Держава і право України у період козацько-гетьманскої доби (середина XVII - кінець XVIII ст.)

У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст - Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.

Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда, козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських військ в Україні 5 містами - Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію І.Мазепи у Батурині.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а священики - на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до системи військово-адміністративної організації.

4. Ліквідація автономного устрою України

україна державний устрій гетьманский

З початку 18 ст. почався наступ царату на права і вольності України, оскільки порядок управління нею, опертий на демократичні засади військово-козацької системи, сурепечив самій природі російського абсолютизму - єдиновладному, самодержавному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно обмеження автономії України відбувалось за царювання Петра І і Катерини ІІ.

У 18 ст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву - Малоросія (“Малая Россия”). Глава України гетьман формально обирався, а фактично призначався за наказом царя. Так, у 1709 р. старшина бажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка, але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський (1709-1722), який перед смертю розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили чернігівському полковнику П.Полуботку, і той став наказним гетьманом (1722-1723). Прагнучи скасування гетьманської влади в Україні, Сенат Росії і Петро І охоче затвердили це розпорядження І.Скоропадського і у подальшому перешкоджали обранню чергового гетьмана - після арешту Полуботка у 1723 р. Україна не мала гетьмана до 1727 р. Деякі гетьмани, зокрема І.Мазепа, попри тиск з боку Росії, намагались домогтися успадкування гетьманської посади, чому спершу протистояли не лише царський уряд, а й старшина, яка, однак, згодом підтримала такі прагнення Кирила Розумовського (1750-1764), сподіваючись зберегти цим Українську державу і запобігти зазіханням на неї царату.

По смерті І.Мазепи запорізькі козаки, які втекли разом з ним після Полтавської битви, на своїй Раді у Бендерах (у Молдові) у 1710 р. обрали гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика (1710-1742), що став першим гетьманом України в еміграції, та затвердили укладені ним“Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорізького Війська”, які визнавали природне право народу чинити опір гнобленню та проголошували незалежність України від Польщі і Росії й ідею козацької соборності і козацької держави; однак, положення цього документа не були реалізовані.

Петро І порушив звичай супроводження обрання нового гетьмана складанням статей, які визначали взаємовідносини України і Росії, гетьмана і царя. Так, він прийняв Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини - невтручання російських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками у походах тощо, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку. Та наступні статті “Решительные (конформированные) пункты” Данила Апостола (1727-1734) 1727 р., укладені при обранні його гетьманом, були затверджені урядом Петра ІІ у вигляді відповідей на 28 пунктів і діяли до скасування Гетьманщини.

Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р. забороняли гетьману здійснювати дипломатичні зносини, але дозволяли залагоджувати прикордонні конфлікти з Польщею і Кримом з дозволу царського резидента. Гетьмана було позбавлено права призначати і звільняти генеральних старшин і полковників без участі Генеральної Ради, а поза тим, Петро І самочинно здійснював переміщення урядовців. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо органам Російської держави, що встановлювалось для перешкоджання створенню цілісної території України.

У 1709 р. при гетьмані І.Скоропадському була заснована посада царського резидента, ним був призначений стольник Ізмайлов, що мав керуватись у своїй діяльності 2 інструкціями Петра І, одна з яких, таємна, наказувала йому стежити за тим, щоб гетьман і старшина не зносились з ворогами Росії і України, та уточнювати справжні доходи України. Згодом при гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для дорадництва у цивільних справах, а у військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу - командувачу російського війська в Україні.

У гетьманський період опорою гетьмана залишалась полково-сотенна система, і попри розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, вони разом з усім Військом Запорізьким проводили єдину політику, спрямовану на збереження міцності військово-адміністративної організації і її демократичних елементів, тож царський уряд, здебільшого, адресував свої звернення спільно гетьману і усьому війську.

У 1720 р. Генеральний уряд було перетворено на Військову канцелярію, що складалась з 6 осіб, призначених царем, 3 з яких були представниками козацької старшини і 3 - з російських урядовців. Військова канцелярія припинила існування за часів гетьманування Д.Апостола (1727-1734), а по його смерті відновила своє функціонування і зберігалась при К.Розумовському та була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р.

За указом Петра І 1718 р. Військову Раду було позбавлено права обирати полкових старшин (полковий уряд)- вона лише рекомендувала гетьману 2-3 кандидатури козаків на кожну посаду, з яких він призначав посадовця. Невдовзі виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано - спершу їх призначав гетьман після погодження кандидатури з російським урядовцям, а потім їх призначав цар та інші вищі органи Росії, причому здебільшого - з росіян, а Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян, але не встиг. Полковник залишався на посаді пожиттєво, щоправда, уряд міг замінити його; тож часто ця посада ставала спадковою і виникли полковницькі династії. Призначений полковник володів повнотою влади і не зважав на полкову раду, внаслідок чого її значення значно послабилось. Владу полковника підтверджували клейноди, подібні до гетьманських, але булава була не кругла, а шестигранна - “пернач”. Згодом почали призначати, а не обирати, і сотників.

Із скасуванням системи приказів Петром І у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ, а у 1722 р. управління Малоросією було передано урядовому Сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб`єктом; згодом Україна двічі поверталась під владу Колегії іноземних справ - у 1727-1734 рр. і 1750-1764 рр., та це вже не впливало на позицію Росії у її ставленні до України. Умови договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України послідовно порушувались, поступово перетворюючи Україну у невід`ємну частину Російської імперії. У 1722 р. за царським маніфестом Петра І було засновано І Малоросійську колегію (1722-1727) у Глухові при резиденції гетьмана. Вона складалась з призначених царем 6 штаб-офіцерів - представників полків російської армії, дислокованих в Україні, її президентом був призначений генерал С.Вельямінов. Її утворення офіційно мотивувалось необхідністю наведення порядку у судових і адміністративних органах України, а насправді її завданням було знищення усіх давніх порядків на Україні і введення її до системи управління Російської імперії. Тому, хоч формально вона мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів і адміністративних установ України, та фактично наділялась усією повнотою влади. Гетьман міг лише давати їй поради, він і генеральна старшина діяли лише через її президента і, зокрема, їм було заборонено розсилати універсали. Так, Полуботка було звинувачено, головно, у непогодженні своїх дій з колегією, а його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління і скасування колегії було розцінене як сепаратизм, за що його було заарештовано у 1723 р., і він помер у Петропавловській фортеці. З 1723 р. Малоросійська колегія отримала право давати накази полковникам без згоди гетьмана. Вона здійснювала нагляд за грошовими і натуральними поборами, що надходили у її розпорядження (до того Україна не вносила доходи у російську казну, крім “консистентських дачок”), внаслідок чого грошові і хлібні збори в Україні зросли учетверо, а про витрати колегія звітувала лише перед Сенатом. Малоросійська колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство, - переконувало населення, що має на меті лише підготувати вибори нового гетьмана і охороняти народ від утисків з боку шляхти і старшини, та закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Та у 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, запроваджені Малоросійською колегією, і обмежила її владні повноваження, зберігши за нею лише статус апеляційної інстанції, внаслідок чого вона як орган управління Україною припинила існування, і Україну було знову підпорядковано Колегії іноземних справ.

У 1727 р. гетьманом був обраний 70-літній миргородський полковник Данило Апостол - Росія погодила це обрання, оскільки внаслідок насування нової війни з Туреччиною вона потребувала військової підтримки з боку України. Д.Апостол скористався сприятливою для України ситуацією і домігся встановлення певних елементів її самоврядування: виборність органів управління і суду, право мати військову казну, ліквідація І Малоросійської колегії, відмова російського уряду від уведення нових податків, відновлення Нової Січі (свого часу прохання П.Полуботка про встановлення цих же прав обурило Петра І і спричинилось до його арешту і ув`язнення).

По смерті Д.Апостола у 1734 р. царський уряд замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду (1734-1750) у складі 6 осіб - 3 представників генеральної козацької старшини і 3 представників вищого царського офіцерства, формально рівноправних, на чолі з князем О.Шаховським. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, хоча царський уряд офіційно не використовував цю назву. У таємній інструкції царату главі Правління завданням цієї установи вказувалась компрометація гетьманської влади, обвинувачення її у надмірних податках та інших тягарях (насправді накладених царатом), а також зближення українців з росіянами, зокрема шляхом змішаних шлюбів, і запобігання різноманітним зв`язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями та поляками і білорусами. Також правління виступало проти самоврядування українських міст - так, у 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому назавжди позбавити Київ самоврядних прав.

Внаслідок масового обурення українського народу політикою Правління гетьманського уряду, здійснюваною жорстокими і брутальними засобами, у 1750 р. імператриця Єлизавета погодилась поновити посаду гетьмана, яким був призначений Кирило Розумовський (1750-1764) - українець за походженням, наближений до царя, рідний брат фаворита, а згодом морганатичного (з лат. - “обмежувати”; означає - нерівний шлюб особи царської (королівської) сім`ї з особою нецарського роду, притому така особа та діти від цього шлюбу не отримують прав престолоспадкування) чоловіка імператриці Єлизавети - Олексія Розумовського.

Та у 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано, що завершило гетьманську епоху, і управління Україною знову було доручено вже ІІ Малоросійській колегії (1764-1786) у складі 8 членів - 4 представників вищих офіцерських чинів російської армії, дислокованих в Україні, і 4 представників генеральної старшини (1 з яких граф Олексій Безбородько був писарем-канцлером при президенті колегії та водночас головним комендантом усіх козацьких військ України), на чолі з президентом графом Петром Румянцевим, якого водночас було призначено генерал-губернатором Малоросії, а, по суті, він управляв Україною одноосібно. Відновивши Малоросійську колегію, Катерина ІІ мала на меті остаточно ліквідувати автономію України - в інструкції Румянцеву вона наказала скасувати усі відмінності у державному устрої України і зрівняти її з іншими імперськими провінціями та витравити в українців самоусвідомлення себе як народу, притому було рекомендовано дотримувати такого методу управління Україною - розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Колегія розпочала втілення цієї політики з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного потенціалу та збільшення податкових надходжень у царську казну. За правління колегії відзнаки Української державності - прапор, військові печатки, гетьманські клейноди, гармати тощо - було відіслано до Москви; ця акція символізувала позбавлення України автономного статусу у складі Росії. Колегія долучилась також до реалізації сумнозвісного указу Катерини ІІ 1775 р. про ліквідацію Запорізької Січі.

У другій половині 18 ст. російський абсолютизм розпочав наступ на полковий устрій - за маніфестом Катерини ІІ 1765 р. його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії; цю акцію підготувала Канцелярія з управління слобідськими полками, яку хоч і було ліквідовано у 1743 р., та вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. А у 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і на Лівобережній Україні і у 1782-1783 рр. там було уведено губернський поділ відповідно до російського “Установлення про губернії” 1775 р. Тож внаслідок остаточної ліквідації у 1783 р. полково-сотенного устрою в Україні поширилась російська система органів влади і управління, в силу чого відпала потреба у ІІ Малоросійській колегії, і вона була ліквідована у 1786 р. Згодом на основі губерній було утворено 5 намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське і Катеринославське) з повітами замість сотень. А у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії: Чернігівську і Полтавську (до того вони утворювали Малоросійське генерал-губернаторство) і Слобідсько-Українську (на території 5 полків колишньої Слобожанщини).

Судові органи. Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано - до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків, а у 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини - до 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”. З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул і хорунжий. За інструкцією Д.Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась - за ним залишилось право здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди - загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним товариством”, а за скаргою козака на мужика - староста або війт.

Гетьман Д.Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці 1763 р. земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.

Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

У середині 18 ст. в Україні назріла потреба у судовій реформі для забезпечення соціально-економічних вимог старшини і шляхти, які прагнули зрівняння їх у правах із російським дворянством, тож завданням судової реформи було: зрівняння у підсудності усіх прошарків панівного стану, обмеження компетенції Генерального військового суду як першої інстанції для верхівки старшини, розмежування розгляду цивільних і кримінальних справ і, врешті, спрощення судової системи. З`їзд козацької старшини у Глухові постановив підтримати цю реформу, і після її проведення склалась нова система загальних судів - земські, гродські і підкоморські, а Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для них.

Земські суди було утворено у всіх повітах Лівобережної України. До їх складу входили земський суддя, підсудок і писар, які обирались із козацької старшини, а з 1768 р. було заборонено обирати до складу земського суду рядових козаків; вступаючи на посаду, члени земського суду присягали. Земські суди розглядали спори про право на власність і на спадщину. Їх було ліквідовано у 1831 р.

Гродські суди були аналогічними до полкових судів, які діяли у полкових містах. До гродського суду входили: полковник, міський суддя, кілька (до 3) полкових старшин і судовий писар. До компетенції гродських судів належали кримінальні справи про вбивство, згвалтування, крадіжку, розбій, хабарництво тощо, а важливі кримінальні справи, які стосувались інтересів Російської імперії, передавались на розгляд у Преображенський приказ і Таємну Канцелярію, а пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Гродські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювались по усіх повітах, до їх складу входили підкоморій і комірник. Кандидатуру підкоморія визначав гетьман, і він обирався повітом; за своїм становищем він вважався першим після полковника; підкоморій добирав собі помічника - комірника; обидві посади були довічними. Підкоморський суд розглядав земельні спори, апеляційною інстанцією для нього був Генеральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відокремлений від кошової і паланковвої адміністрації. Функції судових органів здійснювала козацька старшина під головуванням кошового отамана за участю військового судді, який був другою особою після отамана у Коші. У своїй організації і діяльності суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізькі козаки підлягали юрисдикції лише козацького суду.

У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях з 1775 р. діяла судова система Росії.

Реєстрове козацтво. У 18 ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо допомогло Росії здобути перемогу у війні із Польщею у 1733 р., брало участь у кримських походах кінця 18 ст., а також використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню; за указом цариці Анни реєстр було скорочено до 20 тис.чол.; козацтво становило піхоту і артилерію, а кінноти не мало, що спонукало Україну до військової співпраці з кримським ханом. Поза тим, відбулись зміни в організаційній структурі українського війська, що врешті призвело до його влиття у російську армію; цей процес був започаткований у 1723 р., коли військові полки як військові одиниці були виведені з підпорядкування головнокомандувача нерегулярних сил Росії Голіцина, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати Слобідсько-Українською дивізією, і їм було надано звання прем`єр-майорів російської армії, а у 1733 р. козацькі полковники були зрівняні у правах з генерал-майорами за Табелем про ранги. Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням - на важких фізичних роботах: прокладенні шляхів, будівництві мостів, фортець, ритті каналів.

Після втечі І.Мазепи до Туреччини у 1708 р. внаслідок поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві з Росією російський уряд знову почав уводити свої війська в Україну, порушуючи умови попередніх гетьманських статтей. В Україні було дислоковано 10 драгунських і 6 гренадерських полків російської армії, які утримувались за рахунок місцевого населення, з якого стягувався спеціальний збір - “консистентські дачки” (консистенти - солдати російських полків). За часів російсько-турецької війни (1730-1739) майже уся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українському народу величезну матеріальну шкоду. До російських частин на території України стали зараховувати козаків, що загрожувало існуванню українських козацьких полків, та внаслідок невдоволення козаків полки було відновлено, але не надовго. У 1765 р. Катерина ІІ оголосила, що козацьке військо як особливий вид збройних сил непотрібне - пропонувалось усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів, у ході чого усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а їх вояків - у пікінерів, у категорію яких було переведено і козаків Миргородського і Полтавського полків, а у 1783 р. пікінерські частини теж було розформовано. У 1783 р. за указом Військової колегії 10 полків Лівобережної України було перетворено у регулярні полки кавалерії - карабінерські, і їх полковники отримали табельні чини; а рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов`язано виконувати їх повинності; і у 1797 р. був проведений перший рекрутський набір серед лівобережних козаків.

Запорізька Січ. У Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігалась, а у другій половині 18 ст. ще більш зміцнилась колишня самоврядна організація управління, що підтверджували клейноди, отримані від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Вища влада у Запорізькій Січі належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства, від імені яких її здійснювала Військова Рада, яка щорічно 1 січня обирала кошового отамана, причому деяких з них багаторазово - Івана Сірка 8 раз, Петра Калнишевського 10 раз; а також обирала його помічників - кошових старшин, які виконували різні доручення, а також серед них було кілька полковників, які очолювали паланки або управляли великими військовими частинами. Та поступово низку повноважень Військової Ради привласнив кошовий отаман (зокрема, призначення старшин), а інші - перейшли до Старшинської ради. У час воєнних дій кошовий отаман мав вагомішу владу, ніж гетьман; а за Катерини ІІ вже царський уряд погоджував обрання кошового отамана і затверджував його. Заступником кошового отамана був військовий суддя, який також виконував обов`язки скарбника. Основною соціально-військовою одиницею Запорізької Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва; налічувалось 38 куренів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового отамана.

Військове формування запорізьких козаків становило автономний підрозділ у збройних силах Росії, і на відміну від реєстрових козаків називалось “військо низове запорізьке”, причому царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв`язків між реєстровими і запорізькими козаками. У 1770 р. Катерина ІІ склала подяку запорізьким козакам за звитяги у російсько-турецькій війні, а кошового отамана Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного, а у 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби. У мирний час запорізькі козаки охороняли кордони.

Поза тим, наступ на автономні права України не обминув і Запорізьку Січ. Першого нищівного удару їй завдав Петро І після того, як кошовий отаман Кость Гордієнко із прибічниками перейшов на бік І.Мазепи у російсько-шведській війні, за що у 1709 р. Чортомлицька Січ, розташована на о.Базавлук, була зруйнована, а запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона біля гирла Дніпра Олешківську Січ, де поселились у повній ізоляції від України. Та у 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила цим запорожцям-втікачам повернутись до рідного краю і заснувати Нову Січ на р.Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя (за кілька кілометрів від давньої Січі), що було скріплено договором між запорожцями і царським урядом, укладеним у Лубнах у 1734 р. за зразком гетьманських статтей: усіх запорожців було амністовано, Січі повертались давні (до 1709 р.) землеволодіння, підтверджувалось її автономне становище і право козаків жити за своїми традиціями, а також Росія зобов`язувалась щорічно виплачувати запорожцям 20 тис.крб. за несення ними військової і вартової служби. У новоствореній Січі проживало 15-20 тис. козаків і посполитих, які жили у паланках, а загальна чисельність населення становила близько 100 тис.чол. Спершу Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора, який був водночас головнокомандувачем розміщених в Україні російських військ. У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману, чим імператриця Єлизавета прагнула піднести авторитет свого свояка гетьмана К.Розумовського; та фактично вона залишалась у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора. У 50-х рр. 18 ст. на півночі Нової Січі царський уряд заснував кілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, тобто частина землеволодінь Січі була захоплена Росією; уряд також намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, та це викликало категоричний спротив запорожців, а натомість, гайдамаки тікали від царських переслідувань на Січ.

Тож уряд Росії вирішив остаточно покінчити із Запорізькою Січчю, і за маніфестом Катерини ІІ 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована - на Запоріжжя вдерлись частини російської армії на чолі з генералом угорцем Текелі і розтрощили Січ дощенту, причому одним з найактивніших нищівників був Г.Потьмкін, прийнятий до запорізького товариства у 1772 р. під ім`ям Грицька Нечеси; усі запорізькі старшини були захоплені у полон і багато з них відправлено на заслання, зокрема кошовий отаман Петро Калнишевський на багато років був ув`язнений у кам`яному мішку у Соловецькому монастирі, де наприкінці життя постригся у ченці, і помер у 1803 р. у віці 112 років. Рядовим козакам було дозволено служити у козацьких полках або записатись до селянства; назва “запорізький козак” була заборонена. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Поза тим, 5 тис. запорізьких козаків втекли за Дунай, де прийняли турецьке підданство і поблизу Добружі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. Однак, Туреччина не визнавала її автономії і примушувала разом з нею воювати проти єдиновірців - запорожців, України і Росії.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано значних втрат збройним силам Росії, що вона особливо відчула у війні із Туреччиною. У 1784 р. російський уряд утворив із рядових запорожців Бузьке козацьке військо, поселене між Бугом і Дністром, у 1791 р. його було перейменовано на “військо вірних чорноморських козаків”, очолене “великим гетьманом” Потьомкіним, по смерті якого у 1792 р. воно було переведене на Кубань - на землі між Азовським і Чорним морями, де установилась нова форма організації чорноморських козаків, які проживали у селах-станицях, де вели індивідуальне господарство.

З 1721 р. Синод, у складі якого було багато українців, як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріархату, став призначати усіх вищих ієрархів України. З 1728 р. в Україні, як і у Росії, проводилась політика обмеження прав церкви - гетьман обмежив церковну земельну власність, заборонивши передавати церквам землі світських феодалів, а у 1780 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель.

5. Характеристика права Козацько-гетьманської держави

Джерела права

Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії закріплювала розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами. Конституція визначала вищим законодавчим органом Генеральну Раду, яка мала скликатись у гетьманській резиденції для вирішення найважливіших справ тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову. Вона мала складатись із генеральної старшини, полковників, по 1 представнику від кожного полку, сотників і представників від Запорізької Січі. Конституція обмежувала права виборного гетьмана, зокрема він не міг самовільно призначати на посади - усі вони були виборними, не мав права нікого судити - правосуддя здійснював Генеральний суд, без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише нагальні поточні питання, радячись притому із генеральною старшиною, він не міг вести жодних таємних зносин чи кореспонденції. Старшина і радники могли висловлювати гетьману незадоволення його політикою, і він мав дослухатись до їх зауважень, не караючи їх за це. Встановлювалось чітке розмежування між державною казною і коштами, які перебували в особистому розпорядженні гетьмана і призначались “на булаву і особу його гетьманську”; для розпорядження державною військовою казною обирався генеральний підскарбій. Передбачалось проведення ревізії захоплених старшиною земельних маєтків. Конституція визначала правове становище міщан, посполитих і козаків - гетьман мав наглядати за тим, щоб старшина не чинила їм утисків і здирств; скасовувались накладені на селян і козаків тягарі, заборонялось старшині і усім військовим і посполитим урядникам використовувати їх на своїх господарських роботах, брати у них підводи, ставити військо на постій, відбирати у них землю або силою змушувати їх до її продажу, за якісь провини забирати у них майно або змушувати до відробітку на свою користь тощо, а також скасовувались державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та інші повинності. В Україні встановлювалась лише православна церква, залежна не від московського, а від константинопольського патріархату.

Визначали суспільні відносини в Україні також нормативні акти російського монарха. До 18 ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалась, а вводились у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавались для цієї території. Та з початку 18 ст. усе частіше приймаються правові акти спеціально для України та вводяться у дію акти загальноросійського значення. А у другій половині 18 ст. після остаточного скасування гетьманства нормативні акти місцевого походження поступились місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України спершу у судових розглядах послуговувались нормами звичаєвого права, та поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. На півдні України (Новоросії) набрало чинності виключно російське законодавство при незначному використанні норм місцевого звичаєвого права. На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до її ліквідації.

Кодифікація права

У другій чверті 18 ст. розпочалась кодифікація права України, оскільки на той час на її території діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто були вже застарілими або дублювали чи суперечили одна одній, що спричинювало значні труднощі у їх застосуванні, що ще більш ускладнилось внаслідок поширення в Україні (спершу в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства; а поза тим, українські феодали прагнули зрівнятись у правах із російським дворянством.

У другій половині 18 ст., кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов`язувались з діяльністю створеної Катериною ІІ у 1767 р. комісією з розробки нового проекту “Уложення”. Однак, полярні інтереси різних станів та автономна позиція більшості депутатів від України, яка була найчіткіше виражена у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Григорія Полетики, привела, врешті, до припинення роботи цієї комісії.

Тоді ж за дорученням президента ІІ Малоросійської колегії П.Рум`янцева групою на чолі із секретарем колегії і членом Генерального суду О.Безбородьком (у подальшому - канцлер Росії) у 1767 р. було укладено “Екстракт малоросійських прав” як систематизований збірник норм державного, адміністративного і судового права, що доводив необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів та додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів: Інструкції судам 1730 р. і Табеля про чини 1765 р. Та оскільки “Екстракт” багато у чому суперечив політиці російського самодержавства, спрямованій на ліквідацію особливостей управління в Україні, Сенат його не затвердив і передав у архів.

У 1786 р. внаслідок остаточної ліквідації автономії України та уведення губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату”, в основу якого було покладено “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Установлення про губернії” 1775 р. та інші акти, прийняті у 1767-1786 рр. - як українського, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом він був розісланий в Україну на місця для застосування на практиці.

Цивільне право

Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю. З другої половини 17 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Козацька старшина, шляхта і реєстрове козацтво прагнули утвердитись у правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустуючих земель, купівля-продаж, обмін, спадщина, дарування, пожалування (у т.ч. отримання землі на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, які раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом отримання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь та отримання класного чину за службу царю; за службу царю отримували землі в Україні і Росії як російські, так і українські феодали.

Як у російському, так і в українському праві існували 2 різновиди феодальної власності на землю: 1. вотчина - земля, отримана “на вічність”, яка перебувала у повній власності і могла вільно відчужуватись шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо; 2. держання - тимчасове володіння, це передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, а також оренда землі (у 18 ст. набули нового розвитку правовідносини, пов`язані з різними формами оренди землі; використовувались і орендні контракти, і орендні договори). Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, які передавались старшині та іншим урядникам під умову служби і на строк служби. Із утвердженням полково-сотенної системи поширилась рангова земельна власність - землю на ранг надавали не лише гетьман, а й полковники, а також старшина наділялась на ранг і від царського уряду, притому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Як у Росії, так і в Україні тривав процес зближення правових режимів рангових земель і вотчин - рангові землі передавались у спадок за умов несення нащадками служби, а часто - за царську службу, а також отримувались у спадковий дарунок за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом. У другій половині 18 ст. володільці рангових земель домоглись закріплення їх у власність через реформовані станові суди, використавши споконвічну давність, а також внаслідок переходу козацького війська до складу російського і зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників із російським дворянством.

У 1729-1730 рр. гетьман Д.Апостол провів “Генеральне слідство по маєтності” з метою облікувати земельну власність для встановлення титулу землеволодіння, пов`язаного із рангом землеволодільця, внаслідок чого значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти і російських поміщиків, а за царським маніфестом 1765 р. і урядовою інструкцією 1766 р. на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило їх феодальне землеволодіння. У 1769-1781 рр. межування було проведено на Слобожанщині, у 1783-1828 рр. - на Катеринославщині і Херсонщині, а у 1828-1843 рр. - у Таврії. Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними за гетьманськими універсалами вимагало підтвердження царськими грамотами.

Внаслідок національно-визвольної війни у середині 17 ст. було утворено нові форми землеволодіння козаків і селян, головною серед яких була “займанщина” - земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або залишених земель, які не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з деякими змінами діяло до середини 18 ст. і було ліквідоване у 1766 р. у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині 17 ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, що регламентувалось нормами литовського і звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини 18 ст. У 18 ст. подвірне землекористування було юридично підтверджене у нормах генерального межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалось традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об`єктом власності усього коша у цілому і вважалась загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства, а також селяни, які проживали на території “вольностей запорізьких”, могли отримати землю на праві користування. Щороку земля коша розподілялась між тими, хто міг її обробляти, -здебільшого старшинами і заможними козаками. Земельні ділянки, як правило, відводились кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян, і право користування відведеною землею підтверджувалось отриманим від коша “паспортом” чи “білетом”. На цій землі козаки і селяни заводили своє господарство - зимівник; його власник за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитись ним - продати, закласти, подарувати. Зазвичай, зимівник і земля вважались неподільними частинами господарства. Заможні козаки часто володіли кількома зимівниками - так, кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. і військовому писарю Глобі належали по 3 зимівники. Землекористувачі сплачували податок кошу і несли інші повинності. У середині 18 ст. право коша на землю було обмежено - частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів; значна частина землі коша була заселена селянами, які сплачували йому за це податок; січова старшина намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй частково вдалось здійснити після 1775 р.

Товарно-грошові відносини у другій половині 17 - 18 ст. зумовили розвиток зобов`язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов`язанням розуміли право на майно особи, яка не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна, обміну, грошової і майнової позики, особистого і майнового найму (оренди). Укладання договорів посвідчувалось записом в актових книгах; купівля-продаж землі оформлювалась універсалами гетьмана і на прохання власників закріплювалась царськими грамотами. Існували правові гарантії виконання договірних зобов`язань, зокрема застава. За порушення договірних зобов`язань застосовувались різні санкції - невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження земельного наділу боржника, який за рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відробітку боргу. Зобов`язання із заподіяння шкоди розмежовувались залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Шкода обов`язково компенсовувалась - в обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на оснві звичаєвого права - 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій - до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.

Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду.

Офіційне розірвання шлюбу було рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.

Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером 1765 р. наказав самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі “здирства” за вінчання.

В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом - спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось вимороченим і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста.

При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей - духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась - його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. У міщан приватних містечок теж обмежувалось право спадкування за заповітом - 2/3 спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника міста.