Інформаційною насиченістю відзначаються матеріали архівних фондів Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі: накази і циркуляри Міністерства народної освіти, розпорядження і приписи чиновників Департаменту народної освіти цього відомства, діловодні документи різних навчальних закладів Російської імперії (Ф.733). Серед інших матеріалів вивчалися документи про закордонні відрядження І. Срезневського, С. Гогоцького, М. Іванишева, І. Лашнюкова та ін.

Серед матеріалів інших архівних установ важливими для дослідження є документи, зосереджені у фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. У фондах попечителя Київського учбового округу (Ф.707) і Київської духовної академії (Ф.711) зберігаються накази про призначення професорів і доцентів університету Св. Володимира, Ніжинського історико-філологічного інституту кн. Безбородка, Київської духовної академії, формулярні списки викладачів, навчальні програми і конспекти лекцій славістичних курсів, звіти про наукову діяльність викладачів, матеріали офіційного листування. Чималий інтерес викликають документи з історії університету Св. Володимира (Ф.16) Державного архіву м. Києва: щорічні звіти деканів історико-філологічного факультету про навчальну й наукову діяльність, студентські наукові праці у галузі славістики тощо. Подібного роду джерела представлені у фонді Київської духовної академії (Ф.160) Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І. Вернадського НАН України. Їх вивчення дозволило з'ясувати маловідомі факти біографії вчених-істориків, уточнити їхні наукові інтереси, конкретизувати уявлення про підготовку фахівців у галузі славістики у вищих навчальних закладах України тощо.

Опрацьовані численні джерела, як опубліковані, так і рукописні, є достатньо репрезентативними і забезпечують умови для розв'язання поставлених завдань. Водночас зауважимо, що представлене дослідження остаточно не вичерпує всіх аспектів порушеної проблеми і не всі з них достатньо висвітлені, насамперед, через брак джерел. Зокрема, залучена джерельна база не дозволила остаточно з'ясувати такі питання як вплив німецьких учених-слов'янознавців кінця ХVIII ст. на формування історичних поглядів українських науковців та їх концепцій слов'янської історії; визначити причини меншої зацікавленості українських істориків ХІХ - початку ХХ ст. проблемами історії словенського, хорватського, чорногорського і словацького народів.

У другому розділі - "Витоки наукового підходу до історії слов'янських народів в Україні" розглянуто чинники формування поглядів українського історичного письменства раннього нового часу на проблеми минувшини слов'янських народів, визначено форми та прояви зовнішніх впливів на них; відтворено процес рецепції слов'янського світу в українській історіографії доби існування Української козацької держави в другій половині XVII - XVIII ст.

Становлення і функціонування Української козацької держави мали визначальний вплив на формування національної свідомості еліти та основних соціальних груп суспільства, що рельєфно виявилося в окресленні засад нової історичної свідомості. В історичних працях чільне місце посіли уявлення про походження слов'янських народів, розглядалися найважливіші події їхньої політичної і воєнної історії, висвітлювалися питання співжиття у різних сферах українського і польського народів. На тлі зростання зацікавленості інтелектуальних кіл українського суспільства слов'янським світом в історичній думці накреслився новий етап у розвитку уявлень про слов'янські народи та інтерпретації їхнього минулого. Мало місце оперування біблійною пояснювальною схемою походження і розселення слов'янських народів, адаптованою до тогочасної суспільної свідомості; визнання спадкоємності між О. Македонським, римським імператором Августом і слов'янським світом, що повинно було утвердити рівноправне положення слов'ян серед інших народів Європи.

У частині висвітлення найдавнішої історії слов'ян автор київського "Синопсису" (1674 р.) узагальнив знання, що накопичилися в українській історичній думці, й продемонстрував прагнення до постановки глобальних проблем їхньої історії. Свідченням цього стала тематична рубрикація твору: "Про початок давнього словенського народу", "Про ім'я і про мову Слов'янську", "Про свободу або вільність Слов'янську", "Про Європу", "Про Мосоха Прабатька слов'яноросійського і про плем'я його", "Про ідолів" та ін.

У "Кройніці" Ф. Софоновича на підставі логічно впорядкованої композиційної побудови, що ґрунтувалася на світській періодизації історичного процесу, чіткої сюжетної лінії та описово-подієвого рівня узагальнення фактів історичного буття, вперше висвітлено найголовніші події історії Польщі від легендарних часів до початку 70-х рр. XVII ст. Анонімний автор літопису Самовидця відтворив становище українського політикуму й православної церкви в Речі Посполитій, порушив питання про права та вільності української шляхти, а наступ польського уряду на національно-релігійні права українського народу розглядав як одну з основних причин Національної революції XVII ст. - центральної теми твору.

