Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

УДК 94 (37)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ІІІ СТОЛІТТІ Н.Е.

Спеціальність - 07.00.02 - всесвітня історія

СЕРГЄЄВ ІВАН ПАВЛОВИЧ

Харків - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант:

КАДЄЄВ Володимир Іванович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету.

Офіційні опоненти:

ФЕДОСИК Віктор Анатолійович, доктор історичних наук, професор, Білоруський державний університет, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків;

ПЕТРОВА Елеонора Борисівна, доктор історичних наук, професор, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, професор, кафедри історії стародавнього світу та середніх віків;

ДЯТЛОВ Володимир Олександрович, доктор історичних наук, професор, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, проректор із наукової роботи.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Міністерства освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться "26" березня 2004 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія IV-65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий "24" лютого 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ІІІ ст. н.е. являло собою особливий період історії Римської імперії. Суспільне та політичне життя римської держави цього часу було насичене важливими подіями; в ньому спостерігались процеси, зародження яких мало коріння в попередньому періоді римської історії. З іншого боку, процеси та явища, які розвивались в імперії протягом ІІІ ст. н.е., мали великий вплив на її подальшу історію. Отже, вивчення соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. має велике значення для з'ясування закономірностей та особливостей історії римлян протягом всієї імператорської епохи.

Соціально-політичний розвиток держави римлян в ІІІ ст. н.е. ще не був об'єктом детального дослідження у вітчизняному антикознавстві. Радянськими істориками окремі аспекти проблеми вивчались з позицій надмірно тісного зв'язку подій соціально-політичної боротьби в римському суспільстві з долею рабовласницького ладу у римській державі. Серед зарубіжних істориків існують розбіжності у поглядах на ряд аспектів проблеми.

Наукова значимість проблеми та її недостатнє вивчення і визначають актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими темами. Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна в рамках кафедральної теми "Історія та археологія Середземномор'я і Причорномор'я в античну епоху" (НДР № 79010965).

Метою дослідження є з'ясування характерних рис та особливостей соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. Для досягнення цієї мети у дисертації вирішується ряд задач: визначення місця таких установ, як сенат та армія, у системі державних органів Римської імперії на початок ІІІ ст. н.е.; дослідження змін у збройних силах римлян та в сенаті протягом ІІІ ст. н.е.; з'ясування ролі сенату та армії у політичному житті римської держави в даний період; характеристики тих спроб узурпації імператорської влади, в яких деякі сучасні історики вбачають прояв сепаратизму провінцій Римської імперії в період кризи ІІІ століття; аналізу виступів низів населення Римської імперії в цей же період і їх впливу на політичний розвиток держави римлян; дослідження таких аспектів проблеми кризи ІІІ століття, як характер кризи, її хронологічні межі, особливості протікання та результати подолання, визначення місця даної кризи в історії Римської імперії.

Об'єктом дослідження є соціально-політична історія Римської імперії.

Предмет дослідження - соціально-політичний розвиток Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені поставленими метою і завданнями. Необхідність з'ясування передумов виникнення політичної нестабільності в римській державі, яка переросла у тривалу політичну кризу, вимагає вивчення соціально-політичних відносин у Римській імперії, починаючи з кінця ІІ ст. н.е. З іншого боку, період, який розглядається у дисертації, обмежується рубежем ІІІ - ІV ст. н.е., часом проведення реформ імператора Діоклетіана, які привели до стабілізації політичної ситуації в Римській імперії.

Методологічну основу дослідження складають принципи історизму і об'єктивності та спеціальні історичні методи, такі, як хронологічний, синхронний, діахронний, порівняльно-історичний. Важливе місце посідає метод комплексного аналізу джерел, який передбачає не тільки спіставлення даних наративних джерел, але й порівняння повідомлень античних авторів з інформацією інших джерел. Крім того, застосовується метод системного аналізу, за допомогою якого з'ясовуються такі питання, як характер кризи ІІІ століття, причини її виникнення, особливості її розвитку та результати подолання цієї кризи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:

- вперше в українському антикознавстві на основі використання свідчень історичних джерел та з врахуванням результатів досліджень сучасніх істориків зроблено аналіз подій соціально-політичного життя Римської імперії протягом ІІІ ст. н.е.;

- висвітлена еволюція римського сенату та його ролі у політичному житті римської держави протягом ІІІ ст. н.е.;

- розкрита структура збройних сил Римської імперії на початку III ст. н.е.;

- проаналізовані зміни в римській армії з кінця II по кінець III ст. н.е.;

- розкритий зміст воєнних реформ імператорів Септимія Севера, Галлієна, Діоклетіана;

- визначена роль армії в подіях політичного життя Римської імперії в ІІІ ст. н.е.;

- вивчені найбільш значимі події політичної історії римлян протягом ІІІ ст. н.е.;

- досліджені ті спроби узурпації імператорської влади в період кризи ІІІ століття, які привели до досить тривалого виходу значних територій римських володінь з-під влади "законних" імператорів;

- низка теоретичних аспектів проблеми кризи ІІІ століття в Римській імперії досліджені з врахуванням трактовки терміну "криза" в історичній та філософській літературі;

- піддане критичному аналізу уявлення про кризу ІІІ століття, як про загальну кризу римської держави, яка була викликана до життя розкладом рабовласницьких відносин, та обґрунтовано погляд на цю кризу, як на кризу політичної системи римлян того часу;

- під час визначення хронологічних меж кризи ІІІ століття обґрунтована думка про те, що в період з кінця ІІ по кінець ІІІ ст. н.е. Римська імперія пережила не одну, а дві політичні кризи;

- піддано критичному аналізу ті уявлення сучасних істориків відносно розвитку кризи ІІІ століття, згідно з якими ця криза пройшла в своєму розвитку через кілька фаз або етапів, та доводиться, що у цьому розвитку не було певної послідовності;

