Національні громади Львова XVI–XVIII cт. (соціально-правові взаємини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ ІВАНА КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

НАЦІОНАЛЬНІ ГРОМАДИ ЛЬВОВА XVI-XVIII ст. (СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ВЗАЄМИНИ)

Капраль Мирон Миколайович

УДК 94:364.46:340(091)(477.83-25)“15/17”

07.00.01. - Історія України

Львів, 2004

Дисертацією є монографія

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університеті імені Івана Франка

Науковий консультант: доктор історичних наук, проф. Дашкевич Ярослав Романович,

заступник директора Інституту української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Яковенко Наталя Миколаївна,

завідувач кафедри історії Національного університету

“Києво-Могилянська академія”

доктор історичних наук, професор

Швидько Ганна Кирилівна, професор кафедри

історії та політичної теорії Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ)

доктор історичних наук, професор

Войтович Леонтій Вікторович,

заступник голови Миколаївської районної ради народних депутатів

Провідна установа: Інститут історії України НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться “ 10 ” лютого 2004 р. об 15.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01. по захисту докторських дисертацій в Інституті українознавства імені І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий 31 грудня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

національний громада львів

Актуальність теми визначається потребою системно дослідити взаємини національних громад в ранньомодерному Львові - як одному з найбільших міських центрів України. Національна проблематика стала дуже популярною серед сучасних українських учених. Однак у цих дослідженнях міжнаціональні відносини здебільшого досліджуються у теоретичному ракурсі. У багатьох розвідках опущено період XVI-XVIII ст., водночас часто постулюється відсутність в українців національного самоусвідомлення в цю епоху або, принаймні, - його обмежений характер. Окрім природного питання про рівень національної свідомості українців та інших громад у визначеному місті Львові в конкретний історичний час XVI-XVIII ст., виникло припущення про вплив на цю свідомість інтенсивних контактів різноманітного етнічного та конфесійного середовища, яке склалося у Львові та західному регіоні України загалом.

Автори багатьох підручників і синтетичних курсів з історії України часто “забували” про роль міст та міського населення. У дослідженнях з історії України новочасного періоду, написаних істориками-народниками, найбільше йшлося про козацтво та Хмельниччину; в представників державницької школи, натомість, найпопулярнішими були сюжети про шляхту та духівництво, а в радянських істориків чи не в кожній праці згадувалося, доречно і недоречно, селянство: “селянські повстання”, “селянсько-козацьке військо” тощо. Якщо ж деякі історики (В. Антонович, М. Грушевський та ін.) і зупинялися над міськими проблемами, то українське місто, здебільшого, бачилося в чорних барвах історичної ретроспективи. Відповіді багатьох дослідників, чому так “песимістично” складалися національні взаємини в містах України (передовсім, у контексті зовнішніх чинників, що випливали з факту української бездержавності), не виглядали до кінця переконливими та вичерпними.

Об'єктом дослідження є національні громади українців, поляків, вірменів та євреїв Львова XVI-XVIII ст., а предметом - їхні національні стосунки в правовому, соціальному та демографічному вимірах.

Хронологічні рамки. Нижньою хронологічною межею праці окреслено період кінця XV - початку XVI ст., коли національне життя у місті ввійшло в активну стадію, а латентні конфлікти між громадами виявилися у формі правових суперечок. За верхню хронологічну межу взято кінець XVIII ст. - період повної зміни правових умов існування національних громад після входження Львова та Галичини до складу Австрійської монархії.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об'єктивності. У дослідженні залучено історико-генетичний, порівняльно-історичний, проблемно-тематичний, історико-правовий, картографічний, демографічний, соціотопографічний методи.

Метою і завданням дослідження є простежити на основі залучення широкої репрезентативної джерельної бази та осмислення історіографічного доробку попередників процес взаємин національних громад Львова XVI-XVIII ст. в соціально-правовому ракурсі, докладно проаналізувавши вплив на них таких факторів та чинників:

1. Надання привілеїв королів та володарів міста впродовж XIV-XVIII ст., що стали формально-правовою підвалиною для існування та функціонування всіх національних громад Львова.

2. Реальне впровадження в життя королівських надань; з'ясувати причини, чому вони залишалися на папері, а королівські мандати та розпорядження не виконувалися.

3. Правові стосунки та взаємини різних національних громад в хронологічний послідовності з наголосом на періоди конфліктних загострень та мирного безконфліктного співіснування.

4. Етнічний склад та кількість населення Львова у XV-XVIII ст., що змінювалися під впливом різноманітних факторів політичного та економічного життя.

5. Міграція до міста та райони проживання національних громад; політика міської влади з регулювання потоків прибульців до міста та заселення міської території.

6. Форми асиміляції (суспільне просування, змішані шлюби, релігійні конверсії), її вплив на існування та взаємини етнічних груп та національних громад Львова XVІ-XVIII ст.

Наукова новизна дослідження полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні проблем соціально-правових взаємин національних громад Львова XVІ-XVIII ст. У дисертації обумовлюється доцільність вживання терміну “національна громада” у кореляції до терміну “етнічна група”, важливість врахування правового чинника у троїстому визначенні “етно-конфесійно-правова громада”.

У роботі вперше в історіографії проаналізовано широкий комплекс королівських надань - привілеїв, визначено їхню видову специфіку та їхній вплив на інституювання національних громад Львова. Правове становище аналізується не тільки у статичному, а й динамічному аспекті: як конкретно історично виконувалися привілеї для різних національних громад.

Практичне значення отриманих результатів полягає в узагальненні наших знань про національні громади Львова XVI-XVIII ст., у виявленні спільності й специфіки національних взаємин у Львові та інших містах Центрально-Східної Європи. Висновки та фактичний матеріал дисертації можна використати при написанні синтетичних курсів з урбаністичної історії України, розвитку національних процесів на українських землях, при написанні монографій та підручників з історії Львова ранньомодерного часу.