Д. Туптало створив життєписи Св. Кирила і Мефодія та інших слов'янських святих, що мали неабиякий вплив на історичну свідомість православних країн Центрально-Східної і Південної Європи. Він окреслив також новаторську для свого часу історіографічну ідею - об'єднання церковної та світської історій, що засвідчило започаткування переходу від хронологічно-щорічної манери середньовічних літописів до риторично-фактографічної історіографії раннього модерну.

Вирішальний вплив на поширення новацій в історіографічному процесі в Україні, накопиченні знань з історії слов'янських народів мала Києво-Могилянська академія, в стінах якої виховувалася інтелектуальна еліта (Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Грабянка, С. Величко, П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський та ін.) і випробовувалися запозичені з Європи нові прийоми та методи історіописання (критицизм, дослідницька процедура щодо документальних джерел, подієво-казуальний метод відображення конкретних подій, науковий переклад праць зарубіжних авторів).

Відсутність власної друкованої історичної літератури, обмежена кількість рукописних пам'яток, чисельна перевага іноземних джерел над місцевими зумовили поширення в українській історіографії компілятивної методології. Чи не найважливішими джерелами інформації для українських авторів цього періоду продовжували залишатися праці польської історіографії, коло яких розширила історична поема С. Твардовського "Війна домова", що, безперечно, підживлювало інтерес інтелектуальних кіл козацької держави до подій польської історії. Як проміжний етап до використання документальних джерел, вона застосовувалася й для висвітлення історії польського й інших слов'янських народів.

В українській історіографії початку - третьої чверті XVIII ст. продовжували панувати уявлення про походження слов'ян у дусі біблійної схеми, однак вже з'являються сумніви щодо правдивості легендарних подій. Вони супроводжувалися загальною деміфологізацією уявлень про етногенез та давню історію слов'янських народів. Однією із центральних тем історичних творів цього періоду стали стосунки України з Річчю Посполитою та історія останньої, поважне місце в якій відігравало українське населення. Подібна зацікавленість свідчила про зростання інтересу української еліти до вітчизняної історії, насамперед революції ХVII ст., події якої висвітлювалися Г. Грабянкою, С. Величком й авторами інших історичних компіляцій.

Еміграція до Росії представників української інтелектуальної еліти (Ф. Прокопович, Д. Туптало, С. Рагузинський, С. Горка, С. Бужинський та ін.), котра прагнула реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношенні, але менш розвинутій у культурному, сприяла прилученню здобутків вітчизняної історичної думки у галузі історії слов'янських народів до російської історіографії.

Наприкінці ХVIII ст. під впливом політичних подій у Центрально-Східній Європі й поширення просвітницької ідеології в історичній думці України окреслились нові тенденції у з'ясуванні проблем історії слов'янських народів. Зокрема, на підставі вивчення різноманітних писемних джерел і власних спогадів, О. Рігельман уперше в історіографії XVIII ст. спробував окреслити проблему заснування болгарських колоній на Півдні України. Він звернув увагу на найголовніші події російсько-турецької війни 1768-1774 рр. на території Болгарії.

Оригінальну концепцію слов'янського етногенезу сформулював Я. Маркович, в якій Україна з Києвом, як її центром, трактувалася колискою "справжнього" православного благочестя. Зауважимо, що він робив посилання на літопис Нестора як історичне джерело всупереч "новітнім письменникам" (російській імперській історіографії), а також одним із перших використав для обґрунтування своєї теорії археологічні пам'ятки і фольклорний матеріал.

Справжнім маніфестом патріотизму в українській історіографії 90-х рр. XVIII ст. стала "Історія Русів". Анонімний автор відтворив найважливіші події національної й польської історії, українсько-польських відносин, відзначаючи окремішність історичного розвитку українців від польського, литовського й російського народів. У подіях минулого він намагався віднайти повчальні приклади, вписуючи людину в історичний простір і стверджуючи її зв'язок із попередніми й наступними поколіннями.

