Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії

Каплін Олександр Дмитрович

АНОТАЦІЯ

слов'янофільський суспільний російський історія

Каплін О.Д. Слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - всесвітня історія - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2004.

Дисертація є першим комплексним дослідженням слов'янофільства, як явища релігійної світської російської суспільної думки XIX ст. У науковий обіг уводиться поняття “слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії”. Докладно досліджується життя і спадщина найвидатніших слов'янофілів. Робиться висновок про те, що слов'янофільство як напрямок у російському громадському житті з'являється не наприкінці 30-х рр. XIX ст. і не із суперечок про самобутність Росії, а з початку-середини 1840-х рр., з богословських суперечок, і тільки в цьому контексті - про покликання Росії. О.С. Хом`якова і його однодумців опоненти стали називати “слов'янофілами”, використовуючи вже існуючий термін, що не відповідав суті їхніх поглядів. Слов'янофільство необхідно розглядати в контексті всієї російської самосвідомості: і церковної, і світської, а не тільки в протистоянні з західництвом. Слов'янофіли зрозуміли необхідність подолання розірваності російського життя і самосвідомості, закликали освічене суспільство задуматися про пагубний для країни розвиток і повернутися на шлях давньої Русі.

Ключові слова: слов'янофіли, слов'янофільство, слов'янофільська ідея, Росія, ХІХ ст., громадське життя, релігійна думка.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження і його наукова значимість. Так зване слов'янофільство (“класичне”, “істинне”) належить до найбільш значних явищ російської суспільної думки ХIХ ст., яке помітно вплинуло на богословські, філософські, історичні теорії та погляди. На кінець 1970-х рр. стало очевидним, що плідне дослідження слов'янофільства як багатоаспектної наукової проблеми можливе за участю представників майже всього “циклу гуманітарних наук”, але таке “комплексне дослідження” вважалося справою майбутнього История СССР. - 1979. - №4. - С. 222. Цьому перешкоджала відсутність чіткого уявлення про кожного конкретного діяча слов'янофільського напрямку (з неодмінним врахуванням зміни поглядів). За зауваженням М.І. Цимбаєва, в історіографії ототожнювалися погляди різних слов'янофілів, а напрям у цілому вважався “відповідальним за всі висловлювання осіб, причетних до слов'янофільського гуртка” Вестник МГУ. История. - 1976. - № 5. - С. 81.. Крім цього, слов'янофільство досліджувалося у відриві від глибокого аналізу культури; “так званий літературний процес епохи” зводився “до поверхневої боротьби літературних напрямків, а для нового часу (особливо для ХIХ століття), по суті, до газетно-журнального галасу…” Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. 2-е изд. - М., 1986. - С. 349. . Тому не є дивною оцінка загального підсумку дослідженням XIX ст. сучасного культуролога О.В. Михайлова, який констатував, що це століття виявилося найменш вивченим, а тому, незважаючи на купи зібраних фактів та їх осмислення, це століття виглядає як найважливіше і першорядне за своїм значенням поле культурно-історичних досліджень, “де треба все тільки починати ставити на місце <...> перед нами ... “майже не початий” матеріал історії культури, що ... вимагає до себе цілісного і комплексного підходу” Вопросы философии. - 1995. - №11. - С. 189. . На всьому протязі суперечок про слов'янофільство висловлювалася думка про необхідність досліджень, що виходять з головного у спадщині слов'янофілів, а саме з їхніх релігійних поглядів. Навіть у радянській енциклопедії констатовано, що “генетично” філософська концепція слов'янофілів має початок у східній патристиці БСЭ. Изд. 3-е. - Т. 23. - М., 1976. - С. 551.. Але це положення не було поставлене в центр методологічного обгрунтування історичних досліджень. A сама слов'янофільська спадщина з цього погляду в історичній науці виявилася не тільки не дослідженою, але навіть і не прочитаною.

Тим часом, вчені-філологи вже приступили до створення нової концепції російської літератури, що враховує її православні традиції. Причому предметом дослідження стає і спадщина як слов'янофілів, так і мислителів, близьких до них. Про релігійні погляди слов'янофілів усе наполегливіше починають говорити представники інших гуманітарних напрямків. Тому назріла необхідність комплексного історичного дослідження про слов'янофілів, їхні соціально-політичні погляди, що істотно прояснить розуміння всього ходу російської історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційна робота виконувалася відповідно до наукової теми кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна “Історія і теорія історичної науки й освіти” (реєстр. №01974006178) і науковою темою кафедри історії Росії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна “Організація і діяльність органів самоврядування, наукові біографії суспільних і політичних діячів у Росії (II пол. XIX - початок XX ст.” (реєстр. №01984005312).

Об'єктом дослідження є суспільна думка XIX ст. в Росії, як частина громадського життя й історичної свідомості.

Предмет дослідження - зародження, становлення і сутність слов'янофільства і його ідеї історичного розвитку Росії.

Хронологічні рамки предмета дослідження. Формування поглядів майбутніх слов'янофілів розпочалося з 1810-х рр. Історія слов'янофільського гуртка закінчується зі смертю чотирьох головних його представників - братів І.В. і П.В. Кіреєвських (1856 р.), О.С. Хом`якова і К.С. Аксакова (1860 р.). Цими рамками обмежується хронологія роботи.

Мета дисертації - показати в контексті російської і європейської історії нового часу виникнення, становлення і сутність так званого слов'янофільства як конкретно-історичного явища релігійно орієнтованої світської частини російської суспільної думки першої половини - середини XIX ст., яке виробило своєрідну ідею історичного розвитку Росії.

Для досягнення мети в дисертації поставлені такі завдання: проаналізувати оцінки слов'янофілів і їхньої спадщини в історіографії, звертаючи головну увагу на методологічні основи поглядів тлумачів і критиків слов'янофілів; оцінити стан джерельної бази проблеми; обгрунтувати поняття “слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії”, що найбільш адекватно передає сутність слов'янофільських поглядів; переглянути загальноприйняту в історіографії думку про те, що слов'янофільство як напрямок у російській суспільній думці оформилося наприкінці 30-х років XIX ст.; довести, що слов'янофільство як гурток і напрямок російської світської релігійної думки формувалося в першій половині - середині 1840-х рр.; показати необґрунтованість загальноприйнятої тези про те, що з кінця тридцятих - у сорокові роки XIX ст. російська освічена громадськість розділилася на “західників” і “слов'янофілів”; довести, що не громадськість поділялася на “західників” і “слов'янофілів”, а із західників виділилася невелика група однодумців на чолі з О.С. Хом`яковим, яку перші стали називати “слов'янофілами”; аргументувати тезу про те, що російську громадськість 40-х - 50-х років XIX ст. не можна розглядати тільки через призму протистояння західників і слов'янофілів.

