Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVІІ століття

Військовому мистецтву керівництва гетьманського регіменту були притаманні власні погляди на практику підготовки країни і війська до війни, на її планування, на ведення ключових операцій. Метою військової акції старшина бачила не армію противника, а його територію. Вищим досягненням стратегічної майстерності вважала захоплення земель, зайнятих ворогом, щоб без зайвих утрат, зусиль і без кровопролитних боїв примусити противника відступити. Для цього відрізали комунікації, били по тилах. Козаки, щоб досягти успіху, використовували в бою місцевість, зводили земляні укріплення, переборювали далекі походи, виснажливу спеку й лютий мороз, брали в облогу фортеці, ходили в атаки й контратаки. Козацькі розвідники постачали стратегічні розвіддані - про політичний стан сусідніх держав, їхні військово-політичні наміри, про дружбу чи ворожнечу з іншими країнами, про можливі міжнародні коаліції. Необхідні відомості гетьманам, кошовим, полковникам доставляли купці, посли, паломники, власні резиденти. Під час безпосередніх військових дій застосовувалася оперативна розвідка, а також контррозвідка, дії по знешкодженню турецько-татарських розвідників, розповсюджувалася дезінформація.

У походах кінця ХVІІ ст. українська армія набула досвіду раптового форсування рік з маршу і з допомогою переправ, захоплення плацдармів, охорони їх, удаваним відступом заманювати ворога в пастку, провокувати сутички. Козацьке військо вело бої за фортеці, використовуючи масований удар по укріпленнях, штурм, блокаду з води, спорудження насипного валу, риття підкопів, закладку мін, артобстріл, часті вилазки. Важливим елементом бойового мистецтва стало застосування табору - оборонного, наступального й похідного, рухомого й стаціонарного, прямокутного, трикутного й круглого.

Вищеозначене дало підстави дисертанту твердити, що козацьке військо в цілому за рівнем оснащення й озброєння не поступалося провідним арміям Європи, вело бої на належному військово-тактичному й технічному рівні, його воєнне мистецтво віддзеркалило рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги, тактичні й стратегічні постулати сусідніх країн. Роль такого війська в бойових акціях мала бути визначальною і провідною. Проте автор не схильний ідеалізувати й перебільшувати бойові якості козацтва, яке все ж було легким військом, котре вже в кінці ХVІІ ст. перестало відповідати вимогам нових професійних армій, що формувалися. У великій польовій битві козаки не могли довго протистояти ні яничарській піхоті, ні панцирним підрозділам спагі, ні хоругвам польських гусар. Але поступаючись лінійним військам, козаки уміло застосовували винайдений гуситами вагенбург, що дозволяло їм здобувати перемоги, використовуючи прорахунки і самовпевненість противника.

Третій розділ - “Українсько-російські та турецько-татарські стосунки в міждержавному й міжнародному контексті” - складається з чотирьох підрозділів. У першому - “Українське питання в системі європейської політики” - вчинено спробу теоретичного реконструювання міжнародно-правового статусу України. Зазначено, що перші російсько-турецькі війни та активна участь у них українських козацьких формувань тісно вплелися в контекст єдиного світового історичного потоку, стали невід'ємною частиною загальнолюдської метрики. Україна (як територія), безпосередньо чи опосередковано, втрапила у сферу інтересів європейських політиків й була залучена в творення принципово нової геополітичної ситуації, причетна до виникнення нової розстановки міжнародних сил у Східній Європі. Вона ще не стала ні ізгоєм у міжнародній політиці, ні цілком нівельованим додатком до чужих територій.

На українських землях концентрувалися політичні, військові, стратегічні та економічні інтереси не лише ближніх держав - Московії, Речі Посполитої, Порти з Ханатом, Швеції, Австрії та Бранденбургу, але опосередковано через них і віддалених країн Західної Європи - Франції, Англії, Голландії і навіть Іспанії (через Габсбургів). До певної міри впливали на ситуацію в Україні і держави-маргінали - Молдова, Валахія, Трансильванія, Ліфляндія, Курляндія. Від зовнішньополітичних моделей українських політичних суб'єктів щодо сусідніх монархів-протекторів ще залежала структура регіональної рівноваги Східної Європи. Кого вони підтримували, той перетворювався в домінанта, а кого ні, з ким воювали - той послаблювався.

Наголошується, що багатовекторність зовнішньополітичних устремлінь українського козацтва та його зверхників, протистояння гетьманатів спонукала і спровокувала багатовекторність у ставленні до українського питання, впровадженого у практику міжнародних відносин. Українська проблема детермінувалася перманентною зовнішньою військовою ескалацією та прагненнями місцевої еліти до міжнародно-правової легітимації власних державницьких замірів. Безпосередньо України чи українських земель стосувалися такі міжнародні й міждержавні угоди, як: Конотопські пакти 1672 р. (Україна - Росія), Бучацька угода 1672 р. (Порта - Польща), Журавненський мир 1676 р. (Річ Посполита - Туреччина), Бахчисарайський мир 1681 р. (Росія - Порта - Ханат), Коломацькі статті 1687 р. (Москва - Гетьманщина), Карловицькі угоди 1699 р. (“Священна ліга” - Порта), Константинопольський мир 1700 р. (Росія - Порта). Об'єктом переділів та перерозподілів ставали Лівобережжя, Правобережжя, Східне і Західне Поділля, Запорожжя, Пониззя. Робиться узагальнення, що подальші політичні, господарські, соціальні та культурні перетворення, які відбувалися згодом у країнах регіону, спричинялися подіями означеного часу і найперше - боротьбою за володіння українськими землями.

Становище України в складі Росії до кінця ХVІІ ст. було дуже схоже на васалітет Криму в складі Туреччини. Обидва соціуми мілітаризовані, залежні від військової служби на користь сюзерена, прикордонні в складі імперій, мали більш давні історичні традиції і державницькі корені за своїх протекторів, котрі постійно конфронтували, діяли в одному міжнародно-правовому полі. Старшинська еліта з оточення І.Самойловича підтримувала позицію царського уряду у війнах з турками і татарами, бо для неї це була справедлива боротьба проти інтервентів. Гетьманська дипломатія брала участь у мирних переговорах, з нею консультувалися московські зверхники щодо важливих політичних, дипломатичних і військових питань регіону. В політичній думці козацьких інтелектуалів ще нуртували ідеї не лише автономії, федерації і навіть конфедерації через прийняття геополітичних протекцій сусідніх монархій, але й самодостатності та незалежної державності.