М. Бантиш-Каменський вперше ввів слов'янську тему до числа важливих об'єктів вивчення гуманітарних наук, що, безсумнівно, позитивно вплинуло на процес зародження слов'янознавства як академічного напряму досліджень. Він став першим українським ученим-славістом, методологія якого була зорієнтована на дослідницьку процедуру, документальні джерела Московського архіву Колегії закордонних справ та їх критичне використання. Його роботи, у тому числі археографічного характеру, здійснили прорив у дослідженні проблем історії Польщі, польсько-українських і польсько-російських відносин, сприяли їх остаточному виокремленню з кола проблематики української й російської історії.

Отже, взаємовідносини українців із сусідніми, передусім слов'янськими, народами, деякі інші сприятливі зовнішні фактори, а також поширення в Україні просвітницької ідеології стали однією із науково-ідеологічних передумов започаткування наприкінці XVIII ст. наукового вивчення історії слов'янських народів і утвердження академічного інтересу до їх минулого.

У третьому розділі - "Становлення історико-славістичних студіювань в Україні (перша половина ХІХ ст.) розглянуто наукові й політико-ідеологічні чинники зародження академічного інтересу до минулого південних і західних слов'ян, передумови виникнення та формування концепцій їх історії; проаналізовано вплив суспільно-політичних факторів і політики Російської імперії щодо країн Центральної та Південно-Східної Європи на розвиток історико-славістичних студіювань в Україні.

Численні контакти представників українського суспільства з слов'янськими народами Центральної і Південно-Східної Європи на початку ХІХ ст. і накопичення різноманітної інформації й свідчень про них, інші зовнішні фактори сприяли поширенню наукового вивчення минулого й почасти сучасного становища слов'янських спільнот. На цьому етапі увага концентрувалася на вивченні мов, народних звичаях, культурі, а також писемних пам'яток і речових джерел слов'янської історії, що об'єднувалися поняттям "слов'янські старожитності".

Міцну основу для становлення слов'янознавства як особливої дослідницької сфери комплексного характеру створювали славістичні виклади професорів Києво-Могилянської (з 1819 р. - Київської Духовної) академії та Харківського університету. Водночас перші наукові закордонні подорожі слов'янськими землями П. Кеппена, Ю. Венеліна, а також збір офіцерами військового відомства статистичної й географічної інформації про Оттоманську імперію, її слов'янське населення та документальних джерел про російсько-турецькі війни, стали важливим фактором поглиблення наукового інтересу українських інтелектуалів до минулого слов'янських народів. У 1829 р. була організована перша археологічна експедиція українських науковців на територію Болгарії, під час якої було виявлено важливі пам'ятки античної і візантійської культур, болгарської середньовічної історії.

Ю. Венелін зробив вдалу спробу довести автохтонність слов'ян в Європі й висвітлити складну проблему походження болгарського етносу, що невдовзі стало лише одним із аспектів теорії слов'янського етногенезу. Він висловив принципово важливе міркування, що у ІV-V ст. протоболгари зі своєї батьківщини на Волзі попрямували до "Північного моря" й далі до Дунаю, й довів, що поява орд Аспаруха на Дунаї була завершальним етапом переселення болгар до Мізії, а не першою їх появою серед мізійських слов'ян. Він же лише окреслив проблему болгарських поселенців у Новоросії і Бессарабії. Погляди Ю. Венеліна на ключові питання болгарської історії мали помітний вплив на сучасників і сприяли розвитку інтересу науковців до них.

Д. Бантиш-Каменський започаткував вивчення історії українсько-сербських взаємин, що згодом стало одним із напрямів славістичних досліджень. Зокрема, вчений акцентував увагу на участі сербів в Українській революції XVII ст. й аграрному виробництві Лівобережної Гетьманщини.

Розвитку історико-славістичних досліджень в Україні в 30 - 40-х рр. ХІХ ст. сприяли закордонні наукові подорожі І. Срезневського, О. Бодянського, М. Надєждіна, Д. Княжевича, М. Мурзакевича, М. Іванишева та інших науковців, під час яких відбулося істотне розширення джерельної бази їх подальших досліджень. Тоді ж було започатковано співпрацю українських учених із зарубіжними дослідниками. Спільність методологічних засад української історичної науки із західноєвропейською обумовила той факт, що переважна більшість провідних українських істориків перебувала на позиціях романтизму. Слов'янофільська ідеологія майже не знайшла підтримки українських істориків (застереження зробимо лише щодо Д. Зубрицького і М. Іванишева).

