Становлення та еволюція Афінського поліса (від занепаду Ахейської цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ АФІНСЬКОГО ПОЛІСА (ВІД ЗАНЕПАДУ АХЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДО РЕФОРМ ЕФІАЛЬТА І ПЕРІКЛА)

Ставнюк Віктор Володимирович

Київ - 2006

Анотація

Ставнюк В.В. Становлення та еволюція афінського поліса (від занепаду ахейської цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла).- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка.- Київ, 2006.

У дисертації досліджено історію становлення та еволюції афінського поліса від занепаду ахейської цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла. Зроблено висновок, що основними етапами на цьому шляху були криза патріархального общинного устрою і сінойкізм Тесея, першопочаткова законодавча реформа, тиранія Пейсістрата, реформи Клісфена. Наслідком повного розгортання цих процесів стало сформування поліса як громадянської общини, общини-держави, з іманентно властивими їй тенденціями аристократичними, олігархічними, демократичними, та навіть автократичними, репрезентованими в афінському варіанті тиранічним режимом. Вибір між ними на користь демократичного оформлення полісного устрою відбудеться лише в результаті напруженої боротьби, пафос якої й визначає основний зміст внутрішньополітичного розвитку впродовж перехідного періоду, від реформ Клісфена -- до Ефіальта і Перікла.

Ключові слова: афінський поліс, криза патріархального общинного устрою, сінойкізм Тесея, законодавча реформа Драконта і Солона, тиранія Пейсістрата і Пейсістратидів, реформи Клісфена, громадянська община, еволюція афінського поліса, перехідний період від реформ Клісфена до Ефіальта і Перікла.

реформа афіни ахейський перікл

Аннотация

Ставнюк В.В. Становление и эволюция афинского полиса (от упадка ахейской цивилизации до реформ Ефиальта и Перикла).- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история.- Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко.- Киев, 2006.

Изучение источников и специальной литературы позволяет сделать вывод об общей примитивизации общества после упадка ахейской цивилизации. Вместе с тем, новое восхождение к цивилизации начиналось в иной культурной атмосфере, с более высокого уровня.

В Аттике основными этапами на пути становления полиса были кризис патриархального строя и синойкизм Тесея, первоначальная законодательная реформа Драконта и Солона, тирания Писистрата и реформы Клисфена. Следствием полного развертывания этих процессов стало формирование полиса как гражданской общины, с имманентно присущими ей тенденциями аристократической, олигархической, демократической, и даже автократической, представленной в афинском варианте тираническим режимом. Выбор между ними в пользу демократического оформления полисного устройства состоится лишь в результате напряженной борьбы, пафос которой и определяет содержание внутриполитического развития в течение переходного периода, от реформ Клисфена до Ефиальта и Перикла.

Сделан вывод, что после крушения дворцов новое государство не могло строиться ни на территориальной основе, ни из координации производственных усилий заинтересованных в трудовой кооперации общин. Средоточием развития стают создаваемые на новой основе общины-полисы, которые выполняют функции защиты земли и населения и регулирование внутриобщинных отношений.

Кризис патриархального уклада в Аттике определяется разрушением общинного равенства, солидарности, коллективистской морали, концентрацией земель в руках богатых при одновременном лишении бедных общинников средств к существованию и даже их порабощении. Анализ источников позволяет сделать вывод об общественном непринятии этих явлений, переплетавшемся с новыми религиозно-этическими настроениями.

Невозможность ликвидации социо-профессиональных групп определила направление их консолидации через общественно-политический компромисс, условия которого определялись в гражданской борьбе, в реформировании религиозно-этической сферы, в проведении первоначальной законодательной реформы.

В своих реформах Солон выступает как продолжатель дела Епаменида, как медиатор воли божества, теором которой он становится в результате получения оракула из Дельф. Его реформы переориентировали Афины на особый, античный путь развития, определяющими характеристиками которого была личная, экономическая и политическая свобода не подданного, но гражданина; свобода, которую гарантировала община-государство, гражданская община, полис.

Тирания Писитрата была направлена на удовлетворение иррациональной спеси аристократической сверхличности и на решение насильственными методами проблем, которые объективно возникали перед еще незрелым полисом.

Распространенная в историографии, базирующаяся на телеологических построениях Аристотеля мысль о сознательном стремлении Клисфена к демократизации афинского полиса после изгнания тиранов не подтверждена другими источниками.

В реформах Клисфена полис получил мощный импульс к дальнейшей демократизации. Но, наряду с демократической тенденцией, он унаследовал от архаической поры и тенденции иного сорта -- аристократические, олигархические и тиранические. Борьба за утверждение проявившихся в архаический период тенденций развития Аттики определяет содержание афинской истории в течение 500-460-х гг. до Р. Х.

Эти годы завершаются демократизацией афинского полиса -- и в этом их родство со зрелой классикой времен Перикла; но они были и переходными от поздней архаики -- когда определились основные коллизии внутриполитической эволюции Афин, и когда родились, возмужали и сформировались как личности почти все политические лидеры афинского полиса, субъекты объективно обусловленных общественно-политических процессов, истоки которых обнаруживаются в архаической эпохе.

Завершение переходного периода в эволюции афинского полиса знаменуется усилением демократических тенденций. В политической сфере эти тенденции реализуются в реформе архонтата, а в тесно связанной с ней сфере военной -- в дальнейшей переориентации Афин “в сторону моря”.

Союз сторонников сохранения конституции Клисфена с субъектами тенденций от них отличных, -- вплоть до Совета Ареопага, -- на платформе сохранения конституционных основ, был реакцией полиса на радикализацию внутренней политики в послесаламинский период; следствием этого союза и стало “правление Ареопага”.

Результатом нарастания реформаторских настроений стал “штурм” Ефиальтом Ареопага. Реформа, которая стала результатом этого штурма, нейтрализовала сопротивление Ареопага и расчистила путь для дальнейшей демократизации афинского полиса. Убийство Ефиальта уже не могло остановить поступательное движение реформ, и деятельность Перикла в полной мере оправдала ожидания “державного” отныне демоса.

