Колабораціонізм на території рейхскомісаріату "Україна" та військової зони в період Другої світової війни

За останні 10-15 років вийшло кілька збірників документів та матеріалів вітчизняних істориків, які також надають можливість дослідити не тільки злочинну діяльність гітлерівців, а й їх поплічників на окупованій території СРСР взагалі і України зокрема.

Життя Києва під час гітлерівської окупації, діяльність німецької окупаційної адміністрації, українських допоміжних органів влади, добровільних українських поліційних підрозділів на боці вермахту розкрито у колективній праці “Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб”²²⁵ Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. До 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників. Науково-документальне видання.-Київ-Львів, 2003.-526 с.⁵. Більшість із 129 документів, виявлених у фондах Державного архіву Служби безпеки України, Державного архіву Міністерства внутрішніх справ України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Архіву Міністерства оборони Російської федерації, вперше побачило світ. Документи дають можливість висвітлити окупаційний режим у м. Києві, проаналізувати настрої населення протягом гітлерівської окупації, діяльність колаборантів і пособників окупантів.

Цінним для дослідження проблеми колабораціонізму в Україні є анотований покажчик з архіву друкованих видань архіву СБУ країни²²⁶ Кокін С.А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ.-К., 2000.- Вип. 1. Анот. покажч. документів з фонду друк. видань (1944-1953).-208 с.⁶. Більшість його матеріалів належить радянським органам держбезпеки і має викривально-обвинувачувальну характеристику діяльності українських самостійників УПА. Разом з тим, документи та матеріали містять значний обсяг і об'єктивної інформації, яка з іншими джерелами під час їх аналізу та співставлення дозволяє реконструювати події Другої світової війни в Україні, у тому числі й гостру політичну боротьбу всередині українського самостійницького руху, певний вплив його лідерів на появу та поширення колабораціонізму в Україні, стратегію і тактику Центрального Проводу ОУН в питаннях вибору тимчасового союзника і т. ін.

Інформативно насиченими є архівні документи та матеріали, наведені І. Біласом у 2-томній праці “Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз”²²⁷ Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. Кн. 1.-К., 1994.-432 с.; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. Кн. 2. Документи та матеріали.- К., 1994.- 688 с.⁷. Аналіз юридичних документів в історичному контексті розкриває особливості становлення, розвитку та діяльності радянського репресивного апарату і заперечує стереотипи, що склалися в історичній науці за радянського часу стосовно діяльності Української греко-католицької церкви, масових депортацій населення, зусиль спеціальних груп НКВС-МДБ з дискредитації українського самостійницького руху.

Вперше в Україні у збірниках документів, серед яких й “Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика”²²⁸ Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика / За редакцією В. Т. Маляренка.-К., 1997.- 464 с.⁸ зібрано і надруковано правові акти про відповідальність за політичні злочини, про поновлення прав реабілітованих, політичну ситуацію в Україні в роки Другої світової війни та повоєнний час. Важливими для дослідження проблеми колабораціонізму є правові акти про відповідальність радянських військовослужбовців, які потрапили в полон, репатрійованих громадян, нормативні акти про репресії членів родин тих осіб, яких було звинувачено у різних злочинах, законодавчі акти СРСР і УРСР про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, а також відмову в реабілітації осіб, яких було обгрунтовано притягнуто до відповідальності за зраду Батьківщини, терористичні акти, каральні акції щодо мирного населення, мордування та вбивства громадян СРСР, пособництво в цьому гітлерівським окупантам в роки війни.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. зарубіжними істориками видані змістовні збірники документів, які допомагають дослідити проблему колабораціонізму взагалі й на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони зокрема. Заслуговують на увагу російські видання²²⁹ Великая Отечественная война, 1941-1945. События. Люди. Документы: Краткий исторический справочник / Под. общ. ред. О. А. Ржешевского; Сост. Е. К.Жиганов.-М.: Политиздат, 1990.- 464 с.; Кульков Е. Н., Мягков М. Ю., Ржешевский О. А. Война 1941-1945. Факты и документы / Под. ред. проф. О. А. Ржешевского.- М.: “Олма-Пресс”, 2001.- 480 с.; Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сборник документов / Ред.: С. В. Степашин и др. М.,1995.- Т.1: Накануне. Кн.1. (ноябрь 1938 г. - декабрь 1940г.).- 452 с.; Т.1.- Кн.2. (1 января - 21 июня 1941 г.).- 398 с.; Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование.- М.: Олма-Пресс, 2001.-608 с.; Русский архив: Великая Отечественная. Главные политические органы Вооруженных сил СССР в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.: Документы и материалы.Т.17-6 (1-2).-М.: Терра, 1996.- 672 с.; Русский архив: Великая Отечественная. Партизанское движение годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Документы и материалы.Т.20 (9).- М.: Терра, 1999.- 672 с.; Русский архив: Великая Отечественная. Ставка ВГК. Документы и материалы 1942. Т.16 (5-2).-М.: Терра, 1996.-622 с. та ін.⁹, в яких використаний величезний обсяг архівного статистичного матеріалу, надруковані накази Ставки Верховного Головнокомандування вермахту та інші документи, які об'єктивно висвітлюють ситуацію на фронтах Другої світової війни, допомагають зрозуміти причини масової здачі у полон радянських військовослужбовців.

Цінність для української історичної науки становлять збірники документів, підготовлені В. Косиком³³⁰ Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. / Ред. Львівського видання О. Романів. Переклад з франц. Р. Осадчука.- Париж- Нью-Йорк-Львів, 1993.- 660 с.; Україна у Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942). / Упоряд. і передмова В. Косика.- Львів: Інститут Українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. 1997-1998.-1.-384 с.; Т. 2.- 384 с.; т. 3.- 382 с.⁰. Малодоступні або зовсім невідомі для українських істориків архівні документи дали імпульс дослідженню недостатньо вивчених проблем вітчизняної історії в період Другої світової війни. Слід зауважити, що В. Косику не вдалося залишитися на позиції нейтрального дослідника: підбір документів та їх компонування свідчать, що укладач віддав свої симпатії ОУН-Б. Втім, неупереджений аналіз документів дозволяє уявити ситуацію, що виникла на території рейхскомісаріату “Україна” та зони військової адміністрації і безпосередньо вплинула на появу колабораціонізму серед місцевого населення.

