Влада і православна церква в Україні (1917-1930 рр.)

Фактично лише в 90-х рр. ХХ ст. вітчизняні науковці зацікавилися такою важливою і майже не дослідженою проблемою як релігійна ситуація в Україні у роки Другої світової війни. Розкриттю окремих її аспектів присвячені опубліковані праці й дисертаційні роботи Ю.Волошина, В.Гордієнка, І.Грідіної, Ю.Катуніна та О.Лисенка. Волошин Ю.В. Православна церква в Україні періоду нацистської окупації (червень 1941-жовтень 1944 рр.): Автореф. дис. ... канд.іст.наук. - Запоріжжя, 1997; Гордієнко В.В. Православні конфесії в Україні періоду другої світової війни (вересень1939-вересень 1945 рр.): Автореф.дис. ... канд.іст.наук. - К., 1999; Грідіна І.М. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 рр.: людський вимір: Автореф.дис. ... канд.іст.наук. - Донецьк, 2001; Катунин Ю.А. Русская православная церковь в годы Второй мировой войны (1939-1945 гг.). - Б.м., 2000; Лисенко О.Є. Релігійна ситуація на Україні в 1941-1946 рр.: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. - К., 1999.

Становищу в сучасному українському православ'ї присвячені дослідження Н.Бєлікової, О.Драбинка, В.Пащенка. Бєлікова Н.Ю. Релігійні конфесії України (кінець 80-х - 90-ті рр. ХХ століття): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - Донецьк, 2001; Драбинко А. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). - К., 2002; Пащенко В.О. Православ'я в новітній історії України. Ч.1. - Полтава, 1997; Ч.2. - Полтава, 2001. На наш погляд, їх треба розглядати лише як перший крок до висвітлення досліджуваної теми, переважно на рівні окремих регіонів.

Значну увагу історії українського православ'я приділяли представники української діаспори. Окрім названих раніше праць Д.Дорошенка і О.Лотоцького за кордоном вийшли спогади В.Зіньківського, колишнього міністра сповідань Директорії І.Огієнка, гетьмана П.Скоропадського та ін. Огієнко І.І. Моє життя: Автобіографічна хронологічна канва. - Житомир, 2002; Зеньковский В. Пять месяцев у власти (15 мая - 19 октября 1918 г.). Воспоминания. - М., 1995; Скоропадський П. Спогади: Кінець 1917-грудень 1918. - К.-Філадельфія, 1995.

У повоєнні роки з'явились праці В.Вериги, О.Вороніна, Н.Полонської-Василенко, Р.Рахманного, Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1996; Воронин О. Коротка історія Української Православної Церкви. - Саут Баунд-Брук, Нью-Джерсі, 1989; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. - Мюнхен, 1964; Рахманний Р. Самовизначення християнської України. - Торонто, 1977. присвячені історії створення та діяльності УАПЦ, розкриттю антицерковної політики радянської влади, діяльності її органів з масового закриття культових споруд і переслідування духовенства. Вихідним пунктом їх концептуальних підходів до висвітлення проблеми була розбудова української державності, тому в центрі уваги перебувала насамперед проблема автокефалії УПЦ. Майже усі автори розцінюють УАПЦ як єдино законну представницю українського православ'я, потенційний або реальний додатковий політичний важіль у створенні та зміцненні української державності.

У різні роки вийшли друком в зарубіжних видавництвах, а після 1991 р. були перевидані в Росії праці представників російської еміграції М.Вострищева, М.Зернова, Д.Поспеловського, Л.Регельсона, М.Шмемана, спогади митрополита Євлогія (Георгієвського), протопресвітера Г. Щавельського та ін. Вострышев М.И. Божий избранник: Крестный путь Святителя Тихона, патриарха Московского и всея России. - М., 1990; Евлогий (Георгиевский), митр. Путь моей жизни: Воспоминания Митрополита Евлогия (Георгиевского), изложенные по его рассказам. - М., 1994; Зернов Н. Русское религиозное возрождение ХХ века. - Париж, 1991; Поспеловский Д. Русская православная церковь в ХХ веке. - М., 1995; Регельсон Л. Трагедия Русской церкви, 1917-1945. - Париж, 1977; Шмеман Н.А. Исторический путь православия. - Париж, 1989; Щавельский Г., протоп. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота. Т.1. - Нью-Йорк, 1954. Майже усі названі автори виявили себе прихильниками збереження єдиного православного простору, що засуджують будь-які спроби надання автокефалії УПЦ. Вони ототожнювали себе з колишньою Російською імперією, тоді як історики української діаспори - з національними державними утвореннями, що існували в Україні у 1917-1920 рр. Цей чинник впливав на тематику та зміст праць українських і російських авторів-емігрантів, а об'єднує їх чітко визначена антирадянська спрямованість.

Нові наукові підходи в сучасній російській історіографії до висвітлення проблеми державно-церковних відносин за радянських часів були закладені у 90-х рр. в дослідженнях О.Кашеварова, М.Крапівіна, О.Ніжного, В.Русака, С.Савельєва. Кашеваров А.Н. Церковь и власть: Русская Православная Церковь в первые годы Советской власти. - Спб., 1999; Крапивин М.Ю. Противостояние: большевики и церковь. 1917-1941. - Волгоград, 1993; Нежный А.И. Комиссар дьявола. - М., 1993; Русак В.С. Свидетельство обвинения. Церковь и государство в Советском Союзе. Части 1-3. - М., 1993; Савельев С.Н. Бог и комиссары // Религия и демократия. - М., 1993. - С. 164-216. Досить значним внеском у висвітлення цієї проблеми є праці М.Одинцова. Одинцов М.И. Государство и церковь: (История взаимоотношений, 1917-1938). - М., 1991; його ж. Государство и церковь в России: ХХ век. - М., 1994. Використавши нові архівні матеріали, він одним з перших зумів здійснити об'єктивний аналіз сутності державно-церковних взаємин в СРСР, простежив вплив виконавчих й судово-репресивних органів на характер та спрямованість антицерковної політики Радянської держави. Автор підкреслює необхідність подальшого дослідження історії взаємин церкви і держави за часів радянської влади.

