Державно-церковні відносини в радянській Україні (1917–1930-ті роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Державно-церковні відносини в радянській Україні (1917-1930-ті роки)

Київ - 2006

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації зумовлена загальною метою й конкретними завданнями дослідження. Вона зорієнтована на логічну послідовність висвітлення провідних тенденцій і особливостей відносин держави і церкви у трикомпонентному ланцюгу «держава - церква - суспільство», що становить цілісний предмет дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів основної частини, висновків (основний текст - 389 с.), списку використаних джерел та літератури (1462 найменування). Загальний обсяг дисертації - 531 с.

Актуальність теми дослідження. Особлива форма секулярних процесів, притаманна радянській тоталітарній системі, та штучна емансипація соціального буття від упливу релігії, яка здебільшого відбувалася під тиском держави, визначали церковно-релігійну ситуацію в СРСР у цілому, і в Україні зокрема. Тому очевидно, що усунення державного примусу в другій половині 1980-х років викликало активізацію церковного чинника в суспільній свідомості, поширення релігійних цінностей і уявлень, значне піднесення суспільного авторитету церкви на початку 1990-х років.

Навіть сьогодні немає чіткої державної політики в царині релігійно-церковного життя, бракує моделі державно-церковних взаємин у незалежній Україні (попри декларованість принципу відокремлення церкви від держави). Та й сама церква виявилася нездатною до чіткого окреслення своєї позиції стосовно новітніх суспільно-політичних проблем та стосунків з державою. Як наслідок, вона опинилася в орбіті тих чи інших течій українського політикуму. Усвідомлення важливості релігійної сфери для громадського життя в процесі побудови демократичного суспільства, пошук основних векторів та визначення пріоритетів державно-церковних відносин на сучасному етапі актуалізують важливість вивчення в Україні досвіду минулих десятиріч, зокрема періоду 1917-1930-х років.

Стосунки влади з релігійними організаціями в нашій країні розвиваються в принципово нових суспільно-політичних умовах, однак вивчення досвіду першого етапу становлення більшовицької влади та суперечливих процесів 1920-1930-х років залишається значущим.

Як це не парадоксально, але більш ніж 70-річний досвід тотального войовничого атеїзму корелює становлення моделі державно-церковних взаємин і сьогодні, зберігаючи проголошений на конституційному рівні постулат відокремлення церкви від держави з виразними «ленінськими рудиментами». Тому дослідження державно-церковних відносин у радянській Україні 1917-1930-х років становить не лише значну цінність для об'єктивного відтворення минулого, але й водночас рефлексує до сучасності, окреслюючи визначальні орієнтири в розв'язанні державно-церковних проблем сьогодення.

Ґрунтовний науковий аналіз державно-церковних відносин через обстеження зрізу розвитку суспільства на основі нових концептуально-теоретичних та науково-методологічних підходів сприятиме розробленню практичних рекомендацій для вирішення сучасних проблем державно-церковних відносин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене в рамках науково-дослідної теми «Християнські конфесії в культурно-історичному просторі України» (державний реєстраційний номер 0103U001240), яка виконується в Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану її дослідження. Метою дисертаційної роботи є висвітлення змісту, характеру та механізму впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин в Україні 1917-1930-х років; аналіз взаємин більшовицької держави і православної церкви (на прикладі УАПЦ-УПЦ) та з'ясування чинників, які уможливили утілення цієї моделі; концептуальне переосмислення усталеної парадигми державно-церковних відносин.

У руслі реалізації поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

проаналізувати стан розробки теми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, установити етапи їх вивчення, відстежити появу нової інформації в сучасній історіографії та визначити коло невивчених або малодосліджених питань;

схарактеризувати стан та тематично-інформаційний потенціал джерельної бази;

відтворити процес формування більшовицької політико-правової моделі державно-церковних відносин 1917-1919 років;

виявити структурні складники механізму регулювання державно-церковних відносин в Україні протягом 1920-1930-х років; з'ясувати форми, методи, основні напрямки антирелігійної пропаганди в структурі державно-церковних відносин та наслідки їх упровадження;

подати структурну характеристику релігійно-конфесійної мережі обраного для дослідження періоду; установити причини розколу православ'я;

визначити методи діяльності влади в її стосунках із релігійними організаціями на прикладі Української автокефальної православної церкви та Української православної церкви, з'ясувати функціонування більшовицької моделі державно-церковних відносин;

з огляду на обрану для дослідження проблему розглянути соціальні групи в радянській Україні 1917-1930-х років, приділивши особливу увагу духовенству; показати трансформацію морально-ціннісних імперативів суспільства в умовах комуністично-герменевтичного існування; проаналізувати в цьому контексті причини впровадження запропонованої більшовиками моделі державно-церковних відносин;

визначити основні етапи розвитку державно-церковних відносин.