Упродовж другої чверті ХІХ ст. відбулося оформлення головних центрів славістичних студіювань в Україні. Ними стали: Київ (тут функціонують університет Св. Володимира, Київська духовна академія, Київська археографічна комісія), Харків з його університетом, Одеса, в якій знаходився Ришільєвський ліцей і засноване у 1839 р. Одеське товариство історії і старожитностей, а також Львів.

Чимала заслуга в оновленні методологічної бази української історичної науки належить М. Костомарову, який долучив до славістичних досліджень нові методи народницької історіографічної школи. З цих позицій він вивчав проблему церковної унії в українсько-польських відносинах. На цих засадах досліджував міфологічні уявлення давніх слов'ян і, зокрема, встановив, що життєдайна сила вогню в їх віруваннях була органічно пов'язана з утилітарними життєвими потребами. М. Максимович розробив чотиричленну схему поділу слов'янських народів (східні чи руські слов'яни, західні слов'яни, північно-західні слов'яни чи венети, південно-західні чи задунайські слов'яни) замість дуалістичної. Він також звернувся до висвітлення найважливіших подій польсько-українських відносин ранньомодерного часу, зокрема розглядав Люблінську унію як юридичний акт, згоду українського лицарства служити польському королеві нарівні з поляками.

Єпископ Інокентій (Борисов) першим розпочав вивчення історії християнства в Польщі й аргументовано довів, що від самого початку воно поширювалося за візантійським, східним обрядом і лише під переважаючим впливом зовнішніх факторів тут утвердилося всевладдя римо-католицької церкви. Він також був одним із фундаторів гуртка київських інтелектуалів, учасники якого здійснювали пошук, аналіз і публікацію нових історичних джерел з історії українсько-польських відносин, що чимало сприяло розвитку славістичних студіювань в Україні.

Своїми працями М. Іванишев започаткував в українській науці вивчення питань історії слов'янського права, використовуючи порівняльний метод. Видані ним пам'ятки давньочеського права суттєво розширили джерельну базу для подальших славістичних досліджень.

П. Задерацький дослідив найважливіші віхи процесу заснування болгарських колоній в Новоросії і Бессарабії, а також окреслив їх сучасний стан розвитку, чим фактично започаткував в українській історіографії новий напрям славістичних досліджень. М. Мурзакевич розглянув окремі епізоди початкового етапу болгарського національного відродження. Він також залучив до досліджень історії слов'янських народів археологічні знахідки, зокрема, нумізматичні пам'ятки.

Д. Зубрицький виявив винятковий інтерес до проблеми взаємин Русі та Польщі, які він тлумачив крізь призму династичних контактів Рюриковичів і Пястовичів, при цьому вказував на цілковиту рівноправність у їх стосунках, а також спростував поширену серед польських науковців думку про споконвічний польсько-руський антагонізм й захоплення Польщею Галичини ще у ХІІ ст.

Отже, упродовж початкового етапу розвитку наукової славістики в Україні (перша половина ХІХ ст.) відбувалося оформлення слов'янознавчих центрів і проходило становлення історико-славістичних студіювань. Це хронологічно співпадало з аналогічними процесами в інших країнах і протікало на фоні загальних модернізаційних процесів європейського суспільного життя.

У четвертому розділі - "Українська історична славістика другої половини ХІХ ст.: проблематика, методологія, нові тенденції" розглянуто розвиток історико-славістичних досліджень на завершальному етапі становлення українського слов'янознавства. Він збігся із пожвавленням суспільного життя в період ліберальних реформ 60-х рр. ХІХ ст., які надали нового імпульсу подальшому розвитку науки про слов'янські народи. У галузі наукової славістики спостерігалося прагнення до диференціації її предмета, виокремлення в межах славістичних студіювань окремих дисциплін, що ознаменувало перехід до більш вузької наукової спеціалізації. Таким чином, відбулося остаточне оформлення комплексу історико-славістичних проблем у самостійний напрям дослідницьких інтересів істориків України та перетворення історичної славістики на одну із складових частин науки про слов'янські народи. У другій половині ХІХ ст. слов'янознавство увійшло до системи вищої історичної освіти. В університетах існували славістичні кафедри, а з 60-х рр. історія слов'ян виокремилась із слов'янської філології в особливу дисципліну, що викладалася в університетах і Київській духовній академії. Досить активно проводилися наукові дослідження із славістики в історичних, історико-філологічних товариствах, які існували при кожному університеті. Центрами українських історико-славістичних досліджень стали Київська археографічна комісія та Російський археологічний інститут у Константинополі.