У цілому ж для Росії остання чверть ХVІІ ст. стала порогом, переступивши який, вона швидко пішла до гегемонії у Східній Європі, завдяки потузі приєднаних українських земель. Власне саме в цей час остаточно сформувалися основні напрямки зовнішньої політики Москви на півдні та південному сході Європи, які полягали в інкорпорації українських земель, поділі Османської імперії та завоюванні виходу у Чорне і Середземне моря, в ліквідації гегемонії Речі Посполитої, її поступовому ослабленні та загарбанні.

Загалом же щодо рівня значення для української історії, дисертант розподіляє країни-учасниці міжнародних відносин на три групи: а) держави, котрі безпосередньо боролися за українські землі, воювали за них, ділили та пригнічували їх. Це - Московське царство, польсько-литовське королівство Річ Посполита та султанська Османська Порта: названі трикутником смерті; б) держави, які підтримували перших, впливали на них, зіштовхували чи провокували їх, розмінювали власні інтереси “українською картою” - Кримський Ханат, Бранденбург, Швеція, Австрія; в) держави, які віддалено стояли від України, але опосередковано діяли і на першу і на другу групу країн дипломатичними засобами - Франція (власне на Польщу і Туреччину), Англія (на Туреччину), Голландія та Іспанія (залежно від обставин).

Здобувач вважає, що підсумком боротьби за українські землі в останній чверті ХVІІ ст. стало зазначене далі. Завдячуючи об'єднанню з найбільш могутньою частиною України, на перші ролі в Східній Європі остаточно виходить Росія Романових, яка разом з українським козацтвом зламала наступальну міць Туреччини і Криму на південному сході Європи завдяки перемогам у першій і другій російсько-турецьких війнах. Наслідком перемог на Балканах та Дунаї при підтримці союзників, приєднання османських володінь у цьому регіоні надзвичайно зміцніла Австрія Габсбургів, котра стає провідною державою в Середньо-Східній Європі. Третьою країною, яка посилилася в Північно-Східній Європі, через послаблення Речі Посполитої у боротьбі за Україну з Портою, стала Бранденбургія - Пруссія Гогенцоллернів. У той же час через втрату українських земель і через виснажливу боротьбу за них почався швидкий занепад політичної, військової та економічної гегемонії Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства. А після поразок в Україні початку ХVІІІ ст. - і Швеції. У цілому ж, автор переконаний, що в площині останньої чверті ХVІІ ст. знаходиться корінь причин до міжнародних відносин в Середньо-Східній Європі наступних століть.

У другому підрозділі досліджується Оттоманська Порта, її внутрішнє становище і посилення зовнішньої агресії. Зазначається, що Україна протягом другої половини ХVІІ ст. залишалася ареною загарбницьких війн з боку Османської імперії і грабіжницьких нашесть її васала Кримського ханства, незважаючи на їхнє періодичне політичне загравання з військовою елітою козацтва. Водночас з'явилися відверті ознаки ослаблення імперії - у війнах з європейськими державами армія і флот султана стали зазнавати прикрих поразок. Радянські орієнталісти А. Новичев та М. Смирнов вважали, що занепад могутності Порти припадає на початок ХVІІ ст., хоча вона продовжувала залишатися сильною державою. На думку А. Кримського, А. Новичева, М. Смирнова, В. Смирнова, А. Міллера, Л. Кінросса, Г. Іналджика, М. Майєра, С. Орєшкової та інших дослідників, причини занепаду полягали в розкладенні військово-феодальної тимарної системи; розвиткові товарно-грошових відносин в Європі, при тому, що турецьке сільське господарство лишалося натуральним, а ремесло переважно цеховим; зміщенні торговельних шляхів після Великих географічних відкриттів; збідненні державної казни, а відтак ослабленні центральної влади; в тому, що величезні армія, флот і султанський двір поглинали бюджет; частих війнах, котрі відволікали маси народу від продуктивної праці; боротьбі підкорених народів з османським ярмом; об'єднанні країн Середньо-Східної Європи в боротьбі з турецькою загрозою. Сучасні тюркологи дещо переосмислили становище Порти і зазначають, що її розвиток у “тюльпановий” період не був таким занепадом, як було прийнято вважати в часи Й. Хаммера, що й у ХVІІ ст. основи феодалізму - ленної системи - не існувало у цій абсолютній монархії типу східної деспотії. Помісна ж система (зеамети і тимари) - засвідчила про систему комплектації війська.

Загальний стан імперії позначився і на її армії, котра теж була вражена розкладом. Османське військо за принципом комплектації і мобілізації поділялося на дві частини: ополчення - спагі, яке відбувало службу за надані тимари та зеамети, і державних слуг (“раби султана” - капукулу оджаклари), що перебували на повному державному утриманні. Регулярне військо (капукулу) складалося з піхоти - яничар, кінноти - сіляхдари, артилерії - топчу, фортечних гарнізонів та допоміжних служб - зброярів, перевізників гармат, обозних слуг, бомбардирів, водовозів, інженерно-будівельних підрозділів. Корпус яничар втратив бойові традиції, хоча кількість його втричі збільшилася, перетворившись на знаряддя придворних інтриг. І все ж османські збройні сили мали величезні території для поповнення і мобілізації. Тому Порта ще виставляла численну армію, яка усю другу половину ХVІІ ст., і особливо останню чверть, сконцентровується не в Азії чи Африці, а в Європі і в основному на Балканах, Подунав'ї та в Україні - на Поділлі і Правобережжі, претендуючи на підбиття Києва і Лівобережжя. Тобто Україна виступає самостійним об'єктом зовнішньополітичних замірів Османів, де їх головними ворогами і суперниками стали Річ Посполита і Московське царство, яке доти ніколи не воювало з Портою, а відтак розпочало довгу низку війн, що тривали з перервами від 1676 р. і до 1918 р.

