Пилип Араб встановив добрі стосунки с сенатом. Коли проти нього виступив проголошений імператором військами Паннонії Децій, сенат оголосив останнього ворогом держави. Але після перемоги Деція над Арабом сенат визнав його законним правителем імперії.

Децій в роки свого правління зовні виявляв повагу до сенату. Всю свою увагу він зосередив на проблемах зовнішньої політики, не намагався якось змінити роль старих політичних інститутів римлян і, можливо, дещо розширив компетенцію сенату в вирішенні питань внутрішнього життя імперії. Сенат добре ставився до імператора. Коли Децій та його син загинули в битві з варварами, сенатори оголосили імператором іншого його сина - Гостіліана, хоча армія вже проголосила імператором Требоніана Галла. Це змусило Галла усиновити Гостіліана.

За часів правління Требоніана Галла та Емілія Еміліана сенат не виявляв особливої політичної активності. Імператорів проголошували солдати, а сенат лише санкціонував вибір армії.

Солдатами ж був проголошений і імператор Валеріан. Але сенат з власної ініціативи проголосив Цезарем сина нового імператора - Галлієна. У 258 р. н.е., коли Валеріан перебував на Сході, а Галлієн - на Рейні, сенат мобілізував мешканців Риму на боротьбу з алеманнами та маркоманнами, які вторгнулись в Італію.

В період одноосібного правління Галлієна реформи в організіції управління провінціями та армією привели до падіння ролі сенату та сенаторів у політичному житті імперії.

Cенат не полюбляв Галлієна. Після загибелі імператора від рук змовників за рішенням сенату в Римі були вбиті брат і син Галлієна.

Хоча Клавдій II був проголошений імператором армійськими офіцерами, він користувався симпатіями сенаторів. Але імператор майже весь час свого правління перебував далеко від Риму, воюючи з варварами, і не вніс ніяких змін у порядки, встановлені Галлієном.

Коли Клавдій II помер від хвороби, до влади прийшов його брат Квінтілл. Свідчення джерел не дозволяють точно встановити, був він проголошений імператором з ініціативи сенаторів чи його проголосили солдати, а сенат вже потім визнав його законним правителем імперії.

Але скоро після цього війська придунайських провінцій проголосили імператором свого полководця Авреліана. Відносини між Авреліаном і сенатом були напруженими. В 271 р. н.е. в Римі було страчено кілька сенаторів за участь у виступі проти імператора; можливо, сенатори були причетні і до повстання римських монетарів на початку правління Авреліана. За цього імператора сенат був позбавлений права на карбування навіть бронзової монети.

У солдатів Авреліан мав великий авторитет. Але імператор був суворим у відношенні до солдатів і вимагав від них високої дисципліни. Він хотів бути незалежним від армії та пропагував ідею одержання ним влади над імперією не від солдатів, а від богів.

Вбивство Авреліана змовниками, серед яких були і офіцери армії, на чолі якої імператор планував вести війну з персами, поставило питання про те, хто буде новим правителем імперії. На цей час вирішувати його могла тільки та армія, на чолі якої вбитий імператор вирушив на війну з персами. Військам Сходу та Заходу в зв'язку з посиленням тиску варварів на римські володіння було не до боротьби за право висувати свого кандидата в імператори. Солдати вирішили, що ніхто із офіцерів, які зганьбили себе причетністю до змови, не може бути спадкоємцем Авреліана, і звернулись до римського сенату з пропозицією вирішити це питання.

Коли в Рим прибув представник армії з пропозицією до сенату обрати нового імператора, сенатори запропонували солдатам самим зробити це. Але солдати знову звернулись до сенату з тим же проханням. Отже, в імперії виник період, коли на чолі держави не було правителя. Так продовжувалось до тих пір, поки сенат все ж таки обрав імператором сенатора Тацита.

Щоб мати підтримку солдатів, новий імператор провів роздачу їм грошей та подарунків і вирішив здійснити задуми Авреліана щодо війни з персами. Але під час походу на Схід імперії Тацит був убитий повсталими солдатами.

Хоча в обставинах приходу до влади Тацита не все ясно, мабуть, якщо не в цих обставинах, то в характері його правління було щось, що дозволяло давнім авторам вважати його "сенатським" імператором.

Після загибелі Тацита нові імператори знову стали обиратися з ініціативи солдатів. Після короткого правління двоюрідного брата Тацита - Флоріана імператором став проголошенний підлеглими його військами римського Сходу полководець Проб. Він намагався встановити добрі стосунки з сенатом. Імператор був змушений постійно воювати з варварами і не мав часу для розгляду справ цивільного життя, тому можна допустити, що він передав сенату частину повноважень по управлінню внутрішніми справами імперії.

В правління Проба у римських збройних силах вже не було тої єдності, яка існувала в кінці правління Авреліана. Спираючись на війська придунайських провінцій, він зумів досить довгий час зберігати за собою імператорський престол. Але Проб хотів, щоб армія була слухняним інструментом влади в руках імператора, вимагав від солдатів суворої дисципліни, примушував їх виконувати різні господарчі роботи. Це вело до погіршення відносин між Пробом та армією. Коли війська провінцій Реції та Норику проголосили імператором свого воєначальника Кара, солдати придунайських провінцій підтримали їх вибір і вбили Проба.

Кар не звернувся до сенату з проханням про визнання його законним правителем імперії, а обмежився лише тим, що сповістив сенаторів про рішення армії.

На думку деяких сучасних істориків, правління імператора Кара являло собою зворотний пункт на шляху переходу Римської імперії від Принципату до Домінату. Але роль Кара в справі усунення сенату від управління імперією і обрання імператора не слід перебільшувати.

Відносно уявлень імператора Кара про те, яку роль в державі повинна відігравати армія, важко говорити. Але привертає увагу той факт, що, мабуть, не дуже довіряючи відданості йому з боку римських військ і їх воєначальників, він потурбувався про те, щоб спиратись на своїх синів, проголосивши їх співправителями і поставивши на чолі важливих військових угрупувань імперії.

