Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20-30-х рр. ХХ ст.: еволюція соціально-історичного типу

Поняття “радянізація”, яке виникло на початку 20-х рр., віддзеркалювало методи, форми, принципи, тактику і стратегію модернізації системи освіти, яку неухильно здійснювали більшовики. В дисертації зосереджено увагу на мотиваційних сторонах радянської модернізації освітніх закладів, її інтелектуальних наслідках, соціально-професійній адаптації науково-педагогічної інтелігенції в умовах нових політичних стандартів, виокремлено аспекти громадянського статусу, освітнього рівня, соціальних джерел формування кадрів “радянських вишів”. Радянізація безпосередньо стосувалася ідеологізації духовного і культурно-освітнього життя суспільства, але вона не мала виразних ознак кампанії, позаяк йшлося про формування цілісної і самодіяльної системи освіти, про існування її різних схем, що дозволило деяким дослідникам висловитися стосовно наявності концепції і моделі освіти. Ліквідація університетів і формування вищих навчальних закладів нового типу відбувалися згідно політичного ладу, але в Україні, яка вирізнялася впливом партії боротьбистів, розвиток системи освіти протягом 20-х рр. мав суттєві відмінності порівняно з РСФРР. Принципи становлення і функціонування закладів соціального виховання, професійно-технічної освіти, їхні організаційні форми віддзеркалювали соціальні наслідки війни, її затяжний і руйнівний характер в Україні. Не американська модель освіти позначилася на реформаторській діяльності наркомів Г.Ф. Гринька, О.Я. Шумського і кадрового складу Наркомосу УСРР 20-х рр., а низка суспільно-політичних та національно-культурницьких обставин: наявності значного впливу колишніх боротьбистів в центральних та місцевих закладах освіти, формальне здійснення декларативного конституційного права самовизначення націй, катастрофічна безпритульність дітей, відсутність національних професійно висококваліфікованих інженерно-технічних працівників, яких вимагала націоналізована промисловість. Наркомос УСРР обстоював ідею та принципи профтехосвіти, яка вирізнялася від російської, відтак після створення СРСР українська самодіяльна система освіти та її апологети стали суперечити принципам унітарної держави. Відмінності мали організаційні та методично-концептуальні ознаки: в Україні соціальним вихованням дітей займалися від 4 до 15 років, професійним від 15 до 17 років, а в Росії від 3 до 17 років; виховання українських дітей відбувалося в дитсадку, дитбудинку, школі, в РСФСР в єдиній трудовій школі; в Україні діяла семирічна з двома концентрами, в Росії єдина трудова школа - дев'ятирічна; віковою групою дітей 15-17 років в Україні переймалася головпрофосвіта, в Росії головсоцвих; профшкола в УСРР 20-х рр. була єдиною, уособлюючи елементи соціальної і загальної освіти, а в Росії функціонували окремо загальноосвітня та професійна, технікум в Україні належав до вищого навчального закладу. Росія залишила університети, а українські реформатори ліквідували, хоча у 1934 р. відновили їх роботу. Технікум в Україні давав універсальну кваліфікацію інженера-виконавця, а інститут готував - організатора, який вивчав не лише техніку виробництва, але і його економіку та політичні основи. Трансформація старої системи освіти в Україні супроводжувалася не лише зміною організаційних форм, а також радянізацією виховання, зумовленого системою політичної влади.

Науково-педагогічна інтелігенція брала безпосередню участь в організації системи освіти, а з другого боку ставала сама об`єктом модернізації, тобто політико-ідеологічних чисток. Для розпорошеної системи освітніх установ та закладів необхідно було підготувати десятки тисяч фахівців. Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що трансформація та модернізація намагалася провести майже одночасно, відтак держава не виконала проголошеної обов`язковою початкової освіти дітей від 8 до 11 років. Номенклатура Наркомосу УСРР протягом 20-х рр., особливо на чолі якого перебували Г.Ф. Гринько та О.Я. Шумський, тісно співпрацювала з творчою інтелігенцією, яка за М.О. Скрипника почала втрачати конструктивістську позицію, а при В.П. Затонському остаточно перетворилася на знаряддя та інструмент обслуговування тоталітарної системи. Упродовж 20-х рр. творчий тандем науково-педагогічної еліти з українською номенклатурою виявився можливим, позаяк Наркомос України був самодіяльним наркоматом, а наркоми та їх заступники належали свого часу до різних політичних партій. Втрата повноправних функцій республіканської номенклатури освітніх установ, яка сталася внаслідок уніфікації єдиної системи освіти та реорганізації і політичних чисток НКО УСРР у 1929-1933 рр., децентралізувала і знесилила науково-педагогічний склад вищих навчальних закладів. Реформаційний курс Скрипника (правопис, коренізація, українізація) не виходив за номенклатурні межі глобальної соціалістичної реконструкції соціально-економічного, суспільно-політичного і духовного життя, започаткованого Сталіним у 1929 р. Безперспективність українізації стала очевидною, тому що йшлося про створення не лише економічних основ соціалізму радянського (сталінського) зразка, а також соціальних, політичних і духовних, серед яких пріоритетними ставали нові суспільні цінності: пролетарський інтернаціоналізм, соціалістична змістом і національна формою культура.

