Харків у роки німецької окупації (1941-1943)

Головною опорою окупаційного режиму в Харкові були розквартировані тут спеціальні дивізії охорони, а також різні підрозділи фронтових та тилових частин і установ. Їх чисельність перевищувала 100 тис. чол.

Для ведення винищувальної війни необхідний був потужний розгалужений апарат насильства, який просувався б слідом за військовими і у тісній співпраці з вермахтом виконував би функції “замирення” загарбаної території. Ці завдання виконували в Україні ейнзацгрупи Ц і Д поліції безпеки та СД. Вони здійснили величезну кількість злочинів, за що Нюрнберзький трибунал назвав їх “гестапо на колесах”. Лише зондеркоманда 4а знищила до 30 листопада 1941 р. 59018 чол. Пізніше вона зробила свою чорну справу у Харкові, знищивши євреїв міста у січні 1942 р. Після цього у Харкові була утворена стаціонарна команда поліції безпеки та СД.

Процес створення розгалуженого поліцейського апарату в Харкові зайняв певний час. Спочатку поліцейська справа повністю знаходилася в руках військових. В липні 1942 р. тут була запроваджена посада начальника СС і поліції, підпорядкованого Гіммлеру. Восени 1942 р. поліцейські сили Харкова складалися із спеціальних груп польової жандармерії та таємної польової поліції, команди поліції безпеки та СД, а також жандармерії та шуцполіції, підпорядкованих начальнику поліції порядку. Чисельність німецьких поліцейських сил постійно зростала і сягнула в листопаді 1942 р. 1256 чол. Але навіть значних німецьких поліцейських сил було замало для наведення “нового порядку” в Харкові. І тому окупаційна влада залучала до служби в поліції місцеве населення. На кінець листопада 1942 р. загальна чисельність шуцполіції в місті становила 313 німців та 761 чол. з місцевих жителів, а жандармерії відповідно 943 та 605.

Використання місцевого населення в поліцейських силах не обмежувалось німецькими підрозділами. В Україні вже з перших днів окупації почалося створення української міліції, яка згодом все більше ставала непідконтрольною, що не влаштовувало окупаційну владу. 6 листопада 1941 р. Гіммлер видав указ про створення спеціальних поліцейських сил із місцевого населення, відомий ще як наказ про так званий “шуцманшафт” (Schutzmannschaft). У відповідності до нього, українська міліція була розпущена. До літа 1942 р. використання місцевого населення з поліцейською метою було впорядковано. Допоміжні поліцейські сили в тилу групи армій “Південь” поділялися на такі підрозділи:

допоміжна караульна поліцейська служба (Hilfswachmannschaften);

допоміжна поліція (Hilfspolizei);

охоронна поліція вищих начальників СС та поліції (Schutzmannschaft).

Програмою дій на Харківщині для вояків вермахту став наказ командуючого 6А генерала-фельдмаршала Рейхенау від 10 жовтня 1941 р. “Поведінка військ на Сході”. Рейхенау розцінював російську кампанію як винищувальну війну і вимагав здійснювати її нещадними способами. Після загарбання Харків на декілька днів був відданий на поталу воякам. Вони вішали, розстрілювали під виглядом боротьби з опором та саботажем, ґвалтували жінок, грабували. Військове управління в Харкові несе відповідальність за насадження в місті системи заручництва. Трагічною була доля радянських військовослужбовців, які потрапили в полон. У Харкові було створено два великих табори військовополонених. Підбиваючи підсумки кривавої діяльності, Рейхенау занотував у своєму щоденнику 7 грудня 1941 р.: "Армія повідомляє Групу армій, що в районі армії покінчено з партизанським питанням. Вона приписує це здійсненим величезним заходам...У ході цих акцій в районі армії було публічно повішано та розстріляно декілька тисяч осіб. Смерть через повішання діє, як показує досвід, особливо застрашливо. В Харкові були повішані декілька сотень партизан та підозрілих елементів. З тих пір акції саботажу припинилися. Досвідом встановлено: лише такі заходи досягають мети, перед якими населення має більший страх аніж перед терором партизан”.

І надалі найбільш жахливою стороною окупації були терор та репресії проти місцевого населення. Великої трагедії зазнало харківське єврейство. Подібно до інших міст, у Харкові також існувало тісне співробітництво між вищим СС- і поліцайфюрером, командуванням 6А, штадткомендантом та зондеркомандою 4а. Всього було безжалісно замордовано 12 - 15 тис. харківських євреїв. Частина з них загинула у так званій “душогубці”, або газвагені. Інші були знищені у Дробицькому яру. Про ці злочини в Харкові йшлося на Нюрнберзькому процесі.

Репресії проти цивільного населення Харкова тривали протягом усього періоду окупації. Проте найбільших масштабів вони набували в перші тижні окупації міста. Особливо під час другого його загарбання дивізіями СС “Рейх” та “Адольф Гітлер” в березні 1943 р. Але на вулиці вже була весна 1943 р., позаду був Сталінград, і в політиці окупаційної влади поступово відбуваються зрушення. Усвідомлюючи залежність результатів війни від позиції місцевого населення, дехто в керівництві Німеччини вважав за доцільне скорегувати свою політику, проголосити курс на співробітництво з українцями, залучити їх до тотальної боротьби з більшовизмом. Звідси і деяке пом'якшення політики. Проте докорінних змін режиму не сталося.

Поряд з репресіями не менш жахливим явищем була “стратегія голоду”, здійснювана окупаційною владою на адресу місцевого населення. Затверджений Гітлером план знищення слов'ян через голод був спрямований проти населення споживаючих регіонів: проти населення лісової зони та міст. У відповідності до цієї стратегії здійснювало військову кампанію і командування вермахту. Проте з часом набирають більшої сили прагматичні міркування. Виявилось, що окупаційна влада у зв'язку з несприятливим перебігом воєнних дій не могла оптимально експлуатувати сільське господарство, при цьому одночасно тримати під контролем засуджене до голоду міське населення.