Серед праць канадських істориків українського походження заслуговує на увагу документальне дослідження В. Вериги, в якому широко використані матеріали з архіву Українського Центрального Комітету³³¹ Верига В. Дорогами Другої світової війни. Дивізія “Галичина”.- Торонто: Канадське наукове товариство ім. Шевченка, 1998.- 345 с.¹. Документи, наведені автором, окрім іншого, висвітлюють шляхи формування дивізії СС “Галичина”, а також польсько-українські стосунки протягом 1943-1944 рр.

Комплексне дослідження проблеми колаборації неможливе без використання спогадів очевидців, зафіксованих у свій час майже по свіжих слідах. Звичайно, факти, наведені у спогадах, інколи важко перевірити. Однак від цього вони не втрачають свій інформаційний потенціал. У 2002 р. В. Кучер і Ю. Шаповал підготували і видали з широким коментарем спогади українського публіциста і громадського діяча Ф. Пігідо-Правобережного (1888-1962) про події в Україні у роки війни³³² Пігідо-Правобережний Ф. “Велика Вітчизняна війна” (Спогади та роздуми очевидця.-К.: Смолоскип, 2002.- 288 с.². Завдяки цьому виданню вітчизняні історики ознайомилися з матеріалом, який розвінчує прорадянські стереотипи щодо подій у роки минулої війни.

Цінну інформацію містять недруковані спогади вояка УПА Д. Лавренюка³³³ Спогади учасника українського національно-визвольного руху (УПА) Дем'яна Лаврентійовича Лавренюка у 2-х частинах (Ксерокопія, архів автора).³, які висвітлюють життя населення Західної України у міжвоєнний час та в роки Другої світової війни. Спогади колишнього “остарбайтера” М. Татаренка³³⁴ Спогади колишнього остарбайтера Татаренка Михайла Костянтиновича, м. Долинське Кіровоградської області, 1992 р. (Рукопис, архів автора).⁴ розкривають психологічний стан населення окупованої гітлерівцями України.

Важливе значення для дослідження проблем Другої світової війни мають друковані і недруковані архівні щоденники, що носять відбиток психологічних переживань їх авторів і донесли психологічну атмосферу, в якій вони перебували, боролися або сподівалися вижити.

Щоденник оунівця-бандерівця О. Повшука³³⁵ Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф. 57.- Оп. 4.- Спр.344.- 127 арк.⁵ висвітлює всю політичну, соціальну, духовну напругу західноукраїнського регіону з часу возз'єднання Західної України з УРСР, протягом гітлерівської окупації і в перші місяці визволення цієї території Червоною армією, трагізм епохи в цілому та її людей зокрема.

Щоденник вчительки Л. Нартової, яка пережила гітлерівський окупаційний період у Києві³³⁶ ЦДАГОУ.Ф.1.-Оп.22.-Спр. 347.- 25 арк.⁶, відображає як психічний стан його автора, так і населення Києва, які пережили матеріальні труднощі, морально-психологічний стрес, викликаний терором, голодом, страхом у період окупації. Нотатки А. Боженка³³⁷ ЦДАГОУ. Ф. 7.- Оп. 10.- Спр. 105.- 21 арк.⁷, який висвітлював окупаційне життя у Києві з вересня 1941 р. до 6 листопада 1943 р., у деякій мірі також пояснюють причини виникнення економічного та побутового колабораціонізму.

Багато цінного для дослідження проблеми колабораціонізму дають записи щоденника комісара партизанського з'єднання С. Руднєва³³⁸ ЦДАГОУ. Ф. 63.- Оп. 1.- Спр. 84.- 62 арк.; Ф. 63.- Оп.1.-Спр. 85.- 56 арк.⁸, що допомагають розібратися у складній ситуації, мотивах колаборації серед певної частини населення західноукраїнського регіону в роки гітлерівської окупації.

Корисна інформація для дослідження проблеми колабораціонізму міститься у недрукованих щоденниках та листах військовослужбовців вермахту та чиновників окупаційної адміністрації, які дають можливість констатувати, що колабораціонізм і пособництво окупантам з боку місцевого населення мали місце³³⁹ ЦДАГОУ. Ф.1.- Оп.23.- Спр. 119.- 29 арк. ; Ф. 57.- Оп. 4.- Спр. 219.- 122 арк.; Ф. 112.- Оп.1.- Спр.72.- 42 арк.⁹. Особливо це стосується військової зони окупації, де гітлерівська адміністрація активно заохочувала населення до співпраці. Добровільне і вимушене пособництво використовувалося гітлерівцями в інтересах вермахту.

Головну джерельну базу дослідження проблеми колабораціонізму на території рейхскомісаріату “Україна” і зони військової адміністрації складає широке коло діловодної документації окупаційного і радянського періодів, які зберігаються у фондах Державного архіву Служби безпеки України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України; Державних архівів Волинської, Дніпропетровської, Запорізької, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької областей. Інформацію, яка міститься в архівних фондах України, необхідно сприймати критично, враховуючи ідеологічну зашореність та суб'єктивізм і радянських спецорганів, розвідників, зв'язкових підпільних органів і донесення, звіти, розпорядження та інші документи німецької окупаційної влади і гітлерівських військовослужбовців. Значна частина архівних документів, яка використана автором під час дослідження проблеми колабораціонізму, вперше введена в науковий обіг. Автором вивчені 59 архівних фондів та 637 справ, в яких зберігається понад 3000 документів, більша частина з яких вперше побачила світ. Вони різні за походженням, інформативним наповненням, ступенем вірогідності. Так, документи фондів слідчого управління служби безпеки у Рівненській, Волинській, Дніпропетровській областях, друкованих видань ДА СБУ розкривають злочинну діяльність колаборантів на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони, пособництво окупантам з боку різних прошарків місцевого населення: священиків, селян, робітників, інтелігенції і т. ін. Протоколи допитів осіб, які скоїли злочини, показання свідків, оперативний матеріал, численні документи слідства кримінальних справ ДА СБУ дають підстави констатувати, що колабораціонізм і пособництво серед певної частини населення України - незаперечний факт.