Дисертація розроблялася в рамках планової дослідницької теми Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України “Джерелознавство історії західноукраїнського регіону: археографічна публікація та інформаційні системи”.

Результати дослідження апробовано на засіданнях Історичної комісії НТШ (Львів, 1993, 1996), українсько-польських конференціях “Львів: місто, суспільство, культура (Львів, 1994; Краків, 1996; Львів, 1998; Львів, 2002), конференції “Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні” (Львів, 1996), міжнародній конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права “Самоврядування в Києві: історія та сучасність” (Київ, 1999), міжнародній конференції “Інтеграційні та сегрегаційні процеси в Галицькій Русі XIV-XVI ст.” (Констанц, 2002), конференції “Соціотопографія в історичних та урбаністичних дослідженнях” (Львів, 2002), на науковому семінарі в Інституті українознавства імені І. Крип'якевича (червень 2003 р.).

Cтруктура дисертації складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (430 позицій), 2 карт, 6 ілюстрацій та двох додатків (загальний обсяг роботи 413 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, об'єкт і предмет дослідження, вказано на наукову новизну та практичне значення дослідження.

У першому розділі “Огляд джерел та літератури” визначено коло джерел, що стали підвалиною джерельної бази дослідження, а також аналізується стан наукової розробки теми.

Джерельною базою дисертації стали як рукописні, так і друковані матеріали. За видовою ознакою всі залучені джерела можна поділити на три великі групи: масові матеріали достатистичного характеру (фінансові книги, реєстри платників податків, люстрації тощо); документи публічно-правового змісту (привілеї, мандати, декрети, універсали та ін.), а також законодавчі акти (сеймові конституції); наративні джерела: хроніки, історичні описи, листування.

Масові джерела. Після реформи 1519 р. у Львові в другій чверті XVI ст. склався корпус фінансових книг, що утворили певну джерельну цілісність. Фінансові книги XVI-XVIII ст. - це сукупність джерел масового типу: шосових, чиншових, чопових реєстрів, регулярних записів про прийняття міського права, реєстри тижневих видатків та прибутків. Наявний у них достатистичний масовий матеріал дозволяє аналізувати складні економічні, соціально-політичні, демографічні, соціотопографічні, ономастичні та інші питання.

У роботі розглядаються демографічний та соціотопографічний джерельні пласти фінансових книг. З цього огляду їхня джерелознавча цінність не однакова. Особливе значення для вивчення демографічних та соціотопографічних проблем давнього Львова мають шосові та ґрунтові (чиншові) книги зі щорічними реєстрами населення за вулицями й оселями в середмісті та на передмістях. Інші книги (загальні чиншові, чопові та окремі книги тижневих прибутків і видатків) при аналізі соціальної структури та розміщення населення відіграють допоміжну роль, оскільки подають лише фрагментарну інформацію, яка не має статистичного характеру (виняток становлять реєстри прийняття міського права, що вносилися до загальної чиншової книги систематично).

Актові джерела до історії національних громад XVI-XVIII ст. відклалися передусім серед матеріалів кількох фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові: пергаментних документів, магістрату м. Львова, Львівського ґродського суду, Львівського Ставропігійського інституту. Ці документальні збірки історики почали використовувати з часу виходу друком у 1844 р. “Хроніки міста Львова” Д. Зубрицького, а масова публікація актових документів почалася в другій половині XIX ст. Привілеї та інші документи, якими керувалися всі міщани та національні громади, проте в повному обсязі - тільки стосовно католицької (польської) громади, частково друкувалися у серійному багатотомному виданні “Akta Grodzkie i Ziemskie”, а також у збірнику “Привілеї міста Львова XІV-XVIII cт.”. Публікування актів інших національних громад (українців, вірмен, євреїв) також розпочалося ще в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. (виняток становить лише невеликий стародрук кінця XVI ст. з кількома королівськими декретами у справах єврейської торгівлі “Privilegia et decreta civitatis Leopoliensis cum Iudaeis. - [Leopoli, після 1591]”). Було видано також збірники документів правового змісту з історії національних громад українців, вірмен, євреїв. Однак, за винятком збірника документів львівських вірмен, що вийшов зусиллями австрійського вченого Ф. Бішоффа, всі інші видання подавали правові документи національних громад XVI-XVIII ст. безсистемно. Нещодавно з'явився том привілеїв національних громад, підготовлений до друку автором книги, що суттєво доповнив відомий досі давній джерельний матеріал правового характеру.

Наративні джерела суттєвим чином доповнюють матеріал масових і правових джерел, хоча їхні відомості характеризуються суб'єктивністю, іноді навіть тенденційністю. Описи національних громад, їхніх стосунків, а також суперечок і конфліктів зустрічаємо у записах Мартина Ґрюневеґа, працях перших хроністів львівської історії Йоганна Альнпека (Яна Алємбека), Юзефа Бартоломея Зіморовича, Яна Томаша Юзефовича. Окремі моменти в історії національних взаємин з'ясовують нечисленні зразки епістолярної спадщини (кореспонденція С. Кушевича з часу облоги Львова 1648 р., листування Ставропігійського братства з князем Костянтином Острозьким, київським митрополитом Михайлом (Рагозою), канцлером Яном Замойським та ін.).

Історіографія. Історія Львова у контексті аналізу національних взаємин в історіографії системно ще не досліджувалася. Розглядаючи доробок істориків Львова двох останніх сторіч, можемо ствердити, що спеціальних розвідок з національної проблематики написано обмаль. Однак у загальних працях знаходимо чимало інформації, хоч і фрагментарного характеру, про відносини національних громад, їхнє правове становище, конфесійну політику, а також кількість, склад, розміщення населення у різні періоди тощо. Звичайно, у поле зору науковців потрапляли лише окремі моменти з історії національних взаємин. Для українських дослідників історія Львова - це насамперед історія українського Львова з окремими, більш чи менш значними вкрапленнями життя інших національних громад. Натомість науковці-поляки, вірмени, євреї - цікавилися майже виключно минувшиною своїх громад.