Особливо протиріччя виявилися у Харкові. Було би неприпустимим, вважав Гітлер в середині жовтня 1941 р., годувати радянське населення за рахунок німецької держави. “Хаос у Росії буде тим більше, наше управління та експлуатація зайнятих східних районів тим легше, чим більше населення радянських міст втече вглиб Росії”. Проте ці настанови Гітлера, на думку військових, суперечили фронтовій ситуації. Тому втеча цивільного населення на Схід була заборонена.

Зважаючи на те, що у містах були тисячі німецьких солдат, які мали бути забезпечені всім необхідним та робочою силою, відбувається поступовий відхід від “голодної стратегії”. В дисертації послідовно простежуються кроки військової влади щодо постачання частині харків'ян продовольчої пайки. Проте реальні їх результати були незначними. До кінця літа 1942 р. систематичного постачання людності Харкова продовольством взагалі не було, а з впровадженням карткової системи в серпні 1942 р. напружене продовольче становище, яке межувало з голодом, не було подолане.

З наближенням фронту до Харкова була визначена і економічна стратегія окупантів щодо міста. Спочатку на заводи Харкова були покладені важливі завдання. Але загальний стан справ на велетенських машинобудівних заводах, скрутне становище із електроенергією не дозволили організувати широкомасштабне виробництво. Місто стало важливою базою ремонту військової техніки вермахту, особливо бронетанкової, а також виробництва деяких агрегатів та товарів широкого вжитку. В серпні 1943 р. відступаючі німецькі частини перейняли тактику спаленої землі. Результати ”очистки” Харкова з військовою педантичністю були відображені у щоденнику економічної інспекції ”Південь” від 20 серпня 1943 р.: ”20.08.43. У Харкові 70% підприємств, у відповідності до плану очистки, підірвані безпосередньо військами. Все найважливіше майно вивезене”. До війни промисловість Харкова нараховувала 1026 підприємств, у т.ч. крупних та середніх - 400. У серпні 1943 р. залишилися лише згарища.

Однією з трагічних сторінок Другої світової війни була доля так званих примусових робітників, переважно насильно депортованих з батьківщини до Німеччини. Вкрай важкі умови життя та соціальна демагогія нової влади спричинилися до того, що в кінці 1941 - на початку 1942 р. невелика частина харків'ян зголосилася на виїзд до Німеччини, і був сформований перший потяг “остарбайтерів”. Дуже швидко ті, хто поїхав, зіткнулися із суворою реальністю. З провалом добровільної вербувальної кампанії у Харкові нова влада вдалася до відверто примусових заходів, брутального полювання на людей. Усього, за офіційними даними, з Харківщини було вивезено на каторжні роботи до Німеччини 164 тис. чол.

Реалії війни, перебіг фронтових подій чим далі, тим більше змушували нову владу виявляти не лише твердість та жорстокість до підкореного народу, але й гнучкість та соціальну демагогію. Природно, існували різниця в позиції та політиці на адресу місцевого населення вермахту та СД, протиріччя між нацистським керівництвом та принаймні частиною вермахту, яка намагалася зберегти свою честь. Якщо діяльність ейнзацгруп диктувалася не військовою необхідністю, а виключно ідеологічними міркуваннями, то позиція німецьких військових частин коливалася поміж відвертою ворожнечею і брутальністю та розумінням становища місцевого населення. Народна пам'ять зберегла не лише страхіття окупації та репресії гестапо, але й факти гуманного ставлення солдатів вермахту до дітей та старих. Про це свідчать спогади сучасників, а також архівні документи.

Четвертий розділ дисертації ”Українське цивільне управління” присвячений місцевому самоуправлінню. Харківська міська управа (ХМУ) була започаткована військовими на другий день окупації міста. За німецьким взірцем у Харкові мали бути поставлені до влади міський та районні бургомістри, підпорядковані німецькому обербургомістру. Останнім був призначений оберст Петерс-Кнотте, а бургомістром, головою Харківської міської управи - професор О. І. Крамаренко. Після ліквідації у січні 1942 р. посади німецького обербургомістра О.І. Крамаренко очолив міське самоврядування Харкова. На цій посаді він перебував до кінця квітня 1942 р., коли був відсторонений німцями, а в серпні того ж року розстріляний. Другим обербургомістром став відомий представник українського націоналістичного руху Харкова, адвокат О.П. Семененко.

Військова влада була головним чинником формування складу та функцій місцевого управління. На кінець 1941 р. ХМУ складалась із президії (голова - Крамаренко О.І., заступник - Сліпченко М.С., відповідальний секретар - Полуведько К.М.), а також дев'ятнадцяти інших підрозділів: таємна частина, відділи адміністративний, пропаганди, персональний, фінансовий, міських підприємств, торгівлі, правовий, енергетики та підприємств державного значення, житловий, охорони здоров'я, культури та освіти, земельний, релігійний та ін. В них працювало біля 400 співробітників. Переважна більшість відділів проіснувала до першої евакуації ХМУ у лютому 1943 р. та була поновлена навесні 1943 р. після другої окупації міста.

ХМУ приділяла увагу розбудові національного життя міста, проведенню українізації апарату управління, впровадженню української мови в діловодство, усі сфери життя та спілкування, розбудові української культури та освіти. Важливим напрямом роботи ХМУ повинно було стати впорядкування міського господарства. Не працювали підприємства, водогін та каналізація, не було електричного струму, опалення, зруйновані були міський транспорт, багато житлових будинків тощо. Відбудовчі роботи розпочалися вже в листопаді 1941 р. Але відбудовані енергетичні потужності становили менше 2 тис. кВт. за наявної першочергової потреби 17 тис. кВт. Брак електроенергії відчувався на протязі усього періоду окупації. У 1942 р. був частково поновлений водогін, але вода населенню майже не подавалася. Повільно здійснювалась відбудова підприємств. У міру того, як вони частково ставали до ладу, військова влада приймала рішення про підпорядкування їх безпосередньо німецькій Вікдо.

Щоб відновити нормальне життя в місті, треба було задовольнити хоча б мінімальні потреби населення в харчах, товарах широкого вжитку. Це завдання і було покладено на торговельний відділ ХМУ та облспоживспілку. Проте вирішити його вони не спромоглися. З жовтня 1941 р. і до серпня 1942 р. організованого постачання продуктів населенню міста не було.