Науковий аналіз літератури з теми дисертації дозволяє зробити такі висновки:

1. Радянські історики висвітлювали проблему з точки зору протистояння комуністичної та релігійної ідеологій, тимчасового характеру існування релігії та церкви в соціалістичному суспільстві. Боротьбу проти них вони сприймали як закономірну складову класової боротьби за побудову соціалістичного суспільства та впровадження комуністичної ідеології. З вирішенням цих завдань була пов'язана тематика їх публікацій. Характерним для них є гостра антицерковна та антирелігійна спрямованість, викривальна тональність. Багато в чому спільними є методологічні підходи та схожі стереотипи мислення, переваження політичних та ідеологічних аспектів над науковими.

2. Окремим працям сучасних українських істориків з нашої проблеми притаманна тенденція до локалізації досліджень до географічних меж певних регіонів України, а хронологічних меж - до часів існування різних державних утворень. Але їхні праці містять цінний і цікавий фактичний матеріал, який допомагає збагаченню наших уявлень про характер державно-церковних взаємин в Україні, розкриттю досягнень і помилок у цій сфері. Життя свідчить: загрозу для історичної науки становить не різноманітність думок дослідників, а їх одностайність.

Джерельну базу дисертації становлять опубліковані документи та архівні матеріали. Опубліковані документи можна поділити на такі групи:

1. Програмні документи і рішення більшовицької та інших політичних партій, громадських об'єднань і спілок, в яких визначені їх теоретичні засади та рішення стосовно православної церкви, ставлення до її власності, державного фінансування церкви, релігійного виховання учнівської молоді тощо.

2. Документи державних органів влади, в яких відображений процес формування державно-церковних взаємин, методи та форми запровадження політичних настанов урядовими структурами, містяться поточні та підсумкові результати їх діяльності.

3. Документи церковно-релігійних владних структур і громад, особливістю яких є те, що в них наведені рішення органів вищої церковної влади, відображені зміни, що відбувалися в українському православ'ї у післяреволюційні роки, внутришньоцерковна боротьба, життя православних громад, духовенства та мирян.

4. Спогади, статті, доповіді, промови лідерів політичних партій, державних і церковних діячів, які брали активну участь в політичних подіях, займали посади в урядових структурах і безпосередньо впливали на формування державно-церковних взаємовідносин. Їх спогади містять цікаву інформацію, що часто відсутня в офіційних документах, допомагає зрозуміти мотиви діяльності окремих осіб та суспільних груп.

5. Матеріали близько 30 назв часописів та газет 40 назв різного спрямування. В них відображене ставлення державних органів, церковно-громадських, національно-патріотичних і монархічних кіл українського суспільства до подій, що відбувалися у сфері державно-церковних відносин у 1917-1930 рр.

6. Низка довідкових і бібліографічних видань, де містяться цікаві матеріали з історії України та православної церкви, відомості про державних, політичних та церковних діячів, адміністративно-територіальний поділ України.

7. Використання лише опублікованих джерел не дозволяло достатньо повно розкрити тему дослідження. Це спонукало автора звернутись до матеріалів державних архівів, які становлять основну джерельну базу дисертації. В Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) вивчені і використані матеріали фонду Канцелярії Київського митрополита (ф.182) - протоколи зборів православних громад, на яких обговорювалися проблеми, пов'язані з реформуванням, демократизацією церковного життя; фонду Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки (ф.1063) - протоколи і журнали засідань Генерального секретаріату Центральної Ради з питань українізації церковного богослужіння, діловодства, духовних навчальних закладів.

У фонді Міністерства сповідань Української Держави (ф.1071) вивчені і проаналізовані документи про його відносини з Синодом РПЦ, листування з духовними консисторіями з питань економічного становища єпархій, матеріали про утворення УАПЦ, копії протоколів пленарних засідань II і III сесій Всеукраїнського православного церковного собору 1918 р., клопотання громад про звільнення церковних земель від податків.

Цінними є матеріали фонду Міністерства віросповідань Української Народної Республіки (ф.1072), де зібрані протоколи засідань, накази Міністерства сповідань щодо українізації УПЦ, листування з різними установами щодо монастирських земель, про прийняття присяги членами Директорії тощо.

Серед використаних матеріалів фонду Міністерства народної освіти Української Держави (ф.2201) та фонду Генерального Секретарства освіти

Центральної Ради (ф.2581) - документи про видання україномовних богослужбових книг, реорганізацію системи управління духовними навчальними закладами, призначення викладачів Закону Божого тощо. У фонді УАПЦ (ф.3984) вивчені матеріали про рух за автокефалію УПЦ і українізацію церковного життя.

Важливі документи радянського періоду зосереджені у фонді ЦВК УСРР і Секретаріату його Президії (ф.1) - протоколи їх засідань, постанови, інструкції про проведення виборів до органів радянської влади, статистичні дані про чисельність священнослужителів, інформація про політичне становище в губерніях, роз'яснення ЦВК УСРР з правових питань, пов'язаних з відокремленням церкви від держави.

У фонді Відділу культів НКВС УСРР (ф.5) вивчені плани роботи відділу, службові записки, інформативні матеріали про релігійний рух в республіці, заяви релігійних громад, відомості про вилучення церковних цінностей та дзвонів, закриття та використання культових споруд, чисельність духовенства, членів релігійних громад.

В Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) проаналізовані документи фонду ЦК Компартії України (ф.1), зокрема таких його відділів як загальний, організаційно-інструкторський, статистичний, агітації і пропаганди, з роботи серед жінок, підвідділу пропаганди, друку тощо. Серед документів особливе значення мають протоколи засідань ЦК КП(б)У та його Політбюро, матеріали пленумів, копії протоколів засідань бюро губернських (окружних) комітетів КП(б)У, в окремих випадках - повітових осередків КП(б)У; протоколи засідань Антирелігійної комісії ЦК КП(б)У та її президії, звіти відповідних губернських і повітових комісій про свою діяльність; матеріали Агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, відповідних відділів губернських і окружних комітетів КП(б)У, а також органів ВУНК, НКВС і ДПУ УСРР.

В Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІА в м. Києві) вивчені і використані матеріали фонду Київської духовної консисторії (ф.127) про участь духовенства в ознайомленні прихожан з Універсалами Центральної Ради, про нову форму молитовного поминання України тощо.

