Становлення та еволюція Афінського поліса (від занепаду Ахейської цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла)

Економічний розквіт афінського полісу завдячував не лише протекціоністським заходам Пейсістрата, а й самій тиранії як явищу. Вона забезпечила внутрішню стабільність, абсолютно необхідну для розквіту економіки. А “вивільнений” від суспільних справ афінський громадянин був змушений спрямовувати всю свою сублімовану енергію в політично нейтральні сфери, головним чином -- в економіку.

Примиритися з таким станом речей допомагала йому зовнішня політика Пейсістрата. Агресивна зовнішня політика внутрішньо властива тиранічним режимам взагалі. Окрім того, що вона сприяє зміцненню авторитета тирана, тішить його марнославство, успішна зовнішня політика ще й переключає увагу обивателя із внутрішніх проблем зовні. Обиватель легше мириться із своїм політично безправним, чи й приниженим становищем вдома, якщо він виглядає покорителем в очах інших, таким чином ще більш принижених людей. Усе це доповнювалося виваженими, стриманими особистими манерами Пейсістрата, який всюди підкреслював свою відданість ідеям і справі полісного компромісу, суспільного блага. Отже, тиранія Пейсістрата в очах народу фактично уподібнювалася полісу -- попри всю її одіозність для нашого сучасника.

У підрозділі 3.4. “Ліквідація тиранії в Афінах і реформи Клісфена” досліджується завершальний етап у становленні афінського поліса як громадянської общини, що утверджується в результаті досягнення громадянами суспільно-політичного компромісу.

За часів Пейсістратидів тиранія в Афінах уже виконала свою роль і тому втратила резон для існування. Антитиранічна змова Гармодія та Арістогітона була актом особистої помсти і не мала на меті встановлення демократії в Афінах. Проте вона торувала дорогу демократії, поставивши під сумнів саме право тиранів на особливе становище в суспільстві і фізично ліквідувавши одного з представників одіозного режиму.

Розповсюджена в історіографії, базована на телеологічних вибудовах Арістотеля думка щодо свідомого прагнення Клісфена до демократизації афінського поліса після вигнання тиранів не підтверджена іншими джерелами. З них однозначно випливає лише пожвавлення суспільно-політичних процесів у звільнених Афінах. Звикла покладатися в усьому на розгляд тирана -- представника і уособлення держави -- громадянська община не зуміла одразу ж перебрати на себе управлінські, владні функції. У політичному вакуумі знову спалахнув притишений тиранією аристократичний агон. Знать розгорнула боротьбу за першість, за право вершити долю поліса, що залишився без правителя. Повернені спартанським царем вигнанці, опозиціонери режимові Пейсістратидів на чолі з Клісфеном Алкмеонідом, бажали лаврів і претендували на долю в управлінні; конформісти ж із числа лояльних до тиранів аристократів на чолі з Ісагором намагалися скорегувати ситуацію на власну користь.

Разом з тим, свідчення джерел дозволяють нам зробити висновок щодо певної активності й основної маси афінського населення. Ця активність провокувалася вже самими політичними пертурбаціями в Аттиці, в які не могли не втягуватися жителі Аттики -- навіть самохіть, навіть ті, що знаходилися поза громадянською організацією, навіть метеки і, можливо, раби. На їхніх очах розгорталося антитиранічне дійство, в якому, подібно до акторів у народжуваній тоді ж трагедії, змінювали один одного Алкмеоніди і тираноборці, спартанські царі і фессалійські найманці, у якому свої оракули виголошувала Піфія, а тетраметри Солона спонукали до суспільнї злагоди і протидії тиранічним устремлінням. Очевидно, з урахуванням очікувань широких мас афінського населення, а не тільки на потребу стасіотам, були здійснені перші перетворення в Афінах, і якщо відродження в цей саме час законів Драконта, спрямованих на протидію тиранічним узурпаціям, залишається тільки потенціальністю, то прийняття псефісми щодо перегляду списку громадян за архонства Скамандрія непрямо підтверджується згадками інших джерел про diapsephismos -- своєрідну “люстрацію” громадянської общини, здійснену відразу ж після вигнання тиранів.

У 508/7 р. до Р.Х. Клісфен, виходячи з потреб аристократичного агону, перетворюється на предстоятеля демосу, що стало симптоматичним для всього подальшого перебігу суспільно-політичних процесів в афінському полісі -- відтепер аристократичні лідери, якщо тільки вони претендуватимуть на успіх, будуть завжди виступати від імені народу, демосу і, свідомо чи ні, служити його інтересам. Так народилася “аристократична якість демократичних вождів”, яка родовою ознакою ляже на всю подальшу історію Афін.