Представництвом ХМУ в районах міста були бургомістрати. Вони були утворені в листопаді 1941 р. у 19-ти районах міста у відповідності з колишніми підрайонами міліції та нараховували більше 1100 співробітників. Надалі їх структура та штати змінювались. Основним завданням райбургомістратів, як встановлювало Тимчасове положення, було “впровадження до життя всіх постанов, наказів та розпоряджень Міської управи та німецького командування з метою встановлення громадського порядку та налагодження господарського і культурного життя в районі, а також всебічно сприяти в остаточному розгромі жидівсько-більшовицьких банд”. Накази нового режиму були дуже різноманітними, від виявлення більшовицьких агентів і до проведення обов'язкової реєстрації собак. Часто-густо німецький обер-лейтенант командував місцевими бургомістрами та погрожував їм численними карами.

Поряд з силовими функціями районні бургомістрати мали на меті організацію можливого за тих умов виробництва в районі, а також підтримку елементарного загальногромадського порядку та санітарного стану. Вони давали дозвіл на прописку прибулих у Харків людей, розглядали заяви про виїзд громадян, вирішували справи про видачу паспортів, перепусток тощо. Отже, районні бургомістрати повинні були поряд із завданнями виключно воєнного часу займатися також повсякденними поточними справами.

Місцеве українське самоуправління опікувалося соціальною політикою та культурною сферою, які характеризували злиденні умови. Відділ освіти перебудовував стару радянську школу, змінюючи її зміст, надаючи учбовому процесу антирадянської спрямованості. Крім освітньої сфери, ХМУ здійснювала керівництво та направляла діяльність різних установ культури - театрів, музеїв, картинної галереї, бібліотек, архівів тощо.

Харківська піраміда міського самоврядування розхитувалася на протязі всього періоду окупації німцями, різними політичними силами, радянським рухом Опору. Корумпованість та службові злочини захопили широкі верства владних структур чиновників. У цілому, 20-місячна діяльність органів місцевого управління в Харкові не задовольнила ні німецьку владу, ні широкі верства населення. Німецьку владу - через обмежений вплив та авторитет ХМУ серед населення міста, палахкотіння інтриг та боротьбу різних груп всередині міського управління, існування більшовицьких агентів, неспроможність відновити індустрію міста, безумовно і точно в термін виконувати накази. Населення міста після невиправданих перших надій на реальне самоврядування, захист його інтересів перед німцями мало нагоду пересвідчитися у безвладності ХМУ, підпорядкованості німцям, причетності управлінців до репресивних акцій. “Новий порядок”, встановлений у місті окупантами, пов'язувався простою людиною і з українською поліцією, і бургомістратами.

У п'ятому розділі дисертації ”Політичне поле підокупаційного Харкова” відтворюється політична палітра небільшовицьких сил та угруповань. Всупереч пануючим старим уявленням про існування тільки двох ворожих таборів - фашистського та більшовицького, - політичний небосхил підокупаційного Харкова був різнополярним та охоплював різні за змістом політичні і громадські рухи та об'єднання. Поряд з німецькою військовою владою та радянським рухом Опору у місті діяла дворянська організація, впливовою політичною силою були українські націоналісти.

З перших днів окупації Харкова відбувався процес консолідації небільшовицьких сил. Харківська дворянська організація була створена задля поновлення прав, привілеїв, захисту інтересів дворянства. Вона нараховувала до 20 чол., її керівником став В.М. Бекарюков, а серед інших були колишній член Державної Думи царської Росії Д.І. Герценвиць, О.М. Рудинський, кн. М.Я. Волконський, П.М. Раєвський , фон Лауниць та ін. Чіткої організаційної структури дворянська організація не виробила. Офіційного прийому нових членів до організації не було, прийнятим до неї вважався дворянин, який давав свою згоду та погоджувався з метою організації. Протоколів, членських квитків, внесків, - всього цього не було. Не було і розгорнутої програми. Більшість членів дворянської організації була монархістами, вважала прийнятним встановлення в Україні гетьманської влади П. Скоропадського, поділяла його програму.

Однією з цілей об'єднання дворян було створення реальної політичної сили, спроможної посісти керівні посади у місті. Зрештою, харківські дворяни спромоглися зайняти ряд важливих посад у місцевому самоврядуванні. Однак посісти ключові позиції дворянам не вдалося, бо їх вплив був значно меншим за націоналістів-доленківців. Стосунки між ними не були безхмарними. Ставлення дворян до місцевих націоналістів було неоднозначним. Керівництво їх вважало, що більшість організації - це російські дворяни та зрусифіковане українське шляхетство, які мають виборювати монархічні ідеали, демонструвати відданість традиціям російського дворянства, його культурі.

Німці не давали офіційного дозволу на існування дворянської організації. Проте не забороняли проведення нарад. В серпні 1942 р. керівник організації В.М. Бекарюков за нез'ясованими обставинами був заарештований. Після його загибелі керівництво дворянами перебрав Д.І. Герценвиць, активність організації поступово згасає. Напередодні звільнення міста більшість дворян емігрувала на Захід, але частина їх залишилась у Харкові. Вони були заарештовані радянськими органами та засуджені до виправно-трудових таборів за належність до ”антирадянської організації”.

Значно впливовішою політичною силою в окупованому Харкові були українські націоналісти. Вони походили з різних регіонів і не були монолітними. Усередині їх існували різні течії - від радикальних прибічників активного українського державотворення до поміркованих прихильників розбудови українського Харкова. Серед політичних рухів були й такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймні західноукраїнських організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківським витвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дає можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури та концепції українського націоналізму. Перша - західноукраїнська - представлена значно ширше мельниківцями ніж бандерівцями. Друга - так звана “традиційна українська громадськість” - місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Вплив першої особливо відчувався на початку окупації. Проте після перших успіхів, досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті відданості ідеї націократичної держави, головний провід у національному житті Харкова з весни 1942 р., після початку німецьких репресій і проти мельниківців, переходить до В.А. Доленка, репрезентанта так званого “традиційного громадянства” Харкова.