- проаналізовані спроби істориків об'єднати римських правителів періоду кризи ІІІ століття у групи "сенатських" та "солдатських" імператорів та обґрунтована думка про те, що їх треба поділяти на кілька груп, і на цій підставі поставлено під сумнів правомірність назви цього періоду "часом солдатських імператорів";

- розглянуте питання про результати подолання кризи ІІІ століття і визначено місце цієї кризи в історії Римської імперії.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що викладені у дисертаційному дослідженні теоретичні положення можуть стати основою для написання монографій та науково-популярних праць, зокрема, з історії державних установ римлян, з історії римських збройних сил, з історії утворення в Римській імперії системи Домінанту, а застосовані у дисертації підходи та принципи можуть бути використаними під час розробки інших питань, пов'язаних з глобальною проблемою соціально-політичного розвитку римської держави. Наведений у дисертації фактичний матеріал, концептуальні положення та висновки можуть бути використаними для підготовки курсів лекцій, спецкурсів, методичних посібників з історії Стародавнього Риму, для написання дипломних та курсових робіт студентами, що спеціалізуються з історії стародавнього світу.

Апробація висновків і результатів дослідження була проведена під час обговорення дисертації на засіданнях кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна та виступів з доповідями на наукових конференціях: IV, V, VI, VII Сергєєвських читаннях (Москва, 1985, 1987, 1989, 1991 рр.), Х авторсько-читацькій конференції "Вестника древней истории" АН СРСР (Москва, 1987 р.), II та III Дриновських читаннях (Харків, 1991, 1994 рр.), конференціях Російської асоціації антикознавців (Москва, 1992, 1994, 1996, 2000 рр.), конференціях Харківського історико-археологічного товариства (Харків, 1995, 1997, 1999, 2001, 2002 рр.), читаннях на спомин Л.М. Славіна (Київ, 1997 р.), В.І. Астахова (Харків, 2002 р.), М.М. Нікольського та В.М. Перцева (Мінськ, 2003 р.), семінарах з історії стародавнього світу університетів Гейдельберга (1995 р.), Бонна (1997, 1998, 1999, 2001 рр.), Тріра (1997 р.), Брауншвейга (1998 р.), Східного Берліна (1998 р.), Ерлангена (1998 р.), Тюбінгена (1998 р.), Вищої технічної школи м. Аахена (1999 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображені в монографії, 20 статтях і в 12 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (469 найменувань), п'яти додатків. Повний обсяг дисертації - 379 сторінок (основна частина дисертації - 331 сторінка, список використаних джерел і літератури - 41 сторінка, додатки - 7 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, сформульовані його мета та завдання, визначені хронологічні рамки, розкриті наукова новизна та практичне значення роботи, наведені відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації "Джерела та історіографія" присвячено аналізу джерельної бази дослідження та наукової літератури з проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

У підрозділі 1.1 "Джерела" вказано, що дисертаційне дослідження спирається на широку джерельну базу.

Важливу групу джерел з історії соціально-політичного розвитку Римської імперії у ІІІ ст. н.е. складають твори античних авторів. Серед них в першу чергу слід назвати "Римську історію" Діона Кассія (бл. 155-235 рр. н.е.). В цьому творі містяться свідоцтва з питань про роль сенату та армії у політичному житті римської держави в роки правління імператорів династії Северів, про реформаторську діяльність засновника династії, про характер взаємовідносин між імператором, сенатом та армією у першій третині ІІІ ст. н.е.

Автор "Історії імператорської влади після Марка" Геродіан (бл. 165 - бл. 245 рр. н.е.) дуже піклувався про те, щоб його праця викликала зацікавленість читача, що вело до перекручення викладу деяких подій. Це вимагає обережного та критичного ставлення до твору Геродіана. Але з врахуванням того, що в ньому йде мова про ті події, які не знайшли відображення у творі Діона Кассія, а твори інших античних авторів цього періоду ще менше заслуговують на довіру, "Історію" Геродіана слід визнати досить важливим джерелом для вивчення соціально-політичного розвитку Римської імперії у перші десятиліття ІІІ ст. н.е.

Суттєвим недоліком збірки "Автори життєписів Августів" є те, що ми не маємо точних даних щодо її автора та дати написання. У тексті збірки багато місця відведено пліткам та анекдотам з життя римських імператорів ІІІ ст. н.е. Події політичного життя римлян викладаються в ній з просенатських позицій. Всі ці обставини позначаються на науковому значенні джерела. З життєписів римських імператорів ІІІ ст. н.е. ми дізнаємось про роль сенату та армії у політичному житті імперії, про пошуки правителями Риму шляхів виходу із політичної кризи, про їх боротьбу за збереження територіальної єдності імперії.

Творчість Секста Аврелія Віктора припадає на другу половину IV ст. н.е. Ним написана збірка коротких біографій римських імператорів від Октавіана Августа до Юліана (31 р. до н.е. - 361 р. н.е.) "Про Цезарів". В ній багато місця надається моральній оцінці правителів Римської імперії, зустрічаються хронологічні та фактичні неточності. Але в цьому творі висвітлюються і події та явища соціально-політичної історії римської держави, які не знайшли відображення в більш надійних нарративних джерелах. Наприклад, саме свідчення Аврелія Віктора, дозволяють говорити про зміст воєнних реформ імператора Галлієна.

Серед творів середньовічних істориків слід відзначити "Аннали" Іоанна Зонари (помер бл. 1150 р.). Події римської історії ІІІ ст. н.е. викладаються в "Анналах" досить детально. Окремі з цих подій Зонара викладає більш об'єктивно, ніж античні автори. Зокрема, це стосується характеристики Зонарою імператора Галлієна та його правління.

В цілому можна визнати, що ми маємо не дуже багато нарративних джерел з історії соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. Тому для детального вивчення проблеми необхідно використовути свідчення і інших джерел.