Для більш глибокого розкриття сутності і характеру державно-церковних відносин на рівні губерній (округів) і повітів автором була здійснена науково-пошукова робота в семи державних обласних архівах України (Дніпропетровському, Донецькому, Житомирському, Київському, Полтавському, Харківському і Чернігівському). В цілому в них вивчені і використані матеріали засідань секретаріатів, бюро губкомів (окружкомів) і повітових осередків КП(б)У, їх пленумів, конференцій і зборів, агітаційно-пропагандистських й інших відділів партійних комітетів; документи губернських революційних комітетів і виконкомів, їх відділів -адміністративних, релігійних культів та ін., комісій по вилученню церковних цінностей, з відокремлення церкви від держави, статути релігійних громад і протоколи їх зборів, анкети священнослужителів тощо. Загалом вивчені матеріали 41 фонду 10 центральних і обласних державних архівів.

Використані опубліковані і архівні джерела дозволили отримати достатню інформацію для відтворення об'єктивної картини історичних процесів і подій, що відбувалися у сфері взаємовідносин державних владних і православних церковних структур України у 1917-1930 рр.

Другий розділ “Розкол Російської православної церкви і “обновленський” рух в Україні” складається з восьми підрозділів. У першому підрозділі “Витоки розколу. Рух за автокефалію УПЦ часів Центральної Ради” досліджуються і розкриваються причини розколу РПЦ, який був зумовлений економічними суперечностями між різними прошарками духовенства, принизливим становищем православної церкви, перетвореної у відомство православного віросповідання, яке обслуговувало інтереси самодержавної влади.

Демократичні процеси, розпочаті після Лютневої революції, охопили своїм впливом і православну церкву, а низка постанов Тимчасового уряду (“Про амністію”, “Про скасування віросповідних і національних обмежень”, “Про збори і союзи”, “Про свободу совісті”) послужили поштовхом для “обновлення” церкви, демократизації церковного життя, гармонізації взаємин зі світськими органами влади.

За результатами проведеного дослідження робиться висновок про те, що рух за автокефалію УПЦ став першою в українському православ'ї “обновленською” церковно-релігійною течією, яка принципово відрізнялась від інших загальнореформістських церковних течій чіткою національною спрямованістю. Він відбивав не лише релігійні, але і національні, політичні та економічні інтереси своїх прихильників, мав рельєфно визначені риси громадсько-політичного руху. Не знайшовши підтримки з боку переважної більшості православного духовенства і мирян, в тому числі учасників Всеукраїнського Церковного Собору (Київ, січень 1918 р.), “автокефалісти” шукали її з боку Центральної Ради, однак також не отримали у повній мірі через розбіжності поглядів членів різних фракцій УЦР на характер церковно-державних відносин в Україні.

У другому підрозділі “Церковне питання в Українській Державі” проаналізований характер державно-церковних взаємин за часів Гетьманату П.Скоропадського, коли УПЦ набула статусу церкви державної. Відзначається, що Міністерство сповідань Української Держави значно більше піклувалося церковними справами, намагалося залучити церковні структури до вирішення світських проблем і одночасно - досягти автокефалії УПЦ. За часів керівництва Міністерством сповідань В.Зіньківським це намагалися зробити переважно канонічним шляхом, а в період керівництва О.Лотоцького - ще і за допомогою адміністративного тиску на противників створення автокефальної УПЦ. Духовенство прихильно поставилося до нового уряду, але виступало проти його втручання в церковні справи. За рішенням Всеукраїнського Церковного Собору (липень 1918 р.), підтвердженого Святішим Собором і Нарадою Єпископів РПЦ (вересень 1918 р.) та Радою Міністрів Української Держави (грудень 1918 р.) УПЦ на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Антонієм (Храповицьким) залишалась автономною складовою РПЦ, перебуваючи в канонічному зв'язку з Московським патріархатом.

У третьому підрозділі “Православні конфесії за часів Директорії та Адміністрації Добровольчої армії” мова йде спочатку про церковну політику Директорії УНР, яка 1 січня 1919 р. проголосила УПЦ автокефальною. У цей період спостерігалися найбільш енергійні спроби використати церковні структури для зміцнення позицій світської влади. При цьому Міністерство сповідань УНР на чолі з І.Огієнком не гребувало і силовими методами впливу на духовенство, впровадило жорсткий контроль за діяльністю церковних структур. За багатьма параметрами політика цього Міністерства не відповідала звичайним уявленням про характер державно-церковних відносин в демократичному суспільстві. Стверджується, що декрет Директорії про автокефалію УПЦ фактично залишився декларацією, тому що після відступу з Києва у лютому 1919 р. вона контролювала незначну частину території України.

Церковна політика адміністрації Добровольчої армії та Вищого Церковного Управління в Південно-Східній Росії, створеного за рішенням Помісного Собору

Півдня Росії (Ставрополь, травень 1919 р.), будувалася на уявленні про неминуче відновлення єдиної Росії і повернення до її складу України, а УПЦ - до складу РПЦ. Українські національні уряди розцінювались як тимчасові, вороже налаштовані до Росії, а прихильники УАПЦ - як розкольники, порушники церковних канонів.

У четвертому підрозділі “Церковна політика більшовиків. “Обновленський” рух після закінчення громадянської війни” наголошується на тому, що церковна політика більшовицької партії обумовлювалась її ставленням до церкви як антирадянської соціальної інституції, а до православ'я - як до ворожої ідеології, яка протистояла ідеології комуністичній. Головними шляхами і засобами руйнації церкви на початку 20-х рр. були діяльність органів радянської влади, насамперед репресивних, спрямована на штучне загострення і поглиблення суперечностей поміж різними прошарками православного кліру і мирян, розкол РПЦ на чолі з патріархом Тихоном. Результатом цієї діяльності стало виникнення в РПЦ “обновленських” церковно-релігійних течій “Жива Церква”, “Союз церковного відродження” і “Союз давньоапостольської церкви”. Вони мали на меті модернізацію православ'я і церковної організації, активно співробітничали з органами радянської влади і фактично під їх керівництвом боролися проти громад прихильників патріаршої (“тихонівської”) РПЦ.