Безумовно, Харків, у недавньому минулому столичне місто, мав свої тривкі традиції українського національного руху. Харківська українська громада в роки німецької окупації була представлена відомими людьми, зокрема, В.А. Доленком, О.П. Семененком, В.В. Дубровським та ін. Струнка вертикаль харківської націоналістичної організації включала: політичний провід - Громадський комітет (ГК) - легальні, широкі організації Просвіти, обласної кооперації, Союзу українок, Купецького комітету та ін. Громадському комітету поступово підпорядкувалися українські адміністративні установи: земельна управа, управління держмаєтків, заготзерно, облспоживспілка та ін. Увага доленківців була зосереджена на залученні до співпраці в ГК усіх “свідомих українців”, перебиранні в свої руки місцевого самоврядування, регулюванні життя цивільного населення міста та його українізації, збереженні “українських інтелектуалістів”, боротьбі з “комуністичними залишками”, налагодженні співпраці з німцями. ГК перетворився у впливову силу та досяг в окремих галузях успіхів. Його членами були згодом обсаджені майже всі посади українського цивільного самоврядування в місті та області. Навіть неприхильні до доленківців люди підкреслювали дисциплінованість та спаяність харківських націоналістів, які напередодні визволення міста залишили його монолітною групою та виїхали на захід.

Програма діяльності ГК склалася не відразу і зазнавала трансформацій. Як зазначали у повоєнний період її автори, спочатку платформа ГК визначалася такими пунктами: суверенна українська держава, народоправний устрій, боротьба з більшовизмом, лояльне ставлення до німецької армії. Проте незабаром була знята головна політична вимога, досягнення незалежності України. В умовах суворої заборони політичних партій та об'єднань доленківці, аби зберегти свій легальний статус, відмовляються від державницьких гасел і зосереджують свою діяльність на конкретних практичних завданнях, в основному у дозволених окупаційною владою рамках. Окрім, так би мовити, прикладної спрямованості концепції доленківців, звертала на себе увагу відсутність агресивних, ворожих закидів на адресу російського та російськомовного населення. Сформований в умовах східноукраїнського національного розмаїття, увібравши певною мірою менталітет місцевої людності, східноукраїнський націоналізм був більш толерантним до етнічних неукраїнців. Винятком у період окупації були євреї, яких знищували німці і цькували місцеві націоналісти.

Важливу роль у згуртуванні української громадськості відігравала Просвіта- найбільш масова з усіх існуючих у місті громадських організацій. Велику увагу приділяли Громадський комітет та Просвіта відродженню у Харкові парафій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Окупаційна влада задекларувала свободу віросповідання для місцевої людності. Зважаючи на це, у місті відновила свою діяльність православна церква. Вже в 1942 р. на Харківщині діяло понад 200 церков. Особливо швидкими темпами збільшувалася чисельність приходів УАПЦ, яку очолив старіший митрополит України Ф. Булдовський. На УАПЦ спочатку робила ставку і нова влада. З часом відновлює діяльність і Автономна православна церква, яка зберігала підлеглість Москві. Загострення стосунків між православними конфесіями в Харкові не могло не позначитися на спроможності церкви задовольнити релігійні потреби місцевого населення в страшний час окупації.

Відсутність чітко визначених політичних орієнтирів, легальна діяльність Громадського комітету зумовили повоєнні звинувачення на адресу доленківців у колаборації з боку різних політичних сил - не тільки радянської України, але й націоналістів. Досить гостро виступали проти доленківців бандерівці. Підстави для звинувачення доленківців у співпраці з німцями, як, до речі, й інших націоналістичних угруповань, існували. Доленківці так само, як їх опоненти, виносили суворий вирок на адресу бандерівців, мельниківців та ін.

У шостому розділі дисертації ”Радянський рух Опору” йдеться про радянське підпілля та різні форми народного опору окупантам. В області ще до окупації був сформований підпільний обком КП(б)У. Проте його дійсний склад ніколи не був обнародуваний, а був оточений щільною завісою партійної таємниці. Це пояснюється тим, що до його складу партійні історіографи заднім числом включили тільки тих керівників, хто залишився на окупованій території і взяв участь у боротьбі. У дисертації наводяться прізвища дійсних членів підпільного обкому, сформованого напередодні окупації міста. Дехто з них залишив свої посади напередодні окупації і подався у радянський тил. Усього на окупованій території Харківської області мали залишитися на підпільній роботі 2662 членів і кандидатів партії і 1780 комсомольців - усього 4442 осіб. У тому числі в Харкові, за неповними даними, - 134 комуніста, 7 комсомольців і 34 безпартійних .

Безпосередня робота з формування і підготовки харківського підпілля здійснювалася протягом серпня-вересня 1941 р. Підбір кандидатів проводився в надзвичайно короткий термін, з великим поспіхом. На керівну роботу в області висувалися партійні керівники районних організацій, голови райвиконкомів, начальники управлінь НКВС. Дехто з організаторів харківського підпілля стверджував у своїх мемуарах, що всі кандидати, відібрані в партизанські загони і диверсійно-розвідувальні групи, пройшли спеціальну підготовку. Однак у нашому розпорядженні немає свідчень про те, яку спеціальну підготовку проходили підпільники.

З перших днів окупації міста підпільники опинилися в скрутній ситуації. Харківщина стала прифронтовою територією, буквально нашпигованою солдатами вермахту. Підпільники зустрілися з досвідченою і високопрофесійною каральною машиною, яка використовувала цілий набір превентивних акцій. В таких умовах багато секретарів підпільних райкомів евакуювалися у радянський тил. З 175 чоловік, залишених для підпільної роботи у Харкові, у 1945 р. були дані лише про 57. Більшість з них не зуміла виконати посталі завдання. У 1944-1945 рр. Харківський обком партії затвердив звіти і повернув партійні квитки лише 16-ти членам партії.

Отже, розгалужена мережа партійних підпільних організацій, що існувала в планах і звітах Харківського обкому партії, була зруйнована в перші дні окупації. Поряд з об'єктивними причинами позначилися прорахунки і помилки підготовчого періоду. Тому в нових умовах секретарю підпільного обкому І.І. Бакуліну необхідно було створити керівне ядро харківського підпілля, відновити районні підпільні організації. Всупереч офіційній легенді архівні документи доводять, що дійового керівництва і допомоги підпіллю з боку Харківського обкому і ЦК КП(б)У не було, особливо в початковий період окупації. Був порушений зв'язок з “Великою землею”, практично була відсутня матеріальна база підпільної роботи. Голод був одним з великих ворогів харківського підпілля.