Інтелігенція, хоч і далеко не вся, була ідейним мотором революційного оновлення суспільства. Значна її частина дотримувалася політичного нейтралітету, не полишаючи наукової та викладацької діяльності. Політика українізації, яка виконувала своєрідну функцію культурно-просвітницького непу, сколихнула патріотичні почуття української інтелігенції, а лібералізація економічного життя та відносна суспільна стабілізація стримала так звану старорежимну професуру від еміграції. Дві третини професорсько-викладацького складу реорганізованих ІНО становили представники дореволюційної генерації, серед яких були відомі вчені: Д.І. Багалій, В.П. Бузескул, В.І. Веретенніков, О.Н. Синявський, С.О. Єфремов, А.М. Кримський, К.Г. Воблий, Д.О. Граве, В.О. Щепотьєв, В.Є. Данилевич та багато інших. Вони справді уособлювали науково-педагогічну еліту українського суспільства, маючи вищу університетську освіту, наукові звання, вагомий науковий доробок. Гуманітарні, природничі і технічні дисципліни читали висококваліфіковані лектори, які займалися науково-дослідною і викладацькою роботою. Київські навчальні заклади поповнили професійні науковці і лектори колишнього університету Св. Володимира, а в Харкові професори реорганізованого університету - Д.І. Багалій, В.І. Веретенніков, Д.М. Синцов, О.Н. Синявський, М.Ф. Сумцов, Р.Ф. Коковський, О.Г. Дяков. Наприкінці 20-х рр. відомі вчені зосередилися переважно в УАН, а факультети ІНО поповнили вихованці радянської аспірантури, хоча професорами залишалися переважно випускники дореволюційних університетів (Київського, Харківського, Московського, Петербурзького, Дерптського, Новоросійського). Для формування справжньої радянської професури, яка мала б освіту в ІНО, аспірантуру, захист дисертацій та належний стаж науково-викладацької роботи, необхідно було щонайменше двадцять років. Форсувати інтелектуальні можливості людини намагалися, але результати виявилися малоперспективними. Безпартійність професорів старшого покоління засвідчувала домінування інтелектуально-професійних пріоритетів над ідеологічними. Держава максимально використовувала їхній потенціал, але забезпечувала тільки жалюгідне пенсійне забезпечення і мізерну зарплату.

Переважна більшість дореволюцийної професури не сприйняла українізації, продовжували читати лекції та писати праці виключно російською мовою. До УТОРНІТСО записалося чимало відомих вчених у 1929 р., але у 1933 р. Харківську філію “покинуло” 42 % її членів, а Дніпропетровська фактично припинила діяльність, тому прийняли новий склад. Від попереднього складу 1928 р. залишилось лише 9 осіб: Я.Г. Білик, М.П. Барабашов, С.Ю. Соколовський, Л.В. Писаржевський, К.Ю. Гревизирський. Причинами “плинності” науково-педагогічних кадрів стали масові репресії, пенсійний вік, виїзд з України.

Модернізація системи освіти в УСРР відбувалася шляхом докорінної зміни дореволюційної концепції та схеми вищої, середньої й початкової школи, максимального використання професорсько-викладацького складу колишніх реорганізованих університетів, поступовим усуванням від науково-педагогічної діяльності дореволюційних кадрів, а також формування нового типу інтелектуальних працівників - радянської за духом і соціалістичної за змістом „червоної професури”. Революція ліквідувала станові привілеї, у тому числі в освітніх закладах, позаяк більшовицька доктрина соціалізму проголошувала соціальні цінності робітничо-селянського союзу та суспільно-політичні пріоритети комуністичної партії. Курс на підготовку радянської науково-педагогічної інтелігенції відповідав основним завданням розбудови соціально однорідного суспільства за умов монопартійної системи функціонування державних органів влади. Освітня й кадрова політика радянської держави, враховуючи її системотворчий поступ, забезпечувала соціально-професійні, інтелектуально-духовні, політико-ідеологічні й економічно-технологічні основи власного існування.

Підготовкою педагогів, інженерів, медиків, особливо протягом 20-х рр., переймалися професори старої школи, які вирізнялися світоглядом, ментальністю та професіоналізмом. Держава використовувала їх інтелектуальний потенціал, зосереджуючись одночасно на соціально-політичних критеріях формування саме “радянського кадра”: вірність ідеям соціалізму, патріотизм, суспільна активність, робітничо-селянське походження. Від викладачів, крім професіональної підготовки та успішного іспиту з політграмоти, вимагали “високої педагогічної майстерності”. Формування “червоної професури” відбувалося двома напрямками: виховання молодої генерації робітничо-селянської молоді та службовців у вищих навчальних закладах і рекрутування досвідчених вчених з табору “буржуазної інтелігенції”. Необхідно визнати той факт, що інтелектуальне, професійне і світоглядне становлення професорсько-викладацького складу “радянських вишів” відбувалося за допомогою переважно дореволюційної еліти. Брак високопрофесійних кадрів освітніх установ, котрий спостерігався протягом другої половини 30-х рр., зумовлений катастрофічними наслідками масового політичного терору. Дефіцит педагогів сягав у 1933 р. 30 тис., а в школах майже половина учителів мала стаж роботи три роки. Серед педагогів-предметників вищу освіту мав лише кожен третій, а дві третини учителів початкової школи мали “нижчу” та неповну середню освіту. Кожний четвертий директор сільської школи не мав навіть середньої освіти. Малописьменна армія педагогів та надмірна ідеологізація школи виховували і відповідний тип радянського інтелігента.

Пролетаризація студентів, тобто свідоме збільшення питомої ваги робітничо-селянської молоді, сприяла формуванню соціально однорідної бази розвитку саме радянської науково-педагогічної інтелігенції. З другого боку усунення соціально-станового цензу добору студентів та поступове обмеження вихідців з інших категорій населення негативно позначалося на культурно-освітньому потенціалові суспільства, на інтелектуальному рівні спеціалістів промислового, аграрного та мистецького секторів. Діти службовців, тобто осіб розумової праці, мали напередодні вступу до радянських навчальних закладів базову дореволюційну освіту, хоча норми їх набору не залишала універсального вибору. Вони переважали у педагогічних, медичних та мистецьких навчальних закладах, а в індустріально-технічних та сільськогосподарських - діти селян та робітників. У 30-х рр. пріоритети стосовно соціального контингенту суттєво переглянули на користь пролетарської молоді, надаючи перевагу партійно-комсомольським прошаркам. У 30-х рр. продовжував функціонувати Інститут червоної професури, слухачами якого були 67,4 % робітників, 18 % селян та 18,1 % вихідці “трудової інтелігенції”. Незважаючи на кількісне зростання випускників вищої школи, система освіти в Україні переживала у 30-х рр. “кадрову кризу”, позаяк бракувало кваліфікованих викладачів. Наприкінці 1938/39 р. збільшили набір аспірантури до 10 тис. осіб, оскільки кафедри, факультети, лабораторії очолювали студенти старших курсів, аспіранти, молоді кандидати наук. Існувала практика присудження наукового ступеня без захисту дисертації, що свідчило про форсування темпів підготовки наукових кадрів, про подолання соціо-гуманітарної катастрофи, яка склалася в українському суспільстві внаслідок репресій та експериментів.