До детального аналізу еволюції державно-церковних взаємин на прикладі Української автокефальної православної церкви та її правонаступниці - Української православної церкви автор вдається свідомо. Рух за автокефалію національної церкви відбувався в умовах революційної трансформації суспільства. У ході національно-визвольних змагань рельєфно викристалізувалася позиція майбутньої УАПЦ щодо різних урядів - національно-державних, а також більшовицького. Це дало змогу з'ясувати принципи формування УАПЦ і не притаманних, а набутих нею у ході політизації характеристик. Обрана православна конфесія хронологічно найбільше наближена до визначених рамок дослідження: від зародження ідеї автокефалії та подальшої інституціалізації УАПЦ до «самоліквідації» 1930 року з урахуванням факту існування її правонаступниці - УПЦ в 1930-1936 роках. Це дозволило розглянути еволюцію самої церкви, її становища й статусу в суспільстві та державі. Назване релігійне об'єднання найповніше репрезентоване корпусом документів церковного походження, що в комплексі з документами державно-партійних органів уможливило здійснення різнопланового аналізу державно-церковних відносин. УАПЦ найперше була використана більшовицькою владою з метою політичного маніпулювання. Останнє дає змогу простежити застосування владою національно-релігійного чинника в контексті державно-церковних відносин. Виявлений автором корпус джерел з історії УПЦ, який уперше вводиться до наукового обігу, уможливив аналіз відносин церкви та держави протягом 1930-х років.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1917-1930-х років. Нижню межу визначено з огляду на збіг у часі складних, суперечливих і надзвичайно бурхливих процесів: революційні події 1917 року, які призвели до розпаду імперії та зміни політичних режимів; початок реформування устрою Російської православної церкви; пробудження національно-релігійних рухів; трансформаційні процеси в суспільстві, каталізовані революційними обставинами; встановлення більшовицької влади (перше її проголошення в Україні припадає на грудень 1917 року). Окреслення верхньої хронологічної рамки кінцем 30-х років минулого сторіччя обумовлюється практичним знищенням православної ієрархії, руйнацією церковної мережі як життєздатного організму, що сталися в ті роки.

Територіальні межі дослідження окреслені тогочасною Українською СРР - РСР (стосовно 1917-1919 років ідеться про регіони України, на які в ході революції поширювалася влада більшовицького українського Раднаркому). Назви регіонів, населених пунктів, їх адміністративно-територіальні межі вживаються відповідно до чинного тоді поділу; ураховувалися зміни, що відбувалися у зв'язку з ліквідацією губернсько-повітового поділу, районуванням та створенням областей.

Об'єктом дослідження є державно-церковні відносини у тричленній структурі «держава - церква - суспільство».

Предметом дослідження стало виявлення провідних тенденцій, особливостей і визначальних напрямків відносин держави і церкви в радянській Україні 1917-1930-х років через призму соціоісторичного аналізу.

Методологічна основа дослідження. Спектр проблем, охоплених дисертаційним дослідженням, та ракурс постановки проблеми на межі сфери наукових інтересів історії України, соціальної історії, історії церкви, політології, соціології, філософії та інших галузей науки спонукав до застосування полідисциплінарної методології. Міра співвідношення, ступінь використання методів неісторичних дисциплін і відповідно зміст міждисциплінарних підходів визначалися характером об'єкта, предмета і дослідницьких завдань праці та залучених джерел. Основними стали традиційні принципи історичного аналізу: історизму, об'єктивності, багатофакторності, всебічності, світоглядного плюралізму. Застосування принципів детермінізму, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного сприяло визначенню внутрішніх та зовнішніх взаємозв'язків і причинної значущості явищ розглядуваного періоду, усебічному дослідженню комплексу чинників, які уможливили впровадження запропонованої більшовиками моделі державно-церковних відносин.

У роботі зазначені принципи реалізовані шляхом застосування як конкретно-історичних (порівняльного, проблемно-хронологічного, ретроспективного, синхроністичного), так і загальнонаукових методів (системного, функціонального, логіко-аналітичного) з притаманними їм аналізом, синтезом, індукцією та дедукцією. Для дослідження окремих аспектів теми були використані системно-діяльний підхід, а також метод факторного аналізу ситуації. Переважно до текстових масивів документів державних та партійних органів УСРР - УРСР був застосований метод контент-аналізу. З'ясувати концептуальне положення про роль суспільного чинника у впровадженні моделі державно-церковних відносин вдалося за допомогою антропологічного підходу.

У силу інтересу до психології історії, політичної антропології, соціальної історії, мікроісторії, історії повсякденності, «лінгвістичного повороту», постмодернізму тощо при конструюванні концепції враховано і такі принципи, як західний студійний досвід, українська національна парадигма і опрацювання джерельного масиву в його сучасному культурно-антропологічному прочитанні.

Комплексне використання різноманітних методів і підходів у роботі дозволило відтворити процеси в радянській Україні 1917-1930-х років у сфері державно-церковних відносин і підійти до вирішення питання не лише «що?» і «як?» відбувалося, але і «чому?» стало можливим упровадження запропонованої більшовиками моделі цих відносин. Залучення до наукового обігу значного масиву раніше не досліджуваних чи не опублікованих архівних матеріалів додало обґрунтованості й достовірності науковим положенням і висновкам дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю й масштабністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Уперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії на основі комплексного аналізу широкого кола літератури та джерел, значна частина яких раніше або не була об'єктом спеціального історичного дослідження, або взагалі не впроваджувалася в науковий обіг, здійснено цілісне, усебічне дослідження взаємин держави і православної церкви в Україні протягом 1917-1930-х років. Цілком новаторським стало залучення соціального чинника для розуміння сутності історичного процесу.

Спираючись на значний доробок вітчизняної історіографії і констатуючи безумовне значення здійснених наукових дослідів, авторка переосмислила парадигму державно-церковних відносин у площині «держава - церква - суспільство».

У межах здійсненого дослідження було одержано результати і сформульовано узагальнені положення, які мають наукову новизну:

у контексті компаративного переосмислення напрацювань як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців уперше в українській історіографії з'ясовано стан і ступінь вивчення теми, окреслено основні історіографічні періоди її дослідження; по-новому розглянуто парадигму державно-церковних відносин завдяки соціоісторичному аналізу; обґрунтовано класифікацію джерельного комплексу; виявлено додаткову архівну базу;

уперше розглянуто формування політико-правової моделі відносин більшовицької держави і церкви в контексті порушеного дискурсу й обраного історичного періоду;

на підставі документальних та фактичних даних реконструйовано механізм регулювання державно-церковних відносин, виокремлено його структурні елементи та їх функціональне навантаження; розглянуто форми, методи і напрямки пропаганди як однієї зі складових механізму регулювання державно-церковних відносин;