Уже від часу появи в першій половині XIX ст. наукових праць з історії Львова у них виразно прослідковується національна проблематика. Д. Зубрицький у 1844 р. видав за фактографічним наповненням досі не перевершену в історіографії “Хроніку міста Львова”. Згодом багато фахівців зверталися до цієї праці як джерела, доповнюючи поданий тут фактаж своїх робіт. Звинувачення на адресу Д. Зубрицького у тенденційності лунали саме з огляду на його висвітлення національних взаємин. Польським критикам не імпонувало применшення цивілізаційної ролі Польської держави, змалювання темними фарбами пригнобленого стану української (русинської) громади у Львові, що вони приписували упередженості Д. Зубрицького, його москвофільській концепції.

У другій половині XIX ст. продовжили студії з історії Ставропігійського братства та української громади А. Петрушевич та І. Шараневич - також прихильники москвофільської політичної орієнтації. А. Петрушевич у шеститомній праці свого життя - “Сводная Галицко-русская летопись” (Львів, 1874-1897) - “розчинив” факти з минулого львівських українців XVII-XVIII ст. у своєрідній симбіозній мегаісторії регіону Галичини та Російської держави. На відміну від свого колеги, І. Шараневич працював над конкретними темами, інституціями і постатями історії Львова та львівських українців. Виходець з Галичини, вихованець Київської духовної академії, А. Криловський на початку XX ст. підсумував у своїй монографії “Львовское старопигиальное братство. Опыт церковно-исторического исследования” (К., 1904) матеріали розвідок попередників з історії Ставропігійського братства та українців Львова. Проте, зображуючи власне конфліктні стосунки української громади та польського магістрату, А. Криловський узагальнював дещо категорично та упереджено.

Москвофільська концепція історії Львівського братства й української громади марґінально культивувалася й у Галичині напередодні Першої світової війни та в 20-30-х рр. XX ст. стараннями групи науковців: А. Копистянського, В. Ваврика та ін. Тенденції до успадкування елементів “москвофільських” поглядів помітні в окремих публікаціях сучасних російських учених.

Після приїзду до Львова в 1894 р. М. Грушевського й очолення ним Наукового товариства імені Шевченка та кафедри у Львівському університеті виникла українська концепція національних взаємин у Львові. Реальним результатом цілеспрямованої педагогічної та наукової діяльності М. Грушевського стали роботи з історії української громади Львова його учнів - І. Крип'якевича та Ф. Срібного. Свою першу монографію “Львівська Русь в першій половині

XVI ст.” І. Крип'якевич написав під час навчання у Львівському університеті на семінарі М. Грушевського. Взявши як джерельну підставу невикористані досі раєцькі акти, І. Крип'якевич дав нове бачення життя української громади та її відносин з іншими національними громадами у першій половині XVI ст.

Український погляд на історію міста з наголосом на завдані кривди та на змагання громади за національну й культурно-релігійну ідентичність у міжвоєнний період подали в небагатьох статтях та розвідках І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Голубець, М. Андрусяк, М. Возняк. Я. Ісаєвич у 60-х - на початку 70-х рр. XX ст. активно досліджував феномен братського руху в Україні та Білорусії, зосереджуючись докладніше на історії Львівського Ставропігійського братства. Автор монографії “Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.” (К., 1966) розвинув концепцію, згідно з якою соціально-економічні умови кінця XVI ст. спричинили до заснування братства у Львові, а пізніше і розгортання братського руху по всій Україні та Білорусії. Окрім соціально-економічного чинника, вчений акцентував і на інших факторах поширення цього руху: національному, релігійному, культурному. При цьому він вказував на оригінальність, самобутність історичного явища організації братств.

На жаль, після книги Я. Ісаєвича не видано жодної фундаментальної історичної розвідки про українську громаду та Львівське братство. Українські дослідники у своїх студіях зосереджувалися здебільшого на культурологічному, філософському обґрунтуванні братського руху.

Польська історіографія Львова другої половини XIX ст. - 30-х рр. XX ст., незважаючи на розбудовану школу та відомі імена істориків, які працювали у місті (К. Ліске, Л. Фінкель, Ф. Буяк та ін.), не надто інтенсивно вивчала історію Львова в міжнаціональні взаємини XVI-XVIII ст. Чи не найповніше соціальний портрет львівського міщанства та його еліти у XVI-XVII ст. проаналізував наприкінці ХІХ ст. видавець газети та водночас історик-аматор В. Лозинський. Львівське міщанство він ототожнював з польським населенням, яке завдячувало своєю енергією припливу інших груп: українців (Русі), німців, італійців, греків, шотландців, а також “східної буйної вірменської крові”.

Праця В. Лозинського здобула прихильні відгуки в польському історичному середовищі. Окремі її положення не переглядалися до 20-х рр. ХХ ст., коли з'явилися статті Л. Харевичової та Я. Птасьника. Л. Харевичова, підготувавши розвідку про економічні обмеження некатолицьких спільнот у XV-XVI ст., самою назвою заперечила твердження В. Лозинського про доступ усіх мешканців Львова до торгових привілеїв. Авторка прослідкувала економічні права та обмеження національних громад українців, вірмен і євреїв, використовуючи, в основному, опублікований джерельний матеріал та залучаючи історіографічний корпус праць, які вийшли після роботи В. Лозинського і відображали відмінні від нього погляди на національні взаємини.

