Практичне значення дисертації полягає у тому, що представлений в ході дослідження фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при подальшому вивченні гетьманського руху міжвоєнної доби і української політичної еміграції в цілому, а також при складанні навчальних і методичних посібників, підготовці курсів з історії України нового часу, джерелознавства відповідного періоду, історії української преси та журналістики, створенні бібліографії діаспорної періодики.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету. Положення та висновки дослідження були також представлені у формі доповідей на наукових конференціях: Міжвузівській науково-практичній конференції молодих вчених "Наука і техніка: перспективи ХХІ ст." (Дніпропетровськ, 7 грудня 2004 р.). Доповідь: "Ресурси мережі Інтернет у вивченні історії України першої половини ХХ ст."; П'ятих наукових читань, присвячених пам'яті професора Д. П. Пойди "Питання аграрної історії України та Росії" (Дніпропетровськ, 9-10 грудня 2004 р.). Доповідь: "Аграрне питання в ідеології гетьманського руху 20-40-х рр. ХХ ст."; Всеукраїнській науковій конференції "Українська державність: генеза, історичний розвиток, традиція" (Житомир, 23-24 березня 2006 р.). Доповідь: "Гетьманський рух у висвітленні ліберально-демократичної преси міжвоєнного періоду (за матеріалами тижневика "Тризуб")". Основні положення і матеріали дисертаційної роботи були викладені у 5 авторських публікаціях у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України, загальним обсягом 2,5 друкованих аркушів. Загальна кількість публікацій дисертанта з даної проблематики складає 7 статей.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт та предмет дослідження, його методологічні принципи, хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову новизну дисертації та її практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" - характеризуються та аналізуються стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження періодики як історичного джерела.

Історіографія проблеми. Історіографія гетьманського руху 1920-1930-х рр. умовно може бути поділена на три етапи. На першому (1920-і - кінець 1940-х рр.) до історії становлення і розвитку руху звертаються самі гетьманці, присвятивши велику кількість праць ролі і місцю їх ідейного провідника В. Липинського (А. Андрієвський, В. Босий, Д. Дорошенко, В. Кучабський, І. Мірчук, О. Скоропис-Йолтуховський, С. Шемет та ін.). Тоді ж маємо спроби оцінки гетьманського руху його ідеологічними противниками - націоналістами (М. Ростовець) та республіканськими демократами-уенерівцями (Б. Войнарович, С. Доленга). Роботи цього періоду не могли бути виваженими і об'єктивними через політичну заангажованість авторів.

На другому етапі (кінець 1940-х - початок 1990-х рр.) дана проблематика потрапляє до кола наукових інтересів українських дослідників за межами УРСР. Так, у працях І. Лисяка-Рудницького і Є. Пизюра маємо досить об'єктивний аналіз руху та його провідних діячів (В. Липинського, О. Назарука, П. Скоропадського). Продовжувалося вивчення і в межах значно ослабленого, але все ж існуючого, гетьманського руху (праці В. Босого, В. Гришка, М. Королишина). В цілому гетьманська тематика посідала в студіях діаспорних вчених цього періоду незначне місце. Одночасно в Радянській Україні протягом 60-80-х рр. світ побачила велика кількість досліджень, присвячених критиці "українського буржуазного націоналізму". Проте основна увага в працях К. Дмитрука, Ю. Римаренка, В. Чередниченка та інших приділена розгляду і нищівній критиці саме оунівських націоналістів, гетьманського руху вони торкаються лише побіжно.

На сучасному етапі (від початку 1990-х рр.) в Україні значно зріс науковий інтерес до заборонених раніше тем, в тому числі історії українського монархізму. Велику увагу істориків і політологів привертають до себе постаті В. Липинського і П. Скоропадського, видаються збірки статей і матеріали конференцій, присвячених діяльності цих керівників гетьманського руху. Інтелектуальна спадщина В. Липинського досліджується у працях Я. Пеленського і В. Потульницького, пізніше - К. Галушка та інших. Кінець 90-х рр. ознаменувався тим, що, крім персонологічного напрямку, в центр уваги фахівців поступово потрапляє і історія безпосередньо самого гетьманського середовища - з'являється ціла група вчених, які детально і всебічно вивчають різні аспекти існування руху (Т. Осташко, Н. Сидоренко, Т. Сидорчук, Ю. Терещенко). Дана проблематика також висвітлюється у монографіях В. Піскун і В. Трощинського. Останніми роками підвищилась зацікавленість історією гетьманців, проводяться наукові конференції, виходить періодичне видання "Гетьманський альманах" тощо.