Документи фондів ЦДАГОУ - ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, Колекція документів з історії КПУ, Українського штабу партизанського руху, Головного штабу партизанського руху Чехословаччини, Комісії з історії Великої Вітчизняної війни при Академії наук УРСР та інші - відображають настрої населення України напередодні, під час гітлерівської окупації та по закінченні війни й представлені щоденниками очевидців, донесеннями радянських агентів, інформаціями та звітами партизанів і підпільників. Політична, економічна ситуація на окупованій території широко представлена у донесеннях зв'зкових ЦК КПУ, окупаційних органів влади, щоденниках та листах гітлерівських вояків. Злочинна діяльність зрадників - агентів гестапо, поліцаїв, пособників окупантів - висвітлена у звітах радянських агентів та зв'язкових ЦК КП(б)У, протоколах допитів заарештованих колаборантів, донесеннях СМЕРШу, копіях документів, складених співробітниками гітлерівських каральних органів, захоплених партизанами.

Документи фонду КМФ-8 (серія роликів-мікрофотодокументів Т-454, серія Т-501) ЦДАВОУ представлена документами гітлерівських окупаційних адміністративних установ, армійських груп і їх тилових охоронних та поліційно-жандармських підрозділів, які діяли на окупованих східних територіях протягом 1941-1944 рр., дають можливість проаналізувати ставлення вермахту до місцевого населення на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони, реальне становище українського населення на місцях, формування “добровільних” батальйонів з нацменшин та їх розташування в Україні, підготовку до експлуатації промислових об'єктів.

Слід зауважити, що значна частина матеріалів німецького походження за 1941-1944 рр., серед яких і документи про гітлерівську окупаційну політику у сферах економіки, освіти, культури на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони, що стали трофеями американського командування, надрукована Інститутом історії Партії при ЦК КП України ще в 1986 р. у збірнику документів “Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх пособників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни” і широко використовується дослідниками.

У документах, що зберігаються у фондах державних обласних архівів України, розкривається діяльність німецьких та українських бургомістрів, окружних комісаріатів, гебітскомісаріатів, оберфельдкомендатур, українських допоміжних обласних, міських, районних, сільських управ, окружних судів, мирових районних суддів, місцевих інституцій самодопомоги (обласних, окружних, міських, сільських), Українського центрального комітету самодопомоги (м. Ровно), окружних друкарень, української міської поліції, міських карткових бюро, державних господарств. Ця частина джерельної бази дозволила простежити процес і умови формування таких категорій як колаборанти і пособники окупантів, проаналізувати чисельність, вік, соціальний статус, мотиви співпраці поліцаїв, які на добровільних засадах у перші місяці гітлерівської окупації записалася до поліційних формувань й брали участь у каральних акціях проти мирного населення, радянських активістів і партизанів. Велика кількість різних документів - заяви громадян на роботу, матеріальну допомогу, прохання сприяти у справі лікування, будівництві та інші - підтверджують думку, що більша частина населення змушена була працювати на підприємствах, в сільському господарстві заради виживання.

Виявлений і опрацьований здобувачем джерельний масив - неоднорідний за змістом, правдоподібністю викладених подій, повнотою відображення історичних явищ. Однак комплексне вивчення різнорідних документів, застосування компаративних підходів та інших методик дозволило створити “критичну масу” емпіричного матеріалу для розв'язання сформульованих завдань і вийти на аргументовані узагальнення і висновки.

Методологічну основу дисертації становлять принципи конкретно-історичного і політологічного аналізу, базованих на об'єктивному, системному та всебічному підході, за допомогою яких автор дослідила та узагальнила феномен колабораціонізму на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони в роки Другої світової війни. Під час дослідження цього явища, автор враховувала теоретичні напрацювання вітчизняних і зарубіжних учених Р. Арона, Б. Блока, Ю. Вільчинського, Б. Губмана, П. Доброва, І. Ковальченка, М. Коваля, М. Семиряги, В. Смолія, Н. Козлової, В. Кравченка, С. Кульчицького, О. Лисенка, З. Лихолобової, Ю. Павленка, П. Панченка, Г. Пономаренка, О. Потильчака, О. Реєнта, В. Стецкевича, В. Якуніна та інших, які дозволили осмислити і сформулювати принципові положення дисертаційного проекту. Основоположні діалектичні закони як універсальні закони розвитку, зміни природи і суспільства стали базовими у відборі методів дослідження історичних джерел. У відповідності з основними законами традиційної логіки відбувався аналіз та синтез архівних документів. Дослідження етнонаціонального, кількісного, соціального, вікового, освітнього складу колаборантських формувань у складі вермахту, а також вивчення діяльності колаборантів в економічній, соціокультурній сферах відбувалося за допомогою логічних, соціометричних, статистичних, психологічних прийомів.

Новий загальнометодологічний підхід - синергетика, використана автором для пояснення соціальних процесів, які відбувалися в українському суспільстві у 20-40-ві роки ХХ ст. Це дозволило констатувати, що українське суспільство напередодні Другої світової війни переживало час нестабільності та кризи і “точка біфуркації” припала саме на роки війни, коли відбувся пік розколу суспільства, а певна частина населення обрала для себе шлях колаборації. Ознайомлення зі здобутками світової історіографії дозволило відсепарувати відповідний термінологічний апарат, здійснити типологізацію форм колаборації, сформулювати теоретичні положення і висновки дисертації.