Відомий дослідник міст Польщі, професор Львівського університету Птасьник багато працював у міському архіві та бібліотеці Оссолінських, тож його синтетична праця про міста мала львівський акцент (окремий її розділ присвячений національним конфліктам у Львові в XVI-XVIII ст.). Аналізом, зокрема, охоплено правове становище української та вірменської національних громад (спільнота львівських євреїв випала з поля зору історика, оскільки перебувала під окремою юрисдикцією і не приймала міського права).

У польській післявоєнній історіографії існувала негласна заборона на дослідження історії Львова. Сучасні польські історики через цю піввікову перерву у вивченні Львова XVI-XVIII ст., звичайно дотримуються визначених їхніми попередниками положень.

Література про львівських вірмен кількісно багата. Її історіографічний нарис до кінця ХІХ ст. написав Я. Дашкевич (“Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIX веков (историографический очерк)”. - Ереван, 1962). Наукові критичні дослідження в цій ділянці започаткував ще у першій половині XIX ст. вірменин з походження Ф. Захаріясевич, але його праця на загал торкалася церковної проблематики. У 50-60-х рр. його зачин продовжив історик-самоук С. Баронч. Монографії цього автора, скрупульозного у зборі джерел, стали підґрунтям для майбутніх досліджень вірменської громади Львова.

У ХІХ ст. над окремими питаннями (правові аспекти, церковна, економічна історія тощо) історії львівської вірменської громади працювали Д. Зубрицький, Ф. Бішофф, Й. Колер, В. Площанський, І. Шараневич, І. Лінниченко, В. Лозинський та ін. У найцікавішому для нас ракурсі, поєднуючи розгляд правового становища та національних взаємин, минуле львівських вірмен дослідив Т. Ґромницький. У ХХ ст. вірменська тема далі була доволі популярною серед істориків різних історіографічних шкіл та напрямів. На початку століття видавав правові джерела та ґрунтовно вивчав право львівських вірмен О. Бальцер.

Великий спектр праць про різні аспекти історії львівської вірменської громади у другій половині XX ст. опублікував відомий український вірменіст Я. Дашкевич. Історіографічний, джерелознавчий, соціотопографічний, релігієзнавчий та інші пласти інформації про громаду львівських вірмен знаходимо також у його роботах про вірменські колонії в Україні.

Єврейська історична тематика ранньомодерного періоду у Львові систематично вивчається від 60-х рр. XIX ст. Перша праця джерельного характеру акумулювала біографічні відомості про рабинів та членів єврейської громади, написи на надгробних пам'ятниках, повчання (“відповіді”) єврейських учених тощо і була видана на ідиші місцевим аматором історії Ґ. Сухиставом. Справжнім літописцем минулого львівської єврейської громади з початку ХХ ст. став М. Балабан. Перша його монографія про львівських євреїв XVI-XVII ст. (“Їydzi lwowscy na przeіomie XVI-XVII wieku”. - Lwуw, 1906), базована на широкому аналізі новознайдених джерел у міських архівах та втрачених тепер єврейських книг, містила всебічну характеристику правового, економічного, релігійного, культурного життя обох єврейських громад, у середмісті та на передмісті Львова.

Виходячи також з кверенди у львівських архівах, різні елементи правового устрою та судочинства єврейської автономної громади у Речі Посполитій розглядали М. Шорр, З. Паздро, І. Шіппер. Плідно працював над історією галицького єврейства у другій половині ХХ ст. М. Горн. Нещодавно видана монографія В. Меламеда під синтетичною назвою “Євреї у Львові (ХІІІ - перша половина ХХ століття)”, у розділах якої про ранньомодерний час немає жодної оригінальної інформації - вони фактично позбавлені наукової вартості. Відсутність нових першоджерельних розвідок засвідчує якщо не кризу, то вади й пробіли у вивченні львівської єврейської тематики XVI-XVIII ст.

Отже, Львів, як жодне інше місто України, зберегло великі архівні збірки масового характеру (фінансові, раєцькі, ґродські, земські та інші книги), які все ще недостатньо залучені в науковий обіг. Незважаючи на таку велику джерельну базу масового характеру, Львів досі не має фахової наукової розвідки з історичної демографії. Мало або й узагалі недослідженими залишаються проблеми динаміки зростання чи спаду чисельності населення національних громад, міграції до міста, асиміляції, соціальної та професійної структури національних груп тощо.

У минулій і сучасній історіографії розроблялися питання з історії чотирьох національних громад Львова, натомість аспекти історії інших груп та громад були майже не з'ясованими. Така ситуація сприяла витворенню окремих національних міфів про Львів. Для українців історичний Львів - це, передовсім, “княжий Львів”, “центр національно-культурного відродження другої половини XVI - початку XVII ст.”, для поляків - “передмур'я християнства” (antemurale Christianitatis), “завжди вірний” (semper fidelis) Польщі”, для євреїв - “мати Ізраїлю”. Майбутнє всебічне висвітлення історії Львова повинно спростувати ці та інші міфи у національних історіографіях та закласти підвалини системного аналізу багатьох проблем історії міста.

У другому розділі “Правове становище в світлі королівських привілеїв” аналізується правова база чотирьох національних громад Львова (польської, української, вірменської та єврейської) впродовж XIV-XVIII ст.

Початок правового регулювання всі національні громади вели від повторного надання Львову магдебурзького права, яке здійснив Казимир ІІІ у 1356 р. За цим документом, окрім упривілеювання католицької громади, передбачалося існування судово-адміністративних автономій національних громад, які населяли Львів ще за часів Галицько-Волинського князівства.

З усіх великих українських і польських міст XVI-XVIII ст. тільки Львів став осередком чотирьох національних громад поляків, українців, вірмен та євреїв, які мали правове самоврядування або його елементи. Повноправним господарем міста була польська (католицька) громада - їй належали всі економічні та політичні права, передбачені магдебурзьким правом. Інші національні групи (німці, татари, караїми, греки, італійці та ін.), які також мешкали у місті, але не виступали об'єктом правового регулювання з боку королівської влади, входили в одну з вказаних чотирьох національних груп і послуговувалися їхніми ж правами.