Існують помітні напрацювання і в іншій частині предметного поля дисертаційного дослідження - у сфері джерелознавчого аналізу періодичних видань. Перші спроби вивчення української преси сягають початку ХХ ст., коли з'являються праці І. Кревецького, О. Маковея, І. Франка та В. Щурата. У 1920-і рр. спостерігаються досить вдалі намагання теоретичного підходу до проблематики українського пресознавства, що проявилося у розвитку літературознавчої бібліографії, появі бібліографічної періодики та наукових статей про періодику на сторінках журналу "Бібліологічні вісті" (Київ, 1923-1930). Тоді ж В. Ігнатієнко запропонував періодизацію розвитку вітчизняної преси та здійснив першу спробу класифікувати періодичні видання за певними ознаками.

Наступним кроком у студіях з українського пресознавства завдячуємо А. Животку, який тривалий час був співробітником, а потім і директором "Українського історичного кабінету" в Празі. У 1937 р. вийшов його курс лекцій "Нарис історії української преси", який пізніше з'явився у вигляді монографії - "Історія української преси" (Регенсбург, 1946). Вона досі не втратила своєї актуальності, залишаючись єдиною узагальнюючою працею про появу, становлення і розвиток української періодики, хоча автору і не вдалося обробити увесь масив друкованих видань. Після Другої світової війни, крім монографічних робіт С. Наріжного і Ю. Тернопільського, з'явилася низка статей діаспорних дослідників, в яких розглянуто різні аспекти існування еміграційної преси (праці В. Буженка, М. Геца, В. Дорошенка, В. Мартинця, М. Поронюка, В. Ступницького).

Українські радянські дослідники продовжували і збагачували традиції вивчення вітчизняної преси, закладені ще у 1920-і рр. працями В. Ігнатієнка, Д. Лисиченка, М. Сагарди. Особливо плідним виявився період так званої хрущовської "відлиги" - світ побачило декілька монографічних робіт журналістів, що висвітлювали різні аспекти історії української преси (дослідження М. Бернштейна, О. Дея, М. Жовтобрюха та Й. Цьоха). Помітною подією стала поява монографії відомої київської вченої-джерелознавця М. Ф. Дмитрієнко "Більшовицька преса України 1917-1918 рр. як історичне джерело" (Київ, 1967). Зокрема, дослідниця розглянула українську пресу як самостійний, в повній мірі самодостатній та цілком репрезентативний комплекс джерел. В той же час радянські фахівці залишали поза межами своєї уваги цілі комплекси так званої "забороненої" періодики, що видавалася в свій час ворожими комуністичному ладу політичними силами. До діаспорної преси, яка зберігалась у "спецфондах", мала доступ невелика кількість фахівців, які цілеспрямовано займалися критичним і досить заангажованим вивченням різних проявів "українського буржуазного націоналізму". Дослідники Ю. Римаренко, В. Чередниченко, В. Шевцов неодноразово зверталися при написанні своїх робіт до періодичних видань різних напрямків української політичної еміграції як до цінного і багатоінформативного джерела. Проте, дослідження друкованих органів діаспори як самостійного історичного джерела не було.

Наступним етапом у справі вивчення української періодики стали останні півтора десятиліття. Отримавши змогу вільно обирати об'єкт дослідження, вітчизняні науковці розпочали працювати над активним, цілеспрямованим і виваженим висвітленням розвитку вітчизняних друкованих видань, в тому числі у якості комплексного виду джерел. З початку 1990-х рр. значне місце у цьому належить львівським фахівцям, організаційно оформленим у потужну дослідницьку установу - Науково-дослідний центр періодики (далі - НДЦ періодики). Одним з напрямків діяльності науковців НДЦ періодики є вивчення окремих часописів, груп видань певних регіонів, складання історико-бібліографічних праць тощо. Так з'явилося п'ятитомне видання "Періодика Західної України 20-30-х рр. ХХ ст.: Матеріали до бібліографії", тематичні розвідки І. Вдовичина, О. Денеки, Б. Ревери, М. Савки стосовно таких еміграційних часописів, як "Хліборобська Україна", "Хліборобський шлях", "Українське слово", "Сурма", "Тризуб". Побачили світ ґрунтовні монографічні дослідження М. Мартинюка "Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (1914-1919): Матеріали до бібліографії" (Львів, 1998), М. Присяжного "Преса української еміграції в Німеччині: становлення, розвиток, тематична політика (1945-1953)" (Львів, 2000). З'явилася також низка загальних праць з джерелознавства історії України, де преса посідає своє особливе місце як вид комплексного історичного джерела. У підручниках та курсах лекцій, створених С. Макарчуком (Львів, 1999), колективами фахівців на чолі з Я. Калакурою (Київ, 2002) та В. Вороновим (Дніпропетровськ, 2003), подаються класифікації періодики, наводяться специфічні дослідницькі методи при роботі з часописами, висвітлюються основні етапи розвитку українських періодичних видань тощо. Крім того, свідченням інтенсивного звернення фахівців до преси як одного з основних видів джерел стала ціла низка захищених кандидатських та докторських дисертацій (Т. В. Антонченко, В. П. Глаголюк, І. В. Крупський, М. Я. Миць, М. М. Романюк, Г. Я. Рудий). Таким чином, протягом останнього десятиліття преса як вид історичних джерел впевнено увійшла до джерелознавчої теорії та практики, ставши невід'ємною складовою джерельної бази переважної більшості досліджень з новітньої історії України.