з'ясовано особливості релігійної мережі в радянській Україні початку 1920-х років, які випливали з поліконфесійності; доведено, що церква (передусім православна) була змушена визначати своє існування у взаємодії з державою, суспільством та з урахуванням внутрішньоцерковних процесів;

визначено вектори державної політики більшовиків щодо церкви в Україні;

на підставі джерел проаналізовано парадигму стосунків Української автокефальної православної церкви і влади; уперше розглянуто інституціалізацію і діяльність Української православної церкви на основі корпусу джерел, виявлених і впроваджених до наукового обігу автором;

з урахуванням нових концептуальних та методологічних підходів з'ясовано стан та морально-ціннісні імперативи суспільства в умовах ідеолого-герменевтичного існування;

сформульовано й аргументовано висновок про те, що втілення моделі державно-церковних відносин у радянській Україні 1917-1930-х років стало можливим не лише завдяки засобам силового тиску і використанню складників механізму регулювання державно-церковних відносин (одна з основних ролей належала органам ВУНК - НКВС - ДПУ), але й з огляду на стан суспільства, його своєрідну готовність прийняти запропоновану модель;

на основі проведеного аналізу обґрунтовано авторську періодизацію основних етапів еволюції державно-церковних взаємин з 1917 по 1930-ті роки.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає насамперед в акцентуванні уваги дослідників на необхідності концептуального переосмислення процесів державно-церковних відносин протягом усього радянського періоду, критичного перегляду суспільних процесів у контексті церковної політики радянської держави.

Авторські методологічні та теоретичні підходи можуть бути використані при підготовці навчальних курсів з історії України, спеціальних курсів з історії церкви і релігії, а також у ході викладання відповідних дисциплін у вищій школі. Результати дослідження впроваджуються під час читання лекційних курсів з історії України та історії церкви в Україні ХХ століття для магістрантів історичного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Науково-методологічні підходи, запропоновані дисертанткою, покликані допомогти уникнути складних проблем у державно-церковних відносинах сьогодення з урахуванням уроків, що випливають з аналізу суперечливих процесів 1917-1930-х років. Методологія й методика дисертаційної роботи, основні положення та висновки можуть стати поштовхом для подальшого дослідження державно-церковних відносин через призму суспільного зламу.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки наукового дослідження були використані для підготовки доповідей і повідомлень на наукових конференціях і семінарах: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Ідея національної церкви в Україні» (жовтень 1997 року, Тернопіль), ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Православ'я, наука, суспільство: проблеми взаємодії» (2004 рік, Черкаси), ІІІ Всеукраїнській науковій конференції «Православ'я, наука, суспільство: питання взаємодії» (жовтень 2005 року, Київ), ІІ Міжнародному науковому конгресові українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (вересень 2003 року, Кам'янець-Подільський), ІХ міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (травень 1999 року, Львів), Х міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2000 року, Львів), ХІ міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2001 року, Львів), ХІІ міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2002 року, Львів), ХІІІ міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2003 року, Львів), ХІV міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2004 року, Львів), ХV міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2005 року, Львів), міжнародній науковій конференції «Історія релігії та церкви в Україні: проблеми джерелознавства та історіографії» (вересень 2005 року, Полтава), Х міжнародних Могилянських читаннях (грудень 2005, Київ), ІІІ науковій конференції Білоруського історичного товариства «Праблемы тэрмiналогії Бэларусскай гiстарычнaй науки» (травень - червень, 2003 року, Мінськ), ІІ міжнародному науково-практичному семінарі «Свобода совести в век российского парламентаризма» (квітень 2006 року, Санкт-Петербург), ХVІ міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (травень 2006 року, Львів), ІІІ міжнародному науковому Конгресі українських істориків (травень 2006 року, Луцьк) та інших.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 2 монографії (одна - у співавторстві): Пащенко В., Киридон А. Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917-1930-ті роки. - Полтава, 2004. - 335 с.; Киридон А. Час випробувань: держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917-1930-х років. - Тернопіль, 2005. - 384 с. та 48 наукових праць (із них 24 - у фахових виданнях, що входять до переліків, затверджених ВАК України).

більшовицький церковний антирелігійний радянський

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт і предмет, хронологічні межі, сформульовано мету і завдання роботи, наукову новизну і практичне значення дисертації, рівень її апробації та впровадження результатів.

У першому розділі «Історіографія, джерела та методологія дослідження» міститься історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми, описуються теоретичні основи і методи наукового пошуку.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки та основні етапи дослідження проблеми» подається аналіз історіографічної бази теми з урахуванням концепції періодизації історіографії, розробленої сучасними вітчизняними вченими.

Перший період дослідження проблеми окреслено хронологічними рамками 1920-х - початку 1930-х років. Особливість публікацій означеного періоду, полягала в тому, що вони були своєрідною відповіддю на злободенно-політичні соціальні замовлення, передусім, на загальні установки партійного керівництва залежно від зміни акцентів у процесах соціально-політичного, економічного, національно-культурного розвитку. У цих працях превалює оцінка державної церковної політики апріорно як конструктивно-позитивної, а релігія і релігійні організації розглядаються як «реакційні» чи «контрреволюційні». Здебільшого увага до проблеми стимулювалася потребами партійних органів у викритті релігії і духовенства, в антирелігійній пропаганді тощо.