В п'ятому підрозділі “Автокефальний рух на початку 20-х рр. Створення УАПЦ та її розкол” показано, що на початку 20-х рр. виникли найбільш сприятливі умови для діяльності “автокефалістів”, але лише тому, що органи радянської влади використовували їх для руйнації організаційних структур патріаршої РПЦ. Ця діяльність активізувалась після Всеукраїнського церковного Собору (жовтень 1921 р.), на якому було проголошено про утворення УАПЦ, ухвалена низка рішень, спрямованих на демократизацію внутришньоцерковного життя. Однак виявлена лояльність радянській владі не врятувала УАПЦ від репресій, тому що її діяльність за змістом і спрямованістю залишалась не лише церковно-релігійною, а й громадсько-політичною, яка об'єднувала національно-патріотичні кола православних українців. Залучаючи “автокефалістів” до боротьби проти “тихонівських” громад, партійні і радянські органи всіляко заважали поширенню “автокефального” руху, сприяли створенню в його середовищі у 1922-1925 рр. опозиційної групи “Братство Діяльно-Христової церкви” (“ДХЦ”), яку очолювали агенти ДПУ. Вже в середині 20-х рр. стало зрозумілим, що в православному просторі УСРР місця для УАПЦ не передбачалося.

У шостому підрозділі “Тихонівці” і “обновленці” висвітлюється діяльність КП(бУ і органів радянської влади по подальшому розколу православної церкви, утискам прихильників патріаршої церкви, використанню для цього “обновленських” громад, органів ДПУ, прокуратури, комісії по відокремленню церкви від держави. Діяльність ця супроводжувалась широкомасштабною агітаційно-пропагандистською кампанією, спрямованою на дискредитацію канонічної РПЦ і патріарха Тихона, репресіями, розпуском парафіяльних рад, захопленням “обновленцями” їх храмів, створенням спеціальних органів для керівництва цією роботою. Вона посилилась після проголошення “обновленської” церкви в Україні автокефальною (лютий 1923 р.) і створення Всеукраїнського Вищого Церковного Управління (ВУВЦУ), з жовтня 1923 р. - Всеукраїнського Священного Синоду на чолі з архієпископом Пименом та об'єднання в серпні 1923 р. “обновленських” православних церковно-релігійних течій в Російську православну церкву.

В підрозділі наводяться основні причини поступового послаблення впливу “обновленців”: високий авторитет і популярність серед віруючих патріарха Тихона, протести проти впровадження “обновленцями” нового церковного календаря, відверта їх підтримка органами радянської влади, досить слабке матеріальне становище “обновленських” громад, пасивність багатьох священиків-“обновленців”, які за своїми переконаннями залишались прихильниками патріаршої церкви.

У сьомому підрозділі “Лубенський Собор Єпископів України” висвітлюються обставини створення Соборно-Єпископської церкви (Лубни, червень 1925 р.) на чолі з єпископом Павлом Погорілком. Оголошена автокефальною, вона повинна була в союзі з “обновленцями” посилити боротьбу проти “тихонівців” і УАПЦ, залучати до себе їх прихильників. Особливістю цієї церкви, діяльність якої спрямовувалась органами ДПУ, було те, що її прихильники надавали важливе значення “українізації” церковного життя.

У восьмому підрозділі “Відновлення РПЦ та її політична переорієнтація. Доля УАПЦ” йдеться про створення Російської православної церкви на чолі з Священним Синодом, який відмовився від окремих “обновленських” церковних реформ, щоб не втратити остаточно вплив на мирян.

Висвітлюються суперечності серед прихильників патріаршої церкви, створення у травні 1927 р. Тимчасового патріаршого Священного Синоду, виступ митрополита Сергія (Страгородського) з “Посланням до пастирів і пастви”, в якому він закликав духовенство і мирян до лояльності до радянської влади. Це призвело до чергового їх розколу і виникненню нелегальної “Істинно-Православної церкви” (“катакомбної”), філії якої діяли і в УСРР.

Йдеться про трагічну долю УАПЦ, яка вперто переслідувалась органами радянської влади і під тиском органів НКВС вимушена була самоліквідуватись у січні 1930 р. Спроби відновлення її діяльності були невдалими і закінчилися підпорядкуванням її парафій Московському патріархату на початку 30-х рр.

Робиться висновок про те, що процеси, які переживало українське православ'я у 20-ті роки, були зумовлені не лише внутрішньоцерковними суперечностями, але і ретельно спланованими діями органів радянської влади по розколу духовенства і мирян на ворогуючі церковні течії. Боротьба проти них стала своєрідним продовженням громадянської війни, яка охопила усі регіони УСРР, розпалювала міжконфесійну ворожнечу і значно послабила внутрішню єдність церкви як соціальної інституції.

Третій розділ “Економічне становище українського православ'я” поділений на три підрозділи. В першому підрозділі “Ставлення до церковно-монастирської власності політичних партій та урядових структур” проаналізовано економічне становище РПЦ та її українських єпархій напередодні Лютневої революції 1917 р., програмні настанови загальноросійських і українських політичних партій щодо церковно-монастирської власності. Доведено, що не лише більшовики, а й переважна більшість українських національних партій вимагали конфіскації церковно-монастирської власності. За часів Центральної Ради впроваджувались заходи з обмеження фінансування церковних структур та націоналізації їх земель, уряд Гетьманату частково відновив їх права на власність. Директорія перевела УПЦ на державне утримання, але Земельним законом (січень 1919 р.) позбавила земельних володінь.

Адміністрація Добровольчої армії визнавала необхідність вирішення земельного питання із “забезпеченням інтересів трудящого населення” і одночасно - зі “збереженням за власниками їх прав на землю”, залишивши церковні структури власниками рухомого і нерухомого майна. В Законі про землю уряду П.Врангеля від 25 травня 1920 р. передбачалося відчуження лише частини великих земельних володінь. Загалом розв'язання питання про долю церковно-монастирських земель покладалося на вищі владні органи РПЦ.

Аналізується “Декрет про землю”, прийнятий II Всеросійським з'їздом Рад (листопад 1917 р.) і “Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, прийнятий РНК РСФРР в лютому 1918 р., які за рішенням Всеукраїнського з'їзду Рад (грудень 1917 р.) вважалися чинними і на території України і передбачали повне відокремлення церкви від держави і конфіскацію її власності.