Методологічну основу дисертації склали принципи історизму, об'єктивності і засновані на них загальнонаукові методи (аналіз, синтез, історичний, логічний та ін.). Для того, щоб слов'янофільська спадщина якомога переконливіше сама свідчила про зміст і значення своєї ідеї, оповідальний метод застосовується в сполученні з генетичним, проблемно-хронологічним та іншими методами.

Потрібно наголосити на особливостях методології дослідження. Відсутність серед дослідників єдності щодо багатьох аспектів дослідження слов'янофільства є наслідком розходження насамперед їхніх методологічних підходів, найчастіше духовно далеких від природи досліджуваного явища. Вищенаведена думка О.В. Михайлова - не необґрунтований заклик кінця ХХ ст. Про необхідність відродити “дійсну філософічну методологію” говорив ще І.О. Ільїн. М.М. Бахтін вважав потрібним підкреслити, що “з неозорого світу літератури наука (і культурна свідомість) ХІХ століття виділила лише маленький світ (ми його ще звузили). <...> Ми задихаємося в полоні вузьких і однотипних осмислень” Бахтін М.М. Вказ. пр. - С. 364..

При вивченні слов'янофільства найчастіше порушується принцип об'єктивності. Завдання ж полягає у “науковій терпимості” до об'єкта дослідження, що можливо тільки на ґрунті єдності методології. Необхідні нам судження з цього приводу є у П.О. Флоренського, який вважав, що “багатству життя метод дослідження не повинен протиставляти упорядковану порожнечу і смерть” Флоренский П.А. У водоразделов мысли. - М., 1990. - С. 125-129.. Подібні думки висловлював і П.М. Сакулін, який підкреслював, що “ніяка теорія не повинна убивати живого життя” Сакулин П.Н. Филология и культурология. - М., 1990. - С. 160.. І.О. Ільїн вважав, що спочатку необхідно навчитися бачити предмет разом з досліджуваним мислителем, зрозуміти його, і лише потім приступати до критики. Цей підхід реалізується у другому - четвертому розділах дисертації, в яких з'ясовуються дійсні погляди слов'янофілів, основу яких складає релігійне осмислення історичного шляху Росії.

Досить важливе значення в осмисленні слов'янофільства має “методологія синтезу”, до необхідності застосування якої прийшли на початку ХХ ст. деякі російські (В.М. Істрін, П.М. Сакулін) і німецькі вчені. Істотну роль в осмисленні проблеми відіграє й врахування літературних репутацій (спроби їхнього дослідження робив І.Н. Розанов).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

це перше комплексне історичне дослідження про слов'янофільство, як про явище російської світської релігійної думки середини ХIХ ст.;

вперше в дисертаційній роботі докладно досліджується уся творча спадщина слов'янофілів (від ранніх поетичних творів до богословських трактатів);

з огляду на крайнощі у вивченні слов'янофілів (ототожнення або нічим невиправдана поляризація їхніх поглядів, абсолютизація окремих положень при ігноруванні цілого комплексу інших, більш зрілих тощо), у дослідженні вперше загальні оцінки ґрунтуються на всебічному аналізі поглядів кожного представника слов'янофілів;

на відміну від загальноприйнятих уявлень вперше обгрунтовується висновок про те, що слов'янофільство як напрямок у російській суспільній думці з'являється не наприкінці 30-х років XIX ст. і не із суперечок про самобутність Росії, а на початку- в середині 40-х років, з богословських суперечок про Церкву, релігію, віру, і тільки в цьому контексті - про покликання Росії;

загальноприйнята теза про те, що в тридцяті - сорокові роки XIX ст. російська освічена громадськість розділилася на “західників” і “слов'янофілів” зазнає аргументованої критики і спростування тому, що вищезгадана теза опирається на розгляд тільки світської (переважно секуляризованої) частини освіченого шару суспільства;

обгрунтовується положення про те, що російську освічену громадськість середини XIX ст. не можна розглядати тільки під кутом протистояння західників і слов'янофілів, тому що в цьому випадку за межами дослідження залишаються десятки тисяч представників духівництва, чернецтво сотень монастирів, духовні навчальні заклади, їхні періодичні видання, богослови, церковні історики та інші;

з огляду на цей контекст громадського життя, вперше заслуга слов'янофілів (саме як гуртка однодумців) визначається як заклик групи мирян до світського суспільства задуматися про пагубний для країни розвиток і повернутися на шлях давньої Русі;

у дисертації встановлюється нині ніким не відзначений феномен російського громадського життя XIX ст.: не суспільство розділяється на “західників” і “слов'янофілів”, а з західницького табору виділилася невелика група однодумців О.С. Хом`якова, яку “злохитросно” стали називати “слов'янофілами” (використовуючи вже наявну негативну репутацію терміну, що ніяк не відповідало суті їхніх поглядів ні на початку 1840-х рр., ні у наступні роки);

вперше обгрунтовується поняття “слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії”, як поняття, що найбільш точно і повно виявляє дійсний зміст і значення слов'янофільства;

вперше у світській історіографії з необхідною повнотою проаналізовано церковну християнську історіографію слов'янофільства, а також деякі нюанси релігійних поглядів слов'янофілів стосовно України й історіографічні аспекти цієї проблематики; спеціально розглядається висвітлення слов'янофільства в російській та українській еміграції, дається характеристика іноземної історіографії слов'янофільства.

Структура роботи обумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається з 363 сторінок основного тексту, списку джерел і літератури (1019 найменувань). Загальний обсяг роботи 439 сторінок.

Науково-теоретичне і практичне значення роботи. Дисертаційні матеріали можуть бути використані при підготовці робіт з історії російського громадського життя, російської суспільно-політичної думки, при підготовці курсів з історії Росії. Наведений у дисертації фактичний матеріал, концептуальні положення використовуються у спецкурсах “Джерелознавство”, “Історична термінологія”, “Релігійно-філософські, суспільно-політичні та історичні погляди М.В. Гоголя”, “Історичні погляди О.С. Пушкіна”, що читаються дисертантом на історичному факультеті Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Апробація роботи. Дисертація та її окремі положення заслуховувалися й обговорювалися на засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства та археології, кафедри історії Росії, Вченої ради історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, а також у Центрах освіти міст Нюрнберга, Ерлангена (Німеччина, 1992, 1994 рр.), на наукових семінарах і колоквіумах університетів міст Кельна, Франкфурта на Одері, Грайфсвальда (Німеччина, 2002 р.).

