщини.

Серед джерел другого комплексу важливе місце посідають офіційні документи. Це - загальні автобіографії вченого (“Автобіографія, 1906 р.”, “Автобіографія, 1914-1919 рр.”, “Автобіографія, 1926 р.”), автобіографії для установ та організацій, автобіографічні записи (“Як я був колись белетристом”), документація установ, в яких працював М.Грушевський. Цей вид джерел містить інформацію про “офіційний” образ “Я” вченого - бачення ним подій свого життя та творчості.

Важливим є також вивчення щоденників та мемуарів М.Грушевського. З огляду на тривале й активне громадсько-політичне та наукове життя вченого, цей вид джерел є надзвичайно важливим. Зараз видано як основний масив щоденників історика, так і його "Спомини". Наявність щоденникових записів та мемуарів дозволяє зіставити миттєву реакцію М.Грушевського на події з пізнішою їх рефлексією - це сприяє кращому розумінню творчості вченого. Щоденники М.Грушевського дозволяють зафіксувати етапи створення та еволюції багатьох його історіографічних концепцій.

Найчисленнішим видом другого комплексу джерел є епістолярна спадщина М.Грушевського. Значні масиви листів ученого зберігаються в ЦДІА України у м. Києві, ЦДІА України у м. Львові, Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника. Листування вченого є цінним джерелом у всебічному вивченні родинного та побутового життя М.Грушевського, у дослідженні його академічної, наукової, суспільно-політичної й культурно-освітньої діяльності.

Джерела третього комплексу можна класифікувати за різними родами. Серед них виняткову вагу мають писемні пам'ятки, які поділяються на документальний і наративний роди. Головними документальними видами є пам'ятки державного та громадсько-наукового справочинства. Громадсько-наукова документація складається з комплексу документів науково-академічних, суспільно-громадських та культурно-освітніх установ, у яких розгорталась діяльність М.Грушевського. Прикладами цього типу джерел можуть бути комплекси документів НТШ, УНТ, УСІ, ВУАН; документація редакцій часописів, які очолював чи з якими співпрацював М.Грушевський (“Записки НТШ”, “ЛНВ”, “Україна” тощо), архіви культурно-освітніх організацій, членом яких він був. Наративні (оповідні) джерела - цінне доповнення документів. Цей рід є масовим, також відзначається видовою різноманітністю й об'єднує творчі наукові матеріали, публіцистику, мемуаристику та епістолярію.

Отже, виявлена та опрацьована джерельна база є цілком достатньою для ґрунтовного вивчення діяльності М.Грушевського як дослідника української історичної думки.

Другий розділ роботи - “Теоретичні проблеми історіографії у працях Михайла Грушевського” - складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню широкого спектру теоретико-історіографічних проблем у спадщині вченого.

У першому підрозділі - “Термін “історіографія” та предмет історії історичної науки у спадщині М.Грушевського” - на широкому тлі становлення дисциплінарного статусу історії історичної науки в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. розглянуто проблему дефінітивних варіантів і предмету історико-наукових студій у працях ученого.

Узагальнено складну систему історико-наукової термінології М.Грушевського, що утворювала своєрідну тріаду: українознавство - історіографія - історична наука. У цій системі перша складова постає як синкретична метанаука, в якій неподільно поєднано різноманітні знання про український народ, як гуманітарного, так і природничого характеру. Ідеологічним ядром українознавства виступають історіографічні вивчення (історична думка, історіографія). Третьою складовою термінологічної українознавчої тріади у працях М.Грушевського виступає історична наука, що є своєрідною серцевиною історіографії. Історична наука є наслідком виключно наукового, методичного студіювання минулого. Початки наукового етапу розвитку історичної думки вчений відносить до другої третини ХІХ ст., коли в науці утвердилися позитивістські дослідницькі принципи та методи. Наголошується, що термінологічні розбіжності, виявлені у працях М.Грушевського, відбивали початковий етап формування історіографічних досліджень як спеціальної галузі в межах історичної науки та були властиві дослідницький парадигмі тієї доби.