Джерельна база дисертації. В дисертації використано комплекс друкованих періодичних видань української політичної еміграції, що виходили протягом 1920-1930-х рр. Опрацьовані часописи знаходяться у фондах бібліотеки ЦДІАК ("спецфонд"), ЦДАВО України, Відділу зарубіжної україніки НБУ ім. В. Вернадського НАНУ, бібліотеки ім. О. Ольжича (м. Київ), ЦДІА у м. Львів, ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ. Всього розглянуто більше 1300 випусків 11-ти видань політичної періодики закордонного українства, які відрізняються формою, періодичністю та ідеологічною приналежністю. Серед них - журнали, газети, бюлетені, неперіодичні збірники і комунікати, які видавалися консервативно-монархічним ("Хліборобська Україна", "Збірник Хліборобської України", "Бюлетень Гетьманської Управи", комунікати Пресового Відділу Гетьманської Управи), уенерівським ("Тризуб"), соціалістичним ("Соціялістична думка", "Вістник УПС-Р", "Трудова Україна") та націоналістичним ("Сурма", "Розбудова нації", "Українське слово") осередками. Безпосереднім об'єктом дослідницької уваги з нашого боку стали понад 300 публікацій, які з різних позицій висвітлюють основні аспекти існування гетьманського руху 1920-1930-х рр. За своїми зовнішньо-видовими та жанровими ознаками дані матеріали поділяються на декілька умовних груп: 1) розлогі аналітичні й публіцистичні статті; 2) короткі повідомлення суто інформаційного змісту (переважно хроніка поточних подій емігрантського життя); 3) публікації полемічного характеру; 4) офіційні документи різного роду керівних органів і установ політичних напрямків; 5) листи до редакції; 6) сатиричні матеріали (памфлети й фейлетони); 7) некрологи. Найбільше у використаному комплексі джерел представлені перші чотири групи публікацій.

Періодичні видання представляють головні політико-ідеологічні групи та напрямки української діаспори і дають змогу отримати цілісну картину існування гетьманського руху в контексті еміграційного загалу. Критеріями відбору друкованих органів стали належність до чотирьох основних напрямків української політичної еміграції міжвоєнного періоду та наявність у них публікацій стосовно гетьманського руху. Загалом джерельна база дисертаційної роботи досить різноманітна і цілком достатня для виконання поставлених дослідницьких завдань.

Методологія та методи дослідження. Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах об'єктивності, комплексності, достовірності та історизму. В той же час, особливості періодики як комплексного джерела вимагають застосування відповідних спеціально-історичних та кількісних методів. В дисертації використано суто джерелознавчі методи дослідження - зовнішня та внутрішня критика джерела. Перший метод передбачає з'ясування соціокультурного фону появи і видання того чи іншого періодичного органу, політичні, економічні обставини тощо. З огляду на ідейно-політичну спрямованість друкованих органів, залучених до джерельної бази дослідження, неабиякого значення набуває з'ясування об'єктивної картини існування відповідних політичних течій, їхніх ідеологічних засад та проявів практичної діяльності. З цією метою у роботі розглянуто основні етапи організаційного становлення на еміграції консервативно-монархічного, ліберально-демократичного, соціалістичного та націоналістичного середовищ.

Внутрішня критика джерела має на меті осягнути інформацію, що міститься в публікаціях, шляхом співставлень з іншими джерелами встановити достовірність наведених даних, виявити цінність конкретної інформації в якості історичного джерела. Метод внутрішньої критики є невід'ємною умовою подальшого використання історичного джерела (публікації) в процесі вивчення подій і явищ. Все це в повній мірі стосується матеріалів преси, які в своїй жанровій та змістовній різноманітності загалом становлять досить складний джерельний комплекс. В процесі безпосередньої роботи із публікаціями, які висвітлюють існування гетьманського руху у міжвоєнний період, нами було зроблено спробу з'ясувати зовнішню та внутрішню мотивацію їхніх авторів, встановити в межах окремо взятих матеріалів співвідношення фактографічної інформації та власних міркувань дописувачів. Крім того, був застосований метод перевірки достовірності опублікованих відомостей шляхом співставлення їх змісту з відомостями, вміщеними в часописах інших ідеологічних напрямків, офіційних документах, а також з даними відносно відсторонених, хоча б і формально нейтральних, джерел (наприклад, суспільно-політичні видання без прив'язки до певної політичної сили).