На початку 1942 р. навколо І.І. Бакуліна формується центральне ядро радянського опору, до якого поряд із членами партії входили і безпартійні. Разом з М.Ф. Дубенком, І.Ф. Гаркушею, А.М. Китаєнком, Г.П. Синициним, І.Д. Штефаном велику роботу проводили Н.М. Даньшева, Є.С. Барановська, О.Ю. і М.Ю. Першини, родина патріотів Омельченків та ін. Під керівництвом Харківського підпільного обкому партії розгорнув роботу підпільний обком комсомолу. До його складу увійшли О.Г. Зубарєв, П.А. Глущенко і Г. О. Нікітіна. Діяльність обкому комсомолу була недовгою. Наприкінці січня 1942 р. О. Зубарєв і Г. Нікітіна були арештовані, а 15 лютого розстріляні.

Організацією осередків радянського Опору на окупованій території поряд з партійними і комсомольськими установами займалися також органи НКВС. Резидентом Управління НКДБ по Харківській області в період окупації став М.Є. Студенський - "Покровський". Йому вдалося зайняти посаду бургомістра 9-го району. Наприкінці березня 1942 р. резидент "Покровський" був арештований гестапо. З агентури "Покровського" залишався на волі М.С. Писарєв - "Сміливий", який став працювати замість нього бургомістром.

Найбільш видатним радянським агентом в адміністрації Харківської міськуправи був К. М. Полуведько. В літературі висловлювалось твердження про належність його до групи НКВС, що організувала і здійснила вбивство провідника ОУН полковника Є. Коновальца. У Харкові при німцях він зайняв високу посаду відповідального секретаря в Міській управі, проводив розвідувальну роботу. К.М. Полуведько був розкритий нацистською службою безпеки в середині лютого 1942 р. і загинув у катівнях гестапо.

Боротьба харків'ян із загарбниками прийняла різні форми. Поряд із проведенням агітаційної роботи, поширенням листівок і зведень Радінформбюро підпільні організації та групи здійснювали диверсійні акції. Раніше ця боротьба розглядалася в літературі як вища форма опору німецько-фашистським загарбникам. Вважалося очевидним, що радянські люди активно підтримували і допомагали озброєним месникам. Не бралися до уваги особливості і конкретні умови боротьби, специфіка її у різних регіонах України, у сільській місцевості і містах, прифронтових областях. А між тим, у діяльності диверсійних груп було чимало невиправданих акцій, особливо в світлі численних жертв серед цивільного населення. Немає, наприклад, однозначної оцінки численним вибухам і пожежам у Києві, Харкові й інших містах України в перші дні окупації. Наскільки взагалі була виправдана тактика "спаленої землі" з військової і людської точок зору? Як ставилося до неї населення окупованих територій? Очевидно, що колишня схема всенародної підтримки цих акцій не відповідає дійсності. Деякі документи, що зберігаються в архівах Харкова, підтверджують цей висновок.

Опір харків'ян нацизму мав багато в чому стихійний характер, що підкреслює його глибокі корені в народі. Харків'яни вороже ставилися до ідеології нацизму, жорстока політика окупантів породжувала глухий опір і відкриті форми непокори загарбникам. Багато харків'ян саботувало накази військової влади, чимало красномовних фактів економічного саботажу містять архівні документи. Протягом періоду окупації у місті діяли декілька патріотичних груп. Високу гуманність і самовідданість виявили харківські медики, жінки, які, ризикуючи життям, рятували від смерті співгромадян.

Доля харківського партійного підпілля була трагічною. Улітку 1942 р. гестапо завдало смертельного удару по керівному ядру підпільного обкому партії. Були арештовані І.І. Бакулін і його найближчі соратники, усі вони були страчені.

Харківське підпілля було складовою частиною антифашистського визвольного руху. В ньому брали участь різні прошарки населення Харкова, не залежно від національної або партійної приналежності. Навіть у складі керівної ланки партійного підпілля приблизно половину складали безпартійні громадяни. Основні цілі і зміст радянського Опору не слід ідеологізувати. У період боротьби проти нацизму стала особливо зрозумілою значимість загальнодемократичних, загальнолюдських цінностей. Люди боролися за традиційні цінності - Батьківщину, родину, волю. Наші співгромадяни зазнали незліченних жертв і виявили самопожертву і героїзм у досягненні спільної Перемоги над фашизмом.

Сьомий розділ дисертації ”Простий харків'янин в умовах війни” присвячений долі звичайної людини під час німецької окупації. Вона і до війни не знала перепочинку, а тепер і зовсім мусила пройти через усі випробовування. Як же сприймали харків'яни німецьке нашестя, чи не покладали вони на німців свої надії на визволення від сталінського режиму, сподіваючись, нарешті, розірвати кайдани? Відомі нам сьогодні численні свідчення службовців вермахту та різних окупаційних установ переконують нас у іншому. Вони свідчать, принаймні, про неоднакове ставлення населення різних регіонів України до німецьких загарбників. Різниця між колишніми ”польськими” районами України та “російськими” впадала їм в очі. На цю особливість часто вказують і західні дослідники. Йдеться про те, що порівняно теплу зустріч німці знайшли в західних районах України. Але коли німецькі війська прийшли в “старий” Радянський Союз, вони помітили виразну втрату гостинного прийому. Населення глибинних районів України зовсім не раділо з приводу окупації. Переважна більшість харків'ян сприймала німецьке нашестя як величезну трагедію. Про це свідчать численні документи німецького походження, спогади харків'ян. Це і зрозуміло, бо Харківщина спрямувала до Червоної Армії кожного другого свого чоловіка призивного віку.

Безумовно, неприязне та вичікувальне ставлення цивільного населення до завойовників, біль та сльози з приводу величезних жертв війни супроводжувалися прямим розчаруванням, а часом і відвертим опором політиці рідної влади, яка не зуміла захистити своїх співгромадян, згодом припустилася великих помилок та й просто злочинних акцій на адресу цивільного населення. Чимало таких свідчень розгубленості, відчаю, невігластва, тоталітарного мислення та й, зрештою, просто злочинних дій влади зберігається в архівах.