Уявлення М.Грушевського про предмет історії історичної науки формувалось під впливом тогочасних дискусій про розмежування сфер вивчення джерелознавства, історії літератури та, властиво, історіографії. За результатами дослідження зроблено висновок про розширене розуміння М.Грушевським предмету вивчення української історіографії, який вбачався ним у дослідженні історії історичної думки у контексті національного самопізнання. Визначення М.Грушевським предмету історіографічного дослідження як розвитку не лише праці над дослідженням минулого, а й української національно-історичної думки, дозволяє йому залучати до українського історіографічного процесу видатних діячів українського національного відродження, які ідейно впливали на подальший розвиток історіографії (літераторів, мовознавців, етнографів і патріотично налаштованих представників українського дворянства та інтелігенції). Окрему увагу приділяє вчений ідейним впливам на українську історичну науку таких визначних постатей як Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко. Розглянуто також розуміння М.Грушевським проблеми формування історіографічних напрямків і шкіл в українській історіографії.

Зауважено, що бачення М.Грушевським предмету, структури та дисциплінарного статусу історіографії не можна вважати цілісними та завершеними. Зрештою, й сам учений не ставив для себе такого завдання. Проте, ми можемо говорити про доволі зріле, як для загального стану історичної думки першої третини ХХ ст., розуміння низки теоретико-історіографічних питань.

Другий підрозділ - “М.Грушевський про методологічні засади концепції української історіографії” - присвячений реконструкції системи принципів, методів і дослідницьких прийомів, що їх використовував учений, досліджуючи історіографічний процес.

Виявлено, що найчастіше вчений застосовував принципи об'єктивності, історизму, ціннісного підходу до минулого. За переконанням М.Грушевського, дотримання принципу об'єктивності є необхідною характеристикою фаховості історичної праці, запорукою визнання її науковим співтовариством. Можливість об'єктивності в науці, вважає він, створюється низкою чинників і спеціально організованим дослідницьким процесом. Розуміння історизму для вченого поєднувало у собі націленість історіографії на емпіризм та максимально повний опис об'єкта дослідження. Цей принцип для М.Грушевського поєднує дві ідеї - індивідуальності та розвитку. Ціннісний підхід до історії у творчості дослідника розглядається у двох площинах: як оцінювання історіографічних феноменів та при доборі історіографічних фактів. З'ясовано, що у працях ученого він завжди пов'язаний із науковим підходом, - така практика дозволяла отримати більш об'єктивні результати та уникнути крайнощів історичного релятивізму.

Серед методів історіографічного аналізу особливу увагу вченого привертали історико-генетичний та історико-порівняльний. Історико-генетичний метод використовувався М.Грушевським для аналізу динаміки історіографічних процесів. Він дозволив ученому виявляти їхні причинно-наслідкові зв'язки та панівні тенденції історіографічного розвитку. Історико-порівняльний метод найбільше застосовувався М.Грушевським. На думку вченого, він відіграє роль експерименту в науковому дослідженні. Порівняльний метод дозволяє не лише збільшити наші знання про минуле, але й, як уважає вчений, органічно ввести українську історичну думку в світовий історіографічний процес. Зважаючи на специфіку історіографічного дослідження - його помітну персоніфікацію, особливу методологічну роль у творах М.Грушевського відіграє соціально-психологічний підхід. Дослідити історіографію, а за нею і всі інші духовні феномени, вчений намагається через психологічний аналіз мотивації діяча культури. Внаслідок виняткової ролі історіографії у пробудженні національної самосвідомості, М.Грушевський у своїх працях багато уваги приділяв її соціальним функціям. Виходячи з генетичного зв'язку історичної думки з національно-історичною ідеологією, дослідник вбачав головне призначення та користь вивчення української історіографії у відновленні культурно-політичної традиції, почуття історичної спадкоємності, зв'язку поколінь.

З'ясовано, що провідним загальнотеоретичним підґрунтям історіографічної рефлексії М.Грушевського, як, зрештою, більшості українських істориків тієї доби, був позитивізм “другої хвилі” з притаманним йому синтезом науковості, документальності, критичності та кумулятивності знання з одного боку, та модерністських новацій (індивідуалізму, психологізму, поліфакторності) - з другого. Наголошено, що наявність чітких теоретико-методологічних принципів у працях М.Грушевського ставить його історіографічні студії значно вище як від сучасних йому, так і від більш пізніх досліджень української історичної думки.

У третьому підрозділі - “Проблема періодизації українського історіографічного процесу в працях М.Грушевського” - досліджуються різноманітні варіанти, запропоновані вченим при періодизації вітчизняної історичної думки.