Причиною означеного стало не лише вигідне стратегічне положення України і торгові шляхи, але й стратегічні наміри щодо Османів з боку європейських зверхників. Затягнення турків у боротьбу за умови, коли Польща і Московія видихнуться у взаємній борні, а козацтво - головна сила, що півтори століття заважала Туреччині господарювати в Чорному морі - шукало допомоги Порти (П. Дорошенко, І. Сірко, І.Брюховецький, Д. Многогрішний, Ю. Хмельницький), хто ж міг устояти перед такою спокусою. Тим більше, що шведи, союзники Франції (стратегічного партнера Османів), готові були ділити польські й московські території. Дуже часто на догоду власним амбітним інтересам і султанський уряд розмінювався українськими землями: за 25 років Стамбул п'ять разів ділився Україною з Росією та Польщею.

Провідними формами турецької експансії проти українських земель стали: велика війна, загарбання українських територій; мала маневрова війна - набіги, руйнування і спалення міст і сіл, пограбування і продаж у рабство; будівництво фортець - баз розгортання агресії; заборона торгівлі або обкладення її митами, відкупами тощо; дипломатична агресія шляхом поділу українських земель з сусідами без участі українців; втручання у внутрішні справи, підтримка одного з ворогуючих гетьманів, висунення власних претендентів на гетьманську булаву.

Османська імперія здійснювала військово-політичний наступ на Україну трьома стратегічними напрямками: 1) через Волощину й Молдову (база за Дунаєм - м. Ісакчі) - на Правобережжя, Волинь, Галичину; 2) з Криму, Перекопу й Кизикермена - в Центральну Україну; 3) через Приазов'я, гирло Дону і Азов - на Лівобережжя та Слобожанщину. Метою першого напрямку було підкорення Правобережжя, Волині та Галичини й ослаблення Речі Посполитої. На другому напрямку метою був підрив і ліквідація української державності, знесення козацтва як основної протидіючої османській агресії сили. Третій стратегічний напрямок мав забезпечити підкорення Лівобережжя та Січі й ослаблення Московського царства, відсунення його кордонів далеко на північ, що, на думку тодішнього Дивану, обмежить Москві можливість осягнути вихід до Пропонтиди.

Підсумовуючи сказане, дисертант стверджує, що Порта в останній чверті ХVІІ ст. шукала виходу із застою і занепаду у посиленні агресивності, особливо проти українських земель, котрі стали об'єктом зіткнення міждержавних інтересів. Разом з тим автор усвідомлює, що українсько-турецькі стосунки того і наступного періодів позначалися не лише конфліктністю та конфронтаційністю, але й співробітництвом, що засвідчує діяльність П. Дорошенка, І. Брюховецького, Д. Многогрішного. Проте ментальність ціннісних установок та ідеологічних канонів елітної частини турецького суспільства все-таки залишалася реваншистською, загарбницькою. До того ж Порта ще була досить сильною державою, її армія володіла в достатній мірі військовим мистецтвом, що й продемонстрували бойові операції на території України, котра стала їх ареною.

Кримський ханат та його грабіжницькі навали на українські землі стали об'єктом аналізу у третьому підрозділі. Всебічно розглядаючи становище ханства, його збройні сили, внутрішню та зовнішню політику означеного часу здобувач наголошує, що головну ставку у війнах проти сусідів султан завжди робив на Кримський ханат, котрий з інтегральної частини держави перетворився в знаряддя османської експансії проти українських земель. Ханство брало постійну участь в усіх війнах, які вела Туреччина на Україні, посилюючи агресію і власними щорічними наїздами. До того ж, маючи неповоротку і складну систему мобілізації, Порта була обмежена у ефективних можливостях оборони Ханату, а її експансіоністська політика знесилювала Крим економічно, політично, соціально і демографічно. Окрім того, вторгнення в Україну вчиняли не лише кримські татари, але й сусідні з ними кочові ногайські орди. Турки контролювали їх з фортець - від сходу з Азова, до заходу - з Акермана. Щодо України Ханат завжди проводив агресивну грабіжницьку політику навіть у ті нетривалі роки союзницьких відносин часів Хмельниччини. А в останній чверті ХVІІ ст. цей напрямок набув домінуючого відтінку в кримсько-татарському ставленні до українських земель.

На підставі опрацьованих джерел здобувач стверджує, що татарська експансія на українські землі в останній чверті ХVІІ ст. мала такі форми: а) участь у військових діях на боці турецької армії; б) грабіжницькі навали та окремі наїзди на мирне населення; в) розвідувальна (з метою захоплення язиків) та сторожова (попередження козацьких контрпоходів) служба на українському прикордонні. За період, котрий досліджується, не було жодного року, коли б татари не напали на українські землі чи то взимку, чи то влітку, охоплюючи всі території - Правобережжя, Слобожанщину, Волинь, Лівобережжя, Галичину. Саме грабіжницькими намірами пояснюють татарські вторгнення українські історики Д. Яворницький, О. Апанович, А. Слюсарський та російські - В. Смирнов, М. Смирнов, А. Новосельський, Г. Санін. На грабіжницький характер татарських навал вказували й сучасники - Б. Віженер, Е. д'Асколі, Е. Челебі П. Алеппський та ін.

Ідеологічним виправданням для ханів слугувала легенда про споконвічну залежність Русі від татар і її підпорядкування владі Батиєвої Золотої Орди, спадкоємцями якої оголошували себе кримські Гіреї, котрі хоч і були провідниками турецької політики в Східній Європі, намагалися здійснити тут і власні геополітичні інтереси. Хани, як представники династії Чінгізідів, - більш древньої і уславленої, ніж Османи, - висували претензії на вищий політичний статус Криму, а то й самостійне існування. Політична історія ханства складалася з двох начал: місцевого татарського, яке прагнуло до повної самобутності й самодостатності, і зовнішнього - турецько-османського, яке прагнуло з найменшими втратами зберегти владу над Кримом. Історико-правова та геополітична доктрина Гіреїв про мусульманську домінанту в Східній Європі від часів монгольської супремації Русі Чінгізідами давала підстави для ескалації загарбань, хоча після Давлет-Гірея І та Гази-Гірея ІІ кримські ідеологи вже в жодних документах не зачіпають проблеми відновлення Золотої Орди, а в кінці ХVІІ ст. не ставлять і мети завоювання України.