Найпоширенішими жанрами публікацій були історичні нариси, виступи, брошури, статті. Ідеологічне спрямування досліджень задавали роботи діячів партії і уряду В. Бонч-Бруєвича, П. Красікова, А. Луначарського, І. Скворцова-Степанова, О. Ярославського, а в Україні - Е. Квірінга, Д. Лебедя, Х. Раковського, А. Хвилі, О. Шумського та ін. З-поміж пріоритетних напрямків публікацій радянської історіографії тих років можна назвати такі:

розкриття основних положень декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» та відображення втілення його в життя (у працях Антонова (Лукіна), Я. Бурова, Л. Дьякова, І. Сухоплюєва та ін.);

окреслення характеру двох інституцій - держави і церкви (праці Г. Железногорського, М. Лукіна, І. Сухоплюєва та ін.);

характеристика основних течій та розколу у православ'ї (праці В. Блакитного, В. Бонч-Бруєвича, І. Богового, І. Брихничева, І. Булатова, М. Горєва, О. Лукіна, Я. Окунєва, В. Рожніцина, І. Сухоплюєва, А. Хвилі та ін.);

викриття «злочинної» і «контрреволюційної» ролі церкви та духовенства під час проведення «мощейної епопеї», вилучення церковних цінностей, «розвінчування» фальсифікацій служителів культу щодо оновлення ікон і різного роду «чудес» (праці М. Горєва, Д. Зоріна, П. Красікова, Я. Шипова, Я. Шафира та ін.);

організація антирелігійної пропаганди (спеціальні видання, а також праці С. Гопнера, Е. Квірінга, Д. Лебедя, А. Луначарського, В. Рожніцина В. Сараб'янова та ін.).

Особливістю періоду (з огляду на здійснення соціоісторичного аналізу) стали перші спроби осмислення процесів трансформаційного зламу 1920-х років, головно на селі (праці М. Брикіна, Г. Тан-Богораза, М. Феноменова, Я. Яковлєва та ін.). Однак наприкінці десятиріччя підміна визначення «соціальний рух» поняттям «революційна боротьба» вимагала від істориків переорієнтації на вивчення класової боротьби та революційного руху.

Особливістю часу було існування поряд з офіційною радянською історіографією літератури релігійних об'єднань (обновленської течії, УАПЦ та протестантських конфесій). Показово, що публікації ідеологів обновленства О. Введенського та Б. Тітлінова увійшли до анотованого систематичного довідника робіт з питань релігії та антирелігійної пропаганди.

На особливу увагу з-поміж робіт 1920 - початку 1930-х років заслуговують напрацювання І. Сухоплюєва, розвідки Д. Ігнатюка, Б. Кандідова, Ю. Самойловича; вони насичені значним фактичним матеріалом.

Прикметно, що в той час, коли в радянській історичній науці утверджуються марксистські методологічні догми і стереотипи, на заході серед української еміграції формуються наукові осередки, які становили своєрідну противагу більшовицькій історіографії.

У межах другого періоду (середина 1930-х - друга половина 1980-х років) виділено підперіоди: середина 1930-х - середина 1950-х років; друга половина 1950-х - середина 1960-х років; друга половина 1960-х - друга половина 1980-х років.

Загальною характеристикою історіографії проблеми першого підперіоду стало закріплення ідеологем попередніх років (особливо після опублікування 1931 року листа Й. Сталіна в журналі «Пролетарская революция»).

Характерними для праць середини 1930-х - середини 1950-х років були такі тенденції: у загальних роботах з історії СРСР чи ВКП(б) проблема державно-церковних взаємин узагалі залишалася поза увагою (за винятком посилання на декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви»); серед робіт антирелігійного спрямування лише незначна кількість присвячена безпосередньо церкві; практично недослідженим залишався стан суспільства, виняток становили нечисленні праці присвячені змінам на селі в роки радянської влади (роботи К. Абросенко, А. Арінової, Г. Котової, К. Лосєва, М. Мамая).

Починаючи з середини 50-х років ХХ століття, в історіографії державно-церковних проблем виокремилися дві своєрідні сфери досліджень, рельєфно окреслені сучасною російською дослідницею Н. Кривовою: перша - праці філософів-атеїстів, які розглядали проблему в повному обширі і в окремих аспектах (М. Гордієнко, П. Курочкін, Е. Лісавцев, В. Танчер, М. Шейнман та ін.); друга - історичні дослідження, присвячені вивченню взаємин держави і церкви в перші роки радянської влади як самостійного комплексу проблем (Г. Воронцов, В. Зибковець, М. Корзун, В. Куроєдов, М. Персіц, Р. Плаксін, О. Шишкін).

З другої половини 1960-х років посилюється увага до безпосереднього вивчення державно-церковних відносин чи окремих аспектів проблеми у межах атеїстичного трактування історичних процесів. Наприкінці 1970-х років спостерігається тенденція до розширення джерельної бази досліджень. Щоправда, не втратив актуальності дискурс боротьби духовенства проти радянської влади. Зростає зацікавленість соціальними проблемами, зокрема релігійним світоглядом мас та його динамікою.

На відміну від атеїзованих наукових розвідок радянської історіографії, українські вчені діаспори, починаючи з середини 1950-х років, звертаються до аналізу історії української церкви. Стосовно 1917-1930-х років головна увага фокусується на кількох проблемах: історія УАПЦ, історія УГКЦ, релігія в житті українського народу, стосунки церкви (переважно йшлося про УАПЦ) з владою. Особливий інтерес викликають праці І. Власовського і Б. Боцюрківа.

У 1960-1980-ті роки активізується вивчення проблеми зарубіжною історіографією (К. Реслер (K. Rцssler), Д. Поспеловський, М. Струве, У. Флетчер (W. Fletcher), Г. Штриккер (G. Stricker), А. Краснов-Левітін, Л. Регельсон та ін.). Зарубіжна історіографія започаткувала своєрідний розгляд державно-церковних взаємин у дискурсі, до якого звернулися вітчизняні історики на зламі 1980-1990-х років, хоча й на іншій методологічній основі і фактичному матеріалі.