М.Грушевський пропонує кілька схем періодизації української історіографії відповідно до конкретних наукових завдань, що ним вирішувались. Так, деклароване вченим розуміння історіографічного процесу пов'язано з його сприйняттям безперервності (“тяглости”) української історії та культури від Київської Русі до початку ХХ ст. Дослідник безпосередньо пов'язує український історіографічний процес із загальними етапами історії України. Підставою періодизації для нього виступає спільність основних рис історичної думки певної епохи, що є однаковим критерієм для всіх пам'яток. Тяглість вітчизняного історичного, а відтак й історіографічного процесу, розуміється дослідником як один суцільний і нерозривний процес на всім просторі історичного життя нашого народу в усі періоди його існування. Згідно з цією моделлю періодизації, М.Грушевський розрізняє історичну думку Київської Русі, польсько-литовської доби, часів Хмельниччини та Гетьманщини, історіографію ХІХ ст.

Поряд зі схемою періодизації вітчизняної історичної думки, що була безпосередньо прив'язана до основних етапів історії України, М.Грушевський пропонує іншу - суто історіографічну. Її критерієм для вченого виступає теза про предметну неоднорідність історіографії та історичної науки. Звідси весь історіографічний процес поділяється на два великих періоди - період існування історіографії у донаукових формах і період власне історичної науки. Межею між донауковим і науковим періодами історіографії дослідник пропонує обрати другу чверть ХІХ ст., коли у науці поширюються ідеї позитивізму. В українській історіографії прикладом персоніфікації такого зламу дослідник визнає творчість М.Костомарова. Саме від нього бере свій початок “нова українська історіографія”, що відмовилася від антикварних традицій “малоросійського” історіописання та зосередилася на вивченні минулого народу від початків його історичного буття. Оскільки науковий період історіографії, як його бачив М.Грушевський, був достатньо тривалим, постала потреба його внутрішньої періодизації та організації. “Століття історії” М.Грушевський умовно поділяє на три періоди. Перший тривав до 60-х років ХІХ ст.; другий охоплював останню його третину; третій розпочинався з першими роками ХХ ст. та асоціювався вченим із сучасними йому студіями.

Зауважено, що загальна оцінка теоретико-історіографічних роздумів М.Грушевського вимагає певної диференціації - розгляду у двох часових площинах - як феномену науки його доби та вітчизняної гуманістики ХХ ст. У першому випадку можна відзначити безперечне новаторство вченого, фактичне запровадження ним системних історіографічних досліджень до вітчизняної історичної науки. Проте зрозуміло, що з погляду нашого часу деякі історико-наукові ідеї М.Грушевського не могли не втратити свою актуальність - сучасні історики відзначають значно більшу кількість аспектів історіографічного дослідження. Мають місце і деякі термінологічні розбіжності у працях ученого, які, проте, відбивали початковий етап формування історіографічних досліджень як спеціальної галузі в межах історичної науки. Наголошується, що історіографічні студії М.Грушевського явно випереджали свій час як тематично - у виборі об'єкта дослідження, так і теоретично - специфікою досліджень та інтерпретацією їх результатів.

Третій розділ праці - “Михайло Грушевський про донаукову добу української історіографії” - присвячений поглядам ученого на вітчизняну історичну думку та найважливіші її феномени від ХІ до початку ХІХ ст.

У першому підрозділі - “Українське літописання XI - першої половини XVIІ століть у працях М.Грушевського” - досліджено бачення вченим українського літописання зазначеної доби крізь призму аналізу ним основних історіографічних пам'яток.

У широкому контексті історіографічної традиції кінця ХІХ - початку ХХ ст. досліджено студії вченого над “Найдавнішим”, “Київським” та “Галицько-Волинським” літописами. Відображено традиційне та новаційне у баченні ним основних проблем давньоруської історіографії. Виявлено, що спільними рисами історичної думки тієї доби для М.Грушевського були шаблонність фразеології, прагматична, легендарно-фантастична та біблійна канва оповідання, риторичність, компілятивність, політична тенденційність і замовний характер. Стверджується, що студії М.Грушевського над давньоруським літописанням не тільки продовжували потужну загальноєвропейську дослідницьку традицію, вони надали їй надзвичайно важливий українській вимір, що змусило вчених ХХ ст. багато в чому переглянути усталені концептуальні побудови. Неоціненним був внесок М.Грушевського в українські вивчення літописів - він, фактично, започаткував новітній етап дослідження давньоруського літописання.