У третьему розділі “Вплив ідеологічних пріоритетів партійно-радянської системи влади на повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції” розглянуто вплив політики українізації на повсякденне життя професорсько-викладацького корпусу, з`ясовано ідеологічне спрямування органів політичної цензури та використання кваліфікованих вчених і педагогів для виконання контрольно-ревізійних функцій, виокремлено та проаналізовано участь інтелігенції в політико-ідеологічних кампаніях.

Історики сперечаються стосовно доцільності застосування визначень “політика українізації” та самої “українізації”, але вони існували, тобто є достовірним фактом. Ініціатором запровадження українізації була партія більшовиків, яка вдалася до своєрідного компромісу з українським суспільством, його інтелектуальною та політичною елітою. Остання сподівалася шляхом українізації подолати русифікаторські тенденції, а головне всіляко сприяти розвитку національної культури. Але зосереджуючись на літературно-філологічному та канцелярсько-бюрократичному аспектах, українізація втрачала конструктивне завдання, набуваючи ознак діловодства. Політика українізації виявилася також і фактором радянізації культурно-освітніх установ в Україні, про що заявляли представники партійно-радянської номенклатури. Українізацію ототожнювали з радянізацією освіти, а гасло рівноправності мов виконувало стабілізуючу функцію, тому що в реорганізованих вищих навчальних закладах переважала російськомовна професорсько-викладацька еліта. Українізація, судячи з контексту дискусії “про боротьбу двох культур”, вважалося Д.З. Лебідю “штучним насадженням української мови в партії та робітничому класі”, а з другого боку її розглядали з точки зору державної політики задля допомоги українській мові досягнути “цивілізаційного рівня” російської. Така ідеологема, яка набувала поширення у засобах інформації, стримувала невдоволення російськомовних чиновників та “старорежимної професури”. Українська політична еліта, особливо її боротьбистське крило, тобто вихідці з УКП(б), які опинилися в освітніх установах, покладала месіанську надію на українізацію, “стихійну волю мас, що виростає з низів”, тобто сподівалась на її генеруючий вплив в усіх галузях духовного та соціально-політичного життя. Спостерігалася тенденція до спрямування українізації в русло творення української радянської державності, поєднання національно-культурного будівництва з соціально-економічними основами суспільного розвитку Солодуб П. Українізація науково-учбових закладів та науки // Шлях освіти. - 1925. - №7-8. - С.6.. Подібні тенденції виявляли себе в позиції Г.Ф. Гринька стосовно розбудови самостійної української системи освіти, яка функціонувала фактично до 1928 р., у концептуальних підвалинах так званого “шумськизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”, які засвідчили витоки, спрямування і перспективи реальної українізації, генераторами якої була інтелігенція та патріотично орієнтовані елементи в КП(б)У. В українському суспільстві, яке почало формуватися на базі монопартійності, політика українізації виконувала функцію ідеологічного диригента, дозуючи розвиток елементів національного та інтернаціонального. Активна життєва і професійна позиція інтелігенції та української номенклатури, а також врахування декларативних принципів конституції стосовно національного самовизначення, спонукали керівну верхівку партії до визнання росіян в Україні національною меншиною, а російської мови - мовою нацменшин. Натомість політика коренізації, яку державні органи здійснювали одночасно, виконувала суспільну функцію стримування форсованої українізації.

Українізація, яку запроваджували в УСРР, викликала невдоволення російськомовних чиновників, значної частини старої інтелігенції, яка підкреслювала її негативні сторони. Відбувалося “осурження” номенклатури всіх рівнів, серед якої етнічні українці у 1927 р. становили 44,3 %, а на початку 30-х рр. 43 %, тобто переважали неукраїнці. Політика українізації мала стратегічне завдання, яке полягало в демонстрації більшовицької національної програми культурно-освітнього розвитку суспільства, а з другого боку торувала шлях до інтернаціоналізації. Офіційна українізація торкнулася фактично російськомовної науково-педагогічної інтелігенції, яка становила основний кадровий склад ІНО у 20-х рр. В Харкові з 39 керівників науково-дослідних кафедр українською мовою не володів 31, а за даними Наркомосу, її не знали 73,5 % завідувачів, 74 % керівників співробітників і 64 % аспірантів. Вони не збиралися українізуватися. У повсякденному житті інтелігенції побутувала російська мова, а українська була для них - службовою. Не сприяв поглибленню українізації і новий український правопис, особливо в галузі технічних термінів. За роки перебування М.О. Скрипника на посаді наркома освіти відсоток викладання українською мовою у вищих навчальних закладах зріс, але для старої інтелігенції вона залишалася службовою, особливо в індустріально-технічних закладах. Ліквідація еліти української інтелігенції, яка відбувалася протягом 30-х рр., формально не скасувала українізації, але унеможливило здійснення її справжніх завдань за браком носіїв духовної культури нації. Можна погодитись з думкою деяких дослідників про те, що українізація формально тривала до кінця 30-х рр., але вона суттєво вирізнялася від 20-х рр., а її пріоритети втратили ознаки духовної цінності у повсякденному житті.

В українському суспільстві, яке на початку 20-х рр. мало ознаки багатопартійності та не позбулося інерції національного самовизначення, політична цензура набула особливої активності. Ідеологічний контроль здійснювали не лише партійні та силові структури, а також освітні установи, які слідкували за діяльністю навчальних закладів, інституцій, підготовкою програм, посібників та професорсько-викладацьким складом. Науково-педагогічна інтелігенція стала об`єктом і суб`єктом політичної цензури, тобто підконтрольною з боку відповідних органів. Її змусили взяти участь в діяльності різних ревізійно-експертних структур. Саме представники науково-педагогічної інтелігенції складали списки книг українських авторів, які підлягали вилученню, особливо праць М.С. Грушевського, О.С. Залужного, Б. Грінченка, С. Єфремова та інших. Науково-педагогічна інтелігенція брала участь не лише в ідеологічній експертизі літератури, а також у формуванні теоретико-методологічних засад політико-ідеологічної модернізації творів Шевченка, Коцюбинського, Франка та інших письменників. Вона намагалася витворити з них образи революціонерів-демократів, супроводжуючи їхні твори літературно-політологічними передмовами. Отже, окремі представники цього прошарку інтелігенції з усіх сил намагалися „врости” у систему, зжитися з нею.