Активізацію досліджень проблеми відносин держави і церкви останнім часом (третій період - 1990-і роки - початок ХХІ сторіччя) спричинили:

пробудження національно-державного й національно-релігійного життя (обидва потоки розвивалися в тандемі);

крах колишньої політико-ідеологічної системи і пошук нових орієнтирів, зокрема переосмислення набутого за радянських часів доробку історіографії вивчення взаємин церкви і держави на різних етапах історичного розвитку;

активізація церковно-релігійного життя в усіх пострадянських країнах і в Україні зокрема;

допуск до раніше малодоступних чи засекречених документів державних, партійних та відомчих архівів, відкриття спецфондів бібліотек;

зняття заборон на табуйовані проблеми (і на «церковну» також);

організація наукових конференцій, присвячених історії та сучасній ситуації в релігійно-церковному житті України.

Постановкою проблем історіографії релігії та церкви в Україні можна вважати виступ відомого дослідника з Канади Б. Боцюрківа на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів (Київ, 28 серпня - 2 вересня 1990 року).

Характерною особливістю української історіографії розглядуваного періоду стали «накопичення знань» і «визрівання підходів».

Значний масив наукових праць третього періоду систематизовано і поділено на групи: узагальнювальні комплексні дослідження історичного та релігієзнавчого характеру; монографії та статті, присвячені безпосередньому розглядові проблеми (Р. Бєлоглазов, В. Єленський, А. Зінченко, Б. Змерзлий, В. Пащенко, В. Силантьєв, О. Форостюк та ін.); роботи, що розкривають окремі аспекти церковно-релігійного життя, історію окремих православних конфесій та їх діячів, репресивно-каральну політику органів НК-ДПУ-НКВС щодо священнослужителів, налагодження антирелігійної пропаганди, збереження культових пам'яток тощо (І. Аверін, О. Балягузова, Г. Білан, С. Білокінь, В. Даниленко, Л. Дудка, С. Жилюк, А. Зінченко, О. Ігнатуша, Ю. Катунін, В. Карась, С. Кульчицький, О. Нестуля, В. Нікольський, Л. Пилявець, Р. Подкур, І. Преловська, В. Пристайко, А. Стародуб, В. Ченцов, Ю. Шаповал та ін.); дисертаційні дослідження; зарубіжна історіографія, в корпусі якої найбільш репрезентативною є російська історіографія, представлена роботами світських істориків (В. Алексєєв, О. Васильєва, А. Кашеваров, Н. Кривова, Т. Леонтьєва, М. Одінцов, І. Осіпова, С. Петров, М. Покровський, М. Шкаровський та ін.) і церковною історіографією (праці митрополита Іоанна (Сничова), священиків Г. Митрофанова, О. Ніколіна, митрополита Феодосія (Процюка) та протоієрея В. Ципіна). З-поміж російської емігрантської літератури особливий інтерес становлять праці А. Левітіна-Краснова, В. Русака (Степанова), Д. Поспєловського, В. Шаврова, А. Шмемана. Окремі аспекти історії державно-церковних взаємин в умовах тоталітарного режиму розкривають Н. Дейвіс (N. Davis), Ф. Корлей (F. Corley), Дж. Фриз (G. Freeze), Ф. Хейєр (F. Heyer) А. Лууканен (A. Luukkanen), Дж. Хоскинг (G. Hosking), У. Хезбенд (W. Hasband) та ін.

На авторську концепцію значний вплив справили праці соціологів (Т. Парсонс, Р. Мертон, Е. Дюркгейм, Г. Лебон, Г. Тард, П. Сорокін та ін.), філософів (С. Аверінцев, М. Бердяєв, С. Булгаков, Л. Карсавін, С. Франк та ін.), сучасні дослідження з соціальної історії (В. Барулін, В. Булдаков, Н. Лебіна, О. Оболонський, О. Поршнєва), психоісторії (Г. Дилигенський, О. Удод, В. Шкуратов та ін.).

Загалом історіографічний аналіз свідчить, що проблема державно-церковних відносин привертала увагу істориків переважно в контексті подієвого осмислення процесів у концептуальному трактуванні репресивно-карального характеру держави щодо церкви та її служителів. Тісний зв'язок із соціально-політичними проблемами російського та українського суспільства надав її вивченню ідеологічного нашарування, зумовив упереджені висновки. Доробок попередніх дослідників створив підґрунтя для подальших студій, виявив слабо висвітлені або невивчені компоненти, що дозволило концептуально переосмислити порушену проблему на основі соціоісторичного аналізу.

У підрозділі 1.2 «Характеристика та класифікація джерельного комплексу дослідження» подано докладний аналіз неопублікованих і опублікованих джерел.

Основною науковою базою дисертації є неопубліковані джерела. Це матеріали 50 архівних фондів із семи архівосховищ - Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ЦДІАК України), Державного архіву Полтавської області (ДАПО), Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), Державного архіву Чернігівської області (ДАЧО), Державного архіву Харківської області (ДАХО).

За походженням комплекс документів, який сформувався з матеріалів вищих і місцевих органів влади та церковних організацій, поділено на дві групи: фонди владних установ, залучених до регулювання державно-церковних відносин; архівні фонди церковних організацій і установ.

Вивчення документів ЦДАГО України дало змогу з'ясувати роль ЦК РКП(б) - ВКП(б) у розробці та реалізації церковної політики держави (термін «церковна політика» вживається у синонімічно-логічному ряду «політика щодо церкви і релігії»). Основний масив джерел становлять документи відділів ЦК КП(б) У (Ф. 1), до яких за видовою ознакою належать: протоколи засідань політбюро, оргбюро, секретаріату ЦК КП(б) У та матеріали до них; протоколи засідань Всеукраїнської антирелігійної комісії при ЦК КП(б) У та її президії; циркулярні листи, інструкції, директиви, постанови ЦК КП(б) У; доповідні записки та довідки Державного політичного управління УСРР; звіти, огляди, інформаційні повідомлення губернських і округових ліквідаційних комісій та відділень культів; доповідні записки, довідки, інформаційні зведення місцевих партійних організацій; плани, звіти, доповідні записки, інформаційні довідки агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б) У; статистичні зведення та огляди інформаційно-статистичного відділу ЦК КП(б) У; листування ЦК КП(б) У з різними державними установами й місцевими партійними органами республіки.