Сьогодні з метою підвищення інформаційності джерела застосовується змістово-кількісний аналіз преси, головним чином контент-аналіз, суть якого зводиться до того, аби виявити легко підраховувані ознаки, риси, властивості джерела, які б відображали суттєві аспекти його змісту. Тоді якісний зміст стає вимірним, придатним для точних обчислювальних операцій, а результати аналізу - об'єктивнішими. Стосовно нашої роботи зауважимо, що специфіка залучених публікацій преси і самих друкованих органів (порівняно невелика кількість, що дозволяє опрацювати всі матеріали, відчутна різниця в обсязі публікацій і періодичності виходу видань), на нашу думку, дає змогу вирішити поставлені дослідницькі завдання без використання контент-аналізу.

У другому розділі - "Гетьманські часописи 1920-1930-х рр. як основне джерело з історії українського монархічного середовища" - висвітлено процес зародження консервативно-монархічного руху в революційні 1917-1920 рр. на базі спілок земельних власників (Українська демократично-хліборобська партія, 1917 р.). Ідеологом цього напрямку став В. Липинський (1882-1931). Він же був ініціатором згуртування консервативних елементів на еміграції та їхнього організаційного оформлення у вигляді Українського союзу хліборобів-державників (Відень, 1920). "Персоніфікатором" гетьманської ідеї невдовзі було обрано колишнього гетьмана України П. Скоропадського (1873-1945). Протягом 1920-х рр. український монархічний рух набув поширення в країнах Європи, виникла низка хліборобських організацій гетьманського спрямування у Польщі, Румунії, Німеччині. З кінця 1920-х рр. гетьманська ідея отримала чимало прихильників у Північній Америці. Ідеологічні засади консервативного табору, детально розроблені і сформульовані В. Липинським у праці "Листи до братів-хліборобів", передбачали незалежну соборну Українську державу на чолі з Трудовою Монархією під проводом "дідичного" гетьмана, територіальний патріотизм, класократичне хліборобське суспільство тощо.

На межі 20-30-х рр. гетьманці пережили серйозний внутрішній конфлікт між своїми провідними лідерами - В. Липинським і П. Скоропадським, які по різному бачили методи і прийоми ведення політичної діяльності. Протягом 30-х рр. гетьманський рух поступово еволюціонував до централізованого політичного напрямку, очолюваного П. Скоропадським з його досить авторитарним стилем керівництва. В 1937 р. було розпущено Український союз хліборобів-державників, натомість створено Союз гетьманців-державників. В цілому, монархічний табір не мав широкої підтримки серед емігрантського загалу, залишаючись багато в чому маргінальним, хоча й оригінальним явищем політичного життя закордонних українців у міжвоєнний період.

Одним з основних напрямків практичної діяльності прихильників гетьманства було видання друкованих органів. Першим з них став неперіодичний збірник "Хліборобська Україна" (Відень, 1920-1925) - офіційне видання УСХД (ред. В. Липинський). В ньому й опубліковані "Листи до братів-хліборобів". Там же була вміщена низка праць ідейно-теоретичного характеру інших представників консервативного напрямку (статті С. Томашівського, М. Кочубея та А. Монтрезора), в яких автори розвивають ідеологічне підґрунтя того політичного напрямку, що об'єднався на початку 1920-х рр. навколо УСХД та Липинського. Консервативно-монархічний часопис містив також декілька інших цікавих рубрик, серед яких особливо важливі з джерелознавчої точки зору офіційна частина, публікації на економічну, літературну й культурницьку тематику, "З минулого", хроніка поточних подій, посмертні згадки тощо. Офіційна частина пресового органу УСХД представлена різного роду документами, що стосуються безпосередньо існування гетьманського середовища, як-от: Статут і Регламент УСХД. Окрему групу матеріалів становлять публікації з історії зародження та становлення українського монархічного руху одного з провідних його діячів С. Шемета (1875-1957). В них містяться цікаві фактичні відомості з історії гетьманського осередку на початковому етапі його існування, спроби поглянути на дане суспільно-політичне явище з перспективи часу, нехай навіть нетривалого і за відчутної ідеологічної вмотивованості автора.