Проаналізувавши склад, комплектацію, забезпечення та військове мистецтво татарської армії, дисертант констатує, що у жодній битві кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст. проти серйозного противника кримська кіннота самостійно не відіграла поважної ролі. Вона виявилася неспроможною протистояти козацькій кавалерії, рейтарам, панцирним гусарам, московській помісній кінноті, не кажучи вже про кирасирів. Розвідка, наскоки, під час яких татари уникали сутичок з гідним супротивником, рейди по тилах і проти мирного населення - ось завдання, які вони виконували.

У четвертому підрозділі здобувач, розглянувши форми опору українського народу турецько-татарській експансії, зазначає, що в цілому види антиосманської боротьби й участі в ній українського народу можна класифікувати таким чином: а) велика війна (відсіч Чигиринських походів та участь у Кримських, Азовських, Дніпровських походах); б) мала маневрова (партизанська) війна: відсіч ворожих вторгнень, контрпоходи, дії польових ватаг, погоні за чамбулами і відбиття ясиру, сухопутні та морські походи запорозьких козаків, ведення попереджувальної розвідки та розвідки боєм; в) ведення дозорної, сторожової та прикордонної служби; г) створення системи оборони від турецько-татарських навал; д) спорудження укріплень та утримання в боєздатності оборонних ліній; е) побудова, утримання і забезпечення фортець та фортифікаційних укріплень; є) загальна мобілізація населення для участі у великій війні; ж) переселення жителів із захоплених турками і татарами земель; з) дипломатична боротьба - участь у посольствах, консультаціях, розміні полоненими.

Проведений джерелознавчий аналіз кожної із названих форм дав підстави зробити висновок, що військово-політичним заміром Порти й Ханату український народ чинив щодалі міцніший і організованіший опір, насамперед збройними силами, разом з російським військом, розквартированим гарнізонами по Лівобережжю та Слобожанщині, регулярною армією Бєлгородського розряду. Спільна відсіч зовнішнім ворогам і оборона українського населення було, можливо, те єдине позитивне, що дав Україні союз з Росією. Саме на приєднаній до Росії території краще захищалися від вторгнень турків і татар і саме на ній найбільше протидіяли агресії останніх. А основною формою участі українського народу в загальноєвропейській антиосманській боротьбі стало задіяння власних збройних сил. Спільна з Москвою відсіч Ханату й Порті передбачалася Глухівськими статтями Дем'яна Многогрішного (ст. 29), Конотопськими статтями Івана Самойловича (ст. 2) та Коломацькими статтями Івана Мазепи (ст. 16), а конкретна участь козацтва в боротьбі з турецько-татарськими вторгненнями репрезентована важливими військово-політичними акціями.

Четвертий розділ - “Участь козацьких військ у російсько-турецькій війні 1676 - 1681 років” - складається з чотирьох підрозділів. У першому, як передумова і причина російсько-турецької війни, досліджується перебіг походів на Правобережну Україну полків гетьмана І. Самойловича та князя Г. Ромодановського у 1674-1676 роках. Означено, що після укладення у 1667 р. прелімінарної Андрусівської угоди, гетьман П.Дорошенко знаходить альтернативу Москві, переорієнтовуючись на Туреччину, і підписує військово-політичний союз з Османською імперією. У свою чергу, перехід П.Дорошенка під васальну залежність султана давав можливість туркам відкрито оголосити Польщі власні претензії на Україну. 1672 р. Османи розпочали війну проти Речі Посполитої за правобережні українські землі. 16 жовтня 1672 р. у м. Бучачі уряд короля М.Вишневецького підписав із Портою ганебний для себе мир. До Туреччини відійшло Поділля, котре спочатку приєднано до Очаківського еялету, а згодом перетворено в окремий Кам'янецький еялет. П. Дорошенку дісталися Брацлавське воєводство та південна частина Київського в статусі вілаєта Порти. Присутність турецької армії на Поділлі стала каталізатором колабораціоністських настроїв серед козаків та місцевого населення.

Лівобережна старшина, скориставшись обставинами, вирішила повернути Правобережжя під булаву власного гетьмана й об'єднати Україну. Згідно з Бучацькою угодою втрачали вагу статті Андрусівського договору щодо належності Правобережжя Речі Посполитій. Московські дипломати сприйняли ситуацію як міжнародно-правовий колапс і поспішили скористатися нею. Саме тому від 1674 р. гетьман І. Самойлович і командуючий російськими військами бєлгородський воєвода князь і боярин Г. Ромодановський розпочали боротьбу проти П. Дорошенка, прагнучи загарбати його володіння та розірвати союз із султаном. На думку автора, військові акції 1674-1676 рр. мали кілька особливостей. По-перше, ішла боротьба за приєднання до Москви Правобережної України; по-друге, велися військові дії проти турецько-татарських наїздів, і, по-третє, тривала особиста боротьба І. Самойловича з П. Дорошенком за гетьманську владу над правим берегом. Була ще одна, можливо найсуттєвіша обставина: у цій війні українці воювали проти українців, “барабаші” проти “задніпрянців”, боротьба із загарбниками поєднувалася із вагомими елементами громадянської війни, що стало трагедією українського народу.

Дисертант детально розглядає та аналізує факти бойових дій січня - вересня 1674 р., січня - липня 1675 р. та липня - вересня 1676 р., які називає “епілогом Руїни”, розкриває роль і значення військових акцій підрозділів Д. Райчі, Василя та Івана Сербинів, І.Лисенка, І. Новицького, І. Сірка, В. Дуніна-Борковського, загонів Петра, Андрія та Григорія Дорошенків. Вивчені події дали підстави зробити висновок, що від 1674 р. в боротьбу з турецько-татарською агресією активно залучаються збройні сили Лівобережної України й поступово перехоплюють ініціативу у запорозьких козаків, роль яких до цього часу була домінантною. Саме у 1674 р. відбулися найбільші бої за досліджуваний період як з П.Дорошенком, так і з турецькими й татарськими частинами, котрі основний натиск спрямували на Поділля та Правобережжя. Українсько-московське військо здійснило два великі походи до Чигирина, супроводжувані підтримкою численних авангардних з'єднань. Означені бої зрештою вирішили долю гетьманату П. Дорошенка та його союзу з Туреччиною, покласти край якому й було однією з цілей походів І.Самойловича та Г.Ромадановського.