Значний відсоток різноманітних документів керівних органів КП(б) У (насамперед політбюро (опис 6) свідчить про неабияку увагу до питань церковної політики.

Особливе місце серед партійних документів займають протоколи засідань Всеукраїнської антирелігійної комісії, яка координувала всі питання державно-церковних відносин, розглядала найсуттєвіші напрями антирелігійної роботи, обговорювала проекти директив, готувала матеріали до з'їздів партії, пленумів ЦК, розробляла плани заходів пропагандистського та репресивного характеру.

Специфічну категорію в архівних фондах становлять компартійні документи нині розсекреченого спецсхову під грифом «Окрема папка» (Ф. 1, опис 16). Використання цих документів дозволило відстежити механізм боротьби вищого партійного керівництва проти релігії та церкви, установити надзвичайну роль органів держбезпеки в регулюванні державно-церковних відносин.

Залучення до аналізу документів ЦК ЛКСМУ (Ф. 7) сприяло з'ясуванню місця цієї організації в державно-церковних відносинах, зокрема в налагодженні антирелігійної пропаганди.

Багатогалузева структурована система державного апарату по відокремленню церкви від держави, взаємодія та діяльність усіх його ланок відображені у фондах ЦДАВО України. Йдеться передусім про документальні масиви ВУЦВК (Ф. 1), РНК УСРР (Ф. 2), НКВС УСРР (Ф. 5), НКЮ УСРР (Ф. 8). Додаткову інформацію було отримано завдяки залученню фондів Міністерства ісповідань Української Держави (Ф. 1071), Міністерства віроісповідань Української Народної Республіки (Ф. 1072), НКО УСРР (Ф. 166), ВУРПС (Ф. 2605), НК РСІ УСРР (Ф. 539), Всеукраїнської центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду (Ф. 258), документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій та осіб (Ф. 4465с).

Найбільше документів про державно-церковні відносини знаходимо у фонді НКВС (Ф. 5): обіжники, інструкції, протоколи, звіти, доповіді, інформації, листування, відомості. Особливе значення цього фонду полягає в тому, що в ньому відклалися численні документи релігійних організацій і громад, нагляд за якими здійснювали наркомат та підвідомчі йому адміністративні відділи на місцях. Саме у фондах відомства збереглися протоколи губернських, єпархіальних, окружних, обласних, районних церковних соборів та з'їздів, на яких вирішувалися принципові питання внутрішнього та зовнішнього церковного життя.

Значення комплексу джерел фонду НКЮ УСРР (Ф. 2) полягає в тому, що саме ліквідаційний відділ наркомату до створення Всеукраїнської антирелігійної комісії при ЦК КП(б) У та широкого залучення органів ДПУ до боротьби з церковними організаціями здійснював координацію антицерковних заходів більшовиків.

Масив документальних матеріалів, які допомагають проаналізувати суспільно-церковні процеси у православ'ї України, з'ясувати ставлення населення до більшовицької церковної політики, усвідомити складність трансформації суспільства в умовах утвердження нових світоглядних ідеалів, зосереджено у фонді ВУЦВК (Ф. 1): листи, скарги, прохання, заяви представників релігійних громад та вищої церковної ієрархії православних конфесій до секретаріату президії ВУЦВК. Надзвичайну цінність становлять уперше використані документи з історії Української православної церкви.

Використання фондів обласних вітчизняних архівів збагатило джерельну базу дослідження, дозволило з'ясувати виконавчу вертикаль процесів, особливості проведення церковної політики на місцях, стан релігійних громад, ставлення населення до антирелігійної політики та її провідників тощо. Йдеться про матеріали губернських, окружних, районних комітетів КП(б) У та адміністративних відділів окрвиконкомів і адміністративно-міліцейських відділів райвиконкомів.

Матеріали обласних архівів охоплюють значне коло питань державно-церковних відносин, релігійного життя й антирелігійної політики, а саме: діяльність місцевих підрозділів, пов'язаних із проведенням церковної політики (ліквідкомів, відділів культів, антирелігійних комісій, органів ДПУ, виконкомів тощо); міжконфесійні взаємини; характеристика релігійного руху; антирелігійна пропаганда тощо.

Основний масив документів державних установ припадає на 1920-ті роки. Матеріали наступного десятиріччя збереглися гірше і є здебільшого фрагментарними.

Архівні фонди церковних організацій і установ дають змогу відтворити внутрішнє життя церкви та простежити її відносини з державою.

Існування церковних інституцій в умовах більшовицького курсу на відокремлення церкви від держави, а відтак - обмежена правоздатність релігійних організацій унеможливлювали налагодження адміністративно-управлінської роботи їх керівних органів, пов'язаної з веденням діловодства та формуванням поточних архівів. З іншого боку, керівництво окремих конфесій не визнавало нагальною потребу створення осібних церковних архівних фондів.

Ще однією характеристикою аналізованого комплексу джерел є проблема збереження фондів релігійних установ, особливо на рубежі 1920-1930-х років, коли припинила існування значна кількість останніх.

Репрезентативною і найкраще збереженою є тека «Українська автокефальна православна церква», що зберігається в ЦДАВО України (Ф. 3984, описи 1-4). Її матеріали охоплюють період з 1918 до 1929 року.