Польські міщани Львова повноцінно та безперешкодно могли користуватися загальноміськими привілеями, що були установчими, регулятивними документами у багатьох ділянках життя міста в XVI-XVIII ст. - передовсім торгівлі, економіці, адміністрації, судочинстві та ін. І все ж, міські привілеї не регулювали абсолютно всі сторони міського організму. Часто прагненню міщан роздобути той чи інший привілей передували конкретні практичні потреби, спричинені можливими судовими суперечками. Чимало проблем також розв'язувалося за допомогою королівських декретів, розпоряджень, судових вироків. З другої половини XVI ст. дедалі більше правового поля від королівських привілеїв відбирали сеймові конституції та статути, хоч їхня дія була обмеженою. Деякі важливі значення для всієї міської громади питання (земельні надання, надання міських прибутків тощо) визначалися тільки привілеями, а звільнення від оплат мит, податків у багатьох рисах набували характеру королівських мандатів. Для інших національних громад, що проживали у Львові (українці, вірмени, євреї), міські привілеї, прерогативи були чинними лише тоді, коли вони узгоджувалися з привілеями, наданими їхній громаді.

Українська громада після захоплення Львова та Галицької Русі Казимиром ІІІ і перетворення міста в форпост німецької колонізації була відсунута на маргінес політичного та економічного життя. Незважаючи на задекларовану можливість створити власні автономні судові та адміністративні структури, українці, ймовірно, через свою нечисленність у середмісті, підпали під юрисдикцію міського магдебурзького права. Ще однією причиною правової “асиміляції” української громади у громаду магдебурзького права стала відсутність розробленого автономного міського права за князівських часів. У XVI ст. спроби встановити автономію за зразком вірмен чи домогтися політичного рівноправ'я з католицьким населенням виявилися невдалими. Реальна автономія для українців існувала тільки у формі релігійних структур Православної, а пізніше, з початку XVIII ст. - Греко-католицької церкви. Тому для репрезентування своїх інтересів українська громада Львова використала форму Ставропігійського церковного братства при Успенській церкві. Проте навіть після прийняття Ставропігійським братством у 1708 р. унії українці Львова до кінця панування Речі Посполитої так і не змогли повністю зрівнятись у політичних правах з домінуючим у місті польським католицьким населенням.

Вірменська громада Львова завдяки своєму економічному впливу в місті та активній участі у східній торгівлі, яка приносила великі прибутки, зуміла створити сильну судово-правову автономію у вигляді вірменського війтівства. Хоча 1469 р. у боротьбі з міським магістратом посада вірменського війта як окрема судова інституція була скасована, однак судова вірменська автономія збереглася у формі змішаних судів, що складалися з міського війта та вірменських старших. Упродовж XVI-XVII ст. вірменська громада боронила власну автономію від спроб міської влади перебрати юрисдикцію над вірменським населенням. Наприкінці XVII ст. вірмени отримали фактичне зрівняння у всіх правах з польським католицьким населенням Львова, що стало наслідком асиміляції вірмен у польському середовищі.

Єврейська громада для свого уконституювання застосувала готові правові взірці взаємин між єврейським та християнським населенням, зафіксовані статутом князя Болеслава Побожного від 1264 р. Реальна економічна вага єврейського населення в місті зростає наприкінці XV - на початку XVI ст., коли до Львова доходить хвиля єврейських переселенців з країн Західної Європи. На відміну від християнських громад українців та вірмен, євреї не зазнавали асиміляційного тиску з боку домінуючої католицької громади ні в культурно-релігійному, ні в правовому плані. Католицька міська рада не претендувала на скасування чи обмеження єврейської автономії, натомість вимагаючи обмеження торгово-економічних прав євреїв порівняно з правами міщан Львова. Королівські декрети XVI ст., видані в судових конфліктах з міською громадою, залишали дуже незначний простір для торговельної та підприємницької діяльності євреїв, що залишало поле у наступних XVII-XVIII ст. для сильної правової конфронтації між єврейською громадою та польською владою міста.

У третьому розділі “Відносини української та польської громад” аналізується комплекс правових конфліктів та форми їх залагодження впродовж XVI-XVIII ст.

У перші десятиліття XVI ст. українська (руська) громада після багатьох десятиліть “летаргійного сну”, що межував із втратою її політичної та культурної ідентичності, “прокинулася” для боротьби за втрачені від середини XIV ст. суспільні, економічні та релігійні права.

Ще наприкінці XV ст. міська влада зауважила активніший економічний рух українців та інших національних громад (євреїв і вірмен) на передмісті міської, а також старостинської (на Підзамчі) та духовної (деканат Св. Йоана) юрисдикцій. Економічне відродження цих підміських теренів, які колись були серцевиною княжого Львова, видалося міській владі небезпечним.

У першій половині XVI ст., коли львівська українська (руська) громада економічно та організаційно зміцнилася, між українським та польським населенням виникло протистояння, передовсім економічне та релігійне. Його основною формою стали правові процеси у королівських судах. Привілей Сигізмунда Августа від 20 травня 1572 р. про зрівняння львівських українців у політичних та економічних правах став своєрідним моментом відліку, що започаткував тривалу правову конфронтацію між українською громадою та міською радою (магістратом), яка репрезентувала польську громаду міста Львова. У центрі цього конфлікту була проблема рівноправності українців та поляків. Після декретів Стефана Баторія 1578 та 1585 рр. судові терези схилилися на бік міської ради, й українська спільнота не змогла здобути рівноправного з польською громадою становища. Наприкінці XVI ст. українці поновили судові позови, щоб добитися доступу до ремісничих цехів, участі в міських органах влади, вільної торгівлі, купівлі нерухомості у будь-якому районі міста тощо. З великими перервами судові процеси тривали до 40-50-х рр. XVIII ст., однак юридичне задоволення домагань для українців виявилося ілюзорним у реальному політичному та економічному вимірі Речі Посполитої.