Після смерті Кара, а потім і його сина та співправителя Нумеріана, на Сході імперії військами був проголошений імператором Діоклетіан. Досить швидко він переміг іншого сина Кара - Каріна, під владою якого перебував Захід імперії, і став проводити перетворення, якими було закладено основи нової системи державного устрою імперії - системи Домінату.

Діоклетіан фактично позбавив місто Рим статусу столиці держави та резиденції імператора. В результаті сенат перетворився у звичайну раду міста Рима. Найвищі посади в армії, цивільній адміністрації за Діоклетіана займали не сенатори, а представники стану вершників.

Діоклетіан, добре розумів значення військ для збереження внутрішньої єдності держави, боротьби з зовнішніми ворогами, міцності центральної влади. Але він намагався обмежити могутність воєначальників, зробити армію опорою імператорської влади, а не силою, яка несла в собі загрозу для цієї влади.

Головним результатом політики Діоклетіана по відношенню до сенату та армії було те, що створена ним система тетрархії мала чисто релігійне підґрунтя; відтепер джерелом імператорської влади не були ні сенат, ні армія.

У третьому розділі "Рим і провінції в період кризи III століття" зазначено, що одним з показників політичної нестабільності в римській державі в III ст. н.е. були чисельні спроби узурпації імператорської влади. Іноді узурпаторам вдавалось підкорити своїй владі значну частину римських володінь і досить довго бути суперниками визнаних римським сенатом імператорів.

В виступах саме цих узурпаторів радянські історики вбачали прояв сепаратизму провінцій, який вони пов'язували з кризою рабовласницького способу виробництва, розкладом муніципального ладу, посиленням економічних позицій провінційної земельної знаті. Тому аналіз цих виступів у провінціях проти центрального уряду є важливим для вирішення питання про існування провінційного сепаратизму в римській державі в період кризи III століття.

У підрозділі 3.1 "Виступи Інгенуя та Регаліана" відзначено, що ці спроби узурпації імператорської влади на Дунаї не знайшли повного висвітлення в історичних джерелах.

Не можна впевнено визначити походження, кар'єру, дату виступу та посаду першого з придунайських узурпаторів - Інгенуя. Ясно лише, що він спробував захопити імператорську владу напередодні або відразу після того, як імператор Валеріан потрапив в полон до персів. Імператором Інгенуя проголосили війська придунайських провінцій в умовах посилення тиску на римські володіння варварів. Інгенуя підтримало і цивільне населення, невдоволене недостатнім піклуванням центральної влади про надійний захист придунайських провінцій.

Узурпація Інгенуя була недовгою. Імператор Галлієн залучив до боротьби з узурпатором війська Британії, прирейнських провінцій, Дакії, кіннотний корпус на чолі з Авреолом. У вирішальній битві війська Інгенуя були розгромлені; сам він хотів врятуватися втечею, але був вбитий своїми ж солдатами.

Через деякий час після придушення виступу Інгенуя Галлієн відбув у західні провінції імперії, а на чолі військ придунайських провінцій залишив Регаліана, який скоро після цього виступив проти Галлієна. Повне ім'я, походження та кар'єра і цього узурпатора не відомі.

Суперником правлячого імператора Регаліан був довше, ніж його попередник. В цей час Галлієну доводилось вести боротьбу з зовнішніми ворогами імперії і він не міг відразу відповідно відреагувати на узурпацію Регаліана. Але й Регаліан не міг вдатися до розширення зони свого панування. Відразу після проголошення імператором йому довелось зосередити всю свою увагу на боротьбі з великим вторгненням у Паннонію варварів.

Cпочатку Регаліану вдалось досягти успіхів у війні з варварами. Але потім він зазнав від них поразки і був убитий власними воїнами, які боялись суворого покарання від Галлієна.

Отже, придунайські узурпатори не намагались одержати визнання законності своєї влади римським сенатом і захопити столицю імперії. Виходячи з цього, радянські історики стверджували, що Інгенуй і Регаліан мали на меті відокремлення підвладних їм територій від римської держави і були виразниками сподівань багачів та великих землевласників придунайських провінцій. Але свідчення джерел вказують на те, що ці узурпатори не могли здійснити похід на Рим з причини тиску варварів на дунайський кордон імперії. Вони були проголошені імператорами з ініціативи підвладних їм військ, знайшли підтримку цивільного населення провінцій, зацікавленого в усуненні загрози з боку варварів. Проте, теза про великих землевласників, як соціальну базу цих виступів проти імператора Галлієна, не підтверджується свідоцтвами джерел.

У підрозділі 3.2 "Галльська імперія" вказано, що виникнення так званої Галльської імперії на римському Заході було певною мірою пов'язане з узурпацією Інгенуя на Дунаї.

Як співправитель свого батька Галлієн керував боротьбою з вторгненнями варварів в європейській частині імперії. На рейнський кордон він прибув разом зі своїм сином Салоніном.

Коли Галлієн дізнався про виступ проти нього Інгенуя, він покинув рейнський кордон, залишивши там Салоніна, помічниками якого були призначені Сільван і Постум.

В той час, як Галлієн взяв з собою частину військ прирейнських провінцій для боротьби з придунайським узурпатором, тиск германських племен на рейнському кордоні посилився. В 257 чи в 258 р. н.е. римські війська на чолі з Постумом завдали поразки великому загону варварів. Після перемоги Постум поділив між воїнами відбиту у варварів здобич. Коли ж до місця подій прибув Сільван, він заявив, що солдати повинні повернути всю здобич Салоніну. Обурені воїни відмовились служити Салоніну та проголосили імператором Постума.

Відразу після свого проголошення імператором Постум не пішов на Італію. Ставши правителем всього Заходу Римської імперії, він перш за все приділив увагу захисту своїх володінь від вторгнень германців і не тільки відновив безпеку прирейнських областей, але й здійснив походи на правий берег Рейну.

Успіхів у боротьбі з варварами Постум досяг не тільки завдяки високим бойовим якостям підлеглих йому римських військ, але й тому, що він одержав багато допоміжних загонів від кельтів і франків.