Виявлено і вперше проаналізовано документи Ради Всеукраїнської спілки релігійних громад УАПЦ (Ф. 4215), що зберігаються в ЦДАВО України і включають матеріали 1919-1927 років, а також документи Діяльно-Христової Церкви (ДХЦ). Вони проливають світло на історію розколу всередині УАПЦ, виникнення й діяльність ДХЦ, дозволяють простежити відносини релігійного об'єднання (на рівні його місцевих ланок) з владою, психологію та настрої населення, яке приймало рішення про зміну релігійного об'єднання.

Уперше оприлюднено документи Української православної церкви, яка не залишила осібний фонд. Її архіви не згруповані, фрагментарні й доступні лише в розрізненому стані. Хронологічно вони обмежені 1930-1932 роками.

Найчисленніша конфесія в Україні 1917-1930-х років - Український екзархат Російської православної церкви - не змогла сформувати і зберегти свої церковні архіви. Неприхильне, почасти тенденційно-упереджене ставлення влади до цієї конфесії, особливо в першій половині 1920-х років, спричинило відсутність сталої організаційної структури, а відтак і налагодженого діловодства.

Для вивчення взаємин цієї конфесії з владою автором залучалися документи архіву Київської духовної консисторії (Ф. 127) та Києво-Печерської Лаври (Ф. 128), що зберігаються в ЦДІАК України. Однак їх хронологічна обмеженість першою половиною 1920-х років викликала певні труднощі в дослідженні заявленої теми.

Документи Синодальної та Соборно-єпископської церков так само несистематизовані і не збереглися окремими фондами в державних архівах. Фрагментарно вони містяться разом із документацією партійно-державних структур, розпорошені в обласних архівах.

Корпус опублікованих джерел за походженням, формою, змістом, науковою та інформаційною цінністю нами поділено на кілька груп: документи державних установ, громадсько-політичних об'єднань і організацій; праці партійних та державних діячів; археографічні збірники; церковні видання документів і матеріалів; мемуари та щоденники діячів церкви: митрополита В. Липківського, протопресвітера Д. Бурка, митрополита Євлогія (Георгієвського), Веніаміна (Федченкова); праці учасників суспільно-політичного руху - С. Єфремова, О. Лотоцького, І. Огієнка; твори письменників (І. Буніна); періодична література.

Джерелознавчий огляд засвідчує, що дослідник державно-церковних відносин має у розпорядженні оптимальний комплекс матеріалів для вивчення багатопланових аспектів теми. Сукупність різноманітних джерел, з-поміж яких чимало ще не використовувалися істориками, стала основою наукового пошуку, зумовила новизну дослідження.

У підрозділі 1.3 «Методологічні засади дослідження» подано характеристику основних методів дослідження. Запропоновано історичну гіпотезу, за допомогою якої обґрунтовано вибір об'єкта і предмета дослідження, сформульовано проблему, аргументовано принципові поняття й побудовано новаторську концепцію історії державно-церковних відносин у радянській Україні 1917-1930-х років через упровадження соціального дискурсу в площині «держава - церква - суспільство».

Наголошено на міждисциплінарному характері дослідження. Однак предмет вивчення визначався в царині історичного дискурсу. Тому серед засадничих положень у вивченні проблеми автором виділено інтеграцію мікро- і макроісторії, поєднання історичних та соціологічних методів аналізу суспільних процесів.

Усвідомлюючи, що практично-теоретичний рівень кожної галузі науки визначається належним рівнем розробки її понятійно-категоріального апарату, авторка подала тлумачення ряду термінів (державно-церковні відносини, церква, держава, суспільство, обновленство, трансформація, соціальна трансформація, модернізація суспільства та ін.).

Застосування науково-методичного інструментарію дозволило комплексно підійти до вирішення окреслених завдань і сформулювати авторську концепцію державно-церковних відносин в Україні 1917-1930-х років.

У другому розділі «Державна політика щодо церкви в радянській Україні» розкрито основні складники владної моделі державно-церковних відносин, принцип дії механізму їх регулювання, засади і засоби реалізації політики держави щодо релігії та церкви.

У підрозділі 2.1 «Формування більшовицької політико-правової моделі державно-церковних відносин у 1917-1919 роках» констатовано, що станом на 1917 рік і світська влада, і церква опинилися перед необхідністю вирішення багатьох складних проблем, визначення пріоритетів та пошуку форм взаємовідносин. Зроблено висновок про радикалізацію настроїв населення і його симпатій до більшовизму.

Спростовано поширену в історіографії думку про активний одновекторно-магістральний наступ більшовицького режиму на церкву буквально з перших днів його існування. Час від жовтневого перевороту до проголошення декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (20 січня 1918 року) можна визначити як «декларативний»: залишаючись вірною доктринальним засадам щодо релігії і церкви, плану їх послідовної реалізації влада ще не мала.

Період від прийняття названого декрету до середини 1918 року дисертанткою визначений як «очікувальне протистояння»: з одного боку, більшовики втратили ілюзії, що церква зникне водночас, а з іншого - церква, недооцінюючи нову владу, усе ще сподівалася, що держава буде рахуватися з колись могутнім соціальним інститутом. Поступово влада сформувала необхідні органи для проведення церковної політики («ліквідвідділи»), розробила заходи втілення положень декрету. 1919 рік змусив і церкву визнати зміну ситуації.

Обґрунтовано, що впродовж 1917-1919 років у радянській Росії викристалізувалися основні елементи моделі державно-церковних відносин, яка стала своєрідною матрицею для решти радянських республік, України зокрема. Основними складниками цієї моделі були: керівне ядро (структури РКП(б) і радянської влади); залучення органів НКВС - ВНК; використання засобів терору, гоніння і переслідування; створення спеціальних структур для вирішення «церковного питання» (мережа ліквідаційних комісій); підрив економічної могутності церкви; декретування («правовий» наступ); заохочення і підтримка розколів у церковному середовищі; активне використання агітації і пропаганди; формування і закріплення у свідомості населення «образу ворога» тощо.