Результати дослідження доповідалися на таких наукових конференціях: IV республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства (Херсон, 1989 р.), 1-6 Астаховські читання (Харків, 1992-2002 рр.), міжнародна наукова конференція “Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР, и других странах Восточной Европы (20-80-е гг. ХХ в.)” (Харків, 1993 р.), III Дриновські читання (Харків, 1994 р.), міжвузівська науково-практична конференція “Цивилизационный подход к истории: проблемы и перспективы развития” (Воронеж, 1994 р.), міжнародна наукова конференція “Проблемы археологии, древней и средневековой истории Украины” (Харків, 1995 р.), міжнародна наукова конференція до 100-річчя від дня народження А.П. Ковалівського (1995 р.), Кримські читання М.Я. Данилевського (Ялта, 1995 р., Сімферополь, 2000 р.), міжрегіональна науково-практична конференція “Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 1995 р.), наукова конференція, присвячена 300-річчю російського військово-морського флоту (Воронеж, 1996 р.), VI, VII, XII Кримські Пушкінські міжнародні читання (мис Фіолент, Георгіївський монастир, 1996 р., Сімферополь, 1997 р., Алупка, 2002 р.), VII наукова міжнародна конференція германістів “По слідах німецької мови та культури в Україні” (Чернівці, 1999 р.), міжнародна конференція “Архіви - складова інформаційних ресурсів суспільства” (Київ, 2001 р.); “Кирило-Мефодіївські читання” (Харків, 2002 р.), міжнародна наукова конференція “Проблеми історії та археології України. До 100-річчя ХII Археологічного з`їзду” (Харків, 2002 р.), міжнародна наукова конференція “Історія повсякденності і культурна історія Німеччини і Радянського Союзу. 1920-і - 1950-і роки” (Харків, 2003 р.), міжнародна наукова конференція “А.С. Хомяков - мыслитель, поэт, публицист” (Москва, 2004 р.).

Публікації. Викладені в дисертації положення знайшли відображення в монографії, 22 фахових статтях, тезах і матеріалах конференцій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, сформульовані мета та завдання, визначені хронологічні рамки, вказано на методологію та методику дослідження, розкриті наукова новизна та практичне значення роботи, наведені відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія проблеми. Стан джерельної бази” зазначається, що мета, завдання й особливості дисертаційного дослідження вимагають розгляду в нерозривному зв'язку історіографії проблеми з її джерельною базою. І лише класифікація джерел і їхня загальна характеристика викладаються як самостійний сюжет.

У підрозділі 1.1. “Вивчення слов'янофільства в дорадянський період” вказано, що в 1860-х - першій половині 1870-х рр. спадкоємцями слов'янофілів і близькими за поглядами до них людьми було видано значну кількість слов'янофільських праць, раніше маловідомих або невідомих взагалі. Слов'янофіли (особливо О.С. Хом'яков) відкрилися для широкого читача з практично невідомої сторони як богослови, релігійні філософи, історики. Велика роль у публікації їхньої спадщини, коментарів до неї належала представникам церковної історіографії (М.П. Гілярову-Платонову, М.І. Барсову, О.М. Іванцову-Платонову та ін.) Гиляров-Платонов Н.П. О судьбе убеждений // Русская Беседа.- 1860.- №2; Барсов Н. И. Новый метод в богословии // Христианское Чтение. - 1869. - №№2-4; Иванцов-Платонов А.М. Несколько слов о богословских сочинениях А.С. Хомякова // Православное Обозрение. - 1869. - №1.. Саме вони спробували дати найбільш об'єктивну оцінку слов'янофільським поглядам. Однак значного поширення ці погляди на слов'янофілів (як і позитивні оцінки М.І. Костомарова, К.М. Бестужева-Рюміна) Костомаров Н.И. О значении исторических трудов Константина Аксакова по русской истории.- СПб., 1861; Бестужев-Рюмин К. Славянофильское учение и его судьба в русской литературе // Отечественные Записки. - 1862. - № №2, 3, 5. не одержали. У суспільно-політичній літературі панували погляди представників ліберального напрямку, їхніми представниками (О.І. Пипіним та ін.) і формулювалася помилкова оцінка слов'янофілів (як реакціонерів або консерваторів) і їхньої спадщини.

На другу половину 1870-х - початок 1890-х років припадає смерть Ю.Ф. Самаріна та І.С. Аксакова, в цей період з'являються нові публікації слов'янофільської спадщини і з історії слов'янофільства (головним чином мемуари, листування). Вперше допускаються до видання в Росії богословські праці О.С. Хом`якова, вперше з'являються роботи філологів про відомого діяча слов'янофільства (К.С. Аксакова) Пыпин А.Н. Константин Аксаков. 1817-1860 // Вестник Европы. - 1884. - №№3, 4.. Розширюється проблематика досліджень серед богословів та філософів. На цьому тлі історики явно відставали. Знову (як і на початку - в середині 1870-х рр.) наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років відбулася гостра дискусія про слов'янофільство. І хоча критики слов'янофільства одержали розгорнуту аргументовану відповідь з боку нащадків і прихильників слов'янофільства, загальна оцінка слов'янофілів з боку освічених верств суспільства була тенденційною.

У другій половині 1890-х рр. - на початку ХХ ст. було видане повне зібрання творів О.С. Хом`якова, І.В. Кіреєвського, вийшов перший том нового повного зібрання творів К.С. Аксакова, публікувалися твори Ю.Ф. Самаріна. Саме в цей період були надруковані монографічні роботи про окремих слов'янофілів Лясковский В.Н. А.С. Хомяков. Его жизнь и сочинения. - М., 1897; Лясковский В.Н. Братья Киреевские. Жизнь и труды их.- Пб., 1899; Завитневич В.З. Алексей Степанович Хомяков. - Т. 1-2. - К., 1902, 1913; Владимиров Л.Е. Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение. - М., 1904; Лушников А. И.В. Киреевский. Очерк жизни и учения // Православный Собеседник.- 1915.- №№4-8 та деякі ін.. При чому найгрунтовніші дослідження були створені в духовних академіях. На жаль, серед авторів були відсутні представники історичної науки. Незважаючи на те, що в дореволюційний період розглядався весь спектр слов'янофільських поглядів, від богословських поглядів до художньої творчості, майже з жодного питання не існувало визначеної загальноприйнятої думки. Слов'янофільська спадщина дуже часто не була навіть уважно прочитана.