Саме залучення Постумом на службу германських найманців і те, що він відразу після проголошення імператором не здійснив похід на Рим, трактуються О.М. Штаєрман, як докази того, що Постум не був "солдатським" імператором. На її думку, він був виразником сепаратистських прагнень великих землевласників Заходу Римської імперії, спирався на знать західних провінцій, до якої і сам належав, не мав достатньої підтримки військових кіл і близьких до них верств дрібних та середніх муніципальних власників і тому був змушений наймати загони з вільних германців.

Але слід погодитись з міркуваннями сучасного німецького дослідника К. Кріста, про те, що Постуму досить довгий час вдавалось утримувати під своєю владою значні території римського Заходу тому, що він знайшов підтримку різних верств населення цієї частини імперії (солдатів римської армії, місцевої знаті, муніципальної аристократії, широких мас городян, жителів сільської місцевості). Всі ці соціальні групи страждали від варварських вторгнень і вбачали у Постумі позбавника від них. Виправдовуючи ці сподівання, засновник Галльської імперії багато уваги приділяв безпеці римських володін і через постійну загрозу з боку варварів так і не зумів розповсюдити свою владу за межі Заходу імперії.

Наступники Постума по управлінню Галльською імперією не відмовились від претензій на панування у всій імперії. Але ситуація на кордонах римського Заходу з початку 270-х років погіршилася, невдачі в боротьбі з зовнішніми ворогами послаблювали позиції правителів Галльської імперії. Поступово вони не тільки втратили підтримку цивільного населення західних провінцій, але й перестали користуватись авторитетом у військ Заходу імперії. Кінець кінцем, відносини між Тетриком і військами римського Заходу погіршились настільки, що він написав Авреліану листа з проханням врятувати його від сваволі солдатів і під час вирішальної битви кинув свої війська та здався правителю Риму.

Отже, внаслідок втрати підтримки з боку, як цивільного населення, так і військ римського Заходу, а не страху великих землевласників західних провінцій імперії перед розмахом руху багаудів, Тетрик не зміг вчинити серйозного опору Авреліану.

У підрозділі 3.3 "Пальмірська держава" констатується, що перетворення міста Пальміри в важливий фактор політичного розвитку всієї східної частини Римської імперії відбулось на межі 50-х - 60-х років III ст. н.е. в умовах різкого погіршення обстановки на східних кордонах римської держави.

В Пальмірі ще з часів правління династії Северів серед впливових сімей виділились Гайраніди. На початок 260-х років н.е. представник цієї сім'ї Септимій Оденат був членом ради міста Пальміри, мав сан римського консуляра та командував збройними силами Пальміри.

Успіхи персів у війні з римлянами негативно позначились на римській торгівлі зі східними сусідами і на економіці Пальміри. Впливові люди міста повинні були визначитися, на чийому боці - персів чи римлян - вони будуть стояти. Після невдалих переговорів з царем персів пальмірці вирішили залишатись вірними Риму.

Після того, як Валеріан опинився в перському полоні, на Сході Римської імперії імператорську владу узурпували Макріан і Квієт. Мабуть, Оденат не ризикнув відкрито виступити проти Макріана та Квієта і вони розпочали воєнні дії проти Галлієна. Коли ж війська узурпаторів на Балканському півострові були розгромлені, Оденат відкрито виступив на боці Галлієна і переміг війська узурпаторів у азіатській частині римських володінь.

В результаті Оденат став фактичним главою римського Сходу. Галлієн призначив його головнокомандуючим римських військ у східній частині імперії. Але в 267 р. н.е. він загинув від рук вбивці і фактичними правителями римського Сходу стали його вдова Зенобія та малолітній син Вабаллат.

Галлієн відправив на Схід префекта преторія Геракліана в зв'язку з тим, що з загибеллю Одената, з точки зору імператора, на Сході не було людини, яка б могла ефективно управляти володіннями римлян в складних умовах постійних війн з персами та іншими варварами.

Але керівники Пальміри вчинили збройний опір Геракліану і він був змушений повернутися в столицю імперії. Така реакція Зенобії на появу Геракліана на Сході вказувала на те, що вдова Одената хотіла, щоб вона і її син мали в східній частині імперії такі ж повноваження, як і Оденат. Але офіційно східні провінції залишались в складі Римської імперії.

Галлієн був змушений залишити дії пальмірців без покарання в зв'язку зі складною ситуацією на Балканському півострові, а потім - через виступ проти нього начальника кінноти Авреола.

Клавдій ІІ вів війни з готами і також не мав можливості втрутитися в справи римського Сходу.

Коли на римському престолі опинився Квінтілл, Зенобія і Вабаллат встановили свою владу над Єгиптом а також над Каппадокією та Галатією в Малій Азії.

З приходом до влади у Римі Авреліана Зенобія і Вабаллат не покинули зайняті території в Єгипті і в Малій Азії. Але офіційно вони визнали над собою владу римського правителя.

Весною чи влітку 271 р. н.е. на монетах, які карбувались у монетних дворах Сходу імперії, зникає портрет Авреліана, Вабаллат в легендах цих монет має титули "імператор Цезар Август". Епіграфічні матеріали свідчать, що Вабаллат носив усі традиційні титули римських імператорів, а Зенобія - титул Августи. Отже, в 271 р. н.е. відбувся повний розрив відносин між правителями Пальміри та римським імператором. Титулатура Вабаллата вказує на намір його і його матері не створити окрему від Римської імперії державу, а стати правителями всієї імперії римлян.

Авреліан вирішив навести порядок в східній частині імперії. Звільнення від пальмірців Єгипту за його дорученням здійснив майбутній імператор Проб, а сам імператор наприкінці 271 р. н.е. відбув з Риму і очолив армію, до якої входили підрозділи з легіонів Реції, Норика, Паннонії, Мезії та кіннота з маврів і далматів.

У трьох битвах війська пальмірців зазнали поразки і Авреліан почав облогу Пальміри. Коли стало зрозуміло, що падіння міста неминуче, Зенобія і Вабаллат таємно покинули його і спробували втекти до персів. Римські кіннотники наздогнали втікачів і захопили їх в полон.