Польсько-литовська доба була наступним періодом української історіографії. Історична думка цього часу представлена літописами, які вчений за усталеною традицією називає “русько-литовськими” та поєднує їх в один “літописний цикл”. У цьому “русько-литовському” літописному циклі М.Грушевський виокремлює чотири групи редакцій літописів: найстаршу, присвячену подіям останньої чверті XIV - першої половини XV ст., дві середні редакції, що приєднують до попередньої апокрифічну історію ВКЛ давніх часів і сягають другої половини XVI ст., та широку редакцію, яка розширює зміст середньої масою оповідань і епізодів, узятих із усної та літературної традицій. Аналізуючи окремі історіографічні пам'ятки (“Супрасльський літопис” і “Короткий київський літопис”), учений зосереджується також на загальній характеристиці історичної думки того часу. Виявлено, що поряд із традиційними рисами, властивими літописанню цього періоду, М.Грушевський відзначає появу деяких історіографічних новацій (“європейський” подієвий контекст, розширення джерельної бази дослідження та ін.), пов'язаних як із появою нового суспільного чинника - козацтва, так і з секуляризаційними тенденціями у науці, що були викликані ренесансними процесами у європейській історичній думці.

Другий підрозділ - “Дослідження М.Грушевським вітчизняної історичної думки другої половини XVII - XVIII століть” - присвячений вивченню вченим козацького літописання.

Пам'ятки української історіографії XVIII ст., які дослідник називає “козацькими літописами”, у плані теоретичному становили своєрідне продовження концептуальних засад, закладених в історичній думці попередньої доби. Вірний своєму дослідницькому методу, М.Грушевський наводить коротку історію їхнього вивчення та відтворює соціально-політичний контекст козацької доби історіографії. Він аналізує найвизначніші історіографічні пам'ятки того часу (“Літопис Самовидця”, літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка), полемізуючи з представниками сучасної йому традиції їхнього вивчення. Наголошується на оригінальності багатьох історіографічних поглядів дослідника, що вплинули на історичну думку ХХ ст. Попри аналіз основних історіографічних пам`яток XVIIІ ст., М.Грушевський наводить також узагальнюючу характеристику для історичної літератури цієї доби (прагматизм, гостре соціальне забарвлення оповіді, відстоювання соціально-економічних інтересів певної верстви). Значення козацького літописання, на думку М.Грушевського, полягало в тому, що історична творчість “військових канцеляристів” створила надзвичайно сприятливий ґрунт для успіхів українського національного руху ХІХ ст. Історіософські конструкти, запропоновані козацькими літописцями, виявилися настільки плідними, що й українська історіографія початку ХІХ ст. знаходилася, на думку М.Грушевського, під їхніми впливами, передусім, у напрямку вивчення зовнішньої історії козацтва, переважно, Гетьманщини. Тому своє концептуальне завершення, переконував дослідник, “література канцеляристів” отримала в “Історії Русів”, а також у творах О.Мартоса, Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича та ін.

Творча спадщина М.Грушевського, як дослідника донаукової парадигми нашої історіографії, досить різноманітна та неоднорідна. Більшою ґрунтовністю вирізняються його студії над давньоруським літописанням. Розробки польсько-литовської та козацької історіографії нерідко фрагментарні та досить неповні, навіть у порівнянні із тогочасним станом історіографічних пошуків. Це пояснюється, передусім, специфікою дослідницької уваги вченого, що полягала у пріоритетності конкретно-історичних, а не історіографічних досліджень. А оскільки у досліджувану добу кількість джерел помітно зросла, завдання детальної реконструкції фактів минулого поглинало всі зусилля вченого і джерелознавчий аналіз дедалі більше домінував над історіографічним. Незважаючи на це, саме М.Грушевський стояв біля витоків української історіографічної традиції вивчення літописання польсько-литовського часу. Наголошується, що більшість його думок, розсіяних як у спеціальних розвідках, так і в узагальнюючих працях, мали значний вплив на подальшу вітчизняну історико-наукову традицію.

Четвертий розділ - “Персонологічний підхід та його реалізація в історіографічній творчості Михайла Грушевського” - присвячений вивченню поглядів ученого на доробок провідних діячів вітчизняної історичної думки ХІХ - першої третини ХХ ст.

У першому підрозділі - “Українські історики та становлення вітчизняної історичної науки у 20-60-х роках ХІХ ст. у працях М.Грушевського” - висвітлено погляди вченого на спадщину М.Максимовича, П.Куліша та М.Костомарова.