Епіграфічний матеріал дозволяє уточнювати хронологію подій соціально-політичного життя Римської імперії, визначати кордони територій, які опинялись під владою окремих претендентів на імператорський престол, містить у собі інформацію щодо процесів, які відбувались у політичній, соціальній, духовній сферах суспільного життя імперії протягом ІІІ ст. н.е.

Папіруси (офіційні документи, приватна документація, архіви, листи) являють собою важливу групу джерел з історії східних провінцій Римської імперії (особливо Єгипту). Їх свідоцтва дозволяють уточнювати хронологію політичних подій, титули римських імператорів та претендентів на імператорську владу тощо.

Нумізматичний матеріал допомагає вивчати питання про політичну роль сенату та армії в ІІІ ст. н.е., про зміни характеру влади імператора, про спроби узурпації імператорської влади в 60-х - 70-х рр. ІІІ ст. н.е.

Документи юридичного характеру дозволяють робити висновки щодо юридичного становища солдатів римської армії, місця сенату в системі державних органів Римської імперії, засад законності влади імператорів та ін.

Дані просопографії дозволяють мати уявлення про політичну кар'єру конкретних людей того часу, про походження правителів Римської імперії в ІІІ ст. н.е., про зміни у складі римського сенату, про етнічний склад збройних сил імперії та ін.

Археологічний матеріал містить в собі інформацію про економіку, побут, культуру римлян. Дані археології (скарби монет, залишки будівель, сліди пожеж та ін.) мають велике значення для вивчення таких питань, як зміни у соціальній структурі римського суспільства, особливості зовнішньополітичного становища Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

Отже, джерела, свідоцтва яких дозволяють вивчати проблему соціально-політичного розвитку Римської імперії у ІІІ ст. н.е., досить чисельні та різноманітні за їхнім характером. Комплексне використання всіх груп джерел дозволяє глибоко досліджувати характерні риси та особливості соціально-політичного життя римлян у цей складний період їх історії.

У підрозділі 1.2 "Історіографія" розглядається історіографія проблеми. В ньому зазначено, що європейські історики ХVII - XVIII стст. вивчали події історії римлян у ІІІ ст. н.е. не дуже глибоко, головним чином у працях, присвячених історії Римської імперії в цілому. Для досліджень цього періоду було характерним використання, без належної критики, лише свідоцтв нарративних джерел

У ХІХ ст. дослідження соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. здійснювалось західноєвропейськими істориками вже на досить високому науковому рівні. Розширилось коло нарративних джерел, дослідники більш критично ставились до свідоцтв давніх авторів, використовували дані епіграфіки та нумізматики. Поряд з роботами загального характеру вже в першій половині ХІХ ст. з'явились дослідження, в яких висвітлювався розвиток окремих регіонів імперії в ІІІ ст. н.е., правління римських імператорів цього часу, робились спроби визначити причини виникнення кризи ІІІ століття та встановити місце цієї кризи в історії Римської імперії.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. великий внесок у дослідження проблеми було зроблено німецькими антикознавцями. Вони намагались з'ясувати причини занепаду римської держави, вивчали історію головних державних установ римлян, еволюцію їх збройних сил, історію правління окремих римських імператорів ІІІ ст. н.е. Зокрема, Г. Гертцберг намагався встановити хронологію подій, роль сенату та армії в політичному житті римлян в цей період. Але історик не завжди в належній мірі критично ставився до свідоцтв античних авторів.

На цей час припадає наукова діяльність видатного дослідника античної історії Т Моммзена. В своїх творах він прийшов до висновку, що в період Принципату в Римській імперії існувало двовладдя імператора та сенату. Зі смертю Олександра Севера (235 р. н.е.) почалась агонія цієї системи влади; імператор Галлієн усуненням сенаторів від командних посад в армії поклав край не тільки двовладдю, а й самій системі Принципату; Діоклетіан відновив стабільність у державі, але його реформи привели до створення нової політичної системи, яка докорінно відрізнялась від Принципату.

Багато уваги вивченню соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. приділив на початку ХХ ст. французький історик Л. Омо. Він досліджував історію політичних установ римлян, правління римських императорів другої половини III ст. н.е. Л. Омо здійснив "реабілітацію" імператора Галлієна перед історією. На його думку, цей імператор у надзвичайно складних умовах прикладав великі зусилля для боротьби з зовнішніми ворогами імперії та збереження територіальної єдності держави і зовсім не був таким поганим правителем, яким його зображували латинськомовні історики. У роботах, присвячених правлінню імператорів Клавдія ІІ та Авреліана, Л. Омо приділив увагу Галльскій імперії та Пальмірській державі, характеру відносин їх правителів з римськими імператорами, повстанню монетарів у Римі за Авреліана.

Досить багато ґрунтовних досліджень проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. було видано закордонними істориками в період між світовими війнами.

О. Шульц в своїй праці спробував визначити місце III ст. н.е. в історії Римської імперії. На його думку, і в епоху Принципату, і протягом ІІІ ст. н.е. римський сенат залишався джерелом права і його рішення про надання принципів певних повноважень були основою легітимності влади імператора. Спираючись на свідоцтва Аврелія Віктора, О. Шульц стверджував, що після смерті імператора Проба сенат втратив владу і право обирати нового імператора, отже, з цього моменту, а не з приходом до влади Діоклетіана, почався новий період історії Римської імперії - період Домінату.

Г. Ферреро необхідність глибокого вивчення історії Римської імперії в ІІІ ст. н.е. вбачав в тому, що саме в цьому столітті римська держава пережила кризу, якою була започаткована загибель усієї античної цивілізації. На його думку, це була політична криза, в основі якої лежало повне знищення авторитету сенату.