Отже, розглянуті спроби узурпації імператорської влади дозволяють прийти висновку, що всі вони відбулись в умовах погіршення ситуації на кордонах Римської імперії. Зовнішньополітичний фактор не тільки сприяв проголошенню впливових в провінціях людей імператорами, але й позначився на стратегії їхніх дій. Успіхи у боротьбі з вторгненнями варварів забезпечували підтримку придунайських узурпаторів і правителів Галльської імперії з боку цивільного населення.

Але свідоцтва джерел не дозволяють стверджувати, що ці узурпатори спирались в першу чергу на великих землевласників провінцій. Кожен з них мав на меті не утворення на частині території римських володінь незалежної від Риму держави, а встановлення свого панування над усією імперією. Таким чином, ми не маємо підстав говорити про існування в римській державі в період кризи ІІІ століття провінційного сепаратизму, пов'язаного з розвитком у провінціях великого землеволодіння.

Четвертий розділ дисертації "Виступи низів населення Римської імперії в період кризи III століття" присвячено характеристиці проявів загострення соціальних протиріч у римському суспільстві в роки кризи ІІІ століття.

В ньому відзначається, що в період кризи суттєво погіршились умови життя всього населення Римської імперії. Це вело до загострення соціальних протиріч між експлуататорами та експлуатованими.

Сутички між військовими контингентами претендентів на імператорський престол, залучення військових сил імперії до боротьби з зовнішніми ворогами послаблювали римський апарат гноблення експлуатованих. В такій ситуації виникали сприятливі умови для відкритих виступів низів населення імперії.

Розглядаючи кризу III століття, як явище, нерозривно пов'язане з загальною кризою рабовласницького ладу в Римській імперії, радянські історики наголошували на значному збільшенні масштабів виступів широких народних мас римського суспільства, стверджували, що народні рухи були одним з факторів, які визначали політичну історію кризи III століття.

Зарубіжні ж дослідники стверджують, що конфлікти між окремими соціальними верствами та групами римського суспільства завжди існували і росли від окремих протиріч в епоху Принципату до постійної напруги в пізньоримському суспільстві. Але ніколи з цих конфліктів не виникав класовий рух, метою учасників якого було б насильницьке знищення існуючого ладу і захоплення влади пригнобленими класами.

На думку В.С. Сергєєва, перше місце серед усіх "революційних рухів ІІІ століття" за широтою, глибиною та тривалістю займав рух багаудів у західній частині римської держави. Радянські історики стверджували, що рух багаудів розпочався ще у 80-ті роки ІІ ст. н.е., досяг особливо великого розмаху у 80-ті роки ІІІ ст. н.е., продовжувався в V - V ст. н.е. і охопив широкі верстви селян, колонів, солдатів римської армії, рабів. Багауди так налякали великих землевласників Заходу імперії, що їх висуванець, останній правитель Галльської імперії Тетрик був змушений відмовитись від спроби утворити незалежну від Риму державу і вирішив повернутись під владу Авреліана.

Але інформація в творах давніх авторів свідчить, що рух багаудів почався тільки на початку 80-х років ІІІ ст. н.е.; учасниками його були жителі сільської місцевості; очоливший за дорученням Діоклетіана боротьбу з багаудами Максіміан зумів придушити цей рух досить швидко, одержавши над ними перемоги в кількох невеликих битвах.

Дослідженню народних рухів у східних провінціях Римської імперії в період кризи ІІІ століття серед радянських істориків найбільше уваги приділив О.Д. Дмитрєв. Він стверджував, що піднесення боротьби низів населення на Сході імперії припадає на 50-ті роки III ст. н.е. Нижчі верстви населення римських провінцій не тільки самі боролись з експлуататорами, але й з ентузіазмом зустрічали варварів, які вторгались у римські володіння, і ставали їхніми союзниками.

Але свої висновки О.Д. Дмитрєв робив на основі досить сміливої трактовки свідчень історичних джерел.

О.М. Штаєрман до народних рухів у східних провінціях Римської імперії відносила також повстання войовничих ісаврів, які жили в горах Малої Азії. Але у життєписі імператора Проба йде мова не про придушення виступу низів населення, а про приборкання войовничих племен, які не хотіли визнавати над собою владу римлян.

Багато уваги О.М. Штаєрман приділила вивченню повстань дрібних землевласників римської Африки проти гніту великих землевласників у III ст. н.е. На її думку, дані епіграфічних джерел свідчать про те, що широкі виступи низів населення в африканських провінціях Римської імперії почались раніше, ніж у Галлії, і були пов'язані зі швидким ростом в цій частині імперії великого землеволодіння і посиленням експлуатації безпосередніх виробників різних категорій. О.М. Штаєрман вважала, що рухи сільського населення африканських провінцій поєднувались з вторгненнями вільних варварських племен. Початок цих рухів вона відносила на роки правління Гордіана III. Потім, на її думку, рухи протягом 15-20 років все посилювались і вилились у велике повстання, яке продовжувалось майже півстоліття. В ході цього повстання деякі міста римської Африки були захоплені повстанцями, які обклали даниною багатих власників.

Але епіграфічний матеріал, яким користувалась О.М. Штаєрман, не дозволяє говорити про виступи проти великих землевласників колонів і селян. Нічого не повідомляється в написах і про захоплення повстанцями міст і обкладення даниною багатіїв.

"Найбільш великим з усіх відомих нам революційних рухів III століття в місті Римі" називав В.С. Сергєєв повстання римських монетарів, яке відбулось у столиці імперії на початку правління Авреліана. Радянські історики вважали, що в цьому повстанні взяли участь ремісники та раби, які працювали на римському монетному дворі, і воно було підтримане широкими масами міських рабів та ремісників. Твердження про великий розмах повстання спирається на повідомлення не досить надійних нарративних джерел про те, що під час придушення повстання Авреліан втратив сім тисяч солдатів.

Але говорити про підтримку цього повстання монетарів широкими верствами населення міста Риму нема підстав, а робити висновок про розмах повстання, спираючись на свідоцтва ненадійних джерел, теж не цілком коректно.