До історичних методів дослідження проблеми колабораціонізму, які використовувалися у праці, належать історико-антропологічний, ситуаційний, ретроспективний, типологічний, порівняльний, метод термінологізації. Ці методи допомогли дослідити колабораціонізм як явище-феномен у контексті відповідної історичної ситуації - війни і окупації; встановити, в якій мірі сучасники адекватно або, навпаки, сприймали історичну реальність і враховували її при визначенні цілей і завдань своєї діяльності, наскільки ця діяльність відповідала об'єктивним перспективам історичного розвитку; розкрити зміст, значення минулих історичних подій у їх розвитку на тлі суперечностей і нестабільності суспільства з урахуванням суспільно-психологічної кризи особистості.

Для з'ясування долі колаборантів здобувач користувалася методами біографістики. Це дозволило виокремити зі слідчих справ найбільш важливу інформацію й включити її до тексту дисертації.

Комп'ютерні технології сприяли використанню нових методичних прийомів дослідження джерел: оперативній систематизації усіх друкованих документів і матеріалів.

Метод контекстної інтерпретації нормативно-правових актів застосовувався з метою вивчення юридичного підгрунтя кваліфікації злочинів, здійснених колаборантами в роки Другої світової війни, їх судового та позасудового переслідування після визволення українських земель від гітлерівської окупації та у повоєнний час.

У другому розділі - “Соціально-політичні і економічні причини виникнення колабораціонізму на території рейхскомісаріату “Україна” та військової зони” - з'ясовуються суспільно-психологічні передумови колабораціонізму, вплив соціально-економічної і політичної ситуації в Радянській Україні напередодні Другої світовой війни на формування умов для виникнення колабораціонізму, аналізується окупаційна політика нацистів в Україні і залучення до співпраці місцевого населення.

Простежуючи складний процес соціалізації особистості в умовах радянської дійсності, суспільно-психологічні явища, які впливають на розвиток індивіда і, за певних умов, можуть спрямувати його розвиток у негативному і навіть патологічному напрямах, автор дійшла висновку, що колабораціонізм як складний, багатовимірний соціально-політичний та морально-психологічний феномен, відтворює реальність, що має місце у суспільстві під час кризи (війни, окупації і т. п.), визначає та регулює поведінку як окремих індивідів, так і певної частини населення, що вже знаходилося у стані конформності. Колабораціонізм виникає, провокується, заохочується, активізується і поширюється внаслідок дії навмисно створюваних окупантами універсальних механізмів суспільно-психологічних явищ - навіювання, залякування, переконання, наслідування тощо. В екзистенційні періоди розвитку суспільства і психосоціальних криз людини відбувається процес гострої боротьби між позитивною та негативною ідентичностями, що, за певних умов, може спричинити аномальну лінію розвитку особистості і навіть призвести до злочинної співпраці з ворогом. Колабораціонізм формується та провокується в кризові періоди суспільства асоціальними проявами особистості та десоціалізацією людини, а також схильністю особистостей до конформізму.

У передвоєнний час морально-політичний стан радянського суспільства зазнав сильної деформації, що проявилося у примусовій уніфікації усіх форм суспільного життя, створенні обстановки тотальної підозрілості й страху. Ознакою життя широких верств населення України напередодні війни стали моральне й інтелектуальне пригнічення, відсутність демократичних свобод, комунізація й уніфікація усіх сфер житєдіяльності, важке матеріальне становище трудящих, терор, боротьба з “контрреволюцією” і “ворогами народу”. Тільки в Західній Україні протягом 1939-1941 рр. системою було репресовано 1 млн. 70 тис. осіб. Репресивна політика більшовицького уряду щодо свого народу спровокувала у майбутньому співпрацю багатьох людей з гітлерівцями. Більшість громадян пристосовувалася і до більшовицької, і до нацистської системи шляхом відмови від певних моральних цінностей заради безпеки і своїх фізіологічних потреб.

Політичні й соціально-економічні експерименти більшовиків у міжвоєнний час налаштували значну частину громадян УРСР проти сталінського режиму і створили підгрунтя для їх співпраці з гітлерівцями. Окупаційна політика на території України характеризувалася жорстоким колоніальним управлінням. Певне підгрунтя для поширення пронімецьких настроїв серед українського населення закладалась у планах окремих лідерів Третього рейху щодо України, в яких йшлося про можливість утворення Української держави, наділення селян землею, розвиток підприємницької ініціативи, що не могло не вплинути на настрої окремих категорій українського населення, підживлюючи їх очікування і сподівання. Правове поле, яким окреслювалися всі сфери життєдіяльності місцевого населення, з одного боку, спрямовувалися на те, аби не залишити жодних сумнівів у тому, хто є справжнім господарем становища й виключити будь-яку можливість спротиву, а з іншого - створювало, здебільшого, декларативне непевне підгрунтя для співпраці, яке, за обіцянками німецької влади, мало принести стабілізацію, а згодом і покращення матеріального становища.

В дисертації доведено, що окупаційний режим в Україні сприяв виникненню серед населення різних форм колаборації: від співучасті у каральних акціях проти власного народу, до військового, економічного, адміністративного та ін. Створюючи умови, коли життя практично неможливе без співпраці з окупаційними органами, гітлерівці, тим самим, сприяли виникненню колабораціоністських настроїв, пособництва німецькій адміністрації і активно використовували це в інтересах рейху і вермахту. Встановлений загарбниками окупаційний “новий” порядок, залишав у якості альтернативи опору їх заходам лояльність, слухняність та співпрацю. Саме така модель поведінки стала провідною в стратегії виживання основної маси населення.

У третьому розділі - “Колабораціонізм і національне питання” - розглянуто проблему колабораціонізму в українському самостійницькому русі, встановлено причини виникнення цього явища серед національних меншин на території України в роки Другої світової війни.

Гітлерівські окупанти, розпочинаючи війну на Сході, не передбачали співпрацю з “туземним” населенням на політичному рівні. Бажання лідерів українського самостійницького руху на початку війни співпрацювати з гітлерівцями виявилося лише тактичною лінією, яка використовувалася тільки тоді, коли співпадали цілі ворогуючих сторін у боротьбі проти більшовизму. Після того, як Берлін продемонстрував несприйняття ідеї української державності, ОУН-Б перейшла до стратегії боротьби з “обома імперіалізмами - більшовицьким і нацистським”.