Проголошуючи відокремлення церкви від держави і декларуючи невтручання у церковні справи, влада жорстко обмежувала релігійну свободу громадян. Ця «діалектика» керівництва стала визначальною в державно-церковних відносинах 1920-1930-х років.

У підрозділі 2.2 «Механізм регулювання відносин держави і церкви в Україні (1920-1930-ті роки)» визначено місце і значення кожної ланки загальної структури державно-церковних відносин. З'ясовано, що пріоритет належав РКП(б) - ВКП(б) і її філіям, однією з яких була КП(б) У. Партія формувала відповідні органи для реалізації накресленого. Особлива роль належала Всеукраїнській антирелігійній комісії політбюро ЦК КП(б) У. Практична реалізація завдань покладалася на органи ДПУ.

Виявлено, що у діях урядових сил РСФРР і УСРР, спостерігалися розбіжності. Зокрема, йдеться про діяльність спеціального відділу по відокремленню церкви від держави (у Росії - з 1918, а в Україні - лише з 1921 року).

«Релігійне питання» курував VІІІ (з 1922 року - V) відділ Наркомюсту Української СРР. З-поміж його завдань були керівництво взаєминами держави і конфесій, координація роботи центральних і місцевих органів влади, підготовка нормативних актів, боротьба з порушеннями законодавства про культи. Вказівками і роз'ясненнями відділу регламентувався порядок вирішення практичних питань, пов'язаних з утіленням Декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. На місцях при губвиконкомах діяли відділи (підвідділи) з реалізації названого декрету, а в окремих губерніях - комісаріати у церковних справах. Однак з часом цей відділ перетворився на переважно експертно-консультативний орган. Питаннями «церковного життя» опікувалося відділення при НКВС (з 1923 року - відділ, з 1924 року - підвідділ культів у складі Адміністративного відділу). 1927 року з'явилася посада інспектора у справах культів, а 1930 - референта в Центральному адміністративному управлінні.

Єдиного загальносоюзного органу з керівництва церковною політикою навіть після утворення СРСР не було, не існувало загальносоюзного законодавства щодо релігійних об'єднань. Як наслідок, одні й ті самі питання взаємин з церквою в 1920-ті роки виконувалися не тільки по-різному, але й різними відомствами.

На зламі 1920-1930-х років влада все активніше використовувала адміністративний тиск і репресивно-каральні методи у відносинах з церквою та її діячами. У середині 1930-х років утвердилася адміністративна вертикаль, яка силою диктату забезпечувала ефективність виконання прийнятих рішень.

Одним із складників механізму регулювання державно-церковних відносин було налагодження антирелігійної пропаганди, про що йдеться в підрозділі 2.3 «Антирелігійна пропаганда: форми, методи, основні напрямки». Головна мета антирелігійної пропаганди полягала в утвердженні комуністичного і витісненні релігійного світогляду. Але усвідомлення змісту, форм і наповнюваності антирелігійної пропаганди до середини 1920-х років партійно-державне керівництво не мало.

У другій половині десятиріччя система антирелігійної пропаганди становила сукупність ідеологічних (ідейно-теоретичних) настанов, положень, рішень, організаційних заходів, форм і методів роботи з урахуванням заявлених цілей і особливостей історичного періоду.

В Україні створення спеціальної громадської організації для боротьби з релігією вважалося недоцільним аж до середини 1920-х років. Характерними були відсутність чітких узгоджених форм, «кампанійський» характер роботи, відсутність кваліфікованих кадрів. Пізніше спостерігається поступова централізація й уніфікація роботи союзних і республіканських структур із проведення антирелігійної пропаганди. З утворенням Спілки безвірників України антирелігійна діяльність концентрувалася навколо неї та її місцевих осередків.

Визначено роль комсомолу і профспілок республіки, зокрема спілки працівників освіти (Робос), в організації антирелігійного руху.

Акцентовано увагу на тому, що «включеність» частини суспільства в антирелігійну діяльність була не лише нав'язуванням войовничого безвірництва, але й значною мірою відображенням реальних процесів соціалістичної дійсності.

Висновок ґрунтується на тому, що антирелігійна пропаганда виконувала цілком конкретну роль. Нова модель суспільства потребувала секуляризованого світогляду. Більшовицька пропаганда була підпорядкована задоволенню цього запиту влади.

У третьому розділі «Церква в системі більшовицької моделі державно-церковних відносин» головним завданням стало з'ясування ролі (позиції) церкви у структурі державно-церковних відносин, а також вивчення дії механізму цих відносин на прикладі УАПЦ та її наступниці - УПЦ.

У підрозділі 3.1 «Структурна характеристика релігійно-конфесійної мережі» констатується, що особливістю релігійного середовища була поліконфесійність, з'ясовуються причини такої строкатості, підкреслюється вплив партійної політики і внутрішніх процесів життєдіяльності самих громад, лідерів конфесійних структур. Окреслено ситуацію в православній церкві, кількісне співвідношення православних церков на території Україні, з'ясовано географію поширення релігійних угруповань. Серед новопосталих православних конфесій УАПЦ найбільшого впливу набула на Київщині, Поділлі, Полтавщині. Синодальна церква знайшла визнання в регіонах Харківщини, Запоріжжя, Одещини. До складу Соборно-єпископської церкви ввійшли переважно громади Полтавщини, Катеринославщини, Донеччини, Харківщини та Поділля.

Причини розмаїття українського православ'я проаналізовано в кількох площинах: у сфері відносин між церквою і владою; у внутрішньоцерковному житті; у площині міжцерковних взаємин. Підкреслено необхідність урахування політичних поглядів чи суспільних уподобань, мотивації дій та вчинків представників духовенства і мирян.