Державно-церковні відносини в радянській Україні (1917–1930-ті роки)

Визначальними причинами розколу православ'я в Україні 1920-1930-х років стали: політика влади, зорієнтована на дискредитацію, послаблення, ізоляцію і знищення релігійних організацій, підрив церкви з середини; розходження серед церковної ієрархії і представників духовенства щодо церковних канонів, мови, літургії тощо; боротьба за лідерство та особисті амбіції церковних ієрархів; суперництво з питань власності і культових будівель, приміщень і майна; розпорошеність соціального складу і політичних позицій духовенства і мирян; зростання релігійного скептицизму, розчарування населення; прагнення частини кліру створити власну церкву.

Негативними наслідками розколу православ'я стали розлам суспільства, міжконфесійні конфлікти, боротьба за сфери впливу між церквами й конфесіями, відсутність толерантності, помітне зменшення дійсних християн і зростання номінальних віруючих, руйнування релігійної моралі. Але замість згасання інтересу до релігії та церкви, на яке сподівалися більшовицькі вожді, церковні розколи провокували релігійний неспокій, спонукаючи замислитися над ідеологічним вибором, чим відіграли певну конструктивну роль.

Серед основних векторів міжцерковних взаємин визначальними були: організаційне становлення конфесій і набуття відповідного статусу церков; богословсько-канонічні проблеми; майнові питання; пошук шляхів примирення і поєднання церков; спроби міжконфесійного діалогу; боротьба за парафії; кадрове забезпечення; українізація богослужінь; взаємини з владою та ін.

Акцентовано увагу на тому, що міжконфесійна ситуація 1920-1930-х років була зумовлена становищем у православній церкві, упливом особистісних факторів, ситуацією вибору, зміною соціально-політичного ладу, станом релігійності суспільства, поширенням антирелігійної пропаганди тощо. Однак визначальним було насадження більшовицької моделі державно-церковних відносин. Скориставшись із розбіжностей серед православних церков, органи влади всіляко поглиблювали церковне протистояння своїм відвертим чи таємним втручанням.

Характер і еволюцію ставлення держави до церкви простежено у підрозділі 3.2 «Українська автокефальна православна церква». Проаналізовано рух за автокефалію в Україні до інституалізації УАПЦ у 1921 році. Робиться акцент на визначенні позиції УАПЦ щодо владних структур періоду Української революції. З'ясовано, що УАПЦ намагалася утвердитися як національна структура, дбаючи про надання їй владою пріоритетності з-поміж інших релігійних конфесій.

Перше оприлюднене вираження ставлення автокефалістів до більшовицького режиму припадає на грудень 1917 року. Починалося співжиття двох структур із протистояння. Другий прихід більшовиків до влади в Україні (січень 1919 року) кардинально змінив ситуацію у взаєминах УАПЦ із більшовицькою державою. У розвитку цих стосунків простежуються кілька етапів, котрі відображають більшовицьку модель державно-церковних взаємин на національному ґрунті.

Солідаризуючись із думкою Б. Боцюрківа, зауважимо, що визначальною рисою еволюції ставлення влади до УАПЦ були зміни акцентів у релігійній і національній політиці. На початковому етапі (1919-1921 роки) більшовики сподівалися використати УАПЦ для розколу РПЦ і прагнули здобути симпатії населення в Україні.

Але режим не очікував швидкого зростання впливу і поширення УАПЦ, перетворення її з угруповання в лавах РПЦ на національну церкву. 1921 року політбюро ЦК КП(б) У доручило ДПУ слідкувати за «петлюрівщиною в рясах», вербувати своїх агентів у лоні УАПЦ та розкладати її зсередини. Розгорнулася атака на УАПЦ в пресі, яка тривала до 1926 року. Починаючи з 1922 року, влада фаворизувала новому релігійному об'єднанню - «Живій церкві», згодом перейменованій на Обновленську церкву. Урядові структури використовували обновленців для протиставлення та шантажу як УАПЦ, так і патріаршої РПЦ.

