Національно-політичний рух студентської та учнівської молоді в Україні (90-ті роки ХІХ ст. – лютий 1917 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Національно-політичний рух студентської та учнівської молоді в Україні (90-ті роки ХІХ ст. - лютий 1917 р.)

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі особливого значення набувають ті наукові дослідження, результати яких можна використати в державотворчій практиці. Взаємодія влади і різних соціальних груп завжди відносилась до актуальних проблем суспільного життя. Відтворення історії українського студентського та учнівського руху на підросійських землях кінця ХІХ - початку ХХ ст. має важливе значення. У досліджуваний період великодержавна політика царату зумовила піднесення українського національного руху в Росії. У ньому брали участь вихідці з різних соціальних верств, які діяли відповідно своїх громадянських позицій. Активною складовою частиною громадсько-політичного життя та національно-визвольної боротьби був рух студентської та учнівської молоді.

Політизація національного руху, яка мала місце наприкінці ХІХ ст., була репрезентована переважно молодим поколінням інтелігенції. Культурницька діяльність громадівців другої половини ХІХ ст. не могла задовольнити молодих ентузіастів національного руху. В «українофільському» русі виникають перші українські студентські та учнівські групи з політичними вимогами. Студентський та учнівський рух за порівняно короткий час еволюціонував від академічних вимог до руху, спрямованого на повалення царського самодержавства.

Досліджуючи студентський та учнівський рух кінця ХІХ - початку ХХ ст. в Україні, автор аналізує діяльність студентів та учнів України незалежно від їх етнічного походження. Виступи українських студентів і учнів розглядаються у зв'язку із студентським і учнівським рухом Росії. Домагаючись академічних прав, демократичних перетворень у державі студентська та учнівська молодь посилювала соціальну напругу в суспільстві, чим послаблювала позиції самодержавства.

На зламі століть студентська та учнівська молодь стала суспільною силою, з якою змушені були рахуватись уряд, політичні партії та широка громадськість. Свідома частина студентів та учнів становила значний духовний потенціал суспільства і була тим середовищем, де виникали актуальні громадсько-політичні ідеї, формувалася провідна сила майбутньої української революції. У цей період склалися нові організаційні структури, розроблялися і перевірялися на практиці різноманітні форми боротьби за права студентської та учнівської молоді. Ознайомлення з ними сприятиме відновленню забутих традицій, прогнозуванню подальшого розвитку сучасного молодіжного руху, застосуванню випробуваних часом форм і методів роботи.

Вивчення історії студентського та учнівського руху в Україні на межі ХІХ-ХХ ст. дозволяє визначити особливості формування національної самосвідомості української молоді, свідчить про домінуючу роль студентів та учнів у національно-політичному русі зазначеного періоду. Дослідження опозиційного руху студентської та учнівської молоді кінця ХІХ - початку ХХ ст. дозволяє відтворити в усій багатогранності суспільно-політичну історію України цього часу, що і визначає наукову цінність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація виконана згідно з тематичним планом науково-дослідної роботи історичного факультету Ізмаїльського державного гуманітарного університету - «Закономірності розвитку суспільства України» (протокол №6 від 27.01.2000 р.), а також органічно пов'язана з темою наукового пошуку кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова «Південна Україна: історія, історіографія, джерела» (шифр №233, номер державної реєстрації 0101U008289).

Мета дослідження. Виходячи з актуальності, ступеня наукової розробки теми, автор ставить за мету виявити особливості розвитку українського студентського та учнівського руху у 90-х рр. ХІХ ст. - лютому 1917 р., дослідити його місце і роль у тогочасному суспільно-політичному житті.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати стан історіографії з обраної теми, визначити рівень і повноту її науково-теоретичного осмислення;

- визначити сутність явища «студентський та учнівський рух»;

- з'ясувати основні чинники, що сприяли політизації студентської та учнівської молоді;

- висвітлити участь демократично налаштованої частини студентів і учнів в українському національно-визвольному русі, у розв'язанні загальнонаціональних завдань;

- показати форми і методи антиурядової діяльності студентів та учнів;

- висвітлити значення досвіду діяльності студентських та учнівських організацій у громадсько-політичних перетвореннях на зламі ХІХ-ХХ ст. для здійснення молодіжної політики на сучасному етапі.

Об'єкт дослідження. Студентський та учнівський рух на землях підросійської України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., спрямований проти суспільно-політичної системи Російської імперії, проти самодержавства, за здобуття прав українським народом.

Предмет дисертаційного дослідження. Національно-політична діяльність студентської та учнівської молоді в усіх її проявах і формах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця ХІХ ст. до Лютневої революції 1917 р. На 90-ті роки ХІХ ст. припадає радикалізація українського національно-визвольного руху, його молодіжного національно-політичного складника, яка проявилась у появі перших протопартійних утворень. Дослідження доведене до лютого 1917 року, коли внаслідок революційних подій докорінно змінюються умови розгортання руху української молоді та започатковується новий етап у його розвитку.

Територіальні межі дослідження охоплюють українську територію у складі тогочасної Російської імперії. Західноукраїнський національно-політичний молодіжний рух розвивався за суттєво відмінних від російських суспільно-політичних і економічних умов і може бути предметом самостійного дослідження.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових принципів та методів пізнання, використання яких спрямоване на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, явищ, фактів: принципи науковості, історизму, об'єктивності, світоглядної толерантності, системності; методи аналізу, синтезу, проблемно-хронологічний, історико-хронологічний, історико-порівняльний, аналогії, логічного та статистичного аналізу.