У другому підрозділі “Націоналізація православних культових споруд” досліджується практична діяльність органів радянської влади по руйнуванню економічних підвалин церкви, що відбувалася на основі нормативно-правових актів РСФРР, а також “Тимчасових положень про соціалізацію землі”, ухвалених II Всеукраїнським з'їздом Рад (березень 1918 р.), декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” (січень 1919 р.), декретів РНК УСРР “Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ у відання Народного Комісаріату соціального забезпечення” (травень 1919 р.), “Про націоналізацію всіх колишніх казенних, монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель” (квітень 1920 р.) тощо.

Виявлені конкретні виконавці Декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви: Антирелігійна комісія при ЦК КП(б)У; Ліквідаційна комісія (з 1922 року - Відділ культів) Адміністративного відділу НКВС УСРР та її комісії на місцях; Міжурядова (міжвідомча) комісія НКВС УСРР у справах безприбуткових спілок і об'єднань (МІКОСО), яка реєструвала релігійні громади та їх статути; V1 відділення таємно-політичного відділу ДПУ УСРР; “Союз безвірників України”, органи прокуратури та фінансово-податкові органи.

Церква була відокремлена від держави, її власність націоналізована, релігійні громади позбавлені права юридичної особи і державного фінансування, культові споруди передавалися в оренду громадам або використовувалися для влаштування дитячих ясел, закладів охорони здоров'я, культосвітніх установ тощо. Наведені статистичні дані про кількість закритих та зруйнованих в УСРР культових споруд у 1919-1929 рр.

У третьому підрозділі “Кампанії з вилучення церковного майна” висвітлена кампанія з вилучення церковних цінностей 1922-1923 рр. та дзвонів з культових споруд 1929-1930 рр. Перша була здійснена для надання допомоги населенню охоплених голодом регіонів, друга - для задоволення потреб промисловості в кольорових металах. Обидві кампанії були ретельно сплановані й здійснені за участю органів НКВС, спрямовані на подальше руйнування економічних підвалин православної церкви. Вони супроводжувались кримінальним переслідуванням захисників церковної власності, призвели до пошкодження, знищення і безповоротної втрати багатьох неперевершених творів мистецтва та пам'ятників української національної культури.

В підрозділі висвітлений процес підготовки цих кампаній, вироблення і прийняття відповідних нормативно-правових документів і таємних циркулярів, розкрита конкретна діяльність у цьому напрямку органів радянської влади. Наведені приклади гострої боротьби і відкритих сутичок між радянськими працівниками і захисниками церковного майна, статистичні дані про кількість вилучених цінностей і дзвонів.

Четвертий розділ “Парафіяльне життя” складається з п'яти підрозділів. У першому підрозділі “Діяльність православного духовенства в 1917-1920 рр.” проаналізовані основні напрями і форми діяльності православного духовенства за часів національної революції і громадянської війни, в умовах протиборства різних політичних сил і періодичної зміни українських урядів, поширення в суспільстві альтернативних православ'ю ідеологій, охолодження частини віруючих до релігії та церкви. Це впливало на характер державно-церковних взаємин, управління церковними структурами, становище духовенства, примушувало їх шукати нові форми проповідницької роботи, співробітничати з певними державними структурами, брати участь в публічних політичних заходах.

Доводиться, що надії національних урядів знайти опору в православній церкві у державотворчих процесах, в тому числі через її “українізацію”, не виправдались. Причиною цього було не лише короткочасне існування урядів, а і супротив проросійськи налаштованого духовенства та морально-психологічна неготовность до цього певної частини українців. Державні структури не завжди демократичними засобами намагались впливати на настрої кліру та мирян, вдавались до адміністративного, фінансового та психологічного тиску на них, виходячи зі своїх уявлень про характер і сутність державно-церковних взаємин в нових суспільно-політичних умовах. З наведенням багатьох прикладів і фактів доводиться вина певних кіл православного духовенства у загостренні відносин церкви з органами світської влади, у порушенні церковних канонів, розколі українського православ'я, розгортанні ворожнечі в середовищі кліру і мирян.

У другому підрозділі “Правове становище релігійних громад за радянських часів. Основні напрями і форми діяльності духовенства” визначається, що радянські часи стали якісно новим періодом існування українського православ'я, його відвертого переслідування і руйнації. Висвітлене ставлення різних прошарків населення до радянської влади, православної церкви і духовенства, наведені статистичні дані про кількість антирадянських виступів у 1919-1924 рр., свідчення про вороже ставлення більшовиків до духовенства та репресії проти нього.

Ретельно прослідкований процес створення радянської нормативно-правової бази, яка жорстко регламентувала діяльність релігійних громад і духовенства (їх реєстрацію, укладання угод з виконкомами місцевих Рад, виконання храмових і поза храмових релігійних обрядів тощо), їх адаптації до нових умов, модернізації проповідницької діяльності. Розкриті заходи органів радянської влади щодо обмеження впливу духовенства на людей, насамперед - репресивні (вислання з України, засудження до ув'язненя, притягнення до карної відповідальності), висвітлюється роль у цьому Антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У, ЦВК УСРР, органів ДПУ.

У третьому підрозділі “Витіснення духовенства із сфери народної освіти” досліджені проблеми, пов'язані з діяльністю духовних і світських навчальних закладів, процес вилучення викладання релігії, ставлення до цього політичних партій, органів державної влади, громадськості і духовенства.

Доводиться, що жодна українська політична партія не виступала за обов'язковість релігійного виховання дітей у школі, насамперед в церковно-парафіальних школах, найбільш розповсюджених в Україні і головним призначенням яких було розповсюдження православ'я і християнської моралі.

Проаналізовані плани реформування парафіяльних шкіл та інших духовно-освітніх закладів, скасування органів управління ними, створення замість них світських навчальних закладів за часів Центральної Ради, Директорії УНР, спроб повернення парафіяльних шкіл у відання церкви адміністрацією Добровольчої армії та надання їм матеріальної допомоги.