До великих рухів низів населення імперії в III ст. н.е. деякі радянські історики відносили повстання рабів на Сицилії. Між тим, в єдиному джерелі, в котрому повідомляється про це повстання, говориться лише про те, що в правління імператора Галлієна на Сицилії почалось щось на зразок війни з рабами: там блукали розбійники, які були розгромлені з великими зусиллями.

Отже, свідчення джерел дозволяють говорити про кілька рухів низів населення римської держави в період кризи ІІІ століття. Але в цілому їх кількість була не така вже й велика, вони не мали тісного зв'язку з поширенням в імперії великого землеволодіння і не дуже впливали на політичну історію Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

П'ятий розділ дисертації "Криза III століття та її місце в історії Римської імперії" присвячено розгляду тих аспектів проблеми кризи ІІІ століття, які викликають дискусії серед сучасних антикознавців.

У підрозділі 5.1 "Характер кризи III століття і причини її виникнення" звертається увага на те, що в літературі характер кризи III століття визначається далеко не однозначно і стверджується, що це пов'язане з відсутністю єдності дослідників у тлумаченні терміну "криза".

Для розуміння змісту цього терміну використовуються досягнення в його тлумаченні не тільки істориків, а й філософів, і застосовується системний підхід до державного устрою Римської імперії періоду Принципату. Кризовим пропонується визнавати такий стан історичного явища, за якого воно не може нормально функціонувати. При цьому звертається увага на те, що слід відрізняти загальну кризу складного історичного явища від кризи її окремих елементів, тобто від конкретних криз.

Конкретна криза може бути складовою частиною загальної кризи. Не виключено, що кризою може бути охопленим тільки один елемент структури, в той час як система в цілому функціонує нормально.

Про виникнення кризи тієї чи іншої сфери суспільного життя Римської імперії можна говорити в тому випадку, якщо в ній спостерігаються явища, які не були характерні для неї раніше, і вони розвинулись вже настільки, що загрожують існуванню цієї сфери.

На відміну від інших сфер, становище в сфері політичного життя римської держави в III ст. н.е. виглядало явно кризовим. Тому можна цілком впевнено говорити про політичну за її характером кризу III століття в Римській імперії. При цьому дана криза не була складовою частиною загальної кризи. Це була конкретна криза - криза політичної системи Принципату.

Можливість виникнення політичних криз в римській державі періоду ранньої Імперії була закладена в самій системі Принципату. "Ахіллесовою п'ятою" цієї системи було питання про наслідування влади принцепса. Законність влади кожного нового правителя Римської імперії базувалась на визнанні його повноважень носіями вищого суверенітету в державі - сенатом і римським народом (а фактично - одним сенатом). До тих пір, поки законність влади імператора не ставилась під сумнів будь-якою політичною силою, система Принципату функціонувала нормально. Але як тільки якийсь з елементів структури цієї політичної системи (сенат, преторіанська гвардія, прикордонні війська) порушував питання про законність влади імператора або правильність політики, яку проводив цей імператор, система переставала нормально функціонувати, виникала політична криза.

Міцність позицій правлячого імператора визначалась, в першу чергу, лояльністю по відношенню до нього армії. Але на початок III ст. н.е. під впливом ряду факторів ця лояльність суттєво послабла. На цей час помітно падає авторитет сенату - органу, який своїм рішенням про надання йому відповідних повноважень забезпечував законність влади імператора. До послаблення лояльності армії по відношенню до імператора вели й процеси, які відбувались в збройних силах Римської імперії.

В умовах посилення тиску варварів на кордони римських володінь роль армії в політичному житті Римської імперії з кінця ІІ ст. н.е. значно зросла. Поступово армія перестала бути в руках імператорів слухняним інструментом влади, який забезпечував стабільність ситуації в державі. Однак армія в цей час не мала внутрішньої єдності. Протиріччя, які існували в збройних силах Римської імперії, позначались і на особливостях протікання і на тривалості політичної кризи III століття.

У підрозділі 5.2 "Тривалість кризи III століття та особливості її розвитку" вказується на те, що сучасні антикознавці по-різному визначають хронологічні межі цієї кризи. Початок кризи датується ними 180, 193, 235 рр. н.е. Завершення кризи сучасні історики датують 268, 274, 282, 284 рр. н.е. В підрозділі дисертації розглядається обґрунтованість тверджень істориків щодо тривалості кризи ІІІ століття.

Відносно 180 р. н.е. відзначається, що він не може вважатись початковою датою кризи тому, що за імператора Коммода в політичному житті Римської імперії та її державному устрої не відбулось ніяких суттєвих змін.

193 р. н.е. дійсно можна вважати початковою датою політичної кризи в Римській імперії, але не кризи ІІІ століття. Для визначення тривалості кризи ІІІ століття важливо усвідомити, що в період з кінця ІІ до кінця ІІІ ст. н.е. римська держава пройшла через дві політичні кризи: першою з них була громадянська війна 193-197 рр. н.е., а другою - та, яку в літературі називають кризою III століття. Перша з цих криз не була "фазою" другої.

"Справжня" криза III століття в римській державі почалась в 235 р. н.е., коли солдати вбили імператора Олександра Севера і відкрито заявили про свої претензії на те, щоб не тільки визначати характер політики імператора, а й вирішувати питання про те, хто повинен посідати імператорський престол.

На тривалості кризи ІІІ століття позначився вплив кількох факторів. Особливе місце серед них займав фактор зовнішньополітичний.

Що стосується дати подолання кризи ІІІ століття, то в підрозділі зазначається, що ні 268, ні 274 рр. н.е. не можна визнати такими, які б позначали час початку стабілізації політичної ситуації в Римській імперії.

В 282 р. н.е. імператор Кар усунув римський сенат від вирішення важливих питань життя імперії. Можливо, якби йому вдалось довше протриматись на імператорському престолі, він зумів би стабілізувати ситуацію в державі шляхом встановлення воєнної монархії. Але цього не відбулось і після 282 р. н.е. політична криза в імперії продовжувалась.