Наукова новизна дисертації визначається:

- актуальністю теми, яка в даному формулюванні та означених хронологічних межах не знайшла достатнього висвітлення в історичній літературі;

- узагальнюючою характеристикою студентського та учнівського руху як невід'ємного складника та впливового чинника українського національного руху;

- визначенням основних тенденцій розвитку руху студентської та учнівської молоді;

- характеристикою еволюції цього руху - від академічного до політичного;

- висвітленням участі свідомої частини студентів та учнів у національно-визвольній боротьбі українського народу, у формуванні соціальної бази української революції;

- введенням у науковий обіг широкого кола фактичного матеріалу, невідомих чи маловживаних джерел та літератури, опрацювання яких дозволило дати нову, вільну від ідеологічних упереджень оцінку подій з минулого студентського та учнівського руху у підросійській Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні теоретичні положення та висновки, фактичний матеріал можуть бути використані у підготовці навчальних посібників, колективних та індивідуальних наукових праць відповідної проблематики, у розробці навчальних нормативних та спеціальних курсів з історії України, політології, історії духовно-культурної спадщини. У дисертації поставлені конкретні питання для перспективних наукових розвідок.

Апробація результатів дослідження. Положення і висновки дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Загальна концепція дослідження була представлена у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України в ХХ-ХХІ століттях» (Вінниця, жовтень 2004 р.); Першій всеукраїнській науково-практичній інтернет-конференції «Науковий потенціал України» (Київ, березень 2005 р.); V Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (Чернівці, вересень 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених «Актуальні проблеми сучасної науки» (Ізмаїл, квітень 2006 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у 6 статтях, з них 4 видані у фахових збірниках (загальним обсягом 2,3 друк. арк.).

Структура роботи. Мета, завдання та характер наукового дослідження визначили його структуру. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 212 сторінок, з яких 181 сторінку займає основний текст. Список використаних джерел та літератури містить 308 позицій.

студент визвольний політичний молодіжний

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, мета і завдання дослідження, визначено його об'єкт, предмет, хронологічні й територіальні межі, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» аналізується наукова література та джерела за темою дослідження. У вивченні теми можна виокремити наступні етапи: перший - з 90-х рр. ХІХ ст. до 1917 р.; другий - 20 - 80-ті рр. ХХ ст.; третій - з початку 90-х рр. ХХ ст. до сьогодення.

Перші спроби усвідомлення особливостей національно-політичного молодіжного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. були зроблені у статтях-спогадах безпосередніх його учасників, членів студентських організацій, Ю. Колларда, І. Липи, О. Коваленка та ін. Їх праці містять цінний матеріал для відтворення цілісної картини стану та розвитку українського національного руху в останнє десятиріччя ХІХ ст. Зважаючи на те, що в цих роботах відсутні дослідницькі елементи, ми розглядаємо їх як джерельні публікації.

Офіційні дореволюційні видання, присвячені вищій та середній школі, намагалися виправдати реакційну політику самодержавства у галузі освіти. Кризова ситуація в освіті на зламі ХІХ-ХХ ст. спричинила широку полеміку навколо причин студентських виступів, потреби реформування університетського життя. У публікаціях висвітлювалися недоліки Університетського статуту 1884 р., обґрунтовувалася необхідність його ліквідації.

До загальних праць лівого спрямування, які зосереджували увагу на участі демократичного студентства в антиурядовому русі, належать роботи Р. Видріна, Г. Енгеля, В. Горохова, В. Черткова. У згаданих роботах, передусім на матеріалах російських вузів, простежується еволюція студентського руху. Стан середньої школи на початку ХХ ст., а також причини та значення учнівських заворушень у 1905-1906 рр., висвітлюються у дослідженні С. Знаменського.

Розвиток українського національного руху привертав увагу і дослідників, що стояли на позиціях протидії розвою української нації. Дослідження С. Щоголєва містить значний фактичний матеріал, однак через чітко виражену антиукраїнську позицію автор недооцінює роль студентської та учнівської молоді у громадському житті. Зокрема С. Щоголєв зазначає: «Український рух за задумом та розробкою платформи є рухом суто інтелігентським… Пропаганда українства пустила корені переважно в середовищі народних учителів та студентства… Українські студентські гуртки відрізняються кволістю, обмежуються влаштуванням українських відділів при загальностудентських бібліотеках, зрідка вечірок, рефератів пишуть мало; …окремі комісії займаються придумуванням українських наукових термінів».

Загалом, література дореволюційного часу дає змогу зрозуміти характер українського студентського та учнівського руху, окреслити його складові частини. Проте в низці робіт, написаних насамперед безпосередніми учасниками зазначеного руху В. Cамійленком, Ю. Коллардом, Є. Чикаленком та ін., нерідко домінує авторський суб'єктивізм.

У 1920-х рр. з'являються праці В. Дорошенка, М. Слабченка, М. Яворського та ін. Вони написані на широкій джерельній базі, характеризують основні тенденції розвитку українського національно-визвольного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст., однак рух студентів і учнів подається в них фрагментарно.

Однією з самих ґрунтовних робіт 20-х років є дослідження Й. Гермайзе «Нариси з історії революційного руху в Україні». У монографії висвітлюється діяльність гуртків української молоді 90-х рр. ХІХ ст., аналізуються умови виникнення Революційної української партії, соціальною базою якої було студентство. Публікація Й. Гермайзе «Матеріали до історії українського руху за світової війни», стала по суті єдиною працею цього періоду, в якій містяться дані про існування нелегальних учнівських гуртків.

У середині 20-х років публікуються статті В. Черневського, А. Сурик, присвячені аналізу причин студентських заворушень на початку ХХ ст. та діяльності студентських пробільшовицьких гуртків. У роботах В. Невського, В. Лобахіна, А. Ситниченко розглядаються виступи студентів напередодні Лютневої революції 1917 р., характеризуються студентські нелегальні організації.