Розглянуте питання про вилучення зі шкільних програм викладання Закону Божого, звільнення і працевлаштування законовчителів. Вивчення багатьох джерел свідчить, що за часів Центральної Ради частина шкільних вчителів виступала за залишення законовчителів у складі шкільних рад всіх рівнів і збереження викладання Закону Божого як обов'язкового предмета в усіх школах, інші - за світськість освіти, навчання учнів релігії лише за бажанням їх батьків. Аналогічної позиції дотримувався і уряд Гетьманату. Денікінський уряд вимагав обов'язкового відновлення викладання Закону Божого в усіх школах, оголосив конкурс на створення нових програм з цього предмета для нижчих і середніх навчальних закладів.

Найбільш радикально вирішувалося це питання в УСРР, з жорстким подоланням опору духовенства та вчительських громад. Проаналізовані відповідні радянські декрети і постанови щодо передачі у відання Народного комісаріату освіти (НКО) духовних навчальних закладів всіх типів з усіма їх будівлями і майном, вилучення викладання Закону Божого, заборона виконання релігійних обрядів тощо. Доводиться, що діяльність більшовиків у цьому напрямку підтримувалась українськими соціал-демократами і лівими есерами-комуністами (“боротьбистами”).

З'ясовано, що реформування системи народної освіти здійснювалось на базі “Положення про єдину трудову школу” і “Основних принципів єдиної трудової школи” РСФРР, затверджених ЦВК УСРР у жовтні 1918 р. Загальне керівництво шкільною, професійною та вищою освітою здійснював НКО УСРР, у відання якого перейшли духовно-освітні заклади. Проаналізовані його постанови “Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі” (лютий 1919 р.), “Про духовні училища та семінарії” (лютий 1919 р.) і “Про вилучення з приміщень вищих шкіл республіки символів релігійних культів та необов'язковість викладання предметів релігійного характеру” (квітень 1919 р.) та ін. Основні їх положення зводились до наступного: школа стає світською, загальною для осіб обох статей; відміняється викладання Закону Божого, церковнослов'янської та давніх мов, церковної історії та церковного співу; із вузівських програм вилучені богослов'я та церковне право, скасована оплата праці законовчителів; вилучені церковно-релігійні символи з навчальних закладів та ін.

На прикладі діяльності відділів народної освіти різних рівнів, комісій з відокремлення церкви від держави розкритий процес перебудови системи народної освіти, створення і зміцнення учбово-матеріальної бази навчальних закладів, заходи, спрямовані на витиснення з них служителів релігійних культів. На основі проаналізованих матеріалів, використаних у цьому підрозділі, робиться висновок про те, що до кінця 1929 р. в системі народної освіти УСРР впроваджувалась “лінія” на безрелігійне виховання дітей, яка передбачала лише вилучення Закону Божого та витиснення законовчителів зі школи, тоді як в грудні 1929 р., під час Всеукраїнського огляду антирелігійної роботи НКО УСРР визначив новий курс - впровадження антирелігійного виховання учнівської молоді. Здійснювалось це через організацію систематичної, цілеспрямованої роботи з критики православної церкви, боротьби проти релігії як ворожої ідеології. В цілому новий курс на антирелігійне виховання учнів був спрямований на формування нової, атеїстичної генерації молоді.

В четвертому підрозділі “Українізація” духовних установ і навчальних закладів” розкривається політика “українізації”, що проводилась національними урядами і була тісно пов'язана з боротьбою за утворення незалежної держави. Проаналізовані заходи Міністерств сповідань та інших національних урядових структур по впровадженню в духовних навчальних закладах вивчення української мови, літератури, вітчизняної історії і географії, “українізації” церковного діловодства, листування, богослужіння, організації курсів для вивчення цієї мови, виданню україномовних богослужбових книг тощо.

Наведені приклади неоднозначного і навіть ворожого ставлення до цих заходів окремих кіл громадськості, православного кліру і мирян, осередків чорносотенного “Союзу руського народу”, Партії народної свободи, Союзу хліборобів Харківщини. Проаналізовані рішення другої і третьої сесій Всеукраїнського церковного Собору (червень, жовтень 1918 р.) стосовно “українізації” церковного життя, про збереження за церковнослов'янською мовою статусу богослужбової мови в православних храмах.

Розкриті обставини створення і діяльність богословського факультету в Кам'янець-Подільському університеті, намагання організації вищих богословських курсів у Сімферополі влітку 1920 р.

У п'ятому підрозділі “Репресії проти духовенства, обмеження його політичних і економічних прав” на основі різноманітних джерел доводиться, що за політичними мотивами представники різних прошарків православного духовенства зазнавали переслідувань з боку усіх урядів, якщо не погоджувались з офіційною державною церковною політикою. В радянські часи репресії проти УПЦ набули тотального характеру. По суті була організована і послідовно здійснювалась робота з розколу і ліквідації церковних владних структур, створення нових, підконтрольних органам світської влади, переслідувань, дискредитації і фізичного знищення впливових церковних ієрархів. Духовенство, оголошене контрреволюційним “елементом”, було позбавлено політичних і економічних прав, зазнавало постійного морально-психологічного тиску з боку органів світської влади та антиклерікально налаштованих прошарків суспільства.

Простежений і проаналізований процес створення мережі таємних співробітників радянських судово-репресивних органів у церковно-релігійних течіях, в тому числі серед представників вищих церковних владних структур. Наведені конкретні дані про суми грошей, що виплачувались їм за “послуги” органами ДПУ. Робиться висновок про те, що в державно-церковних взаєминах тих років виявилися характерні риси самої радянської політичної системи - масове насильство, повна неповага до людської особистості і підміна загальнолюдських цінностей класовими.

П'ятий розділ “Радянські органи антирелігійної пропаганди” складається з шести підрозділів. У першому підрозділі “Створення мережі органів антирелігійної пропаганди” узагальнені зібрані матеріали про створення цих органів, розкриті мета, основні напрями, тактика і форми діяльності активистів-“антирелігійників”, досліджується становище українського православ'я наприкінці 20-х рр. Проаналізовані декрети і постанови радянської влади щодо скасування національно-релігійних обмежень, рівноправ'я громадян незалежно від віросповідання, відмови держави від втручання в релігійні справи. Доведено, що розмежування функцій церкви і держави було формальним, що політика у сфері державно-церковних взаємин будувалися на основі уявлень про те, що в соціалістичному суспільстві релігії і церкви як соціальної інституції взагалі не повинно бути.