Темпи розвитку української історіографії історії слов'янських народів у другій половині ХІХ ст. були вражаючі. У результаті багаторічних зусиль у виявленні, виданні й науковій інтерпретації історичних текстів і документальних джерел формувалася обширна джерельна база для дослідження історії південно- і західнослов'янських народів. Відбулося розширення тематики історико-славістичних досліджень. Крім традиційних для попереднього періоду сюжетів давньої історії слов'янських народів, у тематично самостійний напрям слов'янознавчих студіювань виокремилась кирило-мефодіївська проблематика, що розроблялася О. Вороновим, П. Лавровським, І. Малишевським. Завдяки працям О. Котляревського і Ф. Фортинського, започатковується дослідження історії поморських слов'ян і німецької колонізації їх земель. У самостійний напрям славістичних досліджень виокремилася історія славістики (О. Кочубінський, І. Франко, А. Дудка-Степович, Т. Флоринський).

Чималих успіхів досягла історична полоністика. Уже в середині 60-х рр. з'явилися ґрунтовні праці з історії Польщі, що стала важливою складовою дослідницької роботи тих українських істориків, які розробляли різні аспекти співжиття українського і польського народів (В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, М. Костомарова, І. Лінниченко, І. Франка), а також потрапила до сфери інтересів дослідників із всесвітньої історії (М. Драгоманова). З'явилися й фахівці виключно з історії Польщі, передусім М. Любович.

Вивчення історії Чехії в цей період теж досягло чималих успіхів. Поряд із працями з історії гуситського руху (В. Надлер, О. Вертеловський) з'являються дослідження з давньої історії Чехії (Ф. Успенський, П. Лавровський), історії догуситської Чехії (А. Ясинський), окремі роботи про період XV - XVII ст. (О. Кочубинський). Ювілейні дати породжують студії про окремих особистостей і подій (М. Задерацький, А. Дудка-Степович, Т. Флоринський).

Українські славісти продовжили вивчення ключових проблем середньовічної історії й культури південних слов'ян (М. Дринов, Ф. Успенський, Т. Флоринський, К. Радченко, В. Качановський), контактів між ними та іншими народами Європи (Д. Дринов, Т. Флоринський, В. Григорович). Дослідницька ж процедура та методи наукових пошуків істориків визначалися суспільно-політичною орієнтацією авторів і базувалися на засадах трьох основних концепцій історії: слов'янофільської, народницької і позитивістської. Їх представники виборювали першість в історичній науці під час наукових дискусій навколо питань методології. Утім, панівною в дослідженні слов'янської історії була позитивістська течія.

Наприкінці ХІХ ст. українська історична славістика домінувала в європейському слов'янознавстві: досліджено і введено до наукового обігу численні документальні джерела, видано десятки фундаментальних монографій, багато сотень інших робіт, в яких обґрунтовано чимало узагальнень, що й до сьогодення не втратили свого значення.

У п'ятому розділі - "Здобутки і проблеми історичної славістики на початку ХХ ст." з'ясовано, що визначальною рисою подальшого розвитку українських історико-славістичних досліджень стає деяке розширення їх проблематики, яке відбувається на фоні утвердження в історіографії нових концептуальних підходів до вирішення як окремих епізодів історичного процесу в слов'янських країнах, так і з'ясування і пояснення загальних закономірностей їх еволюційного поступу. Важливим чинником цього утвердження поряд з позитивістською історіографією (Т. Флоринський, А. Ясинський, К. Воблий, А. Стороженко, А. Стельмашенко, Ф. Титов, М. Попруженко, Г. Ільїнський) стає державно-юридична історіографічна школа (М. Владимирський-Буданов, М. Максимейко, М. Ясинський, В. Біднов), яка істотно збагатила методику історичних досліджень широким застосуванням конструктивних історико-юридичних підходів до вирішення багатьох, раніше практично недосліджуваних питань історичного минулого слов'янських народів.

Поряд із вивченням питань політичної історії, що продовжувала посідати традиційно провідне місце в українській славістиці, все більшого поширення на цей час набувають нові напрями дослідження: економічна історія (К. Воблий), культурно-духовні сюжети (П. Заболотський, М. Петров, К. Радченко, Є. Рихлік,), історія славістики (М. Попруженко, І. Франко), розробка різних проблем джерелознавства (Г. Ільїнський, К. Радченко), історія міжнародних відносин (М. Державін).