Учнівському руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. присвячені праці Б.Тітлінова, Є. Герра, О. Дроздова, М. Перельмана, М. Гуревича. Незважаючи на пробільшовицьку позицію авторів, зібраний у їх роботах багатий фактичний матеріал є цінним для вивчення теми дослідження.

Діяльність організацій учнівської молоді середніх навчальних закладів у 90-х рр. ХІХ ст. до жовтня 1917 р. висвітлюється в монографії І. Кулешова. Автор розмірковує над причинами активізації учнівського руху, переходу від академічної до політичної боротьби. На думку І. Кулешова, вони полягають у критичній ситуації у цій ланці освіти. Перевантажені навчальні програми, акцент на релігійному вихованні, суворий нагляд за учнями змушували молодь вступати у боротьбу за шкільну свободу.

У дослідженнях українських науковців 30-х років студентський рух визначається як виключно опозиційний. Такий підхід характерний для статей П. Лаврова, М. Селезньова та ін.

Особливе місце серед зазначених робіт займає монографія С. Сірополка «Історія освіти в Україні» (1937), в якій характеризується стан середньої та вищої школи у досліджуваний період, висвітлюються основні етапи руху студентської та учнівської молоді, подаються відомості про форми роботи українських студентських громад, учнівських та студентських гуртків. Матеріали цієї монографії становлять значну цінність для теми дослідження.

Роль студентів та учнів гімназій і реальних училищ у суспільно-політичному житті Росії розглядається у працях П. Ткаченка, М. Константинова. Автори намагаються втиснути суспільно-політичну активність студентів і учнів у марксистську схему бачення класової боротьби. Аналізу політики царського уряду в галузі освіти, яка спонукала студентство до антиурядових виступів, присвячена робота І. Премислера.

У радянській історіографії 70-80-х рр. демократичне студентство трактувалося як «ліберально-буржуазна» складова революції, резерв пролетаріату у загальноросійському демократичному русі. Так характеризують студентську молодь М. Просяник, П. Гусятников, Г. Марахов, В. Кизченко, В. Спицький.

Для вивчення обраної теми важливе значення мають праці, присвячені історії вищих навчальних закладів міст Києва, Одеси, Харкова, а також історії міст і сіл Української РСР. При цьому варто зауважити, що дореволюційна боротьба студентської молоді подається у цих роботах у спрощеному вигляді, головна увага приділяється ролі студентства у громадсько-політичному житті радянського суспільства.

Діяльність більшовицьких організацій щодо залучення студентської та учнівської молоді до революційної боротьби розглядається в дисертаційних дослідженнях М. Просяник, Г. Книша, Н. Олесич. Серед дисертацій вирізняється дослідження М. Дімірова, присвячене вивченню історії студентського руху в 1910 - лютому 1917 рр. Дисертація написана на багатому матеріалі українських та російських архівів.

Радянські науковці Л. Єрман, А. Ушаков, В. Лейкіна-Свирська, Г. Щетиніна розглядали студентів та учнів як специфічну складову інтелігенції. Не применшуючи наукову цінність цих робіт, зауважимо, що національний молодіжний рух як складова української інтелігенції у них не досліджується.

У цілому, радянська історіографія мало уваги приділяла українській молоді у досліджуваний період, часто трактувала її діяльність як націоналістичну. Дослідники прагнули звузити студентський та учнівський громадсько-політичний рух до юнацького пролетарського руху.

З кінця 80 - початку 90-х рр. розпочинається якісно новий етап вітчизняної історіографії. Його основною ознакою стало критичне осмислення історіографічної спадщини, залучення до наукового обігу широкого кола історичних джерел.

Дослідники В. Сарбей, А. Катренко, М. Щербак і Н. Щербак розглядають студентський та учнівський рух як невід'ємний складник українського національно-визвольного руху ХІХ - початку ХХ ст. Роботи Н. Шип, Г. Касьянова присвячені ролі інтелігенції, зокрема молоді, у розвитку культури і національної самосвідомості українського народу на межі ХІХ-ХХ ст.

Слугують вивченню нашої теми наукові праці, присвячені історії українських політичних партій та організацій кінця ХІХ - початку ХХ ст. Роботи В. Головченка, В. Колесника, О. Рафальського і О. Тимошенка, О. Голобуцького і В. Кулика, А. Павка дозволяють визначити приналежність студентської та учнівської молоді до різних політичних сил.

Важливими є дослідження В. Волковинського, присвячені організаціям великоросійських шовіністів. Автор розкриває особливості взаємовідносин між російськими шовіністичними та українськими організаціями, соціальною базою яких були і студенти, і учні. В. Волковинський наголошує, що монархічні та чорносотенні організації, основною метою яких було збереження самодержавства, боротьба проти революційних настроїв, національно-визвольних домагань, запровадження демократичних свобод, не змогли зупинити розвиток українського руху.

Л. Смоляр у монографії «Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.» висвітлює роль жінок, зокрема студенток, в українському питанні. Автор характеризує діяльність жіночих студентських та учнівських організацій, їх участь у роботі загальноросійських і українських національних партій, у страйковій боротьбі.

Спробою узагальнити матеріали про студентські та учнівські об'єднання в роки Першої світової війни є робота І. Михальського. За допомогою архівних документів автор підкреслює значну політизацію українського молодіжного руху у 1914 - лютому 1917 рр.