Українські громадсько-політичні інституції, які виникли на початку війни з ініціативи українських націоналістів з метою пертворення їх на повноцінні органи влади, так і не отримали повновладних функцій, вирішуючи лише соцільно-економічні і культурні питання.

Розбрат між двома течіями ОУН зокрема і в самостійницькому таборі в цілому використовували гітлерівці, які небезпідставно побоювалися оунівців. Радянська історіографія, а також сучасні “ліві” публіцисти не помічали і не помічають того, що деякі німецькі урядовці заявляли: український націоналізм для Німеччини був більш небезпечним ворогом ніж комунізм. Певні кола політиків та істориків ніяк не хочуть визнати, що УПА, ОУН-Б, частина мельниківців боролися хоча й з неоднаковою інтенсивністю і в різний час проти трьох сил: гітлерівців, радянських партизанів, збройних польських формувань. Це підтверджується й правовими актами Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі, якими було відкинуто всі спроби кваліфікувати ОУН та її самостійницькі збройні формування як злочинні.

В дисертації підкреслено, що фатальною помилкою українського самостійницького руху був виступ ОУН і УПА проти антигітлерівської коаліції. Лідери ОУН і УПА не враховували того, що гітлерівська Німеччина та її сателіти були ворогами людства. Ситуативна співпраця з гітлерівцями дискредитувала і діяльність провідників українського національно-визвольного руху, і наклала відбиток на всю подальшу діяльність учасників боротьби за суверенну національну державу, його пізніші оцінки.

Звинувачення українського національно-визвольного руху в “суцільному колабораціонізмі” з гітлерівцями необгрунтоване й несправедливе, тому що українці не одержали від гітлерівців офіційного документу про відновлення української держави; не було підписано ніякого договору про передачу Німеччині майна і території України; ОУН протестувала проти передачі українських земель під управління Генерального Губернаторства, Румунії.

Документи ОУН-Б засвідчують, що після 30 червня 1941 р. вони рішуче виступали проти гітлерівців й засуджували колабораціонізм. В боротьбі проти гітлерівських окупантів, за приналежність до ОУН-Б, сприяння УПА в її антигітлерівській боротьбі, належність до антинімецької течії ОУН-М загинули тисячі українських патріотів. ОУН-Б засуджувала всяку співпрацю й допомогу гітлерівцям, що компроментувало українську національно-визвольну боротьбу. Зрадників українського народу, а також вояків УПА, які без дозволу Проводу ОУН вступали у переговори з гітлерівцями, карали смертю. Жорстокі заходи Служби безпеки ОУН-Б, УПА у боротьбі з ворогами української державності, пособниками окупантів, радянськими активістами, дезертирами з УПА і та іншими якраз і спрямовувалися проти колабораціонізму.

Водночас не слід замовчувати контакти ОУН, УПА під час переходу лінії фронту у 1944 р., коли в обмін на нейтралітет і розвіддані німецьке командування передавало повстанцям зброю.

Колабораціонізм в роки Другої світової війни набував на окупованій нацистами території України певних національних відтінків. З причин невирішеності національного питання в СРСР у міжвоєнний період, воно актуалізувалося під час встановлення гітлерівського “нового” порядку на Сході і провокувалося окупантами з метою використання протиріч між різними народами й національностями в інтересах Третього рейху. Німецька окупаційна влада, армійське командування, використовуючи прагнення народів СРСР до створення власних держав, спекулювали на цьому бажанні. Причинами виникнення колабораціонізму на національному грунті серед певної частини корінного населення, нацменшин України стали образи на радянську владу за необгрунтовані переслідування та репресії, ігнорування національної самобутності, примусову русифікацію.

Характерною особливістю колабораціонізму на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони було те, що участь в діяльності органів управління всіх рівнів брали разом з колаборантами й представники від різних політичних сил і напрямів: від “мельниківців” , “бандерівців” і “бульбівців” до польських, кримськотатарських націоналістів, радянських патріотів, осіб, які були зв'язані з радянськими спецорганами. В роботі цих управлінських структур були задіяні, переважно, ті, хто свідомо пішов на співпрацю з “новою” владою. Були й такі, хто, з різних причин, стали колаборантами. У кримськотатарських комітетах Криму так само брали участь і колаборанти, і кримськотатарські націоналісти, які використовували можливості, легально дозволених гітлерівцями органів місцевої управи для боротьби за національну державу. Іноді, взагалі, важко відокремити діяльність колаборантів від зусиль національно-патріотичних сил, які знаходилися поруч з ними.

У четвертому розділі - “Основні форми співпраці з окупантами на території РКУ та військової зони”- висвітлюється діяльність допоміжних управ та комітетів самодопомоги, військовий колабораціонізм, співпраця з окупантами у сфері економіки, стосунки української інтелігенції і окупантів.

Загальна структура створених гітлерівцями за допомогою колаборантів допоміжних українських органів управління була майже однаковою у всіх генеральних округах рейхскомісаріату і зони управління військової адміністрації. Кожна її обласна, міська, районна ланка мали управління: загальне, шкільне, охорони здоров'я, культурно-освітніх, громадських, суспільних установ, будівельно-житлове, господарче, фінансово-податкове, з обслуговування евакуйованих тощо. Завдяки органам місцевого управління багато громадян, які проявили хоча б зовнішню лояльність до окупантів, отримали можливість працювати, а разом з цим і надію на виживання. Протягом окупаційного періоду управи допомагали найменш соціально захищеній частині населення: інвалідам, сиротам, старим, хворим, дітям. Разом з тим, ці органи були створені гітлерівцями і знаходилися під постійним контролем гебітскомісаріатів і СД. Українські допоміжні інституції мали соціально-культурну спрямованість і не претендували на політичну владу. Статус цих інституцій був другорядним і співпраця з німецькою владою вимагала від колаборантів і пособників покірності та послужливості, підтвердження лояльного ставлення до рейху і вермахту. Виконуючи накази і розпорядження гітлерівців, колаборанти тим самим допомагали здійснювати окупаційну політику. З іншого боку, зусилля свідомої частини управлінців у соціальній сфері допомогли вижити більшій частині населення в умовах гітлерівського режиму. Отже, діяльність українських органів місцевого управління мала дихотомічний характер і її не можна оцінювати однозначно. ЇЇ можна кваліфікувати як адміністративний колабораціонізм, але одночасно - це була одна з важливих складових стратегії виживання місцевого соціуму в екстремальних умовах війни.