Але непопулярність обновленців серед віруючих змусила більшовиків сконцентрувати зусилля на політичній чистці та «совєтизації» верхів патріаршої та автокефальної церков в УСРР. Під тиском органів ДПУ, з обіцянками концесій з боку влади на 1927 рік, наступила «нормалізація» стосунків режиму з патріаршою РПЦ та УАПЦ.

Зазначені зміни уможливили створення УПЦ (1930-1936 роки). На зламі 1928-1929 років розпочалася фронтальна атака проти всіх релігійних груп в Україні, а найбільших ударів зазнала УАПЦ.

У підрозділі 3.3 «Українська православна церква» розглядаються інституалізація Української православної церкви на чолі з митрополитом І. Павловським, організація єпархій, уточнюється кількість релігійних громад УПЦ. З'ясовано мотиви, якими керувалася влада, дозволивши збирання решток УАПЦ під орудою УПЦ. Зроблено висновок щодо безпідставності сприйняття УПЦ як «пародії на УАПЦ», як «витвору ДПУ». Існування УПЦ у тих складних умовах давало змогу організуватися українству навколо національної церкви.

Українській православній церкві не вдалося налагодити дієвої управлінської структури. Організація єпархій була нестійкою, не відрізнялася виконавською дисципліною. Фаховий рівень священнослужителів нерідко був низьким. Катастрофою для УПЦ обернулися тотальний наступ на релігію та церкву, 1936 року вона фактично припинила існування.

Якщо в діях Української автокефальної православної церкви простежується доволі радикальний характер (принаймні до середини 1920-х років), то Українська православна церква відрізняється поміркованістю, обережністю, а то й «слухняністю» щодо органів влади. Однак УПЦ в умовах тотального наступу, гонінь, утисків і наруги служила символом духовності й християнської організації.

Дослідження, проведене в четвертому розділі «Трансформація суспільства в умовах упровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин», дозволило змінити парадигму проблеми і запропонувати одну з відповідей на запитання «чому?» стала можливою реалізація більшовицької моделі цих відносин.

У підрозділі 4.1 «Стратифікація суспільства» аналіз поданої радянською історіографією соціально-класової структури дозволив змінити усталений погляд на питання. Розгляд соціальної піраміди дозволив обґрунтувати тезу про зумовленість усіх процесів культурним, моральним та економічним потенціалом суспільства.

Подано аналіз соціальних груп українського суспільства та зміну їх характеристик під упливом урбанізації, індустріалізації, колективізації тощо. Головний акцент зроблено на аналізі соціальних груп у контексті утвердження більшовицької моделі державно-церковних відносин.

Обґрунтовано положення про визначальний вплив на соціально-економічне й суспільно-політичне життя в Україні кількісного домінування селянства. Це визначало особливості більшовицької моделі: селянство, для якого глибинна релігійність була основою національного і станового світогляду, прагнуло захистити церкву та її служителів, стримуючи антицерковний радикалізм. Але селянство, виховане на православ'ї, мало риси, які давали змогу впровадити таку модель відносин держави і церкви.

Специфіка проблеми спонукала до розгляду соціальної характеристики священнослужителів (підрозділ 4.2 «Духовенство в радянській Україні»). Подано градацію православного духовенства за віком, стажем, соціальним становищем, освітою; визначено його статус і місце в суспільстві; проаналізовано ставлення духовенства до суспільно-політичних, соціальних і побутових проблем; простежено стосунки цієї групи з владними утвореннями; запропоновано вивчити соціально-психологічні характеристики не лише духовенства, але й членів їхніх сімей.

Розглянуто історію повсякденності духовенства, що дозволило простежити характер державно-церковних відносин на локальному рівні. Акцентовано увагу на ставленні населення до священнослужителів в умовах соціальної трансформації.

У висновку зауважено, що духовенство опинилося перед необхідністю визначити власне місце в соціальній структурі.