Реформи 508--500 рр. до Р.X. підвели риску під усім попереднім розвитком Аттики. Якими б не були справжні мотиви дій Клісфена, наслідком їх стало остаточне утвердження полісного устрою. Територіальна реформа поступово утверджувала, і в заходах Клісфена остаточно утвердила, землю, місцевість, територію Аттики, як первинну ланку і першооснову всього полісного життя -- його суспільно-політичної, військової та, до певної міри, й ментальної сфери.

Афінська община остаточно перетворилася в общину громадян, в громадянську общину, в общину-державу, у поліс, суверенітет народу в якому гарантувався усім комплексом владних інститутів. Визначальною в цьому полісі стала риса, притаманна античній цивілізації взагалі, а саме -- невтрачувана свобода політа, гарантована вже самим фактом його належності до полісного колективу; не рабство але свобода визначає специфіку афінського поліса, як і античної цивілізації в цілому.

В ході перетворень архаїчної доби афінський поліс оформився й ідеологічно -- принципи общинної солідарності поступово утверджувалися в свідомості громадянського колективу і отримали обгрунтування як у спробах регламентації індивідуальних прагнень окремих особистостей світськими реформаторами і тиранами, так і зусиллями реформаторів релігійних; афінським суспільством була осмислена і сакралізована єдність полісного колективу, що базувалася на принципах компромісу, на ідеї “серединності”, опорою якої виступали зміцнювані завдяки економічним перетворенням середні верстви громадянського загалу.

Утворення поліса передбачало баланс інтересів і різних соціо-професійних груп усередині громадянського колективу, і окремих особистостей. Збереження такого балансу, а значить -- і суспільної злагоди, вимагало від усіх сторін толерантності та лояльності щодо виконання зафіксованих положень.

Добитися цього було непросто. Афінський поліс у реформах Клісфена отримав могутній поштовх до подальшої його демократизації. Але поряд з потужною демократичною тенденцією він успадкував від архаїчної доби й тенденції іншого гатунку -- аристократичні (в аристократичній якості політичних лідерів etc), олігархічні (збереженні розподілу обов'язків і прав за майновим цензом) і тиранічні (провоковані і стимульовані надмірною активністю окремих особистостей і прагненням демосу до їх обмеження, утопічними настроями афінського простонароддя тощо). Демократичні паростки виплекані реформами Клісфена були ще тендітними, і афінський поліс перебував, так би мовити, у “точці біфуркації”: демократія, олігархія, аристократія чи навіть тиранія -- всі ці політичні моделі мали свою потенційність, що коренилася в підгрунті архаїчної доби. Боротьба за утвердження визначених в архаїчний період тенденцій суспільно-політичного розвитку Аттики і складає основний зміст, визначає весь пафос першої третини V ст. до Р.Х.

Четвертий розділ дисертації -- “Перехідний період в Афінах (від реформ Клісфена до Ефіальта і Перікла)” присвячений аналізу еволюції афінського поліса в перехідний період і складається з чотирьох підрозділів.

Аналіз джерел та історіографії дозволяє зробити висновок, що героїка боротьби греків з перською навалою спричинила перекоси у висвітленні внутрішньої історії Греції в цілому і Афін -- в особливості. Услід за Геродотом та іншими аетичними авторами, які розглядають першу третину ст. до Р.Х. у контексті боротьби з Персією, у більшості узагальнюючих досліджень внутрішній розвиток Аттики розглядається лише побіжно, головним чином -- у зв'язку з антиперською боротьбою, без серйозного аналізу основних напрямків еволюції ще зовсім нетривкого політичного устрою афінського поліса. Не дивно тому, що 500-460-ті рр. до Р.Х, коли й вирішувалася його доля, залишаються для нас чи не найтемнішими в історії Афін не тільки ранньокласичної, але й пізньоархаїчної доби. Цей рубіжний етап майже епічної боротьби греків “за свою і нашу” свободу був перехідним до становлення афінського поліса, як поліса демократичного -- і в цьому його спорідненість зі зрілою класикою доби Перікла, коли всі пов'язані з генезою поліса процеси досягли свого завершення в розбудові послідовно демократичного ладу; але разом з тим цей рубіжний етап був перехідним від пізньої архаїки -- коли визначилися основні колізії внутрішньополітичної еволюції Афін і коли народилися, змужніли та сформувалися як особистості майже всі політичні лідери афінського поліса (Арістід і Фемістокл, Мільтіад і Гіппарх, Ксантіпп і всі Алкмеоніди), суб'єкти об'єктивно обумовлених суспільно-політичних процесів, витоки яких, знову ж таки, ми знаходимо в пізньоархаїчну епоху.