Ключевые слова: афинский полис, кризис патриархального общинного строя, синойкизм Тесея, законодательная реформа Драконта и Солона, тирания Писистрата и Писистратидов, реформы Клисфена, гражданская община, эволюция афинского полиса, переходной период от реформ Клисфена до Ефиальта и Перикла.

Summary

Stavnyuk V.V. Formation and evolution of the Athenian polis (from decline of the Achaean civilization to the reforms of Ephialtes and Perikles).- The manuscript.

Thesis for a doctor's degree of historical sciences, speciality 07.00.02 - World History. - Kiev National Taras Shevchenko University.- Kyiv, 2006.

The thesis deals with the history of the formation and evolution of the Athenian polis from decline Achaean civilization to the reforms of Ephialtes and Perikles. The conclusion is made, the crisis of patriarchal community structure and synoikismos of Theseus, initial legislative reform of Dracon and Solon, Peisistratus' tyranny and Cleisthenes' reforms are the key stages of this process.

A corollary of full development of these processes became shaping the polis as civil community, community-state, with the inherent to it aristocratical, oligarchical, democratical and even autocratical tendencies, represented in the Athenian variant by a tyrannical regime. The choice between them for the benefit of democratic legalization of the polis will be made in an outcome of the intense struggle, which pathos determines the main contents of the internal political development during intermediate period, from Cleisthenes' reforms up to Ephialtes and Perikles.

Key word: Athenian polis, synoikismos of Theseus, legislative reform of Dracon and Solon, Peisistratus' tyranny, Cleisthenes' reforms, civil community, evolution of the Athenian polis, intermediate period from Cleisthenes' reforms up to Ephialtes and Perikles.

1. Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (40 с., 677 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 385 с.

Вступ. Актуальність теми. Проголошення Україною незалежності знаменувало собою водночас і початок інтенсивних пошуків нових світоглядних орієнтирів, у тому числі -- і в контексті вироблення концепції “національної (чи “державницької”) ідеї” тощо. Однією з основних тез, під знаком якої проходять ці пошуки, стала теза про “європейськість” України, про її належність до європейської цивілізації. “Європейськість” же визначається не стільки географічним розташуванням, скільки історико-культурними факторами (спільність історичної долі та схожість історичних альтернатив, що поставали перед європейськими народами на різних етапах їх розвитку; спільність чи схожість підгрунтя і, що не менш важливо, факторів, якими обумовлювалися в тій чи іншій мірі їх етно-соціальні риси, ментальні і, в найширшому значенні терміну, культурні особливості тощо). Серед іншого, “європейськість” проявляється й у ставленні до античної спадщини -- звернення до надбань античної цивілізації є характерною ознакою чи не всіх європейських народів. Переосмислена з урахуванням національних традицій, історії, зрештою -- менталітету, античність стала органічною складовою частиною середньовічної, нової та й новітньої Європи. Уже з огляду на ці обставини актуальність звернення до античності класичної, репрезентованої найповніше Афінами, не викликає сумніву. Шлях, який пройшли афіняни в ході вибудови своєї держави, -- через смути й тиранію, через релігійно-магічні, ірраціональні у своїй основі дійства і раціоналістичне осмислення природи громадянських конфліктів, зрештою, через напружену боротьбу, в ході якої утвердилися принципи суспільно-політичного компромісу,-- все це зорієнтовує нас на вивчення афінського досвіду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті досліджень вузлових проблем античної історії, що здійснюються на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження полягає в дослідженні процесу становлення та еволюції афінського демократичного поліса від занепаду ахейської палацової цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла.

Відповідно до мети визначено й найбільш важливі завдання дослідження:

проаналізувати стан джерельної бази теми, ступінь її дослідженості у вітчизняній та зарубіжній історіографії, а також визначити коло невивчених і недостатньо вивчених питань, що випливають із сформульованої теми;

визначити стан висхідної бази, на якій після занепаду ахейської цивілізації починає сформовуватися поліс, а також основні етапи у процесі його становлення;

на підставі комплексного аналізу джерел, із використанням порівняльно-історичного методу, реконструювати процес розкладу патріархального устрою в Аттиці; визначити зміст “сінойкізму Тесея”; дослідити сутність “Кілонової смути”, у контексті становлення афінського поліса;

визначити специфіку проведення першопочаткової законодавчої реформи в умовах афінської общини; сутність тиранії в Афінах і обставини її ліквідації; характер реформ Клісфена;

з'ясувати сутність перехідного періоду в історії Афін (від реформ Клісфена до Ефіальта і Перікла); дослідити природу і виявлення політичного суперництва в Афінах впродовж цього періоду; дослідити процес розгортання демократичних тенденцій у розвитку афінського поліса наприкінці перехідного періоду;

визначити завдання щодо подальшого дослідження процесу становлення та еволюції афінського поліса.

Об'єктом дослідження визначено античну грецьку цивілізацію, репрезентовану її найяскравішим представником -- стародавніми Афінами, у межах полісного етапу їхнього цивілізаційного зросту.

Предметом дослідження, відповідно, визначається сам процес становлення та еволюції афінського поліса, як основного суспільного, політичного, економічного та культурного (релігійного, ідеологічного, ментального -- у найширшому розумінні цього терміну) феномена, аж до остаточного утвердження демократичного шляху розвитку Афін.

Хронологічні рамки даної праці обумовлені її метою і завданнями. Їхня нижня межа співпадає із часом занепаду ахейської палацової цивілізації, коли розпочинається властивий полісний етап в історії як Давньої Греції в цілому, так і в історії античних Афін. Обмеження верхньої хронологічної межі реформами Ефіальта і Перікла обумовлене визначенням сутності перехідного періоду в еволюції афінського поліса, коли визначилися основні колізії внутрішньополітичної еволюції Афін і коли народилися, змужніли та сформувалися як особистості майже всі політичні лідери афінського поліса, суб'єкти об'єктивно обумовлених суспільно-політичних процесів, витоки яких знаходяться в пізньоархаїчній добі.