М.І. Ростовцев період римської історії від смерті Олександра Севера до проголошення імператором Діоклетіана визначав як "велику соціальну та політичну революцію". На думку вченого, в ІІІ ст. н.е. в римській державі точилась боротьба між імператором, який спирався на армію, та вищими класами суспільства. Сенат був виразником інтересів муніципальної буржуазії, а армія ще в ІІ ст. н.е. перетворилась в армію сільських жителів імперії. За М.І. Ростовцевим, головною рушійною силою соціальної революції ІІІ століття був антагонізм між містом і селом. Суспільство імперії все більш чітко поділялось на два класи або дві касти - на буржуазію та нижчі верстви населення, на honestiores і humiliores. Антогонізм між ними все більш загострювався і набув форми антагонізму між сільською місцевістю та містами. Боротьба в римському суспільстві точилась до тих пір, поки вищі класи не визнали перемоги над ними напівварварських солдатів. Результатом поразки вищих класів римського суспільства, на думку М.І. Ростовцева, було встановлення нової форми управління імперією - східного деспотизму IV - V ст. н.е.

З 30-х років ХХ ст. питання соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. почав досліджувати А. Альфельді. Вчений прийшов до висновку, що за своїм характером програма засновника Галльської імперії не була власне галльською, тобто він не ставив собі на мету утворення держави, окремої від Римської імперії. Вивчення змін у складі римської армії протягом III ст. н.е. привело історика до висновку, що солдати цього часу не були декласованим елементом. На його думку, криза ІІІ століття була викликана явищами політичного, соціального, господарського, стратегічного характеру. Всі ці фактори діяли в комплексі і пошуки пріоритетів у питанні про вплив окремих з них не можуть привести до значних успіхів.

Ф. Альтхайм, починаючи з кінця 30-х рр., видав кілька праць, в яких він період від смерті імператора Коммода до проголошення імператором Діоклетіана називав століттям солдатських імператорів. Кризу III століття, на його думку, Римська імперія не могла легко подолати тому, що італіки були вже старим народом. У III ст. н.е. в двері імперії стукали нові народи та раси, які ще не відіграли свою роль в історії. Серед народів і рас, що населяли римську державу, в III ст. н.е. виділились сірійці та іллірійці. Боротьба між цими народами, а не між класами римського суспільства, стверджував Ф. Альтхайм, визначала політичне життя Римської імперії в III ст. н.е.

У другій половині ХХ ст. інтерес зарубіжних антикознавців до подій римської історії III ст. н.е. значно зріс.

Oкремі аспекти соціально-політичного развитку Римської імперії в III ст. н.е. або проблема кризи III століття розглядаються в працях з історії Пізньої Римської імперії, в яких ставиться й питання про процес переходу римської держави від системи Принципату до Домінату.

Так, А. Шастаньоль стверджував, що криза ІІІ століття продовжувалась з 235 по 285 рр. н.е. Він вважав, що період даної кризи не слід вважати часом суцільного занепаду та розкладу, більш правильно називати його часом трансформації, переходу від системи Принципату до системи Домінату.

Р. Ремондон вбачав у кризі III століття складову частину загальної кризи Римської імперії, яка почалась в правління Марка Аврелія і продовжувалась до правління імператора Анастасія. На його думку, за Марка Аврелія та Коммода в імперії була зруйнована загальна рівновага, яка забезпечувала її гармонійну стабільність: рівновага між силами варварів, які тиснули на всі кордони Римської імперії, та здатністю імперії до захисту своїх володінь, між авторитетом сенату та імператорською владою, між республіканськими традиціями та монархічними тенденціями і т.і. Все це вело до виникнення кризових явищ у багатьох сферах життя імперії - політичній, економічній, релігійній, моральній.

І в останні десятиліття ХХ ст. вагомий внесок у подальше дослідження проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. робили антикознавці Німеччини.

Правлінню імператорів Валеріана та Галлієна присвятив одне з своїх досліджень В. Кугофф. В ньому історик з'ясовує обставини приходу до влади Валеріана, характеризує внутрішню та зовнішню політику цього імператора. В зв'язку з характеристикою правління Галлієна В. Кугофф розглядає проблему спроб узурпації імператорської влади на Заході та Сході імперії. На його думку, Галлієн був убитий змовниками не тому, що він погано управляв імперією, а внаслідок того, що сучасники його не розуміли.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., багато уваги питанням соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. приділяє Г. Альфельді. На думку вченого, ще у другій половині II ст. н.е. в Римській імперії почалась загальна криза, яка була викликана до життя не загостренням соціальних конфліктів, а посиленням господарських труднощів та варварських вторгнень. Соціальні ж протиріччя загострились у римському суспільстві в зв'язку з початком кризи. Авторитетний вчений упевнений, що питання про причини виникнення кризи III століття в Римській імперії - надзвичайно складне. Тут не можна говорити про якусь одну, головну причину, виникнення цієї кризи - результат взаємодії причин зовнішнього та внутрішнього характеру. Серед інших явищ великий вплив на виникнення кризи, її розвиток та результати подолання мали процеси, які проходили в римській армії. Криза III століття була подолана, на думку Г. Альфельді, не під тиском руху широких мас населення імперії, а лише тоді, коли в результаті цілеспрямованої діяльності великих солдатських імператорів останньої третини цього століття війська знову опинились під владою імператора.

До питань про роль армії у політичному житті Римської імперії, характер взаємовідносин між римськими імператорами та збройними силами римської держави звертається у своєму дослідженні англійський історик Дж. Кемпбелл. Він аналізує питання щодо структури римських збройних сил, про заходи правителів імперії по забезпеченню лояльності по відношенню до них солдатів римської армії. Торкаючись питання про дату початку кризи III століття, дослідник заперечує проти спроб деяких істориків пов'язувати цей початок з реформами Септимія Севера.