З тексту дисертації видно, що проблема військової колаборації в Україні у роки війни у порівнянні з державами Західної Європи мала свої особливості. По-перше, вони пов'язані з тим, що напередодні війни Україна в якості самостійної держави не існувала. По-друге, саме за незалежну державу, як стратегічну мету, боролися різними шляхами військові формування, створені ОУН та іншими політичними силами. Необхідно також розрізняти діяльність українських підрозділів, які воювали на боці Німеччини, але не брали участі у каральних акціях проти мирного населення, від тих формувань, які заплямували себе як такі, що жорстоко розправлялися з населенням, партизанами, військовополоненими. По-третє, треба враховувати специфічну мотивацію переходу частини радянських військовополонених, цивільного населення на службу до гітлерівців. Неправомірно однаково відносити до колаборантів тих, хто виборював право українців на існування власної держави й тих, кому байдужою була доля України і хто вірою й правдою служив окупантам заради меркантильних інтересів і поділяє їх відповідальність за злочини проти людства.

Остаточних даних про загальну кількість радянських громадян, які служили в гітлерівських військах, допоміжних службах та інших структурах не існує. За оцінками вітчизняних і зарубіжних істориків, йдеться про 1,5 - 2 млн. осіб. З понад 17 млн. 893 тис. осіб, які служили у вермахті, вихідці з СРСР становили майже 6%, з них 1,4% - українці, 2% - росіяни. Загальна відома кількість звільнених гітлерівцями радянських військовополонених становить 1 млн. 142 тис. осіб, з них не менше 823 тис. увійшли до складу добровольчих колаборантських частин. За підрахунками автора, загальна чисельність військових колаборантів з України становить близько 206 тис. осіб, тобто не менше 22,8 % від загальної чисельності формувань з народів СРСР, або 0,1 % від загальної кількості іноземних громадян, що воювали у вермахті, військах СС та інших підрозділах. Особливістю української військової колаборації є деморалізація, деполітизація, дезорієнтація, ідейна розгубленість, соціальна аморфність та невизначеність тієї частини українського населення, яка погодилася на співпрацю з окупантами. Тоталітарна система морально скалічила кілька поколінь людей, які не могли розібратися, хто більший ворог - нацизм чи більшовизм і породила велику кількість жорстоких, схильних до конформізму егоїстичних осіб, які швидко пристосовувалися й прислуговувалися тому, хто при владі. Разом з тим, до умовно “добровольчих” бойових частин залучалися не тільки зрадники, а й примусово мобілізовані цивільні громадяни й військовополонені. До проблеми українського військового колабораціонізму важливо підходити індивідуально, щоб не помилитися й правильно встановити, чия діяльність була злочинною, а чия - ні. Адже не кожний колаборант є військовим злочинцем. За нормами міжнародного права, військовими злочинцями вважаються ті особи, які брали участь у злочинах проти людства. У повоєнні роки склалась практика, за якою правоохоронні органи в СРСР протягом тривалого часу не відділяли військових злочинців від інших колаборантів.

Жахи фронту і полону, боротьба за збереження свого життя створили додатковий каталізатор для співпраці частини радянських військовополонених з ворогом. Разом з тим, численні факти дезертирства стали проявами своєрідного протесту проти тоталітарного режиму, пануючого в СРСР. Деяка частина українських військових колаборантів вбачала в цьому реальну можливість здобути незалежність національної держави. Велика кількість радянських військовополонених потрапила до полону з інших причин: перебуваючи в оточенні пораненими, фізично виснаженими, не маючи боєприпасів і зв'язку з командуванням, майже всі вони пережили важкий психологічний удар, який відкинув їх до беззахисної маси військовополонених. Уникнути смерті в полоні можна було практично лише одним шляхом - вступивши до складу ворожих формувань. Тому, для цієї категорії колаборантів означення “добровольці” не є точним.

Злочинна діяльність свідомих добровільних колаборантів завдала значних моральних і матеріальних збитків цивільному населенню, Червоній армії, самостійницькому і радянському партизанському рухові у боротьбі проти окупантів.

Політика пограбування українських земель розраховувала на допомогу місцевих колаборантів та пособників. Органи управління на місцях сприяли функціонуванню грабіжницьких заготівельних “організацій”, “товариств”, “фірм”, які проводили облік, вилучення, переробку сільськогосподарської продукції на окупованій території. Відновлення економіки України мало здійснюватися тільки в тих областях, у яких окупанти могли добути значні резерви сільськогосподарських продуктів і нафти. На вермахт повинні були працювати громадяни 1922-1925 рр. народження. “Нормальні” умови життя мали тільки обмежені категорії населення - колаборанти, пособники, спекулянти, а для більшості - це була важка боротьба за виживання.

Сьогодні, доступні для опрацювання вченими документи, не дають можливості визначити числьність колаборантів в економіці рейхскомісаріату “Україна” і військовій зоні, але можна з упевненістю стверджувати про поширений характер економічного колабораціонізму як явища. Його прояви на цій території мали свої особливості. Найбільшого поширення набула вимушена співпраця з гітлерівцями заради фізичного виживання в умовах окупації. Певна частина населення добровільно співпрацювала в економічній сфері з інших причин: національно свідома частина - переслідувала мету створити умови для відновлення української держави, дехто намагався зірвати реалізацію економічних планів Німеччини шляхом саботажу і диверсій. Гітлерівська політика “батога і пряника” ще більше поглибила розкол українського суспільства. Більша частина селян повірила в обіцяну гітлерівцями земельну реформу і тому пішла на співпрацю з “новою” владою. Робітники, технічна інтелігенція, службовці у містах повинні були коритися окупантам і під загрозою терору й голодної смерті також працювали на німців. Серед тих, хто співдіяв з окупаційним режимом, виокремлювалась і незначна частка тих, хто йшов на це з ідеологічних причин, поділяючи головні засади політики нацистів.