Географічні межі дисертації також обумовлені обраними об'єктом та предметом дослідження, його метою та завданнями, і співпадають в основному, з територією Аттики, хоча в ряді випадків, задля використання історико-порівняльного методу, ми залучаємо для аналізу й загально-еллінський матеріал.

Наукова новизна дослідження зумовлена як сукупністю визначеної мети і поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Вперше в історіографії досліджено процес становлення та еволюції афінського поліса у визначених в дисертації хронологічних межах. Узагальнено і використано в процесі дослідження основні здобутки світової історіографії, в якій афінський поліс розглядається, головним чином, у контексті державно-правової історії Давньої Греції та окремих її періодів, у спеціальних працях теоретичного та фактографічного характеру, у зв'язку з вивченням окремих магістратур і, нарешті, у контексті становлення поліса як такого. Здійснено додатковий аналіз фактично всіх вузлових моментів в історії становлення та еволюції афінського поліса у визначених хронологічних межах. Залучено до активного використання комплекс автентичних свідчень, історико-філологічний аналіз яких і покладено в основу дисертації. Для вітчизняної історіографії це тим актуальніше і новіше, що абсолютна більшість з них не перекладена українською, а наявні переклади (у тому числі й іншими європейськими мовами) часто містять неточності та свідомі чи неусвідомлювані анахронізми і потребують щоразової перевірки на предмет відповідності їх історико-культурному контексту.

Практичну значимість дисертації обумовлюють сформульовані в ній висновки, положення, загальнотеоретичні узагальнення, їх наукова новизна. Матеріали дослідження використовувалися і використовуються в лекціях загального курсу з історії Давньої Греції та низки спецкурсів, що читалися і читаються дисертантом на історичному факультеті Київського національного університету, а також в опублікованих практикумах та навчально-методичних виданнях. У подальшому ж вони можуть стати основою для написання підручників з історії Давньої Греції та європейської цивілізації в цілому, сприятимуть кращому розумінню сутності європейського вибору, який позначила для себе Україна.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та матеріали дисертації були представлені пошукувачем у вигляді доповідей та їх тез на наукових конференція, симпозіумах, засіданнях круглих столів” і семінарах різного рівня, серед іншого: Міжнародній конференції “Україна - Греція” (Київ, 1995), Міжнародній науково-практичній конференції “Україна - Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва” (Маріуполь, 1999), IV, V, VI, VII, XIII, XIV Сергеевских чтениях (Москва, 1985, 1987, 1989, 1991, 2003, 2005 рр.), Х авторсько-читацькій конференції “Вестника древней истории” АН СРСР (Москва, 1987 р.), XI Congress of the Federations of the Societies of Classical Studies (Kavalla, Greece, 1999), Міжнародному семінарі Ради Європи “Нові підходи до вивчення історії ХХ століття” (Львів, 2003).

Методологічні та загальнотеоретичні підходи дисертанта знайшли своє відображення в науковому редагуванні ним перекладів українською мовою праць європейських мислителів (Гайек Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії. Т. I-III / Переклад з англ./ Науковий редактор Ставнюк В.В.- К.: Аквілон-Прес, 2000.- 448 с.; Барбара Скарга. Межі історичності / Науковий редактор - Ставнюк В.В.- К.: Аквілон-Плюс, 2002.- 224 с.).

Дисертантом здійснено й переклади античних джерел, що використовуються в дослідженні, серед іншого: Арістотель. Нікомахова етика / Переклад з давньогрецької, коментарі, післямова, додатки - Ставнюк В.В.- К: Аквілон-Плюс, 2002.- 480 с.

Крім того, дисертація та її окремі положення заслуховувалися і обговорювалися на засіданнях кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка та відділу українсько-грецьких зв'язків Інституту історії України НАН України.

Публікації. Викладені в дисертації положення знайшли свій відбиток у двох монографіях (Ставнюк В. В. Фемістокл і Афіни: діяльність Фемістокла в контексті еволюції афінського поліса.- К.: Прайм - М, 2004; він же. Становлення афінського демократичного поліса: від занепаду ахейської цивілізації до Ефіальта і Перікла.- К.: Аквілон-Плюс, 2005), 20 статтях, а також тезах конференцій і інших публікаціях, загальним обсягом понад 50 друкованих аркушів.

2. Основний зміст роботи

Перший розділ дисертації -- “Джерела, історіографія, методологія дослідження” -- присвячено аналізу джерельної бази дослідження та наукової літератури з проблеми становлення та еволюції афінського поліса у визначених хронологічних межах.

У підрозділі 1.1. “Джерела” охарактеризовано стан джерельної бази, її тематично-інформаційне наповнення, визначено основні групи джерел. За походженням, формою і змістовністю їх умовно можна поділити на три основні групи. До першої належать свідчення античних авторів.

Особливу вагу для дослідження початкового етапу становлення поліса мають поеми Гомера. Попри всю дискусійність “гомерівського питання” і потужний струмінь скептицизму щодо його історичності, ми виходимо з важливості й прикінцевої історичності свідчень цього джерела для гомерівського суспільства в широких хронологічних межах: від XI по VIII ст. до Р. Х. включно; саме для характеристики вказаних століть ми й залучаємо дані поем, а висновки, отримані в результаті їх аналізу, екстраполюємо на матеріал суто афінський.

Важливими для реконструкції процесу становлення античного поліса складають дані, що містяться у віршах грецьких поетів архаїчної доби і складають “чистий археологічний комплекс”: Архілоха, Алкея, Тіртея, Феогніда, Гесіода і, особливо, Солона.

До окремої підгрупи в межах свідчень античних авторів віднесено дані історичної традиції, збереженої в Геродота й Фукідіда. Геродот, спираючись на усну традицію, розгортає перед нами широку палітру, зіткану не тільки з політичних та військових реалій, а й з фактів культурно-історичного характеру; струнка ж картина історичного розвитку, яку змальовує Фукідід, є одним з наріжних каменів, що знаходяться в основі абсолютної більшості досліджень історії становлення афінського поліса.