Восени 1941 р. реальна загроза німецької окупації постала перед Харківщиною. Попри всі труднощі харків'яни на протязі місяця демонтували, навантажили у вагони та вивезли в східні райони СРСР основне обладнання заводів. Проте все вивезти не вдалося, не було можливості і всім бажаючим залишити місто. З цієї точки зору не можна раціонально збагнути масштаби нищення економіки Харківщини за наказом можновладців, не кажучи вже про соціальну інфраструктуру. Ніякої масової роздачі населенню промислових товарів та продовольства не було.

За таких трагічних для людності Харкова обставин 24 жовтня 1941 р. в місто вдерлися німці і відразу заходилися наводити свій порядок. Перед харків'янами постала реальна загроза голоду. Події швидко набирали трагічних обертів. Вже в грудні 1941 р. розпочався небувалий в історії міста голод. Величезні жнива скорботи він знімав у страшну зиму 1941 та навесні 1942 рр. Люди аби вижити їли все - макуху, висівки, мерзлі кормові буряки, лушпиння картоплі, домашніх тварин, навіть казеїновий клей, проте ніщо не рятувало. Харків'яни стали опухати, ледь волочили ноги, набули масового характеру голодні смерті. Голодомор у місті набув такої трагедії, що були зафіксовані випадки трупоїдства. За неповними даними Харківської міської управи, у 1942 р. загинули від голоду 13139 харків'ян, що становило 58,4% всіх померлих. Навіть такий небачено високий відсоток померлих від голоду може бути збільшений, бо деякі лікарі неправильно складали лікарські довідки про смерть громадян, уникаючи діагнозу “смерть від голоду”.

Харків'яни не сиділи склавши руки, очікуючи на голодну смерть. Центром усього життя стали міські базари. Але поєднання багатьох несприятливих чинників обумовило фантастичний зріст цін на продовольство. За таких умов серед населення Харкова виникає спочатку спорадичне, а потім масове явище - рух на село, на обмін (міни). Головною метою цих мін було обміняти домашні речі на продовольство безпосередньо в сільський районах області, де бракувало промислового краму та існували порівняно високі ціни на товари широкого вжитку. Обмін відбувався в екстремальних умовах суворої зими, під постійною загрозою втрати життя. Міни харків'ян на селі врятували життя тисячам людей.

Лише коли поспів новий врожай, стало дещо легше. За згодою нової влади в серпні 1942 р. було організоване більш-менш систематичне постачання частині харків'ян невеличкої хлібної пайки. Вона охоплювала меншу частину населення, не могла забезпечити хоча б мінімальні його потреби. Калорійність пайки не досягала навіть 800 кал. Час від часу наступали перерви у постачанні. У найсприятливіші періоди харчування цю пайку отримували 80 - 90 тис. харків'ян. У дисертації аналізуються матеріали бюджетного обстеження майже 100 харківських родин, здійсненого Міською управою у вересні 1942 р. Вони допомагають відтворити загальну картину споживання простої людини в період окупації.

Страшним ворогом харків'ян взимку 1941 - 1942 рр. був холод. Зима 1941 - 1942 рр. була дуже суворою. Морози прийшли рано. Вже в листопаді середньодобова температура в Харкові становила мінус 4,4°, а за пересічними даними за попередні 48 років спостережень - плюс 0,8°. Середньодобова температура в січні впала аж до мінус 15,8° за середніх попередніх показників мінус 6,9°. Стовпчик термометру в січні жодного разу не піднявся до нульової позначки, а 23 січня та іншими днями падав до мінус 32,5°. Висота снігового покрову на кінець січня 1942 р. становила 54 см. Зима була не тільки лютою, але й тривалою. За німецькими даними, у березні місяці температура становила в Харкові: 9 березня - мінус 18°, 14 березня - мінус 22°. Навіть ранком 5-го та 6-го квітня температура становила мінус 9° і тільки після 8 квітня прийняла плюсові позначки.

За таких кліматичних умов величезні труднощі харків'ян були пов'язані з повною руйнацією комунального господарства міста, відсутністю палива, питної води. Взимку 1941 - 1942 рр. головним джерелом водопостачання були харківські ріки. Протягом усієї окупації постачання водою Харкова було дуже обмеженим і вкрай нерегулярним, люди користувалися колодязями.

У відповідності до настанов окупаційної влади вся підокупаційна людність мала працювати в німецьких інтересах. Порядкуючи використання робочої сили, комендант Харкова 23 березня 1942 р. видав наказ про введення загальної трудової повинності. Мобілізація робочої сили у підокупаційному Харкові часто набувала характеру військових операцій. В цілому в другій половині 1942 р. - першій половині 1943 р. на різних роботах у Харкові було задіяно приблизно 60 - 65 тис. чол., що становило більше половини населення працездатного віку.

Війна наклала трагічний відбиток і на сім'ю, родинні стосунки. 11 травня 1942 р. рейхскомісар України спеціальною постановою відрегулював шлюбне право. У шлюб могли вступати чоловіки, починаючи з 18 років, а жінки з 16 років, заборонялося одружуватися особам, не здатним до самостійної праці. Параграф 4 категорично забороняв шлюб між євреями та особами неєврейського походження. Цей закон мав свої наслідки. Аналіз статистичних даних свідчить про те, що в умовах зменшення кількості населення Харкова в 1942 р. у 2 рази в порівнянні з 1939 р. кількість шлюбів скоротилася у 12 разів, а розлучень приблизно в 10 разів, сягнувши зовсім незначної цифри. Відносно повільніше скорочення кількості розлучень на практиці мало дуже просте за своєю трагічністю пояснення. Виявляється, що 92 з 209 розлучень припадало на сім'ї, де чоловік був євреєм за національністю. Звісно, що євреї-чоловіки турбувалися про своїх рідних, не бажаючи їм своєї долі.