Другим у комплексі гетьманської періодики міжвоєнного періоду є "Збірник Хліборобської України" - офіційний орган Братства українських класократів-монархістів, гетьманців. Це єдиний пресовий орган, що належав до монархічного осередку, але був спрямований опозиційно до гетьманського центру та П. Скоропадського. За змістом та політичною спрямованістю "Збірник Хліборобської України" є гостро полемічним виданням, завданням якого була боротьба проти вчорашніх однодумців. Часопис виступає важливим історичним джерелом у процесі реконструкції об'єктивної картини розколу в гетьманському русі, його причин, перебігу подій та основних наслідків.

Специфічним джерелом до історії гетьманського руху другої половини 1930-х рр. є комунікати, що час від часу видавалися вищим виконавчим органом гетьманського табору. Окрім неперіодичності появи, їхніми характерними ознаками був відносно невеликий обсяг (від 1 до 15 сторінок), вихід їх у світ у зв'язку з якоюсь знаменною подією, нагальною потребою оприлюднити офіційну позицію провідної установи. В межах консервативно-монархічної періодики міжвоєнного періоду нараховуємо сім випусків комунікатів Гетьманської Управи за 1937-1938 рр.

Помітне місце в історії монархічної течії української політичної еміграції міжвоєнної доби посідає "Бюлетень Гетьманської Управи" (1929-1936). Цей неперіодичний орган був виразником офіційної позиції проводу гетьманського руху, виступаючи ідеологічним та організаційним орієнтиром для розкиданих по багатьох країнах світу прихильників гетьманства. Його редактором був В. Коростовець (1888-1953). На особливу увагу заслуговує комплекс документів офіційного характеру, виважений аналіз яких дозволяє скласти адекватну уяву про різні аспекти організаційного розвитку монархічного середовища, особовий склад його керівних органів та напрямки діяльності. На сторінках "Бюлетеня" містяться спроби висвітлити історію гетьманського руху з боку самих його учасників, представляючи у більш тривалому вимірі, по суті, вже історіографічні здобутки. Важливе значення в джерелознавчому аспекті мають також численні публікації ідеологічного змісту та насичена цікавою інформацією хроніка поточних подій.

В цілому, гетьманська преса є одним з основних джерел при вивченні монархічного середовища української політичної еміграції 1920-1930-х рр. На сторінках його друкованих органів міститься багата й різноманітна інформація про гетьманський рух. Її фаховий аналіз дозволяє скласти достатньо повне і адекватне уявлення про становлення, ідеологічне та організаційне оформлення монархічного табору, його розвиток і еволюцію у міжвоєнний період, чільних діячів та їхні взаємовідносини.

У третьому розділі - "Відображення гетьманського руху у ліберально-демократичній та соціалістичній пресі української еміграції" - зображено становлення за кордоном двох відносно близьких українських політичних сил. Протягом всього міжвоєнного періоду Державний центр УНР був одним із найвпливовіших утворень української політичної еміграції. Лише у 1930-і рр. позиції ліберально-демократичного середовища спромігся певною мірою потіснити молодий, але добре розвинений націоналістичний рух. З-поміж інших політичних осередків української діаспори цей напрям мав найбільш обґрунтовані ознаки легітимності як з точки зору українських державно-правових актів, так і з боку міжнародного права. В середині 1920-х рр. в Парижі утворився досить потужний уенерівський осередок, що проводив активну громадсько-політичну, міжнародну та культурницьку діяльність. В Польщі ж залишився екзильний уряд УНР на чолі з А. Лівицьким. Навколо нього об'єдналася численна група українських емігрантів, серед яких особливо багато було колишніх вояків уенерівської армії, котрі виходили з польських таборів для військовополонених. Третій осередок прихильників Державного центру виник в середині 1920-х рр. у Празі, куди перебралася низка визначних діячів УНР (Є. Гловінський, О. Лотоцький, К. Мацієвич, М. Славінський, О. Шульгин, А. Яковлєв та інші). Всі вони були членами УРДП - партії емігрантів-інтелектуалів, вихідців із Наддніпрянщини. Наслідком її діяльності стало створення у Празі Українського республікансько-демократичного клубу (грудень 1925 р.), під час засідань якого обговорювався широкий спектр проблем ідеологічного та організаційного характеру.

Специфічні умови перебування на чужині призвели Державний центр до розуміння необхідності реорганізувати його офіційний апарат та підвищити ефективність його діяльності. Свідченням поступового виходу Державного центру з внутрішньої кризи у другій половині 1920-х рр. стала активна розробка ідеологічної програми, з якою уенерівці збиралися повертатися в Україну після її визволення з "тенет радянського режиму". Засобами оприлюднення подібних інтелектуальних пошуків стали як дискусії в рамках Українського республікансько-демократичного клубу у Празі, так і публікації на сторінках провідного органу уенерівського середовища - тижневика "Тризуб" (Париж, 1925-1940), заснованого С. Петлюрою.