Функції цензора культурно-освітніх установ виконував Державний науково-методологічний комітет при Наркомосі, завданням якого було здійснення “єдиного методу навчання й виховання” на принципах “марксівської педагогіки й методології”. Систематичному контролю підлягали навчальні плани, програми, конспекти, підручники. При головних управліннях НКО УСРР, тобто Головсоцвиху, Головпрофосвіти та Головполітосвіти, діяли науково-педагогічні комітети, відтак цензура мала загально-наглядове і предметно-фахове спрямування. Перелічені установи очолювали відомі вчені і педагоги, які працювали у навчальних закладах та Наркомосі УСРР (І.П. Соколянський, О.І. Попов, О.С. Залужний, В.О. Арнаутов).

Органом політичної цензури стали редакційні ради при державних видавництвах, штатними “політрецензентами” яких були десятки науковців, викладачів вищих навчальних закладів. Вони займалися рецензуванням художньої, навчальної та суспільно-політичної літератури, відслідковуючи різні “ухили” від генеральної лінії партії, вдаючись навіть до редагувань і доповнень творів українських письменників XIX - початку XX ст. Модернізації підлягали соціально-класові мотиви, у тому числі і зміст деяких популярних казок.

Діяльність органів цензури в Україні 30-х рр. суттєво вирізнялася від попередніх років, втрачаючи редакційно-консультативні функції і перетворюючись на карально-репресивні установи. Висновки рецензентів стали войовничо-агресивними, а термінологія набула виразних ознак закладів політичної інквізиції. В часописах з`явилися розділи про “боротьбу на ідеологічному фронті”, а в кожному навчальному закладі існували методологічні комісії. Політичні чистки також виконували функції цензури, але спиралися на матеріали штатних рецензентів, методкомів. Вони виконували генеральну лінію партії, утверджуючи тотальний ідеологічний контроль за духовним та культурно-освітнім життям суспільства. Головне управління в справах літератури та видавництв (Головліт УРСР), особливо протягом другої половини 30-х рр., займалося формуванням списків “буржуазно-націоналістичної літератури”, яку масово вилучали з бібліотек.

Інтелігенція виконувала “соціальне замовлення”, яке надходило від владних політико-ідеологічних структур. Цей термін з`явився у 20-х рр., але вже тоді він свідчив про ідеологічне обслуговування населення, тобто про вплив на його свідомість та повсякденне життя. Дореволюційна професура реорганізованих університетів у своїй більшості залишилася працювати в Україні, задля збереження професійності та кваліфікації стала на шлях співпраці з радянською владою. Від них вимагали лояльного ставлення до політичної системи, безпосередньої участі в модернізаційних процесах, професійного виконання посадових обов`язків. Конформізм боротьбистів, особливо їхньої верхівки, також виявився своєрідним “соціальним замовленням” з боку державної партії - КП(б)У. Та цей процес не відбувався гладко. На середину 20-х рр. профспілка освітян визнала “цілком радянськими” лише четверту частину учителів, половину “політично пасивними”, решту антирадянським елементом. За критерій лояльності чи навпаки правили членство інтелігенції в партії, комсомолі, профспілках, громадських організаціях, участь в різного роду політико-ідеологічних кампаніях. Влада матеріально стимулювала і всіляко підтримувала тих, хто свідомо її підтримував, але забороняла працювати “націонал-ухильникам”. Наявність різних ухилів свідчила про несприйняття українською інтелігенцією ідеологічних та політичних пріоритетів більшовицької партії (“шумськизм”, “волобуєвщина”, процес СВУ). Політичне замовлення виконувала вища ланка номенклатури Наркомосу та значна група професорсько-викладацького складу, хоча його значно більша частина опинилася серед політв'язнів.

Текстологічний аналіз термінів і понять політичної карально-репресивної системи, використаних засобами масової інформації, свідчить про авторство їх преважної більшості за інтелігенцією. Терміни “соціофашизм”, “буржуазний націоналізм” та десятки інших вигадували на кафедрах марксизму-ленінізму та поширювали у пресі за безпосередньої участі їх наукових співробітників. Лише протягом лютого-квітня 1930р. в газетах з'явилося півсотні неологізмів карально-репресивної системи. Ідеологічне замовлення виконували професори та викладачі інститутів, керівники державних установ.

Поширеною формою дискредитації стали замовні рецензії на праці відомих вчених, критичні статті про художні твори, та підручники, дискусії однополярного спрямування, рішення загальних зборів кадрового складу установ та закладів з висловлюванням “громадської позиції”, звеличення так званих вождів світового пролетаріату засобами художнього слова. Науковці, педагоги, митці адаптувалися до вимог і умов тоталітарного режиму, засвоїли ідеологічні норми соціальної поведінки. Участь науково-педагогічної інтелігенції в політико-ідеологічних кампаніях мала безпосереднє та опосередковане спрямування, активні і пасивні форми, які стали для багатьох з них умовою виживання і професійної життєдіяльності.

У четвертому розділі “Професорсько-викладацький склад і стан суспільних наук” виокремлено та проаналізовано три ключових проблеми: предметно-тематичні пріоритети і концептуальні засади вузівської історичної науки, підготовка навчально-методичних посібників та історико-педагогічних праць, стан політико-економічних досліджень професорів та викладачів вищої школи. Предметом розгляду є роль і місце працівників вищої школи у розвитку суспільних наук, їх науковий доробок, світоглядні і тематичні уподобання. Досліджувалося насамперед спадщина вчених, які були професорами та викладачами вищої школи, а не особливості науково-дослідної роботи перелічених галузей знань.

Виявляючи персональний склад науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів УСРР, дисертант дійшов висновку про його інтелектуально-професійну нерівнозначність за галузями дисциплін. Ключові позиції належали історичним наукам, на другому місці перебували філологічні, на третьому історико-педагогічні, якщо взяти за показник функціонування наукових шкіл та наявність висококваліфікованих вчених. Політико-економічні дослідження обмежувалися переважно розвитком економічної географії, конкретних питань прикладної економіки. Представники історичної науки досліджували переважно давню історію, Київську Русь, Хмельниччину, соціально-економічний розвиток України ХІХ-початку ХХ ст., політичну історію. Спираючись на ґрунтовні дослідження, готували навчально-методичну літературу. Академічна наука функціонувала на базових науково-дослідних кафедрах, її представники читали лекційні курси в ІНО, входили до їх професорсько-викладацького складу. Так, в Харкові працювали історики - Д.І. Багалій, В.П. Бузескул, В.І. Веретенніков, М. Довнар-Запольський, літературознавці - В.О. Барвінський, М.А. Плевако, Є.Г. Кагаров; у Києві - А.Т. Кримський, М.С. Грушевський, В.С. Іконніков, О.І. Покровський, Й.Ю. Гермайзе, М.П. Василенко, В.О. Пархоменко; в Одесі - П.М. Біціллі, Б.В. Варнеке, М.Є. Слабченко, А.Ф. Флоровський. Кадровий склад викладачів ІНО вирізнявся у 20-х рр. високим професійно-освітнім рівнем, базовою освітою яких були дореволюційні університети. Підручники та хрестоматії мали ґрунтовну джерельну базу, особливо з питань античної культури.