Підгрупу сучасників подій перехідного періоду найповніше репрезентують поети Сімонід, Тімокреонт та Іона з Хіосу, Есхіл, чиї трагедії (особливо “Орестея” та “Перси”) використовуються для характеристики умонастрою як доби архаїчної, так і ранньокласичної, Фрініх, а також окремі свідчення античної комедії.

Важливою складовою частиною наративних джерел є свідчення щодо афінської історії представників різноманітних філософських шкіл -- Платона, Ксенофонта, Сократика Есхіна та ін., аж до Ціцерона включно. Саме завдяки зусиллям цих філософів в історичній традиції сформувалися погляди на визначальні тенденції еволюції афінського поліса. Подальший розвиток ці погляди отримали в творчості ораторів класичної доби: Лісія, Демосфена, Дінарха, Гіперіда, Ісократа, у фрагментах “Філіппіки” Теопомпа, які дійшли до нашого часу через посередництво Плутарха, Афінея та Андокіда.

Своєрідним узагальненням спроб систематизації аттидографами політичної історії Афін стала “Афінська політія” Арістотеля. В її основі знаходиться концепція розвитку афінського поліса через зміни, майже телеологічна за своїм характером, що дає привід багатьом дослідникам ставити під сумнів її свідчення. Для нас же очевидною є цінність даних, що містяться в цьому трактаті. У дисертації використовуються й інші праці Арістотеля, особливо ж -- “Політика” та “Нікомахова етика”.

Використовуються й фрагменти “Історичної бібліотеки” Діодора Сицилійського, промови Елія Арістіда, описи Павсанія та Страбона, біографії Корнелія Непота, а також комплекс таких пізніх за часом створення джерел, як ексцерпти з бібліотеки Фотія, короткі нотатки лексикографів, -- Суди (Свіди), Гесіхія, Гарпократіона, -- коментарі Схоліаста, промови Лібанія, хроніка Євсевія Памфіла тощо.

Особливе ж значення для дослідження різних аспектів історії афінського поліса мають біографії Плутарха. Незважаючи на віддаленість у часі від висвітлюваних подій і моралізування, вони мають першорядне значення, оскільки являють собою єдиний систематичний виклад життя лідерів афінського поліса.

Другу групу джерел у нашому дослідженні складають епіграфічні джерела, без урахування яких немислиме дослідження античної проблематики. Вони репрезентовані написами, зібраними, головним чином, у виданнях Г. Діттенбергера і М.В. Тода. Епіграфічними (хоча водночас і археологічними) джерелами є й остракони, виявлені різними археологічними експедиціями і опубліковані в працях Р. Мейґса та Д. Льюїса, а також Ф. Вілемсена, А. Раубичека, Р. Гендса, а також у недавній статті С. Бренна.

Комплекс археологічних джерел представляють дані масштабних розкопок, що провадяться археологічними експедиціями на території фактично всієї Аттики.

Певну інформацію щодо становлення та еволюції афінського поліса надають і нечисленні нумізматичні джерела.

Таким чином, основна складність під час роботи з античними авторами полягає в тому, що жоден з них не надає послідовної інформації з усіх вузлових пунктів становлення та еволюції афінського поліса у визначених нами хронологічних межах. Дослідження має здійснюватися на основі вивчення всього комплексу свідчень античних авторів: від майже політологічного трактату Арістотеля, до біографій афінських лідерів у Плутарха, і від свідчень гомерівського епосу до візантійських лексикографів.

На завершення ж укажемо, що ми завжди прагнули користуватися джерелами автентичними, виданими мовами оригіналу, виходячи з чіткого розуміння того, що найдосконаліший переклад майже завжди містить помилки, а крім того -- ще й суттєво обмежує інформативність текстів.

У підрозділі 1. 2. “Історіографія” розглядається стан наукової розробки теми. Огляд джерел засвідчує репрезентативність проблеми становлення та еволюції афінського поліса у свідченнях античної доби, і навіть її теоретичне осмислення, у першу чергу Арістотелем. Аналіз же історіографії дозволив нам дійти висновку про важливість та актуальність цієї проблеми і для сучасної історичної науки. Сам термін “поліс” вживається в європейській науці фактично з самих початків становлення антикознавства і розуміється головним чином як місто-держава чи держава-місто. Відповідно й самі дослідження поліса провадилися з точки зору наростання урбаністичних процесів чи в контексті генези античних держав і державності як такої. Певний перелом в європейському антикознавстві спостерігається лише у другій половині ХІХ ст. Сформульована тоді теза про унікальність античної цивілізації, в основі якої знаходилася генеза поліса як общинно-державної системи, отримала подальший розвиток у Я. Буккхардта, а в російській дореволюціонній історіографії -- у М.С. Куторги, в його спеціальних дослідженнях з історії Афін, і в блискучих за грунтовністю аналізу і ретельністю викладу працях В. П. Бузескула.

У двадцятому столітті проблема становлення та еволюції афінського поліса стає центральною для світового антикознавства і так чи інакше висвітлюється як у працях узагальнюючого характеру з історії Давньої Греції, так і в дослідженнях її окремих сторінок. Інтенсивно її розробляють французькі історики (Г. Глотц, Ед. Вілль, Р. Мартен, К. Моссе та ін.), з особливою увагою до виявлення співвідношення між міською та державною компонентою поліса, а також у контексті становлення афінської демократії як іманентно властивій самій полісній організації античного суспільства. У зв'язку з провадженням загальних досліджень історії античних держав і головним чином з державницько-правових позицій трактується поліс у працях німецьких учених (Р. Пельман, Ю. Керст, У. Вількен, Г. Берве, Ф. Шахермейр, Г. Бенгтсон, Е. Штейн-Гелькескамп), здобутки яких деталізовано коментуються в узагальнючому дослідженні В. Ґавантки.

У післявоєнний період активно розробляється проблема становлення та еволюції афінського поліса у працях англо-американських дослідників, -- починаючи з В. Еренберга, і закінчуючи такими вченими, як М. Фінлі, А. Джонс, Р. Мейґс, Ч. Старр, Р. Сілі, Н. Деманд, Й. Морріс, О. Мюррей, С. Прайс та ін. (погляди і висновки деяких з них систематизовано в узагальнюючій праці М. Геммонда), -- а проблема еволюції афінського поліса впродовж перехідного від архаїки до ранньої класики періоду -- у працях Й. Мартіна, Ч. Форнари та Л. Сеймонса, і особливо -- К. Кінцля.