Важливою проблемою для новочасного Львова були конфесійні обмеження, що їх накладала католицька польська більшість на православне українське населення (заборони проводити урочисті процесії у центрі міста та дзвонити під час латинських богослужінь, надужиття правом патронату з боку магістрату тощо). За своїм значенням вона не поступалася проблемі політичної та економічної рівноправності. Протистояння особливо загострилося - аж до застосування сили - під час переходу на новий григоріанський календар на Різдвяні свята 1583/

1584 рр., а також у переддень прийняття Берестейської унії в 1595-1596 рр.

Переведення суперечностей інтересів у правову площину сприяло пригамуванню відвертих виявів ворожнечі між обома громадами. Упродовж тривалого мирного співіснування у Львові українського та польського народів, пов'язаних роками й століттями культурного й побутового співжиття, конфлікти з елементами насильства вибухали, звичайно, в короткі періоди (введення григоріанського календаря, полеміка навколо укладення унії, Визвольна війна українського народу середини XVII ст.), та залишили глибокі сліди в історичній пам'яті обох громад, відклавши стійкі негативні стереотипи.

Організаційним центром, що координував та фінансував правову боротьбу української громади, було церковне братство при міській церкві Успення Богородиці, яке репрезентувало інтереси міського та передміського українського населення. Саме завдяки фінансовим ресурсам та рішучості братства, вдалося у 1572 р. здобути привілей про рівноправність із польською громадою, вести дуже виснажливі судові процеси в XVII-XVIII ст. Реформування братства у 1586 р. спричинило тривалі суперечки з львівським єпископом Гедеоном (Балабаном), а також необхідність вироблення нової культурно-освітньої програми (передбачала організацію школи та друкарні). З огляду на це, українська громада частково призупинила свою активність у “політично-економічному” змаганні з польською громадою за власні права, зосередившись на внутрішньому реформуванні. Така ситуація була типовою, коли протистояння виникали в рамках української громади Львова (особливо у часи боротьби між Ставропігійським братством та львівськими єпископами - Гедеоном (Балабаном), Йосифом (Шумлянським), Атанасієм (Шептицьким)), судові процеси з міською радою згасали, відступали на другий план.

Формальним приводом до судових суперечок між обома громадами здебільшого були неприхильні чи й насильницькі дії міських урядовців (бурмістрів, цехмістрів та ін.) або винесення міською радою ухвал, які дискримінували українську громаду, після чого вона заносила скарги до королівських (надвірних) судів. Іншою формою захисту своїх корпоративних інтересів стало внесення протестів української громади до книг львівського ґродського суду. Ці протести та скарги у формі письмових витягів слугували аргументами для наступної правової боротьби у королівських судах, вироки (декрети) яких, за існуючою правовою системою, мали завершити правове змагання. Хоча з королівської канцелярії протягом XVI-XVIII ст. виходили привілеї, мандати та декрети, які вирішували конфліктні ситуації на користь українців, однак вони не виконувалися міською владою та місцевою королівською адміністрацією. Довготривала юридична “завислість” проблеми співіснування української та польської громад Львова провокувала протистояння між обома “націями”. Конфліктна ситуація частково пом'якшувалася відсутністю ригористичності й послідовності в дотриманні міською радою економічних заборон для українського населення (вступати у ремісничі цехи, купувати будинки поза Руською вулицею тощо).

Ініціативу в більшості конфліктів з українською громадою виявляла міська рада, яка в своїх діях опиралася також на рішення та впливи, що виходили як з королівського двору (у випадку з уведенням нового церковного календаря у 1583/1584 рр.), так і місцевого латинського духовенства (врахування інтересів чернечих орденів і костелів). Українці займали переважно оборонну позицію, домінування польської спільноти змушувало їх іти на компроміси. На буденному міському рівні назрівали та розв'язувалися, часом успішно, суперечки між українськими та польськими ремісниками в цехах, змагання за рівні права в яких особливо активно проходила в першій половині XVII ст. Упродовж наступного століття через занепад цехів у суперечках представників української та польської громад на перше місце вийшла проблема участі представників української громади в міських органах влади.

Постійна правова, економічна чи, особливо, релігійна конфронтація стимулювала процеси консолідації “Львівської Русі”, залучення ширшого загалу українського населення до “національної” справи, а також сприяла виявам національного самоусвідомлення серед провідної верстви української громади Львова, котра групувалася навколо Успенського Ставропігійського братства. Затяжна правова боротьба загострювала почуття політичної окремішності української громади, поряд з існуючою культурною та конфесійною “інакшістю” до домінуючої польської громади.

У четвертому розділі “Взаємини вірменської та польської громад” аналізуються правові стосунки найбільшої східної громади вірменів щодо польської владно домінуючої спільноти.

У XV ст. у Львові між вірменами, які, напевно, мали свою окрему юрисдикцію ще з княжих часів, та радою міста періодично виникали непорозуміння та суперечки. Вірменська юрисдикція на чолі з війтом видавалася львівським райцям потенційно небезпечним конкурентом для міської магдебургії. Найсильнішими були тертя у взаєминах вірменської громади, розташованої в середмісті, та католицькою громадою, основу якої у XV ст. ще складали німецькі міщани.

У XVІ ст. польський магістрат Львова успадкував конфліктні взаємини з вірменською громадою, котра прагнула вибороти юрисдикційну незалежність від нього. Власне юрисдикційні моменти переважали у відносинах влади міста та вірмен і протягом XVI-XVII ст. Внаслідок довготривалої боротьби вірменська громада зберегла власну судову та адміністративну юрисдикцію, хоч і в обмеженому вигляді, адже так звані “чотири статті”, тобто справи про нерухомість та кримінальні злочини (вбивства, грабунки тощо) перейшли до компетенції міського суду. Протягом двох століть у судовій практиці виникали гучні суперечки, в яких кожна сторона намагалася перетягнути “юрисдикційний канат” на свій бік. Вірмени у деяких справах (купівля будинків, відступлення нерухомості та ін.) займали наступальну позицію у стосунках з міською радою. Але залишався майже незмінним до кінця існування Речі Посполитої укладений розподіл повноважень, що багато разів підтверджувався польськими королями.