На сторінках часопису "Тризуб" міститься понад 40 публікацій, які стосуються гетьманського руху. Серед них як матеріали, безпосередньо присвячені гетьманцям та їхньої діяльності, так і побіжні згадки у контексті висвітлення різних процесів та явищ емігрантського життя. За жанром тут можна виділити великі аналітичні та публіцистичні статті, короткі інформаційні повідомлення в рубриці "Хроніка", передруки з інших періодичних органів ("З преси"), публікації полемічного характеру, некрологи, листи до редакції з різних європейських країн. За змістом доцільно виокремити наступні умовні групи: 1) статті, повністю або частково присвячені критичному аналізу консервативно-монархічної ідеології та політичної практики гетьманців у цілому; 2) відомості про поточну діяльність представників гетьманського табору; 3) полеміка з гетьманськими періодичними виданнями; 4) публікації про події української революції 1917-1920 рр. та роль в них П. Скоропадського; 5) некрологи на смерть В. Липинського.

Соціалістичні партії були першими з-поміж українських політичних сил, які внаслідок поразки визвольних змагань на батьківщині перенесли свою діяльність за кордон. Різноманітне соціалістичне середовище революційних часів на еміграції швидко звузилось до закордонних осередків партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Близькою до них за ідейним змістом була Закордонна Група Української комуністичної партії (ЗГ УКП). Інші представники українського соціалістичного руху (соціалісти-федералісти та соціалісти-самостійники) після нетривалого перебування на чужині або припинили своє організаційне існування, або змінили політичні програми і навіть назви. Найчисленніша група соціалістів-революціонерів, очолювана М. Шаповалом та Н. Григорієвим, була сконцентрована у Чехословаччині. Набагато меншими були осередки есерів у Бельгії , Польщі та Франції.

У міжвоєнний період в різний час виходила значна кількість есерівських партійних часописів - як періодичних, так і неперіодичних - "Боротьба", "Вільна спілка", "Вартовий", "Бюлетень секретаріату Головного комітету Закордонної організації УПСР", "Бюлетень Закордонного комітету УПС-Р", "Вістник УПС-Р" (1931), пізніше реформований у "Трудову Україну" (1932-1938). Всі ці видання з'являлися у Празі, а визначальну роль у їхній редакційній політиці відігравали М. Шаповал, Н. Григоріїв та П. Богацький. Відносно гетьманського руху на їхніх сторінках маємо всього декілька публікацій. Ці матеріали присвячені переважно постаті В. Липинського, його ролі й місцю в суспільно-політичному житті української еміграції, а також активності гетьманського центру в зовнішньополітичній сфері.

Другою потужною частиною соціалістичного середовища української політичної еміграції були соціал-демократи, ідеологічною складовою діяльності яких була подальша розробка і поглиблення вже напрацьованих положень та ідей. Принцип демократії був домінуючим у політичній теорії та практиці членів ЗГ УСДРП. Українські соціал-демократи спромоглися на видання кількох власних партійних часописів, що виходили у Празі або Подєбрадах. Серед них найбільш значущими були: "Соціялістична Думка" (Львів-Прага, 1921-1923), "Голос Соціяліста" (1924-1926), "Соціял-Демократ" (1929-1938) та ін. В них есдеки висловлювали свою позицію з актуальних на той час суспільно-політичних питань, розробляли власну ідеологічну платформу, повідомляли однопартійців та однодумців про поточний перебіг подій як у Чехословаччині, так і в інших європейських країнах, де існували українські громади. Важливою складовою змісту періодичних видань були гостро полемічні матеріали, адресовані політичним опонентам серед закордонних українців. Серед них трапляються поодинокі публікації, присвячені гетьманському рухові.

В цілому ж, соціалістична преса залишилася найбільш "байдужою" стосовно українського монархічного руху. Набагато активнішою вона була по відношенню до своїх найближчих (в тому числі й географічно) політичних опонентів - націоналістичного табору. Втім, нечисленні матеріали на сторінках періодичних видань УСДРП та УПСР також становлять неабиякий інтерес як джерельна база дослідження гетьманського руху міжвоєнного періоду. З одного боку, соціалістичні часописи у висвітленні українського монархізму мають чимало спільного з друкованими органами інших політичних сил еміграції: гострий полемічний стиль, надмірна заангажованість оцінок, постійне дорікання у негативному впливі на перебіг подій під час української революції. З іншого ж, маємо специфічні риси, адже критичний аналіз ідеології та діяльності гетьманців здійснювався з позицій саме соціалістичної платформи, досить відмінної від націоналістів чи уенерівців.