Війна принесла величезні біди в кожний дім, у кожну сім'ю. Але в найбільш трагічному становищі опинилися діти. За даними реєстрації людності міста в грудні 1941 р. у Харкові перебувало 114207 дітей у віці до 14 років, а отже 25,6% усіх мешканців міста. Війна позбавила надії на виживання немовлят. Рівень смертності серед них і до війни був чималий і становив приблизно 12%. Але в підокупаційному місті він перевершив усе бачене раніше. В 1942 р. у Харкові народилося 2199 немовлят, а померло у віці до 1-го року 1118, тобто більше половини - 50,5%. Трагічною була і доля дітей у дитячих закладах.

Нова влада непогано розуміла, що її інтереси вимагають навчити підкорену людність якомусь набору мінімальних, елементарних знань, достатніх для виконання простих виробничих операцій. І тому в Харкові, як і в Україні взагалі, було дозволено відкрити 4-класні початкові народні школи для дітей від 7 до 11 років. Усього в 1942 р. у місті були відкриті 23 початкові народні школи, у яких було 263 класи та 8967 учнів. Викликають інтерес спроби нової влади налагодити учбовий процес у двох мистецьких вищих навчальних закладах - Харківській консерваторії та художньому інституті.

Виснажлива праця, тяжкі умови життя величезною мірою позначилися на стані здоров'я харків'ян. Харківська біржа праці в 1942 р. провела медичне обстеження 1722 чоловіків та 1264 жінок. Виявилось, що 37% чоловіків та 83% жінок були хворими, непрацездатними . Передусім це були хвороби серця, туберкульоз.

Чималою бідою для харків'ян стали епідемії, які завжди приходять у лиху годину. Поширенню їх сприяв загрозливий санітарний стан міста. У 1942 р. тільки зареєстрованих померлих від тифу у Харкові було 210 чол. У порівнянні з довоєнним періодом рівень захворюваності харків'ян на тиф зріс у 15 разів. Це була епідемія тифу, хоча і не таких загрозливих масштабів, як у громадянську війну.

Узагальнюючим показником суті “нового порядку” в підокупаційному Харкові може бути інтенсивність смертності населення, або кількість померлих за рік, яка припадала на 1000 населення. У довоєнному 1939 р. цей показник становив 12,2, а у 1942 р., навіть за неповними даними, - 61-62. Отже, інтенсивність смертності населення Харкова в 1942 р. перевищувала довоєнний рівень як мінімум у 5 разів. Смертність харків'ян у 1942 р. перевищувала більш ніж у 6 разів народжуваність. При збереженні такого стану речей місто повністю обезлюдило б за 15 років.

Безумовно, і в роки німецької окупації життя не зупинилося. Попри всі жахливості людська природа все ж брала своє. У короткі хвилини перепочинку люди згадували мирне життя, тягнулися до культури. Та й німецька влада волала урізноманітнити своє перебування в місті, задовольнити, прикладом, свої театральні та інші мистецькі потреби. Особливо зважаючи на те, що серед митців, які волею долі залишилися в місті, були і помітні постаті. Вже в кінці 1941 р. в Харкові були сформовані театральні та концертні трупи, відкриті перші кінотеатри та музеї.

Дуже складним і болючим питанням є чисельність загиблих співгромадян у вирі війни, у період нацистської окупації. На жаль, усі без винятку автори волею-неволею тиражують спотворену статистику жертв війни на Харківщині. В основному вони наводять дані офіційної статистики, проте чимало і таких, хто з різних причин перекручує і її. У переважній більшості праць жертовна статистика Харкова має такий вигляд: 100 тис. повішаних, розстріляних, замучених; 110 - 120 тис. померлих від голоду; 110 тис. примусово вивезених на роботу до Німеччини. Отже, у результаті виходить 330 тис. чол. Але з даних трьох підокупаційних переписів людності випливає, що в грудні 1941 р. чисельність населення становила 456 тис. чол., а в липні 1943 р. - 230 тис. Таким чином, зменшення населення становило 226 тис. І навіть якщо прийняти до відома події навколо загарбання та визволення Харкова в жовтні 1941 та серпні 1943 р., то і в цьому випадку втрати населення міста становитимуть приблизно 250 тис. чол. Це всі демографічні втрати харків'ян. І ті, хто загинув, і ті, хто рятувався на селі, і ті, хто був мобілізований до Червоної Армії або евакуювався на Схід у період першого звільнення міста в лютому-березні 1943 р. Останніх, тільки за офіційними радянськими даними, налічувалось приблизно 30 тис. чол.

Таким чином, офіційні дані людських втрат Харкова не відповідають дійсності, вони перебільшені. Найбільш загальним неспростовним показником підвоєнної данини харків'ян можуть бути демографічні втрати. Вони становили 900 - 200 = 700 тис. Це всі втрати, як зворотні, так і незворотні. Стосовно ж демографічних втрат населення Харкова періоду німецької окупації, то вони становили приблизно 250 тис. чол. Безумовно, серед них переважають незворотні втрати та вивезені до Німеччини. Довоєнна чисельність населення Харкова була поновлена лише наприкінці 50-х років, але наслідки демографічного потрясіння не були подолані.

У висновках дисертаційної роботи підведені підсумки та узагальнені результати дослідження. Війна проти Радянського Союзу від початку велася нацистським керівництвом Німеччини як війна двох світоглядів, як винищувальна війна. У повній відповідності до її принципів з перших днів окупації в Харкові була здійснена розбудова багатоступеневої системи військової окупаційної влади. Відомо, що існували писані та неписані закони війни, котрі забороняли каральні дії, спрямовані проти цивільного населення, військовополонених, та містили певні умови поводження з ними. Проте нацисти грубо зневажали загальноприйняті норми та правила. У Харкові окупанти вішали, розстрілювали людей під виглядом боротьби з опором та саботажем, ґвалтували жінок, грабували. У ході боротьби з “ворогами рейху”, а часто і під її приводом, були піддані репресіям широкі маси цивільного населення, які набули характеру відвертої розправи. Про це свідчить і величезна невідповідність між кількістю знищених “партизанів” та власними втратами карателів. Боротьба з партизанами часто велася за відсутності партизанів, а маховик репресій був спрямований проти мирного місцевого населення.