Датою завершення кризи ІІІ століття слід визнати 284 р. н.е. Проголошений в цьому році імператором Діоклетіан зумів 20 років протриматись на імператорському престолі і провести перетворення, які дозволили йому досягти подолання кризи за допомогою створення нової системи політичних органів.

Висвітлюючи події римської історії періоду кризи ІІІ століття, деякі сучасні історики виділяють в розвитку цієї кризи окремі фази, етапи.

Але в цьому розвитку не було певної послідовності. В період, який почався після вбивства імператора Олександра Севера, зникла політична стабільність в римській державі, її політична система перестала нормально функціонувати. І в такому стані Римська імперія перебувала аж до подолання кризи за часів правління імператора Діоклетіана.

В деякі роки цього періоду наступала відносна стабільність політичної ситуації, в інші - криза поглиблювалась. Поглиблення чи послаблення кризи залежало від дії багатьох факторів, зокрема, від особистості самих імператорів, їх вміння оцінити ситуацію, вжити необхідних заходів для послаблення кризи або виходу з неї.

Найбільш яскравим проявом політичної нестабільності в Римській імперії періоду кризи ІІІ століття була часта зміна правителів. В літературі досить часто період кризи ІІІ століття в Римській імперії називається "часом солдатських імператорів", а самих імператорів цього часу деякі історики пропонують об'єднувати в дві групи - "сенатських" і "солдатських".

В дисертації пропонується поділяти всіх правителів Римської імперії періоду кризи ІІІ століття не на дві, а на більшу кількість груп. З 25-ти Августів періоду кризи III століття, які були офіційно визнані римським сенатом, тільки шість були "сенатськими", а троє - "солдатськими" імператорами. З 50-ти років кризи тільки вісім припадало на правління "сенатських" і шість - на правління "солдатських" імператорів. На цих підставах в дисертації ставиться під сумнів правомірність застосування до періоду кризи ІІІ століття в Римській імперії назви "часу солдатських імператорів".

У підрозділі 5.3 "Місце кризи III століття в історії Римської імперії" констатується, що питання про місце кризи III століття в історії римської держави сучасні історики трактують, виходячи з їх уявлень про характер даної кризи та результати її подолання.

В дисертації стверджується, що головним підсумком подолання кризи III століття було створення в результаті реформаторської діяльності імператора Діоклетіана основ нової політичної системи римської держави. Тобто, політична криза III століття закінчилась поразкою старої структури, заміною її новою.

Говорячи про підсумки подолання кризи III століття в Римській імперії, слід визнати недостатньо обґрунтованим твердження О.М. Штаєрман про те, що одним з них був союз великих власників, не пов'язаних з муніципальними організаціями, з імператорською владою. Адже в результаті реформ Діоклетіана оплот римської земельної знаті - сенат - перестав бути загальнодержавним органом, перетворився в раду міста Риму. Сенатори на кінець III ст. н.е. втратили право на посідання командних постів в армії, майже в усіх провінціях вершники замінили сенаторів на посадах намісників. Оскільки Рим вже не був резиденцією імператора, сенатори втратили можливість прямого контакту з правителем держави, радниками імператора стають вищі чиновники, які не належать до сенатської знаті.

Хоча криза закінчилась поразкою структури системи Принципату, це не означає, що переможцем в боротьбі зі структурою став її "бунтуючий" елемент - армія. Адже армія претендувала на право впливати на політику імператорів, на провідну роль в вирішенні питання про зведення на імператорський престол нового правителя. В результаті ж подолання кризи армія стала однією з найважливіших опор імператорської влади, але своїх цілей не досягла.

Одним з результатів подолання кризи ІІІ століття було зростання значення бюрократії як опори імператорської влади. Але воно не було наслідком цілеспрямованої боротьби римських чиновників. Імператорська бюрократія не виступала в подіях кризи як активна самостійна політична сила. Об'єктивно вона багато в чому виграла від заміни системи Принципату системою Домінату, але вважати її одним з переможців в політичній боротьбі періоду кризи III століття неправомірно.

Переможцем в кризі ІІІ століття була імператорська влада. В результаті заміни системи Принципату новою системою політичних органів центральна імператорська влада помітно зміцнилась.

Переважна більшість антикознавців визнає, що криза ІІІ століття, поряд з Принципатом і Домінатом, являла собою особливий період політичної історії Римської імперії.

Але авторитетний сучасний німецький дослідник державного устрою Давнього Риму Й. Бляйкен виступив проти використання термінів "Принципат" і "Домінат" при спробах виділення періодів в розвитку Римської імперії. На його думку, ці терміни вживаються істориками для того, щоб підкреслити різницю в характері імператорської влади в I - II ст. н.е. та в більш пізній час. В дійсності ж, впевнений Й. Бляйкен, не тільки імператорська влада, але й будь-який інший елемент структури політичної системи Римської імперії не може бути використаним для виділення певних періодів розвитку римської держави. Якщо ж визначати якісь зворотні пункти в цьому розвитку, то, вважає історик, до таких скоріше можна віднести не час правління Діоклетіана, а кінець правління Юліїв-Клавдіїв, Антонінів і Северів, час правління Костянтина.

Відносно цих міркувань Й. Бляйкена в дисертації відзначається, що Принципат відрізнявся від Домінату не просто характером імператорської влади, а всією структурою політичної системи держави. Що ж до запропонованих істориком зворотних пунктів в історії Римської імперії, то можна визнати, що у зазначений час римська держава також переживала політичні кризи. Але на відміну від кризи III століття, ці кризи не закінчувались заміною однієї політичної системи іншою.

Отже, роки кризи ІІІ століття являли собою особливий період політичної історії Римської імперії. Це був час, коли політична система Принципату не могла нормально функціонувати. Протягом півстоліття спроби відродження старої політичної системи, вже не здатної упоратись с труднощами поточного життя, змінювались пошуками нової структури, яка б відповідала вимогам часу. І тільки коли римські правителі остаточно відмовились від політичного організму, який віджив свій час, вони змогли, створивши нову політичну систему, вивести державу з кризового стану.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційної роботи підведені підсумки та узагальнені результати дослідження.