У підрозділі 4.1. “Політичне суперництво в Афінах на початку V ст. до Р. Х.” аналізується зміст політичних процесів в афінському полісі на початку перехідного періоду і робиться висновок, що він характеризувався посиленням політичної боротьби, у якій найтісніше поєднувалися визначені вище суперечливі тенденції в еволюції афінського поліса. Практичним вираженням, проявом цих тенденцій у політичній боротьбі стали угруповання, які умовно можна позначити терміном “політичні партії”.

З аналізу джерел випливає, що основними політичними партіями в цей період можна вважати групи, які виступали за реалізацію демократичних, аристократичних, олігархічних та тиранічних тенденцій у політичному розвитку Афін, тобто ті групи, які уособлюють ці тенденції. Враховуючи ж зниження ролі аристократії в результаті реформ Клісфена і всього періоду правління Пейсістратидів -- з одного боку, а з іншого -- непрезентабельність тиранії в очах широких мас, можна дійти висновку, що домінуючими на даному етапі були саме демократичні та олігархічні тенденції. Їх виразники неминуче характеризувалися значним діапазоном поглядів, що в свою чергу дає підстави говорити про наявність всередині них різноманітних відтінків, які проявлялися в різних підходах до вирішення актуальних для поліса проблем.

У підрозділі 4. 2. “Політична боротьба в Афінах під час Іонійського повстання” досліджується проблема вибору суспільно-політичної орієнтації афінського поліса у початковий період греко-перських воєн. Аналіз джерел дозволяє зробити висновок, що поразки іонійців могли сприйматися афінянами як криза тогочасного зовнішньополітичного курсу -- криза, що загрожувала самому існуванню поліса. Обрання в 497/р. до Р.Х. архонтом-епонімом Гіппарха могло обумовлюватися прагненням демосу обмежити надмірні впливи Алкмеонідів і проводити більш обережний по відношенню до Персії курс. Парадокс ситуації 497 року до Р. Х. полягав у збігові інтересів різних сил, при одночасному повороті в усій зовнішньо-політичній орієнтації афінського поліса. Проте союз чи не антагоністичних за своєю суттю партнерів не міг бути тривалим. Зовнішнім виявленням сумнівів афінян щодо очолюваного Гіппархом напрямку стала постановка Фрініхом у 494/3 р. до Р.Х. трагедії “Взяття Мілета”. Гнів афінян на драматурга може бути пояснений щирістю переживань, поглиблених комплексом вини перед залишеними напризволяще у найтяжчі часи союзниками. Разом з тим, покарання Фрініха стало останнім успіхом того напрямку, який привів до влади Гіппарха. Обставини вже наступної події, повернення в 493 р. до Афін Мільтіада та ініційований проти нього процес по звинуваченню в тиранії в Херсонесі, свідчить про те, що в Афінах суспільно-політична та ідеологічна атмосфера характеризувалася перевагою антиперських і антитиранічних тенденцій, сприяла визначенню нового політичного курсу, появі нових політичних лідерів.

У відповідності з новим курсом афінського поліса, можливо навіть за рішенням Буле, Фемістокл розпочав активні оборонні приготування, у чому можна вбачати першу спробу реалізації програми морських озброєнь, з орієнтацією поліса “у бік моря”.

У підрозділі 4.3. “Політичні процеси в Афінах у 490-480 рр. до Р.Х.” досліджуються напрямки еволюції афінського поліса в період від Марафону до Саламіна.

Аналіз автентичних джерел засвідчує, що битва при Марафоні не тільки означала торжество керованих Мільтіадом гоплітів, але й підтверджувала справедливість застережень тих сил, які виступали з програмою оборонних заходів наприкінці 490-тих років.

Судовий процес над Мільтіадом не означав несприйняття ідеї флоту в Афінах. Його причини коренилися в іншому. Героїчний етос, якому слідував Мільтіад, був чужий умонастрою епохи. Претензії Мільтіада на почесті викликали ревнощі інших лідерів афінського поліса, опір і цілковите неприйняття демосу, що починав усвідомлювати свою самодостатність і суверенність.

Проте цей процес означав і подальшу поляризацію інтересів різних верств громадянського колективу, які віддзеркалювали основні тенденції в політичному розвитку, що сформувалися в V столітті, після перетворень Клісфена. Основними політичними альтернативами, на наш погляд, в цей час залишаються тенденції до подальшої демократизації, намаганням зберегти статус-кво, і олігархічна тенденція, що включала в себе як більш частковий випадок і прагнення до переваги аристократії.

Екклесія була тим місцем, в якому суб'єкти об'єктивно демократичних тенденцій відстоювали свої інтереси політично, тобто проявляли себе в якості “політичних партій”. У цьому зв'язку природним здається прагнення екклесії підкорити своєму контролю всі магістратури, включаючи й такі традиційні, як Рада Ареопагу та архонтат. Цими обставинами і була обумовлена реформа архонтату 488/7 р. до Р.Х.