Для радянської історіографії проблема поліса особливо актуалізується після опублікувань праць К. Маркса та Ф. Енгельса і знаходить своє вираження у сформулюванні тези (особливо це помітно у працях О. І. Тюменєва) про громадянську рабовласницьку общину, яка виникає для захисту рабовласників від експлуатованих ними рабів. Подальше дослідження цієї проблеми у радянській історіографії дозволило відійти від такого спрощеного бачення античної цивілізації і уже починаючи з середини ХХ ст., у працях С.Я. Лур'є, Я.А. Лєнцмана, а в загальнотеоретичному аспекті -- С.Л. Утченка і К.М. Колобової (остання присв'ятила спеціальні дослідження проблемі становлення поліса в Аттиці), поліс починають визначати без наголошення на його рабовласницькій природі, як громадянську общину, ідейно-політичним обгрунтуванням якої виступають ідеї громадянства, демократії та республіканізму. Особливо ж активно у радянській історичній науці проблема поліса на загальнотеоретичному рівні досліджувалася (і продовжує досліджуватися вже у пострадянські часи в науці російській) Ю.В. Андреєвим, О.І. Зайцевим, Г.Л. Кошеленком, Е.Д. Фроловим, В. П. Яйленком, окремі аспекти його становлення та еволюції -- Л.М. Глускіною, Г.Т. Залюбовіною, Л.П. Маринович, В.М. Строгецьким, І.Є. Суриковим, І.А. Шишовою та ін., а в контексті становлення афінської демократії -- у нещодавній монографії латвійського ученого Х. Туманса.

Окремо слід наголосити на численних дослідженнях окремих аспектів процесу становлення та еволюції афінського поліса (проблеми перехідного періоду від ахейської палацової цивілізації до цивілізації полісної, сутності гомерівського періоду і, відповідно, гомерівського поліса, факторів, що обумовили становлення полісної організації як такої, проблеми раннього грецького законодавства у зв'язку з законами Драконта, реформами Солона та Клісфена, походження полісних магістратур і інституцій тощо), здійснюваних як в руслі певних історико-філософських теорій (формаційна, цивілізаційна, позитивістська та неопозитивістська), так і з позицій принципової відмови від будь-яких широких узагальнень, з увагою до конкретного факту в його безпосередній даності, -- їх огляд здійснюється в самому історіографічному розділі дисертації і тут наведений бути не може.

Таким чином, проблема становлення та еволюції афінського поліса має тривалу історію дослідження, результати яких відбиті в численних публікаціях. Водночас, історіографічний аналіз дозволяє дійти висновку, що й сьогодні у світовій історіографії немає єдиного бачення не тільки процесу становлення та еволюції афінського поліса, але й єдиного розуміння самої його природи, а отже -- і основних етапів генези. Це й обумовило вибір об'єкту та предмету нашої дисертації, визначення її мети та завдань, і, в кінцевому рахунку, саму її структуру.

У підрозділі 1.3. “Методологія дослідження” йдеться про методологічні засади, виходячи з яких виконана дисертація. Сьогодні для ідеологічно та методологічно неупереджених дослідників зрозуміло: natura nihil facit frustra; ita nec historia -- ігнорування досягнень будь-якої школи не йде на користь науці. Серед численних праць представників радянської історіографії є чимало по-справжньому грунтовних, а історико-матеріалістична методологія (в її незвульгаризованій формі) дозволила побачити історію античності в контексті історії древніх суспільств, складовою і органічною частиною яких вона, безумовно, була; цивілізаційний підхід (натомість і в доповнення до історико-матеріалістичного) значно поглибив наші уявлення про особливості, притаманні античному і тільки античному світові, розкрив усю своєрідність, несхожість і унікальність античної цивілізації; антикварні, суто позитивістські дослідження, з їх намаганням уникнути теоретизувань та увагою до історичного факту, копіткою роботою без екзальтованої актуалізації отриманих результатів, з їх “наукою для науки”, дозволили зосередитися на встановленні достовірності наявних джерел, вивчити найнезначніші нюанси життя античної цивілізації. Сьогодні, на наш погляд, не варто шукати нової теорії, яка б виступала своєрідним замінником (а значить, майже з необхідністю, сурогатом) “єдино вірного вчення” (хоча значна частина суспільства й відчуває дискомфорт, породжений ідеологічним та загальнотеоретичним вакуумом), а намагання механічно запозичувати поодинокі методи у соціології чи там політології для дослідження античної історії призводять зазвичай тільки до дезорієнтації читачів. Більш конструктивним здається розуміння суспільства як системи, в котрій взаємодіють різні чинники соціально-політичного, культурно-релігійного, економічного (в найширшому розумінні цього терміну), та навіть екологічного характеру. Такий підхід до вивчення історії античності дозволяє враховувати позитивні надбання різних шкіл, теорій і навіть дисциплін. Саме на такому підході до вивчення стародавньої історії наполягають найпомітніші представники пострадянської історичної науки, таким методологічним принципом користуємося при досліджені обраної теми й ми.

Другий розділ -- “Початок становлення полісного устрою в Аттиці (від занепаду ахейської цивілізації до законів Драконта)” складається з чотирьох підрозділів, які взаємозв'язані і доповнюють один одного.