У підрозділі 4.3 «Моральні-ціннісні імперативи суспільства» аналізується зміна уявлень про соціальну норму в умовах радикальної трансформації суспільства. Наголошено, що всотування новою владою і суспільством норм і правил попереднього ладу, неможливість миттєвої зміни соціуму свідчать про закономірність визрівання стереотипів поведінки ще в Російській імперії.

Діяльність органів влади була породжена конкретними обставинами і станом суспільства. Констатовано суголосність економічних, соціально-політичних, морально-ціннісних орієнтирів і прагнень суспільства першої третини ХХ сторіччя ідеям соціалістичної революції, запропонованим більшовиками. Зроблено висновок про закономірність швидкої атеїзації населення в умовах радянської дійсності.

Констатовано розкол суспільства як наслідок більшовицької антирелігійної і антицерковної роботи, що порушувало проблему світоглядних орієнтацій.

Доведено, що не лише адміністративно-силові методи, до яких вдавалася держава, а й позиція громади дозволяли втілювати плани партійного керівництва щодо нищення храмів і розправ над духовенством.

Проаналізовано вплив міжконфесійної боротьби і морально-ціннісних норм духовенства на стан мікрогруп та суспільства загалом.

Серед характерних рис моралі та поведінки партійних і радянських функціонерів виділено психологічний синдром революційного невротизму (підвищене збудження, неврівноваженість, агресивність, безвідповідальність, ірраціональність), торжество руйнівної етики, дух жорстокості тощо.

Порушено проблему морально-ціннісних установок молоді - покоління, яке формувалося в умовах Першої світової війни та революції і зазнало випробування буденним перебігом суперечливих подій 1920-1930-х років.

У підрозділі 4.4 «Атеїзація масової свідомості в умовах комуністично-герменевтичного існування» розглянуто наслідки антирелігійної політики, скерованої на усунення ідеологічного супротивника (релігії та церкви) і формування людини нового типу. Доведено, що засобом атеїзації свідомості виступало нав'язування «образу ворога» стосовно церкви та її діячів. Розглянуто репресивну діяльність влади щодо священнодіячів.

Вивчено вплив кампанії по вилученню церковних дзвонів та закриттю молитовних будівель на поведінку та настрої суспільства.

Розглянуто позиції комуністів щодо питань релігії й церкви та прояви амбівалентної свідомості, характерної для цієї категорії. Як проблему для подальшого вивчення запропоновано вплив атеїзації на родинно-сімейні взаємини. Підкреслено вплив на атеїзацію змін у соціально-економічному розвитку.

З'ясовано, що для розглядуваного періоду характерною особливістю була двоїстість процесів атеїзації: констатувалося зростання безвірництва (відмови від проведення релігійних свят, передача дзвонів у фонд індустріалізації, закриття молитовних будинків), з іншого боку, була очевидною висока релігійність населення.

У висновках узагальнено положення, які виносяться на захист. Найважливіші результати дослідження акумульовані в діалектичному поєднанні кількох вимірів: концептуальне переосмислення проблеми, стан її вивчення і характер та об'єктивна зумовленість аналізованих процесів.

- Виділено три періоди вивчення проблеми державно-церковних відносин: 1920-ті - початок 1930-х років; середина 1930-х - друга половина 1980-х; 1990-ті роки - початок ХХІ сторіччя.

На різних історіографічних етапах розробка окресленої залежала від багатьох чинників: кадрового потенціалу істориків, оволодіння ними методологією наукового пізнання, корпусу наявних джерел, рівня теоретичного осмислення проблеми, зміни тлумачних і теоретико-пізнавальних парадигм, впливу ідеології та політичної кон'юнктури, трансформацію світоглядних імперативів тощо.

Аналіз історіографії засвідчив утвердження наприкінці третього періоду концептуальної схеми висвітлення відносин держави і церкви в 1917-1930-ті роки, яка зводиться до пріоритету насильницько-репресивних дій держави. Активізація різних аспектів цієї проблеми спостерігається в 1990-х роках - на початку ХХІ сторіччя. Однак історія державно-церковних відносин у вимірі соціоаналізу ще не була предметом окремого дослідження.