Напередодні більшовицького перевороту М. Поліевктов констатував, що “інтерес до слов'янофільства, що пожвавився за останній час, не викликав всебічного перегляду генезису і розвитку цієї доктрини”, набагато більше уваги приділялося західникам, головним чином О.І. Герцену Русский исторический журнал. - 1917. - Кн.2. - С. 253.. Ця тенденція перейшла у спадщину радянській історіографії.

У підрозділі 1.2. “Радянська історіографія слов'янофільства” вказано, що деяка увага до слов'янофілів, яка мала місце на початку 1920-х рр., змінюється до початку 1930-х років майже повним їх забуттям. Певне пожвавлення інтересу до даної теми наприкінці 1930-х рр. не принесло яких-небудь власне наукових досягнень. Мова може йти лише про поодинокі спроби (наприклад, С.С. Дмитрієва) висвітлення слов'янофільства у рамках марксистсько-ленінської методології.

Післявоєнний період становить собою досить суперечливий час в історіографії слов'янофільства з деякою активізацією інтересу до цього явища, спробами його більш об'єктивної оцінки (друга половина - кінець 1940-х років; друга половина 1960-х - початок 1970-х років) і традиційно радянським розумінням його як реакційного, консервативного явища, що закінчилося проведенням дискусії про слов'янофільство (1969 р.) і появою в середовищі філологів першої радянської монографії про слов'янофілів Янковский Ю.З. Из истории русской общественно-литературной мысли 40 - 50-х гг. ХIХ столетия. - К., 1972.. У той самий час сама слов'янофільська спадщина практично не видавалася. Теоретичне осмислення проблеми могло здійснюватися тільки в рамках догматичного, вульгарного тлумачення марксизму-ленінізму.

Активізація в 1970-1980-і роки досліджень про слов'янофілів у деяких гуманітарних дисциплінах дозволила створити монографічні роботи й історикам Дудзинская Е.А. Славянофилы в общественной борьбе. - М., 1983; Цимбаев Н.И. Славянофильство (Из истории русской общественно-политической мысли ХIХ века). - М., 1986 та деякі ін.. Для радянської історіографії слов'янофільства цього періоду характерні певні досягнення, зокрема: розширення окремих аспектів проблематики і джерельної бази, критичне осмислення джерел. Радянські фахівці в марксистсько-ленінському вченні бачили “ключ” до розуміння слов'янофільства, в якому головним вважалися саме соціально-політичні погляди. Аналізуючи їх, дослідники робили висновок про належність слов'янофілів у кращому випадку до лібералів. А це, незважаючи на фактологічну насиченість деяких робіт (М.І. Цимбаєва, напр.), прирікало дослідників на перекручене розуміння російської суспільної думки середини XIX ст. В результаті слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії фактично не була досліджена.

У підрозділі 1.3. “Російська й українська еміграція про слов'янофілів і їхні погляди” говориться про те, що в міжвоєнний період російськими й українськими емігрантами було перевидано ряд богословських робіт О.С. Хом`якова, його вірші, а також деякі інші твори (або фрагменти творів) слов'янофілів. Про слов'янофілів друкувалися статті здебільш в емігрантській періодичній пресі. Про богословські погляди слов'янофілів здебільш позитивно відзивалися ієрархи і члени Російської Православної Церкви за кордоном. Почасти це пов'язано і з “глибокою повагою”, яку відчував митрополит Антоній (Храповицький) до особистості О.С. Хом`якова. Авторами публікацій про слов'янофілів виступали відомі богослови, вчені, філософи, історики, громадські діячі (В.В. Зеньковський, Л.П. Карсавін, Є.Ю. Скобцова, І.І. Смолич, П.Б. Струве, Г.В. Флоровський та ін.) Зеньковский В.В. Свобода и соборность // Путь.- 1927.- №7; Zenkovski V. The Slavophil Idea Restated // The Slavonic Review.- 1927-1928.- Vol. VI; Скобцова Е. Ю. Хомяков.- Париж, 1929; Смолич И. И.В. Киреевский // Путь.- 1932.- №33; Францев В.А. А.С. Хомяков, поэт-славянофил // Хомяков А.С. Стихотворения.- Прага, 1934 та ін.. Не забували про слов'янофілів в еміграції і в роки Другої світової війни, і в повоєнний час (архієп. Аверкій (Таушев), єп. Григорій (Граббе) та ін.).

У цілому, російське й українське зарубіжжя ХХ - початку XXI ст. продовжило традиції ХІХ ст. Як і колись, провідну роль у вивченні слов'янофільства відігравала духовна і політична орієнтація дослідників. Спеціальних монографічних робіт про слов'янофільство істориками-емігрантами написано не було. Найчастіше негативна оцінка слов'янофілів зустрічається в публікаціях представників третьої хвилі еміграції (О.Л. Янов та ін.).

У підрозділі 1.4. “Іноземна історіографія слов'янофільства” відзначається, що багато праць О.С. Хом`якова, Ю.Ф. Самаріна й інших слов'янофілів ще за їхнього життя видавалися в європейських державах. Наклад їхніх творів був невеликий, і тому можливість ознайомитися зі слов'янофільською спадщиною мало лише невелике коло фахівців. І хоча слов'янофілів знали і високо цінували не тільки в слов'янських землях (А. Гакстгаузен, В. Пальмер), говорити про згоду зі слов'янофільськими поглядами західних богословів або вчених, суспільних діячів, публіцистів немає особливих підстав. Але, принаймні, у слов'янофілах бачили щирих, незалежних, глибоких православних мислителів. Однак були і такі дослідники слов'янофільства, які істотно спотворювали їхні погляди (М. Здзеховський (М. Урсін) та деякі ін.).

Революції 1917 р., громадянська війна в Росії активізували за її межами й інтерес до слов'янофілів (А. Гратьє Gratieux A. A. S. Khomiakov et le Mouvement Slavophile.- Paris, 1939. та деяк. ін.), велику роль у цьому відіграли російські емігранти. Після Другої світової війни в Західній Європі і США все більше сюжетів про слов'янофілів входить до узагальнюючих робіт з російської філософії, історії, літератури. Згодом з'явилися і спеціальні роботи Riasanovsky N. Russia and the West in the Teaching of the Slavophiles. A Study of Romantic Ideology. - Cambridge (Mass.), 1952; Christoff P. An Introduction to Nineteenth - Century Russian Slavophilism. A Study in Ideas.- Vol.1: A.S. Khomjakov.- The Hague, 1961; Walicki A. W kregy konserwatywnej utopii. Structura i przemiany rosyjskiego slowianofilstwa.- Warszawa, 1964; Mьller E. Russischer Intellekt in europдischer Kriese. I.V. Kireevskij (1806-1856). Bohlau Verlag.- Kцln-Graz, 1966.. Деякі аспекти слов'янофільської спадщини стали предметом розгляду на міжнародних наукових форумах.