У четвертому розділі - "Висвітлення гетьманського руху на сторінках еміграційної націоналістичної преси" - розглянуто основні віхи становлення націоналістичного руху та проаналізовано висвітлення гетьманського руху у публікаціях відповідних часописів. Організаційний розвиток націоналістичного середовища відбувався у двох напрямках. Перший з них представлений Українською військовою організацією (УВО), що була створена влітку 1920 р. у Празі як підпільне військово-терористичне угруповання. Основною метою діяльності організації було визнано боротьбу з польським окупаційним режимом в Західній Україні. Попри те, що головною ареною дій організації були західноукраїнські землі, її керівництво знаходилося за кордоном (з 1926 р. - у Берліні), де діяльність УВО проявлялася в межах офіційно зареєстрованого Союзу українських старшин у Німеччині.

Іншим напрямком організаційного оформлення націоналістичного руху стали молодіжні об'єднання в еміграції. В середині 1920-х рр., у зв'язку з помітним розростанням націоналістичного руху, цілком закономірно постало питання про необхідність об'єднати зусилля близьких за політичною теорією та практикою груп. Завершенням цього процесу стало створення Організації українських націоналістів (1929 р.), яка невдовзі перетворилася на активний чинник політичного життя української еміграції і характеризувалася внутрішньою дисципліною, чіткою ієрархією, принципом вождізму у керівництві та схильністю до рішучих дій. Найбільш помітними проявами практичної діяльності українських націоналістів стала їхня боротьба проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. З огляду на це дещо специфічним виглядає існування ОУН власне в еміграції, тобто на теренах європейських країн. Діючи в умовах легального становища, націоналістичний табір досить швидко розрісся до цілої низки осередків у Чехословаччині, Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії та державах Прибалтики. Причому це були як територіальні підрозділи ОУН, так і політичні об'єднання емігрантів з яскраво вираженим націоналістичним забарвленням. Прикладом останніх може служити заснований у Парижі зусиллями О. Бойківа, М. Капустянського і М. Сціборського Український народний союз (1932 р.), а також Українське національне об'єднання в Берліні (1933 р.). Головними напрямками активності "закордонних" націоналістів були розробка теоретичних питань, ідеологічна пропаганда і тісно пов'язані з нею видання друкованих органів та постійне протистояння з політичними конкурентами по еміграції.

На першому (дооунівському) етапі існування націоналістичного руху протягом 1920-х рр. в еміграції виходила ціла низка часописів різних об'єднань даного напрямку, як-то: "Національна думка" (Прага, 1924-1927) - офіційний орган ГУНМ, "Державна нація" (Прага, 1927) - видання ЛУН, "Сурма" (Берлін, Каунас, 1927-1934) - часопис УВО. Всі вони переважно були присвячені розробці ідеологічних аспектів існування націоналістичного руху. Центральне місце серед офіційних друкованих органів українських націоналістів посідає часопис Проводу ОУН "Розбудова нації" (Прага, 1928-1934), який замінив собою "Національну думку". Саме цей місячник є дуже багатим на інформацію джерелом з історії не тільки націоналістичного руху, а й української діаспори міжвоєнного періоду взагалі. Помітну групу публікацій на сторінках "Розбудови нації" складають матеріали, присвячені консервативно-монархічному середовищу - його ідеології, організації та чільним діячам. Щодо видань окремих політичних об'єднань націоналістичної спрямованості, а не тільки ОУН, назвемо газету "Українське слово" (Париж, 1933-1940) - часопис Українського народного союзу у Франції, до появи якого доклали багато зусиль О. Бойків і член ПУН М. Сціборський. Завдяки тривалому існуванню, регулярному виходу та фаховому поданню різноманітної інформації цей друкований орган користувався попитом не тільки серед націоналістичних кіл, але й емігрантської спільноти в цілому.

Матеріали націоналістичних часописів є досить важливим історичним джерелом при вивченні багатьох аспектів існування української політичної еміграції та гетьманського руху зокрема. Серед проаналізованих трьох десятків публікацій лише дві ґрунтовні статті (В. Мартинця та М. Сціборського) безпосередньо присвячені гетьманцям, а всі інші (ідейно-політичні статті, хроніка, дописи з різних країн тощо) містять лише побіжну інформацію стосовно консервативно-монархічного середовища. Особливо цінними для дослідників гетьманського руху є відомості про його розвиток у Північній Америці, постать В. Босого, видання у Лондоні журналу "The Investigator" ("Дослідник"), діяльність Гетьманського Клубу в Берліні, конфлікт між П. Скоропадським і В. Липинським, дискусію останнього зі С. Томашівським. Аналіз змісту часописів "Сурма" і "Розбудова нації" свідчить про ідеологічну заангажованість публікацій, що було цілком закономірним наслідком внутрішньополітичного протистояння різних діаспорних угруповань та осередків. В цьому сенсі періодичні видання виступають яскравим відображенням усіх перипетій такої боротьби.