Більша частина інтелігенції РКУ та військової зони, як і представників інших станів українського суспільства, в тих чи інших формах співпрацювала з окупантами. Однією з головних причин виникнення колаборації серед інтелігенції стала гітлерівська політика знищення людей творчої та розумової праці як носіїв самосвідомості нації. Інтелігенція опинилася перед альтернативою: співпраця з “новою” владою або смерть від репресій, голоду та хвороб. Вирішальну роль у виборі такої моделі поведінки відіграли аполітичні настрої, які були спровоковані радянським режимом ще до початку війни. Результатом цього стало пристосуванство до окупаційного режиму. Частина інтелігенції, яка свідомо уникла евакуації, добровільно обрала шлях співпраці з німецькою владою.

Національно зорієнтована частина духовенства з початку окупації помилково сподівалася на допомогу німців у об'єднанні православної церкви України і створенні національної держави. За таких умов священослужителі не могли уникнути співпраці з окупантами. Гітлерівці також розраховували на допомогу духовенства та віруючих як свою потенційну соціальну опору. Лояльність окупантів до церков дала позитивні дивіденди: більша частина ієрархії, релігійного активу проявила толерантність та керованість і стала співпрацювати з владою. Загравання та лавірування з духовенством поєднувалося з суворою регламентацією та пильним контролем гестапо.

Національно свідома інтелігенція не співпрацювати з гітлерівцями не могла з тактичних міркувань. Так чи інакше, члени різних українських культурно-освітніх, жіночих, допоміжних організацій, комітетів та спілок втягувалися в політичні, соціальні та економічні акції. Дозволивши місцевій владі відкривати учбові, виховні та культурні заклади різних рівнів, нацисти тримали їх діяльність під контролем гестапо та місцевої поліції. Внаслідок кампаній по перевірці інтелігенції на політичну “благонадійність”, свідомо співпрацювати з окупантами погодилася тільки лояльно налаштована до німців, керована частина інтелігенції, яка обрала шлях колаборації.

У п'ятому розділі - “Ставлення радянської влади до колаборантів” - простежуються настрої українського населення після гітлерівської окупації, аналізується правове підгрунтя кваліфікації злочинів, здійснених колаборантами в роки війни, розглядаються форми судового та позасудового переслідування колаборантів у роки війни та повоєнний час.

Стан дезорієнтованості, збентеження населення України напередодні і під час гітлерівського окупаційного режиму, здебільшого, негативно вплинув на його поведінку та політичні настрої. Пронімецькі настрої та ілюзії залишалися серед певної частини громадян й після визволення України від окупантів. Держава намагалася викорінити антирадянські настрої, інакомислення, злочинність та аморальність репресивними методами: переслідуванням за інакомислення, залякуванням, судовим покаранням, обмеженням прав, депортаціями і т. ін. Розпочалося переслідування радянськими спецорганами тих, хто співпрацював з гітлерівцями, уникав евакуації разом з підприємствами та установами на схід, мобілізації до Червоної армії, критикував радянську владу. “Чистки” зазнали репатріанти, “остарбайтери”, частина біженців, колишні військовополонені. Тисячі українців пройшли через трудові батальйони, масові переселення як “ненадійні” або “антирадянські елементи”. Лібералізації суспільного життя, на яке сподівалося населення України, не відбулося. Більшовицький режим не визнавав того, що морально-психологічна криза, яку переживала населення республіки в роки окупації, а також колабораціонізм - це результат не лише злочинів гітлерівського режиму, а й сталінського.

У Кримінальному кодексі СРСР до початку і в роки війни не існувало поняття “колабораціонізм”, а злочини, здійснені колаборантами класифікувалися як “зрада Батьківщині”. УРСР під час війни, як і в повоєнний час, не мала свого кримінального законодавства, відмінного від загальносоюзного. У роки Другої світової війни, повоєнний час мали місце масові порушення законності, застосування несправедливих репресивних заходів щодо громадян, а також їх родин, яких було необгрунтовано засуджено за співпрацю з ворогом. Слід також визнати, що війна дійсно була тією обставиною, яка змушувала військові трибунали підвищити рівень репресивних заходів щодо злочинів, які визнавалися радянським кримінальним законодавством як “контрреволюційні”. Разом з тим, звинувачувальний ухил у діяльності радянських репресивних інституцій - це незаперечний факт. Помилки та недоліки правової системи радянського зразка дорого обійшлися населенню України.

Як підкреслено в дисертації, однією з особливостей репресивної діяльності органів НКВС в роки війни, особливо на її початку, було знищення ймовірних і потенційних супротивників та ворогів радянської влади. Звітні дані за 1941 р. не дозволяють виділити кількісні показники вироків та рішень щодо репресованих з початку війни, але дають можливість констатувати, що у 1941 р. було засуджено (без даних по Західній Україні та центрального апарату НКДБ за другу половину 1941 р.) 9848 осіб, з них 923 - до вищої міри покарання, 287 - звільнено. Після визволення України почалися репресивні заходи проти “зрадників Батьківщини”, “пособників окупантам” та ін. Архівні дані СБУ дозволяють констатувати, що протягом 1943-1945 рр. за обвинуваченням “зрадництво та пособництво окупантам” в Україні було заарештовано 45027 осіб, що становило 53,5 % від загальної кількості громадян, заарештованих за ці роки. За обвинуваченням у “зрадництві та пособництві окупантам” з 1943 до 1957 рр. включно було заарештовано та покарано близько 80588 осіб, що становило майже 39,9 % від загальної кількості репресованих за цей період.