Проведенню реформи архонтату передувало загострення внутрішньополітичної ситуації в Афінах, свідченням чого стало застосування закону про остракізм.

Поєднання в остракофоріях 480-х років імен Пейсістратидів і Алкмеонідів свідчить про те, що в Афінах перемагали патріотично налаштовані сили, які прагнули позбутися всіх політиків, що підозрювалися у проперських симпатіях. Після низки остракізмів найвпливовішими залишалися Арістід, що захищав позиції гоплітів у структурі афінського ополчення, і Фемістокл, з його орієнтацією на розбудову флоту.

Все це означає, що об'єктивно-демократична тенденція в еволюції поліса прокладала собі дорогу через перетворення у військово-політичній сфері, тобто через перерозподіл ролі різних прошарків громадянського населення у захисті громадянської общини, ролі, яка, в кінцевому рахунку, визначала їх місце у політичній організації Афін.

Боротьба різних політичних тенденцій реалізувалася на даному етапі у боротьбі різних військово-політичних програм. Це, здається, розуміли уже в давнину, коли пов'язували з різними політичними фігурами різні битви, які призвели до різних наслідків: з Марафоном і Платеями -- Мільтіада та Арістіда, перемогу гоплітів, торжество “правильного” полісного устрою, з Саламіном же та Артемісієм -- Фемістокла, “корабельної черні” і порчу політичного устрою.

Кульмінаційним моментом тривалої боротьби став остракізм Арістіда 484/3 р. до Р.Х., здійснений у результаті збігу факторів суб'єктивного характеру з посиленням демократичних тенденцій в еволюції поліса. У політичній сфері ці тенденції реалізуються в реформі архонтату, а в тісно зв'язаній з нею сфері військовій -- у подальшій переорієнтації Афін “у бік моря”.

У підрозділі 4.4. “Посилення демократичних тенденцій у розвитку афінського поліса і завершення перехідного періоду” досліджується завершальна стадія перехідного періоду. Здійснений аналіз джерел дозволяє стверджувати, що розбудова флоту була не тільки результатом попереднього розвитку Афін, стимульованого надзвичайною ситуацією, що склалася в умовах зростаючої зовнішньої загрози збоку як Персії, так і інших полісів (Спарта, Егіна, можливо -- Аргос тощо), але й стимулом цього розвитку -- з посиленням ролі широких верств зайнятого на флоті демосу, з фетами включно. Усі задіяні на флоті отримували реальну основу свого існування як повноправні афінські громадяни, що неминуче мало позначитися на підвищенні спочатку їхньої соціально-політичної активності, а згодом -- і впливовості: хоча й повільно, але неухильно пробивав собі шлях один з основних полісних принципів, згідно з яким сума прав громадянина повинна відповідати сумі обов'язків.

Відмова від оборони Аттики під час вторгнення Ксеркса означала в кінцевому рахунку відмову від традиційної і такої, що отримала подальший розвиток у реформах Клісфена, військово-політичної організації поліса, посилення напрямку, що відображав тенденції до розширення соціальної бази демократії.

Союз прибічників збереження основ конституції Клісфена з суб'єктами зовсім відмінних тенденцій, -- включно з Радою Ареопагу, -- на платформі збереження конституційних основ, був реакцією поліса на радикалізацію внутрішньої політики в післясаламінський період. Безпосереднім наслідком цього союзу стало сімнадцятирічне “правління Ареопагу”, про яке йдеться в джерелах. Те, що воно стало результатом таких різних передумов, як Саламінська перемога, з визначальною роллю новоствореної і глибоко демократичної за своєю суттю сили; як роль Ареопагу в організації евакуації Афін і навіть, можливо, в організації кампанії взагалі; як наступна Платейська битва, з торжеством гоплітського ополчення, -- усе це лише підкреслює складний характер цього явища, його навіть до певної міри абсурдність та обмеженість у часі.