Науково-дослідні кафедри ІНО, очолювані професорами високої кваліфікації, ставали осередками наукових напрямків. Активно досліджувались історія Греції та Риму (В.П. Бузескул, О.І. Покровський, І.Г. Турцевич, К.Т. Штеппа), істориками Київської Русі були В.О. Пархоменко, П.Г. Клепацький, В.Ю. Данилевич, В.Д. Юркевич, соціально-економічними, літературно-джерелознавчими питаннями XVI-XVIII ст. переймалися Й.Ю. Гермайзе, М.Н. Петровський, М.М. Бережков, А.Г. Єршов, В.І. Розанов, М.К. Зеров, П.В. Одарченко. Характерною ознакою їхніх праць було поєднання історичної проблематики з історико-літературними дослідженнями першоджерел, тобто дореволюційна базова освіта історико-філологічних відділень університетів знаходила ефективне застосування.

Професори, асистенти, лектори ІНО досліджували проблеми філософії української середньовічної літератури, мистецтва західноєвропейських країн, українського фольклору, українсько-польських літературних відносин, історії українського театру, нумізматики, соціології українського письменства. Їх розробляли на кафедрах ІНО, але головним чином упродовж тільки 20-х рр.

Становлення української марксистської історіографії пов'язують з іменем М.І. Яворського, хоча елементи політичної термінології зустрічалися в монографіях і посібниках інших авторів, особливо соціально-класова схема суспільного розвитку. До марксистського напрямку належали праці М. Равича-Черкаського, Й.Ю. Гермайзе, які досліджували історію політичних партій та революційних рухів, рецензували праці з відповідної проблематики.

Упродовж 30-х рр. історична наука переживала глибоку кризу, зумовлену ідеологізацією теоретико-методологічних та суто концептуальних засад. Наукові напрямки, які існували у 20-х рр., зникли разом з їхніми фундаторами, тому що репресій зазнали переважна більшість істориків, авторитетні вчені. Пріоритетними стали проблеми соціалістичного будівництва, класової боротьби, навколо яких формувалася нова генерація радянських істориків - М.А. Рубач, М.І. Супруненко, К.Т. Гуслистий, Ф.Є. Лось, хоча залишились працювати історики О.П. Оглоблин, К.Т. Штеппа, М.Н. Петровський. Інтелектуально-освітній рівень істориків нового покоління поступався попередникам за багатьма показниками: базовою освітою, знанням іноземних мов, методами досліджень, науковими напрямками.

Історико-педагогічна спадщина висвітлена в контексті політичної системи, її ідеологічних та організаційних підвалин, особистого внеску викладачів-предметників та істориків педагогічної думки. З'ясовано їх конкретний внесок в царині підготовки навчально-методичних посібників, розвитку теоретико-прикладних досліджень. Науковий доробок істориків педагогіки та практиків, якщо співставити з історичними дослідженнями, вирізнявся наявністю елементів формаційно-класового підходу, а також глибокою ідеологізацією концептуальних засад радянської педагогічної науки. У 20-х рр. відбувалося становлення системи освіти і виховання, тому науково-педагогічний склад ІНО та дослідних лабораторій безпосередньо переймалися формуванням нових теоретичних основ навчально-виховного процесу.

Зміна суспільно-політичного ладу вимагала і відповідної системи виховання, відтак йшлося про нові світогляд, наукові і соціальні установки. Саме упродовж 20-х рр. були закладені організаційні форми, концептуальні підвалини та методичні засади української радянської педагогіки, її понятійно-категоріальний апарат, фундаторами яких були професори ІНО та УНДІПу: І.П. Соколянський, О.І. Попов, О.С. Залужний, Я.А. Мамонтов, М.С. Волобуєв, В.П. Протопопов та інші. Вони розглядали поняття "система вихову", "педагогічні течії", "педагогічний процес", "педагогічна система", "педагогічні світогляди", що свідчило про високий рівень узагальнень попри їх відносну заідеологізованість , а також займалися підготовкою історико-педагогічних праць, посібників і хрестоматій. Їхні дослідження стосувалися історичних, теоретичних, прикладних проблем педагогіки, у тому числі дефектології, сурдопедагогіки, педології, соціального виховання, психології дитячого колективу, методології його вивчення. Професори ІНО та УНДІП стежили за досягненнями світової педагогічної думки, критично переосмислювали нагромаджений досвід, запроваджували модерні методики навчання, у тому числі тестів, комплексного навчання. Період трансформації системи освіти вимагав експериментальної педагогіки, яку уособлювали десятки відомих у 20-х рр. українських вчених. Власне саме вони започаткували становлення і розвиток педагогічної науки в Україні, незважаючи на її прогресуючу ідеологізацію. Ними була підготовлена та опублікована колосальна кількість хрестоматій, навчальних посібників для шкіл різного рівня, які не втратили прикладного значення, особливо в галузі дефектології, сурдопедагогіки, соціального виховання безпритульних дітей, профорієнтації.

В дисертації зазначено, що саме історико-педагогічна наука, враховуючи її прикладний характер, зазнала глибшої ідеологізації, ніж решта суміжних наук, позаяк стосувалася повсякденного життя суспільства і перспектив його розвитку. Разом з тим, незважаючи на деструктивний вплив політики, професорам вищої школи вдалося накреслити основні напрямки розвитку педагогічної науки.