Разом з тим, у результаті зміни поколінь учених-славістів, а також нової геополітичної ситуації в Південно-Східній Європі на початку ХХ ст., що ускладнила доступ науковців до документальних джерел історії слов'янських народів Балканського півострова, зменшився інтерес до вивчення й аналізу їх історії. Перша світова війна мала ще більш негативний вплив на вивчення проблем історії слов'янських народів, які опинилися у складі обох ворогуючих коаліцій. Практично став неможливим доступ українських учених до документальних матеріалів із бібліотек і архівів Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й інших країн. Припинилися контакти між українськими науковцями та їх зарубіжними колегами. Як наслідок - поступове зменшення історико-славістичних досліджень в Україні.

Основні результати дисертаційного дослідження викладені у висновках, що виносяться на захист:

1. Упродовж нового часу історіографічний процес в Україні у галузі дослідження історії слов'янських народів розгортався у кореляції із формуванням національної свідомості та політичної ідеології українців, на тлі здобутків європейської історичної науки і філософії. У його розвитку можна виділити такі етапи:

· остання чверть XVII - XVIII ст. - накопичення відомостей про слов'янські народи, перші спроби осмислення їх місця у європейській і світовій історії, а також започаткування наукового вивчення їхнього минулого;

· перша половина ХІХ ст. - становлення історико-славістичних студіювань і заснування слов'янознавчих центрів в Україні;

· друга половина ХІХ ст. - виділення історичної славістики із слов'янознавчого комплексу; розширення джерельної бази й проблематики історико-славістичних досліджень; утворення нових славістичних осередків (університетські кафедри, наукові товариства, Російський археографічний інститут у Константинополі); поглиблення інтересу до теоретико-методологічних проблем історичної науки;

· початок ХХ ст. - зниження наукової активності у вивченні проблем історії слов'янських народів, зумовлене зміною поколінь учених-славістів і несприятливою геополітичною ситуацією в Центральній і Південній Європі.

2. Протягом раннього нового часу в українському суспільстві відбувалося повільне, але постійне накопичення відомостей про слов'янські народи, робилися спроби осмислити їх місце у світовій історії. В останній третині ХVII ст. інтерес до слов'янського світу, особливо поляків і балканських слов'ян, набув окресленого й систематичного характеру. В історичній думці поширюється компілятивна методологія як проміжний етап до використання документальних джерел.

3. Хоча в українській історичній думці ХVIII ст. продовжували панувати уявлення про походження слов'ян у дусі біблійної схеми історії, все ж почали з'являтися сумніви щодо правдивості легендарних подій. Започатковується деміфологізація уявлень про етногенез і давню історію слов'янських народів. Визначною подією української історіографії XVIII ст. стала поява історико-полемічного трактату "Історія Русів", автор якого не лише відтворив найважливіші події вітчизняної й польської історій, а й відзначив окремішність історичного розвитку українців від польського, литовського і московського народів.

У зв'язку з еміграцією до Росії представників української інтелектуальної еліти (М. Бантиш-Каменський, С. Бужинський, С. Горка, С. Рагузинський, Ф. Прокопович, Д. Туптало та ін.) здобутки вітчизняної історичної думки у галузі історії слов'янських народів привносяться в російську історіографію.

4. На межі XVIII - ХІХ ст. славістична проблематика починає виокремлюватися з інших галузей гуманітарних знань у відносно сталий комплекс наукових дисциплін про слов'янські народи. Першим українським славістом, методологія якого була зорієнтована на дослідницьку процедуру та критичне використання документальних джерел, став М. Бантиш-Каменський. Завдяки його працям, започатковується процес становлення славістики, як академічного напряму досліджень, що концентрував увагу на вивченні історії, мови і культури слов'янських народів.

5. Упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалося становлення славістики як науки. Цей процес здійснювався під впливом ідей романтизму, з його некритичним ставленням до слов'янських старожитностей і палкою вірою у велику місію слов'янських народів. Сформована в 40-50-х роках ХІХ ст. у російській історіографії слов'янофільська концепція історії слов'ян майже не знайшла прихильників серед українських славістів. Останні надавали перевагу концепції "народної історії", привнесеній у цю проблематику М. Костомаровим. До середини ХІХ ст. слов'янознавство увійшло в систему університетської та духовної академічної освіти, де були засновані й функціонували славістичні кафедри, оформилися головні славістичні центри в Україні: Київ, Харків, Одеса, Львів.