Остракізм Фемістокла знаменує собою не поразку, а навпаки: утвердження демократичних принципів в афінському полісі, -- навіть керованому аристократичними за своїм походженням та уподобаннями вождями, навіть на чолі з досить ще консервативним Ареопагом. Успіхи в греко-перських війнах впродовж 478-459 рр., визволення греків і торжество політики Афінського морського союзу -- все це рішуче висуває на передній план у полісному житті фетів, корабельний натовп, навіть юрбу, яку вже не зупинити в її прагненні до подальшої емансипації в усіх сферах життя. У цій ситуації прагнення Кімона (аристократа і лаконофіла, який, одначе, в усьому демонстрував свою відданість батьківщині і відкритість особистого життя для контролю з боку демосу) проводити зважену політику і постійно апелювати до конституції Солона та Клісфена, до дотримання принципів серединності, все більше розходилося з загальними тенденціями афінського поліса до подальшої демократизації. І коли його політика щодо зближення з консервативною Спартою зайшла в глухий кут, коли він, фактично зневажений своїми кумирами, повернувся із невдалого походу до Афін, на нього чекала немилість і опала -- немилість, яка поширилася й на репрезетований ним Ареопаг. В атмосфері афінського поліса все настійніше відчувалися реформаторські настрої, і першим кроком до їх реалізації став “штурм” Ефіальтом Ареопагу. Процеси проти ареопагітів по звинуваченню їх в аморальності та зловживаннях не мали під собою реального підгрунтя, але були очікуваним в середовищі простонароддя, у широких колах демосу: подібні звинувачення -- річ звичайна в демократичних суспільствах і не потребують якихось спеціальних аргументів. Реформа ж Ареопагу, яка стала неминучим і очікуваним результатом цієї суто демагогічної кампанії, нейтралізувала потенційно реакційну діяльність його членів і розчистила дорогу для подальшої демократизації афінського поліса. Вбивство “з-за рогу” Ефіальта уже не могло зупинити поступальний рух реформ, і діяльність Перікла в повній мірі справдила очікування “державного” відтепер демосу.

У Висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, узагальнюються обгрунтовані у дисертації основні положення, що виносяться на захист. Головними з них є такі:

Джерельна база дослідження є достатньо репрезентативною для вирішення визначених завдань, аналіз же наукової літератури дає підстави стверджувати, що проблема становлення афінського поліса та його подальшої еволюції впродовж перехідного періоду від реформ Клісфена до Ефіальта і Перікла вивчалася, головним чином, у контексті державно-правової історії Давньої Греції та окремих її періодів, у спеціальних працях теоретичного та фактографічного характеру, у зв'язку з вивченням окремих магістратур і, нарешті, у контексті становлення поліса як такого. Напрацьований матеріал потребує узагальнення, а цілий ряд аспектів проблеми -- додаткового дослідження, що й здійснено в межах нашої дисертації.

Вивчення джерел і спеціальної літератури дозволяє дійти висновку про загальну примітивізацію суспільства після занепаду ахейської цивілізації. Разом з тим, реставрація общинних відносин на початку “темних віків” не означала механічного й послідовного відтворення тієї примітивної племінної організацій, з розкладу якої розпочиналася історія ахейської цивілізації. Незважаючи на певну “варваризацію” общин, вони залишалися носіями, принаймні, деяких елементів духовної та матеріальної культури епохи бронзи в цілому. Новий шлях до цивілізації, яку грецький світ мав вибудовувати вже вдруге впродовж своєї історії, розпочинався в іншій культурній атмосфері, з вищого загалом ступеню. Відповідно й темпи проходження цього шляху виявилися вищими. В Аттиці основними етапами на шляху становлення поліса були криза патріархального общинного устрою і сінойкізм Тесея, першопочаткова законодавча реформа, тиранія Пейсістрата та, на завершення, реформи Клісфена. Наслідком повного розгортання цих процесів стало сформування поліса як громадянської общини, з іманентно властивими їй тенденціями аристократичними, олігархічними, демократичними, та навіть автократичними, репрезентованими в афінському варіанті тиранічним режимом. Вибір між ними на користь демократичного оформлення полісного устрою відбудеться лише в результаті напруженої боротьби, пафос якої й визначає основний зміст внутрішньополітичного розвитку впродовж перехідного періоду, від реформ Клісфена -- до Ефіальта і Перікла.

На підставі комплексного аналізу джерел, із використанням порівняльно-історичного методу, реконструйовано процес розкладу патріархального устрою в Аттиці. Зроблено висновок, що після занепаду палаців нова держава не могла розбудовуватися ні на територіальній основі, ні з координації виробничих зусиль зацікавлених хоча б до певної міри у трудовій кооперації общин. Центр ваги в історичному розвитку переміщується в утворювані на новій основі, ізольовані одна від одної, сільські в своїй масі общини-поліси, які виконують дві найважливіші функції: захисту землі та населення і регулювання внутрішньо-общинних відносин. Криза патріархального укладу в Аттиці визначається руйнуванням общинної рівності, солідарності, колективістської моралі, концентрацією земель у багатих, при одночасному позбавленні бідних общинників найелементарніших засобів для існування та навіть їх поневоленні. Аналіз джерел дозволяє дійти висновку про суспільне неприйняття цих явищ, яке тісно переплелося з новими релігійно-етичними настроям. Основний зміст “сінойкізму Тесея” полягає в утворенні загально-аттичної общини, ідеологічним обгрунтуванням якої виступала релігія. У святі Панафіней на ментальному рівні долалася роздрібненість Аттики, община сакралізувалася й отримувала релігійний raison d'кtre у святкових ритуалах і встановлених церемоніях. “Кілонова смута” стала поштовхом до активізації пошуків шляхів подолання кризи, а невіра змовників у дійовість клятви -- ще одним свідченням глибини кризи патріархального укладу і водночас -- несформованості поліса.