У підрозділі 2.1. “Аттика в період “темних століть” і на початку архаїчної доби”, на основі наявних джерел та спеціальних жосліджень, робиться висновок, що Аттика в ІІ тис. до Р.Х. була одним з важливих осередків ахейської цивілізації. Попри всю дискусійність питання про післямікенський регрес, свідчення комплексу джерел дозволяють говорити про загальну примітивізацію суспільного ладу Аттики упродовж субмікенського, міграційного періоду. Про загальну примітивізацію суспільства після занепаду мікенської палацової цивілізації говорять і результати археологічних розкопок, що засвідчують відсутність помітного майнового та суспільного розшарування серед населення. Разом з тим, реставрація родових відносин на початку “темних віків” не означала механічного й послідовного відтворення тієї примітивної племінної організацій, з розкладу якої розпочиналася історія ахейської цивілізації ще на початку II тис. до Р.Х. Шлях, який пройшли грецькі общини протягом майже тисячі років, не міг не позначитися на їх характері. Незважаючи на їх певну “варваризацію”, вони залишалися носіями якщо й не рафінованої культури палаців, то принаймні деяких елементів духовної та матеріальної культури епохи бронзи в цілому. Новий шлях до цивілізації, яку грецький світ мав вибудовувати вже вдруге впродовж своєї історії, розпочинався в іншій культурній атмосфері, з вищого загалом ступеню. Відповідно й темпи проходження цього шляху виявилися вищими. В Аттиці основними етапами на шляху становлення поліса були криза патріархального общинного устрою і сінойкізм Тесея, закони Драконта, реформи Солона, тиранія Пейсістрата і Пейсістратидів та, на завершення, реформи Клісфена. Наслідком повного розгортання цих процесів стало остаточе сформування поліса як громадянської общини, як общини громадян, з іманентно властивими їй тенденціями аристократичними, олігархічними, демократичними, та навіть автократичними, репрезентованими в афінському варіантії тиранічним режимом. Вибір між ними на користь демократичного оформлення полісного устрою відбудеться лише в результаті напруженої боротьби, пафос якої і визначить основний зміст внутрішньополітичного розвитку впродовж перехідного періоду, від реформ Клісфена -- до Ефіальта і Перікла. Традиційне ж сприйняття перетворень Клісфена як таких, що виформовують демократію в Афінах, грунтується на переоцінці впливу демократичної тенденції на розвиток тогочасного суспільства, тенденції, яка була іманентно властивою полісові будь-якому, вже з огляду на саму його общинну природу.

У підрозділі 2.2. “Криза патріархального общинного устрою”, на основі історичної традиції, гомерівських поем та археологічних джерел, досліджується процес розкладу патріархального общинного устрою і створення безпосередніх умов для народження полісу в Аттиці. Процес розкладу патріархального общинного устрою в Аттиці реконструюється на основі цілого комплексу джерел. Його аналіз дозволяє дійти висновку, що після занепаду палаців нова держава не могла розбудовуватися ні на територіальній основі, ні з економічної функції, з координації виробничих зусиль, зацікавлених хоча б до певної міри у трудовій кооперації общин, з регулювання взаємин між ними. Натомість, центр політичного і цивілізаційного розвитку в цілому зміщується в кожну з цих общин. Осередками господарчого життя в їхніх межах стають патріархальні сім'ї-ойкоси, вивільнені з-під податкового гніту та дріб'язкового контролю палацової держави. Регулятором взаємин між сім'ями стає не якась зовнішня сила, а сама відновлювана на новій основі община, яка посилюється після ліквідації держави, перебравши на себе частково й функції останньої. впродовж геометричного періоду ускладнюється життя общинних колективів, засвідчене майновою та суспільною диференціацією, зовнішнім вираженням якої свідчать порівняно багатіші поховання, розписи на геометричній кераміці, орієнтовані на родову знать, що виділяється з маси общинників, і, хоча й опосередковано, гомерівські поеми

Підрозділ 2.3. “Суспільство за даними гомерівських поем” присвячено аналізу даних, що містяться в “Іліаді” та “Одіссеї”. Попри всю своєрідність (реальність ніби в призмі переломлюється у свідомості поета), безумовним достоїнством цих поем є те, що вони “говорять” з нами живою мовою. З епосу цілком певно проступає перехідний характер епохи: перед нами не общинно-родовий лад, не егалітарне суспільство; але перед нами ще й не лад державний, не суспільство диференційоване. Рівень розвитку, який проступає в “Іліаді” та “Одіссеї”, цілком певно свідчить про те, що гомерівське суспільство відійшло від колективістських принципів. У гомерівську добу могла існувати якщо й не родова власність на землю та інші види майна, то принаймні її пережитки, у тому числі й у сфері ментальній, в утриманні колективною свідомістю уже затемнених новими порядками спогадів про належність землі всьому загалові -- як основного засобу виробництва, як властивого джерела самого життя усієї общини. Наприкінці “темних віків” термін поліс означав поселення, яке виступає в ролі господарчого та управлінського центру для споріднених родів, фратрій, та навіть філ. У свідомості тогочасних греків саме це поселення не відділяється чітко від його мешканців, а отже поліс може бути зрозумілим і як община, що сформовується в його межах і усвідомлює свою єдність на ментальному рівні -- через, у тому числі, й віддачу себе під покровительство загальнополісного божества.

Успіхи господарювання, підвищення ефективності індивідуальної праці призводять до посилення та зміцнення окремих ойкосів. Теоретично вони залишалися рівними, але в дійсності в їхні ряди вже проникло майнове та суспільне розшарування. Початок виділення аристократії, засвідчене непрямо археологічними джерелами в геометричний період, конкретизується у поемах Гомера. Її репрезентують басілевси, глави найбільших сімей, нащадки героїв, що уособлюють славу та силу всього общинного колективу. Значні людські та матеріальні ресурси, якими розпоряджалися аристократи, дозволяли їм відігравати суттєву роль у вирішенні загально-общинних проблем, найголовнішою з яких стає проблема війни. В умовах відсутності регулярного війська, військова вправність досягалася постійними тренуваннями у вільний час, який забезпечувався особистим багатством чи поміркованістю у запитах. Не дивно тому, що в подальшому в Греції розів'ється справжній культ “схоле”, “дозвілля” -- символу свободи та достатку. Багатство знаті, її особлива роль у справах війни обумовлювали та морально виправдовували претензії аристократів на домінування в общині.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що гомерівське суспільство має дійсно перехідний характер. Загибель палаців призвела до вивільнення з-під їх гнітючої опіки патріархальної моногамної сім'ї, в рамках якої міцніє приватна власність та приватна ініціатива. Зміни в формах господарювання, поряд з іншими обставинами, унеможливлюють реставрацію територіальної, централізованої, монархічної держави. Центр ваги в історичному розвитку переміщується на невеличкі, ізольовані одна від одної, сільські в своїй масі общини-поліси, які виконують дві найважливіші функції: захисту землі та населення і регулювання внутрішньо-общинних відносин. Остаточне ж оформлення полісів як основного феномену античної еллінської цивілізації завершиться вже в наступний, архаїчний період, у тому числі й через обєднання роз'єднаних до тоді поселень Аттики довкола Афін, -- через сінойкізм.