Студентський та учнівський рух розглядається в працях, присвячених історії Півдня України. Дисертація В. Кузьменка висвітлює український культурно-національний рух в 90-х рр. ХІХ ст. на Півдні України. Цілком слушним є висновок автора про те, що у зазначений період спостерігалось пожвавлення діяльності українських національно свідомих сил, зокрема студентської та учнівської молоді. Дослідження А. Мисечка присвячене вивченню українського культурно-освітнього руху на Півдні України у 1900-1914 рр. Автор всупереч традиційній думці про занепад українського руху напередодні Першої світової війни наводить факти, які свідчать про його розвиток. Значну увагу дослідник приділяє участі студентів у роботі товариства «Просвіта».

У монографії Ф. Самойлова, М. Скрипника, О. Ярещенка, присвяченій суспільно-політичному та культурному життю Одеси кінця ХІХ - початку ХХ ст., розглядається студентський та учнівський рух, аналізується протистояння одеського революційного студентства та членів чорносотенних об'єднань. Дослідник І. Недорез розглядає студентський рух у Новоросійському університеті в 1905-1907 рр. У статті М.Дімірова визначається роль студентів у національно-визвольному русі України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Численні наукові розвідки присвячені діяльності окремих студентських та учнівських організацій, зокрема це статті О. Берендєєва, С. Наумова, Т. Геращенко, О. Мельник, Г. Струкової, Л. Бортник, Л.Філоретової, Є. Степанович, О. Бабіної та ін.

Дослідження останніх років свідчать про зростання інтересу до історії руху студентської та учнівської молоді. У 90-х роках з'являються дисертаційні дослідження О. Рафальського, Т. Дацюк, Т. Стоян, присвячені різним аспектам історії студентського руху. Глибокий аналіз українського студентського руху на підвладних Російській імперії територіях на зламі ХІХ-ХХ ст. містять дослідження Н. Левицької. Автор показує вплив Університетського статуту 1884 р. на активізацію студентського руху. Характеристиці становлення та діяльності громадських приватних вищих навчальних закладів в України присвячено дисертацію Т. Удовицької.

Суспільно-політичний рух учителів і учнівської молоді України в 1900 - на початку 1917 рр. є предметом вивчення Л.Філоретової, Г. Непорожньої і В. Борисенка. Значний масив джерел дозволив цим авторам зробити глибокий аналіз опозиційного руху учнів світських і духовних середніх навчальних закладів, охарактеризувати форми і методи їх діяльності у зазначений період.

До визначних дат в історії провідних вищих навчальних закладів України були підготовлені спеціальні ювілейні видання. Зокрема, нариси історії Одеського (1865-2000), Київського (1834-2004) університетів та ін. Завдяки залученню маловідомих джерел, спогадів сучасників колективам авторів вдалося створити широку панораму життя українських вузів.

Важливою складовою історіографічної бази є роботи істориків діаспори. Ці праці відтворюють становище студентів та учнів за умов самодержавства, зміст виступів організованої української молоді. Ю. Лавриненко у статті «Історичне тло і попередники РУП» характеризує теоретичні розробки та практичну діяльність гуртків політиків 1880-х - 90-х рр., «Братства тарасівців», групи УСД, Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації. Дослідник наголошує, що саме ці організації стали основою для виникнення першої національної партії на Наддніпрянщині - Революційної української партії (РУП). Дослідження М. Сосновського присвячене історії розвитку ідеології українського націоналізму. Зосереджуючи основну увагу на політичному портреті Д. Донцова, автор також зупиняється і на аналізі програмового документу «Братства тарасівців». Адже більшість науковців визначають помітні самостійницькі позиції в ідеології «Братства». М. Богачевська-Хом'як присвятила роботу визначенню ролі жінок, зокрема студенток, у громадському житті України у 1884-1939 рр. І. Лисяк-Рудницький подає загальну характеристику українського національного відродження та визначає три головні періоди його розвитку.

Використані автором джерела розподіляються на неопубліковані (архівні) та опубліковані. Дисертантом були опрацьовані матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК України), державних архівів Вінницької (ДАВО), Одеської (ДАОО), Полтавської (ДАПО), Харківської (ДАХО) областей та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАЛ України), Відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України.

У ЦДІАК України були використані документи фондів 274 (Київське губернське жандармське управління), 275 (Київське охоронне відділення), 315 (Канцелярія військового прокурора Київського військового окружного суду), 317 (Канцелярія прокурора Київської судової палати), 320 (Полтавське губернське жандармське управління), 336 (Харківське губернське жандармське управління), 419 (Прокурор Одеської судової палати), 442 (Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора), 705 (Південно-Східне районне охоронне відділення) та ін.

Матеріали ЦДІАК України щодо досліджуваної теми суттєво доповнюються документами обласних державних архівів: ДАОО - фонди «Канцелярія Одеського градоначальника» (Ф. 2), «Окремий цензор з внутрішньої цензури» (Ф. 9), «Канцелярія попечителя Одеського навчального округу» (Ф. 42), «Новоросійський університет» (Ф. 45), «Особистий фонд І.Л. Липи» (Ф. 164), «Канцелярія Одеського поліцмейстера» (Ф. 314), «Прокурор Одеського окружного суду» (Ф. 634); у ДАХО - фонди «Канцелярія Харківського губернатора» (Ф. 3), «Харківський університет» (Ф. 667), «Канцелярія Харківського практичного технологічного інституту» (Ф. 770); ДАПО - фонди «Канцелярія Полтавського цивільного губернатора» (Ф. 83), «Прокурор Полтавського окружного суду» (Ф. 138), «Полтавське міське поліцейське управління» (Ф. 351), «Полтавське губернське з військової повинності відомство» (Ф. 977); ДАВО - «Вінницьке реальне училище» (Ф. Д-15), «Вінницька перша жіноча гімназія» (Ф. Д-19), «Могилів-Подільське повітове поліцейське управління» (Ф. 456) та «Каменська поштово-телеграфна контора Кишинівського округу зв'язку (Ф. 625). Зосереджені у цих фондах документи дали можливість з'ясувати політику Міністерства освіти, особливості функціонування навчальних округів, проаналізувати матеріали донесень навчальних закладів про заворушення у вищих та середніх навчальних закладах, судові справи студентів та учнів, звинувачених в участі у діяльності нелегальних організацій, у зберіганні забороненої літератури, листування губернатора з керівництвом навчальних закладів про боротьбу зі студентськими та учнівськими виступами та ін.