Досліджуючи джерела наукових поглядів М.Максимовича, М.Грушевський відзначає помітні впливи на його творчість “антикварних” дослідів XVIII ст. Величезною заслугою вченого дослідник називає відродження ним київської традиції, тобто висвітлення основних питань нашої минувшини з українського національного погляду. Дослідник відзначав непересічну інтуїцію М.Максимовича, що полягала у розумінні ним унікальності свого становища як ректора першої вищої школи в Києві. Саме таке становище, переконаний М.Грушевський, змусило М.Максимовича, поряд із природничими студіями, зайнятися гуманітарними питаннями та активно писати “на теми філологічні, історично-літературні, етнографічні, історичні, археологічні, археографічні”. М.Грушевський докладно зупиняється на внеску М.Максимовича в українську історіографію, що полягав в обстоюванні самобутності української культури, створенні основних елементів національної історіографічної схеми та перших спробах її періодизації. Визначаючи місце М.Максимовича в українській культурі, М.Грушевський приєднується до висловлювання М.Драгоманова, який назвав першого київського ректора “цілою вченою історико-філологічною установою”. Наголошується на оригінальності та пріоритетності студій М.Грушевського у вивченні творчості М.Максимовича.

Постать П.Куліша для М.Грушевського до певної міри протилежна М.Максимовичу у розумінні методів і напрямів національно-культурного розвою. На думку дослідника, саме вони репрезентували два протилежних вектори еволюції українознавства, визначивши тенденцію роздвоєності у розумінні шляхів поступу української справи. Зауважено, що М.Грушевський розрізняв кілька етапів у творчості П.Куліша, високо цінуючи професійний рівень його перших наукових студій. Встановлено, що дослідник відкинув безоглядну критику творчості П.Куліша, характерну для досліджень кінця ХІХ ст. Цій критиці він протиставив соціально-психологічний підхід до вивчення творчої особистості історика. На думку М.Грушевського, значення творчості П.Куліша полягало в тому, що від його критичних літературних творів бере свій початок сучасна йому українська література.

Перехідною постаттю від романтичної історіографії до позитивістських історичних праць останньої третини ХІХ ст. у творчості М.Грушевського виступає М.Костомаров. Увага вченого до творчої спадщини М.Костомарова була однією з найбільш традиційних його історіографічних інтенцій. Він запропонував періодизацію життєвого та творчого шляху видатного історика, виокремивши три основних періоди (становлення науково-літературних поглядів, “центральне п`ятиліття” - 1859-1864 рр., останнє двадцятиліття життя та діяльності). М.Грушевський вирізнив два провідні принципи наукової творчості цього вченого - федералізм та народоправство. Саме вони визначили специфіку бачення М.Костомаровим подій української історії, передусім, часів Київської Русі та доби Хмельниччини. Під час дослідження наукової спадщини М.Костомарова дослідник уперше запропонував багаторівневу її оцінку: позитивну, як явище історичної думки середини ХІХ ст., та значно стриманішу - в загальному контексті становлення тогочасної історіографії. Вирішуючи цю проблему, М.Грушевський запропонував гіпотезу про розрив між теорією та практикою історичного дослідження у працях М.Костомарова: розбіжність між декларованими ним новими історіографічними підходами та їх конкретною реалізацією. Зроблено висновок, що праці М.Грушевського про спадщину основних представників української історичної думки першої половини ХІХ ст. багато в чому започаткували подальшу вітчизняну історіографічну традицію.

Другий підрозділ - “Розбудова вітчизняними істориками останньої третини ХІХ ст. національної концепції історії у спадщині М.Грушевського” - присвячено дослідженню вченим творчості В.Антоновича та О.Лазаревського.

Досліджуючи цей період нашої історіографії, вчений найбільше уваги присвятив творчості свого вчителя В.Антоновича. Звернення М.Грушевського до його спадщини цікаве також як своєрідне осмислення власних історіографічних джерел. Дослідник уперше здійснив спробу представити цілісний, психологічно насичений образ свого вчителя та запропонував поділяти його життєвий шлях на три основних періоди. Досліджуючи у комплексі суспільно-політичну та наукову спадщину В.Антоновича, вчений зосередився не лише на історичних працях учителя, але й на його етнологічних, археологічних, нумізматичних студіях. Оцінюючи В.Антоновича як історика України, дослідник називав його представником “народницького” напрямку, який, ставши у громадській роботі на ґрунт оборони української національної ідеї, підпорядковував їй і наукові дослідження. Але “народницька” позиція вченого щодо українського історичного процесу, як підкреслював М.Грушевський, не доводила його ні в громадській діяльності, ні тим більше в науці до національної винятковості та зневажання загальнолюдської спадщини. Наголошується, що аналіз М.Грушевським творчості його вчителя - найбільш глибокий і докладний в історіографії того часу.