У 1675 р. йшла дипломатична боротьба сторін-учасниць конфлікту та велася охорона Лівобережжя і Слобожанщини від вторгнень чамбулів, котрі головний удар нападів перенесли на Поділля, Галичину і Волинь. Результатом стало рішення П.Дорошенка скоритися на ласку царя Олексія. Наступного, 1676 р., коли турецько-татарська армія зосередилася проти Речі Посполитої, князю Г. Ромодановському й гетьману І. Самойловичу, демонструючи військову перевагу, вдалося добитися остаточної капітуляції П.Дорошенка, а відтак розірвати його союз з Портою. Дисертант зазначає, що дипломатичними іграми та непередбачуваними військово-політичними діями і маневрами гетьман П. Дорошенко шукав не зобов'язань перед сусідніми монархами, а вибору більш привабливої і вигідної програми союзу чи спільного державного існування. На жаль (і для нього, і для України), ніхто з них не запропонував вигідніших умов, аніж царський уряд. Тому гетьман не виїхав до Туреччини чи Польщі (хоча й міг це зробити), а, склавши клейноди до ніг Г. Ромодановського, поїхав на мешкання і службу у Москву.

Журавненська османсько-польська угода розв'язала руки турецькому урядові для війни проти Росії та Лівобережної України. Цар, тримаючи війська у містах Правобережної України, демонстрував невизнання умов Журавненського миру, позаяк вважав землі, які здав йому П. Дорошенко, своїми. Це і стало причиною першої російсько-турецької війни за Україну, яку Стамбулом оголошено Москві восени 1676 р., але через наближення зими початок відкладено до наступного літа.

Бойові дії козацького війська під час відсічі першого Чигиринського походу стали предметом вивчення у другому підрозділі. Зазначено, що ще з осені 1676 р. московський уряд та гетьманське правління почали готувати відсіч турецькому війську. На конкретних фактах показано забезпечення, зміцнення та укріплення Чигиринської фортеці, дипломатичні акції, збір розвідданих, листування з Москвою, вироблення плану тактичних дій. Уточнено або встановлено вперше дати та перебіг бойових дій, кількісний склад військ, хід найважливіших операцій, роль у них козацьких підрозділів. За джерелами встановлено, що кількісно армія І. Самойловича визначається однозначно - 20 тис. козаків. Крім них до неї належали сотня запорозьких козаків і з'єднання донської піхоти, мобілізовані в обоз посполиті та міщани. У цілому ж вся діюча російсько-українська армія складалася з 70 тис. чоловік. Головнокомандувач турецького війська Ібрагім-паша Шайтан протягом серпневого 1677 р. походу під Чигирин мав до 90 тис. війська і від 28 до 60 гармат.

Аналізуються ключові події війни: облога Чигирина турецько-татарською армією, яка розпочалася в ніч з 3 на 4 серпня 1677 р. і закінчилася в ніч з 28 на 29 серпня того ж року; оборонні бої чигиринського гарнізону; рух армій І. Самойловича та Г. Ромадановського на допомогу обложеній фортеці з 1 до 25 серпня; тактичні дії російських, козацьких та турецько-татарських підрозділів на бужинській дніпровій переправі від 24 до 28 серпня; розкривається роль у боях з'єднань, якими командували І. Новицький, Г. Косагов, Г. Коровченко, Я. Корицький, П. Гордон, Я. Павловський, І. Дуров. Автор переконує, що розгром турків у боях 27-28 серпня на бужинській переправі вирішив хід кампанії 1677 р., яку турецька армія практично програла. Це була вирішальна битва, після котрої вранці 29 серпня Ібрагім-паша почав відступ, боячись утратити армію. Кількісна пропорція російських та українських військових підрозділів, що брали участь у боях, була рівною. Проте бої засвідчили визначальну роль козацької кінноти, яка разом з московськими військами захопила плацдарм на правому березі Дніпра, чим забезпечила переправу всьому війську. На Дніпрі дії російського та українського війська мали активний, цілеспрямований, наступальний характер на позиції противника, що добре укріпився. Російсько-українське військо не лише форсувало ріку, а й повністю розгромило й відкинуло ворога від берегових укріплень. Велику вагу мала тилова підтримка армії В. Ґоліцина, що готова була будь-якої миті ударити по ворогові через Чигирин-Діброву - Воронівку.

Підбиваючи підсумки подій 1677 р., здобувач твердить, що в листопаді закінчився перший етап війни відбиттям великого наступу турецького війська на фортецю Чигирин, у якому українське і російське військо здобуло перемогу завдяки цілеспрямованим спільним зусиллям по підготовці необхідних матеріальних засобів й людських сил для тривалої облоги і відбиття нападу, розгрому ворога на бужинських полях. Оперативність і чіткість дій привели не лише до відступу Ібрагім-паші, а й зупинили підхід підкріплення на чолі з султаном.

Переконливі факти доводять, що український народ безпосередньо взяв найактивнішу участь у кампанії 1677 р. виставивши збройні сили, ополчення і надавши матеріальну допомогу, що стало вирішальним у її переможнім завершенні. За вказівкою І. Самойловича, в українських містах козаки, міщани, ремісники й селяни заготовляли селітру, порох, харчі, виготовляли зброю, ядра, гранати, купували худобу й вози, будували укріплення для фортець, переправи, мости, човни та баржі, несли обозну службу, на своїх возах і власною тягловою силою перевозили амуніцію. Духовенство, організовуючи молебні й хресні ходи, підтримувало ідеологічно боротьбу з інтервентами. Генеральна старшина брала участь в опрацюванні загального стратегічного плану бойових дій. Під час облоги перший удар прийняв на себе козацький гарнізон чигиринського підзамчого. У боях на Дніпрі загони І. Самойловича перебували в десанті, разом з російськими солдатами билися на березі 27 і 28 серпня. Після відступу турків переслідували їх, а потім несли варту й розвідувальну службу.