6. Наступний етап у розвитку українського слов'янознавства настав із пожвавленням українського суспільного життя в 60-х рр. ХІХ ст. В галузі вищої освіти запроваджуються нові університетський статут і статут духовної академії, відкрито Новоросійський університет (1865) та Історико-філологічний інститут князя Безбородка (1875), створюються нові наукові й культурні товариства, більшість з яких почала друкувати свої праці. Започатковується видання нових журналів і газет. Важливу роль у формуванні джерельної бази славістичних досліджень, насамперед для дослідження історії Польщі й українсько-польських взаємин, відіграла діяльність Київської археографічної комісії. Позитивістська концепція стає провідною у вивченні минулого слов'янських народів.

7. У 60-х рр. ХІХ ст. в українській славістиці виразно окреслилося прагнення до диференціації її предмета й відбулося остаточне виокремлення комплексу історико-славістичних проблем у самостійний напрям дослідницьких інтересів і його оформлення як однієї із складових частин науки про слов'янські народи. Помітно розширилася тематика історичних досліджень. Чималого розмаху досягло вивчення давньої та ранньосередньовічної історії слов'янських народів. Ґрунтовною джерельною базою, науково вивіреними висновками відзначалися праці М. Дринова. Найвидатнішими досягненнями європейської славістики другої половини ХІХ ст. стали дисертаційні роботи О. Котляревського, котрий першим в Україні й Росії у славістичних студіях використав порівняльно-історичний метод. Кирило-мефодіївська проблематика виокремилася в тематично самостійний напрям історико-славістичних досліджень. Наприкінці ХІХ ст. українські вчені досягли помітних успіхів у вивченні історії південнослов'янських народів. Новим центром українських славістичних досліджень, переважно балканських слов'ян, у 1890-х рр. став Російський археологічний інститут у Константинополі.

8. Цінним здобутком історичної славістики в другій половині ХІХ ст. стала розробка проблематики історії середньовічної Чехії А. Ясинським, котрий обґрунтував нову концепцію розвитку давніх чеських державних інститутів, соціального і аграрного ладу, що стала вершиною тогочасної європейської історіографії. Поступове накопичення історіографічних фактів і критико-бібліографічних матеріалів у галузі славістики, розвиток наукових зв'язків українських і зарубіжних учених зумовили оформлення історії славістики наприкінці ХІХ ст. як самостійного напряму історіографічних досліджень.

9. Розвиток історичної славістики упродовж перших десятиріч ХХ ст. характеризувався помітним спадом наукової активності, зумовленим зміною поколінь учених-славістів і обмеженням доступу істориків до документальних матеріалів зарубіжних бібліотек і архівів, а відтак і поступовим зменшенням історико-славістичних досліджень в Україні. Разом з тим, відбувалося утвердження нових концептуальних підходів до розв'язання як окремих епізодів історичного процесу в слов'янських країнах, так і з'ясування й пояснення загальних закономірностей його еволюційного поступу.

Література

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях:

Монографії:

1. Копилов С.А. Проблеми історії слов'янських народів в історичній думці України (остання третина XVII - початок ХХ ст.). - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2005. - 464 с.

Рец.: Мицик Ю.А. С.А. Копилов. Проблеми історії слов'янських народів в історичній думці України (остання третина XVII-початок ХХ ст.) // Укр. іст. журн. - 2006. - № 1. - С.217-220; Марчук В., Комар В. Слов'янознавчі дослідження в сучасній Україні // Галичина. - 2005. - №11. - С.163-165; Троян С. Слов'янознавство в українській історичній думці (Рец.: Копилов С.А. Проблеми історії слов'янських народів в історичній думці України (остання третина XVII - початок ХХ ст.). - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2005. - 464 с.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. - Вип.8. - Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, 2006. - С.316-317.

Статті:

2. Слов'янознавство в Київському університеті наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету. - Кам'янець-Подільський: Історичний факультет Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту, 1995. - Т.1. - С.171-183.

3. Слов'янознавство в Київській духовній академії (1819 - 1920 рр.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 1997. - Т.1 (3). - С.75-95.

4. Слов'янська проблематика в Історичному товаристві Нестора-літописця (1872 - 1914 рр.) // Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки. Збірник наукових праць. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - С.3-21.

5. Києво-Могилянська академія і витоки становлення слов'янознавства в Україні (XVIII ст.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 1999. - Т.2 (4). - С.15-25.