Закордонну історіографію слов'янофільства відрізняв від радянської плюралізм думок. У той же час обмежені можливості користування архівними матеріалами, нерозуміння цінностей православного світогляду, упередженість до російської історії, ототожнення її з цінностями радянського періоду й інші недоліки свідчать лише про підтримку самої традиції дослідження слов'янофільства, але не про дійсну наукову новизну у дослідженні слов'янофільства.

У підрозділі 1.5. “Слов'янофіли і їхні погляди в сучасній суспільній думці (кінець 1980-х - початок 2000-х рр.)” підкреслюється, що обстановка, яка склалася в СРСР на кінець “перебудови”, об'єктивно дозволяла поглибити осмислення слов'янофільства, звільняючись від тих уявлень, що помилково висвітлювали його духовний зміст. Однак можливість, що відкрилася, гальмувалася недостатністю перевидань творів слов'янофілів, публікації нових текстів.

Як і раніше поширена тенденційність, коли методологічні погляди дослідника, його політична заангажованість не дозволяють об'єктивно поставитися до предмета, який розглядається. Очевидним є недостатнє знайомство багатьох дослідників (В.І. Холодного Холодный В.И. Идея соборности и славянофильство. Проблема соборной феноменологии. - М., 1994. та ін.) із всім обсягом слов'янофільської спадщини або вільне трактування окремих положень. Історики цілком очевидно відстають від представників інших гуманітарних напрямків у дослідженні життя й творчості слов'янофілів.

У підрозділі 1.6. “Класифікація і характеристика джерел” відзначається, що джерельна база дисертаційної роботи являє собою досить складне явище, яке вимагає додаткового дослідження. Необхідно мати на увазі кілька аспектів предмета: слов'янофіли, їхнє життя і погляди в 1810-1850-х роках; центральна проблематика слов'янофільської ідеї - складні духовні, ідеологічні, соціально-політичні й інші явища історичного розвитку Росії; громадська думка XIX ст. про слов'янофілів.

У зв'язку з таким підходом джерельна база даного дисертаційного дослідження може бути розділена на декілька частин.

Перша частина - це слов'янофільська спадщина, яка досить різноманітна і вимагає хоча б найбільш загальної класифікації. У передмові до творів свого старшого брата Костянтина І.С. Аксаков відзначав, що в його спадщині “надзвичайно важко провести різку межу між творами історичними і не історичними. Цілісність його погляду філософського, морального, соціального, художнього майже не допускає правильного поділу його літературної спадщини на рубрики або розряди: так, наприклад, він проводив свої історичні погляди й в історичних дослідженнях, і у віршах ... і в морально-філософських трактатах, і в статтях про актуальні громадські сучасні завдання; навпаки - у його історичних працях ви постійно зустрічаєтеся з його моральними і соціальними переконаннями...” Аксаков К.С. Полн. собр. соч. - Т. 1. - М., 1861. - С. V-VI. .

Як ці, так і інші думки можна віднести до усих членів слов'янофільського гуртка (з поправкою на індивідуальні якості). Тому необхідно розглядати не тільки історичні роботи, публіцистику, листування слов'янофілів, але і їхню богословську, філософську, поетичну спадщину. Що стосується жанрової приналежності, то слов'янофільська спадщина являє собою надзвичайно різноманітний комплекс джерел: статті, критичні відгуки, публікація і коментування джерел, передмови, примітки і т.п. Слов'янофіли виступали як письменники, драматурги, поети, критики, художники, мистецтвознавці. Тому не дивно, що художні та літературні здобутки ризних жанрів (вірші, поеми, драматичні твори, пародії, казки, переклади, художня критика та ін.) складають важливу частину їхньої спадщини.

Твори слов'янофілів писалися як російською мовою (згодом деякі були перекладені на іноземні мови або самими авторами або перекладачами для публікації за кордоном), так і кількома європейськими. Що ж стосується видання слов'янофільських творів у самій Росії, то перед публікацією за вимогами часу вони повинні були одержати спеціальний цензурний дозвіл. А тому опубліковані твори в дореволюційній Росії - підцензурні.

Спочатку твори слов'янофілів друкувалися в журналах, альманахах, газетах, збірниках (і лише через деякий час виходило окреме видання). Особливий інтерес викликає при цьому і слов'янофільська журналістика. За життя старшого покоління слов'янофілів була опублікована лише невелика частина їхньої спадщини, а тому окрему групу складають твори, видані після смерті слов'янофілів.

Особливу групу складають мемуари, щоденники, епістолярна спадщина слов'янофілів (листування між собою, з рідними, друзями, знайомими, опонентами і т.ін.), частина якої зберігається в різних архівах Російської Федерації й України (Інститут російської літератури (Пушкінський Дім) (Санкт-Петербург) - ІРЛІ; Відділ писемних джерел Державного історичного музею (Москва) - ВПД ДІМ; Відділ рукописів Російської державної бібліотеки (Москва) - ВР РДБ; Російський державний архів літератури і мистецтва (Москва) - РДАЛМ; Російський Державний історичний архів (Санкт-Петербург) - РДІА.

У дисертаційній роботі були використані архівні матеріали, які вперше уводяться в науковий обіг (з фондів Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР НБУВ) - Ф.1 “Літературні матеріали”, Ф.3 “Листування”, Ф.13 “Архів Синоду”, Ф.160 “Колекція рукописів КДА”. Ф.304 “Дисертації студентів КДА”), що дозволило поглибити і доповнити уявлення як про життя і погляди самих слов'янофілів (зокрема О.С. Хом`якова, І.В. і П.В. Кіреєвських), так і про історіографічну традицію.

Певне значення для історіографії питання мають рецензії або відзиви на праці слов'янофілів, полеміка з ними з приводу проблем, що мають богословський, філософський, загальнокультурний, громадський, історичний, науковий інтерес. У дисертації використовувалися мемуари як про самих слов'янофілів (їхніх родичів, близьких, друзів, опонентів), так і про їхніх соратників, оточення.

Важливим джерелом в осмисленні поглядів слов'янофілів і історіографії проблеми є періодична преса (як слов'янофілів, їхніх опонентів, так і та, що далеко виходить за хронологічні рамки середини - другої половини XIX ст.). Використовувалася періодика не тільки російською, але й українською, німецькою і деякими іншими мовами (“Европеец”, “Москвитянин”, “Православное Обозрение”, “Путь”, “Радянське літературознавство”, “Русская Беседа”, “Русский Архив”, “Труды Киевской Духовной академии”, “Jahrbьcher fьr die Geschichte Osteuropas” та ін.).