Загальнополітична концепція соціалістичної реконструкції економіки та культурно-освітнього життя суспільства, яка постала наприкінці 20-х рр., привнесла ідеї і принципи вульгарно-соціологічних теорій виховання і навчання. Розпочався перегляд методичних засад традиційної педагогіки, відбувалося запровадження класово-формаційних ідеологем, посилення інакомислення. Педагоги виконували важливу соціально-виховну функцію в суспільстві, тому режим виявляв до них особливу увагу, вдаючись не лише до персональних, а також теоретико-концептуальних чисток. Уся система освіти й виховання обслуговувала соціалістичне будівництво країни - поточне і на перспективу. Ідея комуністичного виховання у 30-х рр. стала домінувати, а переважна частина відомих вчених-педагогів зазнала репресій, започатковані ними наукові напрямки були фактично ліквідовані. Відбулася і зміна науково-дослідних пріоритетів, а дорадянська проблематика проходила ретельну ідеологічну фільтрацію органами політичної цензури. Репресії торкнулися не лише персонального складу, а також і наукових напрямків. Дискусії втратили специфіку пізнання істини, набувши виразних ознак публічної розправи над “ухильниками” і представниками "ідеалістичних теорій старої буржуазної педагогіки". В теорії і практиці педагогіки утверджувалася "марксо-ленінська лінія", тобто адаптована до нових умов теорія класової боротьби та зміни формацій. Цей процес формування войовничого матеріалізму розпочали фабрикатори процесу СВУ, сумновідомої дискусії 1931 р. в УНДІП, постанови 1933 р. про роботу науково-дослідних установ. Ідеологічні чистки стосувалися цілої низки гуманітарних дисциплін - літератури, мистецтва, педології. Останню взагалі ліквідували у 1936 р.

Історико-педагогічні та суто педагогічні дослідження в Україні 1920-1930-х рр. характеризувалися двома суперечливими фазами розвитку: генеруючою, коли протягом 1920-х рр. виникли науково-дослідні установи та виокремилися конкретні наукові напрямки, і фазою занепаду, що припадає на 1930-ті роки, яка характеризується ліквідацією науково-теоретичних надбань попередників, уніфікацією так званих методологічних засад і фактично всієї системи освіти та науки.

Метод комплексного дослідження науково-теоретичного доробку професорсько-викладацького складу передбачав виокремлення з поміж суспільних наук історико-економічних та прикладних проблем. У 20-х рр. досить активно розробляли питання економічної географії, яка набула своєрідного напрямку навчальної дисципліни та політико-економічної самоідентифікації, її республіканських народногосподарських комплексів. Дослідження науковців, які працювали в УАН та одночасно читали лекції у вищих навчальних закладах, стосувалися економічно-географічних особливостей розвитку України та європейських країн. Студенти використовували посібники О.О. Сухова, К.Г. Воблого, П.І. Фоміна, А.С. Синявського, С.П. Рудницького, В.О. Гериновича, В.А. Косинського, які уособлювали цілий напрямок відповідних розробок. У вищих навчальних закладах УСРР працювали вчені, які переймалися прикладними проблемами поточної економіки (М.Б. Гуревич, Л.М. Диманштейн, А.Я. Альтерман, В.М. Соловейчик). Виходили з друку хрестоматії, підручники, методичні посібники. Необхідно підкреслити поступальний характер досліджень у 20-х рр. та їх занепад у 30-х рр. Основні зусилля економістів зосереджувалися на повсякденних проблемах економічного життя, які вирішувалися здебільшого партійними чиновниками.

У п'ятому розділі "Матеріально-побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції" досліджено особливості соціального забезпечення працівників науково-освітніх установ, становище педагогів загальноосвітніх шкіл, викладачів вищих навчальних закладів.

Радянська історична наука висвітлювала матеріальне становище індустріальних робітників, освітян, селян в контексті переваг соціалістичної системи, уникаючи негативних явищ. Дослідники не звертали уваги на мотиваційно-стимулюючих факторах професійної життєдіяльності колишніх ординарних професорів, дипломованих інженерів, лікарів, педагогів, які володіли інтелектуальною власністю, але не мали адекватної винагороди. Заробітна плата на початку 20-х рр. втратила не лише стимулююче значення, а також перестала бути засобом існування. У 1921 р. почала діяти Всеукраїнська комісія сприяння вченим (ВУКСВ), яка займалася розподілом матеріальної допомоги серед вчених, у тому числі і для професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. На неї покладалися функції забезпечення продовольчими і промисловими товарами, регулювання прожиткового рівня, призначення академічних пайків згідно рейтингу науковців. Матеріально-побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції, особливо протягом першої половини 20-х рр. та у роки голодомору 1931-1933 рр., виявилися катастрофічними. Відомим ученим бракувало елементарного - одягу, взуття, білизни, не кажучи про медичне обслуговування, соціальне забезпечення, гідну зарплату. Листи учених до ВУКСВ зафіксували жалюгідний матеріальний стан науковців в УСРР. Допомоги просили майже всі. Більшовики науково-педагогічну еліту розподілили на п'ять категорій забезпечення пайками. У 1923 р. було виділено 4000 академпайків, але бажаючих виявилося значно більше, тому ВУКСВ запропонував встановити категорії науковців згідно їхньої кваліфікації. Академпайками передбачалося забезпечувати насамперед професорів та викладачів вищої школи. Визначенням по категоріях займалися експертна комісія при ВУКСВ, яку очолював заступник наркома освіти Я.П. Ряппо. Так, до списку зарахували 3097 осіб, тобто майже весь науковий потенціал України, оскільки йшлося про його фізичне збереження. До елітної п'ятої групи записали лише 13 вчених, серед них Д.І. Багалія, В.П. Бузескула, Б.Я. Данилевського, Д.О. Граве, М.С. Грушевського, А.Ю. Кримського, П.А. Тутківського. Для вчених створювали будинки відпочинку, лікувалися у відомих санаторно-курортних центрах. У 30-х рр. їх "приписували" до системи магазинів закритого типу, де вони одержували продпайок. Медичне обслуговування, яке вважалося пільговим, мало наступні показники: на 600 науковців Києва припадало 2 терапевта, у Харкові на 800 також два. Отже, держава намагалася створити певні умови для наукової еліти, але як завжди бракувало коштів.