6. Книгозбірні першої третини XVIII ст. як свідчення поінформованості соціальної еліти Гетьманщини про слов'янські народи // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 1999. - Т.3 (5). - С.70-79.

7. Польська історична література в українських книгозбірнях першої третини XVIII ст. // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - Т.3. - С.333-341.

8. Історія слов'янських народів в наукових зацікавленнях Д. Туптала // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 2000. - Т.4 (6). - С.10-17.

9. Історія слов'янських народів в історичних творах XVIII ст. // Український історичний журнал. - 2000. - № 1. - С.45-60.

10. Історія слов'янських народів в наукових зацікавленнях Ф. Прокоповича // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне: РДГУ, 2000. - Вип. І: У 2-х ч. - Ч.І. - С.265-273.

11.М. Іванишев і українське слов'янознавство (40 - 60-х рр. ХІХ ст.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т.5 (7). - С.9-15.

12. Рецепція слов'янського світу в українських історичних творах останньої третини XVIII ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т.6 (8). - С.157-175.

13. Т.Д. Флоринський у науковому і громадському житті України (1880-ті - 1919 рр.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - Вип. ІІІ. - С.286-299.

14. Іван Лашнюков і розвиток української історіографії 50-60-х рр. ХІХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2002. - Т.8 (10). - С.83-102.

15. Іван Лашнюков: штрихи до наукової біографії // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Збірка наукових праць на пошану відомого історика-українознавця, академіка Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук (м. Отава, Канада) Ярослава Дзири. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - Ч.8-9: У 2-х ч. - Ч.І. - С.310-319.

16. Краледворський і Зеленогорський рукописи в наукових зацікавленнях М. Костомарова та І. Срезневського // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 2003. - Т.11. - С.279-284.

17. Інокентій Борисов у науковому і культурному житті України 1830 - 1857 рр. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Збірник наукових праць. - Вінниця: ВДПУ, 2003. - Вип.5. - С. 20-27.

18. Проблеми історії слов'янських народів у процесі формування наукових поглядів М. Костомарова (середина 1830-х - 1847 рр.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. На пошану Павла Михайлини. - Чернівці: Золоті литаври, 2003. - Т.6. - С.295 - 299.

19. Контакти українських учених-славістів з чеською наукою у 20 - 40_х рр. ХІХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Збірник наукових праць. - Вінниця: ВДПУ, 2003. - Вип.6. - С.186-190.

20. Виникнення історії славістики як нового напрямку слов'янознавчих досліджень в Україні (друга половина ХІХ ст.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - Т.12. - С.427-441.

21. Проблеми історії полабських і балтійських слов'ян в українській історіографії другої половини ХІХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - Т.13. - С.507-517.

22. Проблеми історії слов'янських народів в історичній думці України у вітчизняній історіографії (ХІХ ст. - 1991 р.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2005. - Т.14. - С.451-461.

23. Кам'янець-Подільський і польсько-турецька війна 1672 - 1676 рр.: рецепція в українському історичному письменстві (кінець XVII - перша третина XVIII ст.) // Kamienec Podolski: Studia z dziejow miasta i regionu / Pod redakcja Feliksa Kiryka. - Krakow: Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2005. - S.139-148.

24. Дослідження проблем історії південних і західних слов'ян в українській історіографії наприкінці 1840-х - на початку 1860-х рр. // Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип.14. - С.346-358.

Матеріали конференцій:

25. Болгаристика в Київському університеті в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. // ІІІ Дриновские чтения. Проблемы источниковедения, историографии и кудьтуры Болгарии, истории болгаристики: Тезисы докладов 25-27 октября 1994 г. - Харьков: Межреспубликанская научная ассоциация болгаристов, 1994. - С.99-101.

26. Wojna polsko-turecka w 1672-1676 w ukrainskiej historiografii pierszego trzydriestolecia XVIII w. // Biblioteka Przemyska: Materialy z konferencji naukowej Kamienec Podolski 11 - 15 wrzesnia 2000 r. - Przemysl: Towarzystwo Przyjaciol Nauk w Przemyslu, 2000. - T. XXXVIII. - S.63-70.

27. Слов'янознавчі студіювання в Україні у першій третині ХІХ ст. // Матеріали IV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - С.157-160.

28. Історія Польщі в наукових зацікавленнях М. Бантиш-Каменського // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки (Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001 р.). - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т.7 (9). - С.255-262.

Анотації