Економічний фактор довго не відігравав істотної ролі у взаєминах вірмен з католицьким патриціатом та міщанством. Вірменські купці у XV - першій половині XVІI ст. фактично були монополістами у далекосяжній торгівлі східними товарами. Польські купці без знання мови не могли вирушати у надто далекі торгові подорожі у східні країни, тож отримували свої надприбутки, використовуючи положення торгового права складу й орієнтуючись здебільшого на західний напрямок у львівській торгівлі. Автономність та прибутковість економічного життя вірменської громади були тими вагомими чинниками, які протягом віків забезпечували існування вірменської юрисдикції у Львові.

Наприкінці XVI ст. - на початку XVII ст. економічна конкуренція на східному напрямку торгівлі загострилася, тому вірмени почали активніше займатися ремеслами та промислами, вкладати гроші у міську нерухомість, що спричинило до тертя з міською владою. Польський публіцист Себастян Петриці, який якийсь час перебував у Львові і знав місцеву ситуацію, дещо гіперболізовано писав на початку XVII ст. про “випихання” вірменами з міста польської громади. Після видання двох компромісних декретів у 1600 р., які не задовольняли жодну сторону, упродовж усього XVII ст. вірмени змагали до економічного рівноправ'я, чого й реально домоглися у часи панування Яна ІІІ Собєського.

Обов'язковими учасниками стосунків між обома громадами були королівський двір, коронний канцлер та сам король, тобто центральна влада. Шляхом видання декретів у асесорських та реляційних судах центральна влада втручалася у перебіг конфліктів. Вирішальну роль для здобуття судової перемоги при конфліктах прав та привілеїв польської й вірменської громад відігравала особиста зацікавленість королів та його урядників. Для “задобрення” короля, канцлера та судових урядників обидві сторони часто витрачали величезні суми грошей для подарунків, хоч це і було звично у системі судочинства Речі Посполитої. За панування Сигізмунда ІІІ на прийняття тих чи інших декретів і мандатів остаточно впливали не гроші та подарунки, а релігійна заангажованість монарха. Ян ІІІ Собєський, маючи амбітні плани проти Османської імперії, пов'язані з відновленням незалежного Вірменського королівства, сприяв львівським вірменам у їхніх суперечках з львівськими райцями.

Унія вірменської Церкви з Апостольським престолом у 1630 р., прийнята вірменським єпископом Миколаєм (Торосовичем), стала каталізатором національно-релігійного протистояння. Польська громада на чолі з магістратом за наказом короля Сигізмунда ІІІ активно підтримувала єпископа з незначною кількістю його прихильників проти загалу вірменської громади, що відмовлялася визнати ідею унії. Навіть у часи панування релігійно терпимого Владислава IV політика польського патриціату кардинально не змінилася щодо правового і неправового сприяння вірменським уніатам.

Тверду позицію львівського магістрату щодо вірмен провокувало контрреформаційно налаштоване місцеве римо-католицьке духівництво - як каноніки, так і монахи різних орденів (передовсім, Товариства Ісуса), що прагнуло до якнайшвидшого та повного навернення вірмен у лоно Католицької церкви.

Хоч у середині XVII cт. вірменська громада перейшла на унію, але ще до кінця цього століття львівські вірмени зазнавали утисків з боку польського магістрату. Зникло релігійне, економічне, а також мовне підґрунтя для суперечностей, однак у вірмен все ще зоставалося почуття культурної та юрисдикційної “окремішності”, що відтворювало у наступних поколіннях львівських вірмен елементи національної самосвідомості.

У п'ятому розділі “Відносини єврейської та польської громад” аналізуються взаємини зростаючої чисельно й економічно єврейської спільноти та польського магістрату, що намагався правовими і неправовими способами зменшити єврейську конкуренцію в місті.

Наприкінці XV ст. уперше помітно проявилися суперечності у взаєминах єврейської та міської громад Львова. Напевно, до цього часу кількість євреїв у місті була такою незначною, що вони не могли складати конкуренції християнським (німецьким, польським, українським, вірменським) купцям. Однак поступово число єврейських переселенців з країн Західної Європи зростало. Прибувши до Львова уже з певним підприємницьким досвідом, вони розпочинали конкурувати з львівськими купцями.

Правові й неправові відносини міської влади та двох єврейських кагалів Львова складалися в XVI-XVIII ст. значно драматичніше та гостріше, ніж стосунки з іншими національними громадами міста. Конфліктні взаємини між християнським та єврейським населенням у Львові не були успадковані з попередніх XIV-XV ст. Тільки наприкінці XV ст., під впливом вигнання євреїв з кількох країн Західної Європи, що спричинило істотне зростання кількості євреїв у Львові, міська рада, репрезентуючи інтереси католицької більшості, вдалася до судових акцій з метою послабити передовсім економічну конкуренцію з боку єврейського населення.

З початком XVI ст. магістрат правовими методами зумів поставити обидві єврейські кагали у середмісті та на передмісті в жорсткі рамки торгових і економічних обмежень - завдяки виданню королівських декретів 1521 та 1527 рр. Однак, суворі приписи цих декретів залишалися на папері, насамперед через широкі звільнення від податків після пожежі міста 1527 р. За панування останнього Ягелона - Сигізмунда Августа - за період торговельного та економічного підйому в третій чверті XVI ст. взаємини між християнським та єврейським населенням у Львові були мирними та конструктивними. Міські райці у цей час прагматично укладали на вигідних для себе й для міста умовах угоди про довгострокову оренду багатьох будинків та господарських приміщень переважно саме в єврейській дільниці Львова (“вулиці Жидівській”).