Другий Чигиринський похід та його розгром дисертант аналізує в третьому підрозділі. Це був другий етап війни, котрий охоплює час з листопада 1677 р. до кінця серпня 1678 р., під час якого здійснено відсіч широкомасштабного походу турецьких сил до Чигирина з метою його захоплення, з подальшим форсуванням Дніпра і окупацією Лівобережної України. Детально розглядаються події весни 1678 р. - вироблення спільного російсько-українського оперативного плану, зміцнення Чигиринської фортеці, призначення її комендантом І. Ржевського, оголошення І. Самойловичем загальної мобілізації на Лівобережжі. Здобувач характеризує стратегію і тактику козацьких підрозділів під час: походу І. Самойловича та Г. Ромадановського до Дніпра (12 червня - 3 липня); форсування Сули (3-6 липня); переправи через Дніпро (6-12 липня); боїв на правому березі під Бужиним (13-28 липня); руху наступальним табором до Чигирина (29 липня - 4 серпня) і штурму Кувиченських висот та Стрільникової гори (3 серпня); оборонних боїв під Чигирином та виведення гарнізону фортеці (4-12 серпня); руху оборонним табором до Дніпра (12-13 серпня) і позиційної війни на правому березі (14-20 серпня). На підставі нових джерел вивчено також дії турецько-татарського війська великого візира Кара Мустафи-паші на похідному марші, під час штурму Чигирина, на дніпровських кручах (13 червня - 20 серпня), а також героїчну оборону фортеці українсько-російським гарнізоном від 8 липня до 20 серпня 1678 р. Показано, що 20 серпня бої припинилися, Кара Мустафа дав наказ знищити укріплення Чигирина і 23 серпня відступив на Поділля. Князь і гетьман 27 серпня переправилися на лівий берег і 5 вересня почали розпускати війська та ополчення.

Автор уточнює відомі факти, по-новому подає хід подій, розкриває роль у боях козацьких підрозділів, встановлює кількісний склад армій. Зокрема, ще до прибуття турецько-татарських сил на лівому березі Дніпра на Бужинському напрямі стояло 108 тис. армій Г. Ромодановського та І. Самойловича. Під Криловим, на тясминських бродах, скупчився дванадцятитисячний корпус генерала Г. Косагова. У чигиринській фортеці, де ще тривало укріплення, перебували воєвода І. Ржевський, полковник чигиринський Г. Коровченко, генерал П. Гордон і наказний гетьман, генеральний суддя П.Животовський із полками, що разом мали 12 тис. Це були полки нового строю, стрільці й охотницькі полки, а також окремі сотні Охтирського й Сумського слобідських полків. З початком облоги до гарнізону постійно надходило підкріплення й до середини серпня у Чигирині перебувало близько 30 тис. вояків. У фортеці містилися: 91 гармата, 2 тис. пудів пороху, 3600 ядер, 500 бомб, 1200 ручних гранат.

За даними російського командування, Кара Мустафа мав 30 тис. спагі, 3 тис. яничар, 15 тис. волохів і молдован, 10 тис. албанців і сербів, 50 тис. татар. Артилерія складала 117 різноманітних гармат. Як свідчить П. Гордон, у турецько-татарському війську налічувалося 120 тис. вояків і 175 гармат, а в обозі - 8 тис. возів, 5 тис. верблюдів, 8 тис. погоничів, 10 тис. возів із харчами. В інших джерелах називається цифра - від 90 до 140 тис. турецько-татарського війська. Означені дані дали підстави вважати, що у Кара Мустафи було близько 130 тис. разом з ханською кіннотою, а гармат - 115-120 одиниць.

Підбиваючи підсумки досліджених подій здобувач вважає, що відходом війська Кара Мустафи завершився другий, вирішальний етап російсько-турецької війни 1676-1681 рр. Проте, хоча ворога й не пустили на Лівобережжя й до Києва, але розгромити його, завдати остаточної поразки, а отже, вирішити хід війни, Г. Ромодановському й І. Самойловичу не вдалося. Стан війни з Османською імперією зберігався. До того ж Кара Мустафа не вважав себе переможеним. У кампанії 1678 р. негативну роль відіграли не лише об'єктивні, але й суб'єктивні причини. Г. Ромодановський та І. Самойлович, маючи певний досвід військових дій у 1677 р., наступного року виявили слабкість командування і бездарне керівництво операціями. Хоча загалом спільний стратегічний план і виконувався, керівники допускали помилки, які спонукали подальшу ескалацію військових дій.

У четвертому підрозділі “Провал загарбницьких планів Османської імперії в Україні. Бахчисарайський мир” вивчено останній етап війни. Детально показано роль козацьких підрозділів в обороні Лівобережної України у вересні - жовтні 1678 р. та у січні - лютому 1679 р., дії полків І. Новицького, П. Кожуховського, І. Лисенка під Каневом та Переяславом проти турецько-татарських грабіжників, похід на Правобережжя С.Самойловича у лютому - березні 1679 р. з метою “великого згону” тамтешнього населення. Проаналізовано стратегічну обстановку та вивчено тактичні дії російсько-українських з'єднань у квітні - серпні 1679 р., розкрито дипломатичну боротьбу навколо укладення Бахчисарайського миру (3 січня 1681 р.), зазначено його умови. Констатовано, що турецько-татарським урядовцям не вдалося у 1678-1680 рр. досягти реваншу: походи на Київ восени 1678 р. та весною - літом 1679 р. зупинено, а локальні напади на Лівобережжя у 1679-1680 рр. відбито.

Підсумувавши результати третього етапу російсько-турецького конфлікту, дисертант відзначає, що у війні 1676-1681 рр., котра була збройною спробою Османської імперії заволодіти Україною, виявилися мужність і стійкість простих людей - міщан, посполитих і козаків, які зупинили просування ворога. Внесок нашого народу і його війська у перемогу був значним: козацька армія брала участь у всіх без винятку малих і великих битвах з ворогом; за безпосередньої участі козаків інтервентів зупинено й розбито в боях на бужинській переправі, на чигиринських висотах, біля обложеної фортеці; українці забезпечували московську і козацьку армії продуктами, спорядженням, боєприпасами, брали участь як у наступах, так і в обороні від татарських чамбулів, виконували інженерну службу та вели дипломатичні акції.