Відзначено, що усна агітаційно-пропагандистська робота, спрямована на критику православної ідеології і заміну її ідеологією комуністичною, супроводжувалась низкою репресивних заходів проти духовенства і найбільш активної частини мирян, доповнювала адміністративний і економічний тиск на православну церкву.

У другому підрозділі “Тактика і форми діяльності пропагандистів” доводиться, що антирелігійна пропаганда була спрямована не лише на розповсюдження політичних, наукових, філософських та інших знань, що сприяли формуванню матеріалістичного світогляду людей, а й на створення ворогуючих церковно-релігійних течій, розкол людей не лише за класовою, а й за релігійною ознакою.

Розкриті основні форми і особливості агітаційно-пропагандистської роботи серед селянства, робітників, молоді, прихильників різних православних течій. Підкреслюється гостра антирелігійна спрямованість програм окремих гуртків пропагандистів, позитивно оцінюється діяльність науково-просвітницьких гуртків, які розповсюджували серед робітників і селян природознавчі, агрохімічні, гуманітарні та інші знання. Як свідчать зібрані матеріали, до впровадження цієї широкомасштабної роботи залучалися не лише спеціально створені партійні органи, а й державні та громадські установи і організації. Робиться висновок про те, що з усіх складових проголошеної радянською владою свободи совісті, на практиці дозволялася і всіляко підтримувалася лише свобода антирелігійної пропаганди. Вона мала досить чітко спланований і теоретично обґрунтований характер, містила комплекс заходів, спрямованих на формування в суспільстві антицерковних і антиклерикальних настроїв, впровадження і зміцнення комуністичної ідеології.

У третьому підрозділі “Союз безвірників України” проаналізовані передумови створення цієї організації і звертається увага на неоднозначне ставлення до його функцій з боку партійних органів. Спочатку останні розглядали антирелігійну пропаганду як складову культурно-просвітницької роботи, яка повинна була здійснюватись під керівництвом партійних органів. Але за ініціативою загальносоюзних органів був створений “Союз безвірників України” як структурна складова “Союзу войовничих безвірників” СРСР, в діяльності яких поступово почали широко застосовуватись адміністративні методи антирелігійної роботи. Проведене дослідження свідчить, що діяльність осередків “Союзу безвірників України” сприяла розповсюдженню природознавчих та інших наукових знань в суспільстві, а з іншого - посиленню адміністративного тиску на релігійні громади, поширенню в республіці публічних антицерковних і антиклерикальних акцій. Вони поступово набрали відверто варварського характеру, супроводжувались погромами храмів, пограбуванням і знищенням церковного майна.

В четвертому підрозділі “Витіснення церковно-релігійної і впровадження радянської святковості та обрядовості” доводиться, що діяльність партійних і радянських органів і громадських організацій у цьому напрямку була одним з важливих форм боротьби проти православної церкви, обмеження її впливу на суспільство. Діяльність ця базувалась на декреті РНК УСРР “Про знесення з площ і вулиць пам'ятників, споруджених на честь царів і їх слуг” (травень 1919 р.), “Про кладовища і похорони” (червень 1919 р.), інструкції НКЮ УСРР “Про порядок проведення в життя декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” й ін., торкалась різних сфер суспільно-політичного й приватного життя людей, впливала на формування їх світогляду, ціннісних орієнтацій та побут, супроводжувалась багатьма антицерковними і антиклерикальними акціями, які принижували віруючих та ображали їх релігійні почуття.

Проаналізовані заходи державних владних структур по вилученню релігійної символіки з державних установ і закладів (ікон, лампад, зображень православних святих тощо), подоланню релігійної обрядовості, в тому числі серед членів більшовицьких осередків, зняттю пам'ятників дореволюційних часів, перейменуванню вулиць, сіл і міст, які мали в своїх назвах релігійний наліт, внаслідок чого з карти України щезли сотні історичних топонімів. На дискредитацію церкви була спрямована і кампанія з викриття “мощів” православних святих, що розгорнулася на початку 20-х рр.

Досліджена діяльність радянських органів по вилученню метричних книг з відання церковних установ, створенню органів ЗАГС, впровадженню радянських свят і обрядів, що супроводжувалось масовими антирелігійними кампаніями і відкритими сутичками між радянськими активістами і віруючими. Звертається увага на те, що подібні заходи часто не послаблювали, а посилювали релігійність населення та антирадянські настрої в суспільстві.

У п'ятому підрозділі “Видання антирелігійної літератури” проаналізовані публікації вітчизняних і зарубіжних авторів, які використовувались для здійснення антирелігійної пропаганди. Видавались вони українською, російською, німецькою, єврейською та іншими мовами за підтримкою Секретаріату, Політбюро, Оргбюро, Агітаційно-пропагандистського відділу (Агітпропу) ЦК КП(б)У, місцевих партійних органів, редакцій видавництв, працівників відділів культів виконкомів Рад тощо.

Науковий аналіз відповідних джерел свідчить, що наукова, науково-популярна та методична література призначалась керівникам й слухачам антирелігійних гуртків, пропагандистам та для масового читача. В дисертації показано, що антирелігійні публікації українських і зарубіжних авторів об'єктивно сприяли розповсюдженню науково-популярних знань, але використовувались насамперед для підготовки пропагандистів-“антирелігійників”, дискредитації релігії, церкви і духовенства.

В шостому підрозділі “Українське православ'я наприкінці 20-х років” міститься загальна характеристика становища українських православних церков наприкінці 20-х рр. На основі зібраних матеріалів показано, що санкції, застосовані органами радянської влади, завдали великої шкоди українському православ'ю, помітно підірвали його економічні підвалини. Кошти до церковних кас надходили за виконання духовенством різних треб, від продажу свічок і просфор, тарілкового збору в храмах тощо, залишались досить значними і стабільними, в багатьох місцях поступово зростали, але витрати релігійних громад майже повністю поглинали їх прибутки.

Звертається увага на те, що незважаючи на гоніння, чисельність православного духовенства зростала, особливо єпископів і священиків, одночасно зменшувалась кількість “нижчих культових посад” - дияконів і псаломщиків.