В комплексі матеріалів стосовно гетьманців на сторінках "Українського слова" особливе становище займає група статей, заміток, повідомлень та інших жанрових різновидів, присвячених монархічному середовищу П. Скоропадського. Всього маємо понад 40 таких публікацій. За тематичним спрямуванням їх можна поділити на три великі групи: 1) загальнооглядові статті з характеристикою гетьманського руху в цілому та окремих аспектів його існування; 2) повідомлення про поточну діяльність представників гетьманського табору; 3) полемічні й критичні матеріали у вигляді статей, листів до редакції, фейлетонів тощо.

Перша група представлена публікаціями авторів "Українського слова" - представників націоналістичного табору Франції, Англії та Північної Америки (О. Бойківа, Ю. Єременка, Е. Ляховича, М. Ростовця та М. Сціборського) - про історію монархічного руху, його ідеологію, провідних діячів та напрямки діяльності. Невід'ємною складовою тут, як і в інших двох виокремлених групах, є активна політична критика гетьманців з позицій націоналістичного середовища. Другу численну групу публікацій в "Українському слові" становлять матеріали, що подають інформацію про форми прояву і конкретні випадки активності монархічного табору. Тут одним з перших за часом появи є повідомлення редакції про емігрантське життя у столиці Німеччини - "Про Берлінських Гетьманів, Отаманів та інших Діячів".

Третя група матеріалів "Українського слова" стосовно консервативно-монархічного середовища репрезентована численними публікаціями полемічного характеру. Безпосередньою причиною їхньої появи була постійна політична боротьба між націоналістами й гетьманцями, причому основне й найбільш ефективне "поле битви" становили якраз періодичні видання. Як правило, це були відповіді на критичні публікації опонентів на сторінках монархічних часописів: "Бюлетень Гетьманської Управи", "Хліборобський Шлях", комунікати Пресового Відділу Гетьманської Управи, заокеанські "Канадійський фармер", "Наш Стяг" тощо. За змістом публікації можна класифікувати так: матеріали дискусій стосовно оцінки подій 1917-1920 рр., критичний аналіз поточної діяльності політичних рухів, суперечки в ідеологічній сфері, підкреслення різниці позицій щодо одних і тих же подій та процесів. Характерними рисами опублікованих праць був гострий публіцистичний стиль написання, підвищена емоційність у викладі власних думок, безапеляційність, схильність до ярликів і штампів, відверта заангажованість та в'їдлива іронія.

В цілому, націоналістична преса 1920-1930-х рр. досить жваво і регулярно висвітлювала основні прояви ідеологічної та практичної активності гетьманського руху. Здійснений аналіз публікацій часописів "Сурма", "Розбудова нації" та "Українського слова" засвідчив, що загальна спрямованість відображення монархічного напряму на сторінках часописів націоналістичного середовища обумовлена складними процесами, які відбувалися у внутрішньополітичному житті української еміграції. Ідеологічні, організаційні та історичні протиріччя стали головною причиною перманентної конфронтації між гетьманцями і націоналістами. За таких обставин типовою була ситуація, коли при висвітленні діяльності політичних опонентів автори публікацій першочерговим завданням вважали критику монархічного осередку, а вже потім - давали інформацію про сам гетьманський рух.

У висновках сформульовано основні результати дослідження:

1. На сьогодні стан вивчення преси української політичної еміграції, а також інтенсивність залучення її у дослідження в якості історичного джерела знаходяться на рівні, який, на жаль, є далеким від такого, що задовольняв би потреби сучасної історичної науки в Україні. На даному етапі дослідники змушені займатися переважно позитивістськими пошуками, накопичуючи фактичний матеріал стосовно масиву періодичних видань закордонних українців. Успішним прикладом у цьому плані є активна діяльність науковців львівського НДЦ періодики, наслідком чого стала низка праць історико-бібліографічного характеру. Поступово, таким чином, закладаються підвалини для подальших досліджень у цій галузі на більш глибокому концептуальному рівні. Схожа ситуація спостерігається і відносно фахового вивчення консервативно-монархічного гетьманського руху. Завдяки зусиллям в основному київського осередку вчених-істориків, поступово з'ясовуються різноманітні аспекти існування цього політичного напрямку. В той же час створення синтетичного дослідження з історії руху все ще залишається справою майбутнього, одна з причин чого - якраз недостатня джерельна база.