У підрозділі 2.4. “Сінойкізм Тесея” досліджуються процеси сінойкізму, що призвели в кінцевому рахунку до сформування афінського поліса (поліса не в розумінні міста-держави, але общини-держави, що співпадає з громадянським колективом).

Протогеометричний стиль кераміки в Афінах непрямо свідчить про можливість початку обєднання Аттики довкола Афін, але процеси сінойкізму тривають упродовж всього геометричного періоду, аж до 700 р. включно. Наприкінці ІХ -- у середині VІІІ ст. до Р.Х. Афіни стали, як це випливає з археологічних та писемних джерел, центром ремесничого виробництва та обміну, центром споживання, а значить і центром тяжіння для знаті та найбільш підприємливих, ініціативних вихідців з простонароддя, демосу всієї Аттики. Афіни, таким чином, поступово перетворюються з родового поселення на (прото)місто.

Паралельно йшло й об'єднання общин Аттики довкола афінського Акрополю, зселення їх до одного центру -- властивий сінойкізм, який у традиції пов'язується з іменем Тесея. Ідеологічним обгрунтуванням утворюваної загально-аттичної общини виступала релігія. Сінойковані культи спрямовувалися на релігійне оформення єдності співобщинників, акцентування ролі Афін як центру всієї общини -- у святі Панафіней на ментальному рівні долалася роздрібненість Аттики, община сакралізувалася й отримувала релігійний raison d'кtre в святкових ритуалах і встановлених церемоніях.

В числі перших кроків по утворенню афінської общини-полісу була здійснена спроба створення і нової системи влади, через досягнення певного суспільно-політичного компромісу -- адже утворення поліса це завжди результат такого компромісу. Проте реальна влада після сінойкізму VIII ст. до Р. Х. зосередилася в руках родової знаті. Це знаходить підтвердження в археологічних джерелах, особливо в організації некрополів цієї доби, яка, на думку деяких дослідників, свідчить про те, що похоронний обряд був формою самовираження еліти, забезпечуваної монополією агатой на доступ до життєво важливих ресурсів, у першу чергу -- до землі.

Таким чином, розвиток Аттики впродовж “темних віків” та на початку архаїчного періоду знаменувався поступовим визріванням передумов для утворення афінського поліса, сформуванням у загальних рисах, з маси роздрібнених общин, його структуроутворюючого елементу -- єдиного колективу, афінської общини. Завершення ж процесу становлення афінського поліса припадає на VII-VI ст. до Р.Х., коли перебіг подій у Афінах набував особливої гостроти та динаміки.

У підрозділі 2.5 “Наростання кризових явищ в Аттиці та пошуки шляхів їх подолання. “Кілонова смута” робиться висновок, що криза патріархального общинного устрою в Аттиці проявилася у зростанні майнового розшарування і в змінах менталітету суспільства; у зміцненні приватновласницьких відносин і вивільненні особистості з-під гніту (але й з-під опіки!) общинно-родової організації; у зростанні індивідуалізму і послабленні дії родових зв'язків та інститутів.

“Кілонова смута” стала поштовхом для активізації пошуків шляхів подолання кризи, а невіра змовників у дійовість клятви -- ще одним свідченням глибини кризи традиційного общинного укладу, несформованості поліса: у ранньоархаїчному суспільстві, в якому виникає ритуал клятви, вона мала б бути дійовим гарантом дотримання умов заключених угод і виступати важливим засобом регулювання міжособистісних взаємин. Попри всю курйозність смути, вона показала внутрішню нестабільність афінської общини, засвідчила посилення аристократичного агону, його зорієнотованість на здобуття одноосібної влади в народжуваному полісі.

Нестабільність афінської общини призвела до ослаблення її військового потенціалу, здатності протистояти зовнішньому ворогові, і, -- як результат, -- до втрати ряду зовнішньополітичних позицій. Загострення відчуття постійної загрози з боку зовнішніх ворогів -- це, і багато інших обставин, призвело до активізації пошуків способів подолання кризи, прискорення темпів внутрішньої консолідації, самоусвідомлення, самоідентифікації афінян. Поляризація різних соціо-професійних груп в умовах ще не втраченого почуття та реального статусу свободи сприяла кращому усвідомленню кожною з них власних потреб і інтересів. Неможливість ліквідації цих соціо-професійних груп визначила напрямок консолідації -- через поєднання інтересів соціально-професійних груп і окремих особистостей у межах одного організму, однієї общини громадян, поліса; через суспільно-політичний компроміс, умови якого визначалися в громадянській боротьбі.

Суспільно-політична, громадянська боротьба, попри весь її драматизм, вже сама по собі була явищем самоцінним і унікальним у світовій історії. Вона переносила центр ваги життя з питань матеріальних “в сферу громадянських і політичних ідей і вперше за життя людства розкрила перед ним новий світ громадянського життя у властивім значенні цього слова”. Агон, змагання афінських аристократичних родів, в яке поступово втягувалася й маса простого народу, стало, очевидно, першим проявом такої суспільно-політичної боротьби, а можливо -- і її підгрунтям. У цьому агоні перемогу отримує той, хто гостріше відчує політичний момент, хто точніше сформулює актуальні питання і запропонує ефективні способи їх розв'язання. Найактуальнішим з цих питань стало питання подолання наслідків кризи патріархального общинного устрою, які загрожували: демосу -- втратою економічної, політичної та особистої свободи, знаті -- можливістю тиранії, соціальними вибухами та моральним осудом, а всій общині -- внутрішніми усобицями та втратою здатності захиститися від зовнішніх ворогів. Раціональне осмислення наслідків кризи спонукало її головного винуватця, аристократію, зробити крок назустріч демосу, здійснити спробу досягнення суспільно-політичного компромісу, реалізованого у формі першопочаткової законодавчої реформи.