Проаналізовані законодавчі документи та судова практика дають можливість стверджувати, що в роки війни та повоєнний час радянська влада по-різному ставилася до колаборантів та пособників. За цей злочин каралися не тільки агенти німецьких спецслужб, колишні поліцаї, вояки різних українських та інших формувань, але і їх родичі. Радянский уряд порушував принцип презумпції невинності як одну з основоположних демократичних правових засад судочинства. Гарантії законності ігнорувалися у процесі розгляду кримінальних справ на осіб, яких було заарештовано як “зрадників Батьківщини”, “пособників окупантів” і т. п. Юридично необгрунтовано полон розглядався радянським урядом як кримінальний злочин. Репресіям піддавалися не тільки колишні радянські військовополонені, а також їх родини. Протягом війни Верховний Суд СРСР, Президія Верховної Ради СРСР корегували права репресивних органів і, у першу чергу, військових трибуналів, робили перекваліфікацію злочинів. Перегляд прав судових інституцій та перекваліфікація злочинів пояснювалися наданням політичного забарвлення випадкам “зрадництва та пособництва”, а також дезертирства червоноармійців. Права військових трибуналів стосовно винесення вироку до “зрадників Батьківщини” були значно розширені наприкінці війни. Вони дістали право самі вирішувати питання про кваліфікацію та перекваліфікацію злочинів за судовими справами цієї категорії репресованих. Нерідко суди виходили за межі висунутих обвинувачень, не вказували ознаки, які кваліфікували б злочин як “зрада Батьківщини”, “пособництво” чи ін. Грубі порушення норм міжнародного права були засуджені і частково виправлені тільки після смерті Й. Сталіна. Наприкінці 80-на початку 90-х рр. ХХ століття незаконними і злочинними визнані репресивні акти проти народів, яких було піддано примусовому переселенню за “суцільний колабораціонізм”. Але як і раніше, на осіб, які проводили “активну каральну діяльність” в роки війни, не поширювалися постанови та укази Політбюро ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Закон України від 17 квітня 1991 р. про реабілітацію.

Відсутність даних про кількість знищених колаборантів у роки гітлерівської окупації України, відомостей про ліквідацію пособників та зрадників самими гітлерівцями, даних про знищення зрадників СМЕРШем не дозволяють встановити точну кількість колаборантів в роки війни.

У “Висновках” узагальнюються результати пошукової й теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у рамках дисертаційного дослідження. На підставі опрацьованих документів та літератури дисертантка дійшла ряду основоположних висновків, які дозволили скласти цілісне уявлення про причини виникнення, форми і типи колабораціонізму на території рейхскомісаріату “Україна” та військової зони:

- Колабораціонізм як явище став можливим внаслідок адаптації населення до екстремальних, екзистенційних умов війни та окупації. Складна діалектика політичних і соціально-економічних процесів, які відбувалися на території етнічних українських земель у складі кількох держав напередодні і в роки війни, каталізували колабораціонізм серед населення України.

- Концепція автора по даній проблемі складається з наступних положень: а) за дефініцією: колабораціонізм - це складне багатовимірне суспільно-психологічне та етичне явище, що виникає у результаті взаємодії суб'єктів комунікативного процесу (окремих індивідів, певної частини населення з окупантами), тобто співпраці з ворогом в умовах окупаційного (гітлерівського) режиму; колабораціонізм - це добровільна чи вимушена співпраця з ворогом у будь-яких сферах життя: політичній, військовій, економічній, побутовій, культурній та інших, що носила ознаки злочину; пособництво окупантам - це добровільне чи вимушене сприяння ворогові (його військовій або цивільній адміністрації) у здійсненні військових, політичних, економічних культурних заходів, спрямованих на укріплення окупаційного режиму; трудову діяльність робітників, селян, службовців, адміністративних та інших установ, лікарів, учителів, агрономів та інших фахівців, чия діяльність під час окупації гітлерівцями території України була спрямована на виживання, за відсутності в ній ознак злочинів, слід вважати такою, що не підлягає переслідуванню;

- б) за типологією: колабораціонізм проявився у широкому діапазоні - від побутового і адміністративного рівнів до військових, економічних, культурних, індивідуально-політичних форм; політичний колабораціонізм - це співпраця з ворогом на ідейних засадах; адміністративний колабораціонізм є формою співпраці з ворогом лояльних осіб з населення в органах місцевого управління, діяльність яких контролювалась і скеровувалась окупантами; військовий колабораціонізм - це добровільна чи вимушена служба у військових формуваннях гітлерівців і їх сателітів; економічний колабораціонізм означає співпрацю у будь-яких галузях економіки на користь ворога; культурний колабораціонізм передбачає співпрацю з окупантами у духовній сфері, яка сприяла поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропагувала зверхність арійської раси, задовольняла інтереси окупаційної влади і сприяла високому психологічному настрою окупантів; побутовий колабораціонізм пов'язаний зі встановленням доброзичливих стосунків між окупантами і місцевим населенням, котрі не наповнені злочинним змістом;

- в) колабораціонізм як явище, відтворює суспільно-психологічну та етичну реальність у суспільстві під час воєнного стану, спонукає та регулює поведінку як окремих індивідів, так і населення в цілому, яке вже знаходилося у стані конформності та сприяє організації різних форм співпраці та стосунків з окупантами.

- Помилкова тактична і стратегічна політика керівництва ОУН напередодні і на початковому етапі війни Німеччини проти СРСР наклала відбиток на всю подальшу діяльність учасників українського самостійницького руху, загальні оцінки, значення боротьби за незалежну державу.

- Ситуативна, тимчасова співпраця з гітлерівцями з тактичних міркуваньна тривалий час дискредитувала боротьбу УПА і ОУН за УССД. Угодовська позиція однієї з гілок ОУН-М, УЦК, гетьманців, колаборантів, діяльність яких, у різній мірі, була пов'язана з окупаційним режимом, несправедливо та необгрунтовано екстраполювалася на ОУН і УПА в цілому.