Шляхом залучення нових джерел здобувач класифікував форми турецько-татарської агресії на всіх етапах війни, а також визначив форми антиосманської боротьби, котрі виробив і застосував український народ. Насамперед, на першому й другому етапі війни, водночас із незначними військовими сутичками, переважали широкомасштабні військові дії з обох сторін, в котрі залучено крупні з'єднання збройних сил. Третій етап розділяється на два підперіоди. Початок першого характеризується дрібними сутичками та нападами, грабунками, полоненням населення, зосередженням на кордонах військових контингентів, побудовою фортець, укріплень, засланням у тил вивідувачів, диверсантів, сіячів паніки, паліїв. Цим діям протиставлено відповідні заходи: контрпоходи, укріплення Січі, підготовка фортець, переправ, зосередження війська, його розташування, спільне вироблення оперативного плану, дипломатичні акції, переселення жителів на Лівобережжя. Силами козацтва зупинено спроби заволодіння окремими територіями Гетьманщини, спільними зусиллями з росіянами підготовлено оборону Києва, чим зірвано реваншистські заміри Османів. На другому, дипломатичному підперіоді, українське керівництво взяло участь у безпосередньому виробленні й підписанні мирної Бахчисарайської угоди.

На підставі означеного автор пропонує хронологічні межі першої російсько-турецької війни визначити 1676-1681 рр. і розділити її на три етапи: а) вересень 1676 - листопад 1677 рр. - підготовка і здійснення першого Чигиринського походу; б) листопад 1677 - серпень 1678 рр. - підготовка і здійснення другого Чигиринського походу; в) вересень 1678 - січень 1681 рр. - зрив загарбницьких реваншистських планів Порти і вироблення та підписання Бахчисарайської угоди. Дисертант вважає науково необґрунтованим обмежувати війну лише 1677-1678 рр., як це роблять окремі вчені. Адже війну Порта оголосила восени 1676 р., а мир підписано 3 січня 1681 р., а протягом цього періоду військовий стан зберігався. Походи на Чигирин були найбільш значною, проте лише складовою частиною військового конфлікту.

Дослідження ходу війни дало підстави з'ясувати сутність терміна “Чигиринські походи”, тобто чиї вони були - українсько-російські чи турецько-татарські. Джерела і проведений аналіз засвідчили, що походи на Чигирин здійснювалися турецько-татарською армією з метою утвердити владу на Правобережжі, захопити Київ і Лівобережжя. Це - агресивні, загарбницькі навали турецько-татарського війська, і розглядати їх як російсько-українські, що пропонують окремі дослідники та історичні довідники, безпідставно й неправомірно.

П'ятий розділ - “Українське козацтво у військових діях другої російсько-турецької війни 1686-1700 років” - складається з чотирьох підрозділів. Перший підрозділ має назву: ”Вступ Москви до “Священної ліги”. Особливості стратегії і тактики козацьких формувань та російської армії в Кримських походах”. Зазначається, що війни 70-х років з Портою довели: для боротьби з Османами конче потрібно об'єднати зусилля держав Центральної та Східної Європи. Тому московські дипломати укладають у травні 1686 р. “Вічний мир” з Річчю Посполитою, а в лютому 1687 р. Росія вступає до “Священної ліги” - антиосманського союзу Польщі, Австрії та Венеції. Розпочалася друга російсько-турецька війна, першим етапом якої стали Кримські походи військ князя В. Ґоліцина й українських гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи на Кримське ханство у 1687 і 1689 рр. Для Росії це була перша спроба активної наступальної боротьби на Туреччину й Крим з метою відвоювання у них Північного Причорномор'я, здобуття виходу до Азовського й Чорного морів.

Дисертант аналізує хід першого походу (2 червня - 23 липня 1687 р.), склад 150-тисячної російсько-української армії В. Ґоліцина та І. Самойловича, бойові дії корпусу Г. Косагова і Г. Самойловича під Кизикерменом, усунення від влади І. Самойловича. Зрештою стверджується, що перший Кримський похід, закінчився цілковитою невдачею. Плани російського командування не здійснилися, але активний виступ з'єднаного війська проти Кримського ханства і нижньодніпровських турецьких фортець відволік значні сили кримської та білгородської орд від допомоги турецькій армії, що діяла на Балканах. Завдяки цьому австрійська й венеційська армії здобули низку перемогу у Греції, Словенії, Сербії, на морі, розбивши султанські полки під Мохачем. Союзники високо цінували дії російсько-українського війська, особливо під Кизикерменом. Ян ІІІ висловив особисту подяку Г. Косагову за те, що походом до Дніпра затримав хана в Криму. Тобто, незважаючи на те, що перший Кримський похід не досяг мети, він насамперед сприяв загальному послабленню Османської імперії та Кримського ханства. Це був перший досвід далекого спільного походу у південні степи, війни з татарами на їхній території. Він показав, що для перемоги необхідні ретельна підготовка, надійне тилове забезпечення, постійний зв'язок із продовольчими базами, а також слід враховувати оптимальний час здійснення походу - ранньої весни, коли вдосталь води і трави.

Протягом 1688 р. козацькі загони відбивали навали татарських чамбулів, здійснювали контрпоходи на Кизикермен та Очаків, разом з ратними людьми спорудили на Самарі Новобогородицьку фортецю. Наступного, 1689 р., 150-тисячне військо В.Ґоліцина та І.Мазепи здійснило другий похід на Крим (20 квітня - 24 червня). Здобувач розкриває роль козацьких полків у наступальних боях з татарською кіннотою 15-17 травня в Кара-Єлга, Чорній Долині та під Кизикерменом, в оборонних боях під час відступу від Криму з 21 до 29 травня.

Автор констатує, що зняття облоги Перекопа знаменувало провал далекосяжних колоніальних планів Москви й у другому Кримському поході, хоча В. Ґоліцин і намагався подати його російському боярству як перемогу. Зазнавши колосальних втрат і витрат, Росія практично не отримала нічого. Другим походом на Крим закінчився перший етап російсько-турецької війни 1686-1700 рр., котрий характеризувався значними військовими акціями, в яких взяли участь збройні сили України. Походи викрили недостатню обізнаність командування, слабкі місця російської армії, її застарілі стратегію і тактику, комплектацію й забезпечення. Водночас вони довели величезне значення об'єднання російського й українського військ, що набули досвіду спільного походу за відірваності від тилових баз і в екстремальних умовах клімату й місцевості.