Енциклопедії, різного роду довідники, покажчики періодичних видань, тематичні покажчики, словники, огляди і т.п. також склали важливу частину джерельної бази дисертаційної роботи.

Таким чином, джерельна база проблеми досить різноманітна і дозволяє вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні мету і завдання. При цьому ми вважаємо особливо цінними думки М.М. Бахтіна про “відкриту єдність культури”. Виходячи з цього, ми прагнули не тільки до поповнення джерельної бази (“розширення наших фактичних, матеріальних знань”, відкриття “нових текстів …” тощо), але і до розкриття “нового значення цінностей”, їх “творчого розуміння” Бахтін М.М. Вказ. пр. - С. 352-353.. Саме в останньому вбачається нам найбільш перспективний шлях у вивченні слов'янофільства.

У другому розділі “Доля Росії в поглядах майбутніх слов'янофілів (1820-і - 1830-і рр.). Зародження слов'янофільської ідеї” мова йде про той період, коли формувався світогляд майбутніх слов'янофілів і зароджувалася їхня центральна ідея, поняття про яку уперше вводиться в науковий обіг у підрозділі 2.1. “Слов'янофільська ідея історичного розвитку Росії. Постановка й обґрунтування проблеми”. Тут обгрунтовується теза про те, що свідчення про “ідею”, як головну якісну відмінність слов'янофільства, належить ключовим його діячам. Але складові категорії “ідеї” ними дані не були, а тому в дисертації визначається її сутність.

Слово “ідея” зустрічається в російськомовних текстах у ХVІІІ ст., але лише з 20-30-х рр. XIX ст. набирає значного поширення. Ведучи мову про “слов'янофільську ідею історичного розвитку Росії”, ми маємо на увазі насамперед “основний, істотний принцип світогляду”, “поняття”, “задум”, “уявлення”, “основну думку” слов'янофілів про історичний розвиток Росії. “Слов'янофільська ідея” стосовно історії Росії як реально існуюче поняття (а його використовували М.М. Страхов, Л.О. Тихомиров, В.В. Розанов та ін.) є найбільш вдалим із тих, котрі існують дотепер у літературі (“навчання”, “концепція” і навіть “ідеологія”, тому що остання форма припускає “систему”, що у випадку зі слов'янофілами зобов'язує розглядати її як частину метафізики або психології).

Що стосується другої частини проблеми - “історичний розвиток Росії”, то ці слова аж ніяк не слід ототожнювати тільки з “історичними поглядами слов'янофілів”. Наше розуміння “слов'янофільської ідеї” (як одного з конкретно-історичних варіантів російської ідеї, зформульованої цілим напрямком світських релігійних мислителів загальнохристиянського значення) відрізняється від розуміння “російської ідеї” як В.С. Соловйовим, так і багатьма іншими її тлумачами. К.С. Аксаков підкреслював: “Строгість принципу, цілковита йому послідовність - ось дух дій слов'янофільства <...> Я більш за все боюся нечистого союзу” Русское Обозрение. - 1897. - №3. - С. 148.. Виходячи з цього, необхідно вивчити життя і спадщину кожного зі слов'янофілів у конкретній історичній обстановці XIX ст.

У підрозділі 2.2. “Коротка характеристика російської суспільної свідомості. О.С. Хом'яков” вказується, що в історіографії загальносприйнятою є констатація про особливий вплив на формування майбутнього слов'янофільського напрямку двох подій - громадського піднесення, пов'язаного з Вітчизняною війною 1812 р., і руху декабристів. Не заперечуючи проти цього впливу і конкретизуючи його розуміння, варто враховувати більш складну духовну атмосферу першої чверті XIX ст. - діяльність містиків, Біблійного товариства, єзуїтів і т.ін.

К.С. Аксаков згадував, що О.С. Хом'яков самотужки вирішив “основні питання”, але “під жартом” ховав “свої переконання, які не розуміли його друзі...” Там само. - С.147-148.. Судячи з цих слів, народження слов'янофільства відбулося під час зустрічей О.С. Хом`якова з К.С. Аксаковим і Ю.Ф. Самаріним. Насправді все було складніше.

У 1820-1830-і рр. О.С. Хом'яков не “вирішив”, а “вирішував” “основні питання”. Причому вони виражалися в різних редакціях, інтерпретаціях. О.С. Хом'яков продумав і почасти висловив у поетичній формі, бесідах, листуванні, перших публіцистичних виступах, “Записках про всесвітню історію” своє бачення широкого кола питань, у центрі яких була історична доля Росії. Саме О.С. Хом`яковим першим були висловлені, головним чином у поетичній формі (“Ключ” (1835 р.), “Київ”, “Росія” (1839 р.) та ін.), думки про духовне покликання Росії. Питання тільки в тім, наскільки сама Росія, її уряд, народ, писав О.С. Хом'яков, усвідомлюють висоту цієї місії, щоб “обійнявши любов`ю” усі народи, вказати їм на “таїнства волі” і пролити “сяяння віри”. У контексті сказаного зовсім недоречними, якщо не образливими, слід вважати стосовно О.С. Хом`якова такі вирази Н. Мазур, як "салонний пророк" і "салонний проповідник".

Ми не можемо заперечувати еволюцію у світогляді О.С. Хом`якова в 1820-1830-і роки. Тому не можна цілком довіряти спогадам О.І. Кошелєва (в яких стверджувалося, що основні переконання 1823 р. залишалися у О.С. Хом`якова такими ж, як і в 1860 р.), насамперед тому, що ці погляди мінялися у самого мемуариста. Отже, він не міг точно зафіксувати незмінність їх у інших. До того ж, немає ніяких підстав думати, що 19-літній юнак О.С. Хом'яков мислив у 1823 р. точно на такому ж рівні, як найбільш авторитетний світський богослов у 1850-і роки.

У підрозділі 2.3. “І.В. і П.В. Кіреєвські” йде мова про те, якими різними були шляхи О.С. Хом`якова і І.В. Кіреєвського і наскільки не схожими залишаються їхні позиції наприкінці 1830-х років. Так, вони бачать центр російської історії в Православній вірі, Церкві, але І.В. Кіреєвський підкреслював саме роль монастирів. О.С. Хом'яков закликав воскресити померлу давню Русь, а І.В. Кіреєвський сподівався на повернення її животворного духу. О.С. Хом'яков вважав, що “прекрасні стихії” були вбиті народом, а за І.В. Кіреєвським, єресь пішла з Церкви в XVI ст. Петра I оцінювали вони по-різному. Для І.В. Кіреєвського - це руйнівник російського, О.С. Хом'яков же знаходить для царя-реформатора чимало добрих слів. Саме І.В. Кіреєвський першим підкреслив значимість сімейного і общинного начал з центром у Православній Церкві.