Третій розділ дисертації -- “Становлення афінського поліса: від законів Драконта до реформ Клісфена” -- складається з чотирьох підрозділів і присвячується дослідженню завершального етапу у становленні афінського поліса як громадянської общини.

У підрозділі 3.1. “Закони Драконта” робиться висновок, що кодифікація законів була примітним кроком у розвитку Афін. Делегування “права на кров” общині, -- захист общиною приватної власності і самих власників (тобто однієї частини суспільства від іншої), -- позначало не тільки успіхи в подоланні пережитків патріархального укладу -- це було й певним кроком до набуття афінською общиною нових ознак державності, до перетворення її на общину-державу, общину громадян, громадянську общину, поліс.

Разом з тим, запис діючого права створював можливість для його критики, а отже -- і розвитку: у боротьбі в тому числі й за подальший розвиток законодавства, з критики записуваних норм і виростає остаточно афінська громадянська община, афінський поліс.

Джерелами засвідчена роль Дельф та ірраціонального реформатора, мага-очистителя Епіменіда в подоланні результатів Кілонової смути, через релігійне очищення. Реформуванням архаїчних ритуалів і введенням нових культів було розірвано фатальний зв'язок між смутою і скверною в общині, а сама смута позбавлялася релігійного обгрунтування. Цим самим було покладено край смуті у свідомості, менталітеті афінського суспільства, а самй це суспільство зорієнтовано на замирення та подальшу консолідацію, що знайшло своє продовження в реформах Солона.

У підрозділі 3.2. “Реформи Солона” основна увага зосереджена на комплексному дослідженні реформаторської діяльності Солона.

Джерела засвідчують належність Солона до числа “семи мудреців”, які виступають політиками нового типу і з якими повязуються пошуки шляхів гармонійного поєднання громадян у полісі -- на справедливих засадах, через втручання в усі сфери суспільного життя.

У своїх реформах Солон виступає як харизматичний медіатор волі божества, теором якої він стає в результаті отримання оракула щодо переустрою афінської общини. Цей переустрій спрямований на сферу практичну (хоча реформи Солона зачепили і сферу ментальну).

Визначальною серед реформ була “сейсахтейя”. Вона стала реакцію общини на власний розклад, її метою було відновлення втрачуваної єдності, а найбезпосереднішим результатом -- звільнення співобщинників з боргового рабства і від самої загрози опинитися в ньому. На сторожі цього ставала вже не моральна норма, не звичай, а закон -- юридична гарантія, що свідчила про ще один крок до набуття общиною характеристик державності, до перетворення її на общину-державу, на поліс.

Створювана законами Солона система землеволодіння і землекористування становила економічну основу відновлюваної у новій формі общини -- общини особисто та економічно вільних приватних власників, виробників і підприємців, які задля охорони свого виключного становища і привілеїв від зазіхань усіх не-общинників змушені були зміцнювати і зберігати свою єдність. Втручання в економічну сферу означали крок до утвердження суверенітету демосу, суверенітет же перетвореного на общину вільних власників і виробників виступає індикатором виникнення полісу.

Реформи Солона мали поворотний характер, оскільки рішуче переорієнтували Афіни на особливий, античний шлях розвитку, визначальною рисою якого була особиста, економічна та політична свобода не підданого, а громадянина; свобода, яку гарантувала община-держава, громадянська община, поліс.

Зміст реформ у пізніших античних джерелах і його тлумачення в новітній історіографії дав привід вважати Солона засновником афінської демократії. У дійсності ж політичний устрій, започаткований реформами Солона, мав компромісний характер. Демократична тенденція в афінському полісі цієї пори тільки-но проступала; в цілому ж у ньому домінувало аристократичне і, особливо, олігархічне начало, а компроміс виявився нетривким. Притишена реформуванням смута спалахнула з новою силою, що знайшло своє вираження в боротьбі суспільно-політичних угруповань, яка за своєю формою була продовженням аристократичного агону. Аристократичні лідери переслідували в цій боротьбі власні інтереси. Проте після Солона вони все більше мусили маскувати свої наміри демагогією, апеляціями до ідей законності, справедливості, суспільного, загально-общинного блага. Таким чином, через цю боротьбу і в цій боротьбі поступово, майже самохіть реалізувалися й інтереси громадянської общини в цілому, пробивали собі дорогу прогресивні тенденції розвитку післясолонових Афін.

У підрозділі 3. 3. “Тиранія Пейсістрата і Пейсістратидів” розглядається сутність тиранічного режиму, встановленого в Афінах в середині VI ст. до Р. Х. У головних виявленнях вона була спрямована на: по-перше, задоволення егоїстичної ірраціональної погорди, гюбріс аристократичної надособистості; і, по-друге, на вирішення насильницькими методами проблем, які об'єктивно виникали перед ще незрілим і нездатним на застосування примусу полісом (у тому числі -- на приборкання смути, надмірної активності аристократичних лідерів і суспільно-політичних груп, взагалі -- на подолання спротиву процесам утвердження полісних порядків). Прийшовши до влади, Пейсістрат задовольняв своє прагнення слави і влади -- і в цьому проявився перший аспект тиранії. Подолавши ж своїх суперників, він гарантував у полісі громадянський мир, -- оскільки ніхто не смів виступати в опозицію тирану, -- і в цьому вже проявлявся другий аспект тиранії. До цих двох аспектів тиранії і зводиться в головних рисах вся внутрішня та зовнішня політика Пейсістрата.

У центрі уваги внутрішньополітичних зусиль Пейсістрата стало забезпечення своєї влади в Аттиці, унеможливлення жодних зазіхань на неї. Саме цими міркуваннями в першу чергу обумовлювалося ставлення тирана до різних соціо-професійних груп. Він не був ані послідовним “анти-аристократом”, ані безкомпромісним “захисником інтересів демосу”.