У ЦДІАЛ України фонд «Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові» (Ф. 309) містить документальні матеріали з історії революційного руху в Росії (1898-1905 рр.). З фонду «В. Левинський, публіцист» (Ф. 387) автор використав звіти громад Революційної української партії, матеріали з'їздів українських політичних партій. У фондах Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України дисертантом знайдені студентські прокламації, матеріали нелегальних видань «Радикал», «Вільна Україна», «Вісник Драгоманівської молоді», звіти про діяльність українських студентських громад, студентських партійних фракцій.

До друкованих джерел, використаних у дисертації, відносяться: представлені у тематичних збірках документів програми і відозви студентських та учнівських організацій, аналіз яких дозволив визначити напрямки культурної та національно-політичної діяльності організованої української молоді; періодичні видання, в яких були вміщені статті щодо загальних питань матеріального і правового становища студентської та учнівської молоді, окремих проявів молодіжного опозиційного руху; мемуари, спомини, листування безпосередніх учасників і свідків суспільно-політичного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. (І. Липи, В. Cамійленка, М. Беренштам-Кістяківської, С. Русової, Р. Григор'єва, Г. Чикаленко, Ю. Колларда, О. Коваленка, Т.Зіньківського, Є. Чикаленка, Б. Грінченка).

Таким чином, аналіз історіографії свідчить, що в усьому масиві наявної літератури практично відсутні комплексні роботи з обраної теми. Однак, ґрунтовні дослідження окремих аспектів історії студентського та учнівського руху заклали основу для створення узагальнюючих праць. Вивчення архівних та опублікованих документів дозволило комплексно розглянути тему дослідження, а основні положення і висновки зробити адекватними досліджуваним історичним подіям. Незважаючи на те, що більшість джерел потребують аналізу і перевірки фактів, використана джерельна база дозволила додати чимало важливих і цікавих аспектів до висвітлення історії українського студентського та учнівського руху зазначеного періоду.

У другому розділі «Студентська та учнівська молодь у радикалізації українського національно-визвольного руху» розглядаються ідейні засади формування національної самосвідомості, причини політизації студентського та учнівського руху наприкінці ХІХ ст.

У розділі розглядається політизація громадського життя наприкінці ХІХ ст. стала своєрідним наслідком контрреформ 80-х рр. в Російській імперії. Охарактеризовані особливості впровадження Статуту вищих навчальних закладів 1884 р. Зауважується, що втілення в життя основних положень цього Статуту спричинило активізацію антиурядових виступів студентства у 1890-х рр., адже більшість положень документу були спрямовані на ліквідацію автономії вищих навчальних закладів. Підлегле становище університетів посилювалося чисельними урядовими розпорядженнями та інструкціями.

Деяке послаблення репресивної політики царизму на початку 90-х рр. активізувало український національний рух, у складі якого самостійного значення набув рух вузівської молоді. У зв'язку з цим розглядаються різновиди студентських угруповань, серед яких наприкінці ХІХ ст. переважали об'єднання культурницького спрямування. У більшості вищих навчальних закладів виникли «земляцтва» - гуртки студентської молоді, створені за територіальною ознакою. Земляцтва надавали матеріальну допомогу малозабезпеченим студентам, відкривали дешеві їдальні, студентські гуртожитки, брали участь у створенні бібліотек та читалень тощо. На базі земляцьких організацій виникали студентські освітні гуртки. Метою освітніх гуртків було вивчення предметів, не передбачених державною програмою, розвиток національної свідомості, підготовка студентів до громадської праці. Учасники «Старшого київського гуртка політиків» (1886-1891 рр.) та «молодшого гуртка політиків» (1888-1896 рр.), сформованих під впливом М. Драгоманова, ставили за мету модернізувати ідеологію українського руху, піднести український рух до організованої політичної боротьби у співпраці з іншими поневоленими народами Російської імперії. Члени зазначених гуртків вивчали україномовну літературу з Галичини, твори західноєвропейської політичної думки, проводили освітню роботу серед молоді.

Виникнення таємного громадсько-політичного товариства «Братство тарасівців» стало першою спробою створення організації молоді нового типу. Його засновники прагнули перетворити український рух з освітньо-культурницького на політичний. Студенти - члени братства розгорнули роботу головним чином у студентському середовищі. Створене за принципом таємних організацій, братство розподілялося на «п'ятірки», які в середині 90-х рр. діяли у Харкові, Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі та інших містах. Зв'язок між окремими гуртками здійснювався шляхом листування, особистих зустрічей та з'їздів. Аналіз програмних документів «Братства тарасівців» підтверджує, що товариство домоглося певних результатів у своїй культурницькій діяльності. «Братство тарасівців» так і не змогло втілити в життя національно-політичні вимоги. Невизначеними залишалися стосунки зі старогромадівцями. Усвідомлюючи обмеженість власних сил, члени братства нерідко співпрацювали з українофілами, культурницьку діяльність яких піддавали нищівній критиці.