У виданнях радянських часів відсутні статистичні дані, за якими можна було проаналізувати динаміку зростання або зменшення рівня релігійності населення УСРР. На підставі опублікованих і архівних джерел робиться висновок про те, що найбільшим впливом користувалася патріарша (“тихонівська”) церква (4194 громади), на другому місці - Синодальна (“обновленська”) - 1924 громади, на третьому - УАПЦ (846 громад), на четвертому - Соборно-Єпископська церква (356 громад), на п'ятому - Діяльно-Христова церква, якій у 1925 р. належала 51 громада і яка у 1927 р. повернулася до складу УАПЦ.

Зроблений висновок про те, що чисельність та вплив православних церковно-релігійних течій в різних регіонах УСРР протягом 20-х рр. були неоднаковими, однак в цілому вони охоплювали значні прошарки міського і сільського населення. Штучно розколоті на ворогуючі церковні течії, гнані органами радянської влади, позбавлені можливості в повному обсязі виконувати релігійні обряди, православний клір і миряни на початку 30-х рр. знов опинилися у складі РПЦ. Більшовикам не вдалося у ті роки досягти своєї мети - ліквідувати православну церкву, а лише підпорядкувати її державі.

У висновках зроблені узагальнення і підведені основні підсумки дослідження, а саме:

1. Уряди Центральної Ради, Української Держави П.Скоропадського, Директорія УНР та адміністрація Добровольчої армії вважали обов'язковим існування православної церкви в Україні, тоді як радянська влада ставила на меті повне її знищення як соціальної інституції.

2. Соціалістичні уряди УНР та УСРР відокремили УПЦ від держави, уряд Української Держави вимагав від неї лише політичної лояльності, Директорія надала автокефалію, але намагалася підпорядкувати її державі. Наміри Директорії залишилися нездійсненими, але у повному обсязі були реалізовані в радянські часи.

3. “Обновленський” рух в РПЦ виник в дореволюційні часи і був викликаний необхідністю реформування церковного життя та державно-церковних взаємин у країні. Першою “обновленською” течією в українському православ'ї став рух за автокефалію УПЦ, який у 1917-1919 рр. був спрямований на підтримку національних урядів. За своїм характером діяльність “автокефалістів” була не стільки церковно-релігійною, скільки політичною, спрямованою проти прибічників патріаршої РПЦ та прорадянських “обновленських” церковно-релігійних течій. Виникнення “автокефального” руху стало першим кроком до розколу українського православ'я, який розмежував духовенство і мирян на окремі ворогуючі групи.

4. Розкол українського православ'я на початку 20-х рр. значно поглибився в результаті провокаційної діяльності радянських судово-адміністративних органів. Вона призвела до розколу суспільства не лише за класовою, а й за конфесійно-релігійною ознакою, перетворила українське православ'я в конгломерат непримиренних, ворогуючих між собою церковно-релігійних течій, а саме: УАПЦ, яка визнала радянську владу і деякий час використовувалася більшовиками як знаряддя боротьби проти прибічників патріаршої церкви в Україні, а у 1922-1930 рр. - проти інших українських “обновленських” церковних течій; “Діяльно-Христова Церква”, яка виникла в результаті спровокованого органами ДПУ УСРР розколу УАПЦ і за допомогою якої планувалося захопити ВПЦР УАПЦ та поставити її діяльність під контроль органів радянської влади; Синодальна(“обновленська”)автокефальна УПЦ, яка була створена за участю органів ДПУ і повинна була “підмінити” УАПЦ; Соборно-Єпископська (“обновленська”) церква, організована в червні 1925 р. в Лубнах з метою розколу українських прихильників патріаршої РПЦ та для боротьби проти УАПЦ.

Штучно загострюючи суперечності між церковно-релігійними течіями, навмисно розпалюючи між ними ворожнечу і ненависть, застосовуючи при цьому провокації, погрози, арешти і навіть фізичне знищення їх представників, більшовики послабили позиції й обмежили вплив усіх церковно-релігійних течій, підірвали їх авторитет в очах громадськості.

Не зумівши остаточно зламати опір “тихонівців” та “липківців”, більшовики ініціювали об'єднання “обновленських” церковно-релігійних течій в “обновленську” РПЦ, а у 1930 р. ліквідували УАПЦ. Їм вдалося позбутися патріаршої РПЦ, непокірної неканонічної УАПЦ та створити псевдотихонівську “обновленську” РПЦ на чолі з митрополитом Сергієм (Страгородським), церкву державну (не юридично, а фактично), яка визнала і освятила радянську владу, а незабаром поглинула усі українські православні громади.

5. Українське православне духовенство та миряни у 1917-1930-х рр. поділялися на три групи: а) прихильників патріаршої РПЦ, які лояльно відносились до Тимчасового уряду Росії та адміністрації Добровольчої армії, насторожено - до національних урядів України, вороже - до комуністичного режиму і представників “обновленських” церковних течій 1917-1930-х рр. Українські “тихонівці” визнавали необхідність модернізації церковного життя, але лише на канонічних засадах, з дотриманням рішень Помісного Собору РПЦ 1917-1918 рр. та Всеукраїнського церковного Собору 1918 р.; б) духовенство та миряни Синодальної автокефальної (обновленської) та Соборно-Єпископської церков, створених за допомогою органів радянської влади для подальшого розколу РПЦ, а також духовенство “Діяльно-Христової Церкви” - для розколу УАПЦ. Вони брали участь в боротьбі проти “тихонівців” та “автокефалістів”, а останні - проти інших православно-релігійних течій, порушуючи церковні канони; в) прихильники УАПЦ, які через автокефалію планували демократизувати церковне життя, досягти гармонізації взаємин з державними структурами 1917-1920-х рр., а у 20-х роках - з органами радянської влади. Переважною частиною православних вірних вони сприймалися як розкольники, “самосвяти” та порушники церковних канонів. Їх програма з модернізації УПЦ багато в чому збігалася з програмами інших “обновленських” церков, але відрізнялася чітко визначеною національно-патріотичною спрямованістю, а діяльність - чисельними порушеннями церковних канонів та силовими методами підпорядкування православних парафій. За радянських часів УАПЦ завершила своє організаційне оформлення, визнала нову владу, але залишилась не визнаною ні владою, ні іншими православними церквами.