На початок 20-х рр. припадає становлення системи пенсійного забезпечення вчених та працівників освітніх установ. Персональні та "довічні пенсії" призначали особам, які досягнули 65 років і мали щонайменше 10 років педстажу та за вислугу літ - 25 років. Академічні пенсії призначала спеціальна комісія Наркомсобезу, а пенсійну справу попередньо вивчали Укрнаука, ВУКСВ, враховуючи не лише стаж і наукову кваліфікацію, а також соціальне походження і політичне минуле претендента. Мізерна пенсія не вирішувала матеріального становища, але для багатьох дореволюційних професорів виявилася актом їхнього громадянського статусу та політичної легалізації. Повну пенсію не видавали, якщо прохач залишався на посаді, тому професори В.П. Бузескул, М.Ф. Кащенко, Ф.І. Ломинський, А.К. Митюков подали заяви про звільнення з роботи, а професору М.М. Бережкову відмовили, бо він залишився працювати. У 1935 р. Наркомсоцзабез УСРР запровадив пенсії місцевого значення для працівників освіти та культури, хоча існували пенсіонери республіканського значення.

Нормальне функціонування бюджетної системи, тобто державного і місцевого рівнів, припадає на середину 20-х рр., відтак протягом декількох років діяли разові форми матеріальної допомоги, але вони не вирішували соціальних проблем. Зубожіння, катастрофічний матеріальний стан, відсутність належної оплати праці педагогів ставали причиною самогубств. Плата за навчання також ускладнювала ситуацію, яка не сприяла підвищенню матеріального рівня професорів вищої школи. Вони одержували академпайок, але в Україні початку 20-х рр. він дорівнював лише третину рівня 1913 р. Карткова система постачання, яка діяла протягом 1929-1935 рр., стосувалися переважно забезпечення індустріальних робітників освітні установи у 1931-1933 рр. зняли з централізованого постачання. У червні 1934 р. така доля спіткала Інститут червоної професури, котрий вважався елітним навчальним закладом. Зарплата професорсько-викладацького складу номінально нараховувалася, але її купівельна спроможність в умовах згортання торгівлі продовольчими товарами на ринках у 1930-1933 рр. виявилася символічною. Оклад професора 17 розряду становив у 1923/24 - 43 крб., у 1924/25 р. - 66 крб., а академіка п'ятого розряду - 1200-1800 крб.; четвертого - 1000, третього - 700, другого - 425, першого - 300 крб., тобто дві річних зарплати. Наприкінці 20-х рр., враховуючи погодинне навантаження, професор 1-ої категорії мав оклад 200 крб., а викладач - 154 крб. У 30-х рр. ставки виросли, але змінилися і ціни та соціально-економічна ситуація. Так, директор Інституту червоної професури мав оклад 280 крб., завідувач відділу також 280 крб., старший науковий співробітник - 250 крб. У 1937 р., коли переважна більшість професорів вищих навчальних закладів та наукових установ була ліквідована, держава встановила нові посадові оклади: професора та завідувача кафедри з науковим ступенем - 1100-1150 крб., професора кафедри 1000-1300 крб., доцента - 800-1000 крб. Держава переглядала ставки, але одночасно зростали і ціни. Тобто цих грошей вистачало тільки на основні потреби родини.

Зарплата учителів загальноосвітньої школи теж була символічною упродовж 20-х рр., особливо сільських, хоча номінально зростала. Оплата праці педагогів виявилася найменшою, якщо її порівняти з лікарями, агрономами, суддями, головами та секретарями РВК. Судді одержували у 1925 р. майже вдвічі більшу зарплату. Статистика подає середньомісячні ставки, а вони вирізняли по округах та місцевостях. Від педагогів меншу платню мали тільки голови сільських рад. Сільські учителі мали земельні ділянки, більше однієї десятини - 86 % сільських та 72,3% міських освітян. Міські педагоги одержували на 6-8 крб. більше від сільських, а зарплата залежала від погодинного навантаження. Пільгою вважалося звільнення дітей освітян від плати за навчання, а також запровадження у 1925/26 р. 10% надбавки за стаж.

Офіційно пенсію нараховували сільським педагогам шкіл першого ступеня та перших чотирьох груп шкіл підвищеного типу, бібліотекарям, педперсоналу дитбудинків, учителям семирічок і шкіл селянської молоді. Вони мали право на пенсію, якщо працювали 25 років у школі, у тому числі 5 років за радянської влади. До стажу зараховували роботу в дореволюційних навчальних закладах, крім класних наглядачів, "класних дам", викладачів військових дисциплін та релігії. Служба в Червоній армії в роки громадянської війни враховувалася до стажу педагога. Пенсія становила 50 крб. для викладачів технікумів, 40 крб. для учителів семирічок, а для решти - 30 крб.

Здійснення колективізації фактично зруйнувало економічну базу сільських шкіл: вони існували за рахунок місцевого бюджету, коштів земельних громад, соціальну основу яких становили селянські господарства. У ході масового створення колгоспів ще не було економічного механізму фінансового забезпечення сільських педагогів і самих навчальних закладів. Непівська доба відійшла, а колгоспна (стосовно матеріального забезпечення школи) ґрунтувалась на ідеї суцільної колективізації та політики хлібозаготівель. Весною 28 травня 1931 р. наркомат постачання УСРР, виконуючи директиви уряду та партії, скасував порядок централізованого постачання хліба вчителям, інтернатним установам, систему гарячих сніданків для школярів. 28 травня 1931 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про матеріально-побутовий стан учительства", визнавши факт затримки виплат зарплати на декілька місяців. В роки голодомору та масових політичних репресій сільські педагоги залишали школу, тому що колгоспи не мали можливості утримувати школи і вчителів. Студенти-заочники, тобто сільські педагоги, у 1932-1933 рр. масово не з'являлися на сесію оскільки не було за що їхати. Школам бракувало вчителів, тому держава намагалася запровадити персональні звання та інші засоби морального заохочення, а матеріально-побутові умови їх життя залишалися критичними. З 1936 р. зарплату вчителям виплачували з районного бюджету один раз на місяць.

Система матеріального забезпечення підтримувала лише фізичне існування науково-педагогічної інтелігенції, не створюючи належних побутових умов для підвищення культурно-освітнього рівня. Більшовики першочерговим завданням вважали їхню ідеологічно-політичну підготовку.