Загострення відчуття постійної загрози з боку зовнішніх ворогів призвело до прискорення темпів внутрішньої консолідації, самоусвідомлення, самоідентифікації афінян. Неможливість ліквідації соціо-професійних груп визначила напрямок їх консолідації -- через поєднання інтересів цих груп і окремих особистостей у межах одного організму, однієї общини громадян, поліса; через суспільно-політичний компроміс, умови якого визначалися в громадянській боротьбі, у реформуванні релігійно-етичної сфери, у проведенні першопочаткової законодавчої реформи. Запис діючого права Драконтом створював можливість для його критики, а отже -- і для його розвитку. У боротьбі в тому числі й за подальший розвиток законодавства, за утвердження пріоритету писаного права, з критики записуваних норм, і сформовується остаточно афінська громадянська община, афінський поліс. У своїх реформах Солон виступає як продовжувач справи Епаменіда, як медіатор волі божества, терором якої він стає в результаті отримання оракула з Дельф. Його реформи переорієнтували Афіни на особливий, античний шлях розвитку, визначальними характеристиками якого була особиста, економічна та політична свобода не підданого, але громадянина; свобода, яку гарантувала община-держава, громадянська община, поліс. Боротьба політичних угруповань в Аттиці після реформ Солона за своєю формою була продовженням аристократичного агону. Аристократичні лідери переслідували в цій боротьбі власні інтереси. Проте після Солона вони мусили маскувати свої справжні наміри демагогією, апеляціями до ідей законності, справедливості, суспільного блага. Тиранія Пейсістрата виникла в умовах, коли суспільство не знайшло сили дійти компромісу. В головних своїх виявленнях вона була спрямована на: по-перше, задоволення глибинної егоїстичної ірраціональної погорди, hybris аристократичної надособистості, яка й спонукала її шукати одноособової влади; і, по-друге, на вирішення насильницькими методами проблем, які об'єктивно виникали перед ще незрілим і нездатним на застосування примусу полісом. Антитиранічна змова Гармодія та Арістогітона була актом особистої помсти і не мала на меті встановлення народоправства в Афінах, але вона торувала дорогу для майбутніх реформ Клісфена, поставивши під сумнів саме право тиранів на особливе становище в суспільстві і фізично ліквідувавши одного з представників одіозного режиму. Розповсюджена в історіографії, базована на телеологічних вибудовах Арістотеля думка щодо свідомого прагнення Клісфена до демократизації афінського поліса після вигнання тиранів не підтверджена іншими джерелами. З них випливає лише пожвавлення суспільно-політичних процесів у звільнених від влади тиранів Афінах. У 508/7 р. до Р.Х. Клісфен, виходячи з потреб аристократичного агону, перетворюється на предстоятеля демосу, що стало симптоматичним для всього подальшого розвитку -- відтепер аристократичні лідери будуть завжди виступати від імені демосу і, свідомо чи ні, служити його інтересам. Наслідком реформ 508--500 рр. до Р.X. стало утвердження полісного устрою. Афінська община остаточно перетворилася в общину-державу, суверенітет народу в якій гарантувався усім комплексом владних інститутів. У реформах Клісфена поліс отримав могутній поштовх до подальшої його демократизації. Але поряд з демократичною тенденцією він успадкував від архаїчної доби й тенденції іншого гатунку -- аристократичні (в аристократичній якості політичних лідерів etc), олігархічні (збереженні розподілу обов'язків і прав за майновим цензом) і тиранічні (провоковані і стимульовані надмірною активністю окремих особистостей і прагненням демосу до їх обмеження, утопічними настроями афінського простонароддя тощо).