Для публікацій зарубіжних істориків останнього часу характерне те, що їх автори не тільки відзначають негативні явища в соціально-політичному житті імперії в III ст. н.е., але й звертають увагу на позитивні зрушення у різних сферах життя римської держави, які багато в чому визначили особливості розвитку всього Середземномор'я у наступні століття. Деякі, особливо німецькі, антикознавці починають взагалі ставити під сумнів правомірність визначення III ст. н.е., як періоду кризи. Так, Ф. Кольб стверджує, що нема ніяких підстав вважати це століття кризовим періодом. З його думкою в цілому згоден і К. Штробель. У своїй праці він приходить висновку, що протягом ІІІ ст. н.е. Римська імперія пережила ряд кризових ситуацій, але не кризу.

В Росії перші дослідження, автори яких торкались деяких питань соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е., з'явились лише у другій половині XIX ст.

Дуже коротко римська історія III ст. н.е. висвітлювалась у працях загального характеру С. В. Єшевського та І.В. Нетушила.

Спираючись на епіграфічні джерела, розглядав роль армії в житті римської держави Ю.А. Кулаковський. На його думку, гостра політична боротьба в Римській імперії в III ст. н.е. була наслідком того, що центральна влада допустила проникнення в окремі частини римської армії духу провінціалізму.

Р.І. Шерцль торкався питань про роль сенату в справі карбування монет у період Імперії та про повстання монетарів Риму в правління імператора Авреліана.

В радянському антикознавстві історія Римської імперії у ІІІ ст. н.е. спочатку не належала до числа найбільш активно досліджуваних проблем.

На початку 20-х років ХХ ст. події соціально-політичного життя Римської імперії поверхньо розглядались у працях науково-популярного характеру - в роботах С. О. Жебельова, В.С. Сергєєва.

З 30-х років зростання інтересу радянських істориків до проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. було викликане висловом Й.В. Сталіна про те, що римська рабовласницька держава загинула в результаті революції рабів. Радянські історики почали вбачати в подіях ІІІ ст. н.е. другий етап соціальної революції, яка призвела до заміни рабовласницької формації феодальною. З таких позицій проблема висвітлювалась у публікаціях О.І. Тюменєва, В.І. Недельського, С. І. Ковальова, В.С. Сергєєва.

Порівняно з іншими публікаціями радянських істориків цього періоду досить глибоким дослідженням була стаття З. Мішиної, присвячена аналізу позиції римського сенату щодо проголошення імператором Максиміна Фракійця у 235 р. н.е.

Взявши на озброєння сталінську теорію революції рабів, радянські історики особливо активно досліджували виступи народних мас у Римській імперії. У 40-50-ті роки їм були присвячені публікації О.Д. Дмитрєва. В них автор явно перебільшував розмах та тривалість виступів низів населення імперії у ІІІ ст. н.е., писав про союз рабів, вільної бідноти та варварів.

Найбільший внесок у вивчення проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. серед радянських істориків зробила О.М. Штаєрман. За її концепцією, з останніх десятиліть ІІ до кінця ІІІ ст. н.е. Римська імперія переживала загальну кризу, яка була проявом кризи рабовласницького способу виробництва в римській державі. В цей період в римському суспільстві йшла боротьба між великими землевласниками, вже не пов'язаними зі старим способом виробництва, та муніципальними земле- та рабовласниками. У західних провінціях Римської імперії головними суперниками земельної знаті були солдати римської армії, які також являли собою соціальну групу, пов'язану з рабовласницькими відносинами. Зокрема, ці протиріччя в пануючому класі римського суспільства знайшли свій прояв у подіях у провінції Африці в 238 р. н.е. Тут, на думку О.М. Штаєрман, великі земельні власники очолили повстання проти імператора Максиміна Фракійця, який був виразником інтересів муніципальних власників міст.

В той же час, вважала О.М. Штаєрман, у римському суспільстві загострювались противоріччя між пануючими класами та експлуатованими масами. Великого розмаху народні рухи в період кризи III століття набули тому, що в цей час відбувалось зближення рабів та вільних експлуатованих.

Утворення Галльської імперії О.М. Штаєрман розглядала як прояв сепаратизму великих землевласників римського Заходу, чиїми висуванцями були правителі цього державного утворення.

Згідно з концепцією О.М. Штаєрман, боротьба між фракціями пануючого класу римського суспільства закінчилась компромісом великих землевласників з імператорською владою, на який вони пішли через загострення класової боротьби. В цілому ж криза III століття закінчилась, за О.М. Штаєрман, тимчасовою поразкою народних мас та остаточною поразкою муніципальних рабо- та землевласників.

З другої половини 50-х років, після викриття культу особи Сталіна, радянські історики перестали висвітлювати соціально-політичний розвиток Римської імперії в III ст. н.е. відповідно теорії революції рабів. Однак разом з цим стає помітним зменшення інтересу радянських антикознавців до цього періоду римської історії.

О.В. Кудрявцев називав кризу III століття першим етапом загальної кризи рабовласницького ладу в Середземномор'ї. У результаті приходу до влади Максиміна Фракійця, вважав історик, період воєнної монархії в Римській імперії змінився періодом воєнної анархії.

З 50-х років проблему взаємовідносин римлян з їхніми північними сусідами в III ст. н.е. вивчав О.М. Ременнніков. В його публікаціях поряд з глибоким аналізом конкретних воєнних зіткнень римлян з племенами Північного Причорномор'я, Подунав'я та Придністров'я міститься коротка характеристика соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е.

Окремі питання соціально-політичного розвитку придунайських провінцій Римської імперії в III ст. н.е. розглядались у дослідженнях Ю.К. Колосовської. В її публікаціях багато уваги приділялось питанням про зміни в етнічному складі сусідів Римської імперії на Дунаї, про характер відносин між варварськими племенами та римлянами, про діяльність намісників придунайських провінцій та їх позиції відносно правителів Римської імперії.

Процес посилення ролі міста Пальміри у політичному житті Римської імперії досліджував І.Ш. Шифман. На його думку, в III ст. н.е. римська держава перебувала в стані соціально-економічної кризи, вивчення якої дуже важливе для розуміння закономірностей переходу від рабовласницького суспільства до феодального.