Проте діяльність «Братства тарасівців» сприяла активізації національно-політичного руху. Збільшення кількості земляцьких організацій у другій половині 90-х рр. свідчило про прагнення студентства до об'єднання у боротьбі за свої соціальні та корпоративні права. У зазначений період у вузах університетських міст України відбувається процес консолідації окремих земляцтв у загальновузівські формування - «Союзні Ради об'єднаних земляцтв та організацій», «Організаційні комітети», «Виконавчі комітети». Наприкінці ХІХ ст. земляцтва та загальні організації перетворюються на координаційні центри боротьби студентства проти свавілля адміністрації.

Базою для політичної консолідації українського студентства у другій половині 90-х рр. стали «українські студентські громади», сформовані за зразком українофільських інтелігентських громад 60-70-х рр. ХІХ ст. Ці нелегальні гуртки вузівської молоді надавали важливого значення проведенню культурно-просвітньої та пропагандистської роботи. Практичну роботу, спрямовану на піднесення національної самосвідомості, вели як відкрито (самодіяльні концерти, театральні вистави, лекції), так і нелегальними засобами (поширення прокламацій, україномовної літератури).

Поява значної кількості гуртків, товариств та студентських громад викликала потребу в організації, яка згуртувала б національно свідомих українців без огляду на їхнє соціальне становище й політичні уподобання. На певний час центром українського національного руху стала «Всеукраїнська загальна безпартійна демократична організація» (ВЗБДО). В організації були представлені майже всі тогочасні напрямки політичної думки України. Однак, об'єднати різні покоління ВЗБДО не змогла. Для студентської молоді ця організація була занадто консервативною як за програмою, так і за формами діяльності. Адже ВЗБДО не виявила політичної активності, звернувши свою увагу на створення в Києві книговидавництва й української книгарні «Київської Старини», на влаштування Шевченкових свят та інших українських національно-культурних маніфестацій.

Однією з дійових форм активізації студентського національного руху кінця ХІХ ст. було скликання з'їздів представників громад. Постанова 1-го з'їзду українського студентства (1898) закликала молодь «повсюдно вживати рідну мову, ширити просвіту в народі, вивчати українську культурну і політичну спадщину». Резолюція з'їзду вимагала встановлення рівності всіх перед законом, проведення соціально-економічних реформ, запровадження демократичних свобод слова, друку, зборів, прийняття у Росії конституції та запровадження автономії для України. Документ прийнятий на 2-му з'їзді українських студентських громад закликав створити загальну студентську спілку з метою залучення української студентської молоді до національно-патріотичної роботи у культурно-просвітницькому і громадсько-політичному напрямках. Планувалося утворити при кожному вузі товариства українських студентів для ведення агітаційно-пропагандистської роботи, поширення революційної літератури тощо. Аналіз резолюцій цих з'їздів стверджує відданість вузівської молоді національним ідеалам, водночас засвідчує певну політичну невиразність.

Події, пов'язані з загальностудентським академічним страйком 1899 р. та його жорстоким придушенням, прийняття «Тимчасових правил про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, виключеними з цих закладів за здійснення масових заворушень», посилили опозиційність руху вузівської молоді. Вимоги страйкуючих студентів зводились до забезпечення прав особи, усунення навчальної інспекції, реформування вищої освіти, визнання права на утворення студентських самодіяльних організацій, скасування станових, національних обмежень щодо здобуття освіти, допущення жінок до вищої школи. Намагання влади приборкати студентство не давало бажаних результатів. Поповнення армії виключеними з університетів студентами сприяло посиленню антиурядових настроїв у військах. Всупереч секретним інструкціям, офіцери призначали ротними вчителями колишніх студентів, тому під час занять вони мали змогу вести антиурядову пропаганду.

У середніх навчальних закладах Російської імперії наполегливо культивувалася офіційна ідеологія, основними засадами якої були: «самодержавство, православ'я, народність». Навчальна адміністрація для вияву і своєчасного реагування на антиурядові настрої учнів використовувала весь арсенал методів політичного розшуку. Впровадження жорстких правил лише радикалізувало настрої учнів середніх навчальних закладів. Вони протестували проти існуючих порядків, зривали заняття, проводили збори та сходки. У досліджуваний період у переважній більшості середніх навчальних закладів створюються гуртки самоосвіти. Члени цих гуртків вивчали політичну економію та соціологію, читали нелегальну літературу. Основною метою самоосвітніх учнівських гуртків було об'єднання учнівського та студентського рухів на ґрунті соціал-демократичних ідей.

У 1897, 1898 рр. у Києві відбулись з'їзди гімназистів, які розглядали питання про створення «Всеросійського гімназичного союзу».

Отже, останнє десятиріччя ХІХ ст. стало важливим етапом у розвитку українського студентського та учнівського руху. Активізацію руху вузівської молоді спричинило впровадження Університетського статуту 1884 р., який ліквідував автономію вищих навчальних закладів. Серед студентських організацій переважали об'єднання культурницького спрямування (земляцтва, українські студентські громади), хоча цей період характеризувався появою перших протопартійних утворень («Братство тарасівців»). Утиски з боку адміністрації середніх навчальних закладів та владних структур спричинили у 90-х рр. помітну активізацію учнівської молоді. Вона виявлялась, насамперед, у виникненні самоосвітніх гуртків.

Третій розділ «Національно-політична позиція студентської та учнівської молоді напередодні та під час революції 1905-1907 років» присвячений суспільно-політичним аспектам діяльності студентів та учнів на початку ХХ ст., проявам боротьби студентської та учнівської молоді під час революції 1905-1907 рр.