Наприкінці XVI ст. християнські купці Львова все гостріше відчували конкуренцію місцевих єврейських підприємливих колег. Розвиток єврейської торгівлі супроводжувався появою необхідних для її обслуговування майстерень єврейських ремісників. Міська рада вдруге в XVI ст. вийшла на судове поле й виграла процес з львівським єврейським кагалом. За королівським декретом 1591 р. на єврейську торгівлю знову поширювалися всі тяжкі обмеження, санкціоновані у 20-х рр. XVI ст. Проте, це був лише проміжний етап нелегкої та затяжної боротьби, що потребувала багатьох заходів та зусиль обох сторін. У підсумку реальним переможцем правового та судового протистояння стала єврейська громада, котра отримала політичну підтримку місцевої магнатерії та королівського двору. Під їхнім інтенсивним тиском львівське міщанство змушене було поступитися й визнати за місцевими євреями частину ринку східних та західних товарів, що й зафіксували торгові пакти 1592 р.

У першій половині XVII ст. полеміка про торговельну сферу, яка давала у транзитному Львові найбільше прибутків, була дуже активною. Із закінченням дії торгових пактів міська влада, в якій тоді дедалі вагомішою ставала роль бюргерства намагалася, не відновлювати їхню дію й таким чином поставити єврейських купців поза конкуренцією. Однак економічна сила та політичні впливи єврейської громади виявилися на той час уже достатніми, щоб через прямий та відвертий тиск королівського двору добиватися відновлення status quo в їхньому економічному стані. 1636 р. король Владислав IV своїм рішенням ухвалив продовжити дію попередніх торгових пактів міста Львова з євреями без згоди на те міської влади. Останні торгові пакти були підписані під час Хмельниччини у 1654 р. А в останній третині XVII ст., коли євреї фактично зрівнялися в економічних правах з міщанами, вони вже не були зацікавлені в укладанні будь-яких умов, що обмежували би їхні широкі торгові прерогативи.

Напруженість у християнсько-єврейських взаєминах у першій половині XVII ст. стала особливо помітною на тлі католицької Контрреформації у Речі Посполитій. Заснування єзуїтського колегіуму у Львові 1608 р., де навчалося кількасот студентів, сприяло піднесенню антиєврейських настроїв у місті. У постійних сутичках та грабунках, окрім студентів, дієву участь також брали соціальні низи львівського суспільства. Доволі байдуже ставлення до цього міської влади породило різні звинувачення у їхньому потуранні погромникам, які підставово або безпідставно звучали чи не щоразу, коли у місті траплялися серйозні антиєврейські ексцеси. Підґрунтя цих негативних процесів виявилося двояким: з одного боку, безпосередньою причиною погромів було загострення економічної конкуренції, що з початку XVII ст. обіймала все ширше коло християнського населення, з другого боку, постійним приводом для неприязного ставлення до євреїв була релігійна нетерпимість, що посилювалася через культурну закритість єврейського кагалу, взаємну необізнаність щодо релігійних та культурних звичаїв християнських та єврейської громад. Найбільша трагедія сталася у травні-червні 1664 р., коли на Краківському передмісті та в середмісті внаслідок двох послідовних погромів загинуло 129 євреїв.

Через поступове збільшення чисельності єврейського населення Львова у XVII ст. виникли суперечки з міською владою про розширення території проживання, сплати єврейськими орендарями чиншів, податків з нерухомостей тощо. Кілька разів у XVII-XVIII ст. виходили ухвали, в тому числі й королівські розпорядження 1656 та 1710 рр. про заборону євреям оренди помешкань у християн та спільного проживання з ними, що пояснювалося релігійними причинами. Однак ці постанови не виконувалися, оскільки християнські домовласники, бажаючи одержати найбільший зиск, віддавали будинки, пивниці, склади та інші будівлі насамперед кредитоспроможним євреям. Кількість єврейських кам'яниць, крамниць, ремісничих майстерень у середмісті Львова мала тенденцію до виходу поза межі єврейського гетто. У XVIII ст. сусідні ділянки з єврейським кварталом, перш за все вулиця Руська, поволі потрапили під їхній контроль - незважаючи на рішення про виселення євреїв та заборону на оренду помешкань.

Ще більш відчутною була економічна та просторова експансія євреїв на львівських передмістях. З початку XVII ст., під захистом влади львівських старост та власників зростаючих шляхетських й духовних юридик, євреї взяли у свої руки виробництво та продаж алкогольних напоїв, розпочали незаконно виготовляти віск, лой та ін., провадили зважування товарів, що було монополією міста, тощо. На львівських передмістях єврейські купці складували різноманітні товари, якими не могли торгувати, а потім переправляли їх до середмістя, уникаючи права складу міста. Попри численні судові постанови, спрямовані проти єврейської економічної активності на передмістях, міській владі тут ще менше вдавалося протидіяти єврейському наступу.

У XVIII ст. почастішали напади на єврейські квартали, які, щоправда, у більшості випадків обходилося без людських жертв. Насильство проти євреїв серед міських низів перебувало в тісному зв'язку з правовими суперечками, що їх вели євреї та міська влада. У цей період особливо загострилося правове протистояння євреїв з магістратом, який періодично започатковував судові процеси у королівських судах з метою жорстко обмежити єврейську торгівлю, занять ними ремеслом, звуження території для проживання тощо. Однак до кінця існування Речі Посполитої міській раді Львова так і не вдалося знайти можливостей для політичного і правового подолання єврейських впливів при королівському дворі та магнатських палацах, а також покінчити з єврейською конкуренцією у торгівлі та ремеслах.