Отже, стверджувати, що в полеміці 1837-1839 років виникла єдність і однодумство О.С. Хом`якова і І.В. Кіреєвського, немає достатніх підстав. Як немає їх і у тих дослідників, які, подібно О.М. Пипіну, вважають, що слов'янофільство “свою дійсну форму” набуло в 30-і роки XIX ст. Причому “слов'янофіли” (“ненависники”) у нього і Г.Р. Державін, і О.С. Пушкін, і М.П. Погодін, і М.В. Гоголь. На думку О.М. Пипіна, у цієї “школи” було “двоїсте й у той же час “однобічне”, “штучно-складене вчення” Пыпин А.Н. Характеристики литературных мнений. От 20-х до 50-х годов. 4-е изд. - СПб., 1909. - С. 265, 250, 277, 316.. Що ж стосується незаперечних змін у поглядах І.В. Кіреєвського, то до 1840-х років ще не завершився період його церковного “звертання”, а зміна поглядів очевидна й у 1845 р., і в 1852 р.

Менше свідчень залишилося про П.В. Кіреєвського. Однак наявні джерела дозволяють стверджувати, що до кінця 1830-х рр. це був цілком сформований мислитель, погляди якого найбільш близькі О.С. Хом`якову і почасти старшому братові. На цей час він був уже досвідченим джерелознавцем-архівістом, рідкісним знавцем російського фольклору, по-європейському освіченою людиною, учасником обговорень актуальних історичних і сучасних йому питань. Ще глибше він замислювався він над історією Росії, тим рідше прилюдно висловлювався з питань її суспільного розвитку. Але це була не байдужість, а величезна відповідальність за друковане слово.

У цьому зв'язку явно надуманим є твердження, що П.В. Кіреєвський і слов'янофіли в цілому “направили російську фольклористику, яка тільки-но складалася, на хибний і порочний шлях ... і знадобилася тривала і завзята боротьба кількох поколінь критиків-публіцистів і вчених-дослідників, щоб звільнитися від гнітючої влади слов'янофільської спадщини” Азадовский М.К. История русской фольклористики. - М., 1958. - С. 370.. Вивчений нами матеріал не дозволяє визнати за спадщиною слов'янофілів так звану “гнітючу влади”. До того ж, “те, що відомо під ім'ям “Зібрання П.В. Кіреєвського”, є плодом праці майже всієї освіченої Росії того часу” Ухов П.Д. Неизвестные материалы из собрания П.В. Киреевского. - М., 1958. - С. 7..

У підрозділі 2.4. “К.С. Аксаков і Ю.Ф. Самарін” звертається увага на те, що К.С. Аксаков і Ю.Ф. Самарін, не тільки відрізнялися від старших майбутніх слов'янофілів, але й один від одного: К.С. Аксаков випереджав свого друга за літературно-поетичним досвідом. Наприкінці 1830-х рр. вони роблять перші кроки в історіософському осмисленні російського життя, фундамент їхнього світогляду ще був не міцний і критично не осмислений.

Світогляд К.С. Аксакова до кінця цього періоду знаходився в стадії становлення. У другій половині - наприкінці 1830-х рр. у нього переважали міркування про історичне покликання Росії, її відношення до Заходу, в яких деяким темам (значенню мови, співвідношенню столиць) приділялася підвищена увага. З осені 1839 р. особисті зустрічі В.Г. Бєлінського і К.С. Аксакова припинилися. У той же час усе тісніше він зближався з Ю.Ф. Самаріним, який у “Листі до Могена” (1840 р.) висловив і тодішні погляди К.С. Аксакова, для якого це була і спроба подолання германофільства.

Найголовніша особливість світогляду Ю.Ф. Самаріна (пріоритетне ставлення до віри будь-якого народу взагалі і до віри російського - особливо) знайшла відображення вже в ранній творчості (цей період Ф.К. Андрєєвим занадто категорично названий: “До Гегеля”).

Для молодого мислителя в російській історії до XVI ст., коли “в особі Івана III втілився початок самодержавства”, “чисто моральний” вплив Церкви не можна переоцінити. Правда, “релігійний початок” у схемі лише елемент “народності”, як і “самодержавство”. Останнє ж розуміється як “необмежена влада, єдина, народна”. Саме ця влада (а не церква) йде “на чолі нашої цивілізації”. “Необмежену форму правління”, за Ю.Ф. Самаріним, російський народ створив для себе сам. Договору між царем і народом не було. Але зі спадщини Ю.Ф. Самаріна не зрозуміло: чому форма стає “священною спадщиною нашої історії”.

Намітив автор і таку найважливішу в майбутньому для нього тему, як ставлення православ'я до “відхилень католицизму й оман протестантизму”. Правда, він обмежується поглядом на православ'я тільки з історичної точки зору. У “Листі до Могена” зовсім не помітно “Сходу” у географічному розумінні (як і в І.В. Кіреєвського). Є Росія і Захід, в очах якого Росія “не більш як предмет зневаги або страху”.

У другому розділі відзначається також, що до початку 1840-х рр. шлях кожного мислителя, названих пізніше слов'янофілами, був досить своєрідний. Старші (О.С. Хом'яков, І.В. і П.В. Кіреєвські) вже наприкінці 1820-х років мали власні думки відносно багатьох питань філософії, історії, літератури, мистецтва. 1830-і роки для них (особливо для О.С. Хом`якова і П.В. Кіреєвського) - час визрівання й оформлення основних предметів постійних міркувань про Росію, а для І.В. Кіреєвського - це і переосмислення глибинних питань буття, викликане духовним зв'язком з чернецтвом і в той же час небажанням відмовитися від занять філософією. У зв'язку з цим занадто оптимістичним, на наш погляд, є слова О.В. Лушнікова, що І.В. Кіреєвський “із всіх передових російських людей того часу перший прийшов до формулювання філософсько-історичної національної ідеї” Православный Собеседник. - 1915. - №5. - С. 61..