У другому підрозділі йдеться про створення населенням Лівобережжя системи оборони від татарських вторгнень і контрпоходи лівобережного та правобережного козацтва в 1690-1694 рр. Зазначено, що після походів В. Ґоліцина на Крим стан війни Росії з Туреччиною тривав. Залишаючись учасником “Священної ліги”, Московська держава разом з старшинським керівництвом Гетьманщини готувала третій похід на Крим. Тому українське козацьке військо спільно з російською армією взяло активну участь у війнах ліги проти Порти і в 90-х рр. Складовою частиною подій стала боротьба за Північне Причорномор'я в цілому і за гирло Дніпра та Бугу зокрема. Час від 1690 до 1695 рр. можна назвати періодом козацьких походів у Північне Причорномор'я, як лівобережних і слобідських, так і правобережних та запорозьких. Козацькі загони охороняли кордони, давали відсіч ворожим навалам, здійснювали контрпоходи на супротивника. Тим самим послаблювали його й готували грунт для більш широкого наступу на Крим і Порту в 1695-1699 рр.

Вивчення документів архіву І. Новицького дало дисертанту підстави глибше дослідити хід самооборони від ворожих вторгнень і дійти висновку про те, що у 80-90 рр. в Гетьманщині розроблено цілісну систему захисту від турецько-татарських навал. Вона створювалася протягом 80-х рр., а в 90-х уже діяла. Разом з гетьманами важливу роль у цій справі відіграв І. Новицький, що засвідчують численні листи, які надходили до нього від сотенної і міської старшини, а також те, що 26 червня 1696 р. його призначено начальником прикордонних фортець і містечок. Створена система об'єднала службу попередження, яка складалася з козацьких пікетів і дозорів розосереджених у прикордонних містечках, селах і фортецях; розвідку; службу сповіщення; контрпоходи; оборонні лінії і перешкоди із фортець, укріплень, ретраншементів, засідок.

Здобувач аналізує хід контрпоходів козацьких військ у хронологічній послідовності. У березні - липні 1690 року полки С. Палія та І. Новицького атакували Кизикермен. У жовтні трьохтисячний загін лівобережних козаків разом із правобережними здійснили контрпохід на Білгородщину і Буджак, розгромивши велику орду, чим убезпечили кордони від її вторгнень. У жовтні - грудні козаки відбивали численні татарські вторгнення і напади на Кереберду, Царичанку, Китайгородку й чинили походи за Дніпро. У березні 1692 р. виступили загони С. Палія і лівобережних козаків під Очаків. У вересні 1693 р. І. Мазепа наказав переяславському полковникові І. Мировичу з київським та охочекомонним Я. Павловського полками вирушити разом з С. Палієм на Бендери (Тігіну). С. Палій з І. Мировичем і Я. Павловським, пройшовши південні степи і розминувшись з 40-тисячною ордою солтана Оніти, напав на околиці Тігіни, завдавши туркам суттєвих втрат. Оніта, відмовившись від вторгнення в Гетьманщину, пішов назустріч паліївцям, які поверталися від Дністра. Сутичка сталася в долині, за п'ять миль від ріки Кодими. 26-27 вересня семитисячний козацький загін витримав протягом дня кілька боїв з переважаючими силами противника.

Наприкінці лютого 1694 р. козаків С.Палія з лубенським полком Л.Свічки і вибраними козаками охотницьких полків, очолених І.Новицьким, направлено під Кизикермен. Розгромивши на Бугогарді загін татар, 2 березня вони підійшли до фортеці й розпочали облогу, завдавши руйнувань укріпленням верхнього міста. У серпні 1694 р. київський полковник К. Мокієвський, компанійці Г.Пашковського й М.Кузьменковського з'єдналися в Лисянці з загоном С. Палія і здійснили похід під Очаків. У вересні полки С. Палія і 20-тисячне лівобережне військо наказного гетьмана чернігівського полковника Я. Лизогуба здійснили похід на буджацьку орду, здобувши укріплену турецьку паланку Ганкушлі. У цей же час полк І. Новицького діяв на Правобережжі.

Відтак наголошується, що від 1690 р. і до початку 1695 р. тривав і завершився другий етап російсько-турецької війни 1686-1700 рр. Його можна схарактеризувати як козацькі походи на турецькі містечка і фортеці в Північному Причорномор'ї та в Молдові. Збройні сили України виснажували й послаблювали противника, чим готували сприятливі умови для більш широкого й масштабного наступу проти агресора в наступному, третьому періоді, як в південних степах, так і на дунайському фронті, країнами “Священної ліги”.

У третьому підрозділі досліджено участь українського війська в походах на Азов, Кизикермен і Таванськ у 1695-1696 рр. та його роль у захопленні турецьких фортець. Указано, що протягом 1695-1698 рр. царським урядом та гетьманським правлінням учинено значні, великомасштабні військові акції проти Туреччини та Криму на двох напрямках: на Азов і на Очаків. Вони спрямовувалися на роз'єднання турецько-татарських сил і завоювання виходу до Азовського й Чорного морів. Виявлені нові та вивчені опубліковані джерела і їх зіставлення дали можливість автору висловити припущення, що кожен з цих напрямків - очаківський та азовський - були самостійними в загальному плані військових дій і на кожному з них учинено певну кількість воєнно-політичних акцій - два Азовських і три Дніпровських походи.

Про роль козацьких полків у першому Азовському поході знайти свідчень не вдалося, окрім поодиноких згадок про участь в першій облозі Азова кількох полків лівобережного регіменту наказного гетьмана І. Обідовського. Більш успішними стали дії українсько-російської армії на нижньодніпровському напрямку. В. Дядиченко Дніпровським вважав лише один похід 1695 р., хоча й називав його першим. На думку дисертанта їх було три - в 1695, 1697 і 1698 рр. Мета всіх трьох полягала у взятті Очакова і завоюванні виходу в Чорне море. Але за кінцевим результатом досягнута мета в кожному конкретному поході стала такою: у першому - штурм і захоплення нижньодніпровських фортець, у другому - оборона й зміцнення Кизикермена і Таванська, у третьому - розвідка тактичного становища в пониззі Дніпра і ремонт та зміцнення укріплень.