Через 20 років після видання своєї монографії про кризу рабовласницького ладу на Заході імперії О.М. Штаєрман опублікувала нарис про кризу III століття. В ньому цю кризу вона назвала кризою рабовласницьких відносин у Римській імперії. Ця теза О.М. Штаєрман стала поштовхом до публікації статті Н.Н. Бєлової та М.Я. Сюзюмова. Автори статті стверджували, що криза III століття не була кризою рабовласницького ладу в цілому. На їх думку, загальна нестабільність імперії в III ст. н.е. була зумовлена продовженням традиційної політики управління державою, як державою-полісом, і концентрації багатств в місті Римі.

Деякі аспекти проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. були розглянуті в одній із статей А.В. Ігнатенко. Кризу ІІІ століття авторка статті визначала як соціально-економічну та політичну за її характером, але в той же час вважала, що, перш за все, це була криза римської воєнної організації.

Зовнішньополітичне становище імперії та розвиток римських збройних сил у III ст. н.е. розглядались у публікаціях В.М. Дряхлова та Є.П. Глушаніна.

В.А. Федосик в двох монографіях висвітив історію християнської церкви та характер взаємовідносин між християнами та римською імператорською владою протягом III ст. н.е. Свої погляди з питань щодо причин виникнення кризи III століття, її характеру та хронологічних меж він не розкривав, а лише показав, як трактувались ці аспекти проблеми в радянському антикознавстві на момент видання його робіт.

У монографії М.Г. Абрамзона розглядається питання пропаганди за допомогою монет офіційної політики імператорами ІІІ ст. н.е., показується роль сенату у справі випуску монет, аналізуються грошові реформи Авреліана та Діоклетіана, йде мова про повстання монетарів міста Риму в роки правління Авреліана.

Оригінальну концепцію характеру кризи III століття та її місця в історії римської держави запропонував у своїй книзі О.В. Коптєв. На його думку, ніяких підстав для того, щоб говорити про будь-які якісні зміни в системі рабовласницьких відносин Римської імперії в II - III ст. н.е., немає. Ті процеси, які відбувались у сфері соціальних відносин імперії даного періоду, були викликані розширенням громадянського колективу в результаті едикту Каракалли. Через неповну відокремленість політичного ладу Ранньої імперії від ладу соціального криза III століття може бути визначена як криза соціально-політична. О.В. Коптєв вважає, що соціально-політичні катаклізми "епохи солдатських імператорів" були тою суспільною формою, в котрій визрівала нова якість політичної системи "Домінату". Різкого розриву в суспільному ладі Ранньої та початку Пізньої імперії, впевнений історик, не існувало. Таким чином, О.В. Коптєв фактично пропонує ділити історію Римської імперії на два періоди - Принципат (до 212 р. н.е.) та Домінат (після 212 р. н.е.) - і не вбачає в соціально-політичному розвитку римської держави протягом III століття н.е. нічого такого, що дозволяло б вважати це століття окремим періодом римської історії.

Отже, питання соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е. привертали увагу великої кількості дослідників. Результатом їх вивчення проблеми в цілому або окремих її аспектів є досить обширна історіографія по темі.

Однак огляд цієї історіографії дозволяє робити висновок про те, що й на сьогодні деякі питання даної проблеми не можна вважати вирішеними з належною глибиною. У вітчизняному антикознавстві та в антикознавстві інших держав СНД продовжує панувати не цілком вірне уявлення про роль сенату та армії в політичному житті Римської імперії в III ст. н.е. Недостатньо переконливою видається поширена в сучасному антикознавстві трактовка питання про так званий сепаратизм римських провінцій в період кризи III століття. В сучасному вітчизняному та російському антикознавстві продовжують панувати ті уявлення про розмах виступів низів населення імперії та їх вплив на політичний розвиток римської держави, які були сформульовані радянськими істориками ще в 30-ті - 50-ті роки ХХ ст. Не можуть бути визнаними до кінця вивченими такі питання, як характер кризи III століття, її хронологічні рамки, особливості її розвитку, місце даної кризи в історії римської держави. Все це і обумовило вибір тих аспектів проблеми соціально-політичного розвитку Римської імперії в III ст. н.е., на яких зосереджено увагу в дисертаційному дослідженні.

У другому розділі дисертації "Сенат і армія в політичному житті Римської імперії в III столітті н.е." розглянуто питання про роль сенату та армії у політичній історії Римської імперії протягом ІІІ ст. н.е.

У підрозділі 2.1 "Сенат і армія Римської імперії на початку III століття н.е." відзначено, що місце та роль цих політичних інститутів у римській державі обумовлювались особливостями структури системи Принципату.

Римський сенат являв собою колективний орган. На початок III ст. н.е. в ньому були представлені жителі не тільки Італії, а й провінцій.

Роль сенату в політичному житті римської держави в епоху Принципату була набагато меншою, ніж та, яку він відігравав у період Республіки. Але й на початок ІІІ ст. н.е. сенат займав значне місце в системі державних органів Римської імперії.

Багато в чому роль і місце сенату визначались ставленням до нього правлячого імператора. Але, з іншого боку, і ставлення сенату до принцепса було досить важливим для останнього.

Головною основою імператорської влади в період Принципату було верховне командування збройними силами римської держави. Правителі Римської імперії добре розуміли важливість підтримки з боку армійських кіл.

Основу воєнної могутності римської держави складала об'єднана в легіони важкоозброєна піхота. На початку III ст. н.е. легіонів було 33.

Важливу частину римських збройних сил являли собою допоміжні війська. Чисельність воїнів допоміжних військ приблизно дорівнювала чисельності легіонерів або навіть дещо перевищувала її.

Флот в складі збройних сил римлян на початку ІІІ століття не відігравав великої ролі.