Іншим видатним представником української історичної думки останньої третини ХІХ ст., на думку М.Грушевського, виступає О.Лазаревський. Дослідник уважає, що значення О.Лазаревського для української історіографії зумовлено, передусім, його фундаментальними дослідженнями соціально-економічної історії Гетьманщини. М.Грушевський констатує наявність помітних впливів поглядів історика на твори Д.Багалія, І.Лучицького, О.Єфименко, М.Василенка та ін. Перегляд О.Лазаревським історії Гетьманщини у дусі позитивістської методології М.Грушевський називає “побідою критицизму над романтичними легендами”. Наголошено, що дослідник першим звернув увагу на феномен соціально-економічної, як він її називає, “школи Лазаревського” в українській історіографії та визначив головні її риси: поглиблений соціально-економічний аналіз доби Гетьманщини, документалізм, гіперкритицизм тощо.

Наголошується, що вивчення М.Грушевським української історіографії останньої третини ХІХ ст. є найбільш ґрунтовною та значущою частиною його історико-наукової рефлексії. Він, фактично, вперше поставив питання про всебічне вивчення творчого доробку представників тієї епохи.

Встановлено, що при дослідженні М.Грушевським історичної науки першої третини ХХ ст. його персонологічний підхід зазнає найбільшої трансформації, пов'язаної з труднощами оцінювання безпосередньої історіографічної ситуації. Звідси - певна неусталеність характеристик стосовно істориків першої третини ХХ ст., відносність і мінливість оціночних інтерпретацій, розгляд наукової діяльності вчених у тісному зв'язку з нагальними потребами становлення новітньої національної історіографії. Досліджено ставлення М.Грушевського до сучасної йому історичної науки крізь призму його взаємостосунків із провідним ідеологом державництва В.Липинським. При вивченні праць М.Грушевського, поряд із зауваженими вище особливостями історіографічної рефлексії вченого над сучасним йому етапом вітчизняної науки, відзначимо ще одну характерну рису. Це - прискіплива увага дослідника до історіографічного “мікроклімату”, намагання з'сувати не лише найвизначніші явища української історичної науки першої третини ХХ ст., але й повсякденну дослідницьку практику, презентовану як істориками-професіоналами (наприклад, С.Томашівським та І.Джиджорою), так й аматорами історичної науки.

У розділі зроблено узагальнений аналіз персонологічних студій ученого. Зауважено, що роботи М.Грушевського, присвячені відомим українським історикам, заповнили значні прогалини у тогочасній українській історіографії та спричинилися до подальших досліджень у цій галузі. Вони гармонійно доповнювали створену ним теоретичну концепцію української історіографії. Праці історика чудово ілюструють об'єктивний, генетичний і соціально-психологічний підходи в історіографічних дослідженнях і можуть, до певної міри, бути взірцем у подібних студіях.

У висновках наведено підсумки проведеного дослідження, які полягають у наступному:

- критичний аналіз історіографії проблеми та її джерельної бази свідчить, що історіографічна творчість М.Грушевського на сьогодні залишається недостатньо висвітленою, а низку розглянутих аспектів досліджено епізодично та побіжно. Комплексний аналіз джерел і літератури уможливили цілісне вивчення діяльності видатного вченого як дослідника української історичної думки;