Боротьба за утвердження визначених в архаїчний період тенденцій розвитку Аттики визначає зміст афінської історії впродовж 500-460-хі рр. до Р. Х. Ці роки мають своїм завершенням демократизацію афінського поліса -- і в цьому їхня спорідненість із зрілою класикою доби Перікла; але вони були й перехідними від пізньої архаїки -- коли визначилися основні колізії внутрішньополітичної еволюції Афін і коли народилися, змужніли та сформувалися як особистості майже всі політичні лідери афінського поліса, суб'єкти об'єктивно обумовлених суспільно-політичних процесів, витоки яких знаходяться в пізньоархаїчній добі. З аналізу джерел випливає, що основними в цей період можна вважати групи, які виступали за реалізацію демократичних, аристократичних, олігархічних та тиранічних тенденцій у політичному розвитку Афін. При цьому, домінуючими були тенденції демократична та олігархічна. Обрання в 497/р. до Р.Х. архонтом-епонімом Гіппарха могло обумовлюватися прагненням демосу обмежити надмірні впливи Алкмеонідів і проводити більш обережний по відношенню до Персії курс. Постановка Фрініхом трагедії “Взяття Мілета”, повернення до Афін Мільтіада та ініційований проти нього процес по звинуваченню в тиранії свідчать про те, що в Афінах суспільно-політична та ідеологічна атмосфера змінилася і характеризувалася перевагою антиперських і антитиранічних тенденцій, сприяла визначенню нового політичного курсу, появі нових політичних лідерів. Другий процес над Мільтіадом означав подальшу поляризацію інтересів різних верств громадянського колективу, які віддзеркалювали основні тенденції в політичному розвитку, що сформувалися на початку V ст. -- тенденції до подальшої демократизації і до збереження статус-кво, а також тенденція олігархічна, що включала в себе, як більш частковий випадок, і прагнення до переваги аристократії. Боротьба різних політичних тенденцій реалізувалася на даному етапі в боротьбі різних військово-політичних програм. Кульмінаційним моментом у ній стали остракізми 480-х рр., здійснені в результаті збігу факторів суб'єктивного характеру з посиленням демократичних тенденцій в еволюції поліса. Посиленням демократичних тенденцій і знаменується завершення перехідного періоду в еволюції афінського поліса. У політичній сфері ці тенденції реалізуються в реформі архонтату, а в тісно зв'язаній з нею сфері військовій -- у подальшій переорієнтації Афін “у бік моря”. Союз прибічників збереження основ конституції Клісфена з суб'єктами тенденцій цілком відмінних, -- включно з Радою Ареопагу, -- на платформі збереження конституційних основ, був реакцією поліса на радикалізацію внутрішньої політики в післясаламінський період; наслідком цього союзу стало “правління Ареопагу”. Те, що воно стало результатом таких різних передумов, як Саламінська перемога з визначальною роллю флоту; як роль Ареопагу в організації евакуації Афін і навіть, можливо, в організації кампанії взагалі; як Платейська битва, з торжеством гоплітського ополчення, -- усе це підкреслює складний характер цього явища, його обмеженість у часі. Прагнення Кімона проводити зважену політику і постійно апелювати до конституції Солона та Клісфена, до дотримання принципів серединності, все більше розходилося з загальними тенденціми афінського поліса до подальшої демократизації. Результатом наростання реформаторських настроїв став “штурм” Ефіальтом Ареопагу - масштабна і демагогічна у своїй суті кампанія по дискредитації ареопагитів. Реформа, яка стала неминучим і очікуваним результатом цього штурму, нейтралізувала опір Ареопагу і розчистила дорогу для подальшої демократизації афінського поліса. Вбивство Ефіальта уже не могло зупинити поступальний рух реформ, і діяльність Перікла в повній мірі справдила очікування “державного” відтепер демосу.

Необхідність подальшого дослідження процесу становлення та еволюції афінського поліса обумовлюється вже самим станом джерельної бази, яка постійно розширюється і поповнюється в результаті інтенсивних археологічних розкопок, віднайденням нових свідчень з найрізноманітніших аспектів даної теми. Особливо актуальним є продовження досліджень у галузі менталітету афінського суспільства визначених періодів, як способу осмислення цим суспільством і окремими його індивідами довколишнього світу і себе в цьому світі, а також вибудови в результаті і в процесі цього осмислення поведінкових моделей, якими характеризувалося і повсякденне життя афінянина, і його діяльність у ролі активного суб'єкта всіх життєво важливих процесів, що розгорталися в полісі на всіх етапах його генези та подальшої еволюції.

Література

1. Фемістокл і Афіни: діяльність Фемістокла в контексті еволюції афінського поліса.- К.: Прайм - М, 2004.- 248 с.

2. Становлення афінського поліса.- К.: Аквілон - Плюс, 2005.- 216 с.

3. Юридична латина: основи граматики; вибрані юридичні терміни, формули; сентенції: Навчальний посібник. - К: Аквілон - Прес, 1997.- 160 с.

4. Греки в Україні (Матеріали до курсу “Історія греків України”). К.: Аквілон - Прес, 1998.- 42 с. (співавт. Терентьєва Н. О.; авт. внесок - 1 др. арк.)