Отже, на основі залучення свідчень історичних джерел та вивчення літератури всебічному науковому аналізу була піддана проблема соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. При цьому головна увага була приділена тим аспектам проблеми, які недостатньо досліджені сучасниками істориками або викликали серед них дискусії.

III ст. н.е. було складним часом для її жителів і правителів. Однак складність обстановки в імперії та на її кордонах не була однаковою протягом всього цього століття.

В першій третині століття соціально-політичний розвиток держави був досить спокійним. Після перемоги в громадянській війні 193-197 рр. н.е. імператор Септимій Север здійснив ряд перетворень, котрі привели до "удосконалення" політичної системи Принципату, яка функціонувала при ньому та його найближчих спадкоємцях в цілому нормально.

Після вбивства солдатами імператора Олександра Севера (235 р. н.е.) для Римської імперії настали важкі часи. Характерними рисами політичного життя римлян протягом ряду десятиліть були: часта зміна імператорів, чисельні спроби узурпації імператорської влади, з'ясування питання про те, хто буде правити державою, за допомогою збройної сили.

В складі сенату, процедурі його діяльності в ці десятиліття мало що змінилось. Але роль сенату в управлінні державою поступово зменшувалась. В римських збройних силах в цей період відбувались значні перетворення. Важливий вплив на ставлення солдат до центральної влади мали не тільки процеси провінціалізації та варваризації римських збройних сил, але й створення в них в середині ІІІ ст. н.е. кількох провінційних угрупувань.

Політичне життя римської держави в ІІІ ст. н.е. протікало за активної участі римської армії та сенату. Але сенат в цей час не був виразником інтересів великих землевласників, не пов'язаних з муніципальними організаціями та рабовласницькими відносинами, а армія - інтересів середніх і дрібних муніципальних земле- та рабовласників.

Одним з характерних явищ соціально-політичного життя Римської імперії періоду кризи III століття були спроби узурпації імператорської влади. Деяким з проголошених в провінціях узурпаторів вдавалось розповсюдити свою владу на значну частину римських володінь і чинити опір "законним" імператорам досить довгий час.

Важливою передумовою виникнення цих державних утворень була необхідність захисту їх території від зовнішніх ворогів імперії. Хоча їх правителі не завжди явно намагались розповсюдити свою владу на всі володіння римлян і столицю римської держави, ми не маємо достатніх підстав стверджувати, що їх метою було відокремлення від Римської імперії та створення незалежних від Риму держав. Не можна також вважати, що цей "провінційний сепаратизм" був наслідком розповсюдження в римських провінціях великого землеволодіння.

В період кризи III століття склались сприятливі умови для поглиблення соціальних протиріч в римському суспільстві. В цей час відбулось кілька досить великих народних рухів.

Однак ми не можемо говорити про те, що розмах боротьби між експлуататорами та експлуатованими та її гострота суттєво змінились у ІІІ ст. н.е. порівняно з попередніми або наступними часами. Нема у нас і достатніх підстав говорити про союз між зовнішніми ворогами імперії та низами її населення. Все це дозволяє ставити під сумнів тезу деяких істориків про загострення соціальних протиріч у римському суспільстві в ІІІ ст. н.е., як показник кризи рабовласницького ладу в Римській імперії.

Десятиліття між смертю імператора Олександра Севера та приходом до влади Діоклетіана більшість сучасних антикознавців розглядає як особливий період політичної історії Римської імперії, період кризи ІІІ століття.. Але з таких аспектів проблеми даної кризи, як її характер, хронологічні рамки, стадії розвитку, підсумки подолання, погляди сучасних істориків суттєво розбігаються.

Необхідною передумовою для відповіді на всі ці питання є визначення змісту самого терміну "криза". Застосування до аналізу подій політичного життя Римської імперії в ІІІ ст. н.е. результатів дослідження категорії "криза" сучасними істориками та філософами дозволяє стверджувати, що криза ІІІ століття була політичною за її характером. Це була криза політичної системи Принципату. римська імперія сенат армія

В розвитку кризи III століття не було послідовної зміни певних фаз або етапів. Уявлення про те, що криза після свого виникнення пройшла через початкову фазу, досягла у своєму розвитку вищого рівня, а потім пішла на спад, не можна вважати такими, які адекватно відображають дійсний розвиток подій політичного життя римської держави.

Період кризи був часом пошуків правителями імперії шляхів подолання труднощів та напруженої політичної боротьби. Кожен з правлячих в той період римських імператорів по-різному уявляв, за допомогою яких засобів можна добитись зміцнення позицій центральної влади та відновити спокій в державі.

Тих з них, які бачили такі засоби в авторитеті сенату та співробітництві з сенаторами, можна об'єднати в групу "сенатських" імператорів.

"Солдатськими" імператорами слід вважати тих правителів імперії, котрі спирались на армію і вбачали вихід з кризи в заміні системи Принципату воєнною монархією.

Але "солдатські" імператори не являли собою найбільш чисельну з груп, в які можна об'єднати римських правителів даного часу, на їх правління припадає досить невеликий відрізок часу періоду кризи. Тому період кризи III століття в Римській імперії не можна називати "часом солдатських імператорів".

Це був особливий період політичної історії Римської імперії, який лежав між періодом Ранньої Імперії (або Принципату) та періодом Пізньої Імперії (або Домінату). Головним змістом цього періоду було не правління "солдатських" імператорів, а неможливість нормального функціонування політичної системи Принципату та пошуки правителями імперії іншої політичної системи, котра б відповідала новим вимогам часу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Римская империя в III веке нашей эры: Проблемы социально-политической истории. - Харьков: Майдан, 1999. - 223 с. - Рец.: Федосик В.А. Новий погляд на проблему кризи ІІІ ст. у Римській імперії // Patres fundatores universitatis. Отцы основатели университета. - Минск: Издательский центр БГУ, 2003. - С. 273-274.

2. К вопросу об "антисенаторской политике" Септимия Севера // Вісн. Харк. ун-ту. - 1983. - №238. - С. 89-94

3. Советская историография 50-80-х годов о кризисе III века в Римской империи // Вестн. Харьк. ун-та. - 1988. - №316. - С. 85-91.