У розділі розглядається еволюція студентського руху початку ХХ ст. від академічного до політичного. Вирішення проблем вищої школи вимагало зміни існуючого політичного режиму. Це засвідчили другий (січень - березень 1901 р.) та третій (січень - квітень 1902 р.) всеросійські студентські страйки. Студенти вимагали реформування вищої освіти на засадах самоврядування, скасування обмежень прав студентів (станових, релігійних, статевих), легалізації студентських організацій, поновлення звільнених за політичну неблагонадійність студентів тощо. Вивчення історичної ситуації дозволяє відзначити провідну роль демократичного студентства України у розвитку молодіжного руху на даному етапі.

Різними були причини того чи іншого виступу студентів (бойкот лекцій реакційних викладачів, реакція на суспільно-політичні події в країні, знаменні дати тощо), але в основі їх лежало незадоволення студентської молоді реакційною політикою царизму в галузі вищої освіти та існуючим режимом взагалі. Найпоширенішими формами протесту студентства у цей період були сходки, розповсюдження відозв, демонстрації, страйки. Прагнення до об'єднання вузівської молоді реалізовувалося через проведення з'їздів. На початку ХХ ст. відбулося чотири з'їзди українських студентських громад. Виступи українського студентства були пов'язані зі студентським рухом у Росії. У 1900-1904 рр. для визначення спільної тактики у боротьбі було скликано три всеросійські студентські з'їзди.

У цьому розділі досліджується участь студентства у боротьбі політичних опозиційних сил проти внутрішньої та зовнішньої політики самодержавства. В умовах зростання політичної свідомості вузівської молоді земляцькі організації втрачають популярність, у навчальних закладах зростає роль студентських партійних фракцій. У 1903-1904 рр. роль координатора студентських виступів переходить до загальновузівських «Коаліційних рад» (комітетів, зборів), які об'єднували представників студентських земляцтв та партійних осередків.

У боротьби зі студентським рухом уряд у 1902 р. затверджує чергові «Тимчасові правила», за якими у вищих навчальних закладах запроваджувалися професорські дисциплінарні суди та інститут кураторів, використовує військові частини для придушення студентських заворушень, відрахування з вузів політично неблагонадійних студентів, створює промонархічні студентські організації. Члени чорносотенсько-монархічних організацій «Товариство російського студентства» (Харків), «Центральний студентський комітет» (Київ), «Єднання - сила», «Світанок» та «Священна ліга» (Одеса) часто співпрацювали з поліцією, оголошували у своїх прокламаціях прізвища студентів-революціонерів, писали донесення в поліцію, брали участь у придушенні студентських виступів.

У цьому розділі розглядаються умови розвитку на початку ХХ ст. учнівського руху. Позакласний нагляд за учнями, знущання над дітьми бідних, вербування донощиків серед школярів викликали протест серед учнівської молоді. Учнівський рух у цей період розвивався у двох формах: самоосвіта та політична діяльність.

Учнівський рух був тісно пов'язаний із радикально налаштованою частиною студентства. Повертаючись на канікули додому, студенти створювали учнівські гуртки у гімназіях, реальних училищах, семінаріях і технічних школах. Вихованці середніх навчальних закладів часто відвідували студентські сходки та мітинги. Учнівську молодь намагалися залучити до своєї діяльності і політичні партії. Учні поширювали опозиційні видання, виконували інші завдання.

Активізація учнівського руху, розповсюдження серед учнівської молоді нелегальної літератури, тенденція до об'єднання зусиль учнів та студентів викликали відповідну урядову реакцію. Царська адміністрація намагалася взяти під свій контроль формування світогляду учнівської молоді. Натомість в учнівському середовищі виникають гуртки, які займаються самоосвітою та пропагандистською діяльністю. Розуміючи, що розрізнені гуртки занадто слабкі для протистояння владі, учнівська молодь прагнула до об'єднання у загальну учнівську організацію. У 1900 р. під час роботи у Києві 3-го всеросійського гімназичного з'їзду був прийнятий «Статут всеросійського гімназичного союзу». Це була аполітична організація, яка основним своїм завданням визначала самоосвіту учнівської молоді.

У дисертації розглядається участь студентства у революційних подіях 1905-1907 рр. Вищі навчальні заклади в цей час стали центрами революційної боротьби студентства. Вузівська молодь припиняла навчання, поширювала політичні прокламації, збиралася на сходки.

Реагуючи на численні студентські заворушення у 1905 р., уряд вводив військовий стан в університетських містах, встановлював обов'язкові воєнні караули на території вищих навчальних закладів, забороняв влаштовувати у вузах публічні зібрання тощо. У 1906 р. у вищих навчальних закладах України вже діяли загальноуніверситетські студентські організації, які називалися «Ради студентських представників», «Виконавчі комісії» тощо. Загальновузівські об'єднання захищали інтереси студентів у стосунках з адміністрацією, завідували студентськими їдальнями і крамницями тощо. Одночасно в умовах наростання революції ці організації намагалися виробити єдину тактику політичного руху студентів.

У роки революції українські студентські земляцтва та громади прагнули до активної участі у громадському житті України. Національні молодіжні об'єднання виступали за перебудову Російської держави у федеративну демократичну республіку з наданням широких прав Україні.

Аналізуються особливості участі у революційних виступах учнівської молоді. Під впливом студентських заворушень учні почали використовувати загальнополітичні методи для відстоювання своїх інтересів. Найпоширенішими формами протесту були сходки, страйки, подання адміністрації петицій з соціально-економічними, політичними та національними вимогами, терористичні акції. Уряд у боротьбі з наростанням учнівського руху використовував виключення з навчальних закладів, арешти, нагляд за політичною благонадійністю учнів.

У розділі висвітлюються основні етапи боротьби демократичної частини студентської та учнівської молоді проти національного гноблення, за вільний розвиток української мови й культури, за створення українських кафедр у вищих навчальних закладах.