У період німецької окупації, боїв навколо міста, евакуації виробничих сил на Схід величезних руйнувань зазнала харківська індустрія та соціальна інфраструктура міста. Спочатку сталінські можновладці евакуювали в тил країни та знищували не тільки виробничий потенціал, але й продовольство, руйнували комунальне господарство міста, а в серпні 1943 р. відступаючі німецькі частини здійснювали тотальну практику спаленої землі. Були зруйновані та спалені велетні вітчизняного машинобудування, перетворилися на згарища найкрасивіші палаци та будинки міста. На Нюрнберзькому процесі серед 14-ти радянських міст, що були піддані найбільшому, варварському руйнуванню, був названий і Харків.

Політика окупаційної влади стосовно місцевого населення являла собою цілу систему, побудовану на заохочувальній пропаганді, частковій підтримці можливих попутників, безжалісному нищенні ворогів рейху та відвертому брутальному полюванні на людей аби примусити їх до праці. Реалії війни, перебіг фронтових подій чим далі, тим більше змушували німців виявляти не лише твердість та жорстокість до підкореного народу, але й гнучкість та соціальну демагогію. Протиріччя між ідеологією та військовим прагматизмом особливо проявилися в Харкові і вимагали суттєвої корекції у ставленні до військовополонених, вимоги Гітлера виганяти місцеве населення на схід, реалізації розробленої стратегії нищення населення великих міст через голод, використання праці примусових робітників зі Сходу.

Панування військових у Харкові показує, і це зберегла пам'ять людей, що всупереч нацистській ідеології і серед представників окупаційних військ були такі, хто виступав якщо не проти власно війни, то за дотримання старих правил її ведення, коли не б'ють лежачого, збитого з ніг противника, не знищують тих, хто підняв руки вгору, не воюють з цивільним населенням, не перетворюються на армію злочинців.

Військовий режим у Харкові потребував залучення до розбудови нового порядку лояльних попутників із місцевого населення. З цією метою у місті було створене так зване українське цивільне управління, яке складалося з міської та районних управ, які називали ще бургомістратами. Вони мали стати передатковою ланкою від військової влади до місцевого населення. У цілому 20-ти місячна діяльність міського українського правління являє собою досить складну мозаїку взаємовідношень владних структур і населення міста в найбільш трагічні його часи. Постала в складних умовах нацистської окупації, за ініціативою німецького командування, з метою забезпечити перш за все інтереси завойовників, з повною підпорядкованістю німецькій владі міська управа була органом колаборації та допомагала німцям визискувати співгромадян. Поряд з цим українське самоуправління турбувалося про налагодження можливого за тих складних умов щоденного життя міста. Зрештою, це була українська установа, і від професійності, сміливості, взагалі морального обличчя можновладців залежало хоча б часткове задоволення потреб населення. У цілому, діяльність міського управління в Харкові не могла задовольнити ні німецьку владу, ні різні політичні угруповання, ні широкі верства населення, яке пов'язувало з ним і новий порядок, і свої злидні.

Політичне поле підокупаційного Харкова не було біполярним і увібрало в себе громадсько-політичні сили та рухи різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себе під час німецької окупації міста, крім радянського, націоналістичний табір, а також деякі менш впливові сили, такі як станова дворянська організація, або інші, відверто пронімецької орієнтації. За наявних розбіжностей між ними в цілях та засобах діяльності єдиним об'єднуючим знаменником була їх антирадянська спрямованість та демонстрована лояльність до німців.

Офіційна заборона діяльності політичних партій з боку окупаційної влади призвела до того, що в Харкові громадсько-політичні рухи та угруповання не мали чітко окреслених організаційних форм, усталеного складу, завершених концепцій та програм, чіткої соціальної бази. Переважний вплив серед різних антирадянських угруповань мали українські націоналісти. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дає можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури та концепції українського націоналізму. Перша - західноукраїнська - представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга - так звана “традиційна українська громадськість” - місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Навесні 1942 р. керівництво націоналістичним проводом у місті перейшло до доленківців. Як кінцеву мету вони розглядали утворення самостійної української держави, але покладаючи на німців свої надії та з огляду на них. В цілому, вплив українських націоналістів на населення Харкова був обмеженим.

Окупація Харкова обернулася величезною бідою для звичайної, простої людини. Всі її намагання були спрямовані на те, аби вижити в умовах відвертого насилля, непомірно тяжкої та виснажливої праці. Харків'яни виявили найкращі притаманні їм риси - витривалість, мужність, здатність не складати руки в найгірших умовах, боротися за життя своє та близьких людей. Всупереч нацистським планам, тяжко потерпаючи від голоду та холоду, пошесних захворювань, туберкульозу та серцевих розладів, харків'яни не лише перебороли смерть, зберегли місто, проте й спромоглися на опір агресору.

Харків'яни вороже ставилися до нацистської ідеології і політики. Жорстокий окупаційний режим породжував глухе невдоволення, що переростало у відкритий протест. Вони живили і були головним джерелом сили харківського руху Опору, що включав людей різної національності, незалежно від їх соціального походження і партійності. Варто відмовитися від далеких од дійсності стереотипів про всенародний, масовий опір загарбникам. Не можна забувати, що найбільш дієздатна й активна частина населення була мобілізована в Червону Армію й евакуйована в радянський тил. Якщо задати дуже коротке питання, хто ж був самою типовою постаттю підокупаційного Харкова, то найкоротша відповідь буде така: українка. Українка - мати, жінка, дівчинка-підліток. Разом зі старими й дітьми вони становили п'ять шостих окупованої людності Харкова та попри всі біди і нещастя трималися, рятуючи своїх дітей, - майбутнє міста.

Опір харків'ян фашизму в 1941 - 1943 рр. був складовою частиною антифашистської визвольної боротьби народів. Наші співгромадяни виявили самопожертву і героїзм у досягненні загальної Перемоги над фашизмом. Проте зазнали величезних незворотних втрат. Війна не лише зруйнувала місто, серце кожного харків'янина було зранене нестерпними муками, які вони пережили. Війна наклала свій глибокий незагоєний шрам на всю подальшу історію Харкова.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1.Харків у часи німецької окупації (1941 - 1943). - Харків: Прапор, 2004. - 368 с.

2. Харків у період Великої Вітчизняної війни // Історія міста Харкова ХХ століття. - Х.: Фоліо, Золоті сторінки, 2004. - С. 309 - 374 / у співавторстві.