4. О кризисе III века в Римской империи и его продолжительности (К постановке вопроса) // Вестн. Харьк. ун-та. - 1989. - №343. - С. 62-65.

5. О военных реформах в Римской империи в конце II-III вв. н.э. // Вестн. Харьк. ун-та. - 1992. - №363. - С. 73-82.

6. Социальные и идеологические предпосылки кризиса III века в Римской империи // Социальные структуры и социальная психология античного мира. - М., 1993. - С. 147-150.

7. О масштабах выступлений низов населения Римской империи в период кризиса III века // Вісн. Харк. держ. ун-ту. - 1997. - №396. - С. 8-14.

8. К вопросу о трактовке понятия "кризис" в философии и антиковедении // Античный мир. Византия: К 70-летию профессора В.И. Кадеева (Сб. науч. трудов). - Харьков: АО "Бизнес Информ", 1997. - С. 205-213.

9. Особенности политической ситуации в Римской империи в 275-276 гг. н.э. // Вісн. Харк. ун-ту. - 1998. - №413. - С. 69-76.

10. О "классификации" правителей Римской империи периода кризиса III века // Вісн. Харк. ун-ту. - 2000. - № 485. - С. 32-39.

11. О хронологических рамках и особенностях развития кризиса III века в Римской империи // Из истории античного общества. Межвуз. сб. научн. трудов. Вып. 7. - Нижний Новгород, 2001. - С. 113-119.

12. Рим и Пальмира в III веке н.э. // Вісн. Харк. ун-ту. - 2001. - №526. - Історія. - Вип. 33. - С. 21-30.

13. Внешнеполитический фактор в истории кризиса III века в Римской империи // Вісник Харк. ун-ту. - 2002. - №566. - Вип. 34. - С. 28-34.

14. Криза ІІІ століття і періодизація історії Римської імперії // Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія" / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: "ОВС", 2002. - Вип. 10. - С. 101-106.

15. Проблема кризиса III века в Римской империи в немецком антиковедении 60-х - 90-х гг. ХХ века // Иресиона. Античный мир и его наследие [Вып. 2]. - Белгород: Издательство Белгородского государственного университета, 2002. - С. 151-163.

16. Протиріччя в збройних силах Римської імперії наприкінці ІІ - ІІІ стст. н.е. // Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія" / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: "ОВС", 2002. - Вип. 9. - С. 12-17.

17. О результатах преодоления кризиса III в. в Римской империи // Древность и средневековье Европы: Межвуз. сб. научн. тр. / Под ред. И.Л. Маяк и А.З. Нюркаевой; Перм. ун-т. - Пермь, 2002. - С. 48-52.

18. Проблема провинциального сепаратизма в Римской империи периода кризиса III века в свете данных нумизматических источников // Криницазнавство и специальные гисторичные дисциплины. Вып. 1. - Минск, БДУ, 2002. - С. 153-159.

19. До питання про "рушійні сили" кризи ІІІ століття в Римській імперії // Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія" / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: "ОВС", 2003. - Вип. 13. - С. 11-14.

20. Образ римского императора Галлиена в его жизнеописании и в историографии // Харківський історіографічний збірник. Вип. 6. Біографістика в контексті сучасних історичних та історіографічних досліджень. - Харків: НМЦ "СД", 2003. - С. 72-76.

21. Был ли период кризиса III века в Римской империи "веком солдатских императоров"? // Вісн. Харк. ун-ту. - 2003. - №594. - Історія. - Вип. 35. - С. 52-58.

АНОТАЦІЯ

Сергєєв І.П. Соціально-політичний розвиток Римської імперії в ІІІ столітті н.е. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - всесвітня історія - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразина, Харків, 2003.

В ІІІ ст. н.е. сенат і армія були важливими політичними інститутами Римської імперії. Протягом ІІІ ст. н.е. їх роль у політичному житті імперії мінялась в залежності від ставлення до них правлячих імператорів. Сенат не зазнав великих змін у своєму складі та принципах діяльності, а в армії були здійснені значні перетворення. В ІІІ ст. н.е. було багато спроб узурпації імператорської влади. Але вони не є ознакою існування в цей час провінційного сепаратизму, зв'язаного з поширенням великого землеволодіння в імперії. У період кризи ІІІ століття відбулось кілька народних рухів, але вони не дуже впливали на соціально-політичний розвиток імперії. Криза ІІІ століття за своїм характером була політичною. Продовжувалась вона з 235 по 284 р. н.е. У її розвитку не було будь-яких фаз. Протягом цього часу правителі імперії шукали шляху виведення держави з кризового стану. Деяких з них можна вважати "солдатськими" імператорами, але період кризи не був "часом солдатських імператорів". Результатом подолання кризи була заміна системи Принципату системою Домінату.

Ключові слова: Римська імперія, III ст. н.е., криза, імператор, сенат, армія, сепаратизм.

АННОТАЦИЯ

Сергеев И.П. Социально-политическое развитие Римской империи в III веке н.э. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02. - всемирная история - Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2003.

Диссертация посвящена изучению особенностей и характерных черт социально-политического развития Римской империи в III в. н.э. Главное внимание в ней уделено анализу тех аспектов проблемы, которые недостаточно изучены в антиковедении или неоднозначно решаются современными историками (роль сената и армии в политической жизни римского государства, провинциальный сепаратизм в период кризиса III века, выступления низов населения империи, ряд теоретических аспектов проблемы кризиса III века).

Римский сенат к началу ІІІ в. н.э. оставался важным элементом системы политических органов римского государства. Но постепенно его роль уменьшалась и это отражалось на прочности позиций императора в империи, поскольку признание его сенатом было основой легитимности власти правителя государства.

Римская армия была главной опорой императоров. Однако процессы провинциализации и "варваризации" римских вооруженных сил, обострение противоречий в армии вело к ослаблению поддержки армией императоров, признанных римским сенатом. В течение ІІІ в. н.э. правители империи провели важные преобразования в армии с целью повышения ее боеспособности, преодоления в ней противоречий, укрепления лояльности армии по отношению к императору.

...