Отже, початок ХХ ст. став періодом активізації українського молодіжного руху. Зазнавши впливу боротьби робітників та пропаганди політичних партій, студентський та учнівський рух з академічного поступово перетворювався на політичний. Під час революції 1905-1907 рр. виступи вузівської та учнівської молоді носили характер політичного протесту, хоча, як правило, включали соціальні та академічні вимоги. Сприяв єднанню національно свідомої молоді студентський рух за українські кафедри, за українізацію школи.

Четвертий розділ - «Студентський та учнівський рух в роки визрівання передумов української революції» - присвячений діяльності студентської та учнівської молоді напередодні війни, висвітленню роботи студентських та учнівських організацій в роки Першої світової війни.

У розділі розглянуто політичні умови розвитку студентського та учнівського руху після поразки революції 1905-1907 рр. Масовими стали обшуки, арешти, заслання. В окремих районах імперії вводився «воєнний» або «особливий» стан. Заборонялися будь-які збори, наради та ін. Лютував російський шовінізм, спрямований проти «українофільства».

У 1907 р. царизм продовжує наступ на автономні права вищих навчальних закладів. Влада намагалася не допускати жодних проявів студентської корпоративності. Уряд прийняв низку постанов, спрямованих на обмеження студентського самоврядування (посилення нагляду, введення у навчальних закладах інституту проректорів, регламентація діяльності студентських організацій та проведення зборів тощо). Жорстке переслідування з боку влади гальмувало зростання політичної активності вузівської молоді.

Студентський рух зміщується в площину «академізму» - специфічної течії у студентському середовищі. Прибічники цієї течії, проголосивши гасло «університет для науки», відстоювали ідеї утворення наукових, літературних, кооперативних організацій та товариств студентів, виступали проти об'єднань студентів за політичними ознаками. «Академісти» вважали страйки шкідливими для розвитку наукової та навчальної діяльності, розробляли власні методи боротьби з ними. Протистояння «академістів» та радикально налаштованої вузівської молоді призводило до значного розладу у студентському середовищі, зменшувало вплив радикального студентства га громадське життя. Однак у дисертації зазначається, що нерідко академічні організації допускали порушення свого статуту і навіть втручання у політичне життя.

Чорносотенно-монархічні студентські організації («Всеросійський національний студентський союз», студентський підвідділ «Одеського союзу російських людей» та ін.), вдаючись до «бойового» академізму, насаджували у середовищі вузівської молоді ідеї шовінізму, брали участь у поліцейських розправах над революційно налаштованою частиною студентства, були прямими агентами охоронки у вищих навчальних закладах.

В умовах революційного піднесення напередодні війни зросла чисельність українських студентських громад як осередків національного відродження. Діяльність цих громад носила переважно культурно-освітній характер. Це, насамперед, розповсюдження україномовних книжок і брошур, організація українських бібліотек-читалень, вшанування пам'яті видатних українських діячів, читання рефератів та доповідей з українознавчих питань. У дисертації розглядається особовий склад та основні форми діяльності українських студентських громад у вузах Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Аналізуються рішення з'їздів українських студентських громад. Одночасно зауважується активізація процесу створення у вищих навчальних закладах земляцтв. Характеризуються цілі, основні напрямки роботи земляцьких організацій, визначається їх позиція щодо існуючого політичного режиму.

Згідно «Правил про студентські організації та про влаштування зборів» (1907), українські студентські громади, партійні студентські фракції змогли дістати дозвіл на легальну діяльність лише у якості «наукових гуртків». Це створювало можливості для використання аудиторій навчальних закладів для зборів, неконтрольованого вивчення літератури, поширення революційних ідей у студентському середовищі.

У 1910-1914 рр. чисельність студентських виступів зросла, вони набували дедалі більше політичного характеру. Студенти українських вузів все частіше поєднували свої акції з виступами робітників, переймаючи гасла і форми пролетарської боротьби. На зміну попереднім сходкам прийшли демонстрації та страйки. Характерною рисою цих виступів було те, що їх вимоги виходили за межі академічних вимог, набирали суспільно-політичного змісту. Студентська молодь протестувала проти розстрілу робітників на ленських золотокопальнях, судового процесу над М. Бейлісом, проти смертного вироку севастопольським морякам тощо. Розгортання руху студентської молоді змушувало керівництво вищих навчальних закладів до енергійних попереджувальних заходів. Знову вдаються до заборони сходок у стінах вузів, вводять систему перепусток до навчальних закладів, встановлюють нагляд за студентами у місцях їх проживання, позбавлення стипендій політично неблагонадійним студентам.

У цьому ж розділі розглядаються особливості учнівського руху у період реакції. Виступи школярів у цей час носили розрізнений характер, залежали від стану справ у навчальному закладі. Переважна частина учнів через побоювання урядових репресій відійшла від політичної діяльності, зосередилася на створенні самоосвітніх організацій. Міністерство народної освіти заборонило використовувати приміщення навчальних закладів для зборів, що не мають відношення до навчального процесу, забороняло учням з'являтися на будь-яких публічних заходах (літературно-музичних, танцювальних вечорах тощо) поза межами навчальних закладів. Таким чином керівництво намагалося обмежити контакти учнівської молоді з радикально налаштованим студентством, інтелігенцією, робітниками. У середніх навчальних закладах ввели алфавітні книги для реєстрації виключених осіб без права вступу до інших навчальних закладів. Рух учнівської молоді у 1910-1914 рр. виражається, насамперед, у створенні нелегальних організацій, які брали за основу доктрину політичних партій (зокрема, соціалістів-революціонерів, соціал-демократів тощо).