Поряд з регулярними військовими з'єднаннями з середини II ст. н.е. все в більшій кількості в Римській імперії створюються іррегулярні формування. Це була легка кіннота та легкоозброєна піхота, яка набиралася з населення прикордонних областей або навіть не з жителів імперії.

Окрему частину збройних сил Римської імперії складали військові формування, які забезпечували охорону імператора, безпеку та порядок у столиці держави (преторианські когорти, кіннотні формування equites singulares Augusti, міські когорти, когорти вігілів).

Протягом перших століть н.е. в збройних силах Римської імперії відбувались важливі соціальні та етнічні зміни. До них належала невпинна провінціалізація римської армії, включаючи її ядро - легіони. На початок III ст. н.е. прискорився і процес провінціалізації командного складу римських військ. В епоху Принципату відбувалась також варваризація римської армії.

У підрозділі 2.2 "Зміни в збройних силах Римської імперії в III столітті н.е." відзначено, що в той час, як римський сенат протягом вказаного століття не зазнав помітних змін, в римській армії багато що змінилося.

На межі II - III ст. н.е. суттєві перетворення в армії здійснив імператор Септимій Север. В роки його правління була збільшена загальна чисельність військ імперії. На чолі трьох нових легіонів Септимій Север поставив не легатів-сенаторів, а префектів-вершників. Внаслідок поділу провінцій Британії та Сирії на дві провінції кожну він досяг того, що під командуванням намісників провінцій, за винятком намісника Верхньої Паннонії, відтепер знаходилось не більше двох легіонів. Септимій Север поліпшив економічне та правове становище солдатів римської армії.

Послаблення воєнного потенціалу намісників провінцій, поліпшення матеріального та правового положення солдатів було певною мірою пов'язане з обставинами приходу до влади Септимія Севера, спрямоване на посилення позицій центральної влади та зміцнення лояльності солдатів по відношенню до імператора. В той же час поліпшення умов служби та розширення прав ветеранів повинні були зробити службу в армії більш привабливою, полегшити вирішення проблеми набору новобранців у війська.

Формування преторіанських когорт з кращих солдатів легіонів вело до ліквідації протиріч, які існували між преторіанцями та солдатами прикордонних військ.

Імператор Каракалла не здійснив значних перетворень в армії. Але його едикт про надання прав римських громадян всім вільним жителям імперії певною мірою позначився на проблемі набору новобранців до армії і сприяв подальшій варваризації римських збройних сил. За правління Каракалли почалась варваризація і імператорської гвардії.

В правління Олександра Севера в складі збройних сил імперії з'явилась важкоозброєна кіннота, котру він застосував у війнах з персами на Сході та з варварами на північних кордонах імперії.

Події соціально-політичного життя римської держави в десятиліття між загибеллю імператора Олександра Севера та приходом до влади імператора Діоклетіана, торкнулися долі багатьох військових з'єднань римлян: одні з них припинили своє існування, інші утворювались, ще інші змінювали свою дислокацію.

В зв'язку з посиленням тиску варварів одночасно на кількох ділянках римських кордонів з початку 40-х років III ст. н.е. правителі імперії стали об'єднувати війська кількох сусідніх провінцій під командуванням спеціальних воєначальників (duces). В результаті такої політики імперія стала складатися з ряду провінційних комплексів, а її збройні сили фактично розпались на окремі провінційні угрупування. Утворення цих угрупувань слід визнати однією з найбільших змін в римській армії, котра дуже вплинула на політичний розвиток римської держави в III ст. н.е.

Важливі перетворення в армії були здійснені імператором Галлієном.

Традиційно кіннота у римлян мала набагато менше значення, ніж важкоозброєна піхота. Але в III ст. н.е. роль кінноти в боротьбі римлян з варварами поступово зростає. Перебуваючи на рейнському кордоні, Галлієн високо оцінив мобільність кінноти в боротьбі з германцями. Вірогідно, кіннота германських легіонів і стала ядром сформованого пізніше кінного корпусу. Змістом другої воєнної реформи Галлієна була заміна сенаторів вершниками на офіцерських посадах в легіонах.

В роки правління Авреліана в збройних силах імперії зросло значення важкоозброєної кінноти. В складі регулярної римської армії ним були створені повністю варварські допоміжні підрозділи з вандалів, ютунгів, алеманнів.

Значні зміни в римській армії здійснив імператор Діоклетіан. Він суттєво збільшив загальну чисельність військ. Це привело до загострення проблеми набору бранців у війська. Для вирішення її Діоклетіан ввів примусову мобілізацію.

Діоклетіан відмовився від послуг старої преторіанської гвардії. Замість неї функції імператорської гвардії та мобільного центрального резерву військ почав виконувати так званий comitatus.

Для послаблення могутності намісників провінцій Діоклетіан вдався до усунення їх від командування розташованими в провінціях військами. Тепер на чолі війск однієї або відразу кількох провінцій стояли незалежні від намісників воєначальники. Проте, процес відокремлення воєнної влади від цивільної прискорився вже в останні роки правління Діоклетіана і не був ним доведений до кінця.

У підрозділі 2.3 "Роль сенату та армії в політичному житті Римської імперії в III столітті н.е." зазначено, що події, якими було насичене життя Римської імперії в ІІІ ст. н.е., не в останню чергу були обумовлені позицією сенату та армії.

На думку деяких істориків, в роки правління Септимія Севера відбулось послаблення позицій сенату та зростання ролі армії в житті Римської імперії; цей імператор вороже ставився до сенату та сенаторів, намагався спиратись на чиновників зі стану вершників та солдатів, зруйнував систему Принципату та запровадив у Римі необмежену воєнну монархію.

Септимій Север дійсно багато уваги приділяв армії та зміцненню зв'язків між військами та імператором. Значення армії в житті Римської імперії на межі II - III ст. н.е. зросло. Певною мірою це було пов'язане з обставинами приходу Септимія Севера до влади, але в більшій мірі пояснюється погіршенням зовнішньополітичного становища римської держави в цей час.