У висновках зазначено, що в УСРР 20-30-х рр. відбувалася модернізація соціально-економічних та культурно-освітніх основ життєдіяльності суспільства, яка позначилася на формуванні персонального складу науково-педагогічної інтелігенції, її статусу, творчості, долі. Проаналізувавши джерела та літературу згідно завдань дисертаційного дослідження, автор дійшов наступних узагальнень, які виносяться на захист:

визначення "науково-педагогічна інтелігенція" вперше з'явилося в літературі 20-х рр., яке віддзеркалювало персональний склад та функціональні ознаки соціально-професійної групи суспільства - професорів та викладачів вищих навчальних закладів. Поняття "радянська" або "соціалістична інтелігенція" засвідчували факт політичної лояльності науковців та педагогів, а історично вичерпнішими є тлумачення - "інженерно-технічна інтелігенція". В історіографії, починаючи з 60-х рр. ХХ ст. і до початку 90-х рр., панувала усталена концепція вивчення інтелігенції як прошарку суспільства, а не повноцінної і самодостатньої соціально-професійної групи, яка була своєрідним носієм і власником інтелектуальних цінностей суспільства. Сучасна історична наука віддає перевагу проблемам національно-культурних відносин, здійснення українізації, демографічним наслідкам масового терору. Науково-педагогічна інтелігенція, як суб'єкт історії і самодіяльна суспільно-професійна група, не стала предметом комплексного наукового дослідження;

трансформація системи освіти, тобто зміна організаційних форм, завершилася значно швидше, тому що йшлося про революційну ліквідацію університетів та всієї дореволюційної схеми, а модернізація стосувалася функціональних завдань (навчальних і виховних) вищої, середньої та загальноосвітньої школи, тобто набула виразних ознак її радянізації та ідеологізації. Політико-ідеологічне завдання радянської модернізації освіти полягало у формуванні темпів підготовки масових професій, інженерів і техніків для того, щоб засвідчити переваги соціалізму над капіталізмом, а з іншого боку наздогнати і перегнати капіталістичні країни за кількістю і якістю висококваліфікованої робочої сили та інженерів. Українська система освіти вирізнялася від російської професійними пріоритетами, організаційними формами вищої школи, мережею установ соціального виховання, зумовлених насамперед республіканським статусом номенклатури, політичною позицією партії боротьбистів, соціально-економічною ситуацією в повоєнній Україні. Уніфікація системи освіти, тобто становлення єдиної системи вищої і середньої освіти в УСРР, яка розпочалася наприкінці 20-х рр., виявилася наслідком запровадження більшовицької моделі соціалістичної реконструкції, а не реформаційним курсом наркома Скрипника;

ставлення науково-педагогічної інтелігенції до українізації виявилося неоднозначним: національно-патріотична її частина української освітньо-мистецької еліти сприйняла позитивно, хоча були і критичні оцінки, а російськомовна та з дореволюційним стажем професура відреагувала пасивно, відтак дві третини професорсько-викладацького складу не викладали українською мовою. Українізація була компромісом між радянською політичною системою та українською патріотичною інтелігенцією, а ідея рівноправності мов стала базою майбутньої форсованої русифікації. Упродовж 20-х - першої третини 30-х рр. соціально-професійну основу науково-педагогічної еліти в Україні становила дореволюційна професура та викладачі з університетською освітою. Вони становили інтелектуальний кістяк історичної, педагогічної, економічної та інших галузей соціогуманітарних знань, а також прикладних природничо-технічних наук. Професори старої школи, які адаптувалися до нових суспільно-політичних умов, мали громадянські права та відповідний соціально-професійний статус. Її персональний склад зменшився упродовж 30-х рр.: деяка частина вийшла на пенсію, а переважна більшість зазнала репресій;

формування "червоної професури" відбувалося через систему вищої школи, науково-дослідні кафедри, аспірантуру, адміністративного призначення (принцип так званого "висування"), соціальною основою якої була переважно робітничо-селянська молодь та вихідці з сімей "трудової інтелігенції". Пролетаризація студентства, жорсткі соціально-класові обмеження і квоти для учнів радянських вищих навчальних закладів стимулювали прикладні професійні навички. Гуманітарні науки (педагогіка, медицина, соціально-економічний цикл) поповнювали вихідці з "трудової інтелігенції", а практичний фах освоювала робітничо-селянська молодь. Політично "червона професура" вважалася привілейованою групою, хоча за культурно-освітнім рівнем суттєво поступилася дореволюційній;

науково-педагогічна інтелігенція була об'єктом і водночас суб'єктом політичної цензури, брала участь в різних політико-ідеологічних кампаніях з метою виявлення свого лояльного ставлення до режиму задля фізичного збереження та творчості. Висококваліфікований інтелектуальний потенціал суспільства перетворили в обслуговуючий “кадр” партійно-радянської номенклатури. Дві третини педагогів періоду 20-х рр. не сприймали ідеологічних та політичних цінностей радянської влади. Мотиви співпраці "поворотівців" з більшовиками мали соціально-побутове і суто професійне підгрунття. У 30-х рр. інтелігенція стала творцем термінології політичного терору, виконуючи малоприємну ідеологічну повинність, розвиваючи метод соцреалізму в наукових дослідженнях, творах літератури і мистецтва;

радянізація освіти і науки в контексті комуністичної ідеології деструктивно вплинула на розвиток гуманітарних наук, особливо історичних та історико-педагогічних досліджень, тому що сталася поступова заміна наукових пріоритетів соціально-класовими ідеологемами. Паритет наукової та ідеологічної проблематики, навіть з перевагою першої, існував упродовж 20-х рр., коли в Україні ще збереглися наукові школи та напрямки, уособленням яких були авторитетні вчені, висококваліфіковані спеціалісти. Досліджувалися фактично всі напрямки гуманітарних наук, а також проблеми давньої, середньої та нової історії. Науковий внесок професорсько-викладацького складу вищої школи полягав не лише у кількісному вимірі, а також в тому, що завдяки його високому інтелектуальному потенціалу вдалося зберегти певну наступність, реанімувати школи, продовжувати ґрунтовні дослідження. Така тенденція спостерігалася до кінця 20-х рр., яка була остаточно зруйнована протягом першої половини 30-х рр. Тоді відбулася уніфікація методології наукових досліджень, вилучення національної проблематики в історії українського народу, утвердження нових концептуальних засад та ідеологем соціалістичного будівництва. Ліквідації зазнали не лише науковці, а також цілі галузі науки;