- творчість М.Грушевського припала на початковий період становлення вітчизняної історії історичної науки, тому надзвичайно важливим є визначення теоретичних аспектів історіографічної концепції вченого. Роздуми М.Грушевського щодо предмету, структури та дисциплінарного статусу історіографії, попри деяку фрагментарність і мозаїчність, демонструють доволі зріле, як для загального стану історичної думки першої третини ХХ ст., розуміння вченим цих питань. М.Грушевському було властиве розширене розуміння предмету вивчення української історіографії, який передбачає здійснення досліджень історичної думки у контексті національного самопізнання. Достатньо модерними були також методологічні особливості історіографічних студій М.Грушевського. Поряд із яскравими позитивістськими рисами його концепції, мало місце і зростання різноманітних модерністських новацій, що втілювались у прискіпливій увазі до індивідуального в історіографічному дослідженні та психологізмі змальовуваних образів. Найбільш актуальними для сучасних дослідників є різноманітні варіанти моделювання М.Грушевським періодизації українського історико-наукового процесу. Учений використовував два основних варіанти такої періодизації: за загальними періодами вітчизняної історії, та суто історіографічну, орієнтовану, передусім, на власне історіографічні феномени, а не на зовнішні стосовно неї соціально-політичні події. Прикметно, що М.Грушевський надавав виразну перевагу саме другому варіанту, тим самим заклавши традицію спеціалізації історіографічних досліджень у вітчизняній науці. Незважаючи на початковий етап становлення вітчизняної історіографічної традиції, вчений зміг подолати тотальний націоцентризм у визначенні основних віх історичної думки. Це дозволило йому органічно вписати українську історичну думку в загальнолюдський інтелектуальний контекст;

- реалізацією проголошених М.Грушевським теоретичних поглядів стали його конкретно-історіографічні студії. Донауковий період нашої історіографічної традиції в працях ученого виступає як цілісний, органічний, внутрішніми зв`язками пов'язаний феномен. Творча спадщина М.Грушевського як дослідника історичної думки XI-XVIII ст. досить різноманітна та неоднорідна. Вона поєднує у собі як численні спеціальні дослідження, так і розлогі екскурси в синтетичних працях. Більшою ґрунтовністю вирізняються його студії над давньоруським літописанням. Вони не тільки продовжували потужну загальноєвропейську дослідницьку традицію, але й надали їй надзвичайно важливого українського виміру, що змусило вчених ХХ ст. багато в чому переглянути усталені погляди. Розробки вченим польсько-литовської та козацької історіографії нерідко фрагментарні та досить неповні. Це пояснюється специфікою дослідницької уваги М.Грушевського, що полягала у пріоритетності конкретно-історичних, а не історіографічних досліджень;

- іншим варіантом реалізації теоретико-історіографічних роздумів М.Грушевського є його біоісторіографістика. Це найбільш ґрунтовна та значуща частина історико-наукової рефлексії дослідника. Вчений створив цілу галерею яскраво-психологічних образів найвизначніших діячів нашої історіографії - М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича та ін. Персонологічний підхід М.Грушевського можна визначити як оригінальну методологічну техніку, покликану не лише розкрити повноту наукової творчості того чи іншого історика, а, передусім, розкрити глибинні психологічні мотиви діяльності, реконструювати його творчу лабораторію у всій можливій повноті її складності. Цінною рисою вченого є теоретична гнучкість біоісторіографічного підходу М. Грушевського - намагання адаптувати дослідницьку методику до вимог досліджуваного періоду та матеріалу, сформулювати питання таким чином, щоб отримати якомога більше корисної інформації;

- загальна оцінка історіографічних роздумів М.Грушевського потребує певної диференціації - розгляду у двох часових площинах - як феномену науки його доби та вітчизняної історичної науки ХХ ст. У першому випадку можна стверджувати про безперечне новаторство вченого, фактичне запровадження ним системних історіографічних досліджень. Працюючи над проблемами вітчизняної історіографії, М.Грушевський намагався розкрити внутрішню еволюцію кожного явища, залучити український історіографічний матеріал до європейського історико-наукового контексту. Проте, зрозуміло, що з погляду нашого часу деякі історико-наукові ідеї М.Грушевського не могли не втратити актуальність - сучасні історики відзначають значно більшу кількість аспектів історіографічного дослідження. Мають місце також деякі термінологічні розбіжності у творах ученого, які, проте, відбивали початковий етап формування історіографічних досліджень. Слід враховувати, що історіографічні ідеї М.Грушевського явно випереджали свій час як тематично - у виборі об'єкта дослідження, так і теоретично - у специфіці його дослідження та інтерпретації результатів. Історіографічна спадщина М.Грушевського дає уявлення не тільки про джерела вітчизняного історико-наукового дискурсу, але й змушує сучасних учених більш уважно ставитись до методології власного наукового пошуку, враховуючи творчий досвід попередніх поколінь дослідників української історичної думки.