5. Латинська мова. Практикум: практичні заняття, класичні та християнські тексти, словник. - К.: Аквілон-Плюс, 2000.- 240 с.

6. Особенности политической борьбы в Афинах в начале V в. до н.э. // Античность и раннее средневековье. Социально-политические и этнокультурные процессы: Межвузовский сборник научных трудов.- Н. Новгород: НГПИ им. А. Горького, 1991.- С. 26-37

7. Творець “Світової держави” // Пам'ять століть.- 1997.- № 4.- С. 124-133

8. Сучасні тенденції у висвітленні історії стародавнього світу // Історія в школах України.- 1997 - № 1.- С. 11-13 (співавт. Крижановський О.П.; авт. внесок - 0,3 др. арк.)

9. Культура античной Греции //История мировой и отечественной культуры.- К., 1997.- С. 16-34 (співавт. Терентьєва Н.О.; авт. внесок - 0,8 др. арк.)

10. Доля античної спадщини в Україні: Античні студії і формування історико-філософських поглядів Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. - 1998. - № 6. - С. 46-54

11. Владислав Петрович Бузескул (до 140-річчя з дня народження) // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 1998.- № 2.- С. 163--175

12. Формування полісного устрою в Аттиці і “сінойкізм Тесея” // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 1999.- № 2.- С. 190-200

13. The Formation of Poleis' Structure in Attica and “Synoikismos of Theseus”// Praktika. Materials of the XI Congress of the Federations of the Societies of Classical Studies. Kavalla (Greece) 1999, August, 24-30.-V. 2.- P. 880-896 (співавтор Терентьєва Н. О.; авт. внесок - 0,8 др. арк.)

14. “Кілонова смута” та закони Драконта (в контексті становлення афінського поліса) // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2000.- № 1.- С. 215-226

15. Суспільно-політичні процеси в афінському полісі на початку класичної доби і архонтат Фемістокла // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2000.- № 5.- С. 150-164

16. Підприємливість в контексті становлення античної грецької цивілізації // Подвижники й меценати: грецькі підприємці та громадські діячі в України XVII-XIX ст. Історико-біографічні нариси / Під ред. Смолія В.А.- К.: Інститут історії України НАН України, 2001.- С. 18-35

17. Початок реалізації морської програми Фемістокла (політико-економічний зміст архонтату Фемістокла) // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2001.- № 1.- С. 146-150

18. Фемістокл і Мільтіад // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2001.- № 2.- С. 228-233

19. Коментарі до “Нікомахової етики” Арістотеля / Арістотель. Нікомахова етика / К.: Аквілон-Плюс, 2002.- 480 с.

20. Післямова до “Нікомахової етики” Арістотеля / Арістотель. Нікомахова етика / К.: Аквілон-Плюс, 2002.- С. 468-474

21. Завершення реформ Солона у відображенні історичноє традиції // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.- 2004.- № 4.- С. 254-257

22. Початок і методи проведення реформ Солона // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія.- 2004.- Вип. 75.- С. 112-115

23. Ускладнення життя давньогрецьких общин за даними поем Гомера (суспільно-економічний аспект) // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.- 2005.- № 4.- С. 200-208

24. Ускладнення життя давньогрецьких общин за даними поем Гомера (суспільно-політичний аспект) // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.- 2005.- № 5.- С. 191-198

25. Использование культурного наследия в нравственно-эстетическом воспитании будущих учителей истории //Формирование нравственной и эстетической культуры учащейся молодежи в условиях обновления социализма. Тезисы докладов.- Полтава, 1990

26. Доля античної спадщини в Україні: Михайло Грушевський про історію стародавньої Греції // Тези Міжнародної конференції “Україна-Греція”.- К., 1995

27. Арістотель. Нікомахова етика / Переклад з давньогрецької - Ставнюк В.В.- К.: Аквілон-Плюс, 2002.- 480 с.

28. Константин Порфирородний. Про управління імперією (Пер. з грецької) // В.А. Рубель. Історія середньовічного сходу: Тематична хрестоматія.- К.: Либідь, 2000. - С. 389-392

29. Криза патріархального укладу в Аттиці та пошуки шляхів її подолання // Україна - Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва (м. Маріуполь, 27-29 травня 1999 р.). Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції. Т. 1 (частина).- Маріуполь, 1999.- С. 117-121

30. Гайек Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії. Т. I-III / Переклад з англ. / Науковий редактор Ставнюк В.В. - К.: Аквілон-Прес, 2000. - 448 с.

31. Барбара Скарга. Межі історичності / Науковий редактор - Ставнюк В.В. К.: Аквілон-Плюс, 2002. - 224 с.

Размещено на Allbest.ru