- З'ясовано, що джерельна база дисертації, основу якої складають архівні документи, достатньо репрезентативна і достовірна для комплексного дослідження взаємин держави і церкви в соціоісторичному вимірі.

- Відтворено процес формування більшовицької політико-правової моделі державно-церковних відносин. Уже перші роки перебування при владі в Україні позначені прагненням більшовиків вести боротьбу за ствердження власних політичних та світоглядних ідеалів у суспільстві, нав'язуванням соціальних та духовних цінностей. В основу комуністичної конструкції відносин з церквою покладено витіснення церкви з усіх сфер суспільного життя будь-якими засобами. Попри наявність у лавах партійно-державних функціонерів двох угруповань - «фундаменталістів» і «прагматиків», розходження між ними звелися до різного бачення темпів і методів антирелігійної та антицерковної боротьби, а стратегічна мета визначалася спільно і була однозначною: цілковита ліквідація релігії і церкви. Вироблення більшовицької моделі державно-церковних відносин припадає на 1917-1920 роки, а її реалізація набула поширення в Україні після громадянської війни.

Доведено, що церква як інститут задоволення релігійних потреб певної частини населення на початковому етапі допускалася і навіть певною мірою бралася державою під захист за умови, що та функціонуватиме у жорстко визначеному полі і виступатиме з позиції лояльності до режиму. Останнє знайшло яскраве підтвердження в ставленні більшовиків до УАПЦ у 1919-1921 роках.

- Установлено, що основними складниками механізму регулювання державно-церковних відносин були партійні, радянські та репресивно-каральні органи. Особлива роль у виробленні тактичних і стратегічних засад релігійної політики і координації антицерковних заходів належала Антирелігійній комісії політбюро ЦК КП(б) У. Практична реалізація накреслених у цій сфері завдань покладалася на органи ДПУ. Одним із структурних підрозділів, що займався питаннями церковної політики, з червня 1921 по вересень 1922 року був ліквідаційний відділ у справах відокремлення церкви від держави при НКЮ УСРР, реорганізований потім у відділення при НКВС (з 1923 року - відділ культів), яке 1924 року реорганізували на підвідділ культів у складі адміністративного відділу цього наркомату.

Особливої ваги партійно-державне керівництво надавало налагодженню системи антирелігійної пропаганди, яка була невід'ємною частиною курсу на витіснення теїстично-ідеологічної альтернативи. Церква становила очевидну загрозу владі і підлягала витісненню з суспільного поля. «Фундаменталістські» підходи більшовицьких атеїстів поступово визнавалися партійно-державним керівництвом єдино придатними в боротьбі з релігією. Вимальовувалися ясні контури державно-партійної доктрини, яка мала методами безкомпромісного тиску упроваджувати атеїстичне суспільство з комуністичною моноідеологією.

- Обґрунтовано, що особливістю церковно-релігійного життя 1920-х років в Україні була строкатість його палітри, що породжувало складність у взаєминах між церквами, уносило невизначеність і розгубленість у погляди парафіян. З-поміж більш як 30 чинних релігійних об`єднань виокремлено православні церкви: Український екзархат Російської православної церкви, Українська Синодальна (Обновленсько-синодальна) церква, Українська автокефальна православна церква, Соборно-єпископська церква, Діяльно-христова церква, Братське об'єднання парафій Української православної автокефальної церкви, Українська православна церква та інші. Причинами розколу православ'я були: цілеспрямована політика радянської влади; розходження серед церковної ієрархії і представників духовенства щодо церковних канонів, мови, літургії тощо; боротьба за лідерство між церковними діячами; міжконфесійне суперництво з питань власності й культових будівель та майна; розпорошеність соціального складу і політичних позицій духовенства та мирян; зростання релігійного скептицизму й апатії; прагнення частини кліру створити власну автокефальну церкву; психологічні міркування частини духовенства і мирян залежно від розвитку суспільно-політичних процесів. Така ситуація давала своєрідний карт-бланш партійним можновладцям у проведенні атеїстичної політики.