Взаємовідносини між Септимієм Севером та сенатом не були дуже добрими. В роки його правління було страчено близько 40 сенаторів. Але здебільшого це були ті сенатори, які відкрито підтримали суперників Севера в роки громадянської війни 193-197 рр. н.е. На кількох високих посадах Септимій Север замінив сенаторів вершниками. Але і ці його дії скоріше пояснювались намаганням імператора підвищити боєздатність римської армії та ефективність управління провінціями, а не ворожим ставленням до сенату та сенаторського стану.

За Септимія Севера зросло значення імператорської ради в управлінні державою, а в складі цієї ради збільшилась кількість вершників. Але й ці явища можна пояснити тим, що імператор здебільшого перебував далеко від міста Риму і не міг радитися з сенатом, вирішуючи поточні справи життя імперії.

В роки правління синів Септимія Севера - Каракалли та Гети - роль армії та сенату в політичному житті імперії істотних змін не зазнала.

Під час свого недовгого правління Макрін та Геліогабал піклувались про збереження лояльності до імператора з боку армії та без особливої пошани ставились до сенату. Мабуть, спробу Геліогабала запровадати загальнодержавний культ бога Солнця можна трактувати, як спробу встановити в імперії теократію. Але його правління було недовгим і йому не вдалось втілити свій задум у життя.

В правління Олександра Севера зріс престиж сенату в державі. Найближче оточення імператора складали сенатори, з якими він радився у всіх своїх діях. Імператор розширив компетенцію сенату у розгляді судових справ.

Відносини між імператором та армією складались не найкраще. Солдати були невдоволені намаганнями Олександра Севера скоротити витрати на армію та відновити солдатську дисципліну. Це невдоволення особливо зросло після того, як римські війська, очолювані імператором, зазнали поразок у війнах з персами на Сході та з варварськими племенами на дунайському кордоні. Спроба імператора купити мир у варварів привела до того, що солдати вбили Олександра Севера та проголосили імператором Максиміна Фракійця.

Новий імператор жодного разу не відвідав столицю імперії. Це привело до падіння ролі сенату в політичному житті держави.

Намагаючись виправдати сподівання солдатів, Максимін вів наступальні війни проти варварів на дунайському та рейнському кордонах. Але витрати на війну та утримання армії змусили його вдатися до непопулярних заходів - посилення податкового тиску населення та використання великих сум грошей з державної скарбниці. Це привело до виступу проти Максиміна у провінції Африці, наслідком якого стало проголошення імператором проконсула цієї провінції Гордіана.

Римський сенат визнав Гордіана І та його сина Гордіана ІІ законними імператорами, а Максиміна проголосив ворогом держави. Для підготовки війни з Максиміном сенат створив спеціальний комітет з 20-ти консулярів.

Після загибелі Гордіанів сенат обрав імператорами членів комітету 20-ти Бальбіна та Пупієна. Під тиском мешканців міста Риму сенат також надав онуку Гордіана I, майбутньому Гордіану III, титул Цезаря. Рішенням сенату Пупієну було доручено вести війну проти Максиміна Фракійця, а Бальбін та Гордіан повинні були піклуватися про порядок у столиці. У всі області Італії сенат розіслав промагістратів з метою спонукати мешканців міст готуватися до оборони, а у всі провінції - таємних агентів, які повинні були закликати їх жителів виступити проти Максиміна.

Хоча сенат оголосив Максиміна ворогом держави, війська не відпали від нього і він виступив на Рим, щоб покарати сенаторів. Але під час облоги міста Аквілеї солдати II Парфянського легіону виступили проти Максиміна, вбили його та його сина.

Отже, у подіях політичного життя Римської імперії в 238 р. н.е. сенат відіграв дуже важливу роль. Однак слід зазначити, що сенат не був ініціатором виступу проти Максиміна Фракійця, не висунув свого претендента на імператорський престол, а тільки підтримав виступ Гордіанів у Африці. Після загибелі Гордіанів сенат вимушено очолив боротьбу проти Максиміна та обрав імператорами Пупієна та Бальбіна. Солдатів II Парфянського легіону спонукало до виступу проти Максиміна не визнання авторитету сенату, а розчарування в діях імператора та побоювання за долю своїх близьких.

Правління "сенатських імператорів" було дуже коротким. Вони не могли мирно співіснувати. Такі стосунки між імператорами підривали їхній авторитет. Преторіанці виступили проти Бальбіна та Пупієна, вбили їх та проголосили імператором Гордіана III. Сенат не спробував чинити опір преторианцям і визнав Гордіана III законним правителем держави.

На ролі, яку відігравали сенат і армія в політичному житті Римської імперії в десятиліття після загибелі Бальбіна та Пупієна, значною мірою позначилась та обставина, що саме на цей час припадає становлення в римських збройних силах інституту дукатів.

З одного боку, це привело до зростання політичної активності солдатів римської армії. Найбільші угрупування провінційних військ претендували на те, щоб їх полководець був і правителем імперії. Але в умовах відсутності внутрішньої єдності римської армії проголошення полководця імператором одним з армійських угрупувань не гарантувало міцності його влади. Тому проголошені солдатами імператори були змушені шукати додаткові підстави легітимності своєї влади. Деякі з них вважали такою підставою волю сенату.

В правління Гордіана III позиції сенату та сенаторів в управлінні імперією послабли. З 241 р. н.е. фактичним правителем імперії став префект преторія та тесть Гордіана III Тімесітей. Він почав усувати членів комітету 20-ти з важливих цивільних і воєнних посад. Одночасно в імперії посилювались позиції вершників. Одним з фаворитів Тімесітея був майбутній імператор Пилип Араб, який після смерті Тімесітея став префектом преторія Гордіана ІІІ, а потім і усунув його з імператорського престолу.

...