Немає підстав погоджуватися і з Ю.З. Янковським, який вважав, що “вже в 20-і роки у світогляді майбутніх слов'янофілів намітилися виразні риси романтичного пантеїзму”. Більш того, Ю.З. Янковський вбачав у “Русских ночах” В.Ф. Одоєвського (задуманих ще в 1820-і роки, з його висновком “Дев'ятнадцяте століття належить Росії”) вже “риси слов'янофільства, що зароджується” Янковский Ю.З. Патриархально-дворянская утопия. - М., 1981. - С. 41, 39.. Що стосується “романтичного пантеїзму”, то ця проблема тісно пов'язана з питаннями про вплив масонства на слов'янофільство, і про те, що слов'янофільство є своєрідним продовженням російської масонської містики часів Катерини II (Г.В. Флоровський). П.М. Сакулін також відзначав характерне захоплення містицизмом і для 1830-х років. Але не містицизм і заперечення породили тоді ще не існуюче слов'янофільство. Полеміка з П.Я. Чаадаєвим активізувала інтерес до проблеми “Росія - Захід”. Заглиблення у вивчення спадщини православ'я, внутрішні духовні зміни характеру приводили майбутніх слов'янофілів до критичнішого ставлення до європейської культури і її наслідків у Росії.

Разом з тим, 1830-і роки, особливо другу половину - кінець цього десятиріччя, можна вважати часом зародження основи слов'янофільської ідеї історичного розвитку Росії, а саме: думки про неминущу цінність православ'я для російської історії і долі всього світу. Всім названим мислителям було властиве розуміння особливого розвитку рідної історії і її відмінностей від історії Західної Європи. Це співвідношення між своїм і чужим кожний вирішував по-своєму: О.С. Хом'яков більше усіх відрізняв Англію, І.В. Кіреєвський - німецьку філософію, а К.С. Аксаков часом навіть схилявся перед німецьким духом. Цілком очевидно, що і доля Росії розумілася ними в залежності від змін у їхньому світогляді. Вивчений нами матеріал дозволяє зробити висновок про те, що розповсюджене в історіографії переконання про виникнення слов'янофільства, як гуртка, течії, напрямку, саме наприкінці 1830-х років не має достатніх доказів.

Можна констатувати своєрідний, досить складний рух думки майбутніх слов'янофілів до загальних висновків. А особиста симпатія мислителів один до одного, їхні родинні зв'язки, збори під час обговорення хвилюючих усіх питань породили у сучасників впевненість у спільності (якщо не тотожності) їхніх поглядів. Дослідницька традиція скористалася цими свідченнями без серйозного критичного осмислення, що і викликало чимало непорозумінь щодо виникнення і сутності так званого слов'янофільства.

У третьому розділі “Формування слов'янофільського напрямку. Обґрунтування слов'янофільської ідеї історичного розвитку Росії (1840-і рр.)” розглядається цілий комплекс питань, пов'язаних з оформленням слов'янофільських поглядів.

У підрозділі 3.1. “Богословські суперечки початку 1840-х рр. О.С. Хом'яков” констатується, що своєрідний шлях кожного мислителя зводить їх разом саме для вирішення богословських питань, насамперед про розвиток Церкви. Отже, все частіше називаний слов'янофільським, гурток активізує розробку своєї ідеї, у першу чергу, як ідеї релігійної. О.С. Хом'яков переконаний у тому, що “суперечка релігійна містить в собі всю сутність і весь зміст усіх майбутніх нам життєвих суперечок. Питання про Росію у всіх відносинах є без сумніву єдине щиро всесвітнє питання нашого часу” Хомяков А.С. Полн. собр. соч. - М., 1900. - Т. 8. - С. 258.. Ми поділяємо висновок митрополита Володимира (Сабодана) про те, що, починаючи з О.С. Хом`якова й інших слов'янофілів, церковна проблематика виявилася в центрі уваги російської релігійної філософії і саме слов'янофіли визначили російську думку як переважно релігійну.

Не можна не побачити змін у творчості О.С. Хом`якова в порівнянні з полемічним виступом “Про старе і нове” (1837, 1839). У “Записках про всесвітню історію”, у серії публіцистичних статей, у переписці з В. Пальмером вже не просто постановка спірних питань, а ясні відповіді мислителя. Без “істинно народного!”, немає і “по-людському щирого”. Кожен народ - жива особа, “єдиний діяч історії”, матеріальна сила якого є наслідком духовної сили. У народів, які самобутньо розвиваються, багатство змісту передує удосконаленню форми. Але в Росії з петровських часів “пішло навпаки”. У підсумку - роздвоєність і безсилля суспільства.

Події 1848 р. привели О.С. Хом`якова до висновку: віджили не умови і форми суспільства, а саме духовне життя Західної Європи. Відбувається “суд історії” над однобічністю латинства і протестантства. Зміст всесвітньої історії - необхідність повернення людства, що не зрозуміло християнства, до з'ясування власної помилки. Отже, як писав О.С. Хом`яков, сама історія, засудивши однобічні духовні початки на Заході, викликає до життя і діяльності “більш повні і живі початки”, які утримуються “Святою Руссю”. І історія не тільки призиває Росію, але і дає їй право стати попереду “всесвітньої освіти”. А право є в той же час і обов'язок для кожного члена суспільства Там само. - Т. 1. - С. 174. .

Але виразити народну “думку і життя” може тільки той, писав О.С. Хом`яков, хто “цілком живе і мислить цією думкою і життям” Там само. - С. 152.. Отже, “вся справа” людей середини XIX ст. може бути “тільки справою самовиховання”. Російським людям з “вищого суспільства” цього часу треба не творити “російську думку”, а хоча б “скільки-небудь сприйняти”. Тому що “стара” Русь ще є. І можливе не тільки її існування, але і розвиток. Тому потрібно повертатися не тільки на “російську землю”, але “у російське життя”, “до Святої Русі, як до своєї духовної матері” Хомяков А.С. Полн. собр. соч. - М., 1900. - Т. 1.- С. 173, 170. .

Практично жодна стаття О.С. Хом`якова 1840-х років не обходилася без звертання до общини. Це питання він вважав “безперечно найважливішим зі всіх не тільки російських, але і взагалі сучасних питань” Там само. - Т. 3. - С. 459.. О.С. Хом'яков упевнений: “Корінь і основа - Кремль, Київ, Саровська пустинь, народний побут з його піснями й обрядами, і, переважно, община сільська”; і саме вона “є єдина уціліла цивільна установа всієї російської історії. Відніми її, не залишиться нічого; з її ж розвитку може розвитися цілий цивільний світ” Там само. - С. 462.. Але община цінна не тільки для Росії. О.С. Хом'яков визнавав общинний устрій “чимось прекрасним і дорогоцінним для всього людства”. І потрібно лише дати волю общинному устрою, тому що він дуже міцно зрісся з російським життям. Залежність майбутнього Росії від общини для О.С. Хом`якова очевидна. Але він не гарантував свідомо позитивний результат, бажаючи лише одного: “допустимо початок, а він сам собі створить простір” Там само. - С. 468..