- Визначено методи влади в її стосунках із релігійними організаціями: позбавлення церкви статусу юридичної особи; економічне визискування; проведення масових антицерковних кампаній; розчленування церковних організацій, заохочування і провокування розколів церкви, підтримка опозиційних до православної конфесії рухів; сіяння розбрату між духовенством і мирянами, паплюження і зведення наклепів на священнодіячів; застосування масових політичних репресій та придушення опору духовенства силовими методами; заборона церковної освіти й обмеження щодо священиків і членів їхніх родин права на світську освіту; позбавлення духовенства виборчих прав та недопущення його до участі в громадських і виробничих об'єднаннях; масове закриття храмів та інших культових споруд; відмова в реєстрації статутів й інших документів церковних об'єднань; заборона діяльності або встановлення контролю щодо нечисленних релігійних видань; поширення антирелігійної пропаганди; адміністративні обмеження релігійної активності громадян тощо. На прикладі УАПЦ та УПЦ проаналізовано дію названих засобів державної влади та їх руйнівні наслідки. Розвій церковного руху гальмувався політичним пресом більшовицького режиму, низьким рівнем суспільної свідомості, консерватизмом психології віруючих.

- Розглянуто стратифікацію суспільства радянської України в умовах трансформації. Особливу увагу приділено духовенству. Вмотивовується, що не лише антирелігійна й антицерковна пропаганда, але й соціально-економічний та політичний розвиток суспільства руйнували світ звичаїв і ритуалів. При формуванні якісно нового стану масової свідомості її характерною рисою став ідеолого-герменевтичний світ. Зароджувався феномен «терпіння нестерпного» в умовах тотального руйнування засад ідеологічного, духовного, політичного, суспільного буття. Соціум пристосовувався до соціально-культурних змін. Відбувалася зміна ціннісних орієнтацій. У тих умовах не церковна, а секулярна свідомість стала пріоритетною для визначення політичних орієнтирів.

У більшості населення релігійні переконання не мали систематизованої визначеності, не були глибокими, цілісними, характеризувалися розпливчастістю й аморфністю. Релігійні погляди типового селянина були хиткими, часто суперечили ортодоксальній догматиці, іноді поєднувалися із стихійно-атеїстичними настроями.

Обґрунтовано тезу про те, що перемога комуністів і впровадження таких державно-церковних відносин були породженням конкретної соціальної обстановки. Парадокс у тому, що запропонована більшовиками система відносин держави й церкви була, попри громадський супротив, сприйнята суспільством. З іншого боку, такий результат став можливий саме завдяки здатності влади сформувати альтернативну релігійному світоглядові систему цінностей.

- Доведено, що амплітуда державно-церковних відносин не була стабільною впродовж 1917-1930-х років. Запропоновано авторську періодизацію еволюції цих відносин: листопад 1917 - середина 1918 року - декларування більшовицьких принципів щодо релігії і церкви; очікувальна позиція церкви; зародження руху за автокефалію в Україні; друга половина 1918-1921 роки - перші спроби впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин; 1921-1923 роки - активний наступ режиму на церкву; 1923-1924 роки - тимчасове послаблення тиску; 1925-1929 роки відновлення наступу на церкви; 1929-1930-ті роки - реалізація стратегічного курсу на знищення релігії й церкви.

Наголошено, що ні секулярна, ні церковна сторона не могли змінити суспільство за короткий період і мусили певний час співіснувати, хоч і в нерівнозначних умовах. Цим самим вони мимоволі творили іншу якість суспільства. Останнє шукало способи виживання шляхом симбіозу традиційних вірувань і комуністичної моралі. Усталення більшовицької парадигми державно-церковних відносин було політично, історично, культурологічно і соціально закономірним.

Размещено на Allbest.ru