Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпрядження чи приймати заповідане майно.

Кримінальне право

Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалась дія, яка заподіяла шкоду чи збитки життю, здоров`ю, майну і честі особи, а також шкоду і збитки державі. Поза тим, поширюється формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду державному інтересу, навіть якщо вона не передбачена законом, що часто призводило до судово-адміністративної сваволі. За звичаєм суб`єктом злочину могли бути усі особи по досягненні 16-річного віку, наприкінці 18 ст. вік кримінальної відповідальності було знижено.

Розширилось поняття вини - злочини поділялись на: умисні, необережні і випадкові, хоча чітких термінологічних визначень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільнялись від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан, як пом`якшуючу вину обставину. Вчинення злочину у нетверезому стані або під час воєнного походу вважалось обтяжуючою вину обставиною. Проте, і надалі практикувалось притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини - до покарання притягувались дружина і діти злочинця, а також його друзі і родичі. Так, у 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман Д.Многогрішний і його близькі помічники, та разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, 3 дітей і 2 служниці. У 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана І.Мазепи проти російських військ.

Одним із найнебезпечніших складів державних злочинів вважалась зрада, поняття якої з 17 ст. було розширене - це перехід на бік ворога, що кваліфікується як злочин проти України, її народу і Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського за укладений ним з Польщею у 1658 р. Гадяцький трактат про входження України до складу Речі Посполитої. Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів та інших посадових осіб України, які порушували угоди України і Росії, не підкорялись царю і російським законам, притому царські урядовці часто кваліфікували зраду довільно і непослідовно - так, гетьману Правобережної України М.Ханенкові, який прислуговував Польщі, цар простив його “гріхи” і щедро обдарував маєтками. На початку 18 ст. під зрадою здебільшого розумілась зрада царю - так, зрадником було оголошено гетьмана І.Мазепу, а гетьмана П.Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України і Росії часів Б.Хмельницького, що уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду. До державних злочинів також належали здача фортеці, фальшивомонетництво та ін.

Особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалось посягання на життя і здоров`я царя і його сім`ї, образа монарха, осуд його дій і намірів. До військових злочинів належали порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо; на Запорізькій Січі тяжким злочином вважалось самовільне залишення служби та ухилення від неї. Найнебезпечнішими посадовими злочинами були казнокрадство (розтрати) і хабарництво. До злочинів проти порядку управління і суду належали брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, брехлива присяга і брехливі свідчення у суді та ін. До злочинів проти громадського порядку належали приховування злочинів, утримування притонів, хуліганство, лайка, бійка тощо; а на Запорізькій Січі - самовільне перевищення такси встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, приведення на територію Січі жінки, пиятика у поході та ін.

Головним злочином проти особи вважалось вбивство, яке поділялось на такі види: вбивство батьків, немовляти, козацького старшини, урядовця, отруєння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі найтяжчим злочином вважалось вбивство військового товариша, а вбивство людини, не належачої до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином. До злочинів проти особи належали також каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбій, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки - кваліфікованою вважалась крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у запорізького товариша, у церкві. Гайдамацтво як одна із форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у 18 ст. проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гноблення вважалось особливо небезпечним видом злочинів проти власності феодалів.

До злочинів проти православної віри належали богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневажання церкви та ін., хоч, на відміну від судової практики Росії, а особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. До злочинів проти моральності належало, зокрема, ганьблення запорізьким козаком жінки.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство було вміщено нові склади злочинів - “безчоловіччя” (мужелозтво, скотолозтво), перевідництво; конокрадство (за яке іноді потерпілі вчиняли і самосуд).

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалось прилюдно, а також у запобіганні (загальне - тобто, запобігання вчиненню злочину усіма людьми - на прикладі покарання конкретного злочинця за вчинений ним злочин; і спеціальне - тобто, запобігання вчиненню злочину даним злочинцем у подальшому - на прикладі покарання його за даний злочин), у відплаті - заподіянням злочинцю страждань, в ізоляції злочинця, у використанні примусової праці злочинця, у відшкодуванні злочинцем заподіяної злочинними діями шкоди.

Система покарань була доволі складною - у більшості кримінально-правових норм вказувався вид покарання, але не визначались його межі; допускалась множинність покарань, тобто застосування кількох видів покарань за один злочин; покарання поділялись на основні і додаткові. Здебільшого, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого; так, за вбивство селянина-втікача винний карався грошовим штрафом; козацька старшина, українська шляхта і дворянство за вчинений ними злочин підлягали значно легшому покаранню.

Виняткова міра покарання - страта поділялась на просту - відсікання голови, повішання, розстріл, іноді утоплення, та кваліфіковану (для посилення страждань засудженого і посиленого залякування населення, а також вона часто застосовувалась для покарання козаків за гайдамацтво) - четвертування (відсікання кінцівок, а потім голови), колесування (роздроблення кісток і покладення тіла засудженого вздовж колеса так, щоб його п`яти дотикались до голови), посадження на кіл (палю), підвішування за ребро на гак, спалення, закопування живцем у землю (це покарання застосовувалось до матерів-дітовбивць, а також до запорожців за вбивство товариша, разом з яким закопували живцем убивцю). Причому, тіло страчених на тривалий час залишали на місці страти. Оскільки кримінальне право виходило з реальності покарання, то вироки виконувались навіть за відсутності злочинця-втікача - так, за наказом царя у Глухові було повішано опудало гетьмана І.Мазепи.

Тілесні покарання поділялись на калічницькі - відсікання носа, вух, кінцівок, та болючі - побиття батогом, різками, киями-палицями, що часто призводило до смерті битого - так, у Запорізькій Січі найпоширенішим видом страти було забивання біля ганебного стовпа, що застосовувалось за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство тощо; причому, побиття було публічним і будь-хто міг власноруч нанести удар битому.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання - заслання, замість стародавньої форми вигнання (виволання) за межі села чи міста або певної території на деякий час або без права повернення. Воно спершу затосовувалось, головно, за злочини проти релігії, а згодом за наказом царя до Сибіру стали висилатись й опальні високопоставлені чиновники української адміністрації, становище яких, щоправда, відрізнялось від умов звичайних засланців - так, гетьман Д.Многогрішний із сім`єю і прибічниками спершу був відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до “боярських дітей”. Із встановленням у Росії абсолютної монархії заслання набуло широкого застосування і навіть було закріплено в українському збірнику “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання; найчастіше воно застосовувалось до політичних противників царату (зокрема, П.Калнишевського).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати вигнання - відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково без права надання вигнанцю на території “вольностей запорізьких” (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку і захисту.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання - заслання на каторгу довічно або на певний строк. Каторжників використовували на важких роботах - будівництві фортець, у копальнях тощо. На каторгу до Сибіру було заслано десятки тисяч українських селян і козаків після придушення антифеодальних виступів, зокрема керівника коліївщини на Правобережній Україні у 1768 р. Максима Залізняка.

Як покарання застосовувалось і позбавлення волі на строк від 4 тижнів до 1 р., однак часто він не встановлювався, а вказувалось, що “до покірності”. Притому в`язниць майже не було, і засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, у камерах при ратушах. Часто ув`язнення поєднувалось із закуванням у кайдани, приковуванням до стовпа чи гармати. В`язні утримувались за власний кошт, тож часто жебрали у місцевого населення. З утвердженням російського абсолютизму поширилось тюремне ув`язнення за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство тощо; та лише наприкінці 18 ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув`язнення.

Значно поширились ганьблячі покарання, зокрема прив`язування злочинця під час ярмарку на майдані до стовпа, коли кат, а також кожен бажаючий піддавали його тілесному покаранню. Цьому покаранню піддавали злодіїв, поки вони не повернуть вкрадене, і часто воно тривало 2-3 дні. На Запорізькій Січі ганьблячим покаранням було посадження злочинця на дерев`яну кобилу. Щодо української шляхти як суворе ганьбляче покарання застосовувались особливі форми позбавлення честі і прав.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. Штрафи поділялись на “вину рядову”, “вину панську”, “до шкатули військової”, “вину злодійську”. Передбачалось відшкодування за “моральну кривду” - нав`язка, яка з середини 18 ст. стала “шляхетською”, оскільки присуджувалась на користь козацької старшини, яка прирівнювалась до шляхти. Майнові покарання застосовувались як основні, і як додаткові - так, у засудженого гетьмана І.Самойловича було конфісковано усе майно - Ѕ була зарахована до військового скарбу, а друга Ѕ - у царську скарбницю, також було конфісковано майно П.Калнишевського.

Як покарання застосовувались також шельмування, догана.

Найтяжчі покарання встановлювались за державні злочини - так, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням, а члени його сім`ї підлягали вічному прокляттю і виселенню до Сибіру, і усе їх майно конфісковувалось. Посадові злочини карались тілесними покараннями, конфіскацією майна чи грошовим штрафом. Вбивця засуджувався до смертної кари, а за інші злочини проти особи встановлювались тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини карались смертною карою або тілесними покараннями, биттям палицями, вигнанням, грошовими штрафами.

Внаслідок застосування норм звичаєвого права деякі покарання мали архаїчний характер - так, обвинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладенням церковної епітімії, відшкодуванням матеріальних збитків.

Від покарання могли звільнятись або воно могло бути значно полегшене розумово відсталим особам, людям із фізичними вадами та особам похилого віку. Страта не застосовувалась до вагітних жінок, дітей до 16 р., літніх людей. На остаточне рішення суду могло вплинути прохання потерпілого чи громади про пом`якшення покарання, зокрема на суворі вироки щодо людей доброї слави - так, від страти за отруєння коханого була звільнена на прохання полтавчан народна піснярка Маруся Чурай. На Запорізькій Січі козака могла врятувати від шибениці жінка, яка побажала взяти його собі за чоловіка.

Процесуальне право

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних - у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим - у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання; та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”; а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”.

Процесуальними сторонами були особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або захистом від претензій; вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона, яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива сторона”, “чолобитник”, “доноситель”; а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”; з 18 ст. поширились терміни, відповідно, “позивач” і “відповідач”.

Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді - “прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою реформою 1763 р. називались присяжні повірені. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді діяли 4 призначені адвокати, а за ордером ІІ Малоросійської колегії 1767 р. адвокатів було уведено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за розпорядженням Д.Апостола - у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи (суддя збирав у “добрих людей відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану тощо); слідчі дії називались “шлякування”. Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, у пізніший період - у суд; повідомлення реєструвалось у спеціальній книзі. Опісля потерпілий публічно оголошував про вчинений злочин чи заподіяну йому шкоду і шукав свідків, опитуючи усіх, хто міг щось знати про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування - “гоніння”, “гонитва”; потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи - брали під варту, накладали арешт на його майно.

Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд. Судочинство було усним - у суді вживалась, здебільшого, українська мова, та з середини 18 ст. на Лівобережній Україні поширилась російська мова, тож нею почали складати протоколи судових засідань, ведення яких було обов`язковим, і які за інструкцією Д.Апостола підписували усі члени суду, а з 1783 р. було уведено канцелярське судочинство, відтак, судовий процес вівся суворо “за формою”. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на папері і обмінятись копіями документів; притому, відповідач мав дати пояснення і визнати позов або подати докази на заперечення позову. Сторони могли примиритись, але лише до судового засідання і лише, якщо відповідач визнавав себе винним.

Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін, покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів (інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр.18 ст.). Свідків (не менше 2, притому не родичів і не зацікавлених у судовому спорі) приводили до суду сторони. Законодавство і судова практика розрізняли свідків звичайних - приватні особи, зацікавлені у справі, які свідчили про пов`язані із нею факти, та офіційних - теж зацікавлені у справі особи, які перебували при суді, - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом; притому, сторона, яка відмовлялась від присяги, програвала справу. Часто суд вдавався до закладу - “викидщини” - коли сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров`я і навіть позбавити життя, якщо вона виявиться неправою; притому, предмет закладу надходив на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків застосовувались побиття і тортури (катування) у вигляді “проби”, “квестії”, “муки”, для чого існували спеціальні кати; від них звільнялись шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старші понад 70 р., малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалось нормами “Короткого зображення процесів”.

Судовий процес завершувала судова постанова - “декрет”; у 18 ст. вирок у кримінальних справах почав називатись “твердження”, постанова у цивільних справах - “рішення”, а поза тим суди приймали різні постанови, що стосувались окремих питань судочинства. Усі судові постанови приймались більшістю голосів членів суду, і спершу виносились усно, а пізніше записувались у судові книги.

Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування, для чого використовувались звичайні правові засоби (скарга на суддів, апеляція), які застосовувались, коли судова постанова ще не набрала чинності, і надзвичайні (відновлення розгляду справи), які впроваджувались після набрання поставовою чинності. Скарга на суддів подавалась до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи посадовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її; якщо рішення скасовувалось, на суддів покладався обов`язок відшкодувати усі судові витрати. Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати причини оскарження; апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалась обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про покази відповідача, безпідставно відкидались докази або вона була прийнята з порушенням процесуальних норм, тоді визнавалась необгрунтованою; та здебільшого апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. - службовець суду возний. Вироки виